Справа МН17. Чи є оптимальним обраний механізм розслідування? Частина 3.

Продовження. Початок: 1 частина, 2 частина.

Костянтин Задоя,
кандидат юридичних наук, доцент кафедри кримінального права та кримінології Київського національного університету імені Тараса Шевченка, професор

Позиція Європейського суду з прав людини

У своїх рішеннях ЄСПЛ неодноразово відмічав, що ухвалення вироків in absentia не може вважатись a priori несумісним із правом на справедливий суд, гарантованим статтею 6 ЄКПЛ (див. постанову в справі «Sejdovic v. Italy» [GC] (2006 р.), пар. 82). Однак при цьому заочне судове провадження, на думку суду, є прийнятним з точки зору статті 6 ЄКПЛ в одному із двох випадків:

1) якщо особа відмовилася від права постати перед судом і така відмова мала недвозначний характер та супроводжуватися мінімальними гарантіями з огляду на її значення (див., наприклад, постанови в справах «Poitrimol v. France» (1993 р.), пар. 31, «Sejdovic v. Italy» [GC] (2006 р.), пар. 86);

2) якщо відмови від права постати перед судом не було, особа повинна мати право на новий розгляд справа з точки зору питань фактів та права (див., наприклад, постанови в справах «Krombach v. France» (2001 р.), пар. 85; «Sejdovic v. Italy» [GC] (2006 р.), пар. 82; «Hokkeling v. The Netherlands» (2017 р.), пар. 58).

Реалізація цих принципів у контексті передбаченого Угодою механізму міжнародного співробітництва в кримінальному провадженні виглядає проблематичною щонайменше стосовно громадян України, які на момент розгляду відповідних справ судами Нідерландів відбуватимуть на території України покарання (перш за все — йдеться про позбавленні волі на певний строк або довічне позбавлення волі) чи зазнаватимуть на її території запобіжних заходів у кримінальному провадженні (перш за все — тримання під вартою), що, в свою чергу, буде робити об’єктивно неможливою участь таких осіб у судових провадженнях, які відбуваються за кордоном.

Щодо права особи на судовий захист

Насамперед необхідно підкреслити, що відсутність особи в судових засіданнях у зв’язку із застосування до неї запобіжних заходів чи покарання на території іншої держави не може бути витлумачена per se як відмова від права постати перед судом. Зокрема, на користь такої тези свідчать постанови ЄСПЛ у справах «F.C.B. v. Italy» (1991 р.) та «Hokkeling v. The Netherlands» (2017 р.). Однак у контексті того, що статті 8 та 10 Угоди гарантують підсудному можливості, відповідно, братии участь у судовому провадженні за допомогою відеоконференції та користуватися правовою допомогою захисника, питання про відмову від права постати перед судом потребує додаткової оцінки. Інакше кажучи, чи не можна ототожнювати відмову особи, яка через застосування до неї запобіжних заходів чи покарання на території України не може брати участь у судовому провадженні в Нідерландах, скористатися гарантіями статей 8 та 10 Угоди та відмову від права постати перед судом? Більш простою видається відповідь на ту частину запитання, яка стосується відмови від права користуватися правовою допомогою захисника. ЄСПЛ традиційно відзначає, що у випадку здійснення провадження in absentia підсудний може реалізовувати право на захист через свого захисника (див., наприклад, постанови в справах «Lala v. The Netherlands» (1994 р.), пар. 33—34; «Sejdovic v. Italy» [GC] (2006 р.), пар. 91—95), а отже, реалізація цього права та права постати перед судом, очевидно, в контексті статті 6 ЄКПЛ все ж перебувають у різних площинах. Що стосується участі в судовому засіданні за допомогою засобів відеоконференції, то слід враховувати, що і здійснення заочного судового провадження, й участь підсудного в судовому засіданні з використанням відеозв’язку ЄСПЛ інтерпретує як обмеження права брати участь у судовому засіданні (див. на підтвердження цього постанови в справах «Sakhnovskiy v. Russia» (2009 р.), пар. 40—44 та «Marcello Viola v. Italy» (2006 р.), пар. 53—59 у порівнянні з пар. 63—77). Таким чином, вибір українського громадянина, що утримується під вартою в Україні або відбуває на її території покарання у виді позбавлення волі, між участю в засіданні суду Нідерландів за допомогою відеоконференції та заочним здійсненням судового провадження не може вважатися рівнозначним вибору між особистою участю в судовому засіданні та провадженням in absentia. Відповідно, відмова підсудного за таких обставин від права взятии участь у судовому засіданні за допомогою засобів відеоконференції також не повинна тлумачитися як відмова від права постати перед судом в контексті принципів здійснення проваджень in absentia, що випливають зі статті 6 ЄКПЛ.

Апеляційне оскарження вироку: реальність чи ілюзія?

Переходячи до другої ситуації, коли здійснення провадження in absentia відповідає статті 6 ЄКПЛ, не можна не визнати, що законодавство Нідерландів (див. статтю 404 Кримінально-процесуального кодексу Нідерландів) гарантує засудженій заочно особі право на апеляційне оскарження вироку. Однак, чи справді таке право матиме реальний, а не ілюзорний характер, якщо особа не брала участь у судовому провадженні, не користувалася правовою допомогою захисника та перебуває під вартою або відбуває покарання в іншій державі? Окремо слід наголосити на тому, що з точки зору статті 6 ЄКПЛ в тих випадках, коли суду апеляційної інстанції належить переглянути справу з точки зору як питань права, так і питань права, та зрештою розв’язати питання про винуватість чи невинуватість особи в інкримінованому їй злочині, участь підсудного в судовому засіданні є принципово необхідною (див., зокрема, постанову ЄСПЛ в справі «Zahirović v. Croatia» (2013 р.), пар. 56). У подібних випадках навіть участь особи в засіданнях суду першої інстанції або активна участь у справі захисника не можуть компенсувати відсутності підсудного (див. постанову ЄСПЛ в справі «Hokkeling v. The Netherlands» (2017 р.), пар. 62). Таким чином, якщо навіть заочно засуджений судом Нідерландів громадянин України й скористається можливістю апеляційного оскарження заочно ухваленого вироку, апеляційний розгляд справи без його присутності, обумовленої перебуванням під вартою чи відбуванням покарання на території України, все одно складно назвати сумісним з гарантією права на справедливий суд.

Вироки in absentia: транскордонний аспект

Загалом складається враження, що в намаганні забезпечити правосуддя в справах про злочини, пов’язані зі збиттям літака рейсу МН17, сторони Угоди не надто зважали на те, що в транскордонному контексті вироки in absentia є ще більш небажаним явищем, аніж при відправленні правосуддя виключно на національному рівні. Зокрема, в пункті 4 резолюції (75) 11 Комітету Міністрів Ради Європи «Про критерії, що регламентують розгляд, який відбувається за відсутності обвинуваченого» від 19 січня 1973 року спеціально наголошено на тому, що справа обвинуваченого не повинна розглядатися в його відсутність, якщо можливо і бажано перенести розгляд на територію іншої держави або звернутися із запитом про видачу. Окрім того, стаття 8(1) (g) ETS No 73 називає однією з підстав передачі кримінального провадження іноземній державі неможливість забезпечення участі обвинуваченого в судовому засіданні на території запитуючої державі та водночас можливість забезпечення його участі в судовому засіданні на території запитуваної держави, що недвозначно вказує на мету цього положення — мінімізувати кількість випадків ухвалення вироків in absentia. Зрештою навіть стаття 25(3) ETS No 70, яка допускає можливість транскордонного виконання вироків, ухвалених in absentia, дуже вибірково визначає підстави для цього, обмежуючися винятково випадками, коли вирок реально переглядався в порядку опозиції чи апеляції. Понад те, в Пояснювальній доповіді до ETS No 70 спеціально наголошується на тому, що беззастережне виконання ухвалених заочно вироків підривало б гарантії, якими особа користується в рамках процедури екстрадиції. Положення ж Угоди в питанні визнання та виконання вироків, ухвалених in absentia, навпаки, просякнуті геть іншої філософією. Вони мають за мету максимально розширити коло випадків, коли вироки, ухвалені судами Нідерландів щодо українських громадян без їх присутності, могли б безперешкодно виконуватися на території України, тим самим приховано послаблюючи конституційну заборону видачі громадян України іноземним державам.

Висновок

Підбиваючи підсумки, не можна не визнати, що відправлення судами Нідерландів правосуддя з використанням механізму міжнародного співробітництва, передбаченого Угодою, швидше за все виллється в небачений досі в історії судовий процес, який, утім, з високою ймовірністю не в усіх своїх складових буде відповідати положенням ЄКПЛ, перш за все — її статті 6. Насамперед в «зоні ризику» опиняться кримінальні провадження щодо громадян України, які на момент розгляду справ судами Нідерландів зазнаватимуть запобіжних заходів у кримінальному провадженні чи відбуватимуть покарання на території України. Зрозуміло, що і рішення держав-учасниць ССГ передати до компетенції Нідерландів кримінальне переслідування злочинів, пов’язаних зі збиттям літака рейсу МН17, й укладення на його виконання Угоди є паліативними заходами, викликаними неконструктивною позицією Російської Федерації під час обговорення в Раді Безпеки ООН проекту резолюції, який передбачав створення міжнародного кримінального трибуналу ad hoc. Однак сумнівно, що ці обставини будуть взяті ЄСПЛ до уваги при визначенні того, чи мало місце порушення положень ЄКПЛ з боку Нідерландів та (або) України.

Джерело: Юридичний вісник України

Поділитися

Твітнути