Connect with us

Думка експерта

Серійні вбивства: концептуальні засади законодавчого, наукового і праксеологічного забезпечення пізнання, доказування та розслідування (частина 2)

Дата публікації:

Закінчення. Початок


Олександр КРАВЧЕНКО,
аналітик інноваційного відділу інтелектуальної власності та квантових технологій правничої компанії «АЮР-КОНСАЛТИНГ»


Петро Біленчук,
професор Національного авіаційного університету

 

 

3. Характерні ознаки серійних убивств.

Окрім того, слід звернути увагу на той факт, що існують вчені, як-от, наприклад, зазначений у праці Є. С. Крюкової — А. В. Хамуков (Хамуков А. В. Серийные сексуальные убийства (криминологический анализ): автореф. дис. канд. юрид. наук. Ростов-н/Д, 1997), які запевняють, що серійні вбивства, як правило, пов’язані із сексуальними посяганнями на особистість і найчастіше мають сексуальну мотивацію. І якщо випадки сексуального посягання на особистість у контексті розгляду категорії «серійні вбивства» не викликають запитань, то виділення саме сексуальної мотивації викликає сумніви. Однак А. В. Хамуков одразу ж зазначає, що останні отримали назву «серійних сексуальних вбивств». Цей термін останнім часом особливо широко використовується в психіатрії, зокрема, в кримінальній психіатрії, увійшов він і в кримінологічний науковий лексикон. Хамуков А. В. вказує, що серійні сексуальні вбивства можна визначити як один із різновидів багатоепізодних убивств (Крюкова Е. С. Криминалистический взгляд на понятие «серийное убийство» // Юридический вестник Дагестанского государственного университета. 2013. № 2. С. 96. URL: https://cyberleninka.ru/article/n/kriminalisticheskiy-vzglyad-na-ponyatie-seriynoe-ubiystvo/viewer).

Саме тому, на наш погляд, з наукової позиції є правильним розмежування таких понять як «серійне вбивство» та «серійне сексуальне вбивство». Серійне сексуальне вбивство може виступати лише як окрема частина категорії «серійне вбивство». Серійні вбивці в процесі своєї злочинної діяльності зазвичай не керуються лише одним мотивом. Досить часто це сукупність різних мотивів, однак серед них основним виступає вбивство людини. У випадку серійних сексуальних вбивств сексуальний мотив виступає як головний другорядний (!) мотив, який іде після головного — вбити. Однак бувають ситуації, коли сексуальна мотивація взагалі виходить на передній план, а маніяки вбивають, насамперед, заради того, аби жертва в майбутньому не повідомила про злочин працівників правоохоронних органів, не допомагала в процесі розслідування та не дала показання проти нього самого. Але в такому контексті, на наш погляд, ідеться вже про зовсім іншу категорію злочинів — «серійні сексуальні (статеві) злочини».

Саме тому при розгляді категорії «серійне вбивство» доцільніше було б не виділяти сексуальний мотив, оскілки це призводить до значного звуження самого поняття «серійне вбивство». Підтвердження такої позиції знаходимо і в праці М. П. Кєптене, який вказує, що «слідчо-оперативна практика показує, що спонукати маніяка може не тільки прагнення отримати сексуальне задоволення, а й інші мотиви» (Кєптене М. П. Поняття та криміналістична класифікація серійних вбивств // Науковий вісник Міжнародного гуманітарного університету. Сер.: Юриспруденція. 2013 № 6-1. Т. 2 С. 188.). Окрім того, слід зазначити, що навіть при наявності факту статевих зносин серійним убивцею зі своєю жертвою, не можна вести мову очевидно, що це вбивство було вчинене на сексуальному ґрунті або має сексуальну мотивацію. Досліджуючи різні позиції та матеріали кримінальних справ минулих років щодо серійних убивць, можна виділити ще й той факт, що деякі серійні вбивці вступали в статевий акт (переважно неприродній) зі своєю жертвою не для задоволення своїх сексуальних потреб, а з тих причин, що зґвалтування для них виступає формою домінації над людиною.

Як вже зазначалося вище, на сьогодні в Україні поняття «серійне вбивство» в науці взагалі недостатньо досліджено і тим більше не має свого законодавчого закріплення. Тому вважаємо, що формування єдиного поняття «серійне вбивство» є однією з фундаментальних проблем, яка потребує відповідного науково-методичного та законодавчого забезпечення. Це необхідно здійснити задля оптимальної організації діяльності правоохоронних органів з метою ефективного виявлення, розкриття й розслідування серійних убивств. Також потрібно враховувати й те, що серійні вбивства характеризуються різними ознаками, які при цьому відсутні в інших злочинах, пов’язаних із позбавленням життя людини. Як справедливо з цього приводу зазначає О. М. Данилів, стаття 115 КК України «Умисне вбивство» попри те, що вона охоплює широкий спектр суспільних відносин, просто не може повною мірою охоплювати всі індивідуалізуючі ознаки серійних убивств (Данилів О. М. Серійні злочини у системі злочинів проти особи // Актуальні проблеми вдосконалення чинного законодавства України. 2015. Вип. 38. С. 199. URL: http://nbuv.gov.ua/UJRN/apvchzu_2015_38_20).

Однак ми повною мірою усвідомлюємо, чому визначення категорії серійних убивств, або хоча б серійних злочинів законодавчо не врегулювано. В зв’язку з цим очевидно постає справедливе запитання, чому об’єктивно цей термін не закріплений у чинному українському законодавстві? Справа в тому, що Україна відноситься до правової системи романо-германської правової сім’ї. Як зазначають Н. В. Ахмедшин та Р. Л. Ахмедшин, правова система романо-германської правової сім’ї при формулюванні кримінальних складів злочинів прагне до максимальної абстракції форми викладу правової норми й відмови від подальшої деталізації понятійного апарату. На відміну від англійської групи права, де в прецедентах знаходять відображення термінологічні розмаїття через вузькість сфер застосування кожного окремого терміна. Зокрема, окремі терміни, спосіб пізнання окремих елементів реальності. Тому кримінологи і криміналісти країн англосаксонської системи права мають великий ступінь свободи при поводженні з усталеними в процесі прийняття прецедентом термінами (Ахмедшин Н. В. О генезисе понятия «Серийный преступник» / Вестник Томского государственного университета. 2017. № 424. С. 201. URL: https://cyberleninka.ru/article/n/o-genezise-ponyatiya-seriynyy-prestupnik/viewer).

Очевидно, що серійні вбивства — це проблема, яка потребує розробки відповідного методичного забезпечення з метою їх розслідування. Для цього необхідно забезпечити формування комплексного підходу та участі в їх розробці фахівців різних галузей правничих та інших знань. Причому згадана Є. С. Крюкова вважає, що при розробці методичних рекомендацій щодо розслідування злочинів даної категорії, окрім працівників правоохоронних органів, які мають досвід розслідування серійних убивств, досвідчених криміналістів, необхідно також залучати медиків, психологів, психіатрів, сексопатологів, судових, медичних експертів, експертів-біологів, які використовуючи свої знання, зможуть дати найбільш чіткі й повні характеристики вчиненого злочину та сформулювати портрет особи злочинця (Крюкова Е. С. С. 99—100).

Виходячи з викладеного вище матеріалу, вважаємо, що слід виокремити й дослідити специфічні ознаки серійних убивств для того, щоби базуючись на них, сформулювати найбільш повну й точну, на наш погляд, науково обґрунтовану позицію щодо визначення самого терміна «серійне вбивство» і характерних її ознак. Розглянемо ці ознаки більш детально.

По-перше, основна відмінність серійних убивств від інших видів злочинів, пов’язаних із позбавленням людини її життя, є їх велика кількість. На сьогодні не вщухають суперечки щодо того, скільки ж убивств потрібно скоїти зловмиснику задля того, аби законодавець зробив висновок про наявність або відсутність у цьому злочині серійності. Ми погоджуємося з думкою тих учених, які в процесі дослідження даного питання встановили, що для того, аби зробити висновок про наявність або відсутність серійності, мінімальну кількість вчинених у пов’язаних між собою ситуаціях вбивств, повинно виступати два вбивства. Чому саме два? Вдало на це запитання відповідає А. В. Галкіна, яка однозначно вважає, що вчинення двох злочинів достатньо для класифікації серії у зв’язку з тим, що досить часто вже в другому діянні виразно проявляються чіткі ознаки специфічного почерку винного, серійного вбивці. Мінімальна кількість (дві) жертв серійного вбивці не є показником його меншої суспільної небезпеки в порівнянні з тими зловмисниками, які скоїли шість чи вісім убивств, а в деяких випадках і 50—60 (Галкина А. В. Криминалистическая характеристика серийных убийств. URL: https://cyberleninka.ru/article/n/kriminalisticheskaya-harakteristika-seriynyh-ubiystv/viewer).

По-друге, згідно з позицією В. О. Образцова та С. М. Богомолової, наступною ознакою є те, що, як правило, серійні вбивці займаються злочинною діяльністю поодинці, тобто без співучасників. Вкрай рідкісні випадки, коли маніяки діють парами (зазвичай це чоловік і жінка, пов’язані сексуальними стосунками). В такій парі, як правило, один із партнерів (чоловік) завжди виступає в ролі лідера (Образцов В. А., Богомолова С. Н. Криминалистическая психология. URL: https://www.twirpx.com/file/515938/). Прикладом такої співучасті слугують «Дніпропетровські маніяки» — назва, яку отримали в пресі серійні вбивці з міста Дніпро: Віктор Саєнко та Ігор Супрунюк. Два дев’ятнадцятирічних мешканці Дніпра були визнані винними у вбивстві 21 людини й засуджені до довічного ув’язнення.

По-третє, як вказують В. О. Образцов та С. М. Богомолова, характерною ознакою серійних убивств є «один епізод — одна жертва» (це, в свою чергу, ріднить серійні вбивства з низкою інших звичайних убивств). Дуже рідкісні винятки коли серійний вбивця вбиває відразу декількох осіб (наприклад, останнє вбивство С. О. Головкіна, коли було три жертви) лише підтверджують це правило. Також В. О. Образцов та С. М. Богомолова зазначають, що характерним для серійних убивць є період емоційного спокою або емоційного охолодження між злочинами. Окремі епізоди злочинної діяльності розділені в часі: інтервал між послідовними вбивствами може обчислюватися тижнями, а часом і роками. Ми підтримуємо позицію, що саме період емоційного охолодження є однією з ключових ознак, який дозволяє виокремити один епізод вбивства від іншого з подальшим виділенням їх у серію. В. О. Образцова та С. М. Богомолова вказують, що в цей період злочинець живе життям звичайного добропорядного громадянина, не викликаючи жодних підозр в оточуючих. І хоча, за словами В. О. Образцова та С. М. Богомолової, після закінчення періоду емоційного спокою вбивства обов’язково відновлюються (Образцов В. А., Богомолова С. Н. URL: https://www.twirpx.com/file/515938/). Незважаючи на поширений міф, що серійні вбивці фактично не можуть зупинитися скоювати вбивства, все-таки є підстави припускати, що це не більше, ніж міф, хоча й із певною долею правди. Вважаємо, що слід акцентувати увагу на тому, що на припинення злочинної діяльності може вплинути безліч як соціально-правових чинників, так і навіть психологічних. Наприклад, Джозеф ДіАнджело (Joseph DeAngelo), колишній офіцер поліції, який більше відомий як «Вбивця із золотого штату», «Справжній нічний мисливець (Original Night Stalker)» або «Східний ґвалтівник (East Area Rapist)», кримінальна діяльність якого датується 1976—1986 роками. Телевізійна станція ABC7 News на своєму сайті https://abc7news.com/ зробила серію репортажів та статей після того, як у 2018 році Д. ДіАнджело був затриманий. Перший злочин (зґвалтування), який приписується саме «Вбивці із золотого штату», був вчинений, як було зазначено, у 1976 році. Потім протягом наступних двох років чоловіка, який на той час був більше відомий як «Східний ґвалтівник (East Area Rapist)», пов’язували з 38 нападами в районах Сакраменто та Стоктону. Однак, починаючи з 1978 року, коли була застрелена пара, яка вигулювала собаку, він почав вбивати серійно. Вбивства продовжувалися до 1981 року, після чого ДіАнджело зупинився (та чи справді це так?). В 1986 році, через п’ять років із моменту останнього вбивства, яке приписувалося саме «Вбивці із золотого штату», було вбито вісімнадцятирічну Д. Круз, і цей злочин пов’язали саме з невідомим на той момент Д. ДіАнджелом. Після цього вбивства, які можна було б зв’язати саме з Д. ДіАнджелом, припинилися зовсім (Guerrero J. C. TIMELINE: A look back at the Golden State Killer’s crime spree that lasted a decade. URL: https://abc7news.com/timeline-looking-back-at-goldenstate-killer-crimes/3391867/). Після затримання в 2018 році він сказав, що його діями в той час керував «Джеррі», який був у нього в голові. І тільки в 1986 р. чоловік зміг побороти недугу і, за його словами, він перестав вчиняти злочини (Anthony L. Golden State Killer: Former police officer Joseph James DeAngelo admits to dozens of rapes, murders. URL: https://abc7news.com/golden-state-killer-confesses-joseph-deangelo-plea-deal-who-did-the kill/6249433/#:~:text=DeAngelo%2C%2074%2C%20did%20not%20cooperate,to%20end%20abruptly%20in%201986).

Враховуючи таку причину і факт того, що Д. ДіАнджело був затриманий аж через 40 років (!) після першого факту зґвалтування, неможливо говорити точно, що він не вбивав і надалі. Але враховуючи досвід, кількість спеціалістів найвищого ґатунку та технологічного потенціалу працівників правоохоронних структур США (поліції, ФБР), який із плином часу тільки збільшувався, та показання самого Д. ДіАнджела, можна припустити, що серійні вбивці все ж таки можуть затихати, якщо переборюють свої внутрішні психологічні проблеми, або знаходять інший вихід для реалізації власних емоцій.

По-четверте, як зазначає Ісаєнко В. М. у своїй праці В. В. Бураков та А. О. Бухановський (Бураков В. В., Бухановский А. О. Серийные убийства: подходы и дефиниции // Серийные убийства и социальная агрессия // Материалы 2-й междунар. науч. конф. POCТOB-нa-Донy, 1998. С. 22) ввели у визначення поняття серійних убивств ознаку, яка є досить істотною та суттєвою з практичної позиції і її слід обов’язково враховувати поряд з іншими ознаками, а саме вчинення цих злочинів без реальних очевидців. Ісаєнко В. М. вказує, що слідча і судова практика дійсно свідчить, що дана обставина є характерною для серійних убивств, оскільки складність розслідування яких багато в чому обумовлена відсутністю будь-якої очевидної доказової бази, тобто є тим, що прийнято називати скоєнням злочинів в умовах неочевидності (Исаенко В. Н. Проблемы теории и практики расследования серийных убийств. М.: АНО «Юридические программы», 2005. С. 9).

Далі — п’яте. Ми частково погоджуємося з позицією науковців В. О. Образцова та С. М. Богомолової, котрі зазначають, що «серійне вбивство відбувається заради вбивства» (Образцов В. А., Богомолова С. Н. вказана праця. С. 25). Так, дійсно, саме вбивство виступає для серійного вбивці стійким (головним) мотивом, однак у випадку із серійними вбивцями, не можна говорити очевидно, що цей мотив єдиний. Зазвичай маніяки не керуються лише одним мотивом. Саме тому ця категорія злочинів є такою суспільно небезпечною. Як зазначає з цього приводу М. Р. Мєднов, в основі злочинної поведінки серійного вбивці лежать ті чи інші психофізіологічні мотиви, в яких знаходять своє відображення реальні потреби, котрі і є визначальними в спрямованості цих мотивів.

Відомо, що в людини не буває незліченної кількості потреб, але величезний простір мотиваційної сфери відображається в їх розмаїтті, різноманітності і взаємозв’язку. Відомо, що в процесі взаємодії один з одним, вони посилюються і послаблюються, вступають у конфлікти між собою, і, як результат, можуть проявлятися у вигляді аморальної, а іноді й злочинної, поведінки. Деякі дії, а тим більше поведінка, людини в цілому (в яку входить і злочинна) зазвичай керуються не одним, а відразу двома і більше мотивами, які перебувають один з одним в складних ієрархічних відносинах. Серед них виділяють провідні, що стимулюють поведінку, надають їй особистісний відтінок. Аналізуючи ці аспекти М. Р. Мєднов зазначає, що провідні мотиви завжди носять несвідомий характер. У зв’язку з цією причиною серійні вбивці часто не в змозі пояснити причини своєї антигромадянської поведінки, те, чому вони вчинили даний злочин, чим керувалися, все це навіть для них самих залишається інколи загадкою. Через це можна зустріти думки, що серійні вбивства є «безмотивними». З цього приводу М. Р. Мєднова зазначає, що на його погляд існують три основні групи мотивів, якими керуються серійні вбивці при скоєнні цих небезпечних злочинів: 1) самоствердження; 2) заміщення; 3) самовиправдання (Меднов М. Р. Мотивы серийных убийц при совершении преступлений, проблемы и перспективы развития // Отечественная юриспруденция № 2 (16), 2017. С. 19. URL: https://legalscience.ru/images/PDF/2017/16/Otechestvennaja-jurisprudencija-2-16.pdf).

Думка досить цікава, хоча, на наш погляд, не є доцільним зазначати, що це «основні групи». Єдиним основним (стійким, головним) тут виступає саме мотив вбити людину. А від нього вже походять другорядні. Для чоловіка таким мотивом може бути, наприклад, мотив домінації над жертвою, приниження її як у фізичному аспекті, так і в психологічному, може бути і вже згаданий сексуальний мотив. Водночас слід зазначити, що у випадку, коли серійним вбивцею є жінка, то переважно основним другорядним мотивом для неї виступає особиста нажива. Також, як уже зазначалося вище, потрібно враховувати і той факт, що в одному серійному вбивці може бути переплетено декілька мотивів, однак не головних, а другорядних, де один може виступати головним другорядним, а інші, в свою чергу, відходити на задній план.

Шосте. Як зазначає Л. В. Телешова, кожен тип особистості серійного вбивці володіє певними характерними особливостями поведінки, що, безсумнівно, відображається й на місці вчинення злочину або місці виявлення трупа. Та ж Л. В. Телешова вказує, що очевидно не можна стверджувати однозначно, що серійні вбивства скоюються лише психічно хворими людьми, оскільки це не підтверджується ні теорією, ні реальною слідчою та судовою практикою. Вважається, що наявність психічного розладу також не виключає осудність. Фактично йдеться про те, що особливості поведінки кожного із серійних вбивць так чи інакше мають своє відображення при виборі способу вбивства, виборі типу жертви, підготовці знаряддя вбивства, спробах приховування або демонстрації трупа (його частин), різного роду посмертних маніпуляцій із жертвою, а також у самій обстановці на місці злочину або на місці виявлення трупа. Очевидно, що якщо йдеться про психічні розлади, це може бути виражено у вигляді крайньої жорстокості при скоєнні вбивства, збоченій формі дій із трупом або частинами тіла трупа, великій кількості поранень на тілі жертви, канібалізмі, некрофілії, вампіризмі тощо. Воночас відповідно до позиції вказаної авторки, про конкретну акцентуацію характеру злочину може розповісти конкретне місце його вчинення: нехарактерний порядок для місця скоєння насильницького вбивства може свідчити про крайню педантичність зловмисника, про це ж доказує й нав’язлива повторюваність окремих елементів обстановки на місці злочину. Тут може йтися також і про ритуалізацію навколишнього оточення (Телешова Л. В. Признаки серийности преступления при выдвижении криминалистических версий по делам о серийных убийствах // Апробация. 2015. № 10 (37). URL: http://sci-article.ru/stat.php?i=1436008286).

Висновки

Усе вищевикладене дозволяє сформулювати наступні висновки. По-перше, вважаємо, що під поняттям «серійні вбивства (серія вбивств)» необхідно усвідомлювати й розуміти сукупність убивств однієї і більше осіб, в двох та більше епізодах, скоєних однією особою (іноді групою осіб), які вчинені в умовах неочевидності, з певним проміжком у часі, характерним є стійкий (головний) мотив, який спрямований на спричинення смерті іншим особам. По-друге, серійні вбивства можна об’єднати такими типовими ознаками як планування злочину в переважній більшості випадків; типовість обстановки місця скоєння злочину; однотипність видів та ознак слідів злочину і злочинця; типовість вибору способу та знаряддя вбивства; можуть проявлятися характерні особливості в плані вибору жертви та її вистежування; однотипність дій при безпосередньому нападі на жертву; типовість дій задля приховування трупа або, навпаки, публічної демонстрації свого злочину.

Джерело: Юридичний вісник України

Думка експерта

Тримання під вартою не дорівнює позбавленню волі

Опубліковано

on

Олена ТАНАСЕВИЧ,
голова Вищого антикорупційного суду

Загрозливої популярності в українському суспільстві набувають заклики до тримання під вартою чи не всіх осіб, підозрюваних (обвинувачених) у вчиненні корупційних діянь. І дедалі частіше суспільне засудження проявів корупції та цілком справедливе обурення її ганебними наслідками є предметом численних маніпуляцій. Відтак піддається публічній та здебільшого непоміркованій критиці застосування до підозрюваної (обвинуваченої) особи більш м’яких запобіжних заходів, наприклад, особистого зобов’язання, застави або домашнього арешту. 

При цьому мало хто, окрім професійної спільноти, замислюється над тим, що метою обрання будь-якого запобіжного заходу є забезпечення виконання підозрюваним (обвинуваченим) процесуальних обов’язків та запобігання його спробам переховуватися, знищити або сховати речі й документи, впливати на потерпілого, свідків, інших підозрюваних, вчиняти інші кримінальні правопорушення. Іншими словами, запобіжний захід застосовується для того, щоб підозрюваний (обвинувачений) не перешкоджав компетентному органу в перевірці обставин, які можуть свідчити про вчинення злочину.

Отже, на момент повідомлення особі про підозру існує лише припущення щодо її винуватості, для обґрунтування або спростування якого триває процедура збирання доказів. За таких умов застосування будь-якого запобіжного заходу, а особливо тримання під вартою, потребує особливої уваги з боку слідчого судді (суду) та обов’язкового переосмислення цього запобіжного заходу з боку громадськості. За чинним кримінальним процесуальним законом у випадку ухвалення обвинувального вироку весь час попереднього ув’язнення особи зараховується судом у строк покарання в разі засудження її до позбавлення волі з розрахунку день за день. Отже, законодавець ототожнює обмеження, що їх зазнає особа під час відбування покарання у виді позбавлення волі, з обмеженнями в умовах тримання під вартою. Але ж позбавлення волі — це найсуворіший вид покарання, який призначається, коли винуватість особи повністю доведена. Тоді як тримання під вартою може застосовуватися вже на стадії досудового розслідування (судового провадження) до особи, яка тільки підозрюється (обвинувачується) у вчиненні кримінального правопорушення, а відтак не можна виключати вірогідність того, що в майбутньому винуватість цієї особи взагалі не буде доведена.

А які ж наслідки тримання невинуватого під вартою? Звичайно, держава передбачила для такої особи грошове відшкодування втраченого заробітку та інших грошових доходів, повернення майна, сплачених штрафів та витрат на юридичну допомогу, відшкодування моральної шкоди тощо. Але варто пам’ятати, що за юридичними термінами завжди стоять права та свободи конкретної людини, тримання якої під вартою може призвести до погіршення здоров’я, руйнування родини, травмування психіки, знищення кар’єри та репутації тощо. Направду, такі втрати відшкодувати неможливо.

У пошуках балансу

Тому найскладнішим у роботі слідчого судді є саме пошук балансу між суспільним інтересом, який полягає у швидкому та неупередженому досудовому розслідуванні злочину з метою відновлення правопорядку та дотриманням прав підозрюваного (обвинуваченого), адже втручання держави у приватне життя завжди повинно бути мінімально необхідним для досягнення мети такого втручання. Невипадково обрання слідчим суддею запобіжного заходу, особливо у виді тримання під вартою, до дрібниць врегульовано чинним кримінальним процесуальним законом.

Оскільки з-поміж усіх запобіжних заходів (особисте зобов’язання, особиста порука, застава, домашній арешт, тримання під вартою) найсуворішим є саме тримання під вартою, то для такого ступеня обмеження прав і свобод людини законодавець передбачив величезну кількість обставин, які слідчий суддя повинен оцінити в їхній сукупності та дійти висновку, що жоден більш м’який запобіжний захід не забезпечить мету застосування цих заходів. А мета запобіжного заходу не збігається з метою покарання, адже винуватість особи у вчиненні злочину ще не доведена. Мета запобіжного заходу полягає у запобіганні спробам підозрюваного (обвинуваченого) у будь-який спосіб перешкоджати кримінальному провадженню, а також у припиненні здійснення злочинної діяльності. Інакше кажучи, прокурор повинен довести існування реальних ризиків переховування підозрюваного від компетентних органів, вчинення ним дій, спрямованих на знищення доказів, погрози та намагання впливати на учасників кримінального провадження, перешкоджання досудовому розслідуванню в будь-який спосіб або вчинення інших правопорушень. При цьому під час розгляду клопотання про застосування запобіжного заходу у виді тримання під вартою прокурор повинен також довести, що жоден більш м’який запобіжний захід не зможе запобігти окресленим ризикам.

Обов’язкова альтернатива та обмеження

Закон суттєво обмежує можливість застосування тримання під вартою, наводячи вичерпний перелік осіб, до яких цей запобіжний захід взагалі дозволено застосовувати, та зобов’язує слідчого суддю (суд) визначити альтернативний запобіжний захід у виді застави. Окрім обґрунтованої підозри у вчиненні злочину, доведеності перелічених ризиків та за умови, що тримання під вартою дозволено застосовувати до конкретної особи, слідчий суддя також повинен врахувати низку інших обставин, зокрема, тяжкість покарання, яке їй загрожує у випадку визнання винуватою; вік цієї особи та стан її здоров’я; наявність у неї родини в місці постійного проживання, осіб на утриманні; наявність постійного місця роботи або навчання; репутацію та майновий стан цієї особи; наявність судимостей; розмір майнової шкоди, у заподіянні якої особа підозрюється; розмір доходу, в отриманні якого підозрюється особа внаслідок вчинення інкримінованого злочину.

Отже, тримання під вартою є та повинно залишатися винятковим запобіжним заходом, який слідчий суддя (суд) може застосувати тільки тоді, коли дійде висновку про недостатність застосування більш м’якого запобіжного заходу. Такий порядок забезпечує реалізацію основоположних засад кримінального провадження, які є «константою», тобто залишаються незмінними також для тих проваджень, які стосуються корупційних та пов’язаних із ними кримінальних правопорушень.

Мінлива парадигма

Важливо пам’ятати, що суддя завжди керується принципом верховенства права та підкоряється лише закону, тому зміна політичного курсу, політичних програм та гасел, загальнодержавної риторики, очільників державних органів, зовнішньої політики тощо ніколи не впливають на зміст судового рішення. Проте маніпуляції з боку лідерів суспільної думки навколо відомих прізвищ, публічне цькування та приниження осіб, яких підозрюють у вчиненні корупційних правопорушень, заклики до застосування щодо них найсуворішого запобіжного заходу й навіть фізичного насильства культивують негативні суспільні настрої, які перешкоджають раціональному сприйняттю інформації.

Паралельно з цим ганебні висловлювання особисто на адресу суддів, які щодня неупереджено та сумлінно виконують свої обов’язки, знищують довіру до державних інституцій та, зрештою, унеможливлюють розбудову правової, демократичної держави.

У цій статті два надважливі меседжі. Не варто плутати тримання під вартою та позбавлення волі, як і не варто заради маленької власної миттєвої вигоди ризикувати добробутом власної країни, адже парадигма змінюється, а загальнолюдські цінності, зокрема, повага до себе та інших людей — незмінні.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Думка експерта

Велика корупція: як Україні побороти схеми і хабарництво?

Опубліковано

on

Оксана ВЕЛИЧКО,
голова ГО «Разом проти корупції»

Корупція й неефективне управління — наслідок і причина, які живлять одна одну. Розірвати цей зв’язок можна активною взаємодією влади і громадськості.

Як відомо, Конституційний Суд поставив «підніжку» антикорупційним інституціям: скасував відповідальність за недостовірне декларування та обнулив їхні досягнення зі збору компромату на державних мужів. Тими ж чи іншими руками, але далеко не вперше, уникають справедливого покарання впливові, забезпечені фінансовим і медійним ресурсом корупціонери. А відтак антикорупціонерам варто згадати закон Ньютона про те, що сила дії дорівнює силі протидії, і зайти з іншого боку. Наприклад, об’єднуючи зусилля в напрямку запобігання корупції, де можна швидше отримати потрібний результат, а саме збільшення економічного добробуту нації.

Невпорядкованість, законодавче «решето» чи, навпаки, нагромадження суперечливих законодавчих норм є сприятливим ґрунтом для активації корупційних схем. Тому налагоджуючи ефективне управління в тих чи інших сферах, ми автоматично зменшуємо корупцію, припиняємо «годувати» старих і народжувати нових корупціонерів. Адже корупція й неефективне управління, як курка і яйце, — наслідок і причина один одного.

Нагадаю, в листопаді Кабмін розпочав узгодження антикорупційних заходів у рамках урядово-громадської ініціативи «Разом проти корупції». Напрямки запобігання корупції відомі, втім їх варто тримати в фокусі уваги:

1. Забезпечення прозорості дій та результатів діяльності влади.

У цьому напрямку вже багато досягнуто: прозорі закупівлі, витрати розпорядників публічних коштів, реєстр декларацій, публічні звіти Рахункової палати та Держаудитслужби. Але ще більше інформації має ставати публічною та структурованою.

Прозорості протидіють шляхом «недопрозорості», порушень регламенту оприлюднення даних та створення інформаційних «смітників». Як приклади: засідання земельної комісії місцевої ради відкрите, але голосування не поіменне. Комунальне підприємство оприлюднює надходження від сезонної торгівлі, але однією цифрою. Органи влади та місцевого самоврядування публікують «причесані» висновки внутрішніх аудитів, замість повних текстів аудиторських звітів. Земельний кадастр номінально відкритий, але ви не знайдете земельну ділянку за адресою чи назвою підприємства, яке на ній розміщене, якщо не маєте її кадастрового номеру. Проекти рішень для голосування роздаються депутатам (і народним, і місцевих рад) в останню хвилину. А рішення місцевих рад, які наразі неможливо знайти за ключовими словами в пошуковій стрічці, мають переконувати нас у відкритості влади. Прозорість є базою для запобігання корупції. Навіть якщо комусь здається, що її забагато.

2. Максимальне залучення громадян та бізнесу через організацію доступних інструментів участі.

Інститут генерального плану м. Києва в соцмережах анонсував громадські слухання щодо нового Генплану міста. Потенційним учасникам заходу запропоновано різнокольорові PDF-картинки, неможливі для збільшення та без текстових роз’яснень, які одразу дають зрозуміти: «Тобі в цьому не розібратися». А відтак в обговоренні можуть взяти участь хіба що художники-модерністи чи вузькопрофільні фахівці. В той час, коли існує зручний для користувачів функціонал: геодизайн, можливість накладати один на одного різні шари плану, бачити свій будинок, вулицю, район та заплановане використання території.

Або інший приклад: здійснення малої приватизації у форматі відкритих аукціонів — серйозне досягнення. Але потенційному інвестору не так просто знайти потрібний об’єкт через відсутність єдиного класифікатора (він може шукати «пральню», а в системі буде «баня»). То й інформація про самі об’єкти часто умисно чи несвідомо не містить важливої для прийняття рішення інформації: статус землі під об’єктом, якісні фото, що залишає поле для сумнівів й обмежує кількість потенційних учасників аукціонів. Громадськість нерідко може бути деструктивною, відтак владі хочеться уникнути зайвого спілкування. Але і якісні рішення потребують часу та залучення всіх стейкхолдерів, яких вони стосуватимуться. Це можливо лише тоді, коли замість турборежиму ми будемо послуговуватися якісними процедурами попередніх консультацій та залучати кращих фахівців. До того ж, подолання корупції і наш прогрес як країни прямо пропорційні активності громадськості.

3. Інвентаризація, облік, впорядкування державного та муніципального майна, землі та ресурсів.

Станом на вересень 2020 року, державні інституції зареєстрували за собою лише 49% нерухомого майна, яке їм належить (за інформацією Фонду держмайна України). А це означає, що решта майна має серйозні ризики його неправомірного відчуження, продажу чи неофіційного використання. Те саме стосується й незареєстрованих земель: ми роками спостерігаємо, як ділки «відкушують» землі оборони, аграрних вузів та державних підприємств. Багато заходів не вживаються умисно, нібито через брак коштів, хоча саме факт їх нездійснення й створює можливості для розкрадання цих коштів.

Наприклад, в Україні відсутній кадастр нерухомості, який би містив інформацію про параметри існуючих будівель, їх оціночну вартість та точне розміщення в просторі (на землі) і був інтегрований з реєстром речових прав на майно. Умисно не проводиться інвентаризація культурних пам’яток та не наносяться їх охоронні зони, на яких заборонена забудова. Органи місцевого самоврядування так само умисно не визначають меж захисних смуг вздовж водойм, щоб нанести їх пізніше, вже з урахуванням забудов. Відтак замість порядку ми маємо низку неузгоджених між собою інформаційних систем. Аудит країни, що би не мав на увазі Президент, коли анонсував його, має передбачати інвентаризацію та реєстрацію прав держави та органів місцевого самоврядування на належні їм ресурси.

4. Електронізація та автоматизація державних послуг, ліцензій, дозволів.

Зовнішнє незалежне оцінювання стало величезним кроком вперед у подоланні корупції, яку ми мали раніше під час вступу до ВНЗ. Саме тому, можливо, так багато експертів зараз розмірковують про його вади та «стрес» для дітей.

На мою думку, в електронний формат за жорсткими алгоритмами має бути переведено все, що лише можливо: робота митниці, податкової, видача всіх дозволів та ліцензій, проведення іспитів та сертифікацій, виплата соціальних допомог за державні кошти тощо.

Водночас варто пам’ятати, що електронна подача документів супроводжується людським прийняттям рішення. Тому, нерідко, передавши документи в ЦНАП, «вирішувати питання» йдуть, скажімо, в департамент містобудування та архітектури. Впровадженню електронних послуг та сервісів мають передувати впорядкування процедур надання таких послуг, їх реінжиніринг, аналіз логіки ухвалення рішень.

5. Дерегуляція та усунення прогалин у законодавстві.

Корупція часто «вшита» в законодавство, що робить її законною. Недосконале законодавство спричиняє неефективне управління та множить його помилки. Правки на поправки призводять до того, що такі правові норми просто неможливо виконувати й на них уже не звертають увагу. А це — страшно. Діючи в напівзаконний спосіб, особливо малий та середній бізнес, вже на старті стають порушниками. А відтак сприймають хабар як максимально швидкий крок до вирішення проблем.

Частину функцій держави слід передати саморегулювальним організаціям, попередньо створивши засади для їх якісного очищення та саморегулювання. Наразі на етапі врегулювання перебуває видобуток бурштину, діяльність казино та гральних закладів. Утім, ми й досі не маємо якісної регуляції для проходження сертифікації моряками, що створює корупційний ринок у понад 50 млн доларів на рік. Суттєво нерегульованою є сфера поховань, через що корупція тут межує з бандитизмом.

Роль держави в прямому управлінні економікою має бути зменшена. А сама держава повинна стати «легшою», прозоро приватизувавши непрофільні та неприбуткові активи. При цьому прибуткові активи вона має прагматично залишити собі.

6. Запровадження дієвого державного контролю.

На сьогодні предмет контролю державних інституцій є завеликим, а держава, вочевидь, не справляється з цією функцією. Коли з усіх щілин тече, вже не знаєш, яку дірку залатати. А латати потрібно найбільші дірки, тобто визначати пріоритети та вибудовувати дієві системи ризик-орієнтованого державного контролю. Це убезпечить необґрунтований тиск на бізнес-середовище, спрямує зусилля контролюючих органів не лише на виявлення порушень, але й на їх превенцію. Разом із тим до складання таких систем має бути долучена експертна громадськість.

7. Якісна державна служба, забезпечення адекватних заробітних плат на посадах із високими корупційними ризиками.

У будь-якому більш-менш великому бізнесі виявляють та розвивають таланти, запроваджують якісні програми формування кадрового резерву. Невже такі програми не потрібні на державному рівні, тим більше в умовах офіційно визнаного кадрового голоду? Кадрова політика, яка не базується на публічному аналізі показників ефективності та досягнень посадовців, а здійснюється шляхом прийняття непрозорих, позаконкурсних призначень, — одна з найбільших помилок сьогоднішньої влади.

Щодо заробітних плат, то тут нас кидає з однієї крайності в іншу. Ми готові платити захмарні 100 тисяч доларів на місяць очільнику Укрзалізниці, і, вочевидь, недостатні 7 тисяч гривень інспектору Держекоінспекції, 10 тисяч митнику чи 25 тисяч міському голові. Гігантські гонорари членам наглядових рад, які не несуть відповідальності за ухвалені рішення, й порівняно невеликі гонорари міністрам, які курують цілі галузі.

Звісно, висока зарплатня — ще не гарантія добропорядності — судді Конституційного Суду, свіжий приклад, отримують по 300 тисяч гривень на місяць, але, на жаль, це їх не зупиняє від прийняття рішень, що суперечать державницьким інтересам. Але низька зарплата гарантовано вмикає програму виживання, спрямовує інтелект держслужбовців на створення схем «компенсації» замалої зарплатні. А ми знову не маємо якісного державного управління.

Невідворотність покарання за корупційні або пов’язані з корупцією правопорушення, формування нетерпимості до корупції, так само як і реформування судів та правоохоронних органів, є іншими важливими завданнями антикорупційної політики. Більшість згаданих корупційних проблем мають рішення, відображені в планах антикорупційних заходів, які напрацювали представники низки експертних організацій та надали Кабінету Міністрів України. Якщо співпраця влади та громадськості буде дієвою, країна подолає значну частину великих корупційних схем та збереже мільярди гривень.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Думка експерта

Прокуратура: якою вона буде завтра? Деякі думки після ознайомлення із затвердженою Генеральним прокурором «Стратегією розвитку прокуратури на 2021—2023 роки»

Опубліковано

on

Олексій Баганець, заступник Генерального прокурора (2000–2002, 2005–2006, 2014–2015 рр.),
заступник голови Союзу юристів України, почесний президент Асоціації слідчих України,
віце-президент Світового конгресу українських юристів, член Науково-консультативної ради при ДБР,
адвокат, кандидат юридичних наук, заслужений юрист України

Для початку скажу, що саму ініціативу розробити такий програмний документ щодо розвитку прокуратури на два найближчих роки, тим більше «з метою підвищення ефективності діяльності органів прокуратури» (далі — Стратегія), варто лише вітати. Заслуговують на схвалення й хоча б часткову підтримку й іще декілька пропозицій та намірів, викладених у ній. Так, нехай і в загальних рисах, але цей документ у своїй описовій частині справедливо визнає наявність у діяльності органів прокуратури низки законодавчих, організаційних і правозастосовчих проблем. Щодо мети даної Стратегії — підвищення рівня ефективності діяльності органів прокуратури, то в ній справедливо й актуально також зазначено, що вона прийнята «для забезпечення виконання конституційних функцій і повноважень».

Можна погодитися і з такими завданнями Стратегії, як «забезпечення усталення нових рекомендацій та стандартів для прокурорів за основними напрямами діяльності та «запровадженням у практику нових критеріїв не тільки оцінювання якості роботи прокурорів», а й розробки нового порядку вимірювання та регулювання навантаження на одного прокурора, що особливо актуально в нинішніх умовах надмірної кількості тих же кримінальних проваджень (по кілька сотень) на одного процесуального керівника!

Позитив Стратегії

Заслуговують на увагу й частина заходів розділу «Бачення, місія і цінності діяльності прокуратури», серед яких найбільш повторюваними в Стратегії є наміри про сповідування прокурорами саме принципів верховенства права та забезпечення дотримання конституційних прав і свобод людини та, найважливіше, що орієнтирами в діяльності прокуратури повинна бути «повага до прав і свобод, честі та гідності людини, прагнення захищати людину, її життя і здоров’я, недоторканність і безпеку».

Серед інших позитивних моментів можна також відзначити плани щодо розробки і впровадження інституту наставництва в прокуратурі, вдосконалення та конкретизацію форми щорічного звіту Генерального прокурора про діяльність органів прокуратури перед Верховною Радою України, вдосконалення механізмів інформування суспільства про випадки порушення прав людини правоохоронцями та реагування на такі факти, чого органи прокуратури протягом останніх п’яти років взагалі не роблять. Варто підтримати й таке завдання Стратегії, як необхідність удосконалення нормативно-правової бази за окремими напрямами діяльності прокуратури.

Усе інше в цьому документі, на жаль, є декларативним, формальним й абсолютно відірваним від реального стану діяльності органів прокуратури, де сьогодні, в основному, панує хаос та безлад і не лише в частині виконання покладених Конституцією України та законом на прокуратуру повноважень, а й особливо щодо забезпечення дотримання прав і свобод людини і громадянина.

Про «місію» прокуратури

Для прикладу візьмемо той же розділ 1 під назвою «Бачення, місія, цінності діяльності прокуратури». Якби йшлося в ньому про наміри, новації, які планує впровадити прокуратура на чолі з нинішнім Генеральним прокурором, то можна було б і погодитись із усім написаним у ньому. Однак тут чітко зазначено, що «прокуратура (начебто, вже) ефективно реалізовує конституційні функції на підставі найкращих стандартів професійної компетентності» і що «прокурори (вже) забезпечують дотримання прав та інтересів потерпілих, свідків, а також фундаментальних прав підозрюваних й обвинувачених, — інших учасників процесу згідно з вимогами стандартів захисту прав людини». Але такі твердження не відповідають дійсності, а тим більше, на практиці ці «бачення» в нинішніх умовах нездійсненні, хоча б зважаючи на те, що з червня 2016 року і по сьогодні не внесені зміни ні до діючого Закону «Про прокуратуру», ні до КПК України про нові функції органів прокуратури, які зазначені в Основному Законі.

Не співпадає зі змістом нових конституційних функцій і передбачена в Стратегії «місія» прокуратури такого змісту: «керуючись принципом верховенства права, прокуратура забезпечує дотримання конституційних прав і свобод людини…». Хоча відповідно до нині діючих вимог Конституції України прокуратура не може «представляти інтереси українського народу (суспільства і держави) в кримінальному процесі з метою забезпечення права на справедливий суд для потерпілого, обвинуваченого й інших учасників процесу», у всякому випадку — до законодавчого роз’яснення самих понять її нових функцій.

Або хіба нинішній стан дотримання законності в діяльності органів досудового розслідування, в тому числі прокурорів-процесуальних керівників, відповідає задекларованому в Стратегії висновку про «докладення прокурорами зусиль для захисту економічних свобод, інвестиції і бізнесу»? Звичайно, що ні, бо тільки в 2019 році майже на 25% зросла кількість клопотань слідчих і прокурорів про одержання від слідчих суддів дозволів на проведення тих же обшуків, зокрема і в суб’єктів підприємницької діяльності.

Декларативним є й п.1.3.2 даного документа щодо «незалежності» прокурорів, бо наявні приклади з реального життя свідчать про зворотнє. Візьміть хоча б кримінальне провадження за фактом умисного вбивства П. Шеремета, коли тодішній Генеральний прокурор на прес-конференції відкрито підтримував неконституційну позицію Президента України і Міністра внутрішніх справ у частині доведеності вини у вчиненні цього злочину конкретних осіб, хоча на той час такі безапеляційні твердження ще не були підтверджені обвинувальним вироком суду. Або зверніть увагу на події 2019—2020 років, пов’язані з кримінальним переслідуванням п’ятого Президента України за фактами, які викликали у фахівців відверті сумніви в їх доведеності, коли позиція прокурорів по одному й тому ж факту неодноразово змінювалася тощо.

Те ж саме можна сказати і з приводу викладених у даному розділі намірів чи планів про здійснення професійної підготовки та підвищення кваліфікації прокурорів, застосування «найкращих світових напрацювань» так званим «Тренінговим центром прокурорів України», Статут (чи Положення) якого передбачає й такий вид його діяльності, як платне надання банно-прасувальних послуг.

Це є нічим іншим як окозамилюванням, особливо після ліквідації Академії прокуратури України — одного з найкращих спеціалізованих навчальних закладів як щодо підготовки прокурорів, так і підвищення їх професійної майстерності. Яскравим прикладом, навпаки, знищення системи підготовки й підвищення професійної майстерності прокурорів є відеозйомка одного із «занять» у так званому Тренінговому центрі у вигляді «поляпування в долоні» та копія листа керівника даного Центру про відсутність у ньому належних фахівців у галузі розкриття й розслідування умисних вбивств (ці документи долучаю до цього дослідження).

На жаль, такими ж надуманими в Стратегії є й непримириме «відношення прокурорів до будь-яких проявів порушення прав і свобод людини», на що вони, начебто, завжди жорстко і принципово реагують. Насправді ж нинішні прокурори, як правило, є співучасниками слідчих й оперативних працівників у таких порушеннях вимог законів, а тим більше — в них відсутні будь-які законні повноваження реагувати на такі факти беззаконня.

Про «стратегічні пріоритети розвитку прокуратури»

Є чимало критичних зауважень і до Розділу «Стратегічні пріоритети розвитку прокуратури». Як можна сьогодні планувати їх, тим більше під час «реалізаці ї конституційних функцій прокуратури», якщо до теперішнього часу (з червня 2016 року) норми Закону «Про прокуратуру» і КПК України не приведені у відповідність до Основного Закону держави, до якого були внесені відповідні зміни, та не дано законодавче роз’яснення їх нових конституційних понять, таких як «організація досудового розслідування» та «процесуальне керівництво досудовим розслідуванням», бо це не одне й те ж. Незрозуміло також, що означає конституційна функція такого змісту: «нагляд за негласними та іншими слідчими і процесуальними діями органів правопорядку».

Тому й не дивно, що в цьому ж Розділі Стратегії передбачено наміри чи то плани щодо «вдосконалення реалізації прокурорами повноважень (лише) з підтримання публічного обвинувачення, організації і процесуального керівництва досудовим розслідуванням та представництва інтересів держави в суді». Саме виходячи з цього, незрозуміло, про яке тоді «вдосконалення методів і заходів забезпечення високого рівня якості реалізації конституційних функцій прокуратури» можна говорити? Якби йшлося про розробку нових методів організації роботи і контролю виконання в діяльності прокуратур усіх рівнів, чи про підготовку і впровадження в практику методики організації роботи прокурорів-процесуальних керівників щодо здійснення тієї ж «організації досудового розслідування» чи «здійснення процесуального керівництва» взагалі, або в конкретних видах кримінальних правопорушень, зокрема, це було б прийнятно. Але про це в документі не сказано ні слова.

Паралельно з цим розробники Стратегії перенасичили її незрозумілими навіть для самих прокурорів поняттями й словосполученнями, що при реалізації її на практиці зумовить одні непорозуміння. Наприклад, незрозуміло, про які саме «стандарти роботи проку­рора, зокрема, чи «стандарти досудового розслідування» та впровадження їх у навчальні програми первинної і спеціальної підготовки йдеться? Або, яке відношення може мати до «вдосконалення механізмів координації протидії злочинності» налагодження взаємодії з «недержавними партнерами з метою вдосконалення системи кримінальної юстиції»? Чи, тим більше, про яку взаємодію із судами, зокрема господарськими та адміністративними, можна вести мову «з метою виявлення та спільного розв’язання проблем у системі кримінальної юстиції України»?

Якщо це готувалося для звіту перед дипломатичними представництвами іноземних держав чи інших іноземних кураторів України про наміри привести нашу прокуратуру до так званих «європейських стандартів», — це одне. Але якщо це дійсно програмний документ для вдосконалення її діяльності на майбутнє, то зміст даної Стратегії, вибачте, порожній.

Не заперечуючи прагнення нинішнього керівництва Офісу Генерального прокурора закріпити лідируючу роль органів прокуратури в «процесі визначення напрямів розвитку системи кримінальної юстиції та органів правопорядку», що можна було і реалізувати шляхом відновлення системи правоохоронних органів на чолі з Генеральним прокурором, разом із тим незрозумілі шляхи його вирішення, найперше через відсутність для цього необхідних законодавчих повноважень.

Чимало непорозумінь несе в собі й Розділ Стратегії щодо «розвитку професійної компетентності працівників прокуратури», який також, на жаль, побудований в основному за рахунок неоднозначних загальних фраз та розпливчастої термінології, які можна трактувати по-різному.

Про залучення в прокуратуру «вмотивованих професіоналів»

Перш за все задекларований у ньому намір залучення до роботи в прокуратурі «вмотивованих професіоналів із високим рівнем знань, умінь і навичок шляхом проведення незалежної та об’єктивної процедури добору прокурорів на вакантні посади» реалізувати сьогодні на практиці неможливо, бо цим процесом у нашій країні на сьогодні займаються сторонні та некомпетентні, нав’язані нам ззовні так звані «експерти», делеговані дипломатичними місіями та міжнародними неурядовими організаціями, тобто не прокурори, як це прийнято в тих же європейських державах, а діяльність органів прокурорського самоврядування, призупинена до осені 2021 року, в компетенцію яких і входять такі повноваження. Більше того, скажу відверто, до тих пір, доки заробітна плата прокурорів буде визначатися не діючим Законом «Про прокуратуру», а постановою Кабінету Міністрів та, тим більше, корегуватиметься в бік суттєвого зменшення взагалі до позорного показника майже щорічно кожним новим Державним бюджетом, «вмотивовані претенденти із високим рівнем знань» на вакантні посади в прокуратуру ніколи не прийдуть!

Про підвищення довіри до прокуратури

Декларативними й такими, що не узгоджуються із функціями прокуратури та її нинішніми повноваженнями, є деякі позиції й Розділу «Про підвищення довіри громадськості до прокуратури». Для прикладу, ну не може тепер прокурор бути «оперативним та достовірним джерелом інформації про порушення законів», бо вже кілька років не здійснює нагляд за їх додержанням; не має він, до того ж, ні повноважень, ні реальної змоги «підтримувати співпрацю та ефективну взаємодію з територіальними громадами під час розв’язання проблем», про що нас намагаються переконати розробники даної Стратегії. Хотілося також їм нагадати, що окружні прокуратури створені й діють на територіях в середньому від 4-х до 7-ми районів, які існували до останнього часу, а об’єднані територіальні громади (ОТГ), в свою чергу, утворилися й існують у незалежності від адміністративної юрисдикції тієї чи іншої окружної прокуратури!

Замість висновку

Таким чином, загалом складається враження від ознайомлення зі Стратегією, що її розробники не володіють достатньою інформацією про реальний стан функціонування української прокуратури, зокрема щодо обласних та окружних прокуратур. Бо якби було навпаки, то вони не вживали б у ній таких високопарних фраз як: «застосування людиноорієнтовного підходу під час розгляду звернень», «впровадження політики щодо орієнтування на потреби потерпілих та свідків» тощо.

Й останнє. Про яку справді «незалежність» прокурорів ідеться в даному документі, якщо про покращення матеріального забезпечення, соціальну захищеність та запровадження гарантій захищеності бюджетного фінансування діяльності прокуратури зазначено лише в самому кінці цього розділу і Стратегії в цілому, в той час як найбільше уваги її розробники чомусь приділили «впливу на прокурорів з боку їх керівників», який, начебто, реально загрожує самостійності процесуальних керівників, чого вже давно немає, тому в органах прокуратури й панує хаос від такої «самостійності», бо прокурори вищого рівня на сьогодні взагалі є безправними, що завдає лише шкоди законній та ефективній діяльності прокуратури.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Новини на емейл

Правові новини від LexInform.

Один раз на день. Найактуальніше.

Facebook

TWITTER

Календар юриста

В тренді

© ТОВ "АКТИВЛЕКС", 2018-2020
Використання матеріалів сайту лише за умови посилання (для інтернет-видань - гіперпосилання) на LEXINFORM.COM.UA
Всі права на матеріали, розміщені на порталі LEXINFORM.COM.UA охороняються відповідно до законодавства України.

Telegram