Connect with us

Думка експерта

Віталій ОПРИШКО: «Забезпечення прав і свобод людини повинно бути головним обов’язком держави»

Дата публікації:

Мені приємно в черговий раз зустрітися з Віталієм Федоровичем Опришком, доктором юридичних наук, професором, членом-кореспондентом НАН України. Читачам ЮВУ він відомий своїми публікаціями з актуальної й гострої проблематики. Й ця наша розмова з ним не стала винятком, бо стосується однієї з болючих проблем людини, суспільства та держави. Йдеться про задоволення в Україні потреб людей з інвалідністю. Віталій Федорович переконаний, що цій надзвичайно важливій і складній проблемі в нашій країні, на його погляд, наразі приділяється недостатньо уваги. Чому? Відповісти на це питання ми й спробуємо в цьому інтерв’ю з В. Ф. ОПРИШКОМ, який багато чого може розповісти на цю тему.

— Віталію Федоровичу, поясніть, будь ласка, чим обумовлена така Ваша увага до проблем людей з інвалідністю?

— Таких людей і сьогодні нерідко ми можемо зустріти на наших вулицях. Значна їх частина для забезпечення свого існування, принижуючи власну гідність, просять допомоги. На жаль, вони її не отримують. В той же час ви рідко побачите таких людей на робочих місцях у колективах підприємств, організацій та установ. Однією з причин цього є те, що свого часу всупереч своїй волі ці люди з різних причин не мали можливості стати повноправними членами нашого суспільства, приносячи йому користь і задовольняючи при цьому особисті потреби. До подібної ситуації не можна звикнути й вона, певен, усіх нас турбує. Шкода, що за 30 років незалежності в Україні до цього часу так і не вжито всіх необхідних заходів для того, аби ці люди знайшли своє місце в нашому суспільстві як його частина, щоб вони хоча б певною мірою відчували себе потрібними та щасливими. Адже серед них, як свідчить життя, чимало людей талановитих.

— Думаю, Україна в цьому плані не виняток. Подібна ситуація спостерігається і в інших країнах світу?

— Тут я з вами не погоджуюся — це не зовсім так. Таку ситуацію можна спостерігати здебільшого в найменш розвинутих і бідних країнах світу. До них традиційно відносять 48 країн, 33 з яких розташовані в Африці (Ангола, Бенін, Бурунді, Гвінея, Замбія, Конго, Нігер та інші). Але Україна знаходиться не в Африці, а в Європі, про що час від часу патетично заявляють наші державні мужі та політики. Проте в країнах ЄС спостерігається зовсім інше ставлення до людей з особливими потребами. Наведу лише один із прикладів, який, сподіваюсь, відомий багатьом.

Свого часу, знайомлячись у Вікіпедії з інформацією щодо видатних іноземних вчених, я звернув увагу на Стівена Хокінга — англійського фізика-теоретика, космолога та астрофізика, письменника — автора багатьох книг, директора з наукової роботи Центру теоретичної космології Кембріджського університету, відомого своїми дослідженнями в астрофізиці, зокрема, теорії «чорних дір» та популяризацією наукових знань. Тривалий час він займався викладацькою роботою на посаді професора математики. До речі, Хокінг не мав спеціальної математичної освіти, а самотужки вивчив цю науку. Активним він був і в міжнародній політиці: брав участь у марші проти війни у В’єтнамі; підтримував ядерне роззброєння, охорону здоров’я та боротьбу зі змінами клімату. Війну в Іраку називав військовим злочином та здійснював іншу діяльність. Наразі серед видатних британців всіх часів він посідає 25 місце. Будучи протягом десятиріч тяжко хворим, паралізованим і тривалий період свого життя перебуваючи в інвалідному кріслі, втративши можливість живого спілкування, він не здався. Для того ж спілкування Хокінг використовував синтезатор мови. Він прожив 76 років. Та його мужність і наполегливість і нині надихають багатьох людей світу.

Свого часу й мене надзвичайно вразила історія цієї людини. А згадав я її не лише для того, щоб показати, що у Великобританії, як і в багатьох інших країнах світу, створюються необхідні умови для людей з інвалідністю, а й для того, аби привернути увагу до більш успішного вирішення цієї проблеми в нашій країні.

— Безперечно і в Україні були такі мужні люди, які в складних життєвих ситуаціях проявляли не лише силу волі, а й свої здібності…

— Тут я цілком з вами погоджуюся й можу навести як приклад життя Владислава Титова, який тривалий час працював на шахтах Донецької та Луганської областей. У 1960 році під час аварії на копальні він, рятуючи друзів, аби уникнути вибуху намагався відключити трансформатор високої напруги, внаслідок чого отримав важкі ушкодження і йому ампутували обидві руки. Проте це не завадило йому стати письменником. Не маючи рук, він писав, тримаючи олівець зубами. Його перу належить декілька художніх творів, зокрема й автобіографічна повість «Всім смертям на зло» (1967 р.). Він став лауреатом Державної премії УРСР імені Т. Г. Шевченка (1981 р.), мав й інші державні нагороди.

Як юрист, не можу не згадати й нашого колегу Якова Батюка, який став взірцем не лише для людей з інвалідністю, а й для багатьох цілком здорових наших співвітчизників. В 1940 році, він незрячий з дитинства, закінчив юридичний факультет Київського державного університету імені Т. Г. Шевченка, а під час Великої Вітчизняної війни зміг організувати і був керівником молодіжного підпілля в місті Ніжин на Чернігівщині. За два тижні до звільнення міста підпілля було розкрите німцями. І Яків Батюк, разом із частиною підпільників, був розстріляний. Йому посмертно було присвоєно звання Героя Радянського Союзу. Свого часу його називали єдиним «сліпим солдатом світу».

А скільки в наш час загинуло і стало інвалідами ліквідаторів Чорнобильської катастрофи, учасників АТО — захисників Донецького аеропорту.

— А Ви не цікавились, яка в цілому загальна ситуація в світі із людьми з інвалідністю?

— За даними ООН майже десята частина жителів Землі — люди з інвалідністю. В Україні ж цей показник дещо менший і становить шість відсотків. Причин інвалідності безліч — це вроджені вади, аварії, стихійні лиха тощо. Та попри все, кожна така людина, як і здорова, безумовно, хоче бути щасливою. А для цього вона повинна мати належну освіту, відповідну роботу, гідну зарплату, житлово-комунальні умови, сім’ю, можливості для відпочинку та все інше, що необхідно для нормального життя. До речі, слід наголосити, що цього вимагають не лише норми міжнародного права, а й положення Конституції України та інших нормативно-правових актів.

На жаль, реальне життя цих людей у нашій країні далеке від цивілізованих вимог. Візьмемо, наприклад, працевлаштування людей з інвалідністю. За офіційними даними в Україні їх налічується 2,8 млн, що становить, як я вже говорив, 6 відсотків від загальної чисельності населення. Й ця кількість, на жаль, зростає з кожним роком. Притому з них 80 відсотків (1,5 млн) — люди працездатного віку, з яких лише 20 відсотків працевлаштовані, (443 тисячі). В той же час у США працюють 29 відсотків громадян, які мають вади здоров’я, у Великобританії — 40, в Італії — 55, Швеції — 60, Китаї — 80. Як не прикро, але зазначені дані явно не на користь нашої держави. Однією з причин такої ситуації з працевлаштуванням інвалідів в Україні, на відміну від інших держав світу, є зростання бідності населення (ми нині ледь не найбідніші в Європі) і в той же час у нас процвітає корупція. А економіка, внаслідок, перш за все, бездіяльності влади, тривалий час перебуває в занепаді. Це, безперечно, обумовлює відсутність необхідної кількості робочих місць взагалі і для інвалідів зокрема. Гарантоване працевлаштування людей з інвалідністю в межах законодавчо встановленого нормативу робочих місць (4 відсотки середньообов’язкової чисельності штатних працівників) не дотримується. Є чимало фактів, коли роботодавці прагнуть всілякими шляхами уникати того, аби взяти таких працівників на роботу.

Наведені дані з працевлаштування інвалідів — лише один із прикладів того, як «успішно» вирішується в нашій державі зазначена проблема. І це лише одна з тих проблем, які необхідно розв’язувати, аби зробити життя цих людей хоча б трохи комфортнішим. Цілком зрозуміло, що будь-яка держава, зокрема й Україна, повинна розробити й реалізувати відповідну політику в цій сфері. Для цього створена система державних органів, покликаних у межах своєї компетенції забезпечувати вирішення питань, пов’язаних із громадянами з інвалідністю.

Та незважаючи на таку кількість відомств із забезпечення прав людей з обмеженими можливостями, таких людей не стає менше, а це значить, що діяльність цих відомств не відповідає тим завданням, які стоять перед ними в цій сфері.

— Крім державних органів певну роль у розв’язанні цих проблем, як Ви вже зазначили, повинні відігравати й громадські організації, які здійснюють свою діяльність у зазначеній сфері. Яка тут ситуація?

— Так, в Україні є чимало громадських структур, які проводять значну роботу в цьому напрямку. До них слід віднести Всеукраїнську організацію Союз осіб з інвалідністю України, Національну асамблею людей з інвалідністю України (Всеукраїнське громадське об’єднання), Конфедерацію громадських організацій інвалідів. А нещодавно з’явився ще й Громадський рух «Соціальна єдність, щодо забезпечення безбар’єрного середовища глухих». Важливу роль у цій сфері відіграють і громадські об’єднання, такі, як Українське товариство сліпих, Українське товариство глухих, Всеукраїнське товариство гемофілії та деякі інші структури. Всі вони відповідно до чинного законодавства, своїх статутів та положень повинні сприяти реалізації прав та інтересів людей з інвалідністю. Відзначу, Українське товариство сліпих за підтримки держави проводить чимало заходів щодо соціально-трудової, медичної та професійної реабілітації інвалідів, котрі не можуть конкурувати на ринку праці. Організація забезпечує працевлаштування, медичну допомогу й соціальний захист інвалідів по зору. З цією метою в регіонах створені первинні організації, організовуються навчально-виробничі підприємства на яких виробляються господарські товари, садово-огородні інструменти, електротехнічні вироби, продукція для містобудівельних та машинобудівельних комбінатів, верстатобудівних та транспортних підприємств тощо. Вони мають в своєму розпорядженні гуртожитки, об’єкти побутового обслуговування, бібліотеки, будинки культури, бази відпочинку, спортзали, підприємства громадського харчування та інші об’єкти, необхідні для їх успішного функціонування. Варто відмітити, що це товариство вміє належним чином захищати й свої права. Я пригадую ганебний за своїм змістом затяжний судовий процес (2016 р.) між столичною владою та Українським товариством сліпих за п’ятиповерхове приміщення (площею 804 кв. м.) унікальної та єдиної в Україні редакції періодичних видань, друк яких здійснювався шрифтом Брайля. Вищий Господарський Суд тоді не задовольнив касацію Київської міськради і підтвердив право власності на приміщення за Українським товариством сліпих. До речі, це приміщення було збудовано за кошти товариства ще в 1962 році.

— Не думаю, що проблема забезпечення прав та інтересів людей з інвалідністю актуальна лише для окремих держав, а й для світу в цілому. Як вона вирішується, так би мовити, в глобальному масштабі?

— Для відповіді на це питання ми звернемося до міжнародно-правових актів, спрямованих на захист прав та інтересів інвалідів. Я нарахував таких понад вісім десятків. В їх основі закладено положення Статуту ООН, в першій статті якого зазначено, що ця організація покликана здійснювати міжнародне співробітництво при вирішенні проблем економічного, соціального, культурного та гуманітарного характеру і в заохоченні та розвитку поваги до прав людини та основних свобод для всіх, без відмінностей раси, статі, мови та релігії. З цього випливає, що права та свободи людини є однією із найважливіших складових діяльності Організації Об’єднаних Націй. Вона здійснюється, перш за все, через її відповідні органи, особливо важливу роль серед яких відіграє Генеральна Асамблея — один із головних органів ООН. Саме Генасамблеєю прийнято чимало міжнародно-правових актів, які стосуються прав та свобод людини, серед яких Загальна Декларація прав людини (1948 р.); Міжнародний Пакт про економічні, соціальні і культурні права (1966 р.); Міжнародний Пакт про громадянські та політичні права (1966 р.) та інші. Наприклад, в ст. 1 Загальної Декларації прав людини зазначається, що всі люди народжуються вільними й рівними в своїй гідності та правах, а в ст. 3 особливо виділяється право людини на життя, свободу та особисту недоторканність. Надзвичайно важливим міжнародно-правовим актом в плані відповіді на ваше запитання є Конвенція ООН по правах інвалідів, прийнята Генеральною Асамблеєю ООН у 2006 році й ратифікована Україною в 2009 р. Зазначена Конвенція спрямована на заохочення, захист і забезпечення повного і рівного здійснення всіма інвалідами всіх прав людини і основних свобод, а також в заохоченні поваги їх гідності (ст.1). В ній визначені і закріплені на міжнародному рівні наступні принципи: повага властивої людині гідності, її особистої самостійності, включаючи свободу власного вибору, і незалежності; недискримінації; повного й ефективного залучення і включення до суспільства; поваги особливостей інвалідів та їх прийняття в якості компонента людського багатоманіття й частини людства; рівності можливостей; доступності; рівності чоловіків та жінок; поваги здібностей, що розвиваються у дітей-інвалідів та поваги права дітей-інвалідів зберігати свою індивідуальність (ст. 3). Ще раніше Генасамблеєю ООН була прийнята Декларація про права інвалідів (1975 р.), а також Стандартні правила забезпечення рівних можливостей для інвалідів (1993 р.).

На мою думку, навіть ці міжнародно-правові акти свідчать про ту увагу, яка приділяється ООН захисту прав та свобод інвалідів. Завданням же держав, зокрема й України, є гармонізація норм міжнародного права з цього питання зі своїм національним законодавством та забезпечення їх виконання.

— І що з цього приводу зроблено за минулі роки?

— Скажу, що попри всі проблеми в цій царині Україною зроблено чимало щодо приведення чинного законодавства у відповідність до норм міжнародного права, в першу чергу, до тих, які містяться в міжнародних договорах, підписаних і ратифікованих нашою країною. А чинні міжнародні договори, як зазначено в ст. 9 Конституції України, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства. Реалізуючи цю конституційну норму, в багатьох законах Верховної Ради відтворені норми та принципи міжнародного права, що стосуються прав та інтересів всіх громадян, зокрема, й осіб з інвалідністю. Це стосується й безпосередньо Конституції України. Її ст. 23 зазначає, що «кожна людина має право на вільний розвиток своєї особистості, якщо при цьому не порушуються права і свободи інших людей, та має обов’язки перед суспільством, в якому забезпечується вільний і всебічний розвиток її особистості». Ця норма віддзеркалює норми багатьох міжнародно-правових актів, зокрема й тих, які стосуються прав людей з інвалідністю. А в законах України «Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні» (1991 р.), «Про державну соціальну допомогу особам з інвалідністю з дитинства та дітям з інвалідністю» (2000 р.), «Про реабілітацію осіб з інвалідністю в Україні» (2005 р.) відтворюється більшість положень, закріплених у згаданих вище актах Генеральної Асамблеї ООН .

На забезпечення прав осіб з інвалідністю спрямовані й закони, які стосуються інших питань. Це, наприклад, закони «Про зайнятість населення», «Про охорону праці», «Про вищу освіту», «Про середню освіту», «Про охорону дитинства», «Про пенсійне забезпечення» тощо. Та й норми ряду кодексів України теж спрямовані на регулювання відносин за участю осіб з інвалідністю. До таких необхідно віднести Кодекс законів про працю України, Кодекс України про адміністративні правопорушення, ЦКУ, ГКУ, Податковий та Житловий кодекси, Сімейний кодекс та інші. Деякі з них на сьогодні застаріли й до них вносилася величезна кількість змін. Наприклад, до Кодексу законів про працю України (він регулює трудові відносини за участю всіх без винятку громадян) з моменту його прийняття (1971 р.) до даного часу внесено близько 150 змін та доповнень. Та незважаючи на гостру потребу в його оновленні, до цього часу новий кодекс не прийнято, хоча його проект тривалий час знаходиться у Верховній Раді. Та й в цілому законодавство України потребує свого вдосконалення з урахуванням сучасних реалій нашого життя. При цьому слід враховувати не лише практику його застосування, а й результати наукових досліджень. Це, зокрема, стосується й законодавства, що забезпечує права та інтереси людей з інвалідністю. Водночас, як не прикро, слід визнати і той факт, що юридична наука не приділяє цим проблемам належної уваги. Як свідчить аналіз матеріалів перспективних планів Інституту держави і права НАНУ імені В. М. Корецького, а також Координаційної ради Національної академії правових наук України, розпочинаючи з 2015 р. по даний час у галузі конституційного та адміністративного права не має жодної теми дисертаційних досліджень з цієї проблематики.

— Віталію Федоровичу, Ви досить ґрунтовно охарактеризували ситуацію із забезпеченням прав людей з інвалідністю в Україні. Як Ви розумієте, їх доля багато в чому залежить від їхньої освіти. Як закоренілий освітянин, науковець розкажіть як забезпечуються права таких людей у нашій країні?

— Одним з основних напрямів реалізації цих прав є вжиття з боку держави заходів по створенню умов, спрямованих на забезпечення необхідної освітньої підготовки осіб з інвалідністю, розпочинаючи зі школи, інтернатів, профтехучилищ й аж до закладів вищої освіти. Йдеться про інклюзивну освіту, яка є найпрогресивнішою системою навчання перш за все дітей з обмеженими можливостями здоров’я і яка спрямована на спільне навчання здорових дітей та дітей-інвалідів. Саме вона надає їм можливість не лише опанувати основи освіти, а й вчитися жити разом, що сприяє усуненню протиріч, які можуть виникнути між інвалідами та здоровими дітьми, сприяє їх соціалізації та інтеграції в суспільство. Такий підхід повинен бути й до дорослих людей, які мають подібного роду вади здоров’я.

Значна роль у підготовці фахівців із числа людей з інвалідністю належить закладам вищої освіти, в яких визначені відповідні умови прийому таких осіб. Нині практично в усіх ЗВО передбачений прийом таких абітурієнтів. Проте флагманом у цій справі є Відкритий міжнародний університет розвитку людини «Україна», створений свого часу ректором Петром Таланчуком. Це відома не лише в нашій державі, а й за її межами, особистість. Після проголошення незалежності України, його було призначено першим міністром освіти, він — доктор технічних наук, професор, заслужений діяч науки і техніки України, лауреат Державної премії в галузі науки і техніки, президент Академії інженерних наук України, академік Національної академії педагогічних наук України. Знаючи його, можу засвідчити, що він є не лише прекрасним вченим, організатором освіти, а й справжнім громадянином та патріотом нашої держави.

Сповнений творчих сил і задумок, а це було в той період, коли в Україну повернулося багато інвалідів-афганців), він у 1998 р. вирішив, не йти знову до Київського політехнічного інституту, де тривалий час працював, зокрема, на посадах проректора та ректора, а створити новий заклад вищої освіти, де б могли навчатися люди з інвалідністю. Спочатку він мав назву «Інститут розвитку людини (Інститут інвалідів)», а в подальшому трансформувався у Відкритий міжнародний університет розвитку людини «Україна». Його основною відмінністю є те, що цей університет став першим інклюзивним закладом вищої освіти, який широко розчинив свої двері для молодих людей із неоднаковим рівнем освітньої підготовки, різним станом здоров’я, а також з обмеженими соціальними можливостями (мова йде про дітей-сиріт та дітей з незаможніх сімей). Для молоді з інвалідністю в цьому закладі створено безбар’єрне середовище, яке дозволяє їй успішно використовувати всі його можливості. Варто зазначити, що нині в університеті «Україна» навчається інвалідів ушестеро більше, ніж у всіх ЗВО країни! Вуз є рекордсменом у цьому плані, що зафіксовано в Книзі рекордів України (в категорії «Освіта») — за кількістю фахівців, підготовлених із громадян з інвалідністю. Можна лише уявити, як це приємно сім’ям, особливо батькам, а це також повинно бути важливим і для суспільства в цілому та держави, що діти-інваліди стають повноправними громадянами, фахівцями відповідного напряму, які як інтелектуальний потенціал братимуть активну участь у майбутньому науково-технічному, економічному та соціально-культурному розвитку нашої країни. Налагодження морально-етичних стосунків, особливо серед студентського середовища, пошук спільних інтересів, підтримка й розвиток дружніх зв’язків сприяло тому, що спільне навчання його учасників стало своєрідною гармонізованою мікромоделлю соціального середовища.

Зазначу й те, що університет «Україна» є фундатором міжнародної науково-практичної конференції «Інклюзивне освітнє середовище: проблеми, перспективи, кращі практики». В листопаді 2020-го року тут було проведено вже двадцяту ювілейну конференцію, в якій взяли участь провідні вчені США, Великобританії, Німеччини, Литви, Польщі, Канади, Швеції, Італії, Індії, Мексики та інших країн. З ними колектив університету активно співпрацює тривалий час. Крім того, слід зазначити, що його активними партнерами протягом останнього десятиліття є Фонд соціального захисту осіб з інвалідністю, Національна асамблея людей з інвалідністю України та Фонд імені Фрідріха Еберта в Україні.

Додам і те, що за 22 роки своєї діяльності університетом «Україна» було підготовлено й випущено 170 тисяч студентів різних спеціальностей та освітніх рівнів, зокрема, понад 10 тисяч осіб з особливими освітніми потребами, близько тисячі студентів вишу були учасниками АТО, що говорить про їх патріотичне виховання. Випускники мають високу професійну підготовку, що надало їм можливість належним чином працевлаштуватися та мати значні професійні досягнення. Наприклад, кафедра журналістики за рахунок своїх випускників поповнила ряди письменників і журналістів 33- ма членами цих спілок, серед яких лауреати міжнародних та всеукраїнських літературно-мистецьких конкурсів. Серед випускників та студентів з інвалідністю близько 20 міжнародних призерів, які мають високі спортивні досягнення з різних видів спорту.

Проте, попри всі свої досягнення, нині університет функціонує в надзвичайно важких умовах. Це пояснюється тією обставиною, що понад два роки тому (а точніше 7 серпня 2018 р.) рейдерським шляхом було захоплене основне приміщення навчального закладу, що надзвичайно ускладнює роботу колективу та навчання студентів, особливо студентів-інвалідів, які позбавлені можливості його використовувати. Незважаючи на неодноразові звернення багатотисячного колективу працівників та студентів до правоохоронних органів, їх представники обмежилися лише фіксуванням цієї події і навіть не спромоглися встановити, хто ці особи, які захопили приміщення. Натомість колектив вузу весь цей час перебував в судових тяжбах. Навіть публічне звернення президента університету «Україна», академіка Петра Таланчука до тодішнього Президента України Петра Порошенка (було опубліковано в газеті «Голос України» 28 серпня 2018 р.). належним чином не було розглянуто. Це, мабуть, пояснюється тим, що його діти, як і діти інших українських можновладців, звично навчаються за кордоном, і в них жодних проблем у цьому плані не існує.

Якось дивно бачити таке, коли університет виконує надзвичайно важливе для суспільства й держави завдання, а до цього часу та ж держава та її керівники, як і відповідні держоргани, так і не спромоглися розібратися в зазначеній ситуації. Така їх позиція протирічить не тільки справі підготовки фахівців з числа людей з інвалідністю, а й конституційним положенням про те, що «Людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека, визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави» (ст. 3 Конституції України). Як свідчить ситуація, що склалася з університетом «Україна», сьогодні ця норма Основного Закону не виконується. Влада, певне, забула, що інвалід у першу чергу є людиною, членом суспільства, про яку не лише не гуманно, а й аморально забувати і не піклуватися державі та її керівникам. А в суспільстві про них потрібно не лише знати, а й дбати.

Сподіваюсь, що нинішній Президент України, Володимир Зеленський як гарант Конституції дослухається до цих слів і допоможе колективу університету забезпечити його нормальне функціонування й належним чином реалізувати свою надзвичайно важливу соціальну місію в забезпеченні вищої освіти для всіх громадян без винятку. Хочеться також вірити, що будуть вжиті й інші заходи, спрямовані на розв’язання життєво-важливих проблем людей з інвалідністю в Україні.

Спілкувався
Федір ІЛЛЮК,
спеціально для ЮВУ

Джерело: Юридичний вісник України

Думка експерта

Реформування правничої освіти: Щире прагнення покращити рівень підготовки юристів чи реалізація методів недоброчесної конкуренції?

Опубліковано

on

Процес обговорення Концепції розвитку юридичної освіти давно вийшов за межі юридичної спільноти, адже бурхливі дебати перейшли з кабінетних та офіційних листувань у соціальні мережі. Такий розвиток подій, можна лише вітати, адже давно стало зрозумілим, що не завжди точка зору «фахівця» є достатньо обґрунтованою та такою, що позитивно вплине на вирішення того чи іншого питання. 


Костянтин БАХЧЕВ
декан факультету підготовки фахівців для підрозділів превентивної діяльності Дніпропетровського державного університету внутрішніх справ, кандидат юридичних наук


Олексій БОЧКОВИЙ
завідувач навчально-наукової лабораторії з дослідження проблем превентивної діяльності факультету підготовки фахівців для підрозділів превентивної діяльності Дніпропетровського державного університету внутрішніх справ, кандидат юридичних наук, старший науковий співробітник

 

Про саму дискусію і розробників концепції

Спостерігаючи за дискусією в соціальних мережах та на медійних платформах щодо напрямів реформування правничої освіти інколи складалося враження, що ті, хто розпочинає такі дискусії, не завжди до кінця розуміють наслідки пропонованих кроків, а самі «реформи» зводяться до «зробимо що небудь, аби не сидіти без діла».

Обговорення питання реформування правничої освіти й безпосередньо проекту Концепції розвитку юридичної освіти дає підстави стверджувати, що дехто з її розробників, вірогідно, планував використати ефект суспільного напруження та хиткий рівень довіри до правоохоронних органів і судової системи. Й враховуючи загальний негатив, цілком доречним було б очікувати реалізації задуманого, особливо що стосується виключення вищих навчальних закладів зі специфічними умовами навчання МВС України з переліку навчальних закладів, які готують правників.

Вивчення прогнозованих наслідків такого рішення розробників Концепції могло б свідчити про підготовку чергового грантового проекту, що стало модною тенденцією в Україні, якби наслідки його запровадження не були такими нищівними як для самих ВНЗ, так і для системи освіти загалом. Більше того, недостатньо зважені та передчасні кроки в такій сфері, як освіта, можуть мати далеко триваючі наслідки, які вплинуть на розвиток державних інституцій та суспільства.

Про реформаторські підходи

Порівняння з грантом не випадкове. Проведення різноманітних грантових досліджень дозволяють реалізувати наукові задуми й одночасно отримати на це відповідне фінансування. Й у цьому немає абсолютно нічого поганого, навіть добре, що є такі можливості. Та не завжди задуми науковців є ефективними, що часто виявляється виключно під час практичної реалізації.

Зокрема, часто вітчизняні дослідники в царині права дорікають недосконалій українській правоохоронній сфері й за приклад беруть досвід багатьох успішних країн, зокрема європейських чи американських. Таке захоплення західним досвідом інколи призводить до ігнорування багатьох важливих аспектів, одним з яких є історичний досвід та приналежність до тієї чи іншої правової системи. Так, у кримінальному процесі є столітній розподіл на континентальну та англо-американську парадигми. Українське законодавство завжди сповідувало першу з них, в якій є досудове розслідування і, в рамках якого здійснюється збір та оцінка доказів, а не в суді, як в останній. На жаль, та багатьма послідовниками модних тенденцій у праві даний аспект не враховується.

Нещодавно такий приклад мав місце, коли законодавці, слідуючи тенденціям копіювання західних правових положень, внесли зміни до ст. 242 КПК України (Закон № 2147-VIII від 03.10.2017 р.) регламентувавши проведення експертиз виключно експертними організаціями, експертом чи експертами за дорученням слідчого судді чи суду, наданим за клопотанням сторони кримінального провадження. Після набрання чинності таких новел робота правоохоронних органів булла паралізована, адже навіть отримання довідки для поховання особи, яка померла природньою смертю, потребувало звернення до суду. При тому знадобилося цілих два роки, аби повернути попередній порядок проведення експертиз (Закон № 187-IX від 04.10.2019). Звісно потрібно використовувати позитивний закордонний досвід, але не варто відкидати й власний, сформований десятиліттями, та такий, що має чимало позитивних рис.

Повертаючись до Концепції, варто зауважити, що аргументуючи свою позицію щодо позбавлення права вищих навчальних закладів МВС України готувати юристів, розробники Концепції однією з підстав такого рішення вважають неспроможність згаданої системи освіти підготувати кваліфікованого правника через відсутність можливості формування здатності до самостійного прийняття рішення майбутніми правоохоронцями через специфіку умов навчання з елементами «воєнщини» та надмірної дисципліни. Начебто, така специфіка навчання позбавляє молодих людей ініціативності та принциповості під час прийняття юридичних рішень у майбутньому.

При цьому розробники Концепції не навели жодних результатів досліджень чи даних, які б її доводили. Більше того, нам не вдалося знайти результатів жодних психологічних досліджень, які б вказували, що дисциплінованість негативно впливає на розвиток особистості.

З іншого боку, значна частина сьогоднішніх адвокатів, прокурорів та суддів тільки завдяки практичним та теоретичним навичкам, отриманим під час навчання в ЗВО МВС України та подальшої служби в правоохоронних органах змогли стати професіоналами своєї справи. Навіть серед суддівського корпусу Верховного Суду та його адміністрації є випускники ВНЗ МВС України. Виходить, що розробники Концепції сумніваються в їх компетентності?

Саме особливості навчання та працевлаштування після закінчення ВНЗ МВС України дають змогу випускникам здобувати безцінний досвід у правозастосовній діяльності, адже випускники, які навчалися за кошти державного бюджету, 100 % працевлаштовуються та зобов’язані пропрацювати мінімум 3 роки в правоохоронному органі, який дав направлення на навчання. А враховуючи особливості вітчизняної правової системи, про які згадувалося вище, вона не спроможна ефективно функціонувати без співробітників, котрі не мають юридичної освіти. Адже в Україні є досудове розслідування, результати якого формує слідчий спільно з оперативними працівниками, а прокурор контролює хід розслідування та підписує обвинувальний висновок. І від того, наскільки юридично правильно підготовлені фактичні данні та обґрунтовано застосовано засоби правового впливу, залежатиме судовий розгляд, тобто держава зможе, в особі судової системи, відстояти свою позицію й захистити суспільство від негативного злочинного впливу.

Виключення правоохоронних органів з інститутів, які спрямовані на гарантування, утвердження й захист прав людини або забезпечення ефективного публічного обвинувачення, з нашої точки зору, є неприпустимим. Адже перед тим, як матеріали кримінального чи адміністративного провадження потраплять до прокурора чи до судді, вони формуються у правоохоронних органах, і від того, наскільки правильно та обґрунтовано буде здійснена попередня правова оцінка чи кваліфікація діяння, й залежатиме подальший хід провадження, або його відсутність взагалі. Крім того, правоохоронна діяльність є тією сферою, де обмеження прав і свобод громадян допускається в законному порядку (проведення оперативно-розшукових заходів чи негласних слідчих (розшукових) дій), а тому потенційно можливе їх порушення. Саме тому для забезпечення гарантованих Конституцією України прав і свобод громадян та для зменшення можливості їх необґрунтованого обмеження чи порушення вказану діяльність повинні здійснювати кваліфіковані правники (юристи).

Одним із завдань, які стоять перед Концепцією, є підвищення рівня конкурентності закладів освіти, що готують правників, із метою підвищення рівня надання освітніх послуг. Разом із тим пропонується безапеляційно позбавити ВНЗ МВС України права готувати правників. При цьому, якщо проаналізувати результати діяльності таких навчальних закладів та їх матеріальної бази, то виникають обґрунтовані сумніви в доцільності такого кроку. Більше того, складається враження, що беззаперечні успіхи ВНЗ МВС України, як в освіті, так і в науці, змушують інші освітні заклади піднімати свою планку до рівня, який інколи є недосяжним.

Зокрема, в Дніпропетровському державному університеті внутрішніх справ функціонує 25 кафедр. Викладацьку, виховну, методичну й науково-дослідну діяльність тут здійснюють понад 325 науково-педагогічних працівників, 64 відсотки яких мають наукові ступені та вчені звання. Загалом в університеті навчаються та підвищують кваліфікацію понад п’ять тисяч курсантів, студентів і слухачів за спеціальностями «Право», «Правоохоронна діяльність», «Психологія», «Економіка», «Менеджмент», «Публічне управління та адміністрування», «Міжнародні відносини, суспільні комунікації та регіональні студії». В навчальному закладі функціонують зала судових засідань, навчальний полігон «Економічна безпека», аудиторія тактичної медицини, інтерактивна кімната з протидії домашньому насильству, психотренінговий комплекс тощо. Університет підтримує зв’язки із 27 навчальними закладами, науковими установами та організаціями. Окрім цього, закладом вищої освіти було укладено угоди про співробітництво з 15 партнерами. У 2018 році ДДУВС став 55-м членом Асоціації європейських поліцейських коледжів. На території університету функціонують 3 гуртожитки, їдальня на 2000 місць, кафетерії, а також волейбольне та футбольне поля, 8 спеціалізованих спортивних залів, стрілецький та мультимедійний тири.

Недоброчесна конкуренція

Інші вищі навчальні заклади МВС України також гідно тримають високий рівень надання освітніх послуг. У 2020 році до академічного рейтингу закладів вищої освіти України «Топ-200» увійшли 5 із 7 вищих навчальних закладів МВС України. Таким чином, ці вищі навчальні заклади складають гідну конкуренцію іншим ВНЗ, які готують правників, і часто йдуть попереду. У зв’язку з цим можна допустити, що позбавлення ВНЗ МВС України права готувати правників є нічим іншим, як намаганням позбутися гідного конкурента. Така собі недоброчесна конкуренція в царині освіти.

Адже деякі положення Концепції самі провокують на такий висновок через свою суперечність. Так, Концепція ігнорує існування державного органу, покликаного оцінювати рівень надання освітніх послуг та приймати рішення щодо навчальних закладів, які надають освітні послуги з порушеннями чи не на достатньому рівні, – НАЗЯВО. За рекомендаціями останнього доцільно поступово скоротити надавачів освітніх послуг за юридичним фахом, що й ставить за мету Концепція у вигляді поступового формування потужних освітніх шкіл. У цьому випадку ЗВО МВС перебуватимуть у конкурентному середовищі, де тривалі традиції підготовки юристів виступатимуть перевагою.

Для ЗВО МВС обсяги державного замовлення визначаються обсягом ліцензії та потребами МВС України у фахівцях юридичного фаху. Це однаковою мірою стосується як атестованих поліцейських, так і цивільних здобувачів, що можуть бути працевлаштовані в ДМС України або в Сервісних центрах МВС. Зазвичай, представники роботодавця (діючі поліцейські/правники) є обов’язковими учасниками комісій із проведення державної атестації здобувачів вищої освіти, адже вони є першими, хто зацікавлений в якісній підготовці здобувачів вищої освіти. Якість наукових досліджень у сфері права об’єктивно оцінюється МОН через атестацію наукових кадрів. Відповідно, як діяльність спеціалізованих вчених рад, так і існування друкованих фахових видань, у ЗВО МВС оцінюється ззовні. Відповідно, не можна вести мову про невисоку якість наукових досліджень там, де вони визнані й підтверджені рішеннями атестаційної колегії МОН України.

Крім того, пропозиція розробників Концепції не здійснювати підготовку здобувачів освіти за спеціальністю 081 «Право» за ступенем бакалавра не відповідає Болонській системі (ЄКТС) та суперечить процесу гармонізації національного законодавства із законодавством ЄС, що передбачено відповідною Угодою про асоціацію. Встановлення ЗВО додаткових умов щодо можливої зміни в структурі підготовки спеціалістів згаданого профілю, як це відбувається в деяких європейських країнах (Німеччина), неможливе, зважаючи на унітарний устрій нашої держави та відповідно централізовану модель надання освітянських послуг.

Загалом, юридична освіта не є виключною сферою, де заплановано, або вже скасовано, освітній рівень бакалавра. Так, підготовка фізиків, інженерів та лікарів часто ставить за мінімальний стандарт здобуття освітнього рівня магістра і така практика є схвальною щодо юридичної освіти. З іншого боку, розширення спеціальностей і професій, може викликати «ланцюгову реакцію», приміром щодо скасування освітнього рівня бакалавра для фахівців з державного управління, філології тощо. Також слід зазначити, що запровадження в Концепції «наскрізної магістерської програми» виключно за денною формою, вступає в явне протиріччя з вимогами законів України «Про освіту» та «Про вищу освіту» щодо рівнів форм здобуття освіти, а також конституційному праву особи на освіту («Ніхто не може бути обмежений у праві на здобуття освіти», ст. 53 Конституції України) та Закону «Про вищу освіту», ст. 49 якого передбачає й заочну форму здобуття вищої освіти. («Громадяни України вільні у виборі закладу вищої освіти, форми здобуття вищої освіти і спеціальності» (п. 1 ст. 4 Закону))

І на завершення, в розділі ІІІ Концепції серед очікуваних результатів зазначається: «забезпечення рівних умов та конкуренції між правничими школами, усунення фінансової та будь-якої іншої дискримінації», разом із тим позбавлення права вищих навчальних закладів МВС України можливості підготовки правників не сприяє досягнення зазначеної мети.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Думка експерта

Податкова амністія 2021: до чого готуватись?

Опубліковано

on

Руслана ПИВОВАРОВА, адвокат з податкових питань

З приводу законопроектів, що прийняті у першому читанні 30.03.2021 року. Питання амністії капіталів та так званого «нульового декларування» вже давно висить у повітрі. Враховуючи те, що навіть оптимістичні розрахунки показують, що майже 25% капіталу в Україні знаходиться в тіні, це могло б стати економічно доцільним рішенням для детінізації економіки та наповнення бюджету. 

Сама ідея податкової амністії не є новою – чимало країн, як європейських так і колишнього СНД, практикували її в різний час. Результати не були однозначними, проте, не можна зауважити, що ніколи її фактичні результати не були настільки оптимістичними як прогнозовані, хоча в деяких країнах її було проведено декілька разів і на різних умовах. Україна ж поки не має подібного досвіду. Проте, найближчим часом це може змінитись.

25 лютого 2021 було зареєстровано пакет законопроектів № 5153, № 5154, № 5155, № 5156 про внесення змін до Податкового кодексу України, Бюджетного кодексу України, Кодексу України про адміністративні правопорушення, Кримінального кодексу України, Кримінального процесуального кодексу України, Закону України «Про нотаріат» та інших законодавчих актів, які врегульовують процедуру податкової амністії в Україні.

Необхідність їх прийняття обґрунтовують, зокрема, і необхідністю створення передумов для подальшої імплементації в Україні Плану протидії розмиванню бази оподаткування та виведенню прибутку з-під оподаткування (Плану дій BEPS), який був розроблений Організацією економічного співробітництва та розвитку (ОЕСР) для боротьби з розмиванням бази оподаткування і переміщенням прибутків за кордон.

Про що податкова амністія?

Фізичним особам пропонують задекларувати свої активи, які були одержані (набуті) такою фізичною особою за рахунок доходів, що підлягали в момент їх нарахування (отримання) оподаткуванню в Україні та з яких не були сплачені податки і збори та/або які не були задекларовані в порушення податкового та валютного законодавства, протягом будь-якого з податкових періодів, що мали місце до 1 січня 2021 року та сплатити збір з одноразового (спеціального) добровільного декларування. За результатами такого декларування фізична особа не підлягатиме адміністративній та кримінальній відповідальності за порушення законодавства, пов’язаними із ухиленням від сплати податків та ЄСВ в частині задекларованих активів.

Об’єкти декларування

Законопроектом докорінно змінено принципи декларування доходів фізичними особами. За загальним правилом, об’єктом декларування та оподаткування є дохід. Окремі правила діють для оподаткування доходу від інвестиційних активів – для цілей оподаткування він зменшується на суму витрат на придбання інвестиційного активу (інвестиційний прибуток).

Натомість, законопроектом пропонується декларувати активи, а не доходи, зокрема:

а) валютні цінності;

б) нерухоме майно;

в) рухоме майно;

г) частки (паї) у майні юридичних осіб або в утвореннях без статусу юридичної особи, інші корпоративні права, майнові права на об’єкти інтелектуальної власності;

ґ) цінні папери та/або фінансові інструменти, визначені законом;

д) права на отримання дивідендів, процентів чи іншої аналогічної майнової вигоди;

е) інші активи фізичної особи.

Декларувати пропонують лише ті активи, доходи на придбання яких не було задекларовано та з отримання яких не було сплачено податки.

При цьому, законопроектом визначено склад та обсяг активів, джерела одержання (набуття) яких у разі невикористання фізичною особою права на подання одноразової (спеціальної) добровільної декларації вважаються такими, з яких повністю сплачено податки і збори відповідно до податкового законодавства:

1) нерухоме майно в Україні в обсязі:

а) квартира загальною площею до 120 кв. м, або майнові права, на таку квартиру у багатоквартирному жилому будинку незавершеного будівництва; або

б) житловий будинок загальною площею до 240 кв. м, або житловий будинок незавершеного будівництва загальною площею до 240 кв. м, за умови наявності у такої фізичної особи права власності на земельну ділянку відповідного цільового призначення;

в) нежитлові будівлі некомерційного призначення та/ або нежитлові будівлі незавершеного будівництва некомерційного призначення загальною площею до 60 квадратних метрів;

г) земельні ділянки, розмір яких не перевищує норми безоплатної передачі, визначеної статтею 121 Земельного кодексу України;

2) 1 транспортний засіб особистого некомерційного використання (крім транспортного засобу, призначеного для перевезення 10 осіб i більше, включаючи водія, легкового автомобіля з робочим об’ємом циліндрів двигуна не менше як 3 000 куб. см та/або середньоринковою вартістю понад 375 розмірів мінімальної заробітної плати, встановленої законом на 1 січня 2021 року, мотоцикла із робочим об’ємом циліндрів двигуна понад 800 куб. см, літака, гелікоптера, яхти, катера).

3) активи, крім визначених вище, сумарна вартість яких не перевищує 400 000 гривень станом на дату завершення періоду одноразового (спеціального) добровільного декларування.

Процедура декларування

Пропонується 2 способи подання декларації:

а) в електронному вигляді в порядку, передбаченому для подання податкової звітності;

До декларації додаються документи, що підтверджують вартість задекларованих активів.

б) через уповноваженого представника декларанта.

Таким представником має бути нотаріус, з яким декларантом укладено відповідний договір. Подання декларації через такого представника здійснюється у знесособленому вигляді (фактично – декларація є анонімною). Крім того, у такому випадку декларант не додає до декларації документи на підтвердження вартості активів, їх копії зберігаються у нотаріуса. Однак, цим способом не можуть скористатись близькі родичі (у значенні Закону України «Про запобігання корупції») до особи, яка за будь-який рік, починаючи з 2005 року, подавала або має подавати декларацію відповідно до законів, що визначають чи визначали правові та організаційні засади у сфері запобігання корупції.

Форма декларації: буде спеціально затверджена для цілей спеціального декларування. Строк декларування: з 01 липня 2021 по 01 липня 2022 року.

Враховуючи те, що станом на сьогодні закон навіть ще не прийнято, ймовірно, що строк буде змінений, оскільки реалізація кампанії у вигляді, що пропонується, потребує значної організаційної підтримки, які буде складно забезпечити у настільки стислий строк.

Збір

Автори законопроект у пропонують для цілей реалізації податкової амністії запровадити збір з одноразового (спеціального) добровільного декларування, який буде спрямований до державного бюджету.

Видається дивним введення нового виду збору у випадку, де фактично йдеться про сплату податку на доходи фізичних осіб за спеціальними ставками. При цьому, поняття збору, визначення якого наведене у ст. 6 Податкового кодексу України, зумовлює його внесення отриманням спеціальної вигоди платником, у тому числі внаслідок вчинення публічним органом на користь такого платника певних дій.

Ставки

5 % – щодо об’єктів декларування, що знаходяться в Україні;

9 % – щодо іноземних активів;

2,5% відсотка щодо номінальної вартості державних облігацій України з терміном обігу більше ніж 365 днів без права дострокового погашення, придбаних декларантом у період з 1 січня 2021 року до 20 червня 2022 року до подання одноразової (спеціальної) добровільної декларації.

База нарахування збору

Найбільш неоднозначно та проблемно виглядає пропонований порядок визначення бази, на яку нараховується збір за результатами спеціального декларування.

Так, пропонується визначати базу нарахування збору з одноразового (спеціального) добровільного декларування як вартість активу, що декларується. Такою вартістю визнаються, зокрема, витрати декларанта на придбання (набуття) об’єкта декларування, вартість, що визначається на підставі оцінки майна, номінальна вартість прав грошової вимоги та інші.

Однак, законопроект не надає відповіді, якій з цих величин має бути наданий пріоритет для цілей нарахування збору. Наприклад, якщо витрати на придбання активу є нижчими за вартість, визначену на підставі оцінки майна, або навпаки, чи не зазнає декларант негативних наслідків у вигляді донарахувань або визнання декларації недостовірною, обравши для декларування те значення, що є меншим.

Проблемним є і питання декларування активів, які є інвестиційними активами (цінних паперів, частки (паю) у майні юридичної особи, корпоративних прав тощо), оскільки не передбачає зменшення бази нарахування на суму інвестиційного збитку, як це передбачено правилами визначення бази оподаткування інвестиційного прибутку.

Також немає відповіді на те, як визначити базу для активів, які знаходяться у спільній сумісній або спільній частковій власності. І ще цікавіше – що робити з активами, які придбані на доходи, які частково не були задекларовані та/ або оподатковані: тобто частина доходу фізичної особи, витрачена придбання активу, отримана без порушення встановленого порядку його декларування та сплати належних податків, зборів та інших платежів, а інша – ні (а це ситуація, можливо, найбільшої групи потенційних декларантів).

Висновок

Наведена тут схематика реалізації податкової амністії, що пропонується авторами законопроекту, є досить узагальненою, але навіть висвітлених проблемних моментів вже досить для аргументації необхідності подальшого доопрацювання законопроекту.

Однак, усунення «косметичних» дефектів юридичної техніки та гармонізації процедури амністії з чинною податковою системою України недостатньо.

Оскільки, найголовнішою мотивацією для участі у спеціальному декларуванні є відсутність у майбутньому юридичної відповідальності, пов’язаної із ухиленням від сплати податків, зборів та інших платежів, більш-менш успішними процедури, подібні до пропонованої податкової амністії, можуть стати за наявності в країні стабільної податкової системи зі сталими «правилами гри», довірою суспільства до правоохоронних органів та судової влади. Очевидно, що в Україні не тільки відсутня кожна з вказаних складових успіху, а і не усунуто основні чинники, що зумовлюють саму тінізацію економіки – корупція та непрозоре, а місцями і просто недолуге адміністрування податків. Видається, що податкова амністія як захід детінізації економіки має вінчати процес їх подолання, а поки що вона виглядає як намагання наповнити решето.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Думка експерта

Кваліфікація – склад кримінального правопорушення – кримінально-правова норма: сумісне та роздільне

Опубліковано

on

Кваліфікація кримінально-правових порушень має дуже важливе значення, тому що саме відповідна правова оцінка конкретного суспільно небезпечного діяння породжує важливі наслідки різного рівня, які мають своє відображення у багатьох сферах суспільного життя. Саме тому кваліфікація, у всіх її виразах, потребує постійного дослідження. Своїми роздумами з цього приводу ділиться доктор юридичних наук, доктор теології, професор, член-кореспондент Національної академії правових наук України, заслужений діяч науки і техніки України Стрельцов Євген Львович, завідувач кафедри кримінального права НУ «Одеська юридична академія», член Робочої групи з питань розвитку кримінального права Комісії з питань правової реформи при Президентові України.

Про назву спочатку

Процес формування ефективної правової системи безпосередньо пов’язаний з формуванням (закріпленням) у правових нормах усталених правових положень, які потрібно (можливо) вважати напрацьованими. Відхилення від цього правила може «сприяти» порушенню порядку правового регулювання (охорони) суспільних відносин, що знаходить свої прояви як у загальній системі права, так і в кожній правовій галузі. Найбільш зримо, наприклад, у галузі кримінального права, це проявляється саме при застосуванні кримінально-правових норм, тобто при кваліфікації суспільно небезпечної поведінки. В свою чергу, кваліфікація, кажучи стисло, в своєму «завершальному» правовому значенні, полягає в «ототожнюванні» обставин події, в першу чергу, суспільно небезпечного вчинку особи з ознаками та елементами складу кримінального правопорушення. В свою чергу, склад кримінального правопорушення отримує своє визначення (закріплення) у конкретній кримінально-правовій нормі. Такий взаємозв’язок між цими інститутами простежується і тоді, коли такий «рух» має й так званий зворотний характер. Тобто кримінально-правова норма «створює» відповідний склад кримінального правопорушення, який виступає підставою кримінальної відповідальності, котра, в свою чергу, традиційно реалізується при кваліфікації суспільно небезпечного діяння як кримінального правопорушення. Таке розуміння свідчить про те, що апріорі існує можливість дослідження цього «ланцюга», починаючи з будь-якого початку (кінця), що додатково свідчить про їх взаємопов’язаність та взаємозалежність. Безумовно, не все так просто, бо вони не тільки взаємозалежні, кожний з цих інститутів є складним «самостійним» соціально-правовим феноменом та має як традиції, яких значно більше, так і певні «експромти» у своєму тлумаченні. Саме це – сутність цих інститутів, їх взаємозв’язок, «звичайне» та «експромтне» в їх тлумаченні – і буде аналізуватися в цій публікації.

Про кваліфікацію

Відбувається постійна еволюція поглядів на значні інститути кримінального права, але практично без змін залишається бачення кваліфікації кримінальних правопорушень (раніше «злочинів»). З цього і почнемо. Кваліфікація – правова оцінка (від латинського «qualis» – якість) відповідного діяння, котра полягає, як відомо, у поєднанні двох взаємопов’язаних напрямках людських дій: процесі та результаті, необхідна саме для якісного визначення сутності такого діяння. Тому в процесі кваліфікації встановлюються ознаки, які притаманні відповідному діянню (інформаційно-пізнавальна), а у результаті – і відповідна кримінальна правова норма, ознаки якої найбільш точно «співпадають» з цим діянням (формально-правова). Звертаючи більш пильний погляд на результат такої діяльності, потрібно виділити декілька важливих приміток. Результат кваліфікації, в першу чергу, при її офіційному здійсненні, отримує своє закріплення у відповідному процесуальному документі, що, в свою чергу, створює необхідні правові передумови для прийняття конкретного рішення, яке реалізується у правових наслідках. Це підкреслює, що кваліфікація, в першу чергу, саме як результат, має значення не тільки в конкретному провадженні. Сукупність таких результатів, а інколи і один такий результат, мають (можуть мати) значні більш загальні соціальні наслідки, які дозволяють (можуть дозволити) оцінити законність у функціонуванні всієї системи кримінальної юстиції, в тій політичній обстановці, яка існує в конкретній державі (групі держав). Розуміння цього багато в чому пояснює існуючу перманентну тенденцію, яка проявляється в тому, що незважаючи на те, що, як здається, все давно відомо відносно кваліфікації, звернення до дослідження цієї проблеми ніколи, на мою думку, не втратять своєї необхідності. Найбільш відомими вітчизняними дослідниками, які в останні часи безпосередньо досліджували цю складну проблему, є: Ф.Г. Бурчак, М.Й. Коржансьиій, В.О. Навроцький та ін. Але потрібно зазначити, що в тому чи іншому вигляді, процеси правової оцінки відповідних діянь завжди присутні у роботах практично усіх дослідників кримінального права на будь якому рівні, оскільки отриманні ними результати містять висновки, які тою чи іншою мірою пов’язані з вдосконаленням процесів та результатів кваліфікації. Такі ж наміри існували і при підготовці цієї статті.

У всякому разі, і я постійно на цьому наголошую, кваліфікація людських діянь за своєю сутністю не тільки нагадує, а й за своїми змістовно-методичними підходами практично збігається з постановкою діагнозу (лат. – лат. diagnosis – «розпізнання») у медицині, що і там і там служить передмовою для призначення необхідного, а тим самим й ефективного медичного чи соціально-правового лікування. Потрібно враховувати, що остаточний діагноз/кваліфікація залежить не тільки від того, як виписана методика його встановлення та змістовне визначення у відповідних довідниках/ кодексах. Багато в чому це залежить від рівня професійної підготовки особи, яка це здійснює.

Тому, і це потрібно вважати достатньо природним, не виключені помилки при здійсненні такої діяльності. Наприклад, медики «не приховуючи» говорять про те, що первісний діагноз може бути не до кінця точним та потребує (може потребувати) свого уточнення у наступному тощо. Це ж, на мою думку, існує і при кримінально-правовій кваліфікації, коли первісна оцінка суспільно небезпечних діянь може мати достатньо загальне визначення, без урахування всіх тих, говорячи образно, «деталей», які потім створять (повинні створити) остаточне визначення «діагнозу» такого діяння. Такі помилки, а скоріше неточності, можливо, безумовно умовно, назвати «природними». Але можливі й інші помилки при кваліфікації діянь, які мають іншу природу. Наприклад, якщо не первісний або проміжний, а саме остаточний результат кваліфікації не відповідає умовам встановлення необхідних обставин, які характеризують відповідне діяння, або «вибору» необхідної кримінально-правової норми, або існують проблеми, образно кажучи і там, і там, то це потрібно визначити як принципово значну помилку, яка допущена при кваліфікації відповідного діяння. Потрібно враховувати, що якщо розглядати кваліфікацію у більш широкому значенні, то така помилка може також впливати і на оцінку посткримінальної поведінки винної особи, підстав та умов звільнення її від покарання та її відбування та ін. В свою чергу, саме такі помилки, які мають значні наслідки, та котрі достатньо складно потім виправити, заслуговують більш спеціальної уваги. Так, існує достатньо багато проявів таких помилок, причин, які їх «провокують», обставин, які дозволяють (можуть дозволяти) їх уникати, але, якщо спробувати систематизувати, то усі такі помилки можливо розділити, звичайно умовно, на два основних види: внутрішні та зовнішні.

Загалом таки помилки пов’язуються з так би мовити свідомими (суб’єктивними) або «несвідомими» (об’єктивними) проблемами проведення розслідування та використання положень кримінального законодавства конкретною особою, яка застосовує право. Причому, оцінка таких особистих діянь у нашій країні має сьогодні не тільки правову, а й значну політичну оцінку. Наприклад, критика, в першу чергу з боку впливових міжнародних організації, відносно функціонування нашої судової та правоохоронної системи багато в чому пов’язана саме з наявністю, за їх думкою, упередженості при прийнятті відповідних правових рішень. Такий «відступ» від встановлених правил, можливо, на мою думку, вважати так званими зовнішніми помилками при кваліфікації відповідних діянь.

Більш складними є проблеми, пов’язані з тим, що чинне кримінальне законодавство, кажучи в загальному плані, не «відповідає» (а інколи і суперечить) основним конституційним положенням та/ або охороняє «не ті» суспільні відносини, які існують, чи взагалі їх не охороняє, що слугує так званими змістовними внутрішніми «передумовами» для неправильної кваліфікації відповідних діянь, котрі мають свою назву: прогалини у законодавстві. Наявність таких прогалин, в свою чергу, потребує цілеспрямованої діяльності щодо об’єктивного встановлення таких прогалин та аргументованого удосконалення законодавства.

В цілому, при встановленні помилок при кваліфікації суспільно небезпечних діянь завжди потрібно встановлювати, особливо, коли такі випадки набувають певною мірою постійного характеру, що є їх основною причиною: внутрішні (змістовні) або зовнішні чинники. Тому, і до заходів, спрямованих на попередження помилок при кваліфікації, слід віднести: вдосконалення норм Загальної та Особливої частини КК; усунення міжгалузевих і внутрішньогалузевих колізій кримінально-правового регламентування підстав відповідальності; удосконалення змістовної та організаційної діяльності судової та правоохоронної системи; підвищення професійного рівня правників, що здійснюють такі дії; вдосконалення процесу вивчення курсу «Кримінальне право» в юридичних вузах та ін.

Про склад кримінального правопорушення

Кваліфікація діяння, у всякому випадку на офіційному рівні, починається з моменту вирішення питання про можливість (або неможливість) притягнення особи до кримінальної відповідальності за вчинення нею суспільно небезпечного діяння, підставою для чого є необхідність встановлення у такому діянні складу кримінального правопорушення (ч.1 ст. 2 КК). Тобто кваліфікація «безпосередньо» пов’язана зі складом кримінального правопорушення. Складом кримінального правопорушення традиційно визнається сукупність закріплених у кримінальному законі ознак, за наявності яких реально вчинене суспільно небезпечне діяння визнається таким правопорушенням. Нагадаємо, що тільки в кримінальному законі встановлюється сукупність зазначених ознак; перелік складів кримінальних правопорушень, передбачених законом, є вичерпним; тільки у складі кримінального правопорушення визначається характер та обсяг відповідальності за вчинене кримінальне правопорушення. У кожному складі кримінального правопорушення, як відомо, виділяють чотири елементи: об’єкт, об’єктивну сторону (цю сукупність називають об’єктивними ознаками складу), суб’єкт і суб’єктивну сторону (цю сукупність називаються суб’єктивними ознаками складу). У своїй єдності ці об’єктивні і суб’єктивні ознаки й утворюють склад кримінального правопорушення.

В цілому потрібно враховувати, що склад кримінального правопорушення – це визначена у кримінально-правовій нормі формула, модель конкретного кримінально-протиправного діяння. Кожна кримінально-правова норма, кожна частина у статті КК має (містить) свою формулу кримінального правопорушення. Згадаємо уроки хімії у середній школі. Нас вчили, що вода – це прозора рідкість, яка не має смаку, запаху, кольору. Але таки характеристики має не тільки вода. Так ось для того щоб «бути» водою – ця рідина повинна точно відповідати формулі Н2О. Немає такої формули в конкретній рідини – це не вода. Так і в КК: вбивство, наприклад, має свою «формулу», крадіжка – свою, хуліганство – свою. І ця формула закріплена в чотирьох елементах складу, кожен з яких «несе» своє навантаження, образно кажучи, у вигляді атомів «водню», «кисню» та ін. В цілому, склад кримінального правопорушення необхідно розглядати у двох взаємопов’язаних але все ж в певній мірі відокремлених значеннях. Його наявність в діяннях конкретної особи, виступає, як вище вказувалось, підставою для притягнення такої особи до кримінальної відповідальності. Крім того, ознаки які має конкретний склад кримінального правопорушення, елементи цього складу потрібно використовувати при кваліфікації суспільно небезпечних діянь, розглядаючи їх як правові підстави саме для цього.

Аналізуючи зв’язок процесів кваліфікації та наявності переліку складів кримінальних правопорушень, зверніть увагу на те, що у процесі кваліфікації ми з вами нічого змінити не можемо. Ми тільки намагаємося відтворити минулу подію та зібрати максимум ознак, які її характеризують, для того, щоб мати найбільш поширене уявлення про те, що відбулось. А вже потім починається суто розумова діяльність, яка пов’язана з виділення з усієї множинності «зібраних» ознак саме тих, які визначають конкретний склад кримінального правопорушення, який найбільш «тісно» збігається с ознаками аналізує мого діяння. Ознаки діяння, які були встановлені, виділення з них основних, на думку конкретного правозастосувача, та «ототожнення» їх з ознаками конкретного складу кримінального правопорушення і є мозковим процесом кваліфікації. Ми все більше і більше намагаємося надати кримінальному процесу характер змагальності. Багато в чому змагальність проявляється саме при кваліфікації діянь. Представник однієї сторони у кримінальному процесі виділяє з усього різноманіття обставин, які характеризують конкретне діяння, одні ознаки, котрі він вважає основними і які, з його точки зору, є передумовами правильної кваліфікації. Інший юрист виділяє інші ознаки, які, на його думку, є основними. Підкреслимо, що саме через вміння виділити ознаки і аргументувати їх вагомість багато в чому виявляється професійний рівень юриста.

Про кримінально-правова норму

Наступний крок пов’язаний з нагадуванням про те, що склад кримінального правопорушення отримує своє визначення (закріплення) у кримінально-правовій нормі. Правова норма, в тому числі і кримінально-правова, завжди характеризується наступними ознаками: встановлюється чи санкціонується державою; є загальнообов’язковою та формально визначеною; регулює (охороняє) певні суспільні відносини, що є типовими та неодноразово повторюються; визначає суб’єктивні права та юридичні обов’язки суб’єктів правовідносин; діє у часі, просторі та по певному колу осіб; має свою структуру, тобто внутрішню побудову; забезпечується державним примусом. З такого погляду, кримінально-правова норма та склад кримінального правопорушення мають достатньо «схожих» ознак.

Стосовно кримінально-правових норм, то, як відомо, в достатньо погодженій редакції, існує декілька їх видів: норми-заборони; норми-приписи, дозвільні норми та стимулюючі норми. Всі види кримінально-правових норм потрібні, кожний вид виконує свої обов’язки, але основне «навантаження» кримінального права несуть норми-заборони, у яких закріплюється визначення вчинків, які заборонено вчиняти під загрозою покарання. Якщо аналізувати структуру кримінально-правової норми, в першу чергу, норми-заборони, то ту є певні дискусії, в першу чергу, стосовно наявності у кожній нормі, у кожному виді кримінально-правових норм гіпотези. Що ж стосується наявності диспозиції та санкції, які повинні бути присутніми у нормах-заборонах, то тут положення в цілому погоджені. В нормах заборонах існують різні види диспозицій, які багато в чому отримують свою видову характеристику в зв’язку з необхідність найбільш повно і зрозуміло викласти текст забороненої поведінки. Так, це непроста річ не тільки визначити поведінку, яка повинна бути визнана забороненої. Потрібно знайти такі умовно кажучи, слова та терміни, таку їх сукупність, що б це було ясно, зрозуміло і в професійному плані кваліфіковано. Санкції в нормах-заборонах теж мають свої особливості, але і тут простежується (повинно обов’язково простежуватися) намагання максимально зіставити зміст забороненої поведінки і зміст, спрямованість заходів, які можливо застосувати в разі порушення цієї заборони. Тобто, можливо стверджувати, що диспозиція і санкція, при усіх їх одиночній важливості, повинні досягати завдань та цілей кримінального права тільки (!) у свої сукупності. Поодиноко досягти цього буде складно, якщо взагалі можливо.

Відтак, нагадаємо, що склад кримінального правопорушення повинен бути визначений у кримінально-правовій нормі, а точніше, на що потрібно звернути увагу, у її диспозиції. По-перше, такий підхід багато в чому виключає можливі помилки, які виникають (можуть) виникнути при встановленні (пошуку) додаткових ознак, які характеризують відповідне діяння поза тексту (змісту) кримінально-правової норми. Усі ознаки, які характеризують відповідне діяння, які «створюють» необхідні відповідну «формулу» складу кримінального правопорушення і тим самим підлягають (!) врахуванню при кваліфікації повинні бути максимально «зібрані» так би мовити в «одному місці». Згадайте відоме правило: будь-яка обтяжуюча (або пом’якшуюча) ознака використовується в двох взаємовиключних якостях: або як кваліфікуюча (визначає частину і номер статті КК), або як обтяжуюча, яка використовується «тільки» при призначенні покарання. Тому, якщо така ознака виступає в якості обтяжуючої (пом’якшуючої) ознаки, яка може бути використана при призначенні покарання, вона може бути виділена в Загальній частини. Якщо ж така ознака виділена в якості системо утворюючій або кваліфікуючої та безпосередньо впливає на правову оцінку діяння, вона повинена бути включеною до складу конкретного правопорушення і, отже «впровадженою» у текст відповідної кримінально-правової норми або максимально «наближена» до такого складу і нормі (витікати зі змісту, матися «на увазі»). Інший підхід, хочемо ми того чи ні, якій пов’язаний з «самостійним» пошуком таких ознак у тексті «всього» Кодексу, від самого початку створює передумови для неточного (неповного) визначення тексту кримінально-правової норми, а, отже, і змісту складу правопорушення, а, відтак, і точності кваліфікації, з усіма можливими наслідками.

По-друге, традиційно вважається, що однією з основних, а можливо і основною функцією кримінального права, виступає (повинен виступати) його так званий «стримуючий» результат, якій реалізується в першу чергу завдяки профілактичної функції. Звісно, функції кримінального права, як, доречи і буть якої іншої галузі права, не виникають самі по собі. Функції взаємопов’язані, взаємозалежні від мети та цілей будь якої галузі права, її предмету та методу та ін. Але, погоджуючись з тим, що профілактичні наміри властиві кримінальному праву, причому швидше як мета не стільки цього права, скільки держави, яке використовує можливості цього права, потрібно при намаганні реалізації цього, дотримуватися в певній мірі обов’язкових вимог. Так, коли ми кажемо про загальну та спеціальну превенцію, яке впроваджується (можливо впроваджується) завдяки «здібностям» кримінального права, настоюється на тому що текст кримінально-правової норми/статті в повному обсязі повинен бути та тим самим саме у такому вигляді здійснювати реальний вплив на правосвідомість будь якого громадянина. Будь який громадянин читаючи (знаючи) про наявність такої норми/статті, усвідомлює (повинен усвідомлювати), що відповідні дії вчиняти заборонено (диспозиція) бо при порушенні цього наступає відповідне покарання (санкція). Тому неточна (неповна, «обірвана» ) диспозиція та/або неточна (неповна, відсутня в тексті) санкція, бажаємо ми того чи ні, заздалегідь виключає будь які загально профілактичний «потенціал» кримінально-правової норми/статті.

Саме тому текст кримінально-правової норми у своєму традиційному вигляді обов’язково повинен включати у свій зовнішній вираз (текст) ті складові, які необхідні для застосуванні при кваліфікації кримінальних правопорушень та здійснення профілактичних заходів. Це підкреслює важливе, на мою думку, положення згідно якого, кримінально-правова норма має, так би мовити, двох основних адресатів. Перша група: це «звичайні» громадяни, для яких кримінально-правова норма здійснює, в першу чергу, інформаційне «обслуговування» про зміст заборони та покарання, яке передбачена у разі порушення такої заборони. Друга група: це представники системи кримінальної юстиції, для яких кримінально-правова норма виступає 1) у якості підстави для притягнення особи, якій порушив заборону до кримінальної відповідальності, бо містить в собі состав конкретного правопорушення та 2) «інструментом» кваліфікації діянь такої особи, що дає змогу визначити (встановити) статтю КК (та її частину у разі необхідності), яка б найбільш точно юридично відображала діяння особи з усіма необхідними наслідками її реалізації. В той же час, відсутність необхідного «обсягу» тексту, його неповнота, виключення обов’язкових елементів з тексту кримінально-правової норми/ статті та інші подібні «експромти» з текстом кримінально-правової норми створюють (можуть створити) зовсім «не райдужні» перспективи у використанні можливостей кримінального права. Тому думка відомої фігури в історії людства згідно з якою «форма є ніщо, якщо вона не є формою змісту», має необхідне обґрунтування і стосовно проблем кваліфікації. Це завжди необхідно враховувати при розробці нових кримінально-правових положень, удосконалення існуючих, його перспективний розвиток в цілому.

Про декілька підходів на останок

Аналізуючи цю складну проблему, потрібно відмітити, що існує декілька підходів щодо реалізації положень цих інститутів, в першу чергу, на загально-державному та «людському» рівнях. Загально-державний підхід полягає у необхідності врахування, що зміст кримінально-правової норми та її опис, визначення елементів складу кримінального правопорушення, в першу чергу, об’єкту, кваліфікація, у всіх своїх проявах є певним зовнішнім та внутрішнім «використанням» державою можливостей кримінального права. У змістовному плані тут багато залежить від сутності держави, від того, у якій якості вона себе «відчуває», від тієї ролі примусово-забороняючих заходів, яку вона їм відводить у своїй діяльності та ін. В зв’язку з цим, усі складові «ланцюга», якій аналізувався, відображають, кожній з урахуванням свого «потенціалу», ту загальну та кримінально-правову політику, яку здійснюється конкретна держава (група держав) щодо своєї реакції на суспільно небезпечні діяння. Це складна та багатоаспектна діяльність і тому потребує «спільного» та «поодинокого» змістовного аналізу будь яких новацій та змін у всіх цих інститутах

«Людській» або «особистий» підхід полягає в тому, що кваліфікація суспільно небезпечних діянь сьогодні та і у видимій перспективі, повинна бути суто людською діяльністю.. Незважаючи на перспективи глобальної цифролізаціі/ діджіталізації практично усіх соціальних процесів, у всякому разі так нам «обіцяють», лікувати в медичному та соціально-правовому сенсі повинні все ж люди, бо «машини», на мою думку, ще не можуть реально враховувати чуттєві моменти, які присутні в таких процесах та реально впливають на їх результати. А це, в свою чергу, накладає велику «людську» відповідальність за постановку якісного «діагнозу» у цих напрямках, бо саме діагноз, підкреслю ще раз, виступає необхідним підґрунтям для призначення ефективного так ми мовити – дійсного «лікування». Як висловлювався Гіппократ: Bene dignóscitur, bene curátur (добре розпізнається, добре лікується). І ми це повинні завжди добре розуміти.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі


Новини на емейл

Правові новини від LexInform.

Один раз на день. Найактуальніше.

Facebook

TWITTER

Календар юриста

В тренді

© ТОВ "АКТИВЛЕКС", 2018-2021
Використання матеріалів сайту лише за умови посилання (для інтернет-видань - гіперпосилання) на LEXINFORM.COM.UA
Всі права на матеріали, розміщені на порталі LEXINFORM.COM.UA охороняються відповідно до законодавства України.

Telegram