Думка експерта
Українська приватизація: чому, як і для кого?
Володимир Дон,
член Національної спілки журналістів України
Існує низка причин, які принципово вплинули на процес формування України як демократичної, економічно розвиненої європейської держави. Серед них можна виділити вкрай пізно й неефективно проведену люстрацію, а також приватизацію, яка здійснила згубний вплив як на економічний стан країни в цілому, так і на формування в ній фатальної та шкідливої для суспільства системи державного управління, правосуддя тощо. Тут слід зазначити, що при проведенні реформ дуже важливе значення має те, хто є ідеологом, автором цих реформ, хто займається їх реалізацією, які цілі, в тому числі приховані, поставлені «дирегентами», або, як у нашому випадку, ляльководами процесу реформування.
Пострадянський варіант
Досвід пострадянських держав свідчить, що приватизація є ключовим, а правильніше, найважливішим елементом переходу від одного соціально-економічного устрою до іншого, до того ж, її здійснення – досить складний і напружений, а в деяких випадках хворобливий процес.
Читайте також: Визначення розміру застави для підозрюваних у практиці Вищого антикорупційного суду
Відповідно до Юридичної енциклопедії приватизація – це зміна державної та іншої форми публічної власності на приватну, тобто відчуження об’єктів загальнодержавної і комунальної власності на користь фізичних та юридичних осіб (Юридична енциклопедія. Київ Видавництво «Українська енциклопедія» 2003. Р. стр.81. 723 с.).
Приватизація є невід’ємною складовою при переході від командної економіки до ринкової в пострадянських та постсоціалістичних країнах, що стали на шлях транзиту. Спрямованість приватизації проявляється насамперед у виникненні поряд із державною приватної власності на засоби виробництва, створенні конкурентних умов в економічній сфері, що, в свою чергу, підвищує ефективність виробництва та розвиток економіки і сприяє зростанню якості життя громадян. Крім того, під час приватизації держава позбавляється необхідності фінансувати збиткові підприємства.
Відповідно до положень закону про приватизацію державного майна від 4 березня 1992 р., в редакції на дату прийняття (ЗУ «Про приватизацію державного майна» № 2163-XII від 4 березня 1992 року. Втратив чинність 07.03.2018 р.), пріоритетне значення мають абсолютно голослівні й апріорі нездійсненні принципи щодо законності; соціальної захищеності та рівності прав громадян України у процесі приватизації; повного, своєчасного та достовірного інформування населення про всі дії влади щодо приватизації. Відповідно, декларування того, що пільги на придбання державного майна членами трудових колективів підприємств, що приватизуються; пріоритетне надання громадянам України прав на придбання державного майна; безоплатна передача частки державного майна кожному громадянинові України; пріоритетне право трудових колективів на вибір форми власності і придбання майна своїх підприємств були направлені на створення враження, що приватизація здійснюється на користь простих українців.
Варто звернути увагу й на те, що в самому цьому законі відсутнє тлумачення мети приватизації, її основних завдань та очікуваних результатів. Нічого не сказано й про прискорення економічного зростання, залучення іноземних і внутрішніх інвестицій, пошук ефективного власника, забезпечення конкурентних умов приватизації.
Про це йдеться в Законі «Про приватизацію державного і комунального майна» № 2269-VIII від 18 січня 2018 р., який прийшов на заміну попередньому. Але до того часу в державі відбулися докорінні зміни, які вимагали від законодавства, в тому числі й приватизаційного, вирішення зовсім інших завдань. Серед них боротьба з корупцією, подолання кланово-олігархічних ознак, явищ і принципів в національній економіці, реприватизація об’єктів, які були відчужені з порушенням норм діючого права та інші. Таким чином, новий Закон, як і попередній, не є актуальним, не відповідає вимогам часу і, зрозуміло, не дасть очікуваного результату, що ми і маємо можливість спостерігати сьогодні.
Процес перерозподілу власності: початок
Проголошена свого часу м. с. горбачовим перебудова призвела згодом до неминучої зміни державного устрою – системи політичних, економічних, правових, соціальних тощо. відносин у державі, що регулюються Конституцією та іншими законами. На зміну соціалізму прийшов капіталізм. Основна відмінність капіталізму (економічної системи виробництва й розподілу, заснованої на приватній власності, юридичній рівності та свободі підприємництва), від соціалізму (суспільно-політичної системи, заснованої на громадській власності, спрямованої на досягнення загальної рівноправності, соціальної рівності та справедливості) полягає в ставленні до власності на засоби виробництва (Бертран Баді, Дірк Берг-Шлоссер, Леонардо Морліно. Political Science: A Global Perspective. SAGE Publications Ltd; Россер Маріана В. та Дж. Барклі-молодший (23 липня 2003 р.). Порівняльна економіка в світовій економіці, що трансформується. MIT Press п. 53. ISBN 978-0-262-18234-8).
Читайте також: «Тяжкі наслідки» як складова умови віднесення кримінального провадження до підсудності Вищого антикорупційного суду
Парадоксальність приватизації на пострадянському просторі полягає в тому, що вона здійснювалася не через неминучий еволюційний процес, що був викликаний об’єктивними змінами в суспільних відносинах, а в зв’язку з тим, що керівництвом срср було прийнято рішення про перерозподіл державної та муніципальної власності в приватні руки й у більшості епізодів ці руки не були випадковими. Слід зазначити, що процес переділу власності почав активно реалізовуватися ще в період 1985– 1990 років, коли слово «приватизація» було практично невідомо більшості радянських громадян.
«Локомотиви інфляції»
Із метою повернення втрачених завдяки бездарному комуністичному керівництву країною економічних позицій, цк кпрс створює так звану альтернативну комсомольську економіку. У 1987 року під «чуйним» керівництвом кпрс при цк влксм було створено Координаційну Раду Центрів науково-технічної творчості молоді (ЦНТТМ) з їх відповідним поширенням практично по всю територію радянського союзу. Зазначені центри мали монопольне право проведення операцій з переведення в готівку фінансових коштів (перетворення безготівкових грошей на готівку). При цьому, вказана послуга здійснювалася аж ніяк не безкоштовно і навіть без урахування «пролетарського походження» або єдності ідеологічних поглядів. Ціна становила до 30% від суми, що підлягала конвертації, з яких 5% передавалося старшим товаришам. У комсомольських колах ЦНТТМ у той час жартівливо називали локомотивами інфляції».
На цьому етапі трансформації державного устрою відбулася зміна одного з найважливіших ідеологічних гасел, яке в існуючих реаліях звучало таким чином: «комунізм – для народу, капіталізм – для номенклатури». Приблизно в цей же час замість старої системи привілеїв номенклатури, яка мала «натуральний» характер (квартири, дачі, машини, спецпайки тощо), виникла зовсім нова, яка була заснована на винятковому праві високопоставлених партійних і радянських чиновників отримувати величезні гроші в результаті реалізації принципів капіталізму в умовах соціалістичної держави. Номенклатурі дозволили одержувати прибуток, експлуатуючи та розпоряджаючись суспільною власністю, а також користуючись недосконалістю законодавства та нерозумінням основною масою населення процесів, що відбуваються.
Віддаючи належне злодійській винахідливості комуністичних лідерів, неможливо не звернути увагу, що на фоні інфляції, неплатоспроможності вітчизняних підприємств та зубожіння громадян, цк кпрс було ухвалено рішення про приділення особливої уваги міжнародним економічним відносинам шляхом створення спільних підприємств. У подальшому, для здійснення контролю та управління процесом зі створення та діяльності СП було організовано Асоціацію спільних підприємств.
Номенклатура: старт первісного накопичення капіталу
В Україні, наприклад, зареєстрований у Донецьку в 1989 році кооператив комплексної спеціалізованої медицини, протягом одного дня став засновником трьох СП і перерахував до їх статутних фондів 50 млн доларів США, суму на той час – фантастичну. Можна з величезною впевненістю стверджувати, що саме з цього часу на пострадянському просторі розпочався процес первісного накопичення капіталу в умовах злодійського радянського режиму, конкретними прикладами якого є наступні. За більш ніж піввікову історію кпрс отримала величезну кількість нерухомості: будівлі обкомів, міськкомів та райкомів партії, будинки політичної освіти, пансіонати, санаторії, спеціальні лікарні, житлові приміщення, готелі тощо, які розташовувалися в найбільш елітних районах населених пунктів. Кошти на утримання цих будівель не економилися, тому, незважаючи на розвал економіки, що почався, вони перебували, практично в ідеальному стані й були обладнані з широким розмахом.
Читайте також: Формування антикорупційного законодавства як приклад відсутності політичної волі для подолання корупції в Україні
Попит на такі будівлі був дуже високий, що дозволяло їх успішно здавати в оренду та отримувати номенклатурі досить великі доходи, природно, що про жодні податки не могло бути й мови.
Ще одним джерелом доходів номенклатури було пільгове кредитування. Маючи можливість впливати на чиновників державних банків, компартія сприяла отриманню кредитів за низькими, а іноді взагалі за безвідсотковими кредитними ставками, при тому, що загальноприйнята ставка кредитування наприкінці дев’яностих досягала 200%. Є загальновідомим фактом, що в умовах значної інфляції видавати кредити під невеликі відсотки є досить ризикованим, а пільгові чи безвідсоткові кредити – свідомо збитковим, і можливо злочинним.
На цьому фоні особливої популярності набула схема, за якої: сьогодні брався кредит, наприклад, у сумі 500 000 руб. при ринковій ціні долара США 20,0 руб., що становило 25 000 $, через центри НТТМ рублі переводилися в готівку і конвертувалися в долари США. А за кілька днів, коли курс піднімався до позначки 25,0 руб. за долар, зазначені 25 000 $ становили вже 625 000 руб. Таким чином, за кілька днів можна було покласти до кишені майже 125 000 руб. або 5 000 $, на ті часи – величезну суму.
І це ще порівняно «чесна» схема. Ситуація коли в період 1985 по 1991 роки офіційний курс долара коливався не більше 0,56 – 0,758 рублів за долар США, комерційний курс Держбанку досягав позначки 1,75 руб. за долар, а курс чорного ринку сягав позначки 33 руб. за долар, обтяжені владою та впливом, чиновники заробляли сотні мільйонів доларів на ціновій різниці курсу чорного ринку та офіційного або комерційного курсу Держбанку, знищуючи національну валюту та економіку держави.
Можна було брати валютний кредит за офіційним курсом, а після конвертації за ринковим повертати рублі знову ж таки за офіційним курсом Держбанку срср. А якщо не хотілося напружуватися, то можна було просто безкарно не повертати кредит.
Скориставшись необізнаністю та розгубленістю населення, розвалом і знищенням системи управління економікою внаслідок помилкової, а, можливо, й умисної шкідницької політики в реалізації «ідей перебудови», партійні та комсомольські функціонери, що приєдналися до них, із подвоєним ентузіазмом розпочали процес присвоєння загальнонародної власності. В умовах відсутності відповідної законодавчої бази, ефективних інститутів влади та користуючись необмеженим адміністративним ресурсом, абсолютно аморальний процес переділу власності призвів до злиття політичної й адміністративно-господарської номенклатури, що згодом стало прообразом олігархічних кланів, злочинних угруповань тощо.
У цих умовах, у 1987 році, почав стрімко розвиватися процес «номенклатурної приватизації», який полягав у тому, що високопосадовці приватизували державні організації, підприємства тощо, які були в їхньому підпорядкуванні. Таким чином відбувалося перетворення міністерств на концерни, при цьому керівництво міністерства оперативно трансформувалося в керівництво концерну, який реєструвався як акціонерне товариство і до якого за допомогою нехитрих маніпуляцій та махінацій частково або повністю переходили права власності державних підприємств, які колись були підконтрольні відповідному міністерству. Аналогічним способом здійснювалася приватизація банківської системи, коли змінювалася вивіска, власник і, природно, одержувач прибутку, а колектив, будівлі та решта залишалося без змін.
Приблизно ті самі процеси відбувалися й на території, тоді ще союзної Республіки Україна. Як і в москві, біля витоків переходу державної власності до приватної та щасливими володарями цієї власності були представники української партійної номенклатури, керівники лксму, директорський корпус та профспілкові лідери. При цьому цілком природно, що держава не отримувала з нього ні копійки. Прикладами розкрадання держвласності є завод «Електрон», кондитерська фабрика «Світоч», низка підприємств харчової промисловості тощо.
У зв’язку з розвитком в Україні кооперативного руху (зайнятість становила близько 700 тис. осіб) та створенням СП виникла гостра потреба в певних виробничих потужностях, що згодом призвело до створення орендних підприємств різного профілю, яких у 1989-му році налічувалося понад 300. У 1990 році на так звані орендні відносини перейшла переважна кількість підприємств (Приватизація: реформа або грабіж народу. 29 жовтня 2012 року. Володимир Ларцев). Наступним кроком було підвищення господарської самостійності та фінансової незалежності підприємств, зниження рівня державного контролю, що дозволило партійній номенклатурі на додаток до влади прихопити ще й величезний економічний «пиріг» – ресурс у вигляді колишньої державної власності. Слід звернути увагу на ще одну дуже важливу деталь – усі вказані вище процеси відбувалися за умов, коли законодавчої бази, яка регламентує процес приватизації, в Україні ще не було. Таким чином те, що відбувалося, мало неправовий характер, що, скоріше, нагадувало масове розкрадання державного майна обмеженим контингентом допущених до цього свавілля представників колишньої радянської партійної номенклатури та співтоваришів, що приєдналися до них.
На даному етапі перед комуністичним керівництвом стояла одна мета – пересадити партійну номенклатуру з партійних крісел у крісла керівників підприємств, вжитися в образ власника, змінити політичну посаду на крісло бізнесмена. Державні ресурси переходили до рук приватного власника. Але коли процес роздержавлення почав набирати обертів, республіканська номенклатура побачила загрозу того, що дерибан здійснюватиметься зверху через центральну політичну владу в Москві, а не в Києві. У цій ситуації й виникло рішення про негайне здобуття суверенітету, щоб відвадити від української годівниці московських колег.
Приватизація в Україні. Етапи, методи
За цих умов бюрократія спонтанно зайняла політичну нішу, що звільнилася від Комуністичної партії. Не маючи ні розвиненої ідеології, ні інших атрибутів політичної влади, за фактичної відсутності контролю з боку суспільства бюрократія стихійно приватизувала державні повноваження і спрямувала розвиток країни на реалізацію власних внутрішніх інтересів. Це знайшло відображення в гіпертрофічному розвитку «хабаромістких» державних функцій і скороченні «нехабаромістких» (докладніше див.: Пасхавер А. Перспективы частного предпринимательства в Украине: бюрократия против капитала. Зеркало недели. № 25. 1999). /Пасхавер О. Українські реформи, або приватизацію ніхто не любить).
Водночас у період 1991–1992 років перед українськими владними елітами стояло куди більш амбітне завдання ніж забезпечення власного режиму влади. Приватизація радянської індустріальної спадщини та особливості пострадянського капіталізму призвели до величезного розшарування між привілейованим станом одержувачів та істотно збіднілим у ході економічної кризи (1991–1996 рр.) населенням (Aslund A. How Capitalism Was Built: Transformation of Central and Eastern Europe, russia, Caucasus, and Central Asia. Cambridge, 2013. 355 page). Крім контролю над економікою, ці «рентоодержувачі» здобули владу як над державними, так і над кримінальними структурами, утворивши клани та патронажні мережі (Мінаков М. Століття української політичної системи).
Читайте також: Оновлення судової системи. Чому участь міжнародних експертів у ключових відборах важлива?
Більше того, головним мотивом цих старих-нових власників було саме придушення ринкових механізмів, потенційно загрозливих для їхніх позицій. У результаті конкурентний відбір в Україні протягом тривалого часу був значною мірою придушений (О. Білоцерківець, М. Голованенко, В. Дубровський, Т. Шигаєва. Звіт про результати досліджень по проекту: «Соціально-економічні наслідки приватизації державного майна в Україні: перші десять років». Центр соціально-економічних досліджень CASE-Україна стр. 49). Яскравим, але не поодиноким, прикладом цього є абсолютно безглузде застосування мит та акцизів на імпортні авто з метою, нібито, підтримки вітчизняного автовиробника – АвтоЗАЗ, лобістом якого був його власник народний депутат Таріел Васадзе.
Розвиток стійких угруповань навколо патронів-олігархів, що почався в дев’яностих, згодом призвів до об’єднання політиків, бюрократів, парламентарів, суддів, прокурорів, керівників місцевого самоврядування, фінансистів, промисловців, кримінальних підприємців та авторитетів, а також медіа-компаній, партійних фондів, благодійних фондів, громадянських рухів. Ці клани оформлялися як своєрідні «владні піраміди». І якщо в росії та білорусі перемогли одноосібні вертикальні утворення, то в Україні останні тридцять років пройшли в конкуренції та кооперації кількох окремих «пірамід» (Генрі Е. Хейл. Націоналізм та цинізм у політиці: чи є протиріччя?).
Приватизація як форма роздержавлення
З іншого боку, розвиток згаданих вище подій можна охарактеризувати як роздержавлення – процес ліквідації державного монополізму, формування багатоукладної економіки, її децентралізації, звільнення держави від невластивих їй функцій виробництва продукції, товарів та послуг неадміністративного характеру. В нашому випадку приватизацію слід розглядати як одну з форм роздержавлення. При цьому виникає абсолютно логічне питання – чому таке роздержавлення повинно здійснюватися виключно в злодійський спосіб? Таким чином, під приватизацією слід розуміти процес продажу чи передачі приватним особам (інвесторам) державної чи громадської власності.
Приватизація майна державних підприємств – процес відчуження майна, що перебуває в державній чи комунальній власності приватним (юридичним та фізичним) особам. Відповідно до Закону «Про приватизацію майна державних підприємств» (у редакції 1992 р.) – приватизація майна державних підприємств України (далі – приватизація) – це відчуження майна, яке перебуває в загальнодержавній, республіканській (Автономної Республіки Крим) та комунальній власності, на користь фізичних та недержавних юридичних осіб. У зв’язку з цим, якщо підходити до процесу приватизації виключно формально, то можна стверджувати, що приватизація в Україні офіційно розпочалася після набрання чинності відповідним Законом, тобто в березні 1992-го.
На той час партійна номенклатура еволюціонувала до спільнот, які можна класифікувати наступним чином: високопосадовці нової влади незалежної України; керівники органів місцевого самоврядування, місцевих адміністрацій, центральних органів виконавчої влади, «червоні директори», керівники та співробітники силових структур, члени кримінальних угруповань. У ряді випадків це були представники не першого, а іноді й не другого, ешелону радянсько-партійної номенклатури, які не володіли потужною фінансовою підтримкою та глибоким розумінням процесів, що відбуваються. Цей чинник, а також відсутність чітких політичних та економічних цілей призвели до того, що процес приватизації в Україні затягнувся на десятиліття та набув цілої низки негативних рис.
Отже, приватизація стартувала і, починаючи з 1992 року по теперішній час, пройшла декілька різних за результатами, методами та способами реалізації етапів. Єдиною загальною рисою всіх цих етапів було позбавлення законних прав громадян України на отримання їхньої частини державного майна. На думку низки фахівців, в Україні можна виділити такі основні етапи приватизації: підготовчий етап (1989 – жовтень 1991 рр.); мала приватизація (1992 – 1994 рр.) – приватизація малих підприємств трудовими колективами шляхом укладання договорів оренди з наступним викупом чи безпосередньо викупом; масова приватизація (1995 – 1998 рр.) – приватизація малих, середніх і великих підприємств із використанням ПІС (приватизаційних майнових сертифікатів) і КС (компенсаційних сертифікатів) для широкого залучення населення до придбання акцій підприємств; фінансова приватизація (з 1999 р.) – шляхом реалізації індивідуальних процедур залучення стратегічних інвесторів (Падалка С. С. Приватизація в Україні у системі відносин: влада, громадянське суспільство, особистість. 1991–2010 роки (Інститут історії України НАН України. С. 112). При цьому даний етап, особливо період 2003 – 2004 рр. характеризується як етап прискореного розпродажу державного майна бізнес-групам та чиновникам, наближеним до влади, і є початком кризи приватизаційного процесу в зв’язку з його криміналізацією (Українська приватизація: перспективи та пріоритети. Аналітична доповідь та матеріали круглого столу. Я. А. Жаліло та ін. за загальною редакцією В. Є. Воротіна. К.: НІСД, 2008, 58 с.).
Незважаючи на різний час проведення етапів, відмінності в об’єктах приватизації, її мети та завдання, всі ці етапи поєднує одна найважливіша складова – позбавлення громадян України можливості впливати на процес роздержавлення для досягнення об’єктивних та справедливих цілей. Приватизація стала основою формування України, як олігархічної держави, бананової республіки в центрі європейського континенту. Керівники України взяли до уваги той факт, що громадян у державі багато, а власності мало, на всіх не вистачить, а своя сорочка, як то кажуть…, та й укорінений радянський принцип «що охороняю, те й маю», виявився надзвичайно живучим і в нових економічних умовах.
(Далі буде…)
Джерело: Юридичний вісник України
