Що проголошують кримінальні кодекси: свої цілі, свої завдання або взагалі «нічого»? (Деякі авторські висновки) частина 2 - LexInform: Правові та юридичні новини, юридична практика, коментарі
Connect with us

Думка експерта

Що проголошують кримінальні кодекси: свої цілі, свої завдання або взагалі «нічого»? (Деякі авторські висновки) частина 2

Дата публікації:

Євген СТРЕЛЬЦОВ,
доктор юридичних наук, доктор теології, професор, член-кореспондент НАПрНУ, завідувач кафедри кримінального права НУ «Одеська юридична академія», заслужений діяч науки і техніки України

Закінчення. Початок

Особиста думка

По-перше, спробую пояснити, чому в кримінальних кодексах різних груп держав існує неоднакове ставлення до офіційного визначення в тексті цих кодифікованих нормативних актів його цілей та завдань або чогось одного з цього. Тобто в одних групах держав такі визначення офіційно закріплені, в інших цього немає. На мою думку, така достатньо різна позиція визначається, багато в чому, напрямками, для певних держав вже минулого, а для окремих і сучасного, політичного та соціальногоекономічного розвитку в загальному розумінні. Спрямованість такого розвитку знаходила свої визначення в будь яких зовнішньо-ідеологізованих, в тому числі і в ідеологізовано-правових положеннях. Наприклад, і я про це вже неодноразово писав, в державах, у першу чергу соціалістичної спрямованості, будь-які соціально негативні явища, в тому числі й кримінально-противоправні діяння, не визнавалися «продуктом» цього політичного устрою та моделі економіки й існував відповідний підхід для пояснення їх наявності. Так, наполегливо відпрацьовувалася ідея, що всі такі діяння є явищами, які випливають з попереднього державно-політичного устрою, або, як тоді говорилося, вони є «вроджені плями капіталізму». Але якщо це так, то можливо у будь-якому разі прогнозувати саме боротьбу зі злочинністю, як суто «чужим явищем» для держав такої соціальної спрямованості, що повинно було, за великим рахунком, передбачати їх повне викорінення із суспільного життя. Такий ідеологічний посил і давав змогу «наділяти» кримінальне законодавство не просто «супер» можливостями, а формулювати йому такі завдання та цілі, які взагалі не притаманні не лише кримінальній, а й будь-якій з галузей законодавства.

Такий підхід надає змогу також припустити, чому, навпаки, взагалі відсутнє визначення цих змістовних ознак кримінального законодавства в державах, в яких економічна система виробництва та розподілу заснована на приватній власності, свободі підприємницької діяльності та правовій рівності (капіталістичні держави). В цих державах розуміють, на мою думку, що певні соціально-негативні події, в тому числі й суспільно небезпечні діяння, багато в чому можуть бути детерміновані тими складними соціальними процесами, які «всередині» них відбуваються. Тому ставити завдання, а тим більше — цілі, спрямовані на подолання, не кажучи вже про викорінення, таких діянь, було би, скажімо так, недалекоглядно, а тому краще в цілому уникати таких визначень, обмежуючись деякими загальними кримінально-правовими характеристиками нейтрального характеру.

Далі більш предметно до проблеми цієї статті. Почати це потрібно з того, аби визнати: вказується це чи ні безпосередньо в тексті, але кожен Кримінальний Кодекс (КК) завжди повинен мати «загальні» цілі та «особисті» завдання або «хоча б» цілі, або завдання. Це, на мою думку, обов’язкова умова того, що чинний або майбутний КК буде безпосередньо прив’язаний до реальних умов функціонування держави та розвитку суспільства. Так, повторюю, таке визначення є бажаним, але не обов’язковим щодо проголошення (закріплення) цього в КК). Головне, що це було «присутнім» в момент його розробки та прийняття. В той же час у зв’язку з тим, що в чинних КК поняття «цілі» та «завдання» використовуються практично як синоніми, упорядкування використання цього виглядає необхідним, тим більш, що, як вказувалося вище, ці поняття мають різне змістовне наповнення. При цьому, потрібно, на мою думку, обов’язково враховувати дві обставини, які зможуть реально підказати в предметному визначенні цілі та завдання кримінального законодавства.

Почати це слід з чіткого визнання того, що кримінальне законодавство, в нашому випадку в кодифікованому вигляді, має два соціальних визначення: представляє відокремлену галузь законодавства та виступає в ролі одного із соціально-нормативно інструментів в загальнодержавному наборі соціально-правових знарядь. У першому випадку — це систематизована сукупність кримінально-правових приписів, які регламентують однорідні суспільні відносини, що дозволяє мати їй свій предмет та метод. У той же час, у другому випадку такий інструмент дозволяє державі на більш загальному рівні реалізувати свої загально-соціальні наміри та власно-управлінські повноваження для забезпечення необхідної соціальної підтримки еволюційних процесів соціального розвитку, подальшого формування правових основ та механізмів реалізації соціальної держави, їх охорони від суспільно небезпечних посягань.

Таке розуміння кримінального законодавства, можливість його існування в двох значеннях дає змогу вважати, що в цього законодавства повинні бути положення, характерні для нього як в «особистому», так і в «колективному» плані. Саме виходячи з такої думки, допускаючи при цьому певну умовність таких визначень, потрібно вважати, що «завдання» більш характерні для «індивідуального» значення КК. В той же час «цілі» — характерніші для визначення його можливостей саме з позицій публічного управлін-ня. На мою думку, саме це й потрібно враховувати, оцінюючи в основному сутність кримінального законодавства, розуміючи при цьому, що в таких умовах «цілі» та «завдання» повинні мати різне змістовне наповнення. При цьому слід підкреслити, що такі визначення повинні мати реальний та зрозумілий, зокрема не перебільшуючий характер.

Кримінальне законодавство повинно (може) сформулювати собі завдання, умовно кажучи, самостійно, враховуючи, в першу чергу, як уже вказувалося, свій предмет та метод. У той же час цілі повинні бути сформульовані (поставлені) державою перед цим законодавством на більш загальному рівні, в основному при розробці кримінально-правової політики. Кримінально-правова політика, говорячи в загальному плані, поняття якої вперше було сформульовано Францем фон Лістом у 1888 році в роботі «Завдання кримінальної політики», представляє собою діяльність держави з охорони населення, суспільства і себе самої від кримінально-протиправних посягань. Змістом кримінальної політики є розробка цілей і завдань, засобів і методів реагування держави на такі діяння. Кримінальна політика може здійснюватися на різних рівнях — концептуальному, організаційно-політичному, законодавчому. Реалізується (повинна реалізовуватися) вона на організаційно-правозастосовному рівні. Виділяють дві групи цілей кримінальної політики: стратегічна (перспективна) — забезпечення реальної безпеки суспільства й тактична (найближча) — стримування кримінально-протиправних посягань й утримання їх на соціально прийнятному рівні. До цього, враховуючи проблему, яку ми аналізуємо, слід обов’язково додати, що кримінально-правова політика, яка включає в себе і наявність (розробку) кримінального законодавства, є лише складовою частиною подібної діяльності, яка спільно з кримінологічною, кримінально-процесуальною, кримінально-виконавчою, політикою в сфері оперативно-розшуково ї діяльності , адміністративно-правовою політикою тощо сприяє комплексній розробці та реалізації кримінально-правової політики в цілому.

Тому в цьому комплексі, при всій, безумовно, дуже важливій місії кримінального законодавства, його роль в якості однієї зі складових такої діяльності значно скромніша, ніж звично проголошується, що потрібно завжди враховувати. У Кримінальному кодексі «тільки» визначають положення, які традиційно вказуються в ч. 2 ст. 2 кодексів більшості постсоціалістичних країн, або, з моєї точки зору, точніше в КК Естонії, як основне завдання цього кодексу й не більше того. Як це буде реалізовано в практичному житті, причому на різних етапах (стадіях) застосування положень кримінального законодавства, як його положення в теоретичному та правозастосовному плані взаємодіятимуть з положеннями інших галузей законодавства, в тому числі кримінального процесуального, кримінально-виконавчого, апробаційного, оперативного-розшукового — це обставини, які потребують свого як загального аналізу на більш значному рівні, так і розгляду такого «спілкування» в кожному конкретному випадку. В цьому розумінні для кримінального законодавства, як однієї з важливих складових кримінально-правової політики, можливе існування загальної цілі, але яка в своєму остаточному вигляді повинна досягатися (може досягатися) лише спільними зусиллями всіх складових такої організаційної державно-правової програми. В зв’язку з цим загальна ціль для такої програми й може мати змістовне наповнення, яке передбачає (планує) низку значних положень, включаючи в себе й охорону певних соціальних цінностей та інтересів, і забезпечення миру та безпеки людства, і профілактику кримінально-правових посягань, і виховання населення в дусі дотримання законів тощо. При цьому, і на це теж слід звернути увагу, кожен такий кодекс містить, так би мовити, формально-однаковий підхід до цього, тобто «вказує» на те, як потрібно досягати цього, а саме завдяки визначенню того, які суспільно небезпечні діяння є злочинами (кримінальними правопорушеннями) та встановлюючи покарання та інші кримінально-правові заходи за їх вчинення.

Найважливіші юридичні новини. Підписуйтесь на LexInform в Telegram

У реалізації такої програми КК має (може) виконувати свою складову, яка може бути дуже якісною, середньо якісною, достатньо якісною та іншою, досягнення загальної цілі може відбувається з урахуванням організаційно-змістовних характеристик інших складових, причому це може реалізовуватися неоднаково й не завжди тільки в залежності від якості діючого Кримінального кодексу.

Потрібно розуміти, і я вже вкотре про це наголошую, що з великою повагою ставлюся до кримінального законодавства, до чинного Кримінального кодексу, його положень, цілей та завдань, які є (повинні бути). Але це ніколи не повинно бути підставою переоцінювати його можливості, наділяти його такими якостями, яких воно не має. Як давно вважається «est modus in rebus» (міра повинна бути у всьому), в тому числі й у реальній оцінці «здібностей» кримінального законодавства.

І на завершення

Наостанок викладу своє бачення цілей та завдань кримінального законодавства (з урахуванням чинного КК). «Особисте» завдання цього законодавства складається з двох взаємопов’язаних частин. Перша полягає в якісному визначенні діяння, яке вважатиметься кримінальним правопорушенням. Друга частина завдання — у встановленні покарання (інших кримінально-правових наслідків), яке повинно бути пропорційним, адекватним вчиненному діянню. В той же час ціллю цього законодавства як складової частини — основоположної нормативної бази державної програми кримінально-правової політики, можна передбачати «його» участь (присутність) в охоронних, профілактичних, виховних та інших заходах, які здійснюються (повинні здійснюватися) завдяки комплексним заходам цієї політики. При цьому дуже важливо враховувати, що цілі та завдання кримінального законодавства, маючи певну відокремленність, все ж на змістовному рівні пов’язані між собою. Так, рівень виконання «свого» завдання буде, образно кажучи, впливати в кожному конкретному випадку на практику його застосування та формувати, тим самим, певні напрямки оцінки й застосування цього законодавства на рівні інститутів Загальної та Особливої частин. У той же час участь цього законодавства як складової частини кримінально-правової політики держави може реально показувати його дійсну роль у продуктивності тих заходів, які здійснюються в межах такої політики. Тобто здійснення таких загальних заходів кримінально-правової політики, їх спрямованність (охоронна, профілактична, виховна тощо) може показати ту дійсну роль, яку виконує кримінальне законодавство в реалізації такої програми (реальну, «віртуальну», або щось проміжне). Встановлення цього, або по-іншому, встановлення того, хто є дісним «винуватцем» в існуючих складнощах здійснення сучасної кримінально-правової політики: законодавство (якісне чи неякісне), або практика його застосування (існує чи не існує), або частково і те, й те, чи інші, не менш важливі причини, в свою чергу може реально визначити необхідність чи надуманість реформування цього законодавства. Тому такий підхід, пов’язаний з оцінкою теоретичних та практичних, проголошених і реальних складових реалізації законодавчих цілей та завдань повинен існувати завжди, незалежно від того, про «стале» чи таке, яке підлягає реформуванню, законодавство, йдеться.

Джерело: Юридичний вісник України

Думка експерта

Космічні й наземні кіберзагрози в сучасному електронному світі

Опубліковано

on

От

Системний асиметричний аналіз новітніх ноозасобів пізнання, доказування та розслідування

Сьогодні людство переживає бурхливий розвиток комп’ютерізації всіх сфер життя, що надає нові можливості розвитку національних економік. Поширення інформаційних технологій має й свій негативний аспект: це відкриває шлях до антисоціальної та злочинної поведінки. Комп’ютерні системи містять у собі нові й дуже досконалі можливості для невідомих раніше правопорушень, а також для скоєння традиційних злочинів, але нетрадиційними засобами. Консолідований асиметричний аналіз феномену космічних і наземних кіберзагроз, проведений нами в 1989 – 2022 роках на основі використання новітніх ноозасобів пізнання, доказування та розслідування свідчить про необхідність проведення спеціальних досліджень як космічної, так і наземної кіберзлочинності, оскільки такі криміногенні явища загрожують національній безпеці України. Автори констатують, що сучасний стан законодавчого врегулювання запобігання і протидії космічній кіберзлочинності є недостатнім, а тому потребує прийняття відповідних конвенцій і законів як на світовому, так і на загальнодержавному рівні.


Петро Біленчук
професор Національного авіаційного університету


Микола Малій
директор правничої компанії ТОВ «АЮР-КОНСАЛТИНГ»

Софія Лихова
доктор юридичних наук, професор, завідувач кафедри кримінального права і процесу юридичного факультету Національного авіаційного університету

 

Сучасні кіберзагрози в електронному світі

Проведений нами консолідований асиметричний аналіз сучасного стану кіберзагроз свідчить, що комп’ютерні злочини наносять великі економічні збитки, суспільство стає все більш і більш залежним від роботи комп’ютеризованих систем у різноманітних сферах суспільного життя — від керування рухом літаків і поїздів до медичного обслуговування та національної безпеки. Іноді навіть невеличкий збій у функціонуванні таких систем може привести до реальної загрози життю людей. Стрімке зростання глобальних комп’ютерних мереж, а також можливість підключення до них через звичайні телефонні лінії посилюють можливості їх використання для кримінальної діяльності.

Читайте також: Хакери, фрікери, кіберкрекери… Частина 1

Найважливіші юридичні новини. Підписуйтесь на LexInform в Telegram

Безумовно, що частіше від комп’ютерних злочинів страждають більш розвинуті в технічному відношенні країни, однак й інші держави, з початком процесу комп’ютеризації стають, так би мовити, «родючим ґрунтом» для скоєння таких злочинів. Зокрема, глобальна комп’ютерна мережа інтернет надає можливість увійти до будьякої відомчої комп’ютерної системи, в тому числі й військової, до того ж, це можливо зробити майже з будь-якої точки світу. У порівнянні зі США національна безпека України поки що залежить від комп’ютерних мереж значно менше. На сьогодні ми стикаємося з комп’ютерними злочинами в основному у фінансово-кредитній сфері. Але в недалекому майбутньому такі злочини можуть привести до глобальних катастроф — екологічних, економічних, транспортних тощо. Введення сучасної системи управління повітряним рухом, поширення телекомунікаційної мережі, впровадження системи електронних платежів, використання комп’ютерів у діяльності правоохоронних органів та керуванні військами значно розширили сферу діяльності для хакерів і кракерів (Біленчук П., Малій М., Харитоненко І. Хакери, фрікери, кіберкрекери… Портрет сучасного професійного електронного кіберзловмисника // Юридичний Вісник України, 2022. № 8—11. С. 16—17; Біленчук П., Малій М., Харитоненко І. Хакери, фрікери, кіберкрекери… Портрет сучасного професійного електронного кіберзловмисника Ч. 2 // Юридичний Вісник України, 2022. № 12—15. С. 16—17.).

Протягом 1989—2022 років нами вивчалися проблеми, пов’язані з бурхливим розвитком феномена, відомого в усьому світі під назвою «комп’ютерна злочинність». На сьогоднішній день це поняття включає всі протизаконні дії, при яких електронне опрацювання інформації було знаряддям їх скоєння або їх об’єктом. Таким чином, у це коло проблем потрапили не тільки злочини, безпосередньо пов’язані з комп’ютерами, але й такі, як шахрайство з кредитними магнітними картками, злочини в галузі телекомунікацій (шахрайство з оплатою міжнародних телефонних переговорів), незаконне використання банківської мережі електронних платежів, програмне «піратство», шахрайство з використанням ігрових автоматів та багато інших злочинів. До цієї групи питань також відносяться проблеми, пов’язані з використанням доказів комп’ютерного походження при розслідуванні традиційних злочинів.

Читайте також: Хакери, фрікери, кіберкрекери… Частина 2

Комп’ютерна злочинність — це міжнародне явище, рівень якого тісно пов’язаний з економічним рівнем розвитку суспільства в різних державах та регіонах. При цьому менш розвинуті в технічному відношенні країни завдяки діяльності міжнародних правоохоронних організацій мають можливість використати досвід більш розвинутих країн для запобігання та викриття комп’ютерних злочинів. Загальні тенденції, злочинні засоби та заходи запобігання є в різні відрізки часу однаковими для різних країн, що базується на єдності технічної бази цих злочинів.

Характерні риси комп’ютерної злочинності

Серед них слід виокремити наступні:

  • як правило, міжнародний характер злочину (виходить за рамки кордону однієї держави);
  • труднощі у визначені «місцезнаходження» злочину;
  • слабкі зв’язки між ланками в системі доказів;
  • неможливість спостерігати й фіксувати докази візуально;
  • широке використання злочинцями засобів шифрування інформації.

Сьогодні громадськість усе більше цікавиться цими питаннями, оскільки кожний власник або користувач комп’ютера — це потенційний потерпілий, якого можуть очікувати тяжкі наслідки в разі скоєння злочину, особливо в комерційному та промисловому секторі, де можливі великі фінансові втрати. Комп’ютерні злочинці за допомогою міжнародних комп’ютерних мереж — типу інтернет — широко розповсюджують свій кримінальний досвід, не звертаючи увагу на національні кордони, що вимагає відповідних кроків кооперації від поліцейських установ, протидіючих цим злочинам. Все це вимагає оперативного обміну інформацією про комп’ютерні злочини.

Із розвитком глобальних комп’ютерних мереж набула поширення практика промислового шпигунства. Саме тому, проблеми розробки систем кіберзахисту та збереження державної, службової та комерційної таємниці набувають нині особливого значення. Багато проблем виникає в зв’язку з крадіжками послуг, зокрема вторгнення до телефонних мереж та незаконна торгівля послугами зв’язку. Також інтернет широко використовують торгівці піратським програмним забезпеченням, порнографією, зброєю та наркотиками для ведення справ, обміну інформацією, координації дій. Комп’ютерні мережі, окрім всього, можуть стати об’єктом нападу терористів.

Підтвердженням юридичних фактів негативного впливу на телекомунікаційне обладнання є нещодавня заява глави Космічного командування Збройних сил США, генерала Джеймса Дікінсона про те, що поведінка певних країн у космосі стає «дедалі більш ворожою» та періодично виникають спроби перешкоджання GPS-сигналам. На його думку, атаки на GPS вже стали «повсякденням людей і націй у всьому світі».

Також варто зазначити, що Високий представник Європейського Союзу Жозеп Боррель офіційно підтвердив на міжнародному рівні, що 24 лютого 2022 року, за годину до початку повномасштабного вторгнення Російської Федерації в Україну, країна-агресор здійснила масовану кібератаку на супутникову мережу KA-SAT, що керується Viasat, яка, в свою чергу, спричинила масштабні збої у зв’язку між багатьма державними органами, підприємствами та користувачами в Україні і в низці держав-членів ЄС (Russian cyber operations against Ukraine: Declaration by the High Representative on behalf of the European Union).  Це перша в світі потужна кібератака на рівні держави в електронному космічному та наземному кіберпросторі, яка передувала повномасштабному сухопутному та повітряному вторгненню на територію суверенної та незалежної України.

Про потужні періодичні кібератаки на «космічний інтернет» Starlink також повідомляє в соціальній мережі Генеральний директор компанії SpaceX Ілон Маск, який стверджує, що на даний момент усі намагання країни-агресора по створенню перешкод у роботі телекомунікаційного обладнання та кібернапади не мали позитивного результату, але кібернападники збільшують свої зусилля. Фактично ми вперше в світі спостерігаємо масову космічну та наземну кібератаку на рівні держави на приватну телекомунікаційну компанію США (не держава протистоїть державі, а приватна компанія зазнала нападу держави… Чи, можливо, цю історичну юридичну подію розцінювати як напад на самі Сполучені Штати Америки?).

Варто звернути увагу, що історичною подією для України стало підтримання 4 березня 2022 року Керівним комітетом Об’єднаного центру передових технологій з кібероборони НАТО (CCDCOE) Заявки України на приєднання, яку було подано Національним координаційним центром кібербезпеки при РНБО України ще в серпні минулого року. Приєднання України до CCDCOE є значним досягненням для нашої держави в частині посилення міжнародної взаємодії в сфері кібербезпеки та кібероборони, а також важливим кроком на шляху вступу України до НАТО.(Українська делегація вперше взяла участь у засіданні Керівного комітету Об’єднаного центру передових технологій з кібероборони НАТО).

Важливі результати здійснюваних наукових досліджень («Електронне судочинство і кібербезпека», «Електронне кримінальне провадження», «Особа комп’ютерного злочинця як об’єкт кримінологічного дослідження» та ін.), які виконано спільно з науковцями Інтелектуального форуму «Єдина Європа», Міжнародного Карпатського Університету та в рамках «Меморандуму про співробітництво між Національним авіаційним університетом та правничою компанією ТОВ «АЮР-КОНСАЛТИНГ» систематизовано та реалізовано в освітньо-дослідницькому та праксеологічному проєкті кафедри кримінального права та процесу юридичного факультету НАУ за темою «Захист прав і свобод людини і громадянина (кримінально-правові аспекти): 01.09.2017- 30.06.2022».

Міжнародні установи по запобіганню кіберзлочинності

Починаючи з 1991 року при Генеральному секретаріаті Інтерполу діє робоча група з проблем комп’ютерної злочинності, яка вивчає цей вид злочинів у різних країнах, розробляє рекомендації, допомагає в стандартизації національних законодавств, напрацьовує методичний досвід розслідування комп’ютерних злочинів. За час свого існування вказана робоча група створила сучасну класифікацію комп’ютерних злочинів, розробила уніфіковану форму повідомлення (запиту) про такі злочини, працює над створенням довідника «Комп’ютери та злочини», намагаючись стандартизувати методи та процедури розслідування в різних країнах, щорічно організує учбові курси по підготовці національних кадрів фахівців у галузі кібербезпеки.

Особлива увага в даному аспекті приділяється саме питанням міжнародного співробітництва при розслідуванні комп’ютерних злочинів. У багатьох країнах для боротьби з цим видом злочинів створені спеціалізовані підрозділи, які займаються виявленням, розслідуванням комп’ютерних злочинів та збором іншої інформації з цього питання на національному рівні. Саме спеціалізовані національні поліцейські підрозділи утворюють головне ядро сил протидії міжнародній комп’ютерній злочинності. Такі підрозділи вже створені та діють тривалий час у Сполучених Штатах Америки, Канаді, Великобританії, Німеччині, Швеції, Швейцарії, Бельгії, Японії, Португалії, Австрії, Польщі та багатьох інших країнах.

Для того, щоб інформація з інших країн швидко та в доступній формі (мова повідомлення, специфічні терміни, коди злочинів тощо) надходила до національних спеціалізованих підрозділів (якщо таких немає, то до інших компетентних органів), а також для оперативного обміну такої інформації між країнами. Генеральний секретаріат Інтерполу ще в 1994 році рекомендував усім країнам-членам організації створити національний центральний консультативний пункт з проблем комп’ютерної злочинності (natіonal central referemce роіпt) та закріпити конкретних співробітників для роботи з інформацією про комп’ютерні злочини. На даний час в європейських країнах уже створено такі пункти й надіслано інформацію до Генерального секретаріату. Ці пункти створені, як правило, в апаратах національних бюро Інтерполу, чи в спеціалізованих підрозділах, які займаються комп’ютерною злочинністю, або економічними злочинами.

На базі НЦБ Інтерполу в Україні такий пункт був створений ще 17 вересня 1996 року. Це дало можливість накопичити матеріал про законодавче регулювання та організаційний досвід боротьби з комп’ютерною злочинністю в різних країнах, підготувати ряд аналітичних оглядів і публікацій із вказаних питань, ознайомити співробітників МВС України з цим новим для країни видом злочинів, внести конкретні пропозиції з удосконалення чинного кримінального законодавства.

Водночас викликає занепокоєння той факт, що необхідність протидії комп’ютерним злочинам в Україні ще не має достатньої організаційної, наукової та кадрової підтримки, зокрема:

  • не створена нормативно-правова база, законодавство нашої держави (зокрема Кримінальний та Кримінально-процесуальний кодекси України) й досі не відповідають рекомендаціям Ради Європи, які були прийняті з питань боротьби з комп’ютерними злочинами;
  • не прийняте рішення про створення дослідницького центру з консолідованого асиметричного аналізу тенденцій розвитку кіберзагроз як у космічному, так і наземному просторі;
  • відсутнє держзамовлення на підготовку необхідних фахівців (кіберполіцейських, кіберкриміналістів, кіберекспертів тощо).

На нашу думку, необхідно терміново розробити та прийняти на державному рівні національну програму протидії космічним і наземним комп’ютерним злочинам, що забезпечить належний рівень організації питань щодо аналізу, прогнозування, попередження, викриття та розслідування такого небезпечного явища в суспільстві, якими є комп’ютерні злочини.

Протидія міжнародному кібертероризму: правові засади

У сучасних умовах стрімкий розвиток інформаційних технологій у світі та необхідність обміну інформацією через використання глобальної інформаційної мережі інтернет реально створюють сприятливий клімат як для наземних, так і космічних електронних злочинних посягань: незаконного доступу до державних та приватних комп’ютерних баз даних; баз даних фінансово-кредитних установ (внутрішніх банківських комп’ютерних систем); телефонних комунікацій; комп’ютерних систем підприємств; наукових установ і навчальних закладів; привласнення коштів з банківських рахунків інших осіб, у тому числі й на території інших держав світу. Нещодавні кібератаки, здійснені на Пентагон, трубопровідні транспортні мережі та інші держустанови критичної інфраструктури США, відключення систем електропостачання в західних регіонах України, блокування діяльності аеропорту у Варшаві тощо уже конкретно свідчать про реально існуючі наземні й космічні електронні загрози, ризики і небезпеки міжнародного маштабу. Світова практика свідчить, що кібервійни, кібератаки, кібербулінг, кібертероризм, кіберзлочини на сьогодні вже набули не тільки транскордонного, транснаціонального, трансконтинентального, планетарного, але й космічного характеру (Біленчук П. Д., Малій М. І. Космічна й електронна кіберзлочинність: загрози і виклики нового тисячоліття // Юридичний вісник України, 2019, № 40. С. 14—15;

Це зобов’язує міжнародну спільноту, враховуючи можливі глобальні негативні наслідки для світового правопорядку цього надзвичайно небезпечного соціального явища (Біленчук П. Д., Малій М. І. Портрет електронного зловмисника. ООН – гарантування світового миропорядкування: матеріали науково-практичної конференції ВНЗ «Київський університет ринкових відносин» (м. Київ, 20 жовтня 2020 р.). Київ: «Хай-Тек-Прес», 2021. С. 9—12.), постійно аналізувати, моніторити такі зловмисні наміри та контролювати й мінімізувати посягання на державні та міждержавні правові, політичні, дипломатичні, освітні, наукові, економічні, екологічні, соціально-комунікаційні відносини (Біленчук П. Д. Е-суспільство: цифрове майбутнє України. монографія / П. Д. Біленчук, О. Л. Кобилянський, М. І. Малій, та ін. / за заг ред. П. Д. Біленчука. 2-ге вид. переробл. Київ: УкрДГРІ, 2019. 292 с.).

Слід зазначити, що з метою подолання таких надзвичайно небезпечних загроз в Європі ще в 2001 році був прийнятий базовий правовий документ для запобігання і протидії міжнародному кібертероризму та кіберзлочинності на території європейських країн. Зокрема, була прийнята Конвенція Ради Європи про кіберзлочинність від 23.11.2001 р. та додатковий протокол до неї від 28.01.2003 р. Очевидно, що сьогодні ця європейська конвенція є потужним фундаментом і дієвим правничим документом для використання, подальшої розробки й удосконалення відповідного чинного законодавства в європейських країнах. На наш погляд, дана конвенція сьогодні вже теж потребує удосконалення, наповнення новими ідеями, обумовленими сучасними тенденціями цивілізаційного розвитку електронної комунікації в світі.

Відомо, що нині низка провідних країн для забезпечення миру, безпеки людства та міжнародної безпеки цивілізації створили власні космічні відомства, установи та організації. Так, наприклад, у Сполучених Штатах Америки в 2019 році створено космічні сили. В Японії нещодавно оголошено про появу космічних військ. А в Україні вже довгий час вже діє Центр космічного спостереження.

(Далі буде…)

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Думка експерта

Мобілізація як підстава для зупинення судового провадження

Опубліковано

on

От

Микола ГЛОТОВ, суддя Апеляційної палати Вищого антикорупційного суду

Події 24 лютого 2022 р., коли збройні сили сусідньої держави після восьми років російсько-української війни розпочали повномасштабне вторгнення на нашу землю, перебудували не лише звичне життя кожного з нас, але й призвели до змін у діяльності, пов’язаній із виконанням завдань кримінального провадження. Серед іншого, вказане відбулося у зв’язку з доповненнями, внесеними до Кримінального процесуального кодексу України (далі – КПК). У цій публікації крізь призму різних підходів до тлумачення норм та прикладів із судової практики досліджується така відносно нова підстава зупинення судового провадження, як призов обвинуваченого під час мобілізації. Мета статті — встановити точний зміст нової підстави зупинення судового провадження з тим, щоб в умовах війни особи, стосовно яких здійснюється кримінальне переслідування, не могли її використовувати як спосіб ухилення від кримінальної відповідальності.

Норма, що підлягає аналізу

Нагадаю, 1 травня цього року набрав чинності Закон № 2201-IX від 14.04.2022 р., у відповідності до підп. 12 п. 1 якого ч. 1 ст. 335 КПК «Зупинення судового провадження» викладено в новій редакції. Наведені зміни передбачають, що: «у разі, якщо обвинувачений ухилився від явки до суду або захворів на психічну чи іншу тяжку тривалу хворобу, яка виключає його участь у судовому провадженні, або був призваний для проходження військової служби за призовом під час мобілізації, на особливий період, суд зупиняє судове провадження стосовно такого обвинуваченого до його розшуку, видужання або звільнення з військової служби і продовжує судове провадження стосовно інших обвинувачених, якщо воно здійснюється щодо декількох осіб. Розшук обвинуваченого, який ухилився від суду, оголошується ухвалою суду, організація виконання якої доручається слідчому та/або прокурору» (ч. 1 ст. 335 КПК).

Читайте також: Воєнний стан і загальну мобілізацію продовжено на 90 діб

Із наведеного вбачається, що судове провадження в кримінальній справі зупиняється у випадку наявності хоча б однієї з обставин, передбачених ч. 1 ст. 335 КПК. Порівняння тексту наведеної норми з її попередніми редакціями показує, що з 01.05.2022 р. перелік випадків зупинення судового провадження в кримінальних справах доповнений такою підставою як «призов обвинуваченого на військову службу під час мобілізації, на особливий період». Інша зміна цієї статті — редакційна правка, яка для цілей публікації нас не цікавить.

Тлумачення має значення

І якщо на перший погляд складнощів у розумінні наведеної підстави зупинення не повинно виникати, то детальний аналіз згаданої норми дозволяє зробити висновок, що в залежності від підходу, який застосовується в ході трактування, розуміння її змісту може відрізнятися. Так, коли виходити із граматичного (буквального) трактування ч. 1 ст. 335 КПК, то для зупинення судового провадження з наведеної підстави достатньо наявності факту призову обвинуваченого на військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період. Натомість у випадку цільового (телеологічного) тлумачення цих же положень результат розуміння їх змісту буде дещо іншим. Але про це згодом…

Водночас, з’ясовуючи суть норми КПК під час розгляду кримінальної справи, (1) необхідно використовувати всі можливі способи тлумачення правових норм в їхній сукупності та комплексному взаємозв’язку, (2) оскільки наслідком ігнорування певних способів тлумачення норм, зокрема, функціонального, системного, порівняльного, може стати також превалювання формального підходу (форми) до розуміння над змістом (суттю) (п. 2.3. Постанови Великої Палати Верховного Суду від 11.12.2019 р. у справі № 536/2475/14-к). Тому спробуємо її проаналізувати, застосовуючи комплексний підхід. Але розпочнемо із загального…

Інститут зупинення та різні підстави

Найважливіші юридичні новини. Підписуйтесь на LexInform в Telegram

Зупинення провадження по справі — це врегульована законом й оформлена ухвалою суду тимчасова перерва в провадженні у справі, викликана наявністю однієї з передбачених у законі обставин, які заважають здійснювати її розгляд (Ухвала Великої Палати Верховного Суду від 20.05.2021 р. у справі № 11- 398сап20). Тобто ідея інституту зупинення судового провадження пов’язана не із самими обставинами, наявність яких обумовлює прийняття рішення про зупинення, а із тим, що вони створюють об’єктивні перешкоди в здійсненні судового розгляду.

При цьому положення щодо зупинення судового провадження присутні в різних видах судочинства. Адже так само як ч. 1 ст. 335 у КПК, в інших процесуальних кодексах теж є норми, що також передбачають випадки вимушеної тимчасової перерви в судовому провадженні. Зокрема, це ч. 1 ст. 251, ч. 1 ст. 252 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК), ч. 1 ст. 227, ч. 1 ст. 228 Господарського процесуального кодексу України (далі – ГПК), чч. 1, 2 ст. 236 Кодексу адміністративного судочинства України (далі – КАСУ).

Коли ж порівняти, як викладені подібні до ст. 335 КПК норми в інших процесуальних кодексах, то видно, що залежно від характеру підстав розрізняють два види зупинення провадження у справі: обов’язкове й факультативне (не обов’язкове). Наприклад, у ч. 1 ст. 228 ГПК і ч. 1 ст. 252 ЦПК законодавцем використано словесну конструкцію «суд може… зупинити», в той час як у ч. 1 ст. 227 ГПК і ч. 1 ст. 251 ЦПК застосовано вислів «суд зобов’язаний зупинити».

Натомість у ч. 2 ст. 236 КАСУ законодавцем використано формулювання «суд має право зупинити», а в ч. 1 ст. 236 КАСУ – «суд зупиняє». При цьому Верховний Суд, надаючи тлумачення зазначеним положенням, вказував, що ч. 2 ст. 236 КАСУ передбачає право суду (ухвала від 02.09.2020 р. у справі № 9901/578/18), а ч. 1 ст. 236 КАСУ – його обов’язок зупинити провадження у справі (ухвала від 28.01.2021 р. у справі № 460/3316/20).

Зважаючи на те, що в кримінальному процесуальному законі не вжито поєднання слів «суд може… зупинити» та «суд має право зупинити», а для пояснення волі законодавця використано словосполучення «суд зупиняє», яке таким же чином зазначене в ч. 1 ст. 236 КАСУ, слід дійти висновку, що ч. 1 ст. 335 КПК передбачає не право суду, а його обов’язок, зупинити судове провадження за наявності однієї з наведених у вказаній статті обставин.

Підхід до тлумачення

Так, якщо ч. 1 ст. 335 КПК у контексті такої підстави як «призов обвинуваченого для проходження військової служби за призовом під час мобілізації, на особливий період» тлумачити буквально, то безумовно може видатися, що для її застосування суду достатньо встановити, чи надані докази підтверджують факти (1) призову для проходження військової служби за призовом, (2) який оголошено під час мобілізації, (3) особисто обвинуваченого, а не іншої особи. Однак, дотримання наведеного вузького підходу (а) не лише не враховує ціль, яку переслідував законодавець, коли вирішив доповнити ст. 335 КПК новою підставою, котра на рівні з іншими зумовлює прийняття рішення про зупинення судового провадження, (б) але й може унеможливити виконання завдань кримінального провадження.

Завдання кримінального провадження

При цьому ціль законодавця, як при ухваленні КПК в цілому, так і під час внесення до нього змін та доповнень, не йде в розріз із завданнями кримінального провадження, покладеними в основу побудови всіх норм кримінального процесуального закону, в тому числі ст. 335. Адже саме на забезпечення їх досягнення і спрямовані всі інші положення КПК. Зазначене підтверджується й тим, що системний метод тлумачення передбачає також аналіз відповідної статті у взаємозв’язку з іншими, пов’язаними з нею, нормами, насамперед зі ст. 2 КПК, яка визначає завдання кримінального провадження (п. 2.3. постанови Великої Палати Верховного Суду від 11.12.2019 р. у справі № 536/2475/14-к).

Зокрема, серед завдань кримінального провадження, які окреслені в ст. 2 КПК, визначено забезпечення швидкого… судового розгляду з тим, щоб кожний, хто вчинив кримінальне правопорушення, був притягнутий до відповідальності в міру своєї вини, жоден невинуватий не був обвинувачений або засуджений. Водночас апеляційний розгляд здійснюється згідно з правилами судового розгляду в суді першої інстанції з урахуванням особливостей, передбачених цією главою (ч. 1 ст. 405 КПК). Судовий розгляд має бути проведений і завершений протягом розумного строку (ст. 318 КПК). Розумними вважаються строки, що є об’єктивно необхідними для прийняття процесуальних рішень (ч. 1 ст. 28 КПК).

У свою чергу, Європейський суд з прав людини неодноразово повторював значення гарантій розумного строку щодо кримінального провадження, згідно з якими: обвинувачений, якщо не скоював карного діяння, повинен мати можливість виправдати себе без зволікань, тоді як обвинувачений, вина якого доведена, не повинен піддаватися додатковому покаранню у формі надмірних зволікань з розглядом його справи, що може мати негативні наслідки для його інших прав, гарантованих Конвенцією. Зокрема, обвинувачений у кримінальній справі повинен мати право розраховувати на здійснення провадження в його справі з особливою ретельністю, і що положення ст. 6 Конвенції покликані не допускати в кримінальних справах надто тривалого перебування обвинуваченої особи в стані невизначеності щодо своєї долі (п. 18 рішення у справі «Вемхофф проти Німеччини»/Wemhoff v. Federal Republic of Germany від 27.06.1968 р., заява № 2122/64; п. 5 рішення у справі «Стогмюллер проти Австрії»/ Stogmuller v. Austria від 10.11.1969 р., заява № 1602/62; п. 58 рішення у справі «H. проти Франції»/H. v. France від 24.10.1989 р., заява № 10073/82; п. 71 рішення у справі «Іванов проти України» від 07.12.2006 р., заява № 15007/02).

Поруч із цим, ч. 1 ст. 49 Кримінального кодексу України (далі – КК) передбачає можливість звільнення особи від кримінальної відповідальності у зв’язку із закінченням строків давності, перебіг яких зупиняється в разі ухилення особи від суду (ч. 2 ст. 49 КК), але не зупиняється в разі її захворювання на тяжку хворобу чи призову на військову службу у зв’язку з мобілізацією.

Таким чином, ідея законодавця, закладена в основу кримінального процесуального закону, полягає в створенні таких умов, за яких би, незважаючи на закріплення в ст. 335 КПК можливості зупинення судового провадження, вказане не призводило, з одного боку, до тривалого перебування обвинуваченого в стані невизначеності щодо своєї долі, а з іншого, до безкарності – неможливості покарання особи у випадку доведення її винуватості у вчиненні злочину після спливу строків притягнення до кримінальної відповідальності.

Отже, ч. 1 ст. 335 КПК має застосовуватися, беручи до уваги не лише (1) формальну відповідність фактичної ситуації особи, у зв’язку з якою ініціюється питання щодо прийняття відповідного рішення, словесній конструкції норми, в якій відображено зміст конкретної підстави для зупинення провадження, але й (2) цілі, якої прагнув досягнути законодавець за наслідками доповнення норми відповідною підставою.

То яка ж ця ціль?

Зважаючи на те, що в пояснювальній записці до законопроекту, яким КПК доповнено такою підставою зупинення судового провадження, як призов обвинуваченого на військову службу під час мобілізації, а також у стенограмах засідань Верховної Ради, під час яких обговорювалися та були прийняті відповідні зміни, відсутнє зазначення конкретної, а не загальної причини (вдосконалення порядку здійснення кримінального провадження в умовах введення в Україні або окремих її місцевостях воєнного, надзвичайного стану), в зв’язку з якою внесені відповідні положення до закону, то в ході аналізу цілі законодавця слід виходити зі спільних рис, властивих іншим підставам зупинення, наведеним у тій же ст. 335 КПК.

Так, у першій редакції ч. 1 ст. 335 КПК, чинній з 20.11.2012 р., зазначалося, що «у разі, якщо обвинувачений ухилився від суду або захворів на психічну чи іншу тяжку тривалу хворобу, яка виключає його участь у судовому провадженні, суд зупиняє судове провадження щодо цього обвинуваченого до його розшуку або видужання…». Попередником цієї норми була ст. 249 КПК, де наведені підстави були викладені хоч і в дещо іншій формі, але по суті передбачали ті ж дві підстави, і після набрання чинності Законом № 2201-IX суть перших двох підстав (ухилення та хвороба) не змінилася.

Із наведеного вище вбачається, що за змістом перших двох підстав для зупинення судового провадження, які передбачає ч. 1 ст. 335 КПК, вони безпосередньо пов’язані з неможливістю забезпечити присутність обвинуваченого в судовому засіданні під час судового провадження. Адже в першому випадку (ухилення обвинуваченого), неможливість обумовлювалася поведінкою особи, яка залежала від її волі та полягала в ухиленні від прибуття в судове засідання. Водночас у другому випадку (захворювання обвинуваченого) неможливість прибуття особи в судове засідання була пов’язана з незалежними від її волі причинами – захворюванням того, хто піддається кримінальному переслідуванню, на психічну чи іншу тяжку тривалу хворобу. Тобто обидві наведені підстави характеризує ситуація, коли участь обвинуваченого в судовому провадженні об’єктивно неможлива.

Більше того, саме такого підходу стосовно підстав зупинення судового провадження дотримується й Велика Палата Верховного Суду. Зокрема, про це свідчить її рішення, в якому в ході аналізу ч. 1 ст. 236 КАСУ, котра сформульована з використанням тих же слів «суд зупиняє», що й ч. 1 ст. 335 КПК, колегія суддів зазначила: (1) зупинення провадження по справі є тимчасовою перервою в провадженні, викликаною наявністю однієї з передбачених у законі обставин, які заважають здійснювати її розгляд; (2) для вирішення питання про зупинення провадження у справі суд у кожному випадку повинен з’ясовувати, чим обумовлюється неможливість розгляду справи (ухвала від 20.05.2021 р. у справі №11-398сап20).

Враховуючи наведене, сумнівним видається те, що в ході доповнення ч. 1 ст. 335 КПК згідно із Законом № 2201-IX новою підставою зупинення законодавець відійшов від підходу до праворозуміння, який стосується інших двох підстав. Отже, ключовим при вирішенні питання зупинення судового провадження є не сама по собі відповідність фактичної ситуації одній з обставин, закріпленій у ч. 1 ст. 335 КПК, а й те, що її існування призводить до об’єктивної неможливості обвинуваченого брати участь у судовому провадженні, що унеможливлює здійснення розгляду справи.

При цьому, якщо йдеться про судовий розгляд в апеляційному суді, то також це має враховуватися чи участь обвинуваченого в такому розгляді є обов’язковою? Оскільки, коли участь не є обов’язковою, то об’єктивні умови для відтермінування явки обвинуваченого на судове засідання відсутні (ч. 4 ст. 401, 2-ге реч. ч. 4 ст. 405 КПК). А що на практиці?…

Практика правозастосування

В Єдиному державному реєстрі судових рішень (далі – ЄДРСР) лише за перший місяць чинності відповідної норми за критеріями пошуку «період постановлення» (з 01.05 по 01.06.2022 р.), «контекст» (335 КПК, зупиняє, військову), «форма судочинства» (кримінальне) з наведеного питання наявні 703 рішення судів першої, 29 апеляційної та 0 касаційної інстанцій.

Враховуючи значний обсяг рішень, у рамках цієї публікації автором проаналізовано 29 ухвал апеляційних судів, у ході ознайомлення з якими з’ясовано, що 4 з них постановлені Апеляційною палатою Вищого антикорупційного суду (далі – АП ВАКС), а 25 іншими апеляційними судами. Всі ці рішення стосувалися застосування такої підстави зупинення судового провадження як призов обвинуваченого на військову службу під час мобілізації.

Хто ініціював зупинення?

Наведені рішення приймалися не лише за клопотаннями сторони захисту (ухвали АП ВАКС від 10.05.2022 р. у справі № 405/2913/17, від 19.05.2022 р. у справах № 991/4996/20 та № 623/2988/18, від 30.05.2022 р. у справі № 676/176/18, Вінницького апеляційного суду від 11.05.2022 р. у справах № 296/6496/19 та № 705/4373/15-к, від 18.05.2022 р. у справі № 127/238/19, від 26.05.2022 р. у справі № 127/14066/21, Дніпровського апеляційного суду від 05.05.2022 р. у справі № 194/531/17 та від 10.05.2022 р. у справі № 182/3653/21, Закарпатського апеляційного суду від 18.05.2022 р. у справі № 308/4477/21 та від 30.05.2022 р. у справі № 305/1900/16-к, Кропивницького апеляційного суду від 31.05.2022 р. у справі № 390/1543/19, Львівського апеляційного суду від 17.05.2022 р. у справі № 459/869/19, Хмельницького апеляційного суду від 01.06.2022 р. у справі № 680/896/19, Черкаського апеляційного суду від 26.05.2022 р. у справі № 740/3912/20) та сторони обвинувачення (ухвали Дніпровського апеляційного суду від 16.05.2022 р. у справі № 212/1303/17-к та від 17.05.2022 р. у справі № 178/1607/21, Вінницького апеляційного суду від 24.05.2022 р. у справі № 126/1134/20), клопотаннями обох сторін одночасно (ухвали Кропивницького апеляційного суду від 10.05.2022 р. у справі № 404/5121/17, Івано-Франківського апеляційного суду від 24.05.2022 р. у справі № 346/3522/20), але й з ініціативи суду (ухвали Закарпатського апеляційного суду від 31.05.2022 р. у справі № 305/1384/20, Київського апеляційного суду від 12.05.2022 р. у справі № 752/2365/19, Львівського апеляційного суду від 06.05.2022 р. у справі № 448/202/20, від 26.05.2022 р. у справі № 442/6116/20 та справі № 452/2124/17, Полтавського апеляційного суду від 11.05.2022 р. у справі № 554/6413/16-к та від 12.05.2022 р. у справі № 541/2520/19, Черкаського апеляційного суду від 03.05.2022 р. у справі № 708/1021/21).

Позиція сторін щодо зупинення

При цьому, якщо проаналізувати тексти усіх 29 вищезгаданих рішень, наявних в ЄДРСР, то можна помітити, що з приводу неможливості участі обвинуваченого в судовому розгляді у зв’язку із призовом на військову службу як мобілізованого, сторона захисту висловлювалася в 26 випадках, з яких у 19 підтримувала позицію про зупинення судового провадження (справи № 676/176/18, № 459/869/19, № 127/14066/21, № 404/5121/17, № 305/1900/16-к, № 623/2988/18, № 182/3653/21, № 308/4477/21, № 405/2913/17, № 126/1134/20, № 296/6496/19, № 740/3912/20, № 991/4996/20, № 705/4373/15-к, № 194/531/17, № 390/1543/19, № 680/896/19, № 305/1384/20, № 346/3522/20), у 3-х зазначала про необхідність перенесення/ відкладення судового розгляду (справи № 541/2520/19, № 554/6413/16-к, № 127/238/19), а в 4-х без окремого клопотання щодо зупинення надавала суду інформацію про мобілізацію обвинуваченого (справи № 452/2124/17, № 212/1303/17-к, № 752/2365/19, № 448/202/20.

У свою чергу, зі змісту наведених рішень видно, що в 12 випадках із 29 справ прокурор висловлювався за необхідність зупинення судового провадження (справи № 127/14066/21, № 404/5121/17, № 305/1900/16-к, № 623/2988/18, № 308/4477/21, № 405/2913/17, № 126/1134/20, № 346/3522/20, № 991/4996/20, № 178/1607/21, № 194/531/17, № 305/1384/20), а в одній — проти прийняття такого рішення (справа № 676/176/18). Зокрема, в згаданій ситуації прокурор заперечував проти зупинення судового провадження з мотивів того, що за обставин цієї справи виконання військового обов’язку обвинуваченим не створювало йому перешкоди участі в судових засіданнях. У справі № 676/176/18 також міститься окрема думка одного з членів колегії, який «по сумісництву» є автором цієї публікації.

Поруч із наведеним, із тексту судових рішень у 3-х випадках (справи № 442/6116/20, № 708/1021/21, № 178/1607/21) неможливо встановити, якою була позиція сторони захисту, а в 16 – сторони обвинувачення (справи № 442/6116/20, № 708/1021/21, № 296/6496/19, № 182/3653/21, № 705/4373/15-к, № 740/3912/20, № 448/202/20, № 452/2124/17, № 459/869/19, № 212/1303/17-к, № 541/2520/19, № 554/6413/16-к, № 752/2365/19, № 127/238/19, № 390/1543/19, № 680/896/19). Вказане обумовлене тим, що в одних справах судовий розгляд проведено за відсутності сторін, а в інших – їх позицію не було відображено в текстах рішень.

(Далі буде…)

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Думка експерта

Компенсація за зруйноване внаслідок війни житло

Опубліковано

on

От

Юлія ПАВЛЮЧЕНКО,
партнерка Юридичної фірми «О2», доцентка,
кандидатка юридичних наук

У даній статті представлено аналіз чинного та песпективного законодавства щодо реалізації права громадян України на компенсацію за знищене чи пошкоджене житло, в тому числі аналіз законопроекту № 7198 від 24.03.2022 року.

Загалом по темі

Військова агресія російської федерації проти України багато тисяч людей зробила безхатченками або значно погіршила умови їх проживання, зруйнувавши чи пошкодивши їхні домівки. За даними Олексія Чернишова, міністра розвитку громад та територій, за попередніми даними росія знищила 6 800 житлових будинків в Україні. І ця цифра, на жаль, зростає щогодини. Обсяги руйнування катастрофічні. В одному лише Харкові зруйновано понад тисячу об’єктів житлового фонду. Величезна кількість будинків знищена в Чернігові та Маріуполі.

Читайте також: Про завдані війною збитки аграрному сектору можна повідомити онлайн

А за інформацією Михайла Федорова, віце-прем’єр міністра – міністра цифрової трансформації, через портал «Дія» українцями вже подано понад 66 тисяч заяв про майно, пошкоджене після 24 лютого.

Отже, на цей час для багатьох наших співвітчизників у різних населених пунктах України: тих, в яких точилися та продовжуються активні бойові дії, і тих, які потрапили під обстріли та бомбардування, питання житла є вкрай важливе або першочергове. Тому держава опрацьовує механізми та джерела виплати компенсацій майнових втрат громадян, перш за все за знищене чи пошкоджене житло. Так, 20 березня Кабінет Міністрів України прийняв постанову № 326 «Про затвердження Порядку визначення шкоди та збитків, завданих Україні внаслідок збройної агресії російської федерації» (далі – постанова від 20.03.2022 р. № 326). Згідно з пп. 5 п. 2 цього Порядку основними показниками для оцінки втрат житлового фонду і об’єктів житлово-комунального господарства є:

– вартість зруйнованого та пошкодженого житла, об’єктів ЖКГ, які потребують відновлення, об’єктів малоповерхового житлового будівництва, в тому числі дачного та садибного типу або їх частини, зруйнованих та пошкоджених об’єктів незавершеного житлового будівництва;

– фактичні витрати, що здійснені для відновлення пошкодженого житлового фонду й об’єктів ЖКГ, необхідних для грошової компенсації постраждалим, житлові будинки (квартири) яких зруйновано внаслідок збройної агресії російської федерації.

Хто відповідає за визначення розміру нанесеної шкоди?

Найважливіші юридичні новини. Підписуйтесь на LexInform в Telegram

Відповідальними за визначення шкоди та збитків за напрямом «втрати житлового фонду й об’єктів ЖКГ» визначено обласні, Київську міську державні адміністрації (на період воєнного стану – військові адміністрації). Визначення шкоди та обсягу збитків має здійснюватися відповідно до методики, затвердженої наказом Мінрегіону, за погодженням з Мінреінтеграції. Також уряд своєю постановою від 26.03.2022 р. № 380 «Про збір, обробку та облік інформації про пошкоджене та знищене нерухоме майно внаслідок бойових дій, терористичних актів, диверсій, спричинених військовою агресією Російської Федерації» (далі – постанова від 26.03.2022 р. № 380) унормував порядок повідомлення про втрату чи пошкодження житла.

Наступним кроком у вирішенні питання компенсацій громадянам за знищене чи пошкоджене житло стала підготовка проекту закону «Про компенсацію за пошкодження та знищення окремих категорій об’єктів нерухомого майна внаслідок бойових дій, терористичних актів, диверсій, спричинених військовою агресією Російської Федерації» (далі – законопроект), який постановою ВРУ прийнято за основу та доручено комітету з питань економічного розвитку доопрацювати до другого читання законопроект з урахуванням внесених пропозицій і поправок. Загальна його мета полягає в закріпленні правових й організаційних засад надання компенсації за пошкодження та знищення окремих категорій об’єктів нерухомого майна внаслідок бойових дій, терористичних актів, диверсій, спричинених військовою агресією російської федерації з дня набрання чинності Указом Президента України від 24.02.2022 р. № 64 «Про введення воєнного стану в Україні».

Підстави для компенсації

Із назви законопроекту вбачається три підстави для порушення питання про компенсацію за пошкодження та знищення окремих категорій об’єктів нерухомого майна, а саме: бойові дії, терористичний акт, диверсія, яким у проекті закону визначення не дається, а зазначається лише, що терміни, які в ньому не визначені, вживаються у значенні, наведеному в інших законодавчих актах України. Отже, доцільно враховувати офіційні визначення зазначених понять.

Читайте також: Що робити, якщо під час війни втратили житло чи транспорт?

Згідно із Законом «Про оборону України» бойові дії визначено як форму застосування з’єднань, військових частин, підрозділів (інших сил і засобів) ЗСУ, інших складових сил оборони для вирішення бойових (спеціальних) завдань в операціях або самостійно під час відсічі збройної агресії проти України чи ліквідації (нейтралізації) збройного конфлікту, виконання інших завдань із застосуванням будь-яких видів зброї (озброєння) (абзац 24 статті даного закону).

Потрібно брати до уваги, що цим Законом закріплено поняття району воєнних (бойових) дій як визначеної рішенням Головнокомандувача Збройних Сил України частини сухопутної території, повітряного або/ та водного простору, на якій впродовж певного часу ведуться або/та можуть вестися воєнні (бойові) дії.

Визначення терористичного акту міститься в Законі України «Про боротьбу з тероризмом» та в Кримінальному кодексі України. Зокрема, в статті 1 Закону «Про боротьбу з тероризмом» закріплено, що терористичний акт – це злочинне діяння у формі застосування зброї, вчинення вибуху, підпалу чи інших дій, відповідальність за які передбачена статтею 258 КК України. Відповідно до вказаної статті ККУ, під терористичним актом розуміється застосування зброї, вчинення вибуху, підпалу чи інших дій, які створювали небезпеку для життя чи здоров’я людини або заподіяння значної майнової шкоди чи настання інших тяжких наслідків, якщо такі дії були вчинені з метою порушення громадської безпеки, залякування населення, провокації воєнного конфлікту, міжнародного ускладнення, або з метою впливу на прийняття рішень чи вчинення або невчинення дій органами державної влади чи органами місцевого самоврядування, службовими особами цих органів, об’єднаннями громадян, юридичними особами, міжнародними організаціями, або привернення уваги громадськості до певних політичних, релігійних чи інших поглядів винного (терориста), а також погроза вчинення зазначених дій з тією самою метою. Отже, для цього злочинного діяння законом визначено мету та особливості способу його вчинення.

Варто звернути увагу, що Закон України «Про боротьбу з тероризмом» містить статтю 19, згідно з якою відшкодування шкоди, заподіяної громадянам терористичним актом, провадиться за рахунок коштів Державного бюджету України відповідно до закону і з наступним стягненням суми цього відшкодування з осіб, якими заподіяно шкоду, в порядку, встановленому законом. Отже, в контексті терактів, вчинених російською федерацією під час повномасштабної військової агресії з 24 лютого цього року, таким спеціальним законом у разі прийняття й буде законопроект, що аналізується.

Визначення поняття диверсії міститься в декількох законодавчих актах. Відповідно до статті 113 КК України диверсією є вчинення з метою ослаблення держави вибухів, підпалів або інших дій, спрямованих на масове знищення людей, заподіяння тілесних ушкоджень чи іншої шкоди їхньому здоров’ю, на зруйнування або пошкодження об’єктів, які мають важливе народногосподарське чи оборонне значення, а також вчинення з тією самою метою дій, спрямованих на радіоактивне забруднення, масове отруєння, поширення епідемій, епізоотій чи епіфітотій.

Викладене вище означає, що підстави для отримання компенсації за аналізованим законопроектом є поняттями, які мають легальні визначення й відмежовані від будь-якого пошкодження майна як за часом його здійснення, так і за причинами, тож мають бути встановлені офіційно.

Компенсація та відшкодування – нетотожність понять

За усталеними правилами нормотворчості аналізований законопроект містить статтю з визначенням термінів, які використовуються в ньому, серед них ключовим є визначення компенсації як відшкодування майнової шкоди за пошкоджений та/або знищений об’єкт нерухомого майна, завданої внаслідок бойових дій, терористичних актів, диверсій, спричинених військовою агресією російської федерації у спосіб, передбачений цим Законом. Водночас згідно зі статтею 1166 Цивільного кодексу України майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала.

Цитовані та інші положення законопроекту та ЦК України свідчать про нетотожність понять компенсації за законом та відшкодування майнової шкоди, оскільки наявні відмінності в змісті (складу) майнової шкоди, суб’єктах і підставах здійснення компенсації й відшкодування шкоди. Законопроектом закріплені коло суб’єктів, які мають право на компенсацію, та об’єкти компенсації. До кола отримувачів компенсації віднесено:

1) фізичних осіб (лише громадян України), які є: а) власниками пошкоджених та/або знищених об’єктів нерухомого майна; б) особами, які здійснили інвестування та фінансування будівництва об’єктів житлового будівництва щодо яких отримано право на виконання будівельних робіт та які не прийнято в експлуатацію; в) членами житлово-будівельних (житлових) кооперативів, які викупили квартиру, інше житлове приміщення кооперативу, але не оформили право власності на нього; г) спадкоємцями осіб, перерахованих вище у пунктах «а–в».

2) об’єднаннями співвласників багатоквартирних будинків, управителями багатоквартирних будинків, житлово-будівельними (житловими) кооперативами, які здійснюють утримання відповідних будинків (щодо відновлення пошкодженого спільного майна багатоквартирного будинку).

(Далі буде…)

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Новини на емейл

Правові новини від LexInform.

Один раз на день. Найактуальніше.

В тренді

© ТОВ "АКТИВЛЕКС", 2018-2022
Використання матеріалів сайту лише за умови посилання (для інтернет-видань - гіперпосилання) на LEXINFORM.COM.UA
Всі права на матеріали, розміщені на порталі LEXINFORM.COM.UA охороняються відповідно до законодавства України.