Connect with us

Думка експерта

Реорганізацію вітчизняної прокурорської освіти пора завершувати

Віталій КУЦ, старший радник юстиції, професор, заслужений юрист України

У зв’язку з тим, що прокуратура в Україні, щоправда переважно на декларативному рівні, перетворюється з багатофункціонального наглядового органу (азійська, радянська модель) у монофункціональний орган судової влади, основним завданням якого є звинувачення у вчиненні кримінальних правопорушень (європейська модель), актуалізувалася проблема насичення органів прокуратури новими кадрами, позбавленими синдрому радянщини. Відповідно, потребує завершення й багаторічна реформа системи їх підготовки. Забезпечення прокуратури справді новими кадра ми можливе за умови послідовності в реформуванні вказаної системи за європейськими, а не якимись іншими, в тому числі й північноамериканськими стандартами. Не слід забувати, що Україна на конституційному рівні проголосила курс на євроінтеграцію, а в суспільстві та політикумі поширюється думка щодо необхідності позбавитися зовнішнього управління та нав’язаних ним неприродних для українства так званих реформ, що завдають йому шкоди. Однією з таких псевдореформ слід визнати й останню за часом реорганізацію прокурорської освіти.

На жаль, консолідованого підходу як до підготовки прокурорських кадрів, так і до реформування прокуратури в Україні, до цього часу не напрацьовано. Навпаки, висловлюються різні бачення зазначеної проблеми та контрверсійні варіанти їх вирішення. Зазначеним, в основному, й зумовлюється актуальність пропонованої публікації та доцільність її оприлюднення.

Академія прокуратури як «кістка в горлі»

За період незалежного поступу України мали місце численні спроби модернізації системи кад рового забезпечення вітчизняної прокуратури і професійної підготовки прокурорів. Ще донедавна прокурорами в нас переважно ставали випускники так званих провідних правничих вишів, які проходили піврічне стажування за місцем майбутньої роботи, що здійснювалося під керівництвом учорашніх випускників цих вишів. Подібне кадрове забезпечення прокуратури перестало відповідати сучасним вимогам, а тому постало питання щодо його вдосконалення.

Першим вагомим кроком у цьому напрямі було запровадження двоступеневої моделі його здійснення: спочатку загальна правнича освіта у відповідному вищому навчальному закладі, затим — спеціальна підготовка у відомчому навчальному закладі, підпорядкованому Генеральній прокуратурі України. Для цього на початку двотисячних на базі Харківського інституту підвищення кваліфікації прокурорських кадрів було створено Академію прокуратури України в м. Києві. На навчання до неї на конкурсних засадах зараховувалися випускники правничих вишів, які мали бакалаврську освіту. Професійна підготовка прокурорів в академії здійснювалася за оригінальною дворічною магістерською програмою потужним науково­викладацьким складом, що поєднував високопрофесійних науковців та досвідчених прокурорів. Будучи готовими до виконання професійних обов’язків без додаткового стажування, випускники академії, на думку тодішнього керівництва прокуратури, були на голову вище випускників так званих «провідних» вишів.

Створена тоді двоступенева система підготовки прокурорів безпосередньо наблизилася до європейських стандартів, але вона стала «кісткою в горлі» магнатам від освіти, керівникам та власникам «провідних» правничих вишів, які прагнули зберегти традиційну модель підготовки прокурорів. Намагання здорових сил суспільства віднес ти академію до числа спеціалізованих вищих навчальних закладів, не підпорядкованих МОНУ, в проекті Закону «Про вищу освіту», не увінчалося успіхом. Конкуренти, корис туючись своїми лобістськими можливостями та щорічно випускаючи зі своїх вишів сотні «тінейджерів» для прокуратури, домоглися того, що академію не лише не включили до числа вишів зі спеціальним статусом у вказаному законі, а взагалі витіснили з освітянського поля. Більше того, «завдячуючи» слабкодухій позиції тодішнього керівництва прокуратури Украї ни та академії, новим Законом «Про прокуратуру» було проголошено, що на навчальний заклад не поширюється законодавство (виділено мною, — В. К.) про вищу освіту, тобто не лише Закон України «Про вищу освіту», але й інші нормативні акти в зазначеній сфері, зокрема Закон «Про наукову і науково­технічну діяльність».

Із того часу академія фактично перетворилася з вищого навчального закладу на відомчий тренінговий центр, що само по собі було позитивним, оскільки це максимально наблизило її до існуючих в Європі моделей спеціальної підготовки прокурорів. Але позбавлення цього відомчого навчального закладу можливості виступати суб’єктом наукової діяльності негативно вплинуло на його розвиток. Вказане рішення унеможливило забезпечення інноваційного підходу до організації та здійснення процесу спеціальної підготовки й підвищення кваліфікації прокурорів, а також підготовку науково­педагогічних кадрів для поповнення викладацького складу кваліфікованими кадрами.

Проблемні «недоречності»

Із метою усунення вказаної «недоречності» в частині 2 статті 80 Закону України «Про прокуратуру» необхідно було всього лише замінити фразу «законодавство про вищу освіту» словами «Закон про вищу освіту». Це відкривало можливість здійснювати в академії наукові дослідження в галузі прокурорської діяльності та запроваджувати їх у навчальний процес керуючись Законом України «Про наукову і науково­технічну діяльність» через функціонуючі в її структурі підрозділи, зокрема, науково­дослідний інститут. Крім того, це відкривало можливість підготовки науково­педагогічних працівників для потреб академії через аспірантуру й докторантуру вказаного інституту, а також змогу створювати спецради для захисту дисертацій. Замість цього, наступні генерації керівництва академією, що майже щорічно змінювалися по волі таких же «сезонних» генеральних прокурорів, зосереджували свої зусилля на спробах повернути академію до лона класичних ВНЗ, що явно дисонувало з обраним державою курсом на інтеграцію до Євросоюзу, в якому панує багатоступенева система підготовки прокурорів.

Замість академії — Тренінговий центр прокурорів

Сьогодні Академія прокуратури взагалі припинила своє існування. Відповідними змінами до Закону України «Про прокуратуру» та положеннями постанови Кабінету Міністрів України від 3 березня 2020 року № 175 академію ліквідовано. Замість неї запроваджено Тренінговий центр прокурорів України. Як і попереднє, правове забезпечення інституційно­функціонального статусу вказаного центру залишається далеким від досконалості. Частиною 1 статті 80 Закону «Про прокуратуру» в її новій редакції визначено, що Тренінговий центр прокурорів України є державною установою, яка здійснює підвищення кваліфікації прокурорів.

Постає запитання, а як бути зі спеціальною підготовкою кандидатів на посади прокурорів, обов’язковість якої передбачена іншими статтями цього закону? Така підготовка є необхідною умовою зайняття прокурорської посади. Чи не візьмуться знову за неї так звані провідні виші, випускаючи «напівфабрикат», який доучуватиметься в процесі стажування в органах прокуратури? Цього не слід допустити з багатьох міркувань, основним серед яких є недоречність повернення до архаїчних традицій у цій справі. Азійсько­радянська модель підготовки прокурорів далека від європейських традицій через свою неефективність та корупціогенність. Підготовка прокурорів має залишитися, як це прийнято в Європі, багатоступеневою: базова освіта набувається у вишах системи МОНУ або у ВНЗ зі спеціальним статусом, а спеціальна — в навчальному закладі, підпорядкованому прокуратурі, в даному випадку в Тренінговому центрі прокурорів України, про що «забув» зазначити наш законодавець у статті 80 Закону України «Про прокуратуру» з подачі Офісу Генерального прокурора, керованого Р. Рябошапкою.

Чи випадково це трапилося?

Упевнений, що ні, адже в зазначений спосіб легше позбавитися від викладацького колективу Національної академії прокуратури України. Замість складної процедури його переформатування під нові умови діяльності в Тренінговому центрі, якби законом передбачалося не лише підвищення кваліфікації, але й спеціальна підготовка нових генерацій прокурорів, керівництво Офісу Генерального прокурора підготувало законопроект про Тренінговий центр без спеціальної підготовки, а, відповідно, й без викладацького колективу. Не вникаючи в зміст документа, монобільшість Верховної Ради в «турборежимі» перетворила його на закон, а Президент, як кажуть у таких випадках, «підмахнув» його, не дивлячись.

Наступним кроком створення прокурорського відомчого навчального закладу без викладацького складу стала вищевказана постанова Кабміну з кондовою бюрократичною назвою «Деякі питання реалізації законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури». Нею передбачається наступне: «1. Ліквідувати Національну академію прокуратури України. 2. Погодитися з пропозицією Генерального прокурора, що заходи з ліквідації зазначеної Академії здійснюються Офісом Генерального прокурора…. 4. Затвердити перелік платних послуг, які можуть надаватися Тренінговим центром прокурорів України…, що додається».

Окрім іншого, зазначений перелік містить і такі положення: «Надання консультаційних послуг, послуг з перекладу. Організація та проведення спортивних, фізкультурно­оздоровчих заходів (у тому числі міжнародних), групових та індивідуальних занять з фізичної культури та спорту з використанням відповідної матеріально­технічної бази Тренінгового центру прокурорів України. Виготовлення та реалізація сувенірної продукції. Надання банно­пральних послуг, послуг хімчистки. Надання спеціально облаштованих будівель і приміщень, що перебувають на балансі Тренінгового центру прокурорів України, для тимчасового проживання. Надання тимчасово проживаючим комунальних послуг, послуг з експлуатації та господарського обслуговування будинків і приміщень, а також у тимчасове користування індивідуально визначеного майна. Надання в оренду нерухомого, рухомого майна або обладнання, що тимчасово не використовується в діяльності Тренінгового центру прокурорів України. Надання поліграфічних послуг та послуг друкування, копіювання, сканування, ламінування, запису інформації на носії. Виконання палітурних, брошурувальних робіт».

«Торговий центр»?

«Злі язики» в інтернеті відразу нарекли вказаний центр «торговим» і вони недалеко відійшли від істини, адже на головне — спеціальну підготовку прокурорів — він узагалі не налаш тований. Зате для здійснення прибуткової підприємницької діяльності створено всі умови. Підтверджується це, крім вищенаведеного, «прайс­ листом» послуг, що можуть надаватися центром, і такою обставиною, як відсутність навчальних підрозділів у його штатному розкладі. Натомість різних організаційно­бюрократичних структур передбачено тут чимало. Вершиною ж чиновницького безглуздя є включення до штатного розкладу «методологічного» відділу. Мабуть, для авторів цього «шедевру» все одно, що методика, що методологія. Головне — якнайшвидше позбутися викладацького складу.

У цьому напрямі вже зроблено немало, зокрема, повідомлено, що останнім днем роботи викладачів є 17 червня 2020 року. Після цього — усі вільні. А хто здійснюватиме обов’язкову за законом підготовку нової «когорти» прокурорів Офісу Генерального прокурора, які не мають досвіду роботи в прокуратурі, нещодавно відібраної на конкурсних засадах? Хоча й це не головне. Воно полягає в тому, що в ст. 80 Закону України «Про прокуратуру» йдеться виключно про підвищення кваліфікації, а про спеціальну підготовку — ні слова. На яких тоді правових засадах вона буде здійснюватися і ким, а точніше, яким структурним підрозділом Тренінгового центру; чи не «методологічним» відділом?

Не існуватиме належних умов і для підвищення кваліфікації прокурорів, оскільки постійний викладацький склад буде відсутнім, гуртожитки зайняті вигідними «квартирантами», поліграфічні та інші потужності завантажені замовленнями клієнтів, а потужний автопарк центру, що складається з більше як півдесятка престижних «іномарок», здаватиметься, мабуть, напрокат або передаватиметься в довгострокову оренду. Отже, існують підстави для гіпотези, що головні зусилля центру зосередяться не на підвищенні кваліфікації прокурорів, а на зароблянні грошей та «правильному» їх розподілі.

І знову постає запитання: а як же курс з підвищенням кваліфікації прокурорів? За попередніми заявами керівництва, його планується здійснювати силами викладачів­любителів із числа прокурорів, суддів, адвокатів і, особливо, зарубіжних «фахівців». Хоч один притомний українець повірить у те, що за наявного професійного рівня діючих прокурорів, які залишилися в нинішній прокуратурі після люстрації та тотальних кадрових чисток, за існуючого навантаження суддів, зумовленого тими ж обставинами, в такий спосіб можливо забезпечити підвищення кваліфікації? Про зарубіжних варягів взагалі серйозно говорити не варто. Їх немало побувало в академії до того, але, крім іронічних посмішок на вустах слухачів, викликаних низькосортними, а часто наївними, виступами зарубіжних колег, жодного ефекту від них добитися не вдалося. За таких умов неодмінно стане актуальним заклик: «Головне при підвищенні кваліфікації в Торговому, вибачте, в Тренінговому центрі прокурорів — не втратити наявну кваліфікацію».

А як же європейський вектор?

Ще раз наголосимо, що невідповідність вітчизняної моделі прокурорської освіти європейським традиціям значною мірою була усунута в результаті запровадження, починаючи з 2005 року, багаторівневої професійної підготовки прокурорів. Попереднім керівництвом Офісу Генерального прокурора вказану модель спотворено та запропоновано таку, що більше нагадує північно­американську модель, а не європейську. Особливо яскраво це проявилося в намаганні здійснювати професійну підготовку прокурорів виключно силами дилетантів з числа практикуючих правників без участі в цьому процесі професійних викладачів.

Сьогодні, коли змінено керівництво Офісу Генпрокурора, зберігається надія на повернення до здорового глузду в зазначеній царині, тобто до багатоступеневої підготовки прокурорів за європейськими традиціями. Зміст такої підготовки полягає: по­перше, в набутті у навчальному закладі будь­якої форми власності й підпорядкування вищої юридичної освіти магістерського рівня (перша складова фахової підготовки, її теоретичний аспект); по­друге, в набутті протягом не менше як двох років практичних навичок правозастосування, незалежно від того, в сфері якого права це відбувається — публічного чи приватного (друга складова фахової підготовки, її практичний аспект). Головне при цьому, щоб працевлаштування було офіційним, а займана посада й характер роботи надавали можливість реально одержати навички правозастосування, а не зводилися до виконання секретарських, кур’єрських чи інших суто технічних функцій.

Третьою складовою фахової підготовки прокурора має стати проходження претендентами спеціальної підготовки в Тренінговому центрі прокурорів за спеціально розробленою програмою та відповідними навчальним і тематичними планами, здійснюваної постійно діючим, висококваліфікованим викладацьким складом із залученням до навчального процесу прокурорів та інших фахівців.

За підсумками навчання претендента на посаду прокурора Тренінговий центр має надавати до кваліфікаційної комісії один офіційний документ — рейтинговий список випускників відповідного набору. На підставі цього списку комісія має видавати сертифікат на право заняття прокурорською діяльністю, а також, з урахуванням думки випускника, визначати місце його роботи з можливістю в подальшому переходити з однієї прокуратури до іншої такого ж рівня без додаткових атестацій.

Про тактичний і стратегічний рівні

Викладене вище, незважаючи на свою виключну значимість, все ж є проблемою тактичного рівня, яку нескладно вирішити шляхом внесення певних змін та доповнень до відповідних нормативних актів з ініціативи Офісу Генерального прокурора.

У стратегічному ж вимірі слід рухатися далі, а саме — на базі Національної школи суддів та Тренінгового центру прокурорів створити єдиний науково­навчальний заклад спеціальної підготовки суддів та прокурорів, наприклад, Вищу школу правосуддя України. Судді й прокурори мають здобувати спеціальні знання, вміння і навички в одній професійній «атмосфері», під опікою постійно діючого висококваліфікованого колективу викладачів з періодичним залученням до навчального процесу кращих практиків, як це робиться в більшості європейських країн. Окрім іншого, це формуватиме однакове праворозуміння суддів і прокурорів, що складає основу ефективного правосуддя. Сьогодні такої єдності розуміння сутності й змісту права та правосуддя не існує. Суддів у Національній школі починають готувати для здійснення правосуддя за канонами природного права, основу якого складає ідея верховенства права та забезпечення правопорядку на засадах справедливості. Прокурорів же готували й продовжать готувати, якщо не зміниться модель їх навчання, за позитивістськими традиціями, в основі яких лежить ототожнення права із законом та ідея забезпечення законності. За таких обставин прокурор залишається без відповіді на запитання, що робити в ситуаціях, коли закон є протиправним, а таких в Україні стає все більше? Якщо не вжити заходів, прірва між суддівським та прокурорським праворозумінням буде збільшуватися з усіма негативними наслідками цього процесу.

Ще про єдину Вищу школу правосуддя

Слід зауважити, що створення єдиної Вищої школи правосуддя виступило б потужним проявом реалізації положень конституційної реформи 2016 року, якою прокуратуру в Україні фактично визнано складовою судової гілки влади. Відкинувши відомчі амбіції та корпоративний егоїзм, ставши на позиції справжнього, а не декларативного, державотворення, мало б висловити свою позицію з цього приводу й керівництво Верховного Суду та Офісу Генерального прокурора, тим більше, що вказані інституції сьогодні очолюють молоді, розумні жінки, яким до снаги досягти консенсусу, на відміну від амбіційних та, зазвичай, не надто обтяжених інтелектом чоловіків при владі.

Хочеться вірити, що логіка становлення нашої держави як незалежної, демократичної і правової рано чи пізно призведе до завершення модернізації прокурорської освіти. Остання має проводитися в комплексі з удосконаленням фахової підготовки суддів, адвокатів, поліцейських та інших представників антикримінальної юстиції, а також правничої освіти взагалі, й стосуватися не лише спеціальної підготовки прокурорських кадрів, але й змісту базової юридичної освіти.

Як бачимо, зусилля з реформування прокурорської освіти були недостатніми, а останні з них, докладені Офісом Генерального прокурора під проводом Р. Рябошапки, відверто помилковими. Пора припинити намагання «винайти велосипед» у цій важливій сфері державотворення. Виправляти допущені помилки та рухати вказані реформи далі слід за європейськими, а не якимись іншими традиціями, оскільки Україна проголосила курс на інтеграцію саме до Європи, а не до США чи якоїсь іншої держави. Зміниться вказаний курс, зазнає відповідних змін і система прокурорської освіти, а роздвоєння реформаторських зусиль і спрямування їх у двох напрямах, — європейському та північноамериканському, як і роздвоєння людської свідомості, є вкрай небажаним, хворобливим. У цій важливій справі необхідно бути послідовними, пані та панове реформатори!

Джерело: Юридичний вісник України

Думка експерта

Який референдум може отримати Україна? Положення законопроекту «Про всеукраїнський референдум»

Денис ГАРТВІГ, експерт Центру політико-правових реформ

Уже понад два роки в Україні немає чинного законодавства, яке б регулювало проведення всеукраїнського референдуму. Утім, нещодавно парламентська робоча група завершила роботу над відповідним законопроектом. Мова про проект Закону «Про всеукраїнський референдум». Яким чином у ньому виписано предмет  і суб’єкти референдуму, референдум за народною ініціативою, фінансування, інформаційне забезпечення  референдуму та агітацію — й піде мова нижче.

Як відомо, 26 квітня 2018 року Конституційний Суд України визнав неконституційним Закон України «Про всеукраїнський референдум» 2012 року, який, зокрема, дозволяв ухвалити нову Конституцію на маніпулятивному референдумі. Відтоді ось уже два роки українці не можуть реалізувати своє право волевиявлення шляхом участі в загальнонаціональному референдумі, перебуваючи дещо в радянських реаліях, за яких конституційні права лише декларуються на папері, а фактично не мають жодного правового регулювання для реалізації.

А нещодавно, 22 квітня, комітет Верховної Ради з питань організації державної влади, місцевого самоврядування, регіонального розвитку та містобудування надав відповідь Центральній виборчій комісії щодо питань законодавчого регулювання організації й порядку проведення всеукраїнського та місцевих референдумів в Україні. У ній цілком фахово узагальнено правову ситуацію в Україні щодо референдного процесу, яка виникла у зв’язку з неконституційністю попереднього закону. Однак дещо дивно було читати твердження комітету, що Конституційним Судом України не покладено обов’язок на жоден орган державної влади вчинити дії, пов’язані з ухваленням рішення КСУ про неконституційність закону 2012 року. Очевидно, відповідальні є. І це — сам парламент, який ухвалила той неконституційний закон.

Верховна Рада України як орган законодавчої влади — саме та інституція, яка відповідальна за ухвалення тих чи інших політик, в тому числі й за забезпечення реалізації права українців на волевиявлення через референдуми. Саме парламент має виправити свої помилки, на які вказав КСУ, ухваливши належний закон, який би регулював референдумний процес відповідно до Конституції та з урахуванням світового доробку належної практики загальнонаціональних референдумів.

І зовсім скоро Україна може вийти із ситуації формальної декларації права на національний референдум і перейти до його фактичної реалізації.

Парламентська робоча група розробила новий проект Закону «Про все український референдум», який є першим законопроектом у сфері народовладдя та прямої демократії. Наприкінці квітня відбулися й перші регіональні обговорення цього документа. Як відомо основна загроза закону 2012 року полягала в предметі референдуму: можливість ухвалювати нову Конституцію, скасувати конституційні зміни, ухвалити будь­який закон ставили під удар конституційну стабільність держави та могли стати чудовими механізми для маніпуляцій з боку влади. Законопроект 2020 року пропонує обмежити предмет до чотирьох питань: зміна розділів I, III, XIII Конституції; зміна території через затвердження ратифікації міжнародного договору; втрата чинності закону або його окремих положень (скасувальний референдум); вирішення питань загальнодержавного значення (консультативний референдум). А також містить перелік питань, які не можуть бути предметом референдуму.

Ініціювати референдум можуть різні суб’єкти, залежно від предмета. Референдуми щодо зміни розділів Конституції та ратифікації міжнародного договору щодо зміни території призначаються органами державної влади відповідно до правової природи цих питань. Тоді як скасувальний та консультативний референдуми можуть бути проголошені Президентом за народною ініціативою.

Ще одне суттєве нововведення законопроекту стосується суб’єктів референдумного процесу. По­перше, громадські організації визнаються суб’єктами нарівні з політичними партіями чи ініціативною групою (окрім того, що мають право формувати комісії з референдуму). По­друге, для того, аби брати участь у референдумному процесі, громадським організаціям та політичним партіям необхідно зареєструватися прихильником чи опонентом питання, винесеного на всеукраїнський референдум, належно обґрунтувавши свою позицію. Такий поділ на прихильників і опонентів стає в пригоді, зокрема, під час формування комісій із референдуму для дотримання балансу представників різних позицій.

Значну увагу приділено фінансовим аспектам референдумного процесу. Джерела залучених коштів поділяються на публічні (кошти Державного бюджету України) та приватні (кошти фондів суб’єктів). Відповідно, підготовка та проведення референдуму здійснюються за рахунок Держбюджету, а агітація суб’єктів фінансується з коштів фондів. Окрім того, автори законопроекту передбачили механізм балансу фінансування агітації суб’єктами — розмір фонду всеукраїнського референдуму не може перевищувати 45 тисяч розмірів мінімальної заробітної плати, встановленої на 1 січня відповідного року. А задля протидії політичній корупції у сфері референдуму додали норму, яка обмежує добровільні внески до фонду ініціативної групи, політичної партії, громадської організації розміром максимального внеску на підтримку політичної партії протягом року, встановленим Законом «Про політичні партії в Україні». До речі, більшість норм фінансового контролю, які визначені в законі про партії, застосовуються і до референдумного процесу. Це дозволяє імплементувати систему правових норм із запобігання та протидії політичній корупції на інститут референдуму, в якому ризики прояву такої корупції є досить високими.

Норми фінансового забезпечення референдумного процесу дозволяють слідкувати за всіма операціями, які відбуваються з коштами фондів суб’єктів. Реалізація такої можливості є вкрай важливою в умовах збройної агресії з боку Росії та загальнодержавного значення правових наслідків референдуму.

Варто відзначити, що в законопроекті розмежовується інформаційне забезпечення референдуму та агітація. При поширенні інформації про питання всеукраїнського референдуму та про перебіг процесу всеукраїнського референдуму потрібно дотримуватися об’єктивності, неупередженості, збалансованості, достовірності, повноти й точності інформації.

Інформаційне забезпечення може бути як загальне, яке стосується референдумного процесу в цілому (інформування про права громадян, інформація про дільниці, інформування про підстави, порядок та процедуру голосування на референдумі тощо), так і спеціальне, — щодо конкретного питання (початок процесу, зміст питання, рахунки фондів, офіційні адреси комісій, діяльність ініціативної групи тощо).

Важливо розрізняти дві форми агітації під час референдумного процесу. Агітація всеукраїнського референдуму — це здійснення будь­якої діяльності, що спонукає виборців голосувати «за» чи «проти» питання референдуму. Така агітація проводиться лише за рахунок коштів фон дів ініціативної групи, політичної партії та громадської організації.

Агітація під час збору підписів — це здійснення будь­якої діяльності, що спонукає виборців підтримати або не підтримати ініціативу проведення всеукраїнського референдуму. Таку агітацію мають право здійснювати політичні партії та громадські організації в разі створення ними фонду агітації щодо ініціативи та ініціативна група.

Наслідки всеукраїнського референдуму можуть бути різними залежно від його предмета. Закон про зміну розділів I, III, XIII Конституції України, закон про ратифікацію міжнародного договору про зміну території України, затверджений на всеукраїнському референдумі, набирає чинності з дня офіційного оголошення ЦВК результатів голосування.

У разі проведення скасувального референдуму положення закону або закон у цілому втрачають чинність з дня офіційного оголошення ЦВК результатів голосування. Якщо це питання не підтримане на референдумі, повторно його можна внести лише через рік з дня оголошення результатів. У разі проведення консультативного референдуму питання загальнодержавного значення, підтримані за результатами референдуму, є обов’язковими для розгляду й ухвалення рішення відповідними органами державної влади, їх посадовими особами.

Зазначимо, розробка даного законопроекту — лише перший крок до забезпечення реалізації права волевиявлення українців шляхом участі в загальнонаціональному референдумі. У травні та червні на нас ще чекають публічні обговорення законопроекту, організовані Центром політико­правових реформ у партнерстві з Національним демократичним інститутом міжнародних відносин (НДІ), Міжнародною фундацією виборчих систем (IFES) в Україні та ВГО «Інститут «Республіка». А незабаром чекаємо на висновок Венеційської комісії щодо законопроекту. Остаточними кроками до реалізації цього права стане внесення даного документа до Верховної Ради України і його ухвалення.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Думка експерта

Коронавірусна та посткоронавірусна злочинність: первісні карантинні припущення

Економіка залежить від економістів тою ж мірою,
якою погода залежить від метеорологів.
(Старий жарт, який зараз, мабуть, доречний)

У двох попередніх номерах ЮВУ було надруковано статтю Є. Л. Стрельцова, Л. Є. Стрельцова «Коронавірус і кримінальне право: парадоксальність чи доречність їх спільного аналізу?». У кінці березня — на початку квітня, коли ми тільки починали усвідомлювати масштабність подій, пов’язаних із коронавірусом COVID-19, аналіз правових можливостей у подоланні цієї вірусної інфекції на той час був цілком достатнім. Однак через подальші події, які не лише продовжують створювати пряму загрозу, в першу чергу, стану людського здоров’я, а й «підштовхують» до появи нових, не завжди однозначних процесів, подій та вчинків, виникла необхідність проаналізувати це з позицій їх криміногенності, з урахуванням того, а що нас може в цьому плані очікувати в майбутньому? Так і виникла спільна ідея редколегії і представників поважної династії Стрельцових продовжити роздуми на цю тему.


Євген СТРЕЛЬЦОВ,

доктор юридичних наук, доктор теології, професор,член-кореспондент НАПрНУ, завідувач кафедри кримінального права НУ «Одеська юридична академія», вчений секретар Південного регіонального центру Національної академії правових наук України, член робочої групи з питань розвитку кримінального права Комісії з питань правової реформи Email: streltsov@onua.edu.ua

Лев СТРЕЛЬЦОВ,
кандидат юридичних наук, голова експертної групи з питань запобігання та протидії кіберзлочинності, директор Одеської філії Інституту прикладних гуманітарних досліджень Email: levstreltsov@gmail.com

Первісні пояснення

У березні цього року практично всі держави світу, зокрема, європейські, в тому числі й Україна, ввели карантин з метою протидії та профілактики коронавірусу COVID-19. А в травні низка країн, і серед них, звісно, й Україна, почали вводити різні форми пом’якшення такого режиму. Але офіційно здійснення карантинних заходів не скасовано, і цей режим продовжує діяти. Тобто станом на кінець травня офіційні карантинні заходи діють приблизно два з половиною місяці, й, на жаль, незважаючи на певні позитивні зрушення в ситуації, «сухі» цифри свідчать, що якісного покращення не відбулося, і тільки за останній місяць кількість хворих з трьох мільйонів зросла практично до шести.

При цьому, і це потрібно виділити, соціально-негативна, суспільно-небезпечна, злочинна поведінка, злочинність як соціальне та кримінально-правове явище взагалі нікуди не зникає. Тому «забувати» про наявність злочинності та не вживати конкретних кроків щодо її стримування за будьяких умов, особливо неймовірно складних, не потрібно. В той же час, розробити за такий короткий період якісну доктринально-правову «вакцину» протидії «старим» і «новим» соціально-негативним подіям, явищам та процесам практично неможливо, але вказати на проблеми, які, на нашу думку, існують і заслуговують на обговорення, спробувати встановити природу їх походження та юридичну сутність ніколи не повинно вважатися «занадто раннім». Тому, маючи на сьогодні лише досить уривчасті відомості про такі події, такий початковий аналіз все ж потрібен.

У зв’язку з тим, що ця стаття стала, так би мовити, продовженням нашої попередньої публікації «Коронавірус і кримінальне право: парадоксальність чи доречність їх спільного аналізу?» (ЮВУ, № 16–17, 24 квітня — 7 травня 2020 р.; № 18–19, 8 травня — 21 травня 2020 р.), необхідно звернути увагу на змістовний розподіл цих статей за напрямами аналізу. Так, обидві вони досліджують кримінально-правові проблеми, пов’язані з коронавірусом, але кожна з них має свою змістовну специфіку. У першій статті аналізувалися змістовні характеристики кримінального права/законодавства як взагалі, так і з їх відображенням в умовах форс-мажорних обставин, що дало змогу показати: як такі надзвичайні обставини «оголюють» особливості кожної галузі права/законодавства, в тому числі й кримінальної, що, в свою чергу, дає змогу більш прискіпливо встановити її «особливості». Тобто попередній матеріал дав можливість враховувати, що «може», а що «не може» кримінальне право/ законодавство, і тим самим, які завдання держава може йому «ставити», а які — ні, в тому числі з урахуванням як сучасної, так і майбутньої ситуації.

Ця ж стаття має більш предметне звернення до тих злочинів, які, образно кажучи, пов’язані з коронавірусом. Звичайно, ми добре розуміємо, що спроба виділити конкретні види коронавірусних і посткоронавірусних злочинів — завдання неймовірно складне. За великим рахунком, ми взагалі не дуже знаємо, як буде розвиватися людська цивілізація в посткоронавірусний період своєї подальшої еволюції. Але запропонувати такі правові проблеми для обговорення, поставити запитання, які, з нашої точки зору, вже починають вимагати відповідей і ще наполегливіше будуть вимагати їх у майбутньому, необхідно зараз. Саме на ці особливості матеріалу, який ми зараз надаємо, й слід звернути увагу.

Посткоронавірус замість постмодернізму…

Розвиваючи положення, викладені в попередньому розділі, вважаємо за необхідне поставити запитання: що прийде на зміну «постмодернізму», який діє з початку другої половини минулого століття? Буде продовжено так звану «глобалізацію», або кращим визнають «локалізацію», чи взагалі наступить стан «посткоронавірусу»? Які політичні, економічні, соціальні моделі та їх різновиди будуть при цьому домінуючими?

Ці запитання викликані не «простою» цікавістю. Вже багато років ми обстоюємо думку про те, що, як би не «прикрашалося» кримінальне право/законодавство, воно, в першу чергу, виступає в ролі відповідного важеля в загальному переліку державного «інструментарію» нормативного регламентування тих процесів, які цього потребують (Є. Л. Стрельцов. Сучасність та перспективи розвитку кримінального права України: 20 років потому // Наукові праці Національного університету «Одеська юридична академія». 2012. Т. 11. С. 365–373). У будь-якому разі, необхідно мати на увазі, що ситуація, пов’язана з коронавірусом, не лише суттєво впливає на всі сучасні та майбутні соціальні процеси, а й сама може породжувати відповідні процеси, що, в свою чергу, впливає (може вплинути) на зміст і загальне визначення, в тому числі, й соціально негативних подій і процесів. У всякому разі, вже можна стверджувати, що коронавірус COVID-19 за своїм змістом та значенням може вважатися феноменом об’єктивної реальності, який представляє собою відповідну соціальну структуру, що включає економічні, політичні, соціально-організаційні складові, котрі, в свою чергу, тою чи іншою мірою, все ж можуть впливати на соціально-негативні процеси, в тому числі й суспільно-небезпечні. У будь-якому разі, відому тезу зі сфери соціології злочинності про те, шо завжди необхідно пов’язувати події об’єктивної реальності щодо встановлення та визначення злочинності, її видів (Соціологія злочинності. URL: https://pidruchniki.com/15341220/sotsiologiya/sotsiologiya_zlochinnosti), потрібно враховувати. Важливо підкреслити, що розуміння цього важливе не лише для визначення соціальних детермінант злочинності, а й для осмислення того, що впливати на такі процеси потрібно не тільки так званими каральними засобами, а необхідно шукати, в першу чергу, саме соціальні заходи, які повинні «домінувати» при розробці комплексу заходів, спрямованих на протидію злочинності. Виходячи з цього, соціальна модель наступного розвитку людства, її ознаки, інші суттєві характеристики, які можуть визначати основні процеси різної спрямованості, в тому числі й криміногенної, повинні обов’язково враховуватися.

Коронавірусний «вплив» на злочинність: спроба системного визначення

Найважливішою з методологічних новацій XX століття стала поява системного підходу до дослідження соціальних явищ (див.: Norbert Wiener. God & Golem, Inc.: A Comment on Certain Points Where Cybernetics Impinges on Religion. 1964; Ludwig von Bertalanffy. General System Theory Foundations, Development, Applications. 1968). Стосується це і злочинності, особливо, коли йдеться про нові її детермінанти та нові види. Потрібно відзначити, що необхідність такого аналізу вже набуває актуальності, причому не лише на рівні первісного аналізу, коли встановлюється «одномоментний», так званий сьогоднішній, більш статистичний зв’язок між цими подіями (див., наприклад: В некоторых странах из-за карантина снизился уровень преступности. URL: https://www.kommersant.ru/doc/4320644). В Україні в період карантину рівень злочинності знизився на 30%. URL:https://ua.112.ua/suspilstvo/v-ukraini-u-period-karantynu-riven-zlochynnosti-znyzyvsia-na-30-532467.html), хоча в таких відомостях є певна суперечливість. (URL: https://www.crimea.kp.ru/daily/27113.7/4190902/), а й спробувати спрогнозувати перспективи цього розвитку.

Першу таку спробу ми зробили в попередній публікації, визначивши шляхом «прив’язки» проблематики цього вірусного захворювання до положень кримінального права/законодавства, встановивши та спрогнозувавши можливі напрями розвитку злочинності в цілому та за окремими напрямами. Так, було виокремлено суспільно небезпечні діяння, які, так би мовити, напряму «пов’язані» з цими вірусними «подіями». Зокрема, було виокремлено, які з них пов’язані з порушенням карантинних та інших правил, а які відбуваються під проведення антивірусних заходів. Ще одна група, яку було «розділено», — це діяння, які, так би мовити, «провокуються» такими подіями. У будь-якому разі, попередні матеріали потрібно розглядати як першу спробу системного аналізу стану та розвитку злочинності в умовах коронавірусу, який можливо використовувати при дослідженні такої злочинності на будь-яких рівнях.

Коронавірусний «вплив» на злочинність: спроба узагальнення первинної статистики

Незважаючи на те, що тільки починається вивчення та узагальнення статистичних даних, які «відображають» стан коронавірусної злочинності, вже починають з’являтися спроби відійти від «простого» первісного аналізу статистичних відомостей, а спробувати виділити її види, і тим самим провести вже певну диференціацію. Наприклад, у дуже короткому спеціальному огляді, який здійснив Європол, спеціально підкреслюється, що злочинність відразу почала використовувати ті складнощі та зміни, які відбуваються в сучасному суспільному житті в своїх інтересах, а її здатність реалізовувати свої наміри потребує готовності до цього та необхідної пильності. Спроба виділити види злочинності, які набули сьогодні достатньої реальності, дала змогу запропонувати наступне. Зокрема, виділяються злочини, пов’язані з використанням значного зростання попиту на товари та засоби гігієни, пов’язані зі спалахом COVID-19. Також це різні прояви кіберзлочинності й інші шахрайські схеми злочинного заволодіння майном громадян та організацій. Окремо виділяється певне «пожвавлення» телефонного шахрайства тощо (Europol. Pandemic profiteering: how criminals exploit the COVID-19 crisis March 2020). Потрібно зазначити, що в цілому несанкціоноване втручання в комп’ютерні мережі вже має певне розповсюдження в Україні (Streltsov, L. (2018) Unauthorized Interference with Computers and Networks in Ukraine. Zeitschrift für die gesamte Strafrechtswissenschaft (ZStW). Issue 130, pp. 605—641).

До цього потрібно додати, що стають відомими й інші спроби обманного викрадення грошей у громадян. Одна з них полягає в пропозиції виплатити громадянам якусь компенсацію збитку від вірусу. Для цього злочинці просять повідомити дані банківської картки та персональні відомості громадянина. Отримавши їх, шахраї зникають, як і гроші з картки потерпілого. Ще один прояв обманних дій полягає в тому, що громадянам дзвонять з, нібито, державних відомств або поліклінік із повідомленнями про те, що вони контактували із зараженим і до них для проведення платного аналізу виїде бригада. Процедуру оцінюють у певну (чималу суму), яку вже потрібно перевести на вказаний рахунок, бо інакше ніхто не приїде. Після перерахування грошей, звичайно, ніхто не приїжджає. Незважаючи на те, що всі ці злочини розділяються у вищевказаному огляді Європолу на види, всі вони, на нашу думку, мають єдину схему вчинення злочинних діянь, в основі яких лежить традиційна модель шахрайства.

Є група злочинів, наявність яких уже підтвердили декілька Європейських держав, пов’язаних зі здійсненням так званого фізичного злочинного проникнення в особисті приміщення для викрадення майна. В зв’язку з карантинним режимом у злочинців з’являється «можливість», видаючи себе за представників медичного персоналу або санітарно-торгових представників, отримувати доступ до різних приміщень. А вже отримавши такий доступ, злочинці використовують різні прийоми та способи, починаючи від таємних і «закінчуючи» обманним чи примусовим застосуванням одурманюючих речовин стосовно потерпілого, злочинно заволодівають чужим майном. Але, і на це потрібно звернути увагу, це так званні «сучасні» злочини, або злочини, які, так би мовити, «безпосередньо» пов’язані з коронавірусом. Закінчиться коронавірус — «закінчаться» й ці злочинні прояви.

Але окрім вказаних, уже починають виокремлюватися й так звані «перспективні» злочини. Наприклад, доки ще на мінімальному рівні, але вже вказується на можливі зміни в організації незаконного обігу наркотиків. Вважається, що ці події, ймовірно, змінять динаміку попиту та пропозиції, що, в свою чергу, може впливати на нелегальні канали постачання, виробництво такої продукції, її ціни тощо. Потребують ретельного моніторингу й істотні зміни, які можуть відбуватися в процесах нелегальної міграції, в контрабанді товарів і послуг, інших протиправних порушень міждержавних кордонів та ін. Так, у цілому ця первісна інформація багато в чому є корисною вже самою спробою виділити певні види конкретних злочинів. Крім того, це дає змогу, поруч із суто правоохоронною діяльністю, почати здійснювати й певні профілактичні заходи, попере джаючи через різні соціальні канали зв’язку про такі та подібні спроби злочинних проявів.

При цьому знову потрібно нагадати, що ми стоїмо лише на початку визначення злочинних діянь, які можуть у подальшому бути детермінованими коронавірусними подіями. Наприклад, втрата роботи, зростання безробіття та інші прояви економічної незайнятості населення на фоні вже існуючих проблем з працевлаштуванням теж, як і реальні економічні складнощі, можуть «провокувати» інші форми соціально-економічних, соціально-психологічних, соціально-правових та інших проблем, у тому числі й проблеми, пов’язані з протиправними видами «здобуття майнових засобів», необхідних для існування. Певною мірою, такі прояви можуть бути схожими на ті злочини, які відбувалися в 90-х роках минулого століття на теренах колишнього СРСР, який уже припиняв своє існування. Протиправні посягання на власність тоді мали різні форми своєї організації, починаючи від «лагідних» і закінчуючи насильницькими. Сучасні приклади подій у Південно-Африканській Республіці та в Італії безпосередньо це підкреслюють. Тому в сфері тих же економічних детермінантів потрібно спрогнозувати й інші напрямки злочинності, які тою чи іншою мірою пов’язані з коронавірусом COVID-19. Так, крім цього, потрібно вже зараз визнати, що «майбутні» злочинні прояви можуть мати й інший зміст. Наприклад, за даними «Deutsche Welle», німецькі фахівці вже сьогодні прогнозують вірогідний розвиток екстремістами біологічної зброї, враховуючи, що ці події показали безпорадність людства перед ними.

Але потрібно дивитися ще глибше… «Залишаючись» на економічному напрямку, як найбільш видимому сьогодні, потрібно сказати, що тут можуть відбутися принципові реальні формально-фактичні зміни, які торкатимуться не лише найбільших підприємств та організацій, а й навіть всесвітньо відомих концернів. Йдеться про купівлю акцій збанкрутілих під час коронавірусу підприємств не тільки найбільшими бізнес-структурами з інших країн: такі дії починають набувати характеру економічної «інтервенції», бо це робиться «під прикриттям» або за безпосередньої «участі» держави. І це зрозуміло, оскільки «негласне» володіння акціями (в значній кількості) важливих компаній дає змогу державі — «таємному беніфіціарію» — економічно лобіювати власні інтереси та нав’язувати відповідні рішення іншій країні. Це складна тема заслуговує окремого аналізу, але в межах нашої публікації звертаємо спеціальну увагу на те, що такі прояви вже мають місце й за участі організованих злочинних угруповань. Так, мафіозні структури в Італії планують здійснювати, а, можливо, вже й здійснюють, подібні дії стосовно підприємств та організацій, які збанкрутіли. Можливо, розмах таких операцій буде меншим за обсягом, але, на нашу думку, шкода від цього буде «досить» значною, бо отримання нелегальними структурами різних форм контролю над легальним бізнесом, вкладання ними «брудних» коштів у легальну економіку, легалізація через банківську систему злочинних доходів та інші схожі дії будуть в цілому надавати фінансово-господарській системі в окремій державі, групі держав, на світовому рівні тіньового характеру з усіма відомими суспільно небезпечними наслідками.

Висновки

Світовий коронавірус COVID-19, без перебільшення, представляє собою глобальний феномен, який, як ми вже розуміємо, потрібно, користуючись спортивною термінологією, оцінювати не як спринт, а як «чистий» марафон. При цьому кожне глобальне явище, яке тою чи іншою мірою трансформує людську цивілізацію, з одного боку, створює нові можливості (перспективи) для подальшого сталого розвитку, а з другого — може, за певних умов, створювати не лише певні «нейтральні» ризики для особи, суспільства та держави, а й реальні загрози для них. Саме такі «загрози» й несуть різні прояви злочинності. З розумінням цього завжди потрібно, в тому числі і в даному випадку, досить «обережно» підходити до виявлення таких ризиків і реально оцінювати обставини, що можуть виступати в якості прямих, непрямих, «віддалених» детермінантів відповідної злочинності.

Крім того, кажучи більш предметно, при дослідженні феномена злочинності в умовах коронавірусу та посткоронавірусу потрібно здійснювати комплексно-системний підхід. По-перше, слід виокремлювати так звану коронавірусну злочинність, тобто злочинність, яка, так би мовити, «супроводжує», «відображає» через свій зміст як саму вірусну хворобу, так і ті заходи, які здійснюються з метою обмеження, зменшення чи припинення масового розповсюдження цієї хвороби. По-друге, і це теж потрібно обов’язково враховувати, під час існування проблем, пов’язаних із цією хворобою, а ще більше — в наступні періоди, прояви цього явища можуть мати як «швидкі», так і довготривалі наслідки, деякі з яких сьогодні вже можливо прогнозувати, інші існують на рівні вірогідності, а про деякі, і це потрібно теж враховувати, ми ще не маємо жодного уявлення. Все це, наголосимо знову, може мати й різні «виходи» на діяння, які є, або які будуть визнаватися суспільно небезпечними, на їх визначення, форми існування, види закріплення. Це, в свою чергу, потребує відповідної «реакції» з боку всіх «зацікавлених». Певне «навантаження» повинно мати й кримінальне право/законодавство, яке має «заздалегідь» визначити, і таким чином, закріпити відповідне суспільно небезпечне діяння (групу діянь) як злочинне, щоб, кажучи в загальному розумінні, це створювало необхідну (дійсну) правову базу для застосування всього комплексу заходів, які існують у системі кримінальної юстиції для реального впливу на ті діяння, які ми ж «самі» й визнали злочинними.

Так, це дуже складний процес прийняття нового або вдосконалення (внесення змін) чинного кримінального права/ законодавства (Є. Л. Стрельцов. Яке кримінальне законодавство ми хочемо — бажаємо чи мусимо — повинні мати: точка зору. ЮВУ, № 39 (1264), 27 вересня — 3 жовтня 2019 р.; № 40, (1265) 4 жовтня — 10 жовтня 2019 р.) У будь-якому разі ті зміни, які вносяться до чинного Кримінального кодексу, особливо в останні роки, не завжди мають змістовний та системний характер, що, безумовно, впливає на якість кримінального права/ законодавства. Тому ухвалення Верховною Радою від 19 травня 2020 року Закону «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо удосконалення процедури внесення змін» (законопроект № 2256), яким доповнено статтю 3 КК «Законодавство України про кримінальну відповідальність» частиною шостою в такій редакції: «Зміни до законодавства України про кримінальну відповідальність можуть вноситися виключно законами про внесення змін до цього Кодексу та/або кримінального процесуального законодавства та/або законодавства про адміністративні правопорушення» (URL: http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/JI00606A.html), потрібно розглядати як спробу конкретними кроками вплинути на необхідне впорядкування законотворчих процесів. Так, у різних країнах існує різна практика внесення змін до кримінального законодавства, але вказані зміни, на нашу думку, відображають два важливі положення, які особливо повинні бути притаманними кримінальному праву/ законодавству в періоди принципового реформування державності. Це — більш предметне закріплення джерельності цього законодавства та визначення підходів до його системності. В будь-якому разі, на нашу думку, спроба встановити співвідношення між цілями, які повинні бути «в наявності» в законодавстві та їх реалізацією в наступній практичній діяльності, дає змогу моніторити ефективність правозастосовної практики як кінцевої мети виконання завдань системи кримінальної юстиції, які повинні забезпечувати (охороняти) умови існування й розвитку особи, суспільства та держави. Це потрібно враховувати й при роздумах про коронавірусну та посткоронавірусну злочинність.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Думка експерта

Як в Україні створили безконтрольного правоохоронного «монстра»

Олексій БАГАНЕЦЬ, заступник Генерального прокурора
(2000–2002, 2005–2006, 2014–2015 рр.), віце-президент Світового конгресу
українських юристів,
член Науково-консультативної ради при ДБР,
адвокат, кандидат юридичних наук, заслужений юрист України

Проблема відсутності результатів по боротьбі з корупцією та неможливість звільнення директора НАБУ криються в законодавстві.

Директива від «партнерів»

Я не припиняю дивуватися нашим можновладцям останніх років, які керують державою після трагічних подій на Майдані Незалежності на початку 2014 року, де пролилася людська кров і не важливо чия: чи протестувальників, чи беркутівців, чи військовослужбовців внутрішніх військ.

Не припиняю дивуватися тому, що саме завдяки таким керівникам Україна почала втрачати свою незалежність, суб’єктність і перетворюється на такий собі протекторат на зразок Гватемали чи Гондурасу, якими фактично керують ті ж Сполучені Штати Америки та міжнародні транснаціональні компанії. Хіба ми могли уявити навіть років десь 10—15 тому, що той же Міжнародний валютний фонд — фактично фінансова установа — буде вимагати відкрити в Україні ринок землі (а точніше, продати наше всенародне багатства іноземцям) чи скасувати мараторій на вивіз лісу­кругляку за кордон, чи прийняти той же антиконституційний закон про банки і банківську діяльність тощо? А сьогодні ці структури разом із посольствами держав великої сімки, особливо США, відкрито втручаються в наші внутрішні справи.

Хіба не вони змусили П. Порошенка надати їм можливість вільно й безконтрольно діяти в нашій державі як напряму, так і під виглядом «громадських організацій» різним структурам «грантоїдів», які існують на кошти іноземних держав, але не звітують про це перед нашою державою? Хіба не вони нав’язали нам і примусили створити цілу купу так званих «антикорупційних органів», таких, як НАБУ, САП, НАЗК і навіть у порушення Конституції України особливий «Антикорупційний суд» (як, буцімто би, інші наші суди всі корупційні), чого немає в жодній країні Європи?!

Більше того, наголошую, що саме іноземні «партнери» розробляли нам та відповідне законодавство, та навіть брали безпосередньо участь у комплектуванні підконтрольними їм кадрами ці нові структури. Хіба не вони нав’язали українській владі такі норми Закону «Про Національне антикорупційне бюро України», завдяки яким цей орган став повністю безконтрольним, а його керівник недоторканним.

А що з цього вийшло?

Що з цього вийшло, поясню. Відповідно до Закону України «Про державний бюджет на 2019 рік» на діяльність нових антикорупційних органів (НАБУ, САП, ДБР, НАЗК, ВАКС) виділено більше 3­х мільярдів гривень (це навіть без урахування Національного агенства України з питань виявлення розшуку та управління активами, одержаними від корупційних та інших злочинів), а відшкодовано завдяки їх роботі протягом року 1 169 000 грн. Тому й виникає сьогодні в тих же багатьох експертів запитання, то чи потрібно нашій державі так багато цих органів, на які вона змушена витрачати (на їх утримання) стільки бюджетних коштів?

Окрім того, із проведеного мною аналізу стану боротьби з корупцією в Україні за 2019 рік вбачається наступне. За інформацією НАБУ (наданою на мій запит) детективами цього органу в 2019 році розслідувалося 2 364 кримінальних проваджень, з яких у 1 207 провадженнях досудове слідство розпочато саме в минулому році. За його результатами було повідомлено про підозру 401 особі (за І півріччя — 139, за ІІ півріччя — 262). Але й ця цифра викликає в мене обґрунтований сумнів, бо згідно з інформацією, розміщеною на офіційному сайті НАБУ, станом на 31.12.2019 року, про підозру ними було повідомлено всього 221­й особі, що теж аж ніяк не відповідає звітам бюро, у відповідності до яких за весь 2019 рік повідомлено про підозру всього 153­м особам.

Але Бог з ними, цими розбіжностями. До суду в минулому році детективами та антикорупційними прокурорами скеровано, Ви тільки вдумайтесь, всього 67 обвинувальних актів (в т. ч. 3­и повторно направлені), про що НАБУ повідомило на мій запит. У той же час у його звіті вказано 69 направлених до суду обвинувальних актів, що аналогічно показникам 2018 року — 68, але майже втричі менше, аніж у тому ж 2017 році — 185. Водночас і ця цифра направлених до суду обвинувальних актів є відверто мізерною, бо становить усього 16% від загальної кількості закінчених детективами НАБУ проваджень про корупційні злочини.

Для більш повної та об’єктивної оцінки ефективності діяльності новостворених антикорупційних органів (НАБУ і САП) зверніть також увагу і на злочини, які розслідували в минулому році детективи під керівництвом антикорупційних прокурорів. Так, із числа направлених ними до суду: 14 обвинувальних актів — за ст. 191 КК України (привласнення, розтрата майна або заволодіння ним шляхом зловживання службовим становищем), 4 — за ст. 209 КК України (легалізація (відмивання) майна, одержаного злочинним шляхом), 12 — за ст. 364 КК України (зловживання владою і службовим становищем), 11 — за ст. 366­1 КК України (декларування недостовірної інформації), 10 — за ст. 368 КК України (прийняття пропозиції, обіцянки або одержання неправомірної вигоди службовою особою), 1 — за ст. 368­2 ККУ (незаконне збагачення), 5 — за ст. 369­2 ККУ (зловживання впливом) та 3 кримінальних провадження — за іншими статтями.

Боротьба з корупцією чи її імітація?

Мало того, що НАБУ і САП за рік з направленням до суду обвинувальних актів закінчило всього 10 (!) кримінальних проваджень про одержання неправомірної вигоди та 14 проваджень — про заволодіння чужим майном в особливо великих розмірах, так навіть і не озброєним оком видно, що нові антикорупційні органи, з року в рік в основному продовжують виявляти й розслідувати найбільш прості форми корупції, точніше їх одноепізодні факти, а боротьба з корупцією саме в організованих формах, тим більше у вищих ешелонах влади, в яких вона й існує в переважній своїй більшості в нашій державі, фактично не ведеться. Про це свідчить хоча б той факт, що впродовж 2019 року детективами НАБУ закінчено лише 1 кримінальне провадження про кримінальне правопорушення, вчинене у складі злочинної організації!

Не краща ситуація і з підтвердженням у судах результатів розслідування НАБУ і САП корупційних злочинів, бо в 2019 році, ви тільки вдумайтесь, було засуджено всього 10 обвинувачених у таких справах, обвинувальні вироки стосовно яких вступили в законну силу (для порівняння: у 2017 — 35 осіб, а в 2018 році — 47).

Навіть на цьому прикладі можна переконатися в тому, що всі заяви директора НАБУ та його лобістів із числа, в першу чергу, «грантоїдів» і представників посольств «великої сімки» про великі «досягнення» новоствореного бюро в боротьбі з корупцією у вищих ешелонах влади України не відповідають дійсності. Ну, для прикладу, кому потрібні його повідомлення про притягнення до кримінальної відповідальності аж 490 осіб (хоча в звіті НАБУ, як я вже сказав, вказано 401 особу), якщо відповідно до статистичних даних лише 2% обвинувачених були засуджені в 2019 році за вчинені злочини й реально покарані?

Про край низькі результати роботи цих новостворених антикорупційних органів досудового розслідування та спеціалізованої прокуратури свідчить і категорія осіб, стосовно яких проводили в минулому році досудові розслідування. Так, за категоріями суб’єктів до суду антикорупційними прокурорами скеровані обвинувальні акти щодо: 1­го народного депутата України (для порівняння в 2018 р. — 3­х народних обранців), 3­х депутатів обласних рад (у 2018 році — щодо 4­х), 3­х посадових і службових осіб Кабінету Міністрів України, 3­х державних службовців категорії «А», однієї посадової особи місцевого самоврядування 1—2 категорії, 11­ти професійних суддів, ймовірніше, районних судів (в той час, як, наприклад, у 2018 році — стосовно 22­х), 2­х інших службових осіб судової гілки влади, скоріше всього — помічників суддів, 2­х прокурорів, 1­го військовослужбовця вищого офіцерського складу Збройних Сил України, 11­ти керівників суб’єктів великого підприємництва, 23­х працівників юридичних осіб публічного права та щодо 81­ї «іншої особи», хоча в 2018 році таких не корупційних суб’єктів було вдвічі менше — 41.

Як вбачається з наведених вище статданих, основні свої зусилля НАБУ й антикорупційні прокурори продовжили зосереджувати, як і раніше, на боротьбі з корупційними діяннями не найвищих посадових осіб нашої держави, про участь яких у різних корупційних схемах хіба що лінивий не говорив, а проти так званих «інших осіб» — працівників юридичних осіб публічного права та керівників суб’єктів великого підприємництва, тобто тих, хто не уповноважений на виконання функцій держави і місцевого самоврядування.

А хіба не є імітацією боротьби з корупцією, коли протягом минулого року антикорупційними органами реально відшкодовано всього 14% збитків, заподіяних кримінальними злочинами, викритими НАБУ? Тому й не дивно, що із загальної кількості направлених у 2019 році всіма правоохоронними органами до суду обвинувальних актів про корупційні злочини майже три чверті — 1 971 (88,7%) складені слідчими поліції, 75 (3,5%) — прокуратури, в тому числі військової — 7 (0,3%), 95 (4,4%) — Служби безпеки, 8 (0,4%) — органів, що здійснюють контроль за додержанням податкового законодавства, а НАБУ — всього 3%.

Про настання таких наслідків у боротьбі з корупцією я неодноразово звертав увагу суспільства, експертів, журналістів, в тому числі на проблемні питання звільнення того ж керівника НАБУ, безконтрольність діяльності антикорупційного бюро і спеціалізованої прокуратури, незадовільні результати роботи антикорупційних органів, а також попереджав про негативні наслідки. Але на них ніхто не звернув ніякої уваги, на жаль.

Ось дещо з моїх минулих публікацій … «Спостерігаючи за тим, як наша держава протягом останніх декількох років проводить антикорупційну політику у формі, перш за все, створення нових антикорупційних органів та наділення їх надвеликими повноваженнями, які протирічать навіть Основному Закону України, витрачаючи на це величезні кошти із державного бюджету, виникає багато питань саме до тих осіб, які ініціювали та керували усім цим процесом, приймали відповідні закони, зокрема «Про Національне антикорупційне бюро», в тому числі із порушенням встановленої процедури, та пропонують й надалі додатково розширювати його повноваження на шкоду конституційним правам і свободам громадян.

У цілому позитивно оцінюючи саме публічні заклики щодо незалежності Національного антикорупційного бюро України, але, в першу чергу, — від вищих органів державної влади та їх впливових високопоставлених посадових осіб (що на практиці в нашій державі навіть уявити собі неможливо), хочу одразу наголосити, що насправді для цього бюро створили такі принципи роботи, як повна безконтрольність, вседозволеність та безвідповідальність у частині суворого додержання вимог Конституції та законів України, в тому числі й кримінального процесуального законодавства, а також норм міжнародного права, і все це під приводом, начебто, посилення боротьби з корупцією.

«Зрощування» САП і НАБУ

Нагадаю, що у відповідності до ст. 8 Закону України «Про прокуратуру» функцію здійснення нагляду за додержанням законів під час проведення оперативно­розшукової діяльності та досудового розслідування Національним антикорупційним бюро України здійснює виключно Спеціалізована антикорупційна прокуратура.

Та незважаючи на те, що керівник САП є одночасно й заступником Генерального прокурора, законодавці практично вивели його з підпорядкування останньому, чим фактично створили сприятливі умови для «зрощування» НАБУ і САП та, як наслідок, їх повної безконтрольності.

Попри те, що САП повинна розташовуватися окремо від службових приміщень Генеральної прокуратури, в той же час вона може знаходитися в одному приміщені з НАБУ; існує вона практично відокремлено від ГПУ, не тільки територіально, що є повним анахронізмом, особливо враховуючи ст. 1 Закону «Про прокуратуру», де чітко зазначено, що прокуратура України становить єдину систему.

А тому й не дивно, що САП не стала ні справжнім організатором досудового розслідування, яке провадить НАБУ, й не забезпечила функції прокурорського нагляду у формі процесуального керівництва за досудовим розслідуванням детективів.

Про створення реальних можливостей для «зрощування» САП і НАБУ, а, відповідно, й для послаблення прокурорського нагляду за ними, свідчить хоча б ст. 5 Закону «Про Національне антикорупційне бюро», яка прямо передбачає участь антикорупційних прокурорів у складі комісій, утворених директором бюро «з метою виявлення питань щодо порушення прав осіб, які співпрацюють із НАБУ». Попри те, що у відповідності з ч. 5 ст. 36 КПК України вищестоящі прокурори мають право своєю вмотивованою постановою доручити здійснення досудового розслідування будь-якого кримінального провадження іншому органу досудового розслідування в разі його неефективності, разом із тим ця ж норма забороняє навіть Генеральному прокурору України доручати здійснення досудового розслідування кримінальних правопорушень, підслідних НАБУ, іншим органам досудового розслідування. Тобто цим детективам Національного антикорупційного бюро фактично дозволено проводити досудове розслідування по будь-яких справах, які вони прийняли до свого провадження, не тільки неефективно, а й на свій розсуд, в тому числі й упереджено, з порушенням норм процесуального законодавства та прав громадян, що вступає в протиріччя з основними засадами кримінального провадження, перерахованими в ст. 7 КПК України.

Щодо надання Генпрокурору єдиного наглядового повноваження

Суттєвою передумовою для можливого створення в НАБУ обстановки вседозволеності та беззаконня є й надання Генеральному прокурору України єдиного наглядового повноваження за дотриманням законів в діяльності НАБУ — це права скасовувати незаконні й необґрунтовані постанови слідчих та антикорупційних прокурорів. Більше того, створивши НАБУ, яке повинно займатися розслідуванням саме корупційних кримінальних правопорушень, вчинених високопосадовцями, та внісши зміни до статі 45 КК України, яким визначили перелік корупційних злочинів, законодавці із незрозумілих причин (я допускаю, що й навмисно) до підслідності «детективів» віднесли лише частину з них.

Взагалі таких повноважень, які є в НАБУ, в Україні не має жоден правоохоронний орган. Ви тільки вдумайтесь, незважаючи на своє так розрекламоване призначення боротися з корупцією у вищих ешелонах влади, перш за все серед високопоставлених посадових осіб держави (народних депутатів, Прем’єр-міністра, членів Кабінету Міністрів України, перших заступників та заступників міністрів, голови Національного банку, його першого заступника та заступників, членів Ради НБУ, секретаря Ради національної безпеки і оборони України, його першого заступника та заступників, державних службовців, посади яких відносяться до 1 і 2 категорії), статтею 216 КПК України надано право прокурорам антикорупційної прокуратури своєю постановою відносити до підслідності детективів НАБУ будь-яке інше кримінальне провадження в злочинах, передбачених статтями 191, 206-6, 209, 210, 211, 354 (стосовно працівників юридичних осіб публічного права), 364, 368, 368-2, 369, 369-2, 410 КК України, якщо «відповідним злочином було заподіяно або могло бути заподіяно тяжкі наслідки охоронюваним законом свободам чи інтересам фізичної або юридичної особи, а також державним чи суспільним інтересам», тобто навіть тоді, коли дані злочини будуть вчинені будь-якими суб’єктами, не обов’язково високопосадовцями!

Окрім того, новому антикорупційному органу додатково було надано можливість займатися розслідуванням й інших злочинів, які не мають жодного відношення ні до корупції, ні до підслідних НАБУ суб’єктів, тобто до високопосадовців.

Я вже неодноразово звертав увагу, що така норма була абсолютно шкідливою для самої ідеї боротьби з корупцією саме у вищих ешелонах влади, бо в подальшому законодавці до підслідності детективів НАБУ віднесли й злочини, вчинені керівниками суб’єктів великого підприємництва, в статутному капіталі яких частка державної або комунальної власності перевищує 50%. Окрім того, їм було надано право розслідувати і кримінальні провадження про підслідні йому злочини, але які вчинені не високопосадовцями, а й іншими службовими особами державних органів, правоохоронних органів, органів місцевого самоврядування чи суб’єктів господарювання, у статутному капіталі яких є частка державної або комунальної власності, в тому випадку, коли розмір предмету злочину або завданої ним шкоди становитиме понад 500 тисяч гривень.

Таким чином, на практиці виходить, що НАБУ при такій розпливчастій мотивації може прийняти до свого провадження будь-яке кримінальне провадження, наприклад, про кишенькові чи квартирні крадіжки, або зґвалтування, підслідні слідчим поліції, до речі, за якими наглядає інший прокурор, без будь-якої згоди останнього. При цьому звертаю увагу й на те, що зміна підслідності кримінальних проваджень та їх передача від одного органу досудового розслідування до іншого є складовою саме прокурорського нагляду, що прямо передбачено КПК України, а не складовою повноважень директора НАБУ, а тому має здійснюватися виключно за рішенням вищестоящого прокурора.

Законодавча «кругова порука»

Ще одним підтвердженням формування цілком закритого, безконтрольного правоохоронного, вибачте за такий вислів, «монстра» є факт, що тією ж ст. 216 КПК України також передбачено, що в разі встановлення підрозділом внутрішнього контролю НАБУ злочинів, які були вчинені службовою особою НАБУ (крім директора та його заступників), вони також розслідуються детективами цього ж підрозділу, що фактично свідчить про законодавче закріплення так званої, «кругової поруки» в цьому відомстві та породжує ті ж корупційні ризики й створює умови для уникнення працівниками НАБУ кримінальної відповідальності.

Таким чином, новоствореному спеціальному антикорупційному органу надали можливість займатися й не властивими його призначенню функціями, а саме виявленням кримінальних правопорушень, які не є корупційними і вчинені не високопосадовцями (наприклад, керівниками найнижчих структурних підрозділів підприємств, установ, організацій, сільських, селищних рад тощо), мої невтішні прогнози підтвердилися: саме такі суб’єкти і вчинені ними злочини й значаться в більшості своїй серед закінчених детективами НАБУ проваджень і стосовно яких були направлені до суду обвинувальні акти чи клопотання про закриття провадження, або про звільнення таких осіб від кримінальної відповідальності.

Виходячи із такої підслідності даного антикорупційного органу, стає незрозумілим, а хто ж розкриватиме й розслідуватиме корупційні злочини у вищих ешелонах влади?

Немаловажливим у цьому сенсі є і той факт, що ні в Законі «Про Національне антикорупційне бюро», ні в Законі «Про прокуратуру» немає положень, які б закріплювали конкретну відповідальність тих же керівників НАБУ і САП за недодержання вимог законодавства, в тому числі й про захист прав і свобод громадян, чи порушення ними своїх професійних обов’язків, що теж у сукупності формує в них почуття безвідповідальності.

Таким чином, викладене вище законодавче підґрунтя діяльності НАБУ з його надвеликими повноваженнями, порівняно з іншими правоохоронними органами нашої держави, свідчить про відсутність реального та дієвого контролю, а тим більше, незалежного (незаангажованого) нагляду з боку Генерального прокурора як за діями Національного антикорупційного бюро, так і за діями й рішеннями підпорядкованих йому керівника САП та її прокурорів, чого немає в жодній європейській державі, що створює необхідні передумови для існування в системі правоохоронних органів України непідконтрольних нікому суб’єктів з такими обширними повноваженнями й порушує притаманну всім цивілізованим країнам систему стримувань і переваг.

А тому й не дивно, що навіть сам директор НАБУ відкрито неодноразово заявляв про те, що посада Генерального прокурора для НАБУ має другорядне значення, мовляв, для них, детективів, остання наглядова інстанція — це антикорупційний прокурор (зверніть увагу, який одночасно є й заступником Генерального прокурора України), а Генпрокурор навіть не може давати їм вказівки з приводу антикорупційних розслідувань. Більше того, про який прокурорський нагляд за оперативно-розшуковою діяльністю та досудовим розслідуванням в НАБУ можна говорити, якщо Генеральний прокурор навіть структуру і штат антикорупційної прокуратури зобов’язаний погоджувати з директором НАБУ, чого я не знайшов у жодній із судового-правових систем Європи.

Попередній висновок

Усе викладене, на жаль, свідчить про явне й, неприховане бажання наших «горе-реформаторів», їх прихильників та наших не зовсім доброзичливих «друзів» із-за кордону обмежити незаангажований (об’єктивний) прокурорський нагляд за проведенням оперативно-розшукової діяльності та досудового розслідування детективами НАБУ, що в майбутньому неминуче призведе як до порушень прав і законних інтересів учасників процесу, так і до відвертої бездіяльності в боротьбі з корупцією.

Хоча й це не все. Варто мати на увазі, що директор НАБУ фактично єдиний у системі органів правопорядку керівник, якого не можна звільнити з посади без його згоди. Навіть факт притягнення його до адміністративної відповідальності за вчинення адміністративного корупційного правопорушення, не є для нього такою підставою, на відміну, наприклад, від того ж директора ДБР. Якщо ретельно вивчити передбачені Законом України «Про Національне антикорупційне бюро» норми, то єдиною підставою для цього є висновок зовнішнього аудиту — незалежної оцінки ефективності діяльності очолюваного ним бюро.

Але навіть ця єдина загрозлива для директора НАБУ норма виписана під тиском тих же представників США та американського посольства таким чином, що її реалізувати практично неможливо. Нагадую, що у відповідності до неї, Президент, Верховна Рада і Кабінет Міністрів (до речі, в порушення Конституції України) щороку зобов’язані визначати по одному члену такої «комісії» з числа осіб, зверніть увагу, які мають значний досвід роботи в органах досудового розслідування, прокуратури, судах за кордоном чи міжнародних організаціях, володіють необхідними знаннями та навичками для проведення такої оцінки (аудиту). Тобто цим самим навмисно було усунуто від участі в такій перевірці діяльності НАБУ вітчизняних фахівців із числа слідчих, прокурорів та суддів, які досконало знають наше законодавство та здатні оцінити роботу цього органу досудового розслідування, в тому числі й шляхом вибіркового аудиту кримінальних проваджень.

У зв’язку з цим, у багатьох експертів одразу виникло закономірне питання: а яким чином збираються оцінювати роботу НАБУ його «аудитори», тим більше шляхом вивчення кримінальних проваджень, які вже завершено? Вдумайтесь, такими кримінальними справами можуть вважатися лише ті, які знаходяться або на стадії ознайомлення підозрюваного та його захисника з матеріалами досудового розслідування в порядку ст. 290 КПК України, або ті, які вже розглянуті судом і по них винесені вироки, ті, що вступили в законну силу, або по таких справах прийняті рішення про їх закриття. І все. Бо справи, в яких досудове розслідування продовжується або по них обвинувальні акти розглядає суд, або навіть винесений вирок, але який не вступив у законну силу, «аудиторам» ніхто не дасть можливості вивчити.

А головне, що керівництво нашої держави, як попереднє, так і нинішнє, не забезпечили виконання цієї вимоги закону й передбачені ним щорічні «аудити» діяльності НАБУ так і не були проведені, а тому його директор А. Ситник до цих пір і перебуває на займаній посаді. Останні події в Україні, пов’язані з намаганням звільнити його із займаної посади, лише створюють інформаційний привід для відволікання суспільства від інших, не менш вразливих для більшості людей проблем, тим більше, що навіть бажання нової влади це зробити буде замало. І навіть якби цьому не перешкоджали посольства іноземних держав, які критикують НАБУ, його керівника. Основною причиною ухилення керівником НАБУ від звільнення із займаної посади у зв’язку із притягненням його до відповідальності за вчинення адміністративно караного корупційного діяння, чи у зв’язку із незабезпеченням ним ефективної діяльності цього нового правоохоронного органу є проблеми законодавства. Підкреслюю, які б сьогодні не вносили зміни ініціатори звільнення Артема Ситника до закону про НАБУ, вони не дозволять законно звільнити особу, яка на сьогодні очолює антикорупційне бюро, на законних підставах, бо такі нові норми не будуть мати зворотної сили.

Законний вихід тут один, на чому я наголошував і раніше: існування двох таких паралельних органів досудового розслідування, як НАБУ і ДБР, з одними й тими ж суб’єктами переслідування, не є виправданим, чи раціональним, більше того, це постійно породжує суперечки з приводу підслідності тих чи інших злочинів, а ще є обтяжливим для нашого бюджету та, головне, не сприяє боротьбі з корупцією у вищих ешелонах влади.

P.S. Я давно пропоную ліквідувати НАБУ як самостійний орган й об’єднати його із ДБР. Для цього треба створити в структурі останнього окреме Головне управління, подбавши при цьому про належну систему стримувань і противаг та позбавивши його детективів надмірних повноважень, а ще забезпечивши належний прокурорський нагляд, наділивши саме Генерального прокурора повноваженнями здійснювати перевірку діяльності всіх органів досудового розслідування без винятку, з правом внесення документів прокурорського реагування на порушення законності в їх діяльності, аж до ініціювання питання про звільнення винних керівників із зай маних посад. І тоді не потрібні будуть ні зовнішні аудити, ні будь-які «аудитори» з числа тих, «що мають досвід роботи слідчим, прокурором чи суддею за кордоном».

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

В тренді

© ТОВ "АКТИВЛЕКС", 2018-2020
Використання матеріалів сайту лише за умови посилання (для інтернет-видань - гіперпосилання) на LEXINFORM.COM.UA
Всі права на матеріали, розміщені на порталі LEXINFORM.COM.UA охороняються відповідно до законодавства України.