Connect with us

Думка експерта

Сталий розвиток національної економіки неможливий без економічного багатоманіття

Дата публікації:

Вікторія РЄЗНІКОВА,
доктор юридичних наук, професор, завідувач кафедри господарського права
та господарського процесу Інституту права Київського національного університету імені Тараса Шевченка

Сьогодні правовою спільнотою активно обговорюється представлена суспільству Концепція оновлення Цивільного кодексу України, яка анонсує попереднє скасування Господарського кодексу України (як передумову майбутнього оновлення). Констатується також, що чинний ГКУ є перешкодою на шляху розвитку сучасної економіки, оскільки сповнений «радянщини» та є її «продуктом». Анонсується майбутнє (мабуть, більш вдале) вирішення Цивільним кодексом наявних проблем в економці нашої країни. Чи справді це так? Давайте спробуємо розібратися.

Кому заважає економічне багатоманіття?

Найперше, дивує пропонована суспільству як нерадянська та надсучасна тенденція до відмови від економічного багатоманіття, багатоманітності форм власності (похідних правових титулів) та множинності організаційно-правових форм господарювання (щодо останніх пропонується їх вичерпний перелік закріпити в Цивільному кодексі), в той час як країни розвинутих економік працюють над удосконаленням та підвищенням ефективності менеджменту багатоманіття (економічного, політичного, ідеологічного тощо).

Багатоманіття є якраз передумовою розвитку економіки. Безсумнівна та визнана цивілізованим світом перевага багатоманітності форм власності полягає в тому, що вона створює умови для економічного змагання різноманітних форм власності, їхньої конкуренції в умовах рівноправності. Тим самим форми чинників розвитку продуктивних сил і доводять свою ефективність. Як переконує досвід (і не лише вітчизняний, але й світовий), нині уже не можна зводити виробничі відносини лише до приватновласницьких чи суспільних форм власності. Цей підхід надто спрощений і не відповідає реальному стану речей. У розвинених країнах реальне усуспільнення призвело до глибинних змін форм власності, передусім на основі взаємопроникнення приватної та державної форм власності, до різноманітності їхніх форм. Звичайно, це не означає, що приватна власність зникла. Навпаки, приватна власність і раніше, і на сьогодні має значне поширення в країнах з розвиненою економікою. Характер трансформаційного процесу в Україні змушує по-новому розглянути формування відносин власності, значення тих чи інших її форм у розвитку економічної системи країни.

Із тексту Концепції вбачається, що зазнають реорганізації найперше державні та комунальні підприємства (для довідки, станом на лютий 2021 року в Україні за даними Держстату: державних підприємств налічується — 3 709, казенних — 32, комунальних — 14 190). Вони зараз володіють майном (яке є державною, та комунальною власністю) на праві господарського відання чи оперативного управління. В разі відмови на законодавчому рівні від відповідних правових титулів, без введення адекватних та об’єктивно необхідних обмежень права державної та комунальної власності, може відбутися в доволі стислі терміни тотальний перерозподіл власності, що супроводжуватиметься суцільним роздержавленням.

Однак чи відповідає це інтересам держави Україна, а також цілям її економічного розвитку в сучасних умовах? Безумовно, проблема державної власності за всіх часів була й залишається однією з найбільш дискусійних. Чи може вона бути економічно ефективною, яку роль вона відіграє в розвитку соціальної сфери країни? Як далеко повинні простягатися її межі та на які об’єкти вона може претендувати? Набула поширення думка, що за економічною ефективністю державна власність значною мірою поступається недержавним формам власності. Насамперед через те, що державна власність за внутрішньою сутністю є дещо забюрократизованою, передбачає наявність обмежень щодо реалізації повноваження на розпорядження нею, а отже, — найменше піддається трансформації. І це не залежить від того, в якій економічній системі вона існує.

Тим часом уявлення про роль державної власності були й залишаються неоднозначними. Межа державної власності рухлива, як правило, у бік скорочення. Проте у трансформаційний період штучне форсування тотального процесу роздержавлення може призвести до негативного наслідку. Низка галузей, таких, як: паливно-енергетична, оборонно-промисловий комплекс, виробнича та соціальна інфраструктура тощо, можуть та повинні залишатися об’єктами державної власності. Перехід до розвиненої економіки — це, насамперед, формування конкурентного середовища. Останнє має місце там і тоді, де й коли формується багатоукладна економіка, є різноманіття форм власності та господарювання, що утворюють економічний фундамент суспільної системи.

До того ж, подобається це комусь чи ні, усвідомлюється чи ні, але логіка історичного розвитку така, що значимість фізичних осіб як засновників та власників юридичних осіб — суб’єктів господарювання знижується. Неухильно зменшується частка індивідуальних активів у власності на ресурси, звужується їх реальна можливість керувати цією власністю. Суспільне виробництво все більше стає «економікою юридичних осіб», в розпорядженні яких перебувають гігантські матеріальні та фінансові ресурси. Подібна «деперсоніфікація власності» посилюється фактом відносно самостійних процесів зміни як найманих працівників (у тому числі вищих керівників, менеджменту підприємств), так і власників пакетів акцій або часток реально функціонуючих компаній. Яскравим прикладом економіки такого типу виступає сучасна Японія, де корпорації вже не тільки визначають економічне і політичне життя суспільства, а й прямо впливають на добробут і соціальний статус людей. При цьому частка фізичних осіб у капіталі становить не більше чверті. Тому недоцільно сферу підприємництва урегульовувати виключно цивільно-правовими засобами. Це позбавлено перспективи на майбутнє.

Важливо зауважити також, що станом на лютий 2021 року серед усіх юридичних осіб, зареєстрованих в Україні, суб’єкти господарювання складають близько 94%, з них близько 20% видів суб’єктів господарювання наразі не передбачені як суб’єкти за Цивільним кодексом України. На них у разі скасування Господарського кодексу чекатимуть труднощі функціонування в умовах правової невизначеності з подальшою вимушеною реорганізацією шляхом перетворення через необхідність зміни організаційно-правової форми господарювання.

До реформування сфери господарювання не можна ставитися бездумно, огульно декодифікуючи господарське (економічне) законодавство, де і без того вже давно потребує вирішення проблема множинності нормативно-правових актів. У сфері господарювання за даними Київського міжнародного інституту соціології (КМІС) зайнято наразі близько десяти тисяч осіб, тобто приблизно 24 % населення країни, це при тому, що 32% працівників компаній ще рік тому (до початку пандемії) не були офіційно працевлаштованими (в умовах пандемії, яка все ще триває, наявної кризи в бізнес-середовищі через перманентне введення тих чи інших карантинних обмежень, ця цифра не мала тенденції до зменшення, а відтак могла лише рости разом із зростанням показників безробіття в Україні).

Причини гальмування розвитку економіки

Однією з реальних причин гальмування розвитку економіки є зростання тіньового сектору. Найбільш тінізованими секторами економіки на сьогодні є роздрібна торгівля та будівництво, де масштаби тіньової економіки перевищують 50%. Засобами цивільно-правового регулювання цих проблем не вирішити.

Прикро також, що автори Концепції оновлення Цивільного кодексу України вкотре забули про потреби некомерційного сектору національної економіки, який також еволюціонує в сучасних трансформаційних умовах, потребує розвитку інституціональних форм, всебічного правового врегулювання своєї господарської (некомерційної) діяльності. Масштаби й місце в економічній системі некомерційного сектора не можна недооцінювати. Ось лише декілька цифр станом на лютий 2021 р. за даними Держстату щодо кількості таких суб’єктів: товарних бірж — 620, кредитних спілок — 1 052, громадських організацій — 92 680, громадських спілок — 1 886, релігійних організацій — 26 662, благодійних організацій — 19 854, ОСББ — 35 492, недержавних пенсійних фондів — 73, політичних партій — 15 390 тощо. З метою підвищення фінансової та інституційної стійкості організацій некомерційного сектора необхідна на сьогодні диверсифікація джерел їх фінансування за наступними напрямками: алокація ресурсів на основі багатоканальної акумуляції потенційних джерел, впровадження технологій фандрайзингу, створення ендаумент-фондів, активне використання ІТ-технологій та інтернет-ресурсів. А для цього необхідно розвивати та вдосконалювати господарське (економічне) законодавство, замість декодифікувати його.

І наостанок хотілося б згадати про позитивний досвід інших країн з розвиненою економікою, де прийнято економічні (комерційні, підприємницькі, торгові) кодекси. Найперше, належить згадати, що окремим предметом правового регулювання господарські (підприємницькі, торговельні, комерційні, купецькі тощо) відносини стали, постаючи ще з часів Візантійської імперії (Книга Єпарха), а на території українських земель, зокрема, з Руської правди (ХІ— ХІV ст.), Магдебурзького права (ХІV ст. — до початку ХVІІІ ст.), промислового права (початок ХVІІІ ст. до початку ХХ ст.) й залишаються дотепер у багатьох країнах світу.

Світовий та європейський досвід

Світова історія розвитку економічного (господарського) законодавства свідчить, що закони у вигляді окремих кодексів (комерційних, підприємницьких, торгових, економічних) приймаються і діють у державах різних регіонів світу — у Північній та Центральній Америці (США, Панама, Сальвадор), в Європі (Австрія, Бельгія, Естонія, Латвія, Іспанія, Мальта, Нідерланди, Німеччина, Словаччина, Туреччина, Франція, Чехія), на Близькому Сході (ОАЕ, Оман) у східній та Південно-Східній Азії (Корея, Таїланд, Японія) тощо. Цілком очевидно, що норми цих кодексів, чимало з яких було прийнято протягом останніх 20—30 років, покликані врегулювати не торговельні відносини у вузькому їх розумінні, а відносини у сфері економіки (підприємництва, господарювання) з позицій поєднання, взаємоузгодження приватних та публічних інтересів, віднайдення розумного їх балансу. Останніми прикладами спеціального регулювання господарських (підприємницьких) відносин є: у 2012 р. — Комерційний кодекс Туреччини, що набув чинності у 2018 р., у 2013 р. — Кодекс економічного права (Економічний кодекс) Бельгії. Парламент Іспанії з 2014 року розглядає проект нового Комерційного кодексу. Чому б Україні не використати кращий зарубіжний досвід успішних кодифікацій для модернізації економічного (господарського) законодавства України?

Так, звернімося докладніше, наприклад, до досвіду Бельгії. Економічний кодекс Бельгії став основою для імплементації економічних директив ЄС. Він прямо містить посилання на директиви ЄС, що імплементуються, та регулює наступні сфери економічного життя: конкуренція, захист прав споживачів, бухгалтерський облік, аудит, розрахункові та кредитні відносини, якість товарів/послуг, договори про комерційне представництво, електронна комерція, позасудові та судові процедури врегулювання спорів, антикризове управління. При цьому корпоративні правовідносини у Бельгії врегульовано на сьогодні ще одним кодексом — Корпоративним (набув чинності 01.05.2019 р.). Тож маємо приклад поглиблення, розширення кодифікації, а не відмови від неї в сфері економічних відносин.

Окремо слід відзначити комплексний характер сучасних комерційних кодексів, спрямованих на узгодження публічних та приватних інтересів у сфері бізнесу, і які поряд із приватно-правовими положеннями містять також публічно-правові вимоги до комерційної діяльності, правила публічної звітності, ведення бухгалтерського обліку, конкуренції, ціноутворення, реєстрації підприємств, банкрутства, захисту прав споживачів та, навіть, особливості розгляду відповідних категорій спорів (наприклад, Комерційні кодекси Франції, Австрії, Чехії тощо).

Підсумовуючи, варто погодитися з авторами Концепції оновлення Цивільного кодексу України в єдиному, — одним із фундаментальних національних інтересів України є сталий розвиток національної економіки. Такий розвиток можливий за наявності дієвого механізму правового регулювання, орієнтованого на створення сприятливих умов для ведення господарської (економічної) діяльності і задоволення економічних потреб суспільства, що обумовлює наявність системоутворюючого, комплексного, сучасного кодифікованого акту. Таким кодифікованим актом має стати новий Економічний кодекс, напрацьований в результаті модернізації господарського (економічного) законодавства, який задовольнить існуючі потреби, вирішить наявні проблеми: множинності актів господарського (економічного) законодавства; спрощення, скорочення та угрупування масиву законів, що становлять правову основу господарської (економічної) діяльності на засадах зрозумілості, виконуваності та системності; імплементації прогресивного зарубіжного досвіду законодавчого регулювання економічних відносин, адаптація господарського (економічного) законодавства України до права Європейського Союзу; оптимального поєднання державного регулювання й ринкової саморегуляції економіки, збалансування публічних і приватних інтересів в економічній сфері; системного усунення корупційних ризиків в економічних відносинах тощо.

Кодифікація господарського (економічного) законодавства має бути не знищена, а виведена на якісно новий рівень. На це вказують такі виклики сучасності, як інтенсифікація інвестиційних процесів; стрімкий розвиток електронної комерції та всіх форм дистанційної (онлайн) торгівлі (що не дивно в умовах пандемії та карантинних обмежень); розвиток інноваційних технологій, використання новітніх технологій (цифрових, блокчейн, біо-, нанотощо); використання штучного інтелекту в господарській діяльності; формування та розвиток смарт-промисловості; необхідність врегулювання обігу відходів вторинної сировини у сфері господарювання тощо. Необхідний потенціал Україна для цього має, передусім інтелектуальний. Чимало вчених — господарників та економістів готові вже сьогодні долучитися до цієї відповідальної роботи. Була б лише на те політична воля!

Джерело: Юридичний вісник України

Думка експерта

Дистанційне управління та €200 на бухгалтера: як запустити бізнес у ЄС

Опубліковано

on

Глобалізація та діджиталізація впевнено змінюють наш світ і спрощують ведення бізнесу. Зареєструвати бізнес у Євросоюзі, але керувати ним дистанційно з іншої країни? Легко! Так робить сьогодні чимало підприємців. Як стати одним з них – далі в матеріалі.

Визначитися з юрисдикцією

Сьогодні такі держави як Німеччина, Мексика, Велика Британія та інші роблять все, аби бізнес реєстрували саме у їхній юрисдикції. Адже це – обігові кошти, додаткові податки, зовнішньоекономічні зв’язки та робочі місця для місцевих фахівців.

Одна з таких країн – Естонія. Вона має одну з кращих у світі розвинутих інфраструктур електронних послуг, яка суттєво поліпшує життя як власним громадянам (від сплати комунальних послуг до голосування онлайн), так і іноземним бізнесменам (можливість подавати онлайн-звіти, відкривати рахунки тощо, перебуваючи за тисячі кілометрів від банків чи місцевих податкових). Тож там ви не будете витрачати час на паперову тяганину, а корупція зводиться до мінімуму, бо ж комп’ютер не підкупиш.

На додаток саме Естонія першою в світі впровадила e-Residency – систему віртуального резидентства, яка дозволяє будь-якій людині незалежно від місця проживання і національності користуватися ефективними електронними державними сервісами Естонії. Це і захищений цифровий підпис, і онлайн-банкінг, і оформлення юридичних документів, і банківські перекази та інші фінансові операції, і щорічні звіти онлайн…

Е-резидентство – не документ для подорожей, не віза, не посвідка на проживання. Це інструмент для ведення бізнесу. І дуже ефективний. Ним скористалося вже майже 80 тисяч людей зі всього світу. При чому українці відкрили у Естонії найбільшу кількість компаній.

Визначитися з рахунком чи платіжною системою

Для успішного виходу на ринки ЄС потрібно мати рахунок в іноземному банку. Бо в Україні, приміром, не функціонує такий FinTech провайдер як PayPal чи інші відомі платіжні системи. А відкриття рахунку за кордоном потребує, за різними даними юристів і самих підприємців, до року часу на розгляд. Електронні резидентства спрощують ці процедури, даючи можливість компаніям продавати, заробляти та заводити кошти на власний розвиток.

Стартапери, IT-компанії, фрілансери кажуть, що для них саме такі програми – ідеальний варіант. Наприклад, мій знайомий-підприємець Вадим Кізюн, співзасновник бренду Smart Ink. та власник компанії MYFACTORYHUB OÜ, мав основний канал продажів Amazon. Тож ринок ЄС був для нього одним з основних ринків збуту. Але для вільної діяльності у ЄС виникла необхідність зареєструвати там юридичну особу. Він розглядав е-резидентство у Великій Британії (яка на той момент ще була частиною ЄС), Естонії, Чехії та Словаччині. Та естонське виявилося найбільш вигідним варіантом із точки зору відкриття та адміністрування.

Втім, можливість дистанційно керувати бізнесом, який вийшов на європейський ринок – це не єдине, що приваблює людей саме у естонському e-Residency. Перевагою є ще й податкова система Естонії, яка дозволяє більше коштів спрямовувати на розвиток бізнесу. Це особливо важливо для компаній-початківців. Податку на прибуток підприємства нема. А розподілений прибуток (14-20%) платять лише по факту. Тобто, якщо акціонери компанії вирішують не розподіляти прибуток, вони не повинні сплачувати відповідний податок наприкінці кожного фінансового року, як це передбачає законодавство більшості інших країн.

Обслуговування філії

При масштабуванні бізнесу обов’язково розуміти, хто буде займатися бухгалтерією та всіма “паперовими” нюансами. Є кілька шляхів: робити самому (деякі невеликі компанії власноруч покривають ці моменти), найняти українську компанію, яка розуміється на бухгалтерських тонкощах в інших країнах (але це може бути дорого – такий варіант оптимальний, якщо справді є різні колізії з податками чи звітами й дуже складно розбиратися), скористатися послугами місцевих спеціалістів.

В Естонії, до прикладу, обслуговування юридичної адреси обійдеться у 120 євро. Ще десь у середньому 200 євро на рік йде на оплату роботи бухгалтера. Тут вже залежить від того, хто постачальник послуг. А директора у самій Естонії ви можете навіть не винаймати – естонське законодавство не зобов’язує офіційно працевлаштовувати директора компанії, хіба що в окремих випадках.

Зареєструвати бізнес у Естонії можна у порівняно короткі терміни, без зайвої бюрократії і дистанційно.Щоб отримати картку е-резидента, потрібно зробити заявку на сайті https://apply.gov.ee/. З цього моменту управління поліції та прикордонної охорони Естонії має 30 днів на те, аби розглянути цю заявку.  А загалом, весь процес після подання заявки займає 4-6 тижнів.  Після чого підприємець отримує комплект e-Residency Естонії, який відкриває доступ до цифрових сервісів і локальної незалежності та підвищує довіру до компанії, адже вона діятиме вже в межах законодавства ЄС.

Дмитро Подолєв, засновник iHUB і Mindly

Читати далі

Думка експерта

Реформування правничої освіти: Щире прагнення покращити рівень підготовки юристів чи реалізація методів недоброчесної конкуренції?

Опубліковано

on

Процес обговорення Концепції розвитку юридичної освіти давно вийшов за межі юридичної спільноти, адже бурхливі дебати перейшли з кабінетних та офіційних листувань у соціальні мережі. Такий розвиток подій, можна лише вітати, адже давно стало зрозумілим, що не завжди точка зору «фахівця» є достатньо обґрунтованою та такою, що позитивно вплине на вирішення того чи іншого питання. 


Костянтин БАХЧЕВ
декан факультету підготовки фахівців для підрозділів превентивної діяльності Дніпропетровського державного університету внутрішніх справ, кандидат юридичних наук


Олексій БОЧКОВИЙ
завідувач навчально-наукової лабораторії з дослідження проблем превентивної діяльності факультету підготовки фахівців для підрозділів превентивної діяльності Дніпропетровського державного університету внутрішніх справ, кандидат юридичних наук, старший науковий співробітник

 

Про саму дискусію і розробників концепції

Спостерігаючи за дискусією в соціальних мережах та на медійних платформах щодо напрямів реформування правничої освіти інколи складалося враження, що ті, хто розпочинає такі дискусії, не завжди до кінця розуміють наслідки пропонованих кроків, а самі «реформи» зводяться до «зробимо що небудь, аби не сидіти без діла».

Обговорення питання реформування правничої освіти й безпосередньо проекту Концепції розвитку юридичної освіти дає підстави стверджувати, що дехто з її розробників, вірогідно, планував використати ефект суспільного напруження та хиткий рівень довіри до правоохоронних органів і судової системи. Й враховуючи загальний негатив, цілком доречним було б очікувати реалізації задуманого, особливо що стосується виключення вищих навчальних закладів зі специфічними умовами навчання МВС України з переліку навчальних закладів, які готують правників.

Вивчення прогнозованих наслідків такого рішення розробників Концепції могло б свідчити про підготовку чергового грантового проекту, що стало модною тенденцією в Україні, якби наслідки його запровадження не були такими нищівними як для самих ВНЗ, так і для системи освіти загалом. Більше того, недостатньо зважені та передчасні кроки в такій сфері, як освіта, можуть мати далеко триваючі наслідки, які вплинуть на розвиток державних інституцій та суспільства.

Про реформаторські підходи

Порівняння з грантом не випадкове. Проведення різноманітних грантових досліджень дозволяють реалізувати наукові задуми й одночасно отримати на це відповідне фінансування. Й у цьому немає абсолютно нічого поганого, навіть добре, що є такі можливості. Та не завжди задуми науковців є ефективними, що часто виявляється виключно під час практичної реалізації.

Зокрема, часто вітчизняні дослідники в царині права дорікають недосконалій українській правоохоронній сфері й за приклад беруть досвід багатьох успішних країн, зокрема європейських чи американських. Таке захоплення західним досвідом інколи призводить до ігнорування багатьох важливих аспектів, одним з яких є історичний досвід та приналежність до тієї чи іншої правової системи. Так, у кримінальному процесі є столітній розподіл на континентальну та англо-американську парадигми. Українське законодавство завжди сповідувало першу з них, в якій є досудове розслідування і, в рамках якого здійснюється збір та оцінка доказів, а не в суді, як в останній. На жаль, та багатьма послідовниками модних тенденцій у праві даний аспект не враховується.

Нещодавно такий приклад мав місце, коли законодавці, слідуючи тенденціям копіювання західних правових положень, внесли зміни до ст. 242 КПК України (Закон № 2147-VIII від 03.10.2017 р.) регламентувавши проведення експертиз виключно експертними організаціями, експертом чи експертами за дорученням слідчого судді чи суду, наданим за клопотанням сторони кримінального провадження. Після набрання чинності таких новел робота правоохоронних органів булла паралізована, адже навіть отримання довідки для поховання особи, яка померла природньою смертю, потребувало звернення до суду. При тому знадобилося цілих два роки, аби повернути попередній порядок проведення експертиз (Закон № 187-IX від 04.10.2019). Звісно потрібно використовувати позитивний закордонний досвід, але не варто відкидати й власний, сформований десятиліттями, та такий, що має чимало позитивних рис.

Повертаючись до Концепції, варто зауважити, що аргументуючи свою позицію щодо позбавлення права вищих навчальних закладів МВС України готувати юристів, розробники Концепції однією з підстав такого рішення вважають неспроможність згаданої системи освіти підготувати кваліфікованого правника через відсутність можливості формування здатності до самостійного прийняття рішення майбутніми правоохоронцями через специфіку умов навчання з елементами «воєнщини» та надмірної дисципліни. Начебто, така специфіка навчання позбавляє молодих людей ініціативності та принциповості під час прийняття юридичних рішень у майбутньому.

При цьому розробники Концепції не навели жодних результатів досліджень чи даних, які б її доводили. Більше того, нам не вдалося знайти результатів жодних психологічних досліджень, які б вказували, що дисциплінованість негативно впливає на розвиток особистості.

З іншого боку, значна частина сьогоднішніх адвокатів, прокурорів та суддів тільки завдяки практичним та теоретичним навичкам, отриманим під час навчання в ЗВО МВС України та подальшої служби в правоохоронних органах змогли стати професіоналами своєї справи. Навіть серед суддівського корпусу Верховного Суду та його адміністрації є випускники ВНЗ МВС України. Виходить, що розробники Концепції сумніваються в їх компетентності?

Саме особливості навчання та працевлаштування після закінчення ВНЗ МВС України дають змогу випускникам здобувати безцінний досвід у правозастосовній діяльності, адже випускники, які навчалися за кошти державного бюджету, 100 % працевлаштовуються та зобов’язані пропрацювати мінімум 3 роки в правоохоронному органі, який дав направлення на навчання. А враховуючи особливості вітчизняної правової системи, про які згадувалося вище, вона не спроможна ефективно функціонувати без співробітників, котрі не мають юридичної освіти. Адже в Україні є досудове розслідування, результати якого формує слідчий спільно з оперативними працівниками, а прокурор контролює хід розслідування та підписує обвинувальний висновок. І від того, наскільки юридично правильно підготовлені фактичні данні та обґрунтовано застосовано засоби правового впливу, залежатиме судовий розгляд, тобто держава зможе, в особі судової системи, відстояти свою позицію й захистити суспільство від негативного злочинного впливу.

Виключення правоохоронних органів з інститутів, які спрямовані на гарантування, утвердження й захист прав людини або забезпечення ефективного публічного обвинувачення, з нашої точки зору, є неприпустимим. Адже перед тим, як матеріали кримінального чи адміністративного провадження потраплять до прокурора чи до судді, вони формуються у правоохоронних органах, і від того, наскільки правильно та обґрунтовано буде здійснена попередня правова оцінка чи кваліфікація діяння, й залежатиме подальший хід провадження, або його відсутність взагалі. Крім того, правоохоронна діяльність є тією сферою, де обмеження прав і свобод громадян допускається в законному порядку (проведення оперативно-розшукових заходів чи негласних слідчих (розшукових) дій), а тому потенційно можливе їх порушення. Саме тому для забезпечення гарантованих Конституцією України прав і свобод громадян та для зменшення можливості їх необґрунтованого обмеження чи порушення вказану діяльність повинні здійснювати кваліфіковані правники (юристи).

Одним із завдань, які стоять перед Концепцією, є підвищення рівня конкурентності закладів освіти, що готують правників, із метою підвищення рівня надання освітніх послуг. Разом із тим пропонується безапеляційно позбавити ВНЗ МВС України права готувати правників. При цьому, якщо проаналізувати результати діяльності таких навчальних закладів та їх матеріальної бази, то виникають обґрунтовані сумніви в доцільності такого кроку. Більше того, складається враження, що беззаперечні успіхи ВНЗ МВС України, як в освіті, так і в науці, змушують інші освітні заклади піднімати свою планку до рівня, який інколи є недосяжним.

Зокрема, в Дніпропетровському державному університеті внутрішніх справ функціонує 25 кафедр. Викладацьку, виховну, методичну й науково-дослідну діяльність тут здійснюють понад 325 науково-педагогічних працівників, 64 відсотки яких мають наукові ступені та вчені звання. Загалом в університеті навчаються та підвищують кваліфікацію понад п’ять тисяч курсантів, студентів і слухачів за спеціальностями «Право», «Правоохоронна діяльність», «Психологія», «Економіка», «Менеджмент», «Публічне управління та адміністрування», «Міжнародні відносини, суспільні комунікації та регіональні студії». В навчальному закладі функціонують зала судових засідань, навчальний полігон «Економічна безпека», аудиторія тактичної медицини, інтерактивна кімната з протидії домашньому насильству, психотренінговий комплекс тощо. Університет підтримує зв’язки із 27 навчальними закладами, науковими установами та організаціями. Окрім цього, закладом вищої освіти було укладено угоди про співробітництво з 15 партнерами. У 2018 році ДДУВС став 55-м членом Асоціації європейських поліцейських коледжів. На території університету функціонують 3 гуртожитки, їдальня на 2000 місць, кафетерії, а також волейбольне та футбольне поля, 8 спеціалізованих спортивних залів, стрілецький та мультимедійний тири.

Недоброчесна конкуренція

Інші вищі навчальні заклади МВС України також гідно тримають високий рівень надання освітніх послуг. У 2020 році до академічного рейтингу закладів вищої освіти України «Топ-200» увійшли 5 із 7 вищих навчальних закладів МВС України. Таким чином, ці вищі навчальні заклади складають гідну конкуренцію іншим ВНЗ, які готують правників, і часто йдуть попереду. У зв’язку з цим можна допустити, що позбавлення ВНЗ МВС України права готувати правників є нічим іншим, як намаганням позбутися гідного конкурента. Така собі недоброчесна конкуренція в царині освіти.

Адже деякі положення Концепції самі провокують на такий висновок через свою суперечність. Так, Концепція ігнорує існування державного органу, покликаного оцінювати рівень надання освітніх послуг та приймати рішення щодо навчальних закладів, які надають освітні послуги з порушеннями чи не на достатньому рівні, – НАЗЯВО. За рекомендаціями останнього доцільно поступово скоротити надавачів освітніх послуг за юридичним фахом, що й ставить за мету Концепція у вигляді поступового формування потужних освітніх шкіл. У цьому випадку ЗВО МВС перебуватимуть у конкурентному середовищі, де тривалі традиції підготовки юристів виступатимуть перевагою.

Для ЗВО МВС обсяги державного замовлення визначаються обсягом ліцензії та потребами МВС України у фахівцях юридичного фаху. Це однаковою мірою стосується як атестованих поліцейських, так і цивільних здобувачів, що можуть бути працевлаштовані в ДМС України або в Сервісних центрах МВС. Зазвичай, представники роботодавця (діючі поліцейські/правники) є обов’язковими учасниками комісій із проведення державної атестації здобувачів вищої освіти, адже вони є першими, хто зацікавлений в якісній підготовці здобувачів вищої освіти. Якість наукових досліджень у сфері права об’єктивно оцінюється МОН через атестацію наукових кадрів. Відповідно, як діяльність спеціалізованих вчених рад, так і існування друкованих фахових видань, у ЗВО МВС оцінюється ззовні. Відповідно, не можна вести мову про невисоку якість наукових досліджень там, де вони визнані й підтверджені рішеннями атестаційної колегії МОН України.

Крім того, пропозиція розробників Концепції не здійснювати підготовку здобувачів освіти за спеціальністю 081 «Право» за ступенем бакалавра не відповідає Болонській системі (ЄКТС) та суперечить процесу гармонізації національного законодавства із законодавством ЄС, що передбачено відповідною Угодою про асоціацію. Встановлення ЗВО додаткових умов щодо можливої зміни в структурі підготовки спеціалістів згаданого профілю, як це відбувається в деяких європейських країнах (Німеччина), неможливе, зважаючи на унітарний устрій нашої держави та відповідно централізовану модель надання освітянських послуг.

Загалом, юридична освіта не є виключною сферою, де заплановано, або вже скасовано, освітній рівень бакалавра. Так, підготовка фізиків, інженерів та лікарів часто ставить за мінімальний стандарт здобуття освітнього рівня магістра і така практика є схвальною щодо юридичної освіти. З іншого боку, розширення спеціальностей і професій, може викликати «ланцюгову реакцію», приміром щодо скасування освітнього рівня бакалавра для фахівців з державного управління, філології тощо. Також слід зазначити, що запровадження в Концепції «наскрізної магістерської програми» виключно за денною формою, вступає в явне протиріччя з вимогами законів України «Про освіту» та «Про вищу освіту» щодо рівнів форм здобуття освіти, а також конституційному праву особи на освіту («Ніхто не може бути обмежений у праві на здобуття освіти», ст. 53 Конституції України) та Закону «Про вищу освіту», ст. 49 якого передбачає й заочну форму здобуття вищої освіти. («Громадяни України вільні у виборі закладу вищої освіти, форми здобуття вищої освіти і спеціальності» (п. 1 ст. 4 Закону))

І на завершення, в розділі ІІІ Концепції серед очікуваних результатів зазначається: «забезпечення рівних умов та конкуренції між правничими школами, усунення фінансової та будь-якої іншої дискримінації», разом із тим позбавлення права вищих навчальних закладів МВС України можливості підготовки правників не сприяє досягнення зазначеної мети.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Думка експерта

Податкова амністія 2021: до чого готуватись?

Опубліковано

on

Руслана ПИВОВАРОВА, адвокат з податкових питань

З приводу законопроектів, що прийняті у першому читанні 30.03.2021 року. Питання амністії капіталів та так званого «нульового декларування» вже давно висить у повітрі. Враховуючи те, що навіть оптимістичні розрахунки показують, що майже 25% капіталу в Україні знаходиться в тіні, це могло б стати економічно доцільним рішенням для детінізації економіки та наповнення бюджету. 

Сама ідея податкової амністії не є новою – чимало країн, як європейських так і колишнього СНД, практикували її в різний час. Результати не були однозначними, проте, не можна зауважити, що ніколи її фактичні результати не були настільки оптимістичними як прогнозовані, хоча в деяких країнах її було проведено декілька разів і на різних умовах. Україна ж поки не має подібного досвіду. Проте, найближчим часом це може змінитись.

25 лютого 2021 було зареєстровано пакет законопроектів № 5153, № 5154, № 5155, № 5156 про внесення змін до Податкового кодексу України, Бюджетного кодексу України, Кодексу України про адміністративні правопорушення, Кримінального кодексу України, Кримінального процесуального кодексу України, Закону України «Про нотаріат» та інших законодавчих актів, які врегульовують процедуру податкової амністії в Україні.

Необхідність їх прийняття обґрунтовують, зокрема, і необхідністю створення передумов для подальшої імплементації в Україні Плану протидії розмиванню бази оподаткування та виведенню прибутку з-під оподаткування (Плану дій BEPS), який був розроблений Організацією економічного співробітництва та розвитку (ОЕСР) для боротьби з розмиванням бази оподаткування і переміщенням прибутків за кордон.

Про що податкова амністія?

Фізичним особам пропонують задекларувати свої активи, які були одержані (набуті) такою фізичною особою за рахунок доходів, що підлягали в момент їх нарахування (отримання) оподаткуванню в Україні та з яких не були сплачені податки і збори та/або які не були задекларовані в порушення податкового та валютного законодавства, протягом будь-якого з податкових періодів, що мали місце до 1 січня 2021 року та сплатити збір з одноразового (спеціального) добровільного декларування. За результатами такого декларування фізична особа не підлягатиме адміністративній та кримінальній відповідальності за порушення законодавства, пов’язаними із ухиленням від сплати податків та ЄСВ в частині задекларованих активів.

Об’єкти декларування

Законопроектом докорінно змінено принципи декларування доходів фізичними особами. За загальним правилом, об’єктом декларування та оподаткування є дохід. Окремі правила діють для оподаткування доходу від інвестиційних активів – для цілей оподаткування він зменшується на суму витрат на придбання інвестиційного активу (інвестиційний прибуток).

Натомість, законопроектом пропонується декларувати активи, а не доходи, зокрема:

а) валютні цінності;

б) нерухоме майно;

в) рухоме майно;

г) частки (паї) у майні юридичних осіб або в утвореннях без статусу юридичної особи, інші корпоративні права, майнові права на об’єкти інтелектуальної власності;

ґ) цінні папери та/або фінансові інструменти, визначені законом;

д) права на отримання дивідендів, процентів чи іншої аналогічної майнової вигоди;

е) інші активи фізичної особи.

Декларувати пропонують лише ті активи, доходи на придбання яких не було задекларовано та з отримання яких не було сплачено податки.

При цьому, законопроектом визначено склад та обсяг активів, джерела одержання (набуття) яких у разі невикористання фізичною особою права на подання одноразової (спеціальної) добровільної декларації вважаються такими, з яких повністю сплачено податки і збори відповідно до податкового законодавства:

1) нерухоме майно в Україні в обсязі:

а) квартира загальною площею до 120 кв. м, або майнові права, на таку квартиру у багатоквартирному жилому будинку незавершеного будівництва; або

б) житловий будинок загальною площею до 240 кв. м, або житловий будинок незавершеного будівництва загальною площею до 240 кв. м, за умови наявності у такої фізичної особи права власності на земельну ділянку відповідного цільового призначення;

в) нежитлові будівлі некомерційного призначення та/ або нежитлові будівлі незавершеного будівництва некомерційного призначення загальною площею до 60 квадратних метрів;

г) земельні ділянки, розмір яких не перевищує норми безоплатної передачі, визначеної статтею 121 Земельного кодексу України;

2) 1 транспортний засіб особистого некомерційного використання (крім транспортного засобу, призначеного для перевезення 10 осіб i більше, включаючи водія, легкового автомобіля з робочим об’ємом циліндрів двигуна не менше як 3 000 куб. см та/або середньоринковою вартістю понад 375 розмірів мінімальної заробітної плати, встановленої законом на 1 січня 2021 року, мотоцикла із робочим об’ємом циліндрів двигуна понад 800 куб. см, літака, гелікоптера, яхти, катера).

3) активи, крім визначених вище, сумарна вартість яких не перевищує 400 000 гривень станом на дату завершення періоду одноразового (спеціального) добровільного декларування.

Процедура декларування

Пропонується 2 способи подання декларації:

а) в електронному вигляді в порядку, передбаченому для подання податкової звітності;

До декларації додаються документи, що підтверджують вартість задекларованих активів.

б) через уповноваженого представника декларанта.

Таким представником має бути нотаріус, з яким декларантом укладено відповідний договір. Подання декларації через такого представника здійснюється у знесособленому вигляді (фактично – декларація є анонімною). Крім того, у такому випадку декларант не додає до декларації документи на підтвердження вартості активів, їх копії зберігаються у нотаріуса. Однак, цим способом не можуть скористатись близькі родичі (у значенні Закону України «Про запобігання корупції») до особи, яка за будь-який рік, починаючи з 2005 року, подавала або має подавати декларацію відповідно до законів, що визначають чи визначали правові та організаційні засади у сфері запобігання корупції.

Форма декларації: буде спеціально затверджена для цілей спеціального декларування. Строк декларування: з 01 липня 2021 по 01 липня 2022 року.

Враховуючи те, що станом на сьогодні закон навіть ще не прийнято, ймовірно, що строк буде змінений, оскільки реалізація кампанії у вигляді, що пропонується, потребує значної організаційної підтримки, які буде складно забезпечити у настільки стислий строк.

Збір

Автори законопроект у пропонують для цілей реалізації податкової амністії запровадити збір з одноразового (спеціального) добровільного декларування, який буде спрямований до державного бюджету.

Видається дивним введення нового виду збору у випадку, де фактично йдеться про сплату податку на доходи фізичних осіб за спеціальними ставками. При цьому, поняття збору, визначення якого наведене у ст. 6 Податкового кодексу України, зумовлює його внесення отриманням спеціальної вигоди платником, у тому числі внаслідок вчинення публічним органом на користь такого платника певних дій.

Ставки

5 % – щодо об’єктів декларування, що знаходяться в Україні;

9 % – щодо іноземних активів;

2,5% відсотка щодо номінальної вартості державних облігацій України з терміном обігу більше ніж 365 днів без права дострокового погашення, придбаних декларантом у період з 1 січня 2021 року до 20 червня 2022 року до подання одноразової (спеціальної) добровільної декларації.

База нарахування збору

Найбільш неоднозначно та проблемно виглядає пропонований порядок визначення бази, на яку нараховується збір за результатами спеціального декларування.

Так, пропонується визначати базу нарахування збору з одноразового (спеціального) добровільного декларування як вартість активу, що декларується. Такою вартістю визнаються, зокрема, витрати декларанта на придбання (набуття) об’єкта декларування, вартість, що визначається на підставі оцінки майна, номінальна вартість прав грошової вимоги та інші.

Однак, законопроект не надає відповіді, якій з цих величин має бути наданий пріоритет для цілей нарахування збору. Наприклад, якщо витрати на придбання активу є нижчими за вартість, визначену на підставі оцінки майна, або навпаки, чи не зазнає декларант негативних наслідків у вигляді донарахувань або визнання декларації недостовірною, обравши для декларування те значення, що є меншим.

Проблемним є і питання декларування активів, які є інвестиційними активами (цінних паперів, частки (паю) у майні юридичної особи, корпоративних прав тощо), оскільки не передбачає зменшення бази нарахування на суму інвестиційного збитку, як це передбачено правилами визначення бази оподаткування інвестиційного прибутку.

Також немає відповіді на те, як визначити базу для активів, які знаходяться у спільній сумісній або спільній частковій власності. І ще цікавіше – що робити з активами, які придбані на доходи, які частково не були задекларовані та/ або оподатковані: тобто частина доходу фізичної особи, витрачена придбання активу, отримана без порушення встановленого порядку його декларування та сплати належних податків, зборів та інших платежів, а інша – ні (а це ситуація, можливо, найбільшої групи потенційних декларантів).

Висновок

Наведена тут схематика реалізації податкової амністії, що пропонується авторами законопроекту, є досить узагальненою, але навіть висвітлених проблемних моментів вже досить для аргументації необхідності подальшого доопрацювання законопроекту.

Однак, усунення «косметичних» дефектів юридичної техніки та гармонізації процедури амністії з чинною податковою системою України недостатньо.

Оскільки, найголовнішою мотивацією для участі у спеціальному декларуванні є відсутність у майбутньому юридичної відповідальності, пов’язаної із ухиленням від сплати податків, зборів та інших платежів, більш-менш успішними процедури, подібні до пропонованої податкової амністії, можуть стати за наявності в країні стабільної податкової системи зі сталими «правилами гри», довірою суспільства до правоохоронних органів та судової влади. Очевидно, що в Україні не тільки відсутня кожна з вказаних складових успіху, а і не усунуто основні чинники, що зумовлюють саму тінізацію економіки – корупція та непрозоре, а місцями і просто недолуге адміністрування податків. Видається, що податкова амністія як захід детінізації економіки має вінчати процес їх подолання, а поки що вона виглядає як намагання наповнити решето.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі


Новини на емейл

Правові новини від LexInform.

Один раз на день. Найактуальніше.

Facebook

TWITTER

Календар юриста

В тренді

© ТОВ "АКТИВЛЕКС", 2018-2021
Використання матеріалів сайту лише за умови посилання (для інтернет-видань - гіперпосилання) на LEXINFORM.COM.UA
Всі права на матеріали, розміщені на порталі LEXINFORM.COM.UA охороняються відповідно до законодавства України.

Telegram