Трансплантація: чергові новації, або Роздуми про якість вітчизняного нормотворення

Андрій Гель, кандидат юридичних наук, доцент Вінницького національного медичного університету імені М. І. Пирогова

Наприкінці грудня минулого року був прийнятий і набрав чинності Закон України від 20.12.2019 р. № 418-ІX «Про внесення змін до деяких законодавчих актів, що регулюють питання трансплантації анатомічних матеріалів людині». При цьому більшість пересічних громадян, мабуть, і не звернули уваги на той факт, що це був уже другий закон, прийнятий Верховною Радою України протягом лютого — грудня 2019 року, яким вносилися зміни та доповнення до Закону України від 17.05. 2018 р. № 2427-VІІІ «Про застосування трансплантації анатомічних матеріалів людині» (який лише з 1.01. 2019 р. набув чинності).

Про ситуацію загалом

Доцільно нагадати, що навіть студенту-юристу після вивчення курсу дисципліни «теорія держави і права» стає цілком зрозумілою очевидна істина — законодавство об’єктивно потребує змін лише в тих випадках, коли його чинні норми вже не спроможні ефективно регулювати відповідні правовідносини та виступають «гальмом» їх подальшого розвитку. Отже, спробуємо проаналізувати, чим саме була обумовлена необхідність внесення таких частих змін до законодавства, та які саме новації запровадив законодавець означеними та попередніми змінами в цю, без перебільшення, дуже важливу сферу правового регулювання.

Коротка хронологія законодавчих змін

Тепер згадаємо хронологію названих вище змін законодавства. Так, 17 травня 2018 року Верховною Радою був прийнятий Закон України від 17.05.2018 р. № 2427-VІІІ «Про застосування трансплантації анатомічних матеріалів людині» (далі — Закон від 17.05. 2018 р.), який набрав чинності 24 червня того ж року та вступив у дію з 1 січня 2019-го — одночасно з припиненням чинності діючим на той час Законом від 16.05.1999 р. (№ 1007-ХІV) «Про трансплантацію органів та інших анатомічних матеріалів людині» (далі — Закон від 16.05.1999 р.). А наприкінці лютого 2019 року вже був прийнятий Закон від 28.02.2019 р. (№ 2694VІІІ) «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо застосування трансплантації анатомічних матеріалів людині» (далі — Закон від 28.02.2019 р.), який набрав чинності фактично через місяць з 31.03.2019 р. А ще через сім місяців у Верховній Раді України знову був зареєстрований проект закону з реєстраційним номером 2457, який був прийнятий 20.12.2019 р. уже як закон № 418-ІX «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, що регулюють питання трансплантації анатомічних матеріалів людині» (далі — Закон від 20.12.2019 р.), який набрав чинності з 29.12. 2019 р. Отже, проаналізуємо зміст законодавчих змін та їх доцільність й обґрунтованість.

Закон України від 17.05. 2018 р. (№ 2427-VІІІ, перша редакція)

Не підлягає сумніву наявність об’єктивних причин, що обумовили необхідність прийняття цього закону, адже на той час на теренах України вже понад 20 років діяв Закон від 16.05.1999 р., до якого хоч і вносилися фрагментарні зміни, проте його норми вже були неспроможними забезпечити ефективний розвиток сфери трансплантації, яка, без перебільшення, перебувала в нашій державі в катастрофічному стані (як, до речі, й сьогодні).

Оскільки основні новації Закону від 17.05.2019 р. та його «плюси і мінуси» вже були мною детально проаналізовані раніше на шпальтах цього поважного юридичного видання («Юридичний вісник України» №№ 29—31, 2018 р.), то в межах цієї публікації обмежимося лише побіжною констатацією його окремих як позитивних, так і небезспірних, на мою думку, новацій. Це конче необхідно для того, щоб уявляти загальну картину в цілому.

Насамперед потрібно звернути увагу на той факт, що прийняття Закону від 17.05.2019 р. супроводжувалося дуже широкою піар-кампанією як у друкованих, так і в електронних ЗМІ, окремі меседжі якої не завжди достовірно висвітлювали дійсний стан справ у цій сфері. Зокрема «рекламувалося», що нова редакція закону вперше в нашій державі дозволить здійснювати трансплантацію органів від померлого донора, хоча такий вид трансплантації був передбачений і попереднім Законом від 16.05.1999 р. Крім того, увага громадськості та пересічних українців приверталася до факту, що вперше в Україні для забезпечення ефективної діяльності в цій сфері буде створена єдина державна інформаційна система трансплантації (далі — ЄДІСТ), хоча, знову таки, це не відповідало дійсності, оскільки створення даної інформаційної системи (з такою самою назвою) було передбачено ще в 2002 році наказом МОЗ України від 29.11.2002 р. № 432 (який, до речі, продовжує бути чинним і до сьогодні). Інша річ — наскільки ефективним було функціонування вже існуючої на момент прийняття закону ЄДІСТ та наскільки повним та корисним для практичної діяльності було її наповнення інформацією?

Позитивні новації закону

Отже, до основних позитивних (умовно назвемо їх так) новацій закону від 17.05.2019 р., на мою думку, можна віднести наступні:

• закріплення на законодавчому рівні основних принципів застосування трансплантації та основних напрямів державної політики в цій сфері;
• суттєве розширення переліку близьких родичів та членів сім’ї, які можуть бути живими донорами при родинному донорстві (хоча цей перелік і не виглядає бездоганним з юридичної точки зору — з огляду на норми цивільного та сімейного права);
• запровадження інституту «перехресного донорства» як нового різновиду прижиттєвого донорства»;
• запровадження інституту трансплант-координаторів;
• закріплення на законодавчому рівні загальних засад функціонування ЄДІСТ, переліку реєстрів ЄДІСТ, їх змісту та переліку суб’єктів, які мають право доступу до них;
• розширення переліку живих осіб, у яких забороняється вилучати анатомічні матеріали (іноземці та особи без громадянства, які незаконно перебувають на території України; вагітні);
• закріплення загальних засад та деталізація порядку надання згоди або незгоди на вилучення анатомічних матеріалів у померлих осіб;
• закріплення норми про можливість внесення за бажанням особи відомостей про надання згоди або незгоди на вилучення анатомічних матеріалів на випадок її смерті до деяких її особистих документів;
• запровадження інституту повноважного представника;
• встановлення заборони на вилучення анатомічних матеріалів для трансплантації та/або виготовлення біоімплантатів у померлих осіб, які належать до окремих категорій (дітей-сиріт; осіб, які загинули в результаті проведення АТО чи ООС та деяких інших);
• передача повноважень із затвердження переліку закладів охорони здоров’я, які мають ліцензію на провадження господарської діяльності з медичної практики, що передбачає право з надання медичної допомоги із застосуванням трансплантації або здійснення діяльності, пов’язаної з трансплантацією, з компетенції КМУ до компетенції МОЗ України.
• посилення санкцій за злочини у сфері трансплантації, передбачені частинами 2—5 ст. 143 КК України (Порушення встановленого законом порядку трансплантації анатомічних матеріалів людини).

Інші новації та їх доцільність

До інших новацій, запроваджених законом від 17.05.2019 р., які, на мою думку, не є безспірними та бездоганними з точки зору їх доцільності й обґрунтованості, вважаю за доцільне віднести, зокрема, наступні:

– передбачення законом створення в підпорядкуванні МОЗ України нового центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику в сфері надання медичної допомоги із застосуванням трансплантації та здійснення діяльності, пов’язаної з трансплантацією (навіть побіжний аналіз основних повноважень цього нового органу, які були визначені в першій редакції ст. 9 закону від 17.05.2018 р., свідчить, що виконання значної їх частини покладалося на Координаційний центр трансплантації органів, тканин і клітин МОЗ України, який на момент прийняття закону вже тривалий час функціонував у державі на підставі Положення, затвердженого наказом МОЗУ від 11.12.2006 р., № 812, яке, знову-таки, продовжує залишатися чинним і на сьогодні. Хоча навряд чи сам факт створення додаткового органу виконавчої влади можна вважати дієвим та обґрунтованим способом для досягнення кардинальних змін на краще у сфері трансплантації);

– надання суб’єктам господарювання приватної форми власності права здійснення господарської діяльності з медичної практики, що передбачає право з надання медичної допомоги із застосуванням трансплантації або здійснення діяльності, пов’язаної з трансплантацією (хоча й всі форми власності в нас є рівними, а ст. 17 Основ законодавства України про охорону здоров’я (далі – Основи) зазначає, що держава підтримує господарську діяльність у сфері охорони здоров’я, вважаю цей крок ще завчасним, зважаючи на високий рівень корупціогенних ризиків та низьку платоспроможність пересічних громадян. У контексті цього питання доречно згадати, що в проекті закону, який був прийнятий у першому читанні ще в квітні 2016 р., саме ця новація вбачалася найбільш кардинальною зміною чинного на той час Закону від 16.05.1999 р., у порівнянні з іншими незначними та фрагментарними його правками);

– позбавлення права батьків, піклувальників (інших законних представників) неповнолітніх реципієнтів віком від 14 до 18 років та законних представників реципієнтів, визнаних обмежено дієздатними, одночасно з переліченими особами надавати письмову згоду на застосування до їх дитини або підопічного на проведення операції з трансплантації (хоча я й розумію бажання законотворця привести цю норму у відповідність до інших норм вітчизняного законодавства, які регулюють вік, з якого особа може надавати згоду на медичне втручання (з 14-річного віку), і закріплені, зокрема, в ч. 3 ст. 284 Цивільного кодексу України та ч. 1 ст. 43 Основ. Разом із тим, у ч. 2 ст. 44 Основ та ст. 8 Закону України «Про лікарські засоби», враховуючи особливість окремих ситуацій, законодавець закріплює інший порядок — той, який раніше передбачався й нормами Закону від 16.05.1999 р., редакцію яких, на мою думку, необхідно було зберегти. Крім того, в новій редакції ця норма дисонує зі змістом норм, закріплених у ст. 285 ЦК України та ст. 39 Основ, які визначають, що медичну інформацію про свій стан здоров’я можуть отримувати лише повнолітні особи. Враховуючи обмежений обсяг публікації, залишимо більш детальний аналіз цього питання поза межами статті);

– законодавець так і не звернув уваги на багаточисельні пропозиції практикуючих лікарів, науковців та правозахисників щодо доцільності запровадження у вітчизняне законодавство принципу «презумпції згоди», оскільки на нормативному рівні, знову-таки, закріплюється виключно принцип «презумпції незгоди» (а в якості головного аргументу на користь залишення принципу «презумції незгоди» його прихильники наводять тезу, що застосування «презумпції згоди» є неприпустимим з точки зору дотримання прав людини, оскільки призведе до порушення вільного волевиявлення людини щодо подальшої долі її тіла. Разом із тим принцип «презумпції згоди» успішно діє у 60% європейських країн (в тому числі в Австрії, Бельгії, Франції та цілій низці інших), які в жодному разі не можна звинуватити в умисному порушенні прав людини та ігноруванні законних інтересів своїх громадян. Саме запровадження цього принципу, яке, до речі, крім змін законодавства, не потребує додаткових матеріальних витрат, дозволило нашому сусіду Білорусі здійснити суттєвий прорив у сфері трансплантації анатомічних матеріалів від померлого донора. Більш детальну дискусію з цього питання також залишимо поза межами нашої статті).

Щодо розділу VIII закону

Особливої уваги заслуговують окремі положення Розділу VІІІ (Прикінцеві та перехідні положення) Закону від 17.05.2018 р., адже для забезпечення його повноцінного функціонування з моменту вступу закону в дію пунктом 4 вищеназваного розділу на Кабінет Міністрів України було покладено цілу низку завдань і обов’язків, основними серед яких були:

– створення необхідної нормативно­правової бази, передбаченої законом та забезпечення прийняття відповідних нормативно­правових актів міністерствами й іншими центральними органами виконавчої влади — до 1 січня 2019 р. (підпункти 1—3 пункту 4);

– до 1.10.2018 р. забезпечити утворення та функціонування ЄДІСТ, її наповнення інформацією, адміністрування, програмне забезпечення тощо (підпункти 4—5 пункту 4).

Проте ані у визначені законом строки, ані навіть у перші місяці 2019 р. необхідна нормативна база так і не була створена. Також не було своєчасно створено й ЄДІСТ, що взагалі поставило під загрозу можливість функціонування інституту трансплантації в нашій країні. Головною причиною такого колапсу стало ігнорування органами виконавчої влади вимог п. 4 Розділу VІІІ (Прикінцеві та перехідні положення) Закону від 17.05.2018 р., що й обумовило необхідність підготовки невідкладних чергових змін до законодавства.

Закон України від 28.02.2019 р. (№ 2694-VІІІ)

І ось уже наприкінці лютого 2019 р. був прийнятий Закон від 28.02.2019 р. (№ 2694­VІІІ) «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо застосування трансплантації анатомічних матеріалів людині», який набрав чинності з 31 березня цього ж року. Насамперед для розблокування діяльності у сфері вітчизняної трансплантації (здійснення якої законом нерозривно пов’язувалося з функціонуванням ЄДІСТ), були внесені зміни до п. 4 Розділу VІІІ (виключені підпункти 4 і 5, які стосувалися строків запуску та наповнення ЄДІСТ) та доповнено цей розділ новими пунктами (5—8), які зокрема:

– перенесли строки, визначені для КМУ законодавцем щодо створення та запуску функціонування ЄДІСТ — вже до 1 січня 2020 р. (п. 5);

– розв’язали існуючі колізійні питання, пов’язані з функціонуванням ЄДІСТ, що на той час унеможливлювали надання медичної допомоги із застосування трансплантації, зокрема, дозволивши використання інформації на паперових носіях та уточнивши низку деяких інших питань (підпункти 6—8).

Крім того, означеним законом була внесена й низка інших змін. Як на мою думку, заслуговують на увагу наступні з них:

– зміни до ч. 1 ст. 290 ЦК України, згідно з якими особа віком до 18 років може бути живим донором гемопоетичних стовбурових клітин відповідно до закону;

– у ст. 1 закону розширено перелік осіб, яких законодавець включає до кола близьких родичів та членів сім’ї — додатково включено до нього також двоюрідних братів і сестер, рідних дядька та тітку, рідних племінника та племінницю (до речі, на відсутність цих осіб у переліку я звертав увагу в своїй попередній публікації в ЮВУ);

– лікарям загальної практики — сімейним лікарям надано право вносити відомості до реєстру волевиявлення особи про надання згоди або незгоди на посмертне донорство чи призначення нею повноважного представника (абз. 4 ч. 8 ст. 11 закону);

– внесено низку змін до ст. 14 закону, що регулює вилучення анатомічних матеріалів у живих донорів (прижиттєве донорство), які в більшості своїй стосуються умов та порядку донорства гемопоетичних стовбурових клітин — з урахуванням змін, внесених до ч. 1 ст. 290 ЦК України.

Значну частину новацій, запропонованих законодавцем у Законі України від 28.02.2019 р. № 2694­VІІІ, на мою думку, можна оцінити як доцільні та обґрунтовані.

Закон від 20.12. 2019 р. (№ 418-ІX)

Наприкінці 2019 р. знову стало очевидним, що вимоги законодавця, закріплені в Прикінцевих та перехідних положеннях Закону від 17.05.2018 р. щодо створення належної нормативно­правової бази та запуску ЄДІСТ, у черговий раз своєчасно виконані не будуть. І от знову Верховна Рада України приймає вже третій за рахунком протягом останніх півтора року (і другий протягом 7­ми місяців 2019 р.) нормативний акт — Закон від 20.12.2019 р. № 418­ІX «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, що регулюють питання трансплантації анатомічних матеріалів людині», який набрав чинності з 29 грудня 2019го. В мене особисто не викликає жодного сумніву той факт, що головною метою прийняття означеного закону була чергова спроба влади приховати свою бездіяльність щодо виконання вимог законодавця, закріплених у Прикінцевих та перехідних положеннях закону за черговими численними змінами законодавства, переважну більшість із яких не можна назвати інакше як «законодавчим спамом».

Єдиною корисною новацією цього закону вважаю відмову законодавця від створення нового центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику в сфері надання медичної допомоги із застосуванням трансплантації та здійснення діяльності, пов’язаної з трансплантацією (на цей недолік першої редакції Закону від 17.05.2018 р. я звертав увагу читача вище).

Крім того, не можна дати однозначної оцінки новаціям законодавця у сфері функціонування інформаційної системи трансплантації. Статтею 11 Закону від 17.05. 2018 р. (в попередніх редакціях) передбачалося функціонування ЄДІСТ, структурною частиною якої був визначений і окремий реєстр — реєстр живих донорів гемопоетичних стовбурових клітин. Проте викладаючи ст. 11 в редакції Закону від 20.12.2019 р., законотворець зненацька передбачає створення та функціонування на теренах нашої держави не однієї інформаційної системи — ЄДІСТ, а двох окремих державних інформаційних систем трансплантації — Єдиної державної інформаційної системи трансплантації органів та тканин і Державної інформаційної системи трансплантації гемопоетичних стовбурових клітин. На перший погляд здається, що такий крок законодавця позбавлений не тільки будь­якої логіки, а й здорового глузду взагалі, тим більш враховуючи стан нашої економіки. Проте цю ситуацію можна пояснити дуже просто — саме необхідністю створення та наповнення цілих двох (а не однієї) державних інформаційних систем набагато легше буде переконати пересічного та довірливого громадянина в черговій необхідності перенесення їх запуску ще на цілий рік.

Крім того, викладаючи ст. 11 в новій редакції — Закону від 20.12.2019 р., законотворець навіть не вважав за потрібне пересвідчитися, як саме будуть кореспондуватися інші норми закону з нормами нової редакції вказаної статті, зміст якої на сьогодні просто унеможливлює їх застосування. Зокрема, йдеться про окремі норми ст. 16 закону, яка регулює питання надання згоди або незгоди на вилучення анатомічних матеріалів у померлих осіб. Так, ч. 4 ст. 16 чинного закону містить норму наступного змісту: «Згода або незгода особи на посмертне донорство, заява про відкликання наданої раніше такої згоди або незгоди подаються одному із суб’єктів, зазначених у ч. 8 ст. 11 закону, в письмовій формі за підписом особи, яка висловлює своє волевиявлення». Отже, ця норма для з’ясування переліку суб’єктів, до яких повинна звернутися зі своїм волевиявленням відповідна особа, відсилає нас до ч. 8 ст. 11, яка, на думку законодавця, повинна такий перелік містити. Проте в ч. 8 ст. 11 чинного закону немає жодного слова про означених суб’єктів, а йдеться виключно про співпрацю державної інформаційної системи трансплантації гемопоетичних стовбурових клітин з іншими зарубіжними та вітчизняними інформаційними системами (хоча в попередній редакції ч. 8 ст. 11 була присвячена регулюванню саме цього питання). Наступний приклад — норма, закріплена в абз. 1 ч. 8 ст. 16 чинного закону, — зазначає, що письмова заява особи про призначення повноважного представника засвідчується особистими підписами особи, яка призначає повноважного представника, та особи, котра призначається повноважним представником, і має містити відомості про цих осіб, визначені ст. 11 Закону. В попередній редакції закону, дійсно, перелік необхідних відомостей про таких осіб наводився в п. 1 ч. 3 ст. 11 закону, проте чинна редакція цієї статті такої інформації вже не містить. Схожа ситуація й із нормами, закріпленими в абз. 5 ч. 8 ст. 16 та ч. 10 ст. 16 чинного закону, в яких, знову­таки, присутнє посилання на ч. 8 ст. 11 закону, якою, буцімто, має бути встановлений необхідний перелік уповноважених суб’єктів і про недоліки чинної редакції якої вже йшлося вище.

Ну й найголовніші новації, заради яких цей закон і створювався — це нова редакція пунктів 5 та 6 Прикінцевих та перехідних положень, якими строки створення та наповнення інформацією вже двох державних інформаційних систем трансплантації відтерміновуються ще на цілий рік — до 1 січня 2021 року. Зверніть увагу — не на 3 місяці, не на півроку, а чомусь одразу на цілий рік. Разом із тим законодавець чомусь сором’язливо оминає своєю пильною увагою підпункти 1—3 пункту 4 Прикінцевих та перехідних положень, які ще в першій редакції закону зобов’язували КМУ забезпечити створення необхідної нормативної бази до 1 січня 2019 р., проте так і залишилися не виконаними.

Новації, внесені до КК України

Декілька слів необхідно сказати й щодо новацій, внесених законодавцем до ч. 1 ст. 143 КК України. Диспозиція ч. 1 ст. 143 КК в редакції Закону від 17.05.2018 р. була викладена наступним чином: «Порушення встановленого законом порядку трансплантації анатомічних матеріалів людини». За конструкцією об’єктивної сторони, це був формальний склад злочину, який із суб’єктивної сторони характеризувався наявністю прямого умислу в суб’єкта. Отже, дана редакція фактично жодних питань щодо тлумачення її змісту не викликала. Законом від 20.12.2019 р. диспозиція цієї норми була викладена вже наступним чином: «Умисне порушення встановленого законом порядку застосування трансплантації анатомічних матеріалів людини, що спричинило істотну шкоду здоров’ю потерпілого». З точки зору конструкції об’єктивної сторони — це вже матеріальний склад злочину, який із суб’єктивної сторони характеризується подвійною (змішаною) формою вини — наявністю прямого умислу в суб’єкта щодо діяння та необережності стосовно наслідків. Особисто в мене виникає два запитання до цієї редакції. По­перше, який був сенс додавати слово «умисне», адже й так зрозуміло, що вина щодо діяння — це прямий умисел. По­друге, законодавець з незрозумілих причин запроваджує у сфері кримінального права нове оціночне поняття для наслідків — «істотна шкода здоров’ю потерпілого». Чинний КК України не містить жодних тлумачень цього терміна, відсутнє воно й на доктринальному рівні. Проте законодавець, мабуть, не знав, що в кримінальному праві України існує тривала законодавча практика використання для оцінки наслідків у складах злочинів проти життя та здоров’я особи, пов’язаних зі сферою медичної діяльності, словосполучень «тяжкі наслідки», «інші тяжкі наслідки», «тривалий розлад здоров’я» (ч. 3 ст. 134, ч. 3 ст. 135, ст. 138, ч. 2 ст. 139, ст. 140, ст. 141, ч. 2 ст. 142, ст. 145).

Судова практика та доктрина кримінального права з цього питання виробили сталу точку зору — під тяжкими наслідками (іншими тяжкими наслідками) в цих складах злочину, як правило, розуміється заподіяння шкоди здоров’ю особи у вигляді тяжких тілесних ушкоджень, або тілесних ушкоджень середнього ступеня тяжкості. Натомість законодавець запроваджує нове оціночне поняття, не розкриваючи при цьому його змісту, що, безумовно, не сприятиме однозначному тлумаченню та правильному застосуванню норми і лише створює зайвий хаос.

Переважна більшість інших новацій, запроваджених Законом 20.12.2019 р. (№ 418­ІX), носить, на мою думку, здебільшого фрагментарний, технічний або суто уточнюючий характер і суттєво на зміст закону та ефективність його функціонування в цілому не впливає.

Деякі висновки

1. У процесі законотворчої діяльності законодавцем нерідко відверто ігноруються об’єктивні підстави для внесення змін до чинного законодавства, основоположні канони теорії держави і права та правила юридичної техніки, внаслідок чого проекти законів перевантажуються зайвим «законодавчим спамом», який не несе жодного змістовного навантаження, а лише виступає формальним приводом для «удаваної законотворчості».

2. Неспроможність органів виконавчої влади протягом майже двох років із моменту прийняття Закону від 17.05.2018 р. створити необхідну правову базу та забезпечити діяльність інформаційної системи для його повноцінного функціонування свідчать про їх інституційну слабкість. У цей же час пацієнти, для яких трансплантація є єдиним способом врятування їх життя, залишаються сам на сам зі своїми невирішеними проблемами.

3. Складається суб’єктивне враження (сподіваюся, що воно все ж таки виявиться хибним) про наявність цілеспрямованого та організованого спротиву будьякій спробі держави реформувати вітчизняну сферу трансплантації.

4. Вважаю, що в сучасних реаліях єдиним дієвим шляхом, який би дозволив врятувати життя багатьох тисяч наших співвітчизників, підняти трансплантологію з «колін» та подолати (хоча б частково) існуючий дефіцит анатомічних матеріалів, залишається лише запровадження у вітчизняне законодавство принципу «презумпції згоди» — за прикладом розвинутих демократичних країн. Тим більше, що в скрутних сучасних економічних умовах цей шлях не потребує матеріальних витрат, а лише вимагає зміни норм закону. Й лише після хоча би часткового задоволення існуючого на сьогодні шаленого попиту в анатомічних матеріалах та ефективної й системної санітарно­просвітницької роботи серед населення можна було би, на мою думку, ставити на порядок денний питання про повернення до принципу «презумпції незгоди».

Джерело: Юридичний вісник України

Поділитися

Твітнути