Спеціальне розслідування виборів Президента США: від інавгурації до імпічменту — один крок?

Закінчення

Олександр ДУДОРОВ, доктор юридичних наук, професор, завідувач науково-дослідної лабораторії з проблем попередження, припинення та розслідування злочинів територіальними органами Національної поліції України Луганського державного університету внутрішніх справ імені Е.О. Дідоренка (м. Сєвєродонецьк)

Висновки Спеціального прокурора

Як зазначено в резолютивній частині Звіту, три аспекти розслідування надають йому особливий статус і значення порівняно з «традиційними» кримінальними провадженнями у справах про втручання в правосуддя.

По-перше, розслідування стосувалося дій не будь-якої особи, а суб’єкта з особливим статусом — Президента США. Деякі з цих дій не стосувалися реалізації Президентом конституційних повноважень, а отже, мали піддаватись юридичній оцінці у контексті можливого втручання в правосуддя. Водночас інші дії випливали з виконання Президентом положень статті II Конституції США (делегує Президенту повноваження голови виконавчої влади), що ставить низку складних конституційних питань. Аналіз цієї поведінки має враховувати те, що дії Президента були формально законними, й що його статус голови виконавчої гілки влади надає йому унікальні та потужні засоби впливу на юридично значущу поведінку підлеглих чиновників і потенційних свідків.

По-друге, предикатна поведінка у справах про перешкоджання правосуддю, як правило, свідчить на користь того, що особа мала злочинну мету перешкоджання, однак встановлення такої поведінки не є обов’язковим для констатації порушення кримінально-правової заборони. Перешкоджання правосуддю може бути зумовлено прагненням захищати некримінальні особисті інтереси, причому захищати їх від розслідувань у випадках, коли підстави кримінальної відповідальності перебувають у так званій сірій зоні правомірності поведінки особи; також перешкоджання може бути спрямоване на уникнення особистих репутаційних (іміджевих) втрат. При цьому вплив особи на вихідні засади системи правосуддя є однаково негативним і шкідливим незалежно від того, чи саме та особа, яка перешкоджає правосуддю, чи будь-яка інша особа вчинила предикатне кримінально каране правопорушення.

Дмитро КАМЕНСЬКИЙ,
кандидат юридичних наук, доцент,
завідувач кафедри правознавства Бердянського державного педагогічного університету, викладач школи права Стетсонського університету
(м. Галфпорт, США

Зібрані докази не свідчили про те, що Президент безпосередньо брав будь-яку участь у вчиненні злочину, пов’язаного з втручанням РФ у вибори. Водночас сформована доказова база вказує на низку інших ймовірних особистих мотивів, які обумовили відповідну поведінку Президента. Це, зокрема, занепокоєння Президента тим, що подальше розслідування поставить під сумнів легітимність його обрання на посаду з огляду на деякі пов’язані з ним особисто події на кшталт анонсування витоку чутливої внутрішньої інформації про виборчу діяльність штабу Гілларі Клінтон або про двосторонню зустріч ключових представників кампанії Трампа з росіянами 9 червня 2016 р. З погляду особисто Президента, представників його виборчої кампанії чи його родини ці та деякі інші епізоди могли розцінюватися як конкретні прояви кримінально караної поведінки.

По-третє, чимало актів поведінки Президента, спрямованих на дійсних і потенційних свідків, включаючи заклики відмовитися від співпраці зі слідством та пропозиції щодо можливого помилування, мали місце у громадській площині, через публічні канали масової комунікації. З одного боку, складніше встановити, що публічні меседжі, оприлюднені у відкритих джерелах та орієнтовані на широку громадськість, були мотивовані корумпованими спонуканнями. З іншого, здатність Президента впливати на осіб та події істотно посилюється внаслідок його унікальних, обумовлених посадою можливостей привертати увагу суспільства за допомогою ЗМІ. При цьому жоден із діючих принципів права не виключає публічні акти зі сфери застосування кримінально-правових заборон щодо перешкоджання правосуддю. Якщо ймовірний ефект від таких публічних актів полягає в залякуванні свідків або в спонуканні змінити їхні свідчення, то цілісність системи кримінального правосуддя зазнає негативного впливу.

Розслідування Мюллера виявило численні факти поведінки Президента, які свідчили про реалізацію Президентом надмірного впливу (якщо не відвертого тиску) на хід розслідування правоохоронних органів, включаючи розслідування втручання РФ у вибори та пов’язаного з цим втручання у процес розслідування. Відповідні інциденти регулярно мали місце під час зустрічі віч-на-віч, в яких Президент прагнув використати владні повноваження поза звичайними офіційними каналами комунікації. Ці дії варіювалися від зусиль, спрямованих на усунення Спеціального прокурора і скасування рішення Генерального прокурора про самоусунення від спеціального розслідування, до спроби використання офіційної влади для зменшення обсягу розслідування, а також до прямих і непрямих контактів зі свідками, які могли істотно впливати на зміст та обсяг наданих ним свідчень. Зусилля Президента щодо впливу на розслідування були здебільшого невдалими, головним чином, через те, що особи з оточення Президента в більшості випадків відмовилися виконувати його накази або приєднуватись до висловлених ним позицій, — всі ці факти ретельно описані в Звіті.

Поведінку Президента можна умовно розділити на дві окремі фази, які відображають ймовірну зміну її мотивації. На першому етапі, до того моменту, як Президент звільнив директора ФБР Комі, Трамп був упевнений у тому, що ФБР не здійснювало розслідування щодо нього особисто. Президент вважав критично важливим оприлюднити інформацію про те, що він не перебував під слідством, і навіть включив цю інформацію до тексту свого наказу про звільнення директора ФБР після того, як інші спроби оприлюднити цю інформацію були вичерпані.

Згодом, уже після звільнення Комі, Президент усвідомив, що слідчі проводять розслідування щодо нього персонально на предмет вчинення ним перешкоджання правосуддю. Ця обізнаність ознаменувала зміну в поведінці Президента. Реагуючи на нові загрози, Трамп ініціював публічні «атаки» як на саме розслідування, так і персонально на осіб, причетних до нього, які могли розкрити відомості, несприятливі для Президента. Зокрема, у приватному порядку Президент вживав зусилля, спрямовані на контроль за розслідуванням. Так, він намагався усунути Спеціального прокурора; наполягав на тому, щоб Генеральний прокурор скасував власне рішення про самоусунення від розслідування й істотно обмежив обсяг розслідування; прагнув запобігти публічному оприлюдненню інформації про зустріч між росіянами та представниками свого виборчого штабу 9 червня 2016 р.; використовував медіа-канали для атак на потенційних свідків, які могли повідомити негативну інформацію, і для підтримки тих свідків, які відмовилися співпрацювати з урядом. Отже, резюмував Роберт Мюллер, конкретні висновки про мотивацію поведінки Президента на кожному етапі розслідування втручання РФ у вибори мають бути сформульовані лише після проведення системного аналізу всієї сукупності зібраних доказів.

У загальних висновках до тому II Звіту зазначено таке: оскільки офіс Спеціального прокурора вирішив не складати традиційний обвинувальний висновок у справі, уповноважені особи не висловили у Звіті остаточні висновки про юридичну (кримінально-правову) оцінку поведінки Президента. Аналіз доказів, отриманих під час розслідування дій Президента, ставить низку складних питань, які вимагатимуть розв’язання у випадку ухвалення традиційного прокурорського рішення про пред’явлення та підтримання обвинувачення. Водночас, зауважив Спеціальний прокурор, якщо після ретельного розслідування всіх встановлених обставин він був би впевнений у тому, що Президент не вчинив втручання в правосуддя, то він би прямо про це зазначив. Натомість, вказав Мюллер, виходячи з фактів і релевантних правових стандартів, він не зробив такий однозначний висновок. Відповідно, хоч у Звіті і не був сформульований висновок про те, що Президент вчинив злочин, Звіт і не виправдав його.

Ось такий вкрай нетиповий фінал спеціального прокурорського розслідування діяльності Президента США щодо його втручання в хід іншого розслідування — про втручання РФ у президентські перегони 2016 р.

Інтрига зберігається

У зв’язку з викладеним вважаємо за доцільне привернути увагу ще до одного документа, положення якого поширювалися на здійснюване Мюллером розслідування, — це аналітичний меморандум відділу юридичного прокурора Міністерства юстиції США від 16 жовтня 2000 р., присвячений аналізу питання про можливість пред’явлення обвинувачення й здійснення кримінального переслідування чинного Президента (https://www.justice.gov/sites/default/files/olc/opinions/2000/10/31/op-olc-v024-p0222_0.pdf). Аналогічний за змістом меморандум був складений ще в 1973 р. у зв’язку із сумнозвісним Уотергейтським скандалом і, зокрема, втручанням Президента Ніксона в хід відповідного офіційного розслідування. Тоді юристи, за результатами комплексного аналізу положень Конституції та судових прецедентів, зробили висновок про те, що пред’явлення обвинувачення чи кримінальне переслідування Президента неприпустимо підриватиме повноваження виконавчої влади, яку уособлює Президент, в частині реалізації функцій, передбачених Конституцією. Цей висновок був підтриманий у згаданому меморандумі 2000 р., в якому зазначено таке: хоч порушені питання не були предметом безпосереднього розгляду судами, правозастосовні позиції, які вплинули на результати аналізу в попередньому меморандумі, залишаються актуальними, а отже, підтверджують раніше сформульовані висновки.

Отже, колективна позиція федеральної прокуратури США на сьогодні залишається незмінною — чинний Президент має конституційний імунітет від обвинувачення та подальшого кримінального переслідування; єдиним передбаченим Конституцією способом притягнення Президента до кримінальної відповідальності за вчинені ним злочини є попереднє відсторонення його від посади глави держави згідно з імпічментом.

Відповідно до розділу 4 ст. ІІ Конституції США Президент, віце-президент та всі вищі державні службовці Сполучених Штатів усуваються з посади в разі імпічменту та засудження за державну зраду, хабарництво й інші тяжкі злочини. Розділ 3 ст. І Конституції США передбачає, що Сенат має виключне право розглядати справи про імпічмент. У разі розгляду справи про імпічмент Президенту засіданнями керує голова Верховного Суду США. При цьому для ухвалення рішення про зняття з посади необхідно зібрати не менше двох третин голосів присутніх сенаторів. Рішення у справах про імпічмент не може передбачати більш суворі наслідки, ніж звільнення з посади й позбавлення права обіймати в подальшому будь-яку посаду «честі, довіри або доходу» у Сполучених Штатах, при цьому засуджена в порядку імпічменту особа далі підлягатиме юридичній відповідальності й піддана обвинуваченню, суду, вироку і покаранню на підставі закону.

Як бачимо, американська Конституція містить чітку «дорожню карту» на випадок надзвичайної правової ситуації під назвою «імпічмент». Стосовно ймовірності здійснення процедури імпічменту Президента Дональда Трампа, то розмови з приводу такої перспективи лунають із самого початку розслідування Мюллера. Наразі (за наявності в оприлюдненому Звіті продемонстрованого елементу правової невизначеності) щодо перспектив кримінального переслідування чинного Президента можна робити хіба що прогнози.

Наостанок наведемо ключову фразу Мюллера про те, що захист системи кримінальної юстиції від корупційних дій будь-якої особи, включаючи Президента, узгоджується з фундаментальним принципом американського уряду — жоден у цій країні не є над законом. Наразі американські реалії, зокрема, майже дворічне спеціальне розслідування і Звіт, в якому відображені його результати, демонструють громадянам цієї держави та й усьому світу, що це не порожні слова.

За всю історію існування США процедура імпічменту Президенту (на відміну, наприклад, від імпічменту федеральним суддям) не порушувалася жодного разу. Вочевидь, на кожен прецедент — свій час.

Джерело: Юридичний вісник України

Поділитися

Твітнути