Спеціальне розслідування виборів Президента США: від інавгурації до імпічменту – один крок? - LexInform: Правові та юридичні новини, юридична практика, коментарі
Connect with us

Думка експерта

Спеціальне розслідування виборів Президента США: від інавгурації до імпічменту – один крок?

Дата публікації:

Частина I

«Жоден у цій країні не є над законом»
(Із рішення Верховного Суду США у справі «United states v. Lee» (1882 р.)

Олександр ДУДОРОВ, доктор юридичних наук, професор, завідувач науково-дослідної лабораторії з проблем попередження, припинення та розслідування злочинів територіальними органами Національної поліції України Луганського державного університету внутрішніх справ імені Е.О. Дідоренка (м. Сєвєродонецьк)

Той, хто корупційним чином перешкоджає, впливає або втручається в будь-яке офіційне провадження чи намагається зробити це, буде оштрафований або позбавлений волі на строк до 20 років, або до нього будуть застосовані обидва покарання (§ 1512 (с) (2) федерального КК США). Саме цей та декілька інших параграфів були покладені в основу юридичного аналізу, викладеному в Звіті Спеціального прокурора Роберта Мюллера. Його команда намагалася відшукати відповідь на одне з ключових питань американського сьогодення, а чи порушив діючий Президент США Дональд Трамп федеральні кримінально-правові заборони під час офіційного розслідування щодо можливого втручання РФ у президентські вибори 2016 р.?

Найважливіші юридичні новини. Підписуйтесь на LexInform в Telegram

Дмитро КАМЕНСЬКИЙ,
кандидат юридичних наук, доцент,
завідувач кафедри правознавства Бердянського державного педагогічного університету, викладач школи права Стетсонського університету
(м. Галфпорт, США

З історії питання

Сімнадцятого травня заступник Генерального прокурора США Род Розенштайн видав наказ про призначення колишнього директора ФБР Роберта Мюллера Спеціальним прокурором (Special Counsel) (тимчасова слідча посада з особ ливими повноваженнями у межах структури Генеральної прокуратури) для проведення спеціального розслідування у справі про втручання РФ у вибори США 2016 р. Через 22 місяці потому, а саме 22 березня 2019 р. комісія Мюллера подала докладний (448 сторінок) звіт про результати розслідування (далі — Звіт). Повний текст Звіту, оприлюдненого 18 квітня 2019 р., англійською мовою з необхідними редагуваннями, здійсненими з метою захисту прав окремих осіб та інтересів розслідувань, що продовжуються, можна знайти на сайті Міністерства юстиції США.

29 травня Роберт Мюллер виступив перед журналістами із стислою публічною доповіддю про результати проведеного розслідування. Потім, 24 липня, колишній спеціальний прокурор дав свідчення членам комітету з питань правосуддя та комітету з питань розвідки Палати представників Конгресу США щодо змісту свого розслідування та складеного за його результатами Звіту. Під час обох виступів прокурор ще раз підкреслив переконаність своїх колег у правильності ключових висновків, зроблених під час майже дворічного розслідування. Наразі неябиякий резонанс в американському суспільстві навколо звіту Мюллера, його поточних та прогнозованих наслідків для Президента США, політичних процесів у Вашингтоні та, врешті-решт, кожного американця не вщухає. Це дає серйозний привід деяким коментаторам спекулювати на тему того, що «справа Трампа» триватиме ще не один місяць, можливо, не один рік, привертаючи до себе постійну увагу мільйонів глядачів і читачів ЗМІ в США та по всьому світі.

Одразу хочеться висловити особисте враження від Звіту — багато в чому унікального документа. Він сприймається без перебільшення як захоплюючий політичний трилер із вдало інтегрованими елементами глибокого юридичного аналізу та органічним висвітленням морального клімату у владних колах США. Кожна прочитана сторінка якісного, відшліфованого тексту спонукає ознайомитися з наступною.

Відповідно до § 600.4(a) Кодексу федеральних правил (англ. — Code of Federal Regulations; комплекс федеральних норм адміністративного характеру) офіційні повноваження Спеціального прокурора визначаються Генеральним прокурором США. У цій нормі також передбачено, що перед Спеціальним прокурором повинно бути поставлене конкретне питання, яке потребує розслідування (перевірки), його повноваження охоплюють й кримінальне переслідування тих федеральних злочинів, які були вчинені під час та з метою перешкоджання його офіційній діяльності, зокрема таких, як завідомо неправдиві свідчення, перешкоджання правосуддю, знищення доказів і вплив на свідків.

Звіт Мюллера складається з двох томів. У томі I викладено змістовний юридичний аналіз питання про можливе втручання РФ у президентські виборчі перегони в США. Мюллер дав ствердну відповідь на це питання. Конкретні форми й способи реалізації відповідного плану докладно описані у Звіті. Головний же висновок полягає в тому, що зовнішнє втручання у виборчий процес з боку РФ мало місце, і воно істотно вплинуло на політичні погляди та поведінку частини американських виборців на остаточні результати президентських виборів 2016 р. Серед іншого, команда Спеціального прокурора встановила численні зв’язки між представниками виборчого штабу Трампа та особами, пов’язаними з російським керівництвом. Такі зв’язки включали пропозиції росіян допомогти кампанії в той чи інший спосіб. У деяких випадках штаб Трампа погодився на ці пропозиції, в інших відмовився від зовнішньої допомоги. Водночас, за результатами розслідування, не було встановлено, що виборча кампанія Трампа координувала або безпосередньо вступила у змову з урядом РФ у частині впливу (втручання) на виборчий процес (с. 173 тому І Звіту).

У томі II Звіту наводиться докладний опис подій, пов’язаних із спробами Президента Трампа вплинути на своїх підлеглих та інших осіб із метою зняти з себе будь-які підозри в змові з РФ під час виборчої кампанії 2016 р. Зробимо застереження: ми в жодному разі не ставили за мету зануритися у політичні хитросплетіння ситуації, пов’язаної з виборами 2016 р., та їхніми наслідками. Політичні інтриги й суспільний резонанс навколо цих подій регулярно висвітлюються ЗМІ, зокрема вітчизняними. Натомість ми, прагнучи висвітлити суто юридичний бік теми, розглянемо питання порушення окремих кримінально-правових заборон і можливості їхнього застосування за результатами проведеного Мюллером розслідування.

Досліджувана кримінально-правова матерія та особливості фактичних обставин, які піддавалися юридичному аналізу

Крім заборони перешкоджання правосуддю, іншими трьома кримінально-правовими нормами, що фігурували в розслідуванні Мюллера, були такі:

1) спроба корупційним шляхом або шляхом застосування погрози чи сили, або шляхом використання будь-якого погрозливого листа чи повідомлення вплинути, залякати або перешкодити присяжному чи офіцеру, чи будь-якому суду Сполучених Штатів, чи офіцеру, який може виступити перед будь-яким суддею магістрату Сполучених Штатів або іншим магістратом, який виконує свої обов’язки, під час виконання свого обов’язку (§ 1503 КК США);

2) спроба корупційним шляхом або шляхом застосування погрози чи сили, або шляхом використання будь-якого погрозливого листа або повідомлення вплинути чи перешкодити належному виконанню вимог закону, на підставі якого здійснюється провадження у будь-якому департаменті чи агентстві Сполучених Штатів, або вплинути чи перешкодити належному здійсненню розслідування чи запиту з боку будь-якої Палати Конгресу чи будь-якого комітету будь-якої Палати, чи будь-яким спільним комітетом Конгресу (§ 1505 КК США);

3) свідоме використання залякування, погрози, обману або корупційного впливу на іншу особу з метою: а) вплинути, затримати або запобігти свідченню будь-якої особи в офіційному провадженні; б) викликати або спонукати будь-яку особу відмовитися від свідчень або вилучити запис, документ чи інший об’єкт із офіційного провадження, змінити, знищити, спотворити або приховати об’єкт з метою зниження цілісності або доступності об’єкта для використання в офіційному провадженні; в) ухилитися від виконання умов юридичного провадження, що вимагає від особи як свідка з’явитися, або пред’явити запис, документ чи інший об’єкт в офіційному провадженні; г) бути відсутнім в процесі, до якого така особа залучена (викликана) в установленому порядку; д) перешкоджати, затримувати або заважати повідомленню правоохоронному органу чи судді Сполучених Штатів інформації, яка стосується ймовірного вчинення федерального злочину.

Привертає до себе увагу та обставина, що поняття «перешкоджання правосуддю» є системоутворювальним — воно характеризує посягання на встановлений законом порядок діяльності не лише судових, а й загалом правоохоронних органів, а також на законну діяльність органів федеральної влади (на правильність такого тлумачення вказує, зокрема, посилання на провадження у будь-якому департаменті чи агентстві Сполучених Штатів у § 1505 і на будь-яке офіційне провадження в § 1512 КК США).

Трьома обов’язковими елементами, які утворюють загальний та спеціальні склади кримінально караного перешкоджання правосуддю, виступають: 1) акт поведінки, що утворює перешкоджання; 2) зв’язок такого акту з відповідним офіційним провадженням чи розслідуванням; 3) злочинний намір (тобто умисел). Відповідно, аналітичний блок Звіту значною мірою побудований на зіставленні установлених слідством фактичних обставин із зазначеними елементами федеральних злочинів.

Звіт Мюллера буквально «рясніє» посиланнями на судові прецеденти, які інтерпретують певні аспекти відповідних кримінально-правових заборон. Такий підхід є звичним для держави загального права; причому він властивий як судовим рішенням, так й іншим правозастосовним актам.

Кінцевою метою комплексного юридичного аналізу, поданого на сторінках Звіту, був пошук відповіді на питання — чи перешкоджав Президент Трамп офіційному розслідуванню щодо ймовірного втручання РФ у президентські вибори 2016 р. в США. Відповідь, як буде зазначено нижче, виявилася несподівано неоднозначною. Дещо нестандартною особливістю висвітлюваного розслідування стало те, що фактичними обставинами, на яких ґрунтувався аналіз порушення кримінально-правових заборон, присвячених втручанню в правосуддя, виступили здебільшого дані з відкритих джерел: повідомлення у соціальній мережі мікроблогів «Twitter» кандидата, а згодом Президента Трампа, його інтерв’ю та інтерв’ю членів його команди агентствам новин й інтернет-виданням, аналітичні публікації у друкованих ЗМІ тощо. Ці джерела інформації сукупно становили до двох третин доказової бази, на яких ґрунтувалося розслідування.

Команда помічників Спеціального прокурора зібрала й піддала аналізу докази про декілька подій, пов’язаних із ймовірним порушенням федеральних заборон щодо втручання в правосуддя, участь в яких брав особисто Президент:

1) приватна вечеря Дональда Трампа 27 січня 2017 р. з колишнім директором ФБР Джеймсом Комі, під час якої Президент запитав про його персональну лояльність після того, як Міністерство юстиції повідомило Білий Дім про зміст контактів між колишнім радником з питань національної безпеки Майклом Флінном і послом РФ, які заперечувалися американцем;

2) особиста зустріч Президента 14 лютого 2017 р. із Джеймсом Комі, під час якої Президент попросив його не здійснювати кримінальне розслідування щодо звільненого радника з питань національної оборони Майкла Флінна;

3) особисті звернення Президента до Джеймса Комі з вимогою публічно повідомити про те, що Президент не був у статусі підозрюваного в розслідуванні ФБР і, відповідно, «зняти» з Президента, за його власним висловлюванням, «хмару» підозри та суспільної недовіри;

4) звернення Президента до директорів Національного розвідувального управління, Агентства національної безпеки та ЦРУ стосовно здійснюваного ФБР розслідування у справі про втручання РФ у президентські вибори 2016 р.;

5) обґрунтування Президентом причин звільнення директора ФБР Джеймса Комі 9 травня 2017 р., включаючи заяви, які можна інтерпретувати як підтвердження того, що розслідування ФБР втручання РФ у вибори стало однією з причин звільнення;

6) ймовірна участь Президента у створенні публічного повідомлення про зустріч 9 червня 2016 р. у бізнес-центрі «Trump Tower» в м. Нью-Йорк між російськими представниками та ключовими представниками виборчого штабу Трампа, під час якої йшлося виключно про перспективи усиновлення російських дітей американцями (інше, не пов’язане з виборами, актуальне питання зовнішньої політики між США та РФ), хоча насправді під час зустрічі росіяни запропонували передати інформацію, що дискредитувала кандидата від Демократичної партії Гілларі Клінтон.

Звільнення Президентом США директора ФБР — один з епізодів ймовірного втручання очільника держави в офіційне розслідування: кримінальноправові аспекти

Усі шість перерахованих епізодів ймовірного порушення федеральних заборон щодо втручання в правосуддя, участь в яких брав особисто Президент Трамп, докладно висвітлені та піддані кримінально-правовому аналізу в Звіті. Для прикладу зупинимося на одному з них — на звільненні директора ФБР Джеймса Комі (с. 74–77, том ІІ Звіту). При цьому (так само, як і щодо п’яти інших епізодів) професійний інтерес викликає послідовний аналіз трьох згаданих вище обов’язкових елементів, які сукупно утворюють злочинне перешкоджання правосуддю.

1. Акт поведінки (діяння), що утворює втручання. У Звіті зазначено, що звільнення Президентом директора ФБР Комі фактично відсторонило уповноважену особу високого рангу, яка контролювала розслідування ФБР стосовно втручання РФ у вибори 2016 р., Президенту було відомо про напрям цього розслідування та особисту роль Комі в ньому. На думку Спеціального прокурора, звільнення Комі повинно було б кваліфікуватися як акт втручання в офіційне розслідування в тому разі, якщо такий акт вольової поведінки мав би своїм очікуваним (прогнозованим) результатом втручання або перешкоджання офіційному розслідуванню (наприклад, якщо звільнення мало б своїм наслідком істотну затримку або порушення розслідування, або надання Президенту можливості призначити нового директора ФБР, який обрав би інший підхід до здійснення розслідування і Президент сприйняв би його як більш вдалий для захисту своїх особистих інтересів). Відповідні обставини, пов’язані з цим ключовим аспектом, включають питання, чи могли дії Президента перешкодити директору-наступнику або іншим працівникам правоохоронних органів у проведенні відповідного розслідування.

Президент раптово звільнив Джеймса Комі, не надавши йому можливість власноруч подати у відставку, заборонив доступ у штаб-квартиру ФБР і критикував його публічно, називаючи «показушником», і стверджуючи, що під його керівництвом ФБР діяло в режимі хаосу. Після звільнення Комі Президент також оприлюднив серію публічних заяв, які гостро критикували розслідування. Наприклад, через три дні після звільнення Комі Президент назвав розслідування «полюванням на відьом» і запитав: «Коли ж це скінчиться?» Ці дії в своїй сукупності, зазначив Мюллер, мали потенційну можливість вплинути на розслідування, продовжене вже наступним директором ФБР.

Водночас, як визнав Спеціальний прокурор, аналізуючи події, що супроводжували звільнення, очікуваний ефект від усунення директора ФБР не обов’язково означав перешкоджання ФБР продовжувати розслідування. Адже воно, як правило, здійснюється під оперативним керівництвом агентів значно нижчого управлінського рівня, ніж директор чи його заступники. Білий Дім наступного дня після звільнення Джеймса Комі оприлюднив заяву для преси, в якій було зазначено, що розслідування триватиме, незважаючи на цю подію. Було також встановлено, що радники Трампа попереджали Президента про те, що він може звільнити директора ФБР, однак не може «звільнити» саме Бюро як правоохоронний орган. Більше того, у своєму інтерв’ю 11 травня 2017 р. на каналі «NBC» Президент заявив, що він цілком усвідомлював, коли ухвалював рішення звільнити Комі, що цей наказ може ускладнити та затягнути розслідування, тобто не заперечував проти його продовження.

2. Зв’язок з офіційним провадженням (розслідуванням). Такий зв’язок був би наявним у випадку, якщо засідання Великого журі (колегія присяжних засідателів, яка визначає обґрунтованість й доцільність пред’явлення особі офіційних звинувачень) чи кримінальне переслідування, що стало результатом проведеного ФБР розслідування, було об’єктивно передбачуваним і фактично передбачалося Президентом під час звільнення Джеймса Комі. Декілька фактів могли, на думку Спеціального прокурора, свідчити на користь такого висновку. Так, на момент звільнення Комі Велике журі ще не почало досліджувати докази, пов’язані з «російським» розслідуванням, і жодної повістки видано не було. Однак 20 березня 2017 р. Комі оголосив, що ФБР розслідує втручання РФ у вибори, включаючи з’ясування того, чи були при цьому вчинені федеральні злочини. Також було відомо, що ФБР як частину справи розслідувало хакерські атаки на комп’ютери й сервери Національного комітету Демократичної партії США, що є загальновизнаним порушенням кримінального закону. Тобто будь-яка зацікавлена особа, включаючи Президента США, могла усвідомлювати, що здійснювана ФБР перевірка мала усі шанси перерости в повноцінне кримінальне розслідування.

3. Злочинний намір (умисел). Цей елемент став одним із найскладніших для встановлення — представники команди Спеціального прокурора не змогли остаточно визначити, якими мотивами керувався та які цілі переслідував Президент, коли здійснював звільнення директора ФБР. Так, значна кількість зібраних доказів свідчила про те, що каталізатором рішення Президента було гостре небажання директора ФБР публічно заявити про те, що особисто глава держави не перебував під слідством, незважаючи на неодноразові прохання Трампа публічно висловити таке застереження (як з’ясувалося згодом, Дональд Трамп безпосередньо був одним із фігурантів розслідування — а саме підозрюваним — фактично із самого початку). Зокрема, за тиждень до звіту директора ФБР перед комітетом Сенату США з питань правосуддя, запланованого на 3 травня 2017 р., Президент повідомив головному юридичному раднику Білого Дому — якщо Джеймс Комі нарешті публічно не заявить, що розслідування не стосується Президента особисто, це стане останньою краплею.

Трамп неодноразово скаржився своїм підлеглим на те, що розслідування ФБР і «нависання хмари» підозри безпосередньо над Президентом шкодить його репутації, іміджу США й істотно заважає вибудовувати зовнішні політичні відносини з іншими країнами, включаючи РФ. Під час комітетських слухань 3 травня 2017 р. Джеймс Комі відмовився відповідати на питання, чи є особисто Президент США фігурантом розслідування. Така відмова обурила Президента. Показово, що під час приватної вечері 27 січня 2019 р. Трамп безпосередньо вимагав від директора ФБР персональної лояльності, однак той запевнив Президента в тому, що він може розраховувати лише на чесність й порядність з його боку. Врешті-решт, офіс Спеціального прокурора так і не зміг обґрунтовано визначити головну причину звільнення директора ФБР, пославшись на те, що зібрані докази не давали цілісної картини про те, чи були мотиви господаря Білого Дому винятково особистими, політичними або комбінованими.

«Український слід» у відповідях американського Президента

Починаючи з грудня 2017 р. офіс Спеціального прокурора більше року намагався отримати згоду від Президента дати усні свідчення у справі. При цьому персональному адвокату Президента повідомили, що усне інтерв’ю є життєво необхідним для розслідування, а також, що очільник держави є особою, чия поведінка охоплюється розслідуванням, здійснюваним Великим журі. Однак Президент не погодився на усне інтерв’ю. Тому йому були надіслані письмові запитання, які стосувалися конкретних обставин у межах розслідуваної діяльності, відповіді на які були отримані наприкінці листопада 2018 р.

Після ознайомлення з відповідями команда Роберта Мюллера зробила висновок про їхню неконкретизованість, неоднозначність, а в деяких місцях — відверті прогалини. Зокрема, у понад тридцяти відповідях Президент зазначив, що він не пригадує чи не пам’ятає події минулого; чимало інших відповідей були неповними або неточними. Коли ж Спеціальний прокурор знову звернувся до Президента через його адвоката з проханням провести усне інтерв’ю лише в межах змісту неточних (неповних) відповідей, він знову отримав відмову.

Визнаючи той факт, що надані Президентом письмові відповіді були неповними, і те, що він добровільно не погодиться надати усні свідчення, Спеціальний прокурор розглянув питання про можливість вручення главі держави повістки з метою примусити дати усні відповіді. Однак зіставивши, з одного боку, перспективу тривалого конституційного процесу навколо складного (і наразі безпрецедентного) питання про можливість примусового виклику Президента для надання усних свідчень, а з іншого, знач ний прогрес розслідування на підставі вже зібраних доказів, Роберт Мюллер вирішив, що в інтересах розслідування входити в конституційний «клінч» з очільником держави немає сенсу.

Цікаво, що окремі письмово сформульовані відповіді Президента США стосувалися подій в Україні, зокрема, через діяльність колишнього керівника виборчої кампанії Трампа Пола Манафорта. Так, Президент написав, що: 1) був обізнаний про те, що Пол Манафорт здійснював міжнародну консультативну роботу, і за деякий час до виходу того із кампанії дізнався про те, що він якимось чином пов’язаний з окремими особами в Україні; 2) не знав про те, що Пол Манафорт пропонував російському громадянину Олегу Деріпасці проміжні звіти про хід кампанії Трампа; 3) не пригадував, щоб Манафорт або хтось інший, пов’язаний із виборчою кампанією Трампа, надсилав або наказував іншим особам надсилати внутрішню інформацію про перебіг виборчої компанії Трампа будь-кому в Україні чи Росії; 4) не пригадував, щоб Пол Манафорт повідомляв йому якісь особливі позиції, на підтримку яких з боку Сполучених Штатів розраховувала Україна чи РФ.

Джерело: Юридичний вісник України

Думка експерта

Про сенси і тексти: в чому відмінність між «правами людини» і «людськими правами»?

Опубліковано

on

От

Олександр ВОДЯННІКОВ,
національний радник з юридичних питань, керівник відділу верховенства права
Координатора проектів ОБСЄ в Україні

У 2016 році вийшла праця Сергія Головатого «Про людські права», в якій автор, виходячи з історико-лінгвістичного аналізу, обґрунтовує необхідність заміни загальновживаного терміна «права людини» на «людські права». Ця пропозиція викликала досить жваву дискусію в наукових колах. Хоча особисто я достатньо скептично поставився до цієї пропозиції. В українській правничій термінології склалася традиція використання терміна «права людини» для означення поняття, яке в європейських мовах має назву «human rights» (англ.), «Menschenrechte» (нім.), «derechos humanos» (ісп.), «diritti umani» (італ.). Цей термін міститься в Конституції України, законодавстві, включаючи офіційні переклади міжнародних документів, у науковій літературі та повідомленнях ЗМІ. Однак, якщо поглянути на історичну еволюцію, генеалогію «human rights» і «droits de l’homme», можна дійти висновку, що дійсно «права людини» і «людські права» не є тотожними концепціями. Давайте поміркуємо чому?

Читайте також: Забезпечення прав людини в умовах суспільних трансформацій

«Droits de l’homme» як проект Французької революції

Найважливіші юридичні новини. Підписуйтесь на LexInform в Telegram

Термін «права людини» є дослівним еквівалентом французького «droits de l’homme». Ця французька традиція тяжіє часів Великої французької революції 1789 року, коли була проголошена Декларація прав людини і громадянина. В її основу було покладено імпліцитне розрізнення між правами, що належать людині (у той історичний момент — вільній особі), та правами, що належать людині як члену політичної спільноти. Навіть у революційні часи ці права не стосувалися рабів, жінок і навіть звільнених рабів.

Поширення цей термін набув завдяки Жан-Жаку Руссо. В своєму трактаті «Про суспільний договір» Руссо говорить про «права громадян», «природні права, яким [громадяни] повинні користуватися як люди», «права людини». Але квінтесенція розуміння прав у викладі Руссо полягає в тому, що «суспільний стан — це священне право, що є засадою всієї решти прав. Це право, однак, не є природним; тому воно базується на угодах». По суті Руссо закладає основи пізнішого революційного розуміння «droits de l’homme» як засади політичного проекту. З 1760-х років саме такі конотації забарвлюють цей термін у працях барона Гольбаха, Рейналя, Мерс’є, маркіза де Кондорсе. А абат Рейналь в 1770 році писав: «Свобода є властивістю кожного. Слід розрізняти три її типи: природна свобода, громадянська свобода та політична свобода; тобто свобода індивіда, свобода громадянина і свобода нації. Природна свобода є правом, наданим природою кожній людині розпоряджатися собою на власний розсуд. Громадянська свобода є правом, що забезпечується суспільством кожному громадянину робити все, що не суперечить законам. Політична свобода — стан народу, що не відмовився від свого суверенітету, і який сам встановлює собі закони або бере участь у системі свого законотворення» (Abbé Raynal. From the Philosophical and Polítical History of the Settlements and Trade of the Europeans in the East and West Indies. The French Revolution and Human Rights. A Brief Documentary. 1996. P. 52).

Читайте також: ООН заявляє про погіршення ситуації з правами людини

У цьому викладі абата Рейналя відображена, власне, концепція «droits de l’homme», яка згодом була закладена в Декларації 1789 року: права людини становили поєднання «політичної» і «громадянської» свободи задля утворення нової політичної спільноти — політичної нації. Дебати в Національній Асамблеї в червні 1789 року чітко окреслюють цю концепцію й розуміння прав, викладених у згаданій Декларації: закріпити в цьому документі «перші принципи» конституції, «перші елементи всього законодавства» (маркіз де Лафайет). Герцог де Монморансі не менш чітко сформулював ідею Декларації: «Дуже важливо проголосити права людини до прийняття конституції, оскільки конституція — це лише продовження, завершення такого проголошення».

Декларація 1789 року і права, декларовані нею, стосувалися громадянства як приналежності до нової політії. Як підсумував Самуель Мойн, «права революційної епохи були революційними: вони становили засади утворення чи відновлення простору громадянства, а не захист «людяності» (Moyn S. The Last Utopia: Human Rights in History. 2010. Р. 26). Тому історично обґрунтованим було б аналізувати становлення й еволюцію людських прав саме внаслідок невдачі французької революційної моделі, переривання революційної традиції «droits de l’homme», що сталося після Другої світової війни.

Саме ця революційна традиція витіснила і в англійському і у французькому політичному дискурсах інші концепції — «human rights» (людські права), «rights of mankind» (права людського товариства) та «rights of humanity» (права людства), які на тлі революційної традиції виглядали надто загальними, щоб мати значення в новій парадигмі народного суверенітету. Ці концепції розглядалися відносними категоріями, що відрізняють людське від божественного, з одного боку, і тваринного, з іншого.

Іншими словами, термін «droits de l’homme» із самого початку був політично, гендерно й соціально забарвленим. З огляду на свою генеалогію і семантичний наголос на адресаті прав він не охоплює всіх якостей, якими в постмодерному конституціоналізмі мають володіти «human rights», а саме невід’ємність (притаманність людині з огляду на саму людську природу), рівність (тотожність для всіх без винятку) та загальність (повсюдна дія). Цей революційний проект виходив з іншого постулату — утворення політичної нації. Однак такі конотації визначили живучість революційного проекту в період становлення і розвитку національної держави до Другої світової війни.

Абстракція «людини» в такому революційному проекті завжди містила певну політичну ідентичність. Класичний лібералізм ХІХ — першої половини ХХ ст. в якості головної мети проголошував захист свобод окремого політичного суб’єкта, хоча ці свободи зводилися до тих прав, що були необхідними індивіду, щоб діяти в певному політичному середовищі. В такому сенсі втрата членства в політичній громаді, як-то через зникнення такої громади чи через вигнання, означала виключення з людства, втрату «права на права». Права людини в такому сенсі були привілеєм членства в політичній громаді, привілеєм громадянства.

«Human rights» як антитеза «droits de l’homme»

Термін «human rights» в сенсі людських прав виникає в контексті дискусії в англомовній публіцистиці щодо французької Декларації. Томас Пейн у своєму трактаті «Права людини» («Rights of man») 1791 року, написаному у відповідь на критику Едмунда Берка французької Декларації, побіжно використовує цей термін. Але в загальний вжиток «human rights» у значенні, подібному до сучасного розуміння людських прав, входить у першій чверті ХІХ ст. в контексті боротьби за заборону рабства і работоргівлі.

Нове розуміння людських прав постає і індоктринується після Другої світової війни з прийняттям Загальної декларації прав людини 1948 року. Навіть у політичному й дипломатичному лексиконі використання терміна «human rights» замість «rights of man» стає новацією. До того часу публічний дискурс послуговувався лексиконом, що склався в часи великих революцій — «природні права», «громадянські права», «політичні права», «соціальні права», «конституційні права», віддзеркалюючи когнітивні schemata революційного проекту. Так, за сто років до Другої світової війни тільки в шести рішеннях Верховного Суду США був вжитий термін «human rights», але вже за період з 1941 по 1949 цей термін з’являється в тринадцяти рішеннях, а протягом двадцяти років з моменту схвалення Загальної декларації про права людини «human rights» згадують тридцять два рішення Верховного суду США (Primus R. The American Language of Rights. 2004. Р. 191).

Загальна декларація прав людини 1948 року стала певною відповіддю на явні й імпліцитні упередженості французького революційного проекту «прав людини». Цей документ є прикладом «Великого діалогу»: стаття 1 Загальної декларації відтворює статтю 1 французької Декларації 1789 року з важливою відмінністю — замість «Les hommes naissent et demeurent libres et égaux en droits» («люди», «чоловіки» — фр.) Загальна декларація постулює невід’ємність, рівність і загальність: «Tous les êtres humains naissent libres et égaux en dignité et en droits» («всі людські істоти»).

Декларація 1948 року спричинила як ефект розриву, так і символічного впорядкування нової парадигми, що означало становлення нової концепції, нового комплексу субстантивних зобов’язань (хоча у той період подекуди термін «human rights» помилково вважався новою назвою для старої категорії).

Становлення нової концепції, таким чином, стало відповіддю на недоліки, упередженості й колективізм революційного проекту, який не в останню чергу вважався таким, що заклав основи для становлення тоталітарних держав у Європі міжвоєнного періоду. Нова концепція «людських прав», що постала в ході переосмислення жахливого минулого Європи, стала новим кредо, складовою нової ідентичності Європи в протистоянні з країнами соціалістичного табору.

Саме тому, говорячи про концепцію «human rights», слід мати на увазі, що йдеться саме про «людські права» як нову парадигму сучасного конституціоналізму. Загальне використання терміна «права людини», що є спадщиною революційного проекту XVIII ст. і лібералізму ХІХ ст., звичайно, не означає, що цьому терміну надається той же зміст і значення, що були характерними для ХІХ ст. — першої половини ХХ ст. Однак дуже важливо мати на увазі цю фундаментальну відмінність між революційною традицією прав людини як «droits de l’homme» та новою парадигмою людських прав як «human rights» сучасного конституціоналізму.

Рада ООН з прав людини ухвалила резолюцію про співпрацю з Україною

В українській Конституції, законодавстві, офіційних перекладах міжнародних документів використовується термін «права людини». Чи потрібно міняти цю термінологію? Це складно і навряд чи має сенс. Однак, коли йдеться про відповідне поняття в теорії, доктрині чи перекладі, перевага має надаватися все ж терміну «людські права» як найбільш адекватному для означення цього поняття.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Думка експерта

Протидія економічній злочинності в Україні в 2020 році: стан і проблеми (Частина 2)

Опубліковано

on

От

Закінчення. Початок

(у порівнянні зі статистичними даними за 2016—2019 роки)

Олексій Баганець
заступник Генерального прокурора (2000–2002, 2005–2006, 2014–2015 рр.), заступник голови Союзу юристів України, почесний президент Асоціації слідчих України, віце-президент Світового конгресу українських юристів, член Науково-консультативної ради при ДБР, адвокат, кандидат юридичних наук, заслужений юрист України.

Дещо про права людини і професійний рівень правоохоронців

Як на мій погляд, то ще гірша в цей період ситуація з розглядом судами обвинувальних актів за ст. 212 КК України («Ухилення від сплати податків і зборів»). Так, починаючи з 2014 року, коли за такі злочини було засуджено 82 особи, їх кількість щорічно лише знижувалася: в 2015 — 52, в 2016 — взагалі жодної особи (!), в 2017 — всього 9, у 2018 — 13, у 2019 — 11, а в минулому році — лише 4 особи. А тому й не дивно, що якщо в 2013 році судами було виправдано 5 осіб за цією статтею КК України, то в 2015 — вже 25, у 2017 — аж 232, тобто більше, ніж у 50 разів (!), у 2018 — 5, у 2019 — 10 і в 2020 — 1 особу, тобто стан дотримання конституційних прав і свобод громадян під час розслідування цієї категорії злочинів — катастрофічний.

Найважливіші юридичні новини. Підписуйтесь на LexInform в Telegram

Читайте також: Сталий розвиток національної економіки неможливий без економічного багатоманіття

Про суттєве погіршення не лише результатів роботи органів досудового розслідування і прокурорів, а й низьку якість досудового розслідування та процесуального керівництва, свідчать і статдані про величезну кількість закритих судами кримінальних проваджень даної категорії, особливо за останні два роки. Зверніть увагу на ці цифри: якщо в 2016 році було закрито 32 таких провадження, то в 2017 — вже 206, у 2018 — 198, у 2019 — 258, а в 2020 — 117, що свідчить як про низький професійний рівень наших правоохоронців та прокурорів, так і свідоме ігнорування ними прав і свобод громадян на досудовому розслідуванні!

Скажу більше: кількість облікованих злочинів даного виду в основному лише збільшується — з 10 756 у 2017 році до 11 160 в 2020-му. Беручи до уваги те, що, як правило, це очевидні кримінальні правопорушення, які можна розкрити якнайшвидше, відсоток розкриття їх за цей період за врученими підозрами лише погіршувався: з 54,3% в 2014 році до 50,9% у 2020. Не набагато краще ці дані виглядають і в кількісному вигляді — з 5 651 в 2014 до 5 676 в 2020 році, що майже на одному рівні! Погіршувався стан розкриття цих злочинів як у кількісному вигляді, так і особливо — у відсотковому, і за направленими до суду обвинувальними актами: з 4 892, що склало 47% у 2014, до 4 623 (41%) — в минулому році. Про негативні тенденції у виявленні, розкритті та розслідуванні злочинів даного виду свідчить і той факт, що залишок нерозслідуваних таких злочинів збільшився з 5 003 у 2014 до 6 273 у 2020 році.

Читайте також: Протидія економічній злочинності в Україні в 2020 році: стан і проблеми

На жаль, для більш повної картини щодо протидії цьому виду злочинів не вистачає статданих про результати розгляду судами обвинувальних актів у цих провадженнях: скільки осіб засуджено, скільки з них вступили в законну силу, скільки були перекваліфіковані на менш суспільно небезпечні діяння, по скількох винесено виправдальні вироки та скільки проваджень судами було закрито. Відсутні в статзвітах і дані про кількість повідомлених у таких провадженнях підозр, які в ході досудового розслідування не знайшли всього підтвердження й провадження були закриті слідчими та прокурорами (окремо) за відсутності події і складу злочину й за недоведенням винуватості.

У той же час за даними Державної судової адміністрації, за статтею 205 КК України («Фіктивне підприємництво») в 2020 році на розгляді в судах перебувало всього 94 (у 2019 — 434, в 2018 — 523) кримінальних провадження, в тому числі тих, що надійшли в звітному періоді — 9, у той час, як у 2019 році — 314 та в 2018 — 440, тобто це в декілька десятків разів менше, аніж у попередні роки. Кількість осіб, провадження щодо яких розглядалися в минулому році в судах, становила 153, що теж значно менше, ніж у попередньому році — 516 і в 2018 — 591, у тому числі за вчинення злочину в складі організованої злочинної групи чи злочинної організації всього 7, що також значно менше, ніж у 2019 — 18 та у 2018 роках — 11!

Кількість розглянутих судами проваджень про такі злочини в 2020-му становила всього 49, що теж значно менше, ніж у 2019 — 341 та 2018 — 402).

Із розглянутих 49-ти (у 2019 році — 341, у 2018 — 402) кримінальних проваджень судами повернуто прокурору 10 (у 2019 — 18, у 2018 — 14), а закрито 36 (у 2019 — 214, у 2018 — 179). Засуджено судами за вчинення таких кримінальних проваджень усього 7 осіб, що в десятки, а то й сотні разів менше, ніж у 2019 році — 88 та у 2018 — 185, закрито кримінальних проваджень щодо 47 (у 2019 — 232, у 2018 — 184) осіб та щодо 23 (у 2019 — 22, у 2018 — 15) осіб кримінальні провадження повернуто прокурору. Але чи направляли їх прокурори повторно до суду, статзвіт, знову ж таки, це приховує.

Відповідно, в минулому році на розгляді в судах перебувало і найменше кримінальних проваджень за ст. 205 КК України. Однією з причин цього є той факт, що з 25 вересня 2019 року було декриміналізовано дану статтю (Закон України «Про внесення змін до Кримінального кодексу України та Кримінального процесуального кодексу України щодо зменшення тиску на бізнес»).

Відмивання доходів, одержаних злочинним шляхом

За статтею 209 КК України (Легалізація (відмивання) доходів, одержаних злочинним шляхом) у 2020 році на розгляді в судах перебувало 250 (у 2019 — 252, у 2018 — 221) кримінальних проваджень, у тому числі тих, що надійшли в звітному періоді — 70 (у 2019 — 84, у 2018 — 91).

Кількість осіб, провадження щодо яких розглядалися в минулому році в суді, становила 444 (у 2019 — 464, у 2018 — 403). Кількість розглянутих судами проваджень у 2020 році — 40 (у 2019 — 62, у 2018 році — 47), у тому числі з постановленням вироку усього 19 (у 2019 — 25, у 2018 — 21), із них з визнанням винуватості 14, що на рівні із 2019 — 14 та 2018 роком — 13.

Із цих розглянутих 40-ка кримінальних проваджень повернуто прокурору 11 (у 2019 — 9, у 2018 — 2), закрито 5 (у 2019 — 4, у 2018 році — 14).

Засуджено за вчинення цього злочину усього 17 осіб, що менше, ніж у попередні роки (у 2019 — 21, у 2018 — 19), виправдано 1 особу (у 2019 — 7, у 2018 — 4), закрито щодо 3 осіб (у 2019 — 12, у 2018 — 1) та щодо 23 осіб (у 2019 році — 21, у 2018 — 29) кримінальні провадження повернуто прокурору. Але, знову ж таки, чи направляли прокурори ці обвинувальні акти до суду повторно, в статзвітах також нічого не зазначено.

Отже, можна зробити висновок, що в 2020 році найменше було розглянутих судами проваджень та винесено вироків по цій категорії кримінальних правопорушень. Найбільша кількість повернутих прокурору обвинувальних актів для доопрацювання та найменша кількість засуджених осіб свідчать явно про відсутність належної взаємодії й професіоналізму правоохоронців і прокурорів по збору, перевірці й оцінці доказів вини обвинувачених, а також про направлення до суду обвинувальних актів, які не грунтуються на зібраних матеріалах досудового розслідування.

Нецільове використання держкоштів

Згідно зі статтею 210 КК України (Нецільове використання бюджетних коштів, здійснення видатків з бюджету чи надання кредитів з бюджету без встановлених бюджетних призначень або з їх перевищенням) у 2020 році на розгляді в судах перебувало всього 4 кримінальних провадження (у 2019 — 5, у 2018 — 4), у т.ч. тих, що надійшли у звітному періоді — 2 (у 2019 — 3, у 2018 — 2). Кількість осіб, провадження щодо яких розглядались у суді, становила 5 (у 2019 — 6, у 2018 —5). Кількість розглянутих судами проваджень за цією статистикою в 2020 році становила всього 2 (у 2019 — 0, у 2018 — 2), але, без постановлення жодного вироку (у 2019 — 0, у 2018 — 1), бо обидва були закриті судом.

Тобто за цей злочин в минулому році не було засуджено жодної особи (в 2019 — 1, у 2018 — 2), кримінальні провадження закрито судом щодо 2 осіб (у 2019 — 0, у 2018 — 1).

До речі, жодного вироку (як обвинувального, так і виправдального) не було постановлено і в 2021 році. Це свідчить не про відсутність нецільового використання бюджетних коштів у нашій державі, а, навпаки, про його «процвітання», бо, на жаль, сьогодні немає кому ці факти виявляти та доказувати в суді належними й допустимими доказами. А по-друге, розкривати й доводити доказами такі злочини нині й невигідно, бо, як правило, це потягне за собою призупинення, зупинення або зменшення бюджетних асигнувань, повернення бюджетних коштів до відповідного бюджету, тобто ненадходження коштів «у кишені» чиновників.

Ухилення від сплати податків

Згідно зі статтею 212 КК України (Ухилення від сплати податків, зборів, інших обов’язкових платежів) у 2020 році на розгляді в судах перебувало 309 кримінальних проваджень (у 2019 — 469, у 2018 — 416), у тому числі тих, що надійшли в звітному періоді — 141 (у 2019 — 287, у 2018 — 256), тобто значно менше, ніж в попередні два роки. Кількість осіб, провадження щодо яких за цією статтею КК України розглядалися в судах, становила 416 (у 2019 — 587, у 2018 — 544), що теж менше, ніж у 2 попередні роки.

Кількість розглянутих проваджень у 2020 році становила 140 (у 2019 — 293, у 2018 — 234), що теж менше, із яких прокурору повернуто 11 (у 2019 — 12, у 2018 — 11) та закрито 118 кримінальних проваджень (у 2019 — 258, у 2018 — 198).

Звертає на себе увагу і той факт, що засуджено судами за вчинення даного злочину всього 4 особи (у 2019 — 11, у 2018 — 13), тобто теж менше, аніж у попередні роки. Виправдано 1 особу (в 2019 — 10, в 2018 — 5), кримінальні провадження закрито щодо 117 осіб (у 2019 — 258, у 2018 — 198) та щодо 12 осіб (у 2019 — 13, у 2018 — 11) кримінальні провадження було повернуто прокурору. Але, знову ж таки, чи направили їх прокурори повторно до суду зі статзвіту не вбачається.

Таким чином, навіть факт утричі менше засудження судами осіб за даний вид злочину є свідченням відсутності в правоохоронців та прокурорів професійних навиків і вміння документувати й формувати належну доказову базу для винесення обвинувального вироку.

Шахрайство з фінресурсами

За статтею 222 КК України (Шахрайство з фінансовими ресурсами) у 2020 році на розгляді у суді перебувало 82 кримінальних провадження, що дещо більше, ніж у 2019 — 54 та 2018 — 42, у тому числі тих, що надійшли у звітному періоді 62 (у 2019 — 34, у 2018 — 26). Кількість осіб, провадження щодо яких розглядалися в суді, становила 91, що теж більше, ніж у два попередні роки (у 2019 — 63 та у 2018 — 45).

Судами у 2020 році розглянуто 47 таких проваджень, що теж дещо більше, ніж у 2019 — 35 та в 2018 — 22, але з них закрито 37 (у 2019 — 28, у 2018 — 17), тобто значно більше. Засуджено усього 9 осіб, виправдано судом 1 особу — як і в 2018 та 2019 роках, а ось закрито кримінальних проваджень щодо 38 осіб, що значно більше, ніж у 2019 — 24 та в 2018 — 17.

Із цього можна зробити висновок, що незважаючи на те, що шахрайство з фінансовими ресурсами є одним зі злочинів проти фінансової безпеки держави, факт закриття судами 80% кримінальних проваджень за даною статтею є безпосереднім свідченням незадовільної роботи всіх правоохоронних структур.

Питання приватизації та власності

За статтею 233 КК України (Незаконна приватизація державного, комунального майна) в 2020 році на розгляді в судах перебувало всього 2 кримінальних провадження, до речі, як і в двох попередніх роках (у 2019 та у 2018 — по 2), причому, жодного з них не надійшло в звітному періоді (у 2019 — 1 , у 2018 — 0). Кількість осіб, провадження щодо яких розглядались в суді, становила 5, як і в 2019 та 2018 рр. Притому жодного такого провадження в 2020 році не було судом розглянуто, в той час, як у 2018 — 1, а тому й вироки в минулому році не виносилися та провадження судом не закривалися.

Але й це ще не повна картина реального стану так званої протидії злочинам у сфері економіки, бо, окрім названих, до них можна віднести й деякі злочини проти власності (ту ж ст. 191 КК) та частину злочинів у сфері службової діяльності, зокрема, за статтями 364, 366, 367 КК України, які вчиняються виключно в сфері господарської діяльності. На жаль, таких даних не містить жоден статистичний звіт, які складаються сьогодні в Офісі Генерального прокурора, що підлягає додатковому вивченню й корегуванню з метою наведення порядку з обліком злочинів, які відносяться до економічної сфери. Водночас ці питання потрібно адресувати не тільки керівництву ОГПУ, а й профільному комітету ВРУ.

Для прикладу: за статтею 191 КК України (Привласнення, розтрата майна або заволодіння ним шляхом зловживання службовим становищем) у 2020 році на розгляді в судах перебувало 3 618 кримінальних проваджень, що дещо більше, аніж у 2019 — 3 314 та в 2018 — 2 907), у тому числі тих, що надійшли в звітному періоді — 1 282, що менше, ніж у 2019 — 1 328 та в 2018 — 1 389). І це при тому, що ми не володіємо статданими про те, а скільки з цієї кількості проваджень було за частинами 4 і 5 цієї статті, тобто про вчинені тяжкі та особливо тяжкі злочини, які звичайно виявляти й доказувати набагато складніше. До речі, кількість осіб, провадження щодо яких за ст. 191 КК України розглядалися в суді, становила 4 935, що трішки більше, ніж у 2019 році — 4 543, але менше, ніж у 2018 — 3 949. Кількість розглянутих судами проваджень за цією статтею в 2020 році становила 677, що значно менше, ніж у 2019 — 893 та в 2018 — 851, у тому числі, з постановленням вироку (разом виправдальні та обвинувальні) — 387, що теж значно менше, ніж у 2019 — 524 та у 2018 — 479, але з них із визнанням винуватості конкретних осіб тільки 54, що теж менше, аніж у попередні роки (у 2019 — 57, у 2018 — 59).

Із розглянутих 677 кримінальних проваджень судами повернуто прокурору 74, яка їх подальша доля невідомо, а закрито 153 кримінальних проваджень. Засуджено всього 345 осіб, що теж менше, ніж у два попередніх роки (у 2019 — 479, у 2018 — 451), а виправдано судом 42 особи, що менше ніж у 2019 року — 73, але більше, ніж у 2018 — 40, закрито судом провадження щодо 158 осіб та щодо 109 осіб кримінальні провадження повернуто прокурору. Але, знову ж таки, чи направляли прокурори повторно ці обвинувальні акти до суду, невідомо. Статистика про це нічого не зазначає.

Як післяслово Таким чином, із викладеного вище, можна зробити однозначний висновок про те, що органи правопорядку і прокуратури суттєво знизили в минулому році результативність та ефективність у роботі з протидії злочинам у сфері економіки. Причини цього різні — в тому числі і в результаті неналежного виконання правоохоронцями наданих їм повноважень, відсутності належної взаємодії й координації в роботі в результаті позбавлення органів прокуратури функції нагляду за додержанням законів органами досудового розслідування та катастрофічних наслідків від так званої масової «переатестації» прокурорів, внаслідок якої найбільш професійні кадри були незаконно звільнені з роботи та довгий час існували й існують на сьогодні незаповнені кадрові вакансії як в центрі, так і на місцях.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Думка експерта

Чи є великий банкопад захистом вкладників та кредиторів банків

Опубліковано

on

От

адвокат Кілічава Тетяна

Підходить до завершення реформа банківського сектору в частині її очищення, основною метою якої, як зазначали, було захист вкладників та інших кредиторів банків. На публічному рівні банківське очищення прозвучало так: “ми  рятуємо вкладників від власників банків, які хочуть вивести усі кошти з цих установ”… Один владник дуже вдало відмітив на суді: “А я не просив, щоб мене рятували…”.

Фонд серед своїх досягнень, наголошує, що стільки-то млрд грн. виплачено вкладникам, що становить так би мовити 99,99 %. Чи так це? – так, але це гарантована сума, тобто це виплати фізичним особам в межах 200 тис. грн., про решту Фонд не говорить, оскільки відсоток сягне не більше 10. З приводу цього, деякі скажуть, що і так добре, але ж ці деякі, забувають, що банки – це не казино, і люди не несуть туди гроші пограти з ризиками. Кошти, це така ж власність як і усе інше, та якщо вони у вас є, то чому хтось повинен визначати, скільки з вас вистачить?

Чому це не “казино”, як висловився якось суддя КСУ Ігор Сліденко: згідно із ч. 2 ст. 6 Закону України «Про Національний банк України» Національний банк у межах своїх повноважень сприяє стабільності банківської системи, а метою Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» є захист прав і законних інтересів вкладників банків, зміцнення довіри до банківської системи України, стимулювання залучення коштів у банківську систему України, забезпечення ефективної процедури виведення неплатоспроможних банків з ринку та ліквідації банків. Тобто, держава забезпечує стабільність банківської системи та захист прав вкладників і сама стимулює на залучення коштів у банківську систему.

Найважливіші юридичні новини. Підписуйтесь на LexInform в Telegram

Проте, при очищенні банківської системи відбулось наступне:

  • банки визнавались неплатоспроможними/ліквідовувались незалежно від волі власників банків та в багатьох випадках не за оцінкою їх платоспроможності;
  • жодної ефективної підтримки від регулятора щодо санації банків не надавалось, в той час як держава знаходилась в стані економічної кризи, більшість банків втратили свої активи на окупованих територіях;
  • очищення проведено лише з метою заходів впливу регулятора, але без урахування інтересів споживачів банківських послуг;
  • Національний Банк України здійснював очищення банківської системи свавільно, публічно заявляючи, що його рішення прийняті в рамках дискреції;
  • спостерігалась тенденція ненадання можливості здійснити докапіталізацію банків;
  • оскільки усі споживачі банківських послуг вважаються кредиторами лише за умови вчасного подання заяви про акцептування їх вимог і поновлення пропущених строків на це не передбачено, то значна кількість таких споживачів втратили свої кошти у зв’язку з неподанням цієї заяви (не знали/не встигли/не змогли);
  • державою гарантовано лише виплата вкладу в розмірі 200’000,00 грн., але не усім виплачується гарантована сума: до них віднесені вкладники в металах, суб’єкти господарювання, вклад за субординованим боргом та інші. При цьому, Пунктом 23, 26 Директиви 2014/49/ЄС Європейського Парламенту і Ради від 16.04.2014 року, рівень відшкодування вкладів кожного вкладника в державах-членах Європейського союзу становить 100 000 євро і Держави-члени повинні забезпечити, щоб захист депозитів внаслідок певних операцій або обслуговування певних соціальних чи інших цілей перевищував 100 000 євро за певний період.
  • виплата коштів понад гарантованої суми є малоймовірною, оскільки Фонд гарантування вкладів фізичних осіб здійснює продаж основних активів (прав вимог за кредитами) за мінімальними цінами;
  • майже усі юридичні особи, що тримали кошти в цих банках – їх втратили, бо до своєї черги (7ма) лише деякі банки дійшли;
  • контроль над органом, що здійснює ліквідацію банків (Фонд гарантування вкладів фізичних осіб) відсутній;
  • процедура ліквідації банку є непрозорою;
  • альтернативні шляхи виведення неплатоспроможного банку з ринку, крім його ліквідації, фактично не працюють (лише 1 банк продано інвестору, 1 – націоналізований), хоча майже по кожному банку були заявлені інвестори/покупці;
  • скасована судом неплатоспроможність банків не поновлює їх діяльність.

Рішенням Ради Національного банку України № 29-рд від 04.07.2017 р. “Про діяльність Правління Національного банку України щодо розвитку банківської системи та окремих нормативних актів з питань банківської діяльності” встановлено:

“…за період 2014 – 2016 років визнано неплатоспроможними 90 банків, активи яких до кризи становили близько третини активів усієї банківської системи. Це призвело до немалих фінансових втрат держави, бізнесу, населення про що свідчать офіційні оцінки Національного банку

У зв’язку з кризою банківського сектору держава понесла й інші витрати. Це, зокрема, стосується фінансування Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, яке необхідно було здійснити через потребу в здійсненні значних обсягів виплат вкладникам неплатоспроможних банків. Згідно з оцінками Національного банку, на таке фінансування витрачено 4,4% ВВП. Також 2,5% ВВП втрачено на рефінансування тих банків, які в подальшому визнані неплатоспроможними в 2008 ‒ 2009 та в 2014 роках.

Як наслідок, прямі фіскальні витрати України на подолання наслідків кризи банківського сектору сягнули 14% ВВП, що перевищує відповідні витрати, понесені під час фінансово-економічної кризи 2008 ‒ 2009 років.

Крім держави, втрат зазнали і суб’єкти господарювання, які тримали свої кошти в банках, визнаних неплатоспроможними (оскільки повернення таких коштів не гарантується державою), а також фізичні особи, вклади яких перевищували гарантовану державою суму. Загальний обсяг таких коштів становить 16% ВВП відповідних років. Також втрат зазнали власники функціонуючих банків через необхідність проведення докапіталізації та власники неплатоспроможних банків

При цьому “Очищення” банківської системи відбувалося без оголошення Національним банком чіткої програми реформування банківського сектору, що зумовило значну невизначеність у діяльності банківського і реального секторів, та населення. Недостатньо обґрунтованими були рішення Національного банку стосовно виведення з ринку платоспроможних банків, зокрема спостерігалися ознаки застосування різних підходів під час проведення очищення банківської системи. Не в повній мірі враховані як потреби розвитку економіки, так і характер розвитку банківської системи, а також вплив воєнного конфлікту на економіку…”

Наразі завершено ліквідацію Фондом – 50 банків, з такими результатами (можливе незначне відхилення):

Чому сталась дана криза? Потрібно було рятувати чи це штучна криза зроблена регулятором? – На це питання неодноразово публічно надав відповідь сам регулятор, заявив, що усі банки, які були віднесені до категорії неплатоспроможних, починаючи з 2014 р. підпали під процес очищення банківської системи, тобто це не просто усі відразу власники банків почали виводити кошти з фінустанов, а комплексні заходи, ціль якої було зменшення кількості банків під назвою – реформа фінансового сектору.

Так, реформування фінансового сектору (банківської системи) Нацбанк визначив в три етапи: очищення, перезавантаження та сталий розвиток. До нормативних актів, в яких міститься хоч якесь посилання на реформування фінансового сектору необхідно віднести наступні: Стратегія сталого розвитку «Україна-2020» (лише зазначена назва реформи),  Угода про асоціацію між Україною та ЄС, Меморандум про співпрацю з МВФ, Комплексна програма розвитку фінансового сектору до 2020 р., затв. Постановою НБУ.

При цьому, Комплексна програма розвитку фінансового сектору до 2020 р., затв. Постановою НБУ від 18.06.2015 р. № 391 прийнята після затвердження Положення про Національну раду реформ (13.08.2014 р.), тобто підлягала узгодженню з Національною радою реформ, але узгоджувалась.

Відповідно до ч. 1 ст. 6 КАС суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави.

Згідно ст. 3 КУ людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю.

Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави.

Тобто, в питанні як реформувати банківський сектор необхідно перевагу надавати захисту інтересів людини, в даному випадку вкладників, а не Фонду, не Нацбанку тощо.

Тепер щодо інтересів вкладників:

Усі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах. Права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними (ст. 21 КУ).

За ст. 41 КУ кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Відповідно до ч. 1, 2 ст. 321 ЦК право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом.

Обраний механізм реформування в частині очищення банківської системи явно показує на наявність обмеження у користуванні права власності або, взагалі, його позбавлення, в т.ч. у випадку коли особа з тих чи інших причин не подала заяву на акцептування своїх вимог.

Відповідно НБУ необхідно було при визначені векторів у реформуванні врахувати інтереси людей та не допускати порушення права власності, а дії здійснювати виключно ті, що передбачені законом.

Чи могла це бути вимога ЄС? – Так, головною метою Комплексної програми є створення фінансової системи, що здатна забезпечувати сталий економічний розвиток за рахунок ефективного перерозподілу фінансових ресурсів в економіці на основі розбудови повноцінного ринкового конкурентоспроможного середовища згідно зі стандартами ЄС.

Відповідно до ст. 3 Угоди про асоціацію між Україною, з однієї сторони, та Європейським Союзом, Європейським співтовариством з атомної енергії і їхніми державами-членами, з іншої сторони, ратифікованої Законом України № 1678-VII від 16.09.2014 р., верховенство права, належне врядування, боротьба з корупцією, боротьба з різними формами транснаціональної організованої злочинності й тероризмом, сприяння сталому розвитку і ефективній багатосторонності є головними принципами для посилення відносин між Сторонами.

Пунктами b, c ст. 383 Угоди встановлено, що визнаючи важливість ефективної системи правил та практики їхньої реалізації у сфері фінансових послуг для становлення повноцінної ринкової економіки та з метою сприяння торговельному обміну між Сторонами, Сторони домовились співробітничати у сфері фінансових послуг відповідно до забезпечення ефективного та належного захисту інвесторів та інших споживачів фінансових послуг; ) сприяння стабільності та цілісності світової фінансової системи.

Згідно ст. 385 Сторони сприяють поступовому наближенню до визнаних міжнародних стандартів щодо регулювання і нагляду у сфері фінансових послуг. Відповідні акти права ЄС у галузі фінансових послуг містяться у Главі 6 («Заснування підприємницької діяльності, торгівля послугами та електронна торгівля») Розділу IV («Торгівля та питання, пов’язані з торгівлею») цієї Угоди.

Проте, наразі Україна не виконує зобов`язання, взяті на себе Угодою про асоціацію стосовно впровадження міжнародних стандартів регулювання та нагляду у сфері фінансових (банківських) послуг.

Дана ситуація свідчить про відсутність стійкості банківської системи та підвищення її спроможності протистояти зовнішнім шокам у контексті останніх рекомендацій Базельського комітету з банківського нагляду, зокрема Базеля ІІІ.

Положення українського законодавства щодо захисту інвесторів та інших споживачів фінансових послуг загалом не відповідають положенням acquis ЄС. Рівень застосування законодавства на практиці є низьким. Рівень розвитку інституційної системи України щодо захисту інвесторів та інших споживачів фінансових послуг є недостатнім.

З 22 грудня 2010 року Фонд гарантування вкладів фізичних осіб отримав статус постійного члена Європейського Форуму страховиків депозитів. Проте, таке членство не вплинуло на якість роботи Фонду щодо забезпечення повної виплати коштів вкладникам та іншим кредиторам банків. За офіційними показниками, опублікованими Фондом, витрати на ліквідацію становлять приблизно ¼ від надходжень, спостерігається тенденція оцінки ліквідаційної маси в розмірі, необхідній лише забезпечити виплату коштів Фонду, в той час, як вкладники та кредитори отримують кошти лише після ФГВФО.

Згідно ст. 1 Першого Протоколу кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Відповідно до практики Європейського суду з прав людини, яка підлягає застосуванню судами України згідно з Законом України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» у справі ZOLOTAS ПРОТИ ГРЕЦІЇ (No 2) Європейський суд з прав людини зазначив наступне: «Суд зазначає, що на підставі ст. 830 Цивільного кодексу, якщо особа, яка кладе суму грошей у банк, передає йому право користування нею, то банк має її зберігати і, якщо він використовує її на власну користь, повернути вкладнику еквівалентну суму за умовами угоди.

Отже, власник рахунку може добросовісно очікувати, аби вклад до банку перебував у безпеці, особливо якщо він помічає, що на його рахунок нараховуються відсотки. Закономірно, він очікуватиме, що йому повідомлять про ситуацію, яка загрожуватиме стабільності угоди, яку він уклав з банком, і його фінансовим інтересам, аби він міг заздалегідь вжити заходів з метою дотримання законів і збереження свого права власності. Подібні довірчі стосунки невід’ємні для банківських операцій і пов’язаним з ними правом.

Суд водночас нагадує, що принцип правової певності притаманний усій сукупності статей Конвенції і є одним з основоположних елементів правової держави (Nejdet Şahin і Perihan Şahin проти Туреччини)».

Таким чином, Україна не зобов’язувалась за Угодою про асоціацію проводити очищення банківської системи, а зобов’язалась, проте не наблизила своє законодавство у банківській сфері до законодавства ЄС та не запровадила міжнародні стандарти регулювання і нагляду в сфері банківських послуг.

Крім того, нібито, виконуючи умови МВФ щодо Extended Fund Facility, Національний Банк України з 2014 р. розпочав процес очищення банківської системи.

Проте, базисною платформою для отримання фінансування від МВФ є: жорстка бюджетна і грошова політика; лібералізація зовнішньої торгівлі, фінансових ринків, валютного курсу; зняття обмежень на іноземні інвестиції; дерегулювання економіки, захист прав власності, приватизація.

Тобто, жодних письмових вказівок/зобов’язань по очищенню банківської системи від МВФ не існувало та такий підхід суперечить базисним принципам МВФ.

Визнаючи масштабність негативних наслідків реформи банківського сектору, Нацбанк опублікував цинічну для вкладників презентацію з назвою “Зрозуміти та відпустити:…”

Функція забезпечення моніторингу ефективності реалізації реформ в Україні покладена на Національну раду реформ, згідно Указу Президента України  від 13.08.2014 р. № 644/2014, згідно якого визначено, що даний державний орган повинен здійснювати, в т.ч. моніторингу реалізації реформ щодо забезпечення сталого розвитку України як передумови зростання добробуту її населення, досягнення європейських стандартів забезпечення та захисту прав і свобод людини і громадянина.

Згідно із Положенням “Про Національну раду реформ”, затв. Указом ПУ від 13.08.2014 р. №644/2014 та п. 3 Положення “Про Виконавчий комітет реформ”, затв. Указом ПУ  від 13.08.2014 р. № 644/2014 Комітет відповідно до покладених на нього завдань, зокрема, здійснює моніторинг упровадження та ефективності реалізації в Україні реформ, досягнення цілей реформ; за результатами здійснюваного моніторингу вживає заходів щодо забезпечення своєчасного, у повному обсязі виконання рішень Національної ради реформ, подає Національній раді реформ інформацію про хід реформ і пропозиції щодо коригування напрямів, пріоритетів, стратегії та механізмів упровадження реформ; забезпечує інформування громадськості та міжнародної спільноти про стан розроблення, реалізації та зміст здійснюваних реформ.

Проте, жодного моніторингу та оцінки реформування банківського сектору в частині його очищення Національна рада реформ не провела, відповідно 7 років після запровадження цієї реформи відсутня оцінка впливу очищення банківської системи на зростання добробуту її населення, досягнення європейських стандартів забезпечення та захисту прав і свобод людини і громадянина

Підсумовуючи: міжнародних вимог на проведення такої реформи не було, вектор був обраний безпосередньо Україною в штучному режимі з метою зменшення кількості банків, без врахування інтересів вкладників та кредиторів банків, без дотримання принципу стабільності банківської системи та довіри до банківської системи, тобто великий банкопад  не мав нічого спільного із захистом вкладників та кредиторів банків.

Читати далі

Новини на емейл

Правові новини від LexInform.

Один раз на день. Найактуальніше.

В тренді

© ТОВ "АКТИВЛЕКС", 2018-2021
Використання матеріалів сайту лише за умови посилання (для інтернет-видань - гіперпосилання) на LEXINFORM.COM.UA
Всі права на матеріали, розміщені на порталі LEXINFORM.COM.UA охороняються відповідно до законодавства України.

Вже йдете? Перш ніж Ви підете ...

Запрошуємо до нашого каналу Telegram

Не варто пропускати жодної актуальної новини ;)
close-link