Connect with us

Думка експерта

Вчитися чи сміятися? А, може, плакати?

Сергій САФУЛЬКО, адвокат

Із першого квітня цього року (не знаю випадково, чи ні, але ця подія співпала з Днем чи то сміху, чи то дурня) в українських адвокатів голова повернулася на всі 360 градусів. Бо з цього дня почав діяти новий Порядок підвищення кваліфікації адвокатів.

Підвищення своєї кваліфікації, звісно, річ потрібна, тим більше для адвокатів цей обов’язок прямо передбачений законом. Питання лише в тому, в яких формах та в який спосіб. І ось новий Порядок, здається мені, тут якраз кваліфікації не підвищує, а ускладнює її, практично унеможливлює, бо встановлює такі перепони, що тепер слід думати, як не стати жертвою цього нововведення замість того, щоб займатися адвокатською практикою. Загалом, прагнення Національної асоціації адвокатів множитися всілякими положеннями, порядками — гідне подиву, бо множаться вони як гідра і є загроза, що скоро адвокату замість того, щоб вникати у справи своїх клієнтів, потрібно буде замислюватися, аби самому не стати клієнтом у справах з різними інспекціями, комісіями, радами, школами й іншими новоутвореннями НААУ. Тож і не дивно, що вже навіть появилися адвокати, які спеціалізуються в спорах з органами адвокатського самоврядування. Прикро, але факт! Крім багатющих структур НААУ, які передбачені Законом «Про адвокатуру і адвокатську діяльність» (а це — Рада адвокатів України, Вища кваліфікаційно-дисциплінарна комісія адвокатури, Вища ревізійна комісія, регіональні ради адвокатів, регіональні КДКА, регіональні ревізійні комісії) ще створенні й інші інституції, не передбачені Законом № 5076/VI, але які наділені дискримінаційними повноваженнями щодо адвокатів і щодо яких якраз і є сумніви у їх легітимності.

Ось і нинішній Порядок, затверджений рішенням Ради адвокатів України від 14.02.19 № 20 наділяє Вищу школу адвокатури НААУ провали, які, на нашу думку, виходять за межі її повноважень, і школа при їх реалізації перетворюється з освітнього закладу в ще одного контролера над адвокатами. Хороша ідея про ВША, без сумніву. Здавалося б, вона й повинна була б і організовувати системне навчання адвокатів, якщо вже через суб’єктивний чинник не доручати це Академії адвокатури, але замість того новий Порядок уповноважив її на здійснення «контролю якості організації процесу підвищення кваліфікації, що здійснюється всіма операторами підвищення кваліфікації адвокатів», а для цього у ВША запроваджуються… інститут ревізорів! Читаєш, і якось моторошно стає. Ми що, даруйте, першокласники у початковій школі? Врешті-решт, це ж адвокати, які вже мають певний рівень кваліфікації, певний досвід, певну репутацію! Може, не варто запроваджувати інспекції, а зайнятися тими самими «семінарами, тренінгами тощо?», тобто навчанням, а не інспектуванням?

Якщо слідувати цьому Порядку, то ВША стає крутішою за будь-яке управління освіти регіону. Бо це такий монстр, що якось аж совісно за школу. Мудрі ж люди там є викладачами, то навіщо ж їх перетворювати на інспекторів відділу освіти, які на кожного адвоката ведуть журнал, виставляють бали, повідомляють про них РАУ або регіональні ради адвокатів, видають сертифікати з відповідним внесенням такої інформації до ЄРАУ? Своєрідне досьє на адвоката.

Закон про адвокатуру і адвокатську діяльність чітко передбачив, які відомості вносяться в ЄРАУ (ст. 17 Закону). Це: прізвище, ім’я та по батькові адвоката, номер і серія видачі свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю, номер і дата прийняття рішення про видачу свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю (номер і дата прийняття рішення про включення адвоката іноземної держави до Єдиного реєстру адвокатів України), найменування і місцезнаходження організаційної форми адвокатської діяльності, номери засобів зв’язку, адреса робочого місця адвоката, інформація про зупинення або припинення права на заняття адвокатською діяльністю, інші відомості, передбачені цим законом.

Як бачимо, не передбачає закон внесення до ЄРАУ відомостей щодо адвоката, які встановлені Порядком № 20 від 14.02.2019 року. Та це й не повинно бути властиво ВША — функція інспектора з підвищення кваліфікації адвокатів, як і РАУ — ті нові повноваження, які вони самі для себе придумали в цьому Порядку.

Візьмемо так звану акредитацію операторів, себто навчителів адвокатів. Так ось, «сторонні оператори» (тобто не органи адвокатського самоврядування), а всі інші за акредитацію мають заплатити ВША … 50 мінімальних заробітних плат станом на 1 січня, що означає, якщо якийсь заклад чи науковець захотів би стати лектором у ВША, то не йому заплатять, а він має заплатити … 50 мінімальних заробітних плат! Що це значить на практиці? Це значить, що нікому з класних викладачів зробити це буде нереально, бо сумнівно, щоб якесь наукове світило, аби просвітити нас, темних, захотіло у 2019 році викласти ВША 208 650 тисяч гривень.

Отже, будуть «масовки», де згонять (даруйте, зберуть) 700—800 адвокатів на такий собі «домашній» семінар і будуть там «лекторами» всі свої, бо чужі мають заплатити. Не думаю, що це правильно. Це по-перше, а по-друге, ще гірше: це призведе до того, що будемо ми варитися у власному соці, будемо вчити самі себе, бо сторонні оператори (тобто, не РАУ чи регіональні РА) за опрацювання та облік залікових балів сплачують ВША … 1 відсоток мінімальної заробітної плати за кожен заліковий бал, тобто якщо на семінарі, на якому, скажімо, виступив суддя ВС (сторонній оператор) було, як часто хваляться, 700 адвокатів і проводив він семінар 2 години (2 залікових бали), то помножте один відсоток мінімальної заробітної плати (41,73 грн) на 2 і ще на 700, то вийде, що йому, бідному, слід буде заплатити ВША 58 422 грн за свої ж 2 години роботи. Виходить якесь здирництво, а не підвищення кваліфікації. Замість того, щоб полегшити адвокатам доступ до сучасних, і головне, потрібних знань, цей Порядок встановлює правила які, по-перше, не дають можливості отримати такі знання, а, по-друге, виглядають якось дивно, ніби РАУ і створені нею дітища стають такими собі комерційними структурами зі збору коштів, а не помічниками адвокатів.

Правда, голова Ради адвокатів України наділений цим Порядком повноваженнями приймати рішення як про зміну адміністративного внеску, так і зміну щорічного внеску, і тут теж цікава ситуація. Це — прямий шлях до корупції, адже все це здійснюватиметься одноосібно головою Національної асоціації адвокатів, за поданням директора ВША НААУ. Але ж повноваження голови НААУ, (він же (вона ж) і голова РАУ), визначені законом про адвокатуру і адвокатську діяльність у ст. 56 і Положенні про Раду адвокатів України, затвердженому з’їздом адвокатів України 17.12.2012 року. В жодному з цих нормативних актів не має повноважень голови РАУ на свій розсуд чи за поданням директора ВША НААУ змінювати або встановлювати розміри якихось внесків. І потім, що значить змінювати? Комусь по блату зменшити, а комусь через недовіру збільшити? Адже змінити — можна, а куди не передбачено.

Усе це якось не по-адвокатськи, і викликає стурбованість, бо виникає відчуття, що понастворювавши всіляких адміністративних структур, РАУ перетворюється в центральний орган виконавчої влади, придумує для адвокатів нові обов’язки, нові правила і… нові побори. Управління адвокатурою — річ дуже делікатна, почуття міри в цьому ремеслі має бути унікальним, бо інколи навіть і добрі наміри можуть перетворитися в свою протилежність та замість сприяти полегшенню перебування адвокату в своєму співтоваристві, ускладнює цей процес, заполонивши його всілякими бюрократичними та адміністративними новаціями, користі від яких, як із козла молока, а шкода величезна, бо приходиться тьму часу тратити якраз на освоєння й виконання отаких порядків, а не на адвокатську практику. Може, і справді варто подумати адвокатам, а чи потрібні їм такі органи, які замість полегшення їх діяльності тільки і зайняті тим, що придумують всілякого роду «витвори», які ускладнюють професійну діяльність тих, для кого вони, ці «органи», покликані діяти.

На жаль, Рада адвокатів України не публікує протоколів своїх засідань, тож ми не знаємо, як голосували члени РАУ за критикований тут Порядок «Про підвищення кваліфікації адвокатів України» 14.02.2019 р., хто його підтримував. А дуже вже хотілося б знати, що ж це за такі «члени РАУ», які за такий непотріб проголосували, і чи не слід адвокатам регіонів подумати про те, чи варті вони такої честі, бо ж придумати можна багато, але виконувати все це потрібно буде нам, адвокатам.

P.S. Цю публікацію я оцінюю в 10 балів для зарахування мого мінімуму з підвищення мною кваліфікації в 2019 році.

Джерело: Юридичний вісник України

Думка експерта

Що приховує «розвантаження» Верховного Суду?

Андрій ПОМАЗАНОВ, заслужений юрист України

Під виглядом оптимізації роботи Верховного Суду і судової системи законопроектом, який вніс Президент, пропонуються загрозливі зміни в законодавство.

«Турборежим покращення» нової влади змушує щодня замислюватися над тим, як же він впливає на життя кожного з нас. Черговий законопроєкт (№ 2314) щодо оптимізації роботи Верховного Суду України та судової системи в цілому, який вніс на розгляд Верховної Ради Президент України Володимир Зеленський як невідкладний 25 жовтня — не виняток. У ньому пропонуються дійсно загрозливі зміни до законодавства. Наразі наша найближча правова реальність залежить лише від оперативності реагування громадянського суспільства на такі кроки влади.

Перш ніж аналізувати президентське «ноу-хау», нагадаю, що згідно зі статтею 55 Основного Закону права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.

За даними опитувань Центру Разумкова, 34% громадян вказали, що ті чи інші рішення суду були незаконними й несправедливими, 7,4% при цьому зазначили, що від реформування судової системи очікують забезпечення верховенства права. На запитання про те, в якому суді (вітчизняному чи в Європейському суді з прав людини) громадянин України має більше шансів отримати справедливе судове рішення у своїй справі, 68% проголосували за ЄСПЛ і лише 3% досі покладають надії на вітчизняні суди. Зрозумілим у такому розрізі є першочергова потреба гарантування громадянам доступу до правосуддя як складової частини права на справедливий суд, гарантованого ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Але Президент, як суб’єкт законодавчої ініціативи, легких шляхів не шукає. Про це свідчить виправдання абсолютно химерних, з точки зору захисту прав людини, законотворчих пропозицій такими загальними поясненнями, як «зменшення навантаження на Верховний Суд», «недопущення зловживання процесуальними правами», «забезпечення швидкого розгляду справ».

Цим законопроєктом передбачаються суттєві обмеження щодо оскарження окремих судових рішень — малозначними за ціною позову та тих, що можуть згідно з нормами процесуального законодавства розглядатися в спрощеному порядку. Серед основних аргументів, озвучених представниками Офісу Президента під час засідання профільного парламентського комітету, було, по-перше, зосередження ВС на забезпеченні єдності судової практики. Саме це, на їхню думку, є основною функцією касаційної інстанції. Між тим, функції цієї інстанції є комплексними, і навряд чи може йтися про перевагу одних завдань суду над іншими, адже це створює дисбаланс у вирішенні правової проблеми, яку громадянин виносить на судове вирішення.

По-друге, йшлося про те, що суд касаційної інстанції не має вирішувати так званих «індивідуально визначених» спорів, з чим також важко погодитися, адже тим самим: а) звужується право людей на справедливий суд; б)громадянин значно швидше вичерпує національні засоби захисту, а отже, набуває підстав для звернення до ЄСПЛ (думаю, очевидно, у скільки разів зросте як кількість звернень до суду, так і обсяг бюджетних витрат на виконання рішень останнього).

Водночас проєктом фактично пропонується «фільтрувати» доступ до касаційної інстанції саме найбільш вразливих категорій справ — аліментних, споживчих, трудових, зважаючи на їх так звану «малозначність», і тут також є справедливим попередній висновок очікуваного вкрай несприятливого впливу на подальшу якість судових розглядів відповідних спорів.

По-третє, цей законопроєкт, за словами представників Офісу Президента, спрямований на розвиток положень підтриманої, але досі не схваленої підписом Президента, «судової реформи». Чи варто говорити, що в правовій державі такий крок навряд чи є можливим?

І на цьому експерименти над людськими долями, як виявилося, не завершуються. Офіс Президента вважає за можливе «з’ясувати у 6-місячний строк, чи достатнім для забезпечення правосуддя є 100 суддів ВС, і яка оптимальна кількість суддів?». Однак, є «незначна» поправка: судову реформу вже схвалив парламент, і незабаром касаційна інстанція діятиме в такому скороченому складі. Чи достатнім він буде для забезпечення правосуддя для громадян, її ініціатори фактично пропонують замислитися колись, потім. Нібито, й не було зауважень міжнародної спільноти, українських юристів та правозахисників, парламентарів, і, що найцікавіше, буцімто існує цілісне бачення реформування відповідної сфери, а не «точкові» законопроєкти, які пропонують лише фрагментарні відповіді на основні запитання.

Тим часом ЄСПЛ у своїй практиці повсякчас наголошує, що право на доступ до суду, закріплене в ст. 6 Конвенції, вимагає за своєю природою державного регулювання, однак суд повинен ухвалити в останній інстанції рішення щодо дотримання вимог Конвенції, переконатися в тому, що право доступу до суду не обмежується.

Підсумовуючи, можна констатувати: реалізація пропонованого Президентом підходу є вкрай небезпечною не тільки для подальшої долі української судової системи, але й для доль мільйонів українців, які потребуватимуть захисту своїх прав у суді.

Джерело: Юридичний вісник України

 

Читати далі

Думка експерта

Чому протестують аграрії, або Двадцять два кроки земельної реформи

Ольга ХОДАКІВСЬКА, громадський діяч, науковець,
доктор економічних наук

Тисячі людей раніше протестували під Верховною Радою, а днями перекривали дороги по всій країні, і все через анонсований владою запуск ринку земель. Чому?

Маски зірвані

Усе, що можна сказати про законопроект, внесений урядом у Верховну Раду, — це варіації на тему «олігархічних хотєлок». Вони виписані в інтересах кількох сімей, орієнтованих на подальшу сировинну експлуатацію галузі. Селяни, представники малого й середнього бізнесу, що стояли під стінами парламенту, це розуміють. А ось чи розуміють це державні керманичі, ті, кого ми делегували у владу? Дуже хотілося б вірити, що голос народу почують. Хочу лише зауважити, що досі на всі наші крики «Рятуйте!» й заклики до діалогу влада лише відмахувалася формальними заходами. Зауваження, озвучені аграрними асоціаціями, які представляють інтереси тисяч аграріїв, враховано не було. Про міфи і загрози оприлюдненої концепції говорилося раніше; зараз же хотілося б зосередити увагу на тому, як бажано завершувати земельну реформу, щоб угіддя працювали в інтересах українців і України, а не олігархів і латифундистів.

Крок перший. Мета

Земельна реформа, яку нині роблять під диктовку олігархату і за активного втручання міжнародних кредиторів, принесе в майбутньому проблеми країні, в тому числі й загострення демографічної й екологічної кризи. З огляду на це нам украй важливо чітко визначити, чого хочемо досягти на кінцевому етапі. А тому маємо ставити за мету — збереження села, розвиток сільських територій, малого (сімейного) фермерства і середніх форм господарювання, ефективне та екологічне використання сільгоспугідь. Також маємо гарантувати конституційні права власності на землі народові України. І вже відштовхуючись від мети, втілювати організаційно-економічний механізм державного регулювання обігу земель сільськогосподарського призначення.

Крок другий. Земельна децентралізація

Землі державної власності за межами населених пунктів державної власності мають бути передані територіальним громадам.

Крок третій. Стратегія

Впровадити на рівні територіальних громад стратегічне планування розвитку земельних відносин та землекористування. Запровадити зонування угідь залежно від придатності їх до цільового використання та визначити природоохоронні й технологічні обмеження у використанні земель.

Крок четвертий. Інвентаризація

Провести інвентаризацію земельного фонду та запровадити облік земель у межах територіальних громад — за кількістю і якістю та формами власності. Ці відомості мають бути внесені до Державного земельного кадастру.

Крок п’ятий. Повнота кадастру

Державний земельний кадастр має бути єдиною державною системою достовірних і актуальних баз даних, де містяться всі відомості про земельні ділянки приватної, державної та комунальної власності. Його наповнення потрібно завершити якнайшвидше.

Крок шостий. Надійність баз даних

Забезпечити надійне функціо нування баз даних Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, Державного земельного кадастру та їх повну взаємодію й інтероперабельність із Єдиним державним реєстром юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, впровадивши при цьому сучасні й надійні системи захисту даних.

Крок сьомий. Чіткі межі

Забезпечити впорядкування адміністративно-територіального устрою. Слід розробити та затвердити документацію із землеустрою, в якій будуть чітко встановлені межі населених пунктів, об’єднаних територіальних громад, районів, областей, і внести ці відомості до Державного земельного кадастру. Ввести в законодавче поле, насамперед у Конституцію України, суб’єктність та повноваження об’єднаних територіальних громад (ОТГ).

Крок восьмий. Розв’язання спорів

Вирішити організаційно-правові й технічні проблеми в земельних відносинах, які накопичилися за роки проведення земельної реформи. Зокрема, йдеться про накладення меж суміжних земельних ділянок; межові спори; наявність двох і більше державних актів на одну і ту ж земельну ділянку тощо.

Крок дев’ятий. Прибрати помилки

Запровадити механізм виділення ділянок із земель запасу та резервного фонду для людей, які отримали землі із грубими помилками під час видачі державних актів. Непоодинокі випадки, коли під час виділення ділянок були оформлені відповідні державні акти двом і більше власникам.

Крок десятий. Фермерські землі

Слід обов’язково врегулювати правовий режим земель, наданих у постійне користування та довічне успадковуване володіння фермерським господарствам у період із 1991 по 2001 роки. Буде справедливо, якщо дати змогу нині діючим господарствам викупити ці землі за нормативною грошовою оцінкою із розстроченням платежу на 20 років.

Крок одинадцятий. Землі запасу

Врегулювати питання перерозподілу земель запасу та резервного фонду. Мають бути враховані інтереси громади щодо відведення земельних ділянок для суспільних потреб, формування екологічної і рекреаційної мережі, розвитку соціальної та інженерної інфраструктури, створення громадських пасовищ.

Крок дванадцятий. Паювання

Завершити паювання нерозподілених земель, які зберегли статус колективної власності (крім земель загального користування). Невитребувані паї передати до комунальної власності територіальних громад. Розпаювати землі державних підприємств (або їх частини) серед працівників та пенсіонерів, які не брали участі у паюванні раніше.

Крок тринадцятий. Модель обігу земель

Ринковий обіг земельних ділянок потрібно відкривати поетапно. На першому етапі слід ввести обмеження в одні руки — не більше 200 гектарів. Також на цьому етапі дозволити купувати землю лише громадянам України, державі й територіальним громадам. На наступному етапі, який можна розпочати не раніше ніж через 5 років, покупцями вже можуть бути українські юридичні особи. Дозволити купувати угіддя слід лише тим юридичним особам, кінцевими бенефіціарами яких є виключно громадяни України. Також маємо убезпечити земельний ринок від спекулянтів. Зокрема, треба визначити, що купувати землю можуть юрособи, які протягом останніх трьох років 75% свого доходу отримували від продажу сільськогосподарської продукції. Визначити, що пріоритет у прид банні угідь належить територіальним громадам.

Крок чотирнадцятий. Переважне право

Забезпечити реалізацію першочергового права на купівлю земель громадянами України для сімейного фермерства, однак лише в своїй громаді або ж у радіусі не більше ніж 20 кілометрів.

Крок п’ятнадцятий. Додаткові обмеження

Задля захисту інтересів територіальної громади та врахування регіональних особливостей ОТГ повинні мати право встановлювати додаткові обмеження щодо обігу прав на земельні ділянки (приміром, щодо максимальної площі в одні руки); встановлювати кваліфікаційні вимоги до покупців, суб’єктного складу тощо.

Крок шістнадцятий. Контролер без корупційного шлейфу

Створити нову інституцію, за якою не тягнутиметься корупційний шлейф. Вона має регулювати земельні відносини і проводити їх моніторинг на всіх рівнях — від місцевого до регіонального та загальнодержавного. Ця інституція повинна виконувати контрольні функції з питань законності укладених угод у разі переходу прав власності на земельні ділянки. Це може бути Національне земельне агентство або Фонд українських земель.

Крок сімнадцятий. Фінансування ринку

Слід створити Фонд гарантування кредитів для малого і середнього агробізнесу. Основний акцент при цьому зробити на наданні позик сімейним фермерським господарствам для придбання землі, сільськогосподарської техніки та інших виробничих активів. Запустити механізм пільгового довгострокового кредитування на купівлю земель державної й комунальної власності фермерським господарствам, а нинідіючим слід надати розстрочку платежу на 20 років, новоствореним молодим фермерам — на 30 років.

Крок вісімнадцятий. Стимулювання орендних земельних відносин

Необхідно стимулювати довгострокову оренду комунальних земель громад. Так можна зберегти цілісність масивів, стале землекористування, надходження до бюджетів і зайнятість місцевого населення.

Крок дев’ятнадцятий. Захист від монополізації

Встановити обмеження на максимальну площу земель, яка може бути в користуванні однієї особи (зокрема й через пов’язаних осіб). Звісно, слід враховувати регіональні особливості та природно-ресурсний потенціал сільгоспугідь. При цьому не допускати концентрації земель в одних руках більше ніж 35% від площі угідь ОТГ чи адміністративного району.

Крок двадцятий. Облік податкових надходжень

Створити автоматизовану систему обліку платників земельного податку й плати за оренду земель сільськогосподарського призначення, забезпечивши доступ до неї територіальних громад. Крок двадцять перший. Кадри Забезпечити підготовку та перепідготовку фахівців у сфері земельних відносин, землеустрою, кадастру, оцінки земель, ведення земельних реєстрів, починаючи від рівня територіальної громади. Крок двадцять другий. Громадське суспільство Сприяти формуванню організацій громадянського суспільства у сфері земельних відносин, раціонального й екологобезпечного землекористування та протидії тіньовим оборудкам і незаконному відчуженню земельних ділянок, у тому числі рейдерським захопленням.

Лише за умови виконання всіх пунктів та поетапного впровадження ринкового обігу прав на земельні ділянки сільгосппризначення зможемо захиститися від спекуляцій, монополізації та забезпечити умови, за яких земля дійсно стане найціннішим національним багатством.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Думка експерта

Цивільна конфіскація: вовк в овечій шкурі

Денис БОНДАР, корпоративний юрист,
керівний партнер юридичної фірми Patriot.Legal,
співзасновник аудиторської компанії Patriot.Audit

Не так давно Верховна Рада проголосувала в цілому за чергову спробу повернути до Кримінального кодексу України статтю про незаконне збагачення.

Після того, як Конституційний суд 26 лютого визнав статтю 368-2 ККУ такою, що не відповідає Основному Закону, НАБУ закрило 65 кримінальних проваджень, розпочатих за відповідною статтею, питання незаконного збагачення перейшло в політичну площину. За відновлення відповідних норм виступили, зокрема, країни G7 і Світовий банк.

На перший погляд, український парламент разом із Президентом виконали домашнє завдання й зробили крок у боротьбі з корупцією. Однак, що ж насправді було зроблено? Після того, як під законом поставить підпис глава держави і його буде опубліковано, в Україні запроваджується цивільна конфіскація (confiscation in rem).

Після цього не потрібно буде рішення суду з обвинувальним вироком у кримінальному правопорушенні, достатньо прокурорам САП звернутися до суду з цивільним позовом про визнання необґрунтованими активів. В такому разі перестає застосовуватися стаття 62 Конституції про презумпцію невинуватості, яка стосується виключно злочинів.

Кримінальна відповідальність згідно з новою статтею 368-5 ККУ загрожує тільки тим чиновникам, які набули активів на понад 6,24 млн грн, що перевищують законні доходи. До речі, в порівнянні зі статтею 368-2 поріг піднято в 6,5 разів.

Кого ж може зачепити цивільна конфіскація? Далеко не лише чиновників, а без перебільшення всіх. Позов про визнання необґрунтованими активів може бути пред’явлено до інших фізичних чи юридичних осіб, якщо САП вирішить, що відповідні активи набуті за дорученням чиновника, або цей посадовець, навіть опосередковано, користується такими активами. Тобто йдеться навіть не про кошти родичів, що зазначено в пп. 7 і 8 ч. 1 ст. 46 Закону «Про запобігання корупції». Коло значно ширше й обмежується хіба що мінімальним порогом для подачі цивільного позову в мільйон гривень (500 прожиткових мінімумів). Цілком реально під ударом можуть опинитися середній прошарок, малі та середні підприємці, тобто проактивна частина суспільства.

Ще одна деталь. Чотири роки — саме стільки законодавці прописали позовну давність за вимогами про визнання необґрунтованими активів та їх стягнення в дохід держави. Пам’ятаєте, колись була вимога зберігати платіжки за послуги ЖКП три роки. Щоб не стати жерт вою цивільної конфіскації, тепер бажано навести лад із власною фінансовою історією зі збереженням необхідних документів.

Варто розуміти, що віднині банківська таємниця — теж під питанням. НАБУ під приводом виявлення необґрунтованих активів для збору доказів може запитувати в банківських установ інформацію щодо рахунків, вкладів, правочинів, операцій за рахунками або без відкриття рахунків конкретної юридичної особи, ФОПа або фізичної особи за конкретний проміжок часу із зазначенням контрагентів. Для цього достатньо запиту по електронній пошті. Активи людини навіть можуть конфіденційно арештувати на запит антикорупціонерів без повідомлення власника, як це робиться класично в наших умовах, обґрунтовуючи «забезпеченням позову».

Рано чи пізно своє слово скаже і Конституційний Суд України. До другого читання з тексту законопроекту була вилучена норма про те, що цивільний позов може бути поданий до набутих протягом чотирьох років активів до дня набрання чинності закону. Тобто спочатку взагалі пропонувалося запровадити, що закон має зворотну в часі дію. Народні депутати не ризикнули лишати настільки контроверсійну норму в тілі законопроекту. Однак можна з легкістю спрогнозувати, що в недалекому майбутньому буде підготовлено подання з вимогою ухвалити рішення про неконституційність нового закону про незаконне збагачення.

Для того, щоб цивільна конфіскація працювала, як це відбувається в західних країнах (США, Великобританія, Ірландія, Канада, Нідерланди та низка інших), уряду було необхідно провести загальне декларування українських громадян, а також провести амністію капіталів. Однак відповідні речі поки що так і лишилися на папері передвиборчих обіцянок.

Таким чином, на сьогодні визначити різницю між набутими активами та законними доходами об’єктивно неможливо. До всього, слід ще й зважити на рівень тіньової економіки в нашій державі. Загальне декларування доходів громадян дозволить провести червону риску та гарантувати в подальшому неупередженість у разі проведення перевірки активів на законність. Власне нульова, разова декларація або спеціальне декларування — це і є інструмент відбілення коштів та майна перед державою.

Сьогодні у Верховній Раді зареєстровано чотири законопроекти на цю тему. По суті, вони пропонують схожий механізм легалізації — добровільно заплативши до 10% з тих активів, з яких раніше не було сплачено податок на доходи фізосіб. Аналогічна ситуація з амністією капіталів, яка за 5% дозволить легалізувати активи юросіб, вивівши їх із тіні та з офшорних юрисдикцій. Якщо ми хочемо паритетних відносин з державою, то ці кроки є обов’язковими і мають слідувати до запровадження цивільної конфіскації.

Народні депутати в погоні за політичною доцільністю проголосували за закон, що містить неузгодженості, не враховує конституційних приписів та низки європейських стандартів. Фактично вони дали можливість суддям Вищого антикорупційного суду велике поле для дій, де головну роль гратиме не закон, а суб’єктивізм конкретного судді. А де є суб’єктивізм — там, в українських реаліях, і корупція. У зв’язку з цим, у суспільстві гостро стоятиме питання легітимності кожного рішення суду в частині цивільної конфіскації.

Запускаючи цивільну конфіскацію в нинішньому вигляді, влада надає безпрецедентні повноваження антикорупційним органам, повну свободу дій суддям ВАКС і водночас створює тотальну незахищеність українських громадян, яких через відповідний механізм можуть несправедливо позбавити коштів та майна. Очевидним є й те, що застосування цивільної конфіскації на практиці змусить законотворців повернутися до цього питання, ще раз.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

В тренді

© ТОВ "АКТИВЛЕКС", 2018
Використання матеріалів сайту лише за умови посилання (для інтернет-видань - гіперпосилання) на LEXINFORM.COM.UA
Всі права на матеріали, розміщені на порталі LEXINFORM.COM.UA охороняються відповідно до законодавства України.