Думка експерта
Сталий розвиток національної економіки неможливий без економічного багатоманіття
Вікторія РЄЗНІКОВА,
доктор юридичних наук, професор, завідувач кафедри господарського права
та господарського процесу Інституту права Київського національного університету імені Тараса Шевченка
Сьогодні правовою спільнотою активно обговорюється представлена суспільству Концепція оновлення Цивільного кодексу України, яка анонсує попереднє скасування Господарського кодексу України (як передумову майбутнього оновлення). Констатується також, що чинний ГКУ є перешкодою на шляху розвитку сучасної економіки, оскільки сповнений «радянщини» та є її «продуктом». Анонсується майбутнє (мабуть, більш вдале) вирішення Цивільним кодексом наявних проблем в економці нашої країни. Чи справді це так? Давайте спробуємо розібратися.
Кому заважає економічне багатоманіття?
Найперше, дивує пропонована суспільству як нерадянська та надсучасна тенденція до відмови від економічного багатоманіття, багатоманітності форм власності (похідних правових титулів) та множинності організаційно-правових форм господарювання (щодо останніх пропонується їх вичерпний перелік закріпити в Цивільному кодексі), в той час як країни розвинутих економік працюють над удосконаленням та підвищенням ефективності менеджменту багатоманіття (економічного, політичного, ідеологічного тощо).
Багатоманіття є якраз передумовою розвитку економіки. Безсумнівна та визнана цивілізованим світом перевага багатоманітності форм власності полягає в тому, що вона створює умови для економічного змагання різноманітних форм власності, їхньої конкуренції в умовах рівноправності. Тим самим форми чинників розвитку продуктивних сил і доводять свою ефективність. Як переконує досвід (і не лише вітчизняний, але й світовий), нині уже не можна зводити виробничі відносини лише до приватновласницьких чи суспільних форм власності. Цей підхід надто спрощений і не відповідає реальному стану речей. У розвинених країнах реальне усуспільнення призвело до глибинних змін форм власності, передусім на основі взаємопроникнення приватної та державної форм власності, до різноманітності їхніх форм. Звичайно, це не означає, що приватна власність зникла. Навпаки, приватна власність і раніше, і на сьогодні має значне поширення в країнах з розвиненою економікою. Характер трансформаційного процесу в Україні змушує по-новому розглянути формування відносин власності, значення тих чи інших її форм у розвитку економічної системи країни.
Із тексту Концепції вбачається, що зазнають реорганізації найперше державні та комунальні підприємства (для довідки, станом на лютий 2021 року в Україні за даними Держстату: державних підприємств налічується — 3 709, казенних — 32, комунальних — 14 190). Вони зараз володіють майном (яке є державною, та комунальною власністю) на праві господарського відання чи оперативного управління. В разі відмови на законодавчому рівні від відповідних правових титулів, без введення адекватних та об’єктивно необхідних обмежень права державної та комунальної власності, може відбутися в доволі стислі терміни тотальний перерозподіл власності, що супроводжуватиметься суцільним роздержавленням.
Однак чи відповідає це інтересам держави Україна, а також цілям її економічного розвитку в сучасних умовах? Безумовно, проблема державної власності за всіх часів була й залишається однією з найбільш дискусійних. Чи може вона бути економічно ефективною, яку роль вона відіграє в розвитку соціальної сфери країни? Як далеко повинні простягатися її межі та на які об’єкти вона може претендувати? Набула поширення думка, що за економічною ефективністю державна власність значною мірою поступається недержавним формам власності. Насамперед через те, що державна власність за внутрішньою сутністю є дещо забюрократизованою, передбачає наявність обмежень щодо реалізації повноваження на розпорядження нею, а отже, — найменше піддається трансформації. І це не залежить від того, в якій економічній системі вона існує.
Тим часом уявлення про роль державної власності були й залишаються неоднозначними. Межа державної власності рухлива, як правило, у бік скорочення. Проте у трансформаційний період штучне форсування тотального процесу роздержавлення може призвести до негативного наслідку. Низка галузей, таких, як: паливно-енергетична, оборонно-промисловий комплекс, виробнича та соціальна інфраструктура тощо, можуть та повинні залишатися об’єктами державної власності. Перехід до розвиненої економіки — це, насамперед, формування конкурентного середовища. Останнє має місце там і тоді, де й коли формується багатоукладна економіка, є різноманіття форм власності та господарювання, що утворюють економічний фундамент суспільної системи.
До того ж, подобається це комусь чи ні, усвідомлюється чи ні, але логіка історичного розвитку така, що значимість фізичних осіб як засновників та власників юридичних осіб — суб’єктів господарювання знижується. Неухильно зменшується частка індивідуальних активів у власності на ресурси, звужується їх реальна можливість керувати цією власністю. Суспільне виробництво все більше стає «економікою юридичних осіб», в розпорядженні яких перебувають гігантські матеріальні та фінансові ресурси. Подібна «деперсоніфікація власності» посилюється фактом відносно самостійних процесів зміни як найманих працівників (у тому числі вищих керівників, менеджменту підприємств), так і власників пакетів акцій або часток реально функціонуючих компаній. Яскравим прикладом економіки такого типу виступає сучасна Японія, де корпорації вже не тільки визначають економічне і політичне життя суспільства, а й прямо впливають на добробут і соціальний статус людей. При цьому частка фізичних осіб у капіталі становить не більше чверті. Тому недоцільно сферу підприємництва урегульовувати виключно цивільно-правовими засобами. Це позбавлено перспективи на майбутнє.
Важливо зауважити також, що станом на лютий 2021 року серед усіх юридичних осіб, зареєстрованих в Україні, суб’єкти господарювання складають близько 94%, з них близько 20% видів суб’єктів господарювання наразі не передбачені як суб’єкти за Цивільним кодексом України. На них у разі скасування Господарського кодексу чекатимуть труднощі функціонування в умовах правової невизначеності з подальшою вимушеною реорганізацією шляхом перетворення через необхідність зміни організаційно-правової форми господарювання.
До реформування сфери господарювання не можна ставитися бездумно, огульно декодифікуючи господарське (економічне) законодавство, де і без того вже давно потребує вирішення проблема множинності нормативно-правових актів. У сфері господарювання за даними Київського міжнародного інституту соціології (КМІС) зайнято наразі близько десяти тисяч осіб, тобто приблизно 24 % населення країни, це при тому, що 32% працівників компаній ще рік тому (до початку пандемії) не були офіційно працевлаштованими (в умовах пандемії, яка все ще триває, наявної кризи в бізнес-середовищі через перманентне введення тих чи інших карантинних обмежень, ця цифра не мала тенденції до зменшення, а відтак могла лише рости разом із зростанням показників безробіття в Україні).
Причини гальмування розвитку економіки
Однією з реальних причин гальмування розвитку економіки є зростання тіньового сектору. Найбільш тінізованими секторами економіки на сьогодні є роздрібна торгівля та будівництво, де масштаби тіньової економіки перевищують 50%. Засобами цивільно-правового регулювання цих проблем не вирішити.
Прикро також, що автори Концепції оновлення Цивільного кодексу України вкотре забули про потреби некомерційного сектору національної економіки, який також еволюціонує в сучасних трансформаційних умовах, потребує розвитку інституціональних форм, всебічного правового врегулювання своєї господарської (некомерційної) діяльності. Масштаби й місце в економічній системі некомерційного сектора не можна недооцінювати. Ось лише декілька цифр станом на лютий 2021 р. за даними Держстату щодо кількості таких суб’єктів: товарних бірж — 620, кредитних спілок — 1 052, громадських організацій — 92 680, громадських спілок — 1 886, релігійних організацій — 26 662, благодійних організацій — 19 854, ОСББ — 35 492, недержавних пенсійних фондів — 73, політичних партій — 15 390 тощо. З метою підвищення фінансової та інституційної стійкості організацій некомерційного сектора необхідна на сьогодні диверсифікація джерел їх фінансування за наступними напрямками: алокація ресурсів на основі багатоканальної акумуляції потенційних джерел, впровадження технологій фандрайзингу, створення ендаумент-фондів, активне використання ІТ-технологій та інтернет-ресурсів. А для цього необхідно розвивати та вдосконалювати господарське (економічне) законодавство, замість декодифікувати його.
І наостанок хотілося б згадати про позитивний досвід інших країн з розвиненою економікою, де прийнято економічні (комерційні, підприємницькі, торгові) кодекси. Найперше, належить згадати, що окремим предметом правового регулювання господарські (підприємницькі, торговельні, комерційні, купецькі тощо) відносини стали, постаючи ще з часів Візантійської імперії (Книга Єпарха), а на території українських земель, зокрема, з Руської правди (ХІ— ХІV ст.), Магдебурзького права (ХІV ст. — до початку ХVІІІ ст.), промислового права (початок ХVІІІ ст. до початку ХХ ст.) й залишаються дотепер у багатьох країнах світу.
Світовий та європейський досвід
Світова історія розвитку економічного (господарського) законодавства свідчить, що закони у вигляді окремих кодексів (комерційних, підприємницьких, торгових, економічних) приймаються і діють у державах різних регіонів світу — у Північній та Центральній Америці (США, Панама, Сальвадор), в Європі (Австрія, Бельгія, Естонія, Латвія, Іспанія, Мальта, Нідерланди, Німеччина, Словаччина, Туреччина, Франція, Чехія), на Близькому Сході (ОАЕ, Оман) у східній та Південно-Східній Азії (Корея, Таїланд, Японія) тощо. Цілком очевидно, що норми цих кодексів, чимало з яких було прийнято протягом останніх 20—30 років, покликані врегулювати не торговельні відносини у вузькому їх розумінні, а відносини у сфері економіки (підприємництва, господарювання) з позицій поєднання, взаємоузгодження приватних та публічних інтересів, віднайдення розумного їх балансу. Останніми прикладами спеціального регулювання господарських (підприємницьких) відносин є: у 2012 р. — Комерційний кодекс Туреччини, що набув чинності у 2018 р., у 2013 р. — Кодекс економічного права (Економічний кодекс) Бельгії. Парламент Іспанії з 2014 року розглядає проект нового Комерційного кодексу. Чому б Україні не використати кращий зарубіжний досвід успішних кодифікацій для модернізації економічного (господарського) законодавства України?
Так, звернімося докладніше, наприклад, до досвіду Бельгії. Економічний кодекс Бельгії став основою для імплементації економічних директив ЄС. Він прямо містить посилання на директиви ЄС, що імплементуються, та регулює наступні сфери економічного життя: конкуренція, захист прав споживачів, бухгалтерський облік, аудит, розрахункові та кредитні відносини, якість товарів/послуг, договори про комерційне представництво, електронна комерція, позасудові та судові процедури врегулювання спорів, антикризове управління. При цьому корпоративні правовідносини у Бельгії врегульовано на сьогодні ще одним кодексом — Корпоративним (набув чинності 01.05.2019 р.). Тож маємо приклад поглиблення, розширення кодифікації, а не відмови від неї в сфері економічних відносин.
Окремо слід відзначити комплексний характер сучасних комерційних кодексів, спрямованих на узгодження публічних та приватних інтересів у сфері бізнесу, і які поряд із приватно-правовими положеннями містять також публічно-правові вимоги до комерційної діяльності, правила публічної звітності, ведення бухгалтерського обліку, конкуренції, ціноутворення, реєстрації підприємств, банкрутства, захисту прав споживачів та, навіть, особливості розгляду відповідних категорій спорів (наприклад, Комерційні кодекси Франції, Австрії, Чехії тощо).
Підсумовуючи, варто погодитися з авторами Концепції оновлення Цивільного кодексу України в єдиному, — одним із фундаментальних національних інтересів України є сталий розвиток національної економіки. Такий розвиток можливий за наявності дієвого механізму правового регулювання, орієнтованого на створення сприятливих умов для ведення господарської (економічної) діяльності і задоволення економічних потреб суспільства, що обумовлює наявність системоутворюючого, комплексного, сучасного кодифікованого акту. Таким кодифікованим актом має стати новий Економічний кодекс, напрацьований в результаті модернізації господарського (економічного) законодавства, який задовольнить існуючі потреби, вирішить наявні проблеми: множинності актів господарського (економічного) законодавства; спрощення, скорочення та угрупування масиву законів, що становлять правову основу господарської (економічної) діяльності на засадах зрозумілості, виконуваності та системності; імплементації прогресивного зарубіжного досвіду законодавчого регулювання економічних відносин, адаптація господарського (економічного) законодавства України до права Європейського Союзу; оптимального поєднання державного регулювання й ринкової саморегуляції економіки, збалансування публічних і приватних інтересів в економічній сфері; системного усунення корупційних ризиків в економічних відносинах тощо.
Кодифікація господарського (економічного) законодавства має бути не знищена, а виведена на якісно новий рівень. На це вказують такі виклики сучасності, як інтенсифікація інвестиційних процесів; стрімкий розвиток електронної комерції та всіх форм дистанційної (онлайн) торгівлі (що не дивно в умовах пандемії та карантинних обмежень); розвиток інноваційних технологій, використання новітніх технологій (цифрових, блокчейн, біо-, нанотощо); використання штучного інтелекту в господарській діяльності; формування та розвиток смарт-промисловості; необхідність врегулювання обігу відходів вторинної сировини у сфері господарювання тощо. Необхідний потенціал Україна для цього має, передусім інтелектуальний. Чимало вчених — господарників та економістів готові вже сьогодні долучитися до цієї відповідальної роботи. Була б лише на те політична воля!
Джерело: Юридичний вісник України
