Connect with us

Думка експерта

ВІДНОВЛЕННЯ ДОВІРИ ДО БАНКІВ

У п’ятницю, 6 вересня, в Київському регіональному центрі Національної академії правових наук України відбудеться круглий стіл на тему «Відновлення довіри до банків». У дискусії візьмуть участь знані науковці, представники банківської системи та експерти. Нижче ми подаємо тези доповідей, які планується обговорити під час круглого столу.

Наталія КУЗНЄЦОВА: «Захист прав клієнтів банку та правовласників як складова відновлення довіри до фінустанов»

Суспільно-політичні зміни в усіх органах влади в Україні знайшли широку підтримку населення. Реалізація задекларованих новою владою змін потребує відновлення довіри до державних інститутів, серед яких чільне місце посідає банківський сектор.

У 2014—2016 рр. банківський сектор вітчизняної економіки зазнав чи не найглибшої кризи за часи незалежності України. За статистичними даними Національного банку України, станом на 1 січня 2014 року, кількість банківських установ становила 180.

Протягом вказаних років в Україні були віднесені до категорії неплатоспроможних 87 банків. У наступні два роки до них додалися ще 15 банків.

Основними причинами сучасних тенденцій у банківському секторі України насамперед є відтік строкових депозитів із банківської системи та концентрація здебільшого короткострокових вкладів на вимогу; зниження обсягу капіталів банків; погіршення якості їх кредитних портфелів; непрозорість структури власності банківських установ тощо. Безсумнівно, все це вплинуло на рівень довіри до банківської системи.

Логіка Національного банку України в цьому напрямі є зрозумілою. Так, звітність кредитних установ не відображала дійсного стану речей. Деякі фінансові установи відверто використовували механізмі банківської системи для кримінального збагачення. Але, як свідчить судова практика, така політика державного регулятора виявилася сумнівною. Так, за відкритими даними Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, на сьогоднішній день відносно 22 банків, які знаходяться в процесі ліквідації, подані позови про оскарження рішень НБУ і Фонду про виведення цих банків з ринку. Загалом щодо таких фінустанов продовжуються 36 судових процесів. При цьому в 10 випадках суди вже прийняли рішення про відновлення діяльності банків та про скасування рішень про їх виведення з ринку. Зазначимо, що дані рішення набули законної сили. Одним із таких прикладів слід навести судове рішення Великої Палати Верховного Суду у справі ПАТ «Златобанк», яким визнано неправомірним віднесення банківської установи до категорії неплатоспроможних, скасування банківської ліцензії, введення тимчасової адміністрації та інші супутні рішення.

І тут постає інше питання, яке не менш болюче впливає на рівень довіри суспільства до банківської системи. Це питання захисту інтересів кредитної установи щодо якої прийняті відповідні неправомірні рішення, а також вкладників такої банківської установи, інтереси яких більш не забезпечуються фінансовими гарантіями Фонду гарантування вкладів фізичних осіб.

Справа в тому, що виведення банківської установи з ринку відбувається за чітко нормативно визначеним алгоритмом. Відповідно до статті 77 Закону України «Про банки і банківську діяльність» банк може бути ліквідований: 1) за рішенням власників банку; 2) у разі відкликання Національним банком України банківської ліцензії з власної ініціативи або за пропозицією Фонду гарантування вкладів фізичних осіб. Ліквідація банку з ініціативи власників здійснюється в порядку, передбаченому законодавством про ліквідацію юридичних осіб, у разі якщо НБУ після отримання рішення власників про ліквідацію банку не виявив ознак, за якими цей банк може бути віднесено до категорії проблемного або неплатоспроможного.

Власники банку мають право розпочати процедуру ліквідації банку за рішенням загальних зборів лише після надання на це згоди Національним банком України та за умови відкликання банківської ліцензії. Якщо банк, який ліквідується за ініціативою власників, віднесено НБУ до категорії проблемних або неплатоспроможних, Національний банк та Фонд гарантування вкладів фізичних осіб вживають щодо нього заходи, передбачені Законом України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» (далі — Фонд). При цьому припинення здійснення банківської діяльності може супроводжуватися як припиненням юридичної особи, так і без цього «аргументу».

Із дня початку процедури виведення Фондом гарантування вкладів фізичних осіб банку з ринку призупиняються всі повноваження органів управління банку та органів контролю. Фонд набуває ці повноваження органів управління банку та органів контролю з дня початку тимчасової адміністрації і до дня її припинення. В звичайному розвитку процедури виведення банку з ринку Фонд бере на себе зобов’язання щодо забезпечення збереження активів банку, запобігання втраті майна та збитків банку, проведення розрахунків з кредиторами, стягнення заборгованості з боржників.

Ситуація ускладняється в разі визнання протиправними рішень, які стали підставою введення Фондом в банк тимчасової адміністрації. З цього моменту він втрачає контрольні функції, передбачені процедурою виведення банку з ринку, та повертає відповідні повноваження органу управління акціонерним товариством. Але головним при цьому стають два моменти. По-перше, банківська діяльність юридичної особи, щодо якої прийнято неправомірне (скасоване в подальшому судом) рішення про виведення банку з ринку, не відновлюється. По-друге, така юридична особа не має права використовувати в своєму найменуванні слово «банк».

Отже, правомірні дії такої юридичної особи полягатимуть у зміні видів її діяльності та зміні назви. В наведеному контексті виникає проблема збереження обсягу майнових прав і обов’язків банківської установи, виведення з ринку якої було перервано визнанням неправомірним започаткування такої процедури. Чи можемо ми вести мову про правонаступництво між банківською установою, яка існувала до початку процедури виведення банку з ринку та відповідною юридичною особою, яка продовжує своє існування після припинення такої процедури через її неправомірність, змінивши лише свою назву? На нормативному рівні відповіді на таке питання немає. Законодавець не передбачає такої варіативної ситуації при виведені банку з ринку. Як уже зазначалося припинення банківської діяльності відбувається з ініціативи власників банку або за рішенням державного регулятора.

На наш погляд, від такої невизначеності страждають не лише банківська установа, активи якої частково перебува ючи під управлінням Фонду були переформатовані в силу завдань Фонду, не тільки Фонд гарантування вкладів фізичних осіб, який, почавши процедуру виведення банку з ринку, вже здійснює гарантійне відшкодування вкладникам банку відповідних регламентних сум за відсутності належних правових підстав, а й клієнти такого банку, правовий статус якого залишається невизначеним. Усе це вимагає прискіпливого аналізу як із позиції теорії права, так і з економічної точки зору з метою аргументованого та виваженого впливу на формування єдиної судової практики.

Володимир СТЕЛЬМАХ: «Поточна проблематика банківського сектора економіки»

Офіційні дані сьогодні дійсно говорять про зростання економіки. У порівнянні з показниками 2015 р. реальний ВВП зріс на 15,2%, а номінальний — на 170%. За підсумками 2018 р. очікується зростання ВВП в порівнянні з 2017 р., на рівні 3,4% (зараз Держстат веде підрахунки). Позитивна й динаміка індексу цін. Адже в 2015 р. інфляція в країні досягала 43,3%, а в 2018 р. — 9,8%. При цьому протягом усього минулого року спостерігався приріст експорту товарів, що для економіки є величезним плюсом.

Для реалізації грошово-кредитної політики країни такий показник дуже важливий. Для економіки оптимальний рівень річної інфляції в межах 3–5%. Ми бачимо, що індекс цін поступово знижується, і в НБУ зараз закладають цільовий рівень 2020 р. — 5%. Гадаю, досягти цього показника цілком реально.

Щодо власне банків, то можна сказати, що вони відновлюються після кризи. Це підтверджує й результат системи за 2018 р.: прибуток у 21,7 млрд грн, приріст обсягу депозитів фізосіб — 14,8%. Також минулого року банки активізували кредитування, і йдеться не лише про споживче кредитування, а й про кредитування компаній.

Болючим питанням для системи залишається велика частка непрацюючих кредитів, токсичних активів. На початок 2019 р. 52,8% кредитів у банках становили непрацюючі кредити, хоча в кожному окремому банку ситуація відрізняється. Але все ж для кращого функціонування фінустанов та активізації кредитування вкрай важливо, щоб рівень проблемних кредитів знизився хоча б до 30–40%, а також, аби всі токсичні кредити були покриті резервами. Ось тоді можна говорити про повне відновлення банків після кризи.

У період «банкопаду» ринок полишили 96 банків, втрати від цього оцінюються в 1,5 трлн грн. Але не лише в грошах вимірюються втрати, адже це і крах приватних бізнесів, безробіття, зниження ВВП… Впевнені, що можна було здійснити низку заходів, щоб не допустити банкрутства такої кількості банків.

Далі. Оскільки в багатьох випадках «падіння» банків було пов’язано з токсичними активами, що утворилися в зв’язку з втратою Криму і Донбасу (і відсутністю платежів по кредитах, виданих на тих територіях), необхідно було провести аудит ефективності банківських портфелів активів. Цей аудит мав показати, скільки активів реально є токсичними з об’єктивних причин (анексія Криму та війна на Сході). І в подальшому треба було б працювати з рештою портфеля кредитів — тих, які видавалися на підконтрольній території.

Якщо ж банк навіть після детального аудиту та проведених заходів щодо його оздоровлення не може бути визнаний платоспроможним, то у Нацбанку має бути інструментарій для вирішення даної проблеми. Наприклад, можна продати банк новим інвесторам, перетворити його на фінансову компанію, передати портфель проблемних кредитів банку в спеціальну колекторську компанію, щоб максимально звільнити банк від непрацюючого портфеля. Шкода, але цього не відбувалося. Нацбанк просто визнавав банки неплатоспроможними і відправляв їх Фонду гарантування вкладів фізосіб (ФГВФО), який далі розбирався з активами та зобов’язаннями, які йому дісталися, на власний розсуд.

Відповідальність власників банків виражається в тому, що вони втрачають свій капітал, інвестований у банк, коли банк виводять з ринку. Але якщо менеджер і власник — це одна особа, і слідство доведе, що менеджер керував банком, порушуючи закон, тоді вирішувати справу повинен суд. Із чиновниками — те саме: якщо банк був виведений з ринку без адекватної причини, мають бути проведені слідчі дії. І суд зобов’язаний ухвалити рішення, як саме такий чиновник буде відповідати за прийняття неправомірних рішень про виведення банку з ринку.

А існуючу в країні систему гарантування вкладів слід оцінити вкрай негативно. У Фонду занадто багато функцій, тоді як основною є одна — виплата вкладникам гарантованої суми в 200 тисяч гривень. Необхідна реорганізація системи таким чином, щоб НБУ, прийнявши рішення про відкликання ліцензії, спрямовував до суду подання про конкретний банк для винесення судом рішення про те, що буде з цим банком. І суд далі ухвалює рішення про початок процедури реорганізації такого банку або процедури його банкрутства.

В іншому випадку призначається арбітражний керуючий, який несе відповідальність за розпорядження майном і активами банку. Всі основні питання щодо банку, який НБУ вирішує вивести з ринку, має вирішувати суд.

Антон МОНАЄНКО: «Відновлення банківської ліцензії в разі визнання рішень державного регулятора про її позбавлення неправомірним»

Ведення банківської діяльності регламентовано Законом України «Про банки і банківську діяльність». Банківською діяльністю є залучення у вклади грошових коштів фізичних і юридичних осіб та розміщення зазначених коштів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик, відкриття і ведення банківських рахунків фізичних та юридичних осіб. Право здійснення банківської діяльності належить банку, як юридичній особі, яка на підставі банківської ліцензії має виключне право надавати банківські послуги, відомості про яку внесені до Державного реєстру банків.

Відповідно до статті 47 Закону «Про банки і банківську діяльність» банк має право здійснювати банківську діяльність шляхом надання банківських послуг (залучення у вклади (депозити) коштів та банківських металів від необмеженого кола юридичних і фізичних осіб, відкриття та ведення поточних (кореспондентських) рахунків клієнтів, у тому числі у банківських металах, та рахунків умовного зберігання (ескроу), розміщення залучених у вклади (депозити), у тому числі на поточні рахунки, коштів та банківських металів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик тощо. Порядок реєстрації та ліцензування банків визначається положенням про реєстрацію та ліцензування банків, відкриття відокремлених підрозділів, прийнятим відповідно до постанови Правління НБУ № 149 від 22 грудня 2018 року «Про затвердження Положення про ліцензування банків».

Вказане Положення розроблено відповідно до вимог Закону «Про банки і банківську діяльність» з метою визначення порядку та умов реєстрації банків, видачі банківської ліцензії, визначення вимог щодо початку нового виду діяльності або надання нового виду фінансових послуг, порядку припинення здійснення банківської діяльності без припинення юридичної особи, ліквідації банку за рішенням його власників тощо. В примусовому порядку припинення банківської діяльності здійснюється через механізм, визначений у статті 77 Закону «Про банки і банківську діяльність». Згідно з її положеннями, крім рішення власників, банк може бути ліквідований у разі відкликання НБУ банківської ліцензії з власної ініціативи або за пропозицією Фонду гарантування вкладів фізичних осіб.

Виведення неплатоспроможного банку з ринку в примусовому порядку — поза волею його власників — здійснюється на підставі відповідного положення, затвердженого рішенням виконавчої дирекції Фонду гарантування вкладів фізичних осіб № 2 від 5 липня 2012 року.

Таким чином, діюче законодавство України в банківський сфері встановлює порядок добровільного набуття права на здійснення банківської діяльності, припинення здійснення банківської діяльності за рішенням власників, а також примусове виведення банку з ринку в разі його неплатоспроможності в спосіб, визначений Законом України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб».

Стаття 79 ЗУ «Про банки і банківську діяльність» передбачає право банку або інших осіб, які охоплюються наглядовою діяльністю НБУ, оскаржити в суді в установленому законодавством порядку рішення, дії або бездіяльність Національного банку України чи його посадових осіб. Результатом такого оскарження у визначений законом порядок та спосіб має стати інверсія наслідку протиправної діяльності НБУ, тобто реституція.

Повноваження НБУ встановлені Законом «Про Національний банк України». Відповідно до статей 15, 55, 61 цього Закону Національний банк України приймає рішення щодо банківського регулювання та нагляду про віднесення банку до категорії проблемних або неплатоспроможних, здійснює державне регулювання діяльності банків у формах, визначених Законом «Про банки і банківську діяльність» тощо. Згідно зі статтею 66 вказаного Закону державне регулювання діяльності банків здійснюється НБУ у формах адмі ністративного та індикативного регулювання, серед яких, зокрема, ліцензування діяльності банку, встановлення вимог та обмежень щодо їх діяльності, нагляд за діяльністю. Із питань, віднесених до його компетенції, Національний банк України, відповідно до закону, видає нормативно­правові акти, які є обов’язковими для органів державної влади та місцевого самоврядування, банків, підприємств, організацій та установ незалежно від форм власності, а також для фізичних осіб.

Отже, чинним законодавством України встановлені межі повноважень НБУ в сфері ліцензування банківської діяльності. Вони зводяться до надання такої ліцензії за встановленою процеду рою, відкликання банківської ліцензії з підстав, визначених законом. При цьому надання банківської ліцензії відбувається шляхом первинного набуття права на здійснення банківської діяльності через виконання умов дотримання банківської правосуб’єктності юридичної особи. Колізійність таких меж полягає в наявності правового механізму отримання банківської ліцензії (стаття 19 Закону України «Про банки і банківську діяльність»), механізму відкликання такої ліцензії (стаття 77 цього закону) за відсутності нормативної визначеності існування і функціонування компенсаторного механізму забезпечення прав і охоронних інтересів осіб в результаті протиправної діяльності НБУ, що є необхідним інструментом реалізації принципу верховенства права в розумінні статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, статті 6 Конституції України. Тобто, в разі визнання протиправним і скасування акта Національного банку України, яким відізвано банківську ліцензію у кредитної установи, виключено її з Державного реєстру банків, подальше поновлення права фінустанови на здійснення такої діяльності шляхом відновлення її стану, що передував порушенню, унеможливлено. Відсутність у законодавстві відповідного механізму є порушенням умов виконання позитивних зобов’язань держави Україна, що передбачено статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Дотриманням позитивних зобов’язань держави має бути нормативне визначення процедури відновлення права юридичної особи здійснювати банківську діяльність у разі протиправного позбавлення її такої можливості.

Станіслав АРЖЕВІТІН: «Довіра до національної грошової одиниці дорівнює довірі до банків як фінансових установ»

Довіра в суспільстві до банківського сектору формується залежно від двох взаємопов’язаних аспектів — довіри до національної грошової одиниці і довіри до банків як фінансових інститутів.

1. Щодо стабільності гривні.

Запорукою довіри до гривні є її стабільність. Відповідно до банківського законодавства стабільність грошової одиниці вимірюється здатністю НБУ досягати встановлених кількісних цілей з інфляції. Основні засади грошово­кредитної політики встановлювали на попередні роки такі цілі щодо інфляції: 2014 р. — 9%(+2%), фактична інфляція склала 25%, 2015 р. — 9%, фактична інфляція склала — 43%, на 2016 р. Радою НБУ інфляційні цілі не були встановлені взагалі, 2017 р. — 8%(+/– 2%), фактична інфляція склала 13,7%, 2018 р. — 6%(+/–2%), фактична інфляція склала 9,8%, 2019 р. і надалі — 5%(+/–1%), фактична інфляція, за прогнозами НБУ, сягне 6,3%, за прогнозами уряду — 7,4%. Висновок: за останні 5 років Національний банк України жодного разу не досягнув встановлених кількісних цілей з інфляції, а суспільство отримало багаторазове знецінення гривні до долара та підвищення споживчих цін.

Крім того, ми маємо український варіант — «паперову» інфляцію (за яку звітують чинов ники і яку, нібито, контролюють відповідні держрегулятори), та іншу — «реальну» інфляцію, за якою живуть українці, оплачуючи безкінечно зростаючі ціни на товари та послуги. Виявилося, що монетарний режим «інфляційного таргетування» НБУ не має нічого спільного з реальністю, за якою живуть наші громадяни.

З іншого боку, оголошувані НБУ орієнтири щодо темпів зростання цін практично не викликають жодного суспільного інтересу і довіри в суспільстві. Населення орієнтується на динаміку валютного курсу, а НБУ продовжує боротися з ІСЦ (індексом споживчих цін), про що пересічні громадяни навіть і не здогадуються. Інколи керівництво НБУ дає посили суспільству — «відповідаємо за цінову стабільність» і «не є відповідальними за курс». Або чи може пересічний українець зрозуміти для себе мету головної політики центрального банку країни, прочитавши: «Цінова стабільність — збереження купівельної спроможності національної валюти шляхом підтримання в середньостроковій перспективі низьких, стабільних темпів інфляції, що вимірюються індексом споживчих цін».

Суспільну реакцію на цю ситуацію у фінансовому секторі можна виміряти традиційно депозитною поведінкою населення. Загалом частка строкових депозитів значно зменшилася, а термін нових депозитів наразі переважно не перевищує 6 місяців (близько 70%). Реальний обсяг грошової маси (з урахуванням інфляції) з початку 2014 року скоротився на 45,5%. Саме тому залишки за кредитами в кооперативний сектор у національній валюті в порівнянні з 2014 р. не зросли, а навіть скоротилися на 4,1%, в іноземній валюті — відповідно, на 54%. Банківський сектор кредитує переважно фізичних осіб (90% кредитів припадає на поточне споживання) та вкладає сотні мільярдів гривень в ОВДПУ (КМУ) та депозитні сертифікати НБУ.

2. Щодо фінансово-банківської стабільності.

За стабільність банківської системи відповідає центральний банк країни. Постає питання: чи довіряє суспільство вітчизняним банкам у той час, коли держава в особі Національного банку України в реальній дійсності підриває й руйнує цю довіру. За останні 5 років банківський сектор скоротився зі 180 до 76 банків. Держава і суспільство в результаті галопуючого закриття банків понесли колосальні збитки. За оцінкою самого НБУ, прямі втрати від банківської кризи станом на 2016 р. склали близько 40% ВВП. По 15 банках, в тому числі і по найбільшому з них — Приватбанку, прийняті судові ухвали щодо протиправності рішень НБУ та Фонду гарантування вкладів фізичних осіб про віднесення таких банків до категорії неплатоспроможних і введення в них тимчасових адмі ністрацій та/або відкликання банківської ліцензії чи ліквідації банку. В таких судових процесах перебувають 22 банки, а загалом справи проваджуються по 36 судових процесах.

Ця проблема є дуже актуальною для України і не врегульованою відповідними законодавчими й нормативними актами. Європейським Союзом, директивою № 59 2014 року про відновлення платоспроможності та врегулювання неплатоспроможності банків зазначена проблема відновлення функціонування банківських установ, щодо яких в судовому порядку скасовані відповідні постанови центральних банків, врегульована рекомендаціями через запровадження на національних рівнях відповідних законодавчих норм. Наших законодавців у цьому юридичному аспекті очікує попереду велика робота.

Отже, враховуючи зазначене, можна зробити висновок, що головний банк нашої країни як регулятор і наглядовий орган держави не став гарантом забезпечення безпеки і надійності діяльності банків. Для прикладу, в кінці 2016 року Центром «Соціальний моніторинг» та Українським інститутом соціальних досліджень імені Олександра Яременка спільно з відділом моніторингових досліджень соціально­економічних трансформацій Інституту економіки та прогнозування НАН проведено моніторингове опитування населення України у всіх областях (крім тимчасово окупованих) щодо довіри до Національного банку України. Воно засвідчило, що повністю голові НБУ довіряє всього 1%, «скоріше довіряю» — 5%. Негативний баланс довіри до голови НБУ — «мінус 77%». Голові НБУ, як головному банкіру країни, довірили б свої гроші менше 4% населення.

В цілому ж, за опитуваннями, Національному банку України довіряють лише 12% населення.

3. Немонетарні чинники впливу на довіру учасників фінансових ринків. Крім монетарних (банківських) чинників, на довіру, а отже, і на попит на гроші, впливають і немонетарні: політична і соціальна ситуація в країні, відкритість державних регуляторів фінансових ринків, тінізація економіки, корумпованість та олігархізація органів влади та інші чинники, доступність фінансових послуг, кількість відділень банків на 1 000 квадратних кілометрів, кількість відділень банків на 100 тисяч дорослого населення, фінансової грамотності населення, етичний банкінг і корпоративна соціальна відповідальність, неефективна судова система по захисту прав споживачів фінансових послуг, монетизація соціальних цінностей (рівень пенсій, держкомпенсацій, прожиткових мінімумів, держгарантії Фонду гарантування вкладів населення тощо), прозорість та публічність фінансових інститутів, девальваційні очікування та багато інших чинників.

(Далі буде…)

Джерело: Юридичний вісник України

 

Думка експерта

Провалена реформа, або Дещо про «реформаторські» зміни в прокуратурі та прокурорську майстерність

Василь МАЛЯРЕНКО, доктор юридичних наук, професор, голова Верховного Суду України у відставці

Минули часи, коли для прокурора були необхідні пронизливість погляду і суворість обличчя, вміння діяти відповідно до марксистсько- ленінської діалектики. Минули часи, коли позиція прокурора в судовому засіданні була визначальною. Минули часи обвинувального ухилу, коли судді всіляко допомагали прокурору. Минули часи, коли адвокати були слабкими й заляканими.

Ситуація, якою вона є

Сьогодні інша ситуація. Ті ж адвокати розправили плечі. Тут адвокатському корпусу допомогла держава своїми непродуманими люстрацією та атестацією. Таким чином, було ослаблено прокурорський і слідчий апарати, але підсилено адвокатський корпус, оскільки найдосвідченіші прокурори та слідчі, звільнені з посад за дискредитивними ознаками, перейшли в адвокатуру. Сьогодні ці адвокати ведуть найбільш складні, резонансні справи.

А новоявлені прокурори, які прийшли на посади за конкурсом, поки що знають лише кримінальний буквар та кримінальну азбуку, але необхідних знань та досвіду не мають. Тягатися їм із прокурорськими «зубрами», що стали адвокатами, доволі складно. І найголовніше, люди стали іншими — більш розвинутими, освіченішими, розкутішими. Вони більше знають про свої права, про Європейський суд з прав людини тощо. Врешті-решт, люди перестали боятися, прокурору з ними стало важче працювати.

В умовах, коли за результатами досудового розслідування прокурор несе подвійну відповідальність як процесуальний керівник цього розслідування, в умовах змагальності сторін у судовому розгляді, в умовах, коли до уваги беруться тільки докази, зібрані в судовому засіданні, в умовах відкритості, коли «дурь каждого всем видна», в умовах, коли потрібно забезпечити дотримання прав і свобод усіх учасників кримінального процесу, бо кожна людина має право і змогу звернутися до Європейського суду з прав людини за захистом, а там промахів не пропустять, прокурор повинен багато чого знати й багато чого вміти. В першу чергу, вміти відповідно до закону доказувати і не перебільшувати. А для цього треба досконало знати закон, прокурорську й судову практики, всілякі роз’яснення законодавства, причому не лише національних судів, а й Європейського суду з прав людини. А ще — необхідність знати безліч міжнародних конвенцій тощо.

Але й цього замало. Раніше кожну справу «витягував» суддя. Він допитував підсудних, потерпілих, свідків і формулював запитання експертам, забезпечував повноту та всесторонність зібраних доказів. Сьогодні це зобов’язані робити сторони процесу. А в зв’язку з цим прокурор повинен уміти контактувати із захисниками, він не може виглядати сірим й убогим порівняно з адвокатом. Прокурор виступає від імені держави, представляє її інтереси, зрештою уособлює в собі державу, тож він не має права бути слабким, бо по-новому оцінюють і саму державу. Принаймні, він повинен знати все те, що знає адвокат. Якщо адвокат посилається на приклади з літератури, прокурор повинен знати їх. Якщо адвокат посилається на наявні досягнення науки, прокурор теж повинен знати їх. Відомо, що людина відкриває свою душу не кожному, а якщо й відкривається, то по-своєму. До того ж, є люди старі й малі, жінки й чоловіки, глухі й сліпі, хворі й каліки і в цьому переліку ще безліч інших нюансів.

Кримінальним процесуальним кодексом України передбачені правила проведення допиту. Але не передбачено, як отримати від людини певну інформацію, якщо вона не бажає або не вміє її надати. Увійти в довіру до людини, зрозуміти її, проникнутися її проблемами — то велике мистецтво. Прокурор повинен знати тонкощі людської психології, безліч її нюансів та видів. Він повинен уміти знайти такі аргументи, такі слова та дії, які б зумовили підсудного, потерпілого чи свідка розкритися і розповісти все те, що він зробив, бачив, чув чи знає.

У розслідуванні обставин діяння велике значення мають експертні дослідження. Видів експертиз сьогодні безліч і з розвитком науки їх кількість та можливості збільшуються. Прокурор повинен уміти користуватися ними, знати їх можливості, як і вміти розпізнати можливості експерта, його знання, досвід та компетентність. Не можна експерту ставити запитання, на які має відповідати сам прокурор або суд. Не можна ставити запитання, які не входять у предмет дослідження або в компетенцію експерта.

Про прокурорську «чуйку»

Раніше, в часи «історичного матеріалізму», запитання експерту формулювалися часто з участю самого експерта. Сьогодні в умовах чесності й відкритості це робити неможливо. Все менше в цьому дійстві беруть участь і судді. Прокурор повинен визначатися сам, хіба що з допомогою спеціаліста. Такі умови змушують його знати тонкощі кожної сфери, предметом якої є експертне дослідження. Він повинен знати судову медицину й судову психіатрію, орієнтуватися в питаннях бухгалтерії та аудиту, фізики й хімії, біології, геології, металургії, машинобудування та безлічі інших сфер людської діяльності.

Тим же Кримінальним процесуальним кодексом України передбачені й правила призначення та проведення експертиз. Передбачено, які з них є обов’язковими і які запитання не можуть ставитися перед експертом. У всьому іншому постановка запиту про експертизу та формулювання запитань до експертів є імпровізацією сторін процесу. А тому, яке запитання поставиш, таку відповідь на нього й отримаєш.

КПК також указує, що на стадії досудового розслідування прокурор є процесуальним керівником з’ясування обставин діяння. А це означає, що він дає вказівки слідчому, контролює його дії, підказує йому. У зв’язку з цим прокурор зобов’язаний бути на голову вищим за слідчого, більше знати й більше вміти.

Звичайно, багато ще чого можна вимагати в кодексах, конвенціях та спеціальній літературі. Але в реальному житті необхідні такі знання і вміння, які не знайдеш у книжках. Вони напрацьовуються роками власної практики, а також шляхом спілкування зі спеціалістами, які мають більше стажу, більше знань і вмінь. Це професійні відчуття, впевненість, або іншими словами, це «нюх», інтуїція. Наприклад, в КПК передбачені такі процесуальні дії, як огляд місця діяння, обшук, обрання запобіжного заходу тощо. Але в кодексі викладені лише правила проведення цих процесуальних дій, а як оглядати, як шукати, коли брати під варту чи вибирати інший вид запобіжного заходу, там не сказано. Про це йдеться в багатьох методичних посібниках, статтях тощо. Але скільки б ти не читав, та до тих пір, поки сам на лобі не наб’єш шишок, зробити так, як слід не зможеш. Щоб правильно, ефективно зробити огляд місця скоєння діяння, провести обшук житла чи іншого володіння особи, правильно й своєчасно обрати міру запобіжного заходу, треба мати досвід. А він набувається шляхом практики, виконання протягом багатьох років відповідних процесуальних дій, а також шляхом спілкування з більш досвідченими фахівцями. Саме з досвідом приходить інтуїція, яка дає усвідомлення впевненості у своїх діях.

Вміння логічно мислити

Велике значення в діяльності прокурора й слідчого має і вміння логічно мислити, будувати логічні схеми, бачити дрібниці, вміти їх аналізувати та систематизувати. Показовим у цьому плані є діяльність Шерлока Холмса. Конан Дойл, звичайно, вигадав цей образ, але він узятий із життя. Це збірний образ кращих слідчих.

Також наші прокурори та слідчі зобов’язані прочитати, а, можливо, й вивчити «Записки сыщика Путилина». Це розповіді першого начальника системної поліції великого мегаполісу ІХ століття Івана Дмитровича Путіліна про розкриття безлічі злочинів за 10 років його діяльності. Вони розкривалися завдяки таланту та вмінню логічно мислити, бачити те, чого інші не бачать, аналізувати й зіставляти.

Вчиняючи ту чи іншу процесуальну дію, досвідчений прокурор рідко коли стоїть перед дилемою: сьогодні її вчиняти рано, а завтра буде пізно, в цьому підкріплена досвідом його майстерність.

Інша проблема: сьогодні майже кожна розумна людина бачить несформованість судової, прокурорської та слідчої систем, обіцяного прориву в боротьбі з корупцією не видно, вбивства відомих людей не розкриваються, розкрадання державних коштів масштабні. На цьому тлі злочинні угруповання, не відчуваючи професійного спротиву, почувають себе досить вільно.

Чому це так? У чому причина? Справа в тому, що протягом останніх 29 років в Україні під гаслами реформування з метою покращення діяльності судових, прокурорських та слідчих органів фактично йде їхнє нищення. Їх позбавляють певних функцій, ускладнюються правила діяльності, звільняють найбільш досвідчених професіоналів. Для чого це робиться — думаю, пояснювати не варто.

І тому не треба дивуватися тому, що протягом багатьох років усі ностворені й «відреформовані» силові структури так і залишилися безнадійними. Розмови про те, що їм хтось заважає — надумані. Силові структури «безплідні» тому, що там немає досвідчених людей, немає професіоналів своєї справи. А сподіватися, що красиві сучасні хлопці й дівчата, які, здається, тільки і вміють, що робити селфі й викрикувати гасла, підуть в атаку на ворога і переможуть — наївно, бо вони «необстріляні», а ведуть у «бій» їх такі ж, як і вони.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Думка експерта

Реформування юрисдикцій: «pro» чи «contra»?..

Микола КУЧЕРЯВЕНКО, завідувач кафедри фінансового права Національного юридичного університету імені Ярослава Мудрого,
перший віце-президент НАПрНУ, академік Національної академії правових наук України, доктор юридичних наук,
кандидат економічних наук, професор

Закінчення. Початок

Чудове, яскраве гасло! Але є кілька уточнень

4. «Близько 30% скарг, які знаходяться в Касаційному адміністративному суді, подані у справах, що виникають із податкових спорів. Передача їх на розгляд до касаційного господарського суду пришвидшить їх вирішення та сприятиме подоланню проблеми із залишками справ. Крім того, голова цього суду позитивно сприйняв таку ініціативу та висловив готовність суду кваліфіковано розглянути такі спори» (Роман Бойко. Як можна розвантажити масив справ, що накопичився у Верховному Суді // Судебно- юридическая газета, 28 грудня 2019 р.).

Чудове, яскраве гасло! Але є кілька уточнень:

а) за яким процесуальним законом у такому випадку розглядатимуться податкові спори: за Кодексом адміністративного судочинства України чи за Господарським процесуальним кодексом України? Спираючись на чинні процесуальні правила, в режимі адміністративного судочинства суд вправі не лише досліджувати докази, надані сторонами, а й витребувати з власної ініціативи докази, яких, за його позицією, не вистачає для повного та об’єктивного розгляду справи. Особливого сенсу це набуває, коли йдеться саме про справи за участю органів державної влади чи інших суб’єктів, які здійснюють публічно-владні управлінські функції. Показово, що згадане право суду фігурує не лише як лозунг; йому кореспондує забезпечений примусом обов’язок суб’єкта владних повноважень подати суду на його вимогу всі наявні в нього документи та матеріали, які можуть бути використані як докази. Отже, в адміністративному судочинстві суд зі спостерігача (арбітра) перетворюється на активного учасника процесу, який всі свої зусилля спрямовує не на реалізацію інтересу якоїсь зі сторін, а на ухвалення законного й обґрунтованого рішення.

Господарське судочинство базується на інакших засадах; суд у ньому лише арбітрує. З огляду на це, за його правилами, справедливе вирішення спору, де стороною виступає суб’єкт владних повноважень, ускладнюється. Адже суб’єкт та особа, яка йому протистоїть, будучи нерівними в спірних матеріальних відносинах, зберігають таку нерівність й у відносинах процесуальних, а значить, стає невпевненим очікування приватної особи щодо захисту її порушених прав судом.

Варто згадати також, що в адміністративному судочинстві в справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб’єкта владних повноважень тягар доказування покладено на самого суб’єкта — відповідача. Згідно з господарським процесуальним законом обов’язок щодо доказування правомірності своїх вимог за будь-якого суб’єктного складу спору несе, у першу чергу, той, хто ініціює його розгляд, тобто позивач. Давайте замислимося стосовно цього. Чи може в судовому процесі з розгляду податкового спору платник виступати на рівних з податковою інспекцією, якщо остання за процесуальними правилами не зобов’язана надавати документи, які, із високим ступенем вірогідності, знаходяться виключно в неї, й відображають процедуру виконання свого обов’язку зобов’язаною особою? Чинним податковим законодавством на податкові органи не покладено обов’язку подавати документи на вимогу суду. Є обов’язок надавати роз’яснення, але він нічим не забезпечений. Тобто в режимі господарського судочинства доказування в податкових спорах дає беззаперечну перевагу (і найчастіше, на жаль, неподолану) суб’єктові владних повноважень.

Зауважу також, що пропонованими змінами не враховано й те, що згідно з правилами предметної юрисдикції в адміністративному судочинстві ймовірним є звернення приватних осіб за захистом своїх прав не тільки до судів адміністративних, а й до судів загальних, які, як відомо, мають розгалуженішу, порівняно із господарськими судами, систему, а відтак є більш територіально наближеними до учасників правового конфлікту.

б) при всій повазі до Голови Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду висловлю сумніви щодо змістовності його заяви (якщо вона була) про можливість господарських судів кваліфіковано розглянути спори, щодо яких пропонують зміни. Я не фахівець у земельних спорах, але мене дивує асоціативність такого підходу, намагання використати таку ж логіку й до податкових спорів. Давайте подумаємо, про що йдеться. Спори, які виникають у цьому випадку, в самому узагальненому вигляді пов’язані із виконанням податкового обов’язку. Саме виконанням податкового обов’язку, а не зі справлянням податків та зборів (бо тоді залишається поза межами регулювання і досить значна частка відносин, пов’язаних із податковим обліком та податковою звітністю). При цьому можна вважати виконання податкового обов’язку як законодавчо врегульованою господарською діяльністю суб’єктів, так і виконанням публічного обов’язку. Якщо ми зупиняємося на першій позиції, тоді, безумовно, податкові спори належать до юрисдикції господарських або загальних судів. Але при цьому маємо довести, що за своєю правовою природою, законодавчим забезпеченням можна поставити знак рівняння між сплатою податків і зборів (обов’язкових платежів) та, приміром, виплатою заробітної плати, розрахунками за контрактами, кредитними договорами тощо. Навряд чи доцільно так знущатися над системою права (та, відповідно, законодавства), знищувати розмежування публічно-правового та приватноправового регулювання.

Я не виключаю й того, що вдасться зруйнувати логічну систему розмежування юрисдикцій господарських та адміністративних судів і довести (користуючись, перш за все, принципами «революційної доцільності»), що податкові спори — це господарська юрисдикція. Але мені не хотілося б червоніти за подібні висновки. Як видається, немає підстав для вихолощування природи податкового обов’язку, знищення його публічності та безумовного логічного місця серед проблем, які повинні вирішуватися саме в рамках адміністративної юстиції за декількома підставами. По-перше, податковий обов’язок — це класичний різновид публічного обов’язку (саме обов’язок, а не зобов’язання), всі аспекти та стадії з’ясування та виконання якого мають регулюватися виключно публічно-правовими методами. По-друге, податковий обов’язок завжди супроводжує відносини, де однією зі сторін є суб’єкт владних повноважень, який у жодному разі не може розглядатися рівноправним по відношенню до особи, яка сплачує податок чи збір. У цих умовах це зрозуміло, бо йдеться про власника коштів, які надходять від податків та зборів (держави — при сплаті частки загальнодержавних податків та зборів (обов’язкових платежів) та територіальних громад — при сплаті, знов-таки, частки загальнодержавних податків та зборів (обов’язкових платежів) та місцевих податків та зборів).

Невеликий авторський відступ на задану тему

Суперечки щодо ревізії розмежування юрисдикцій між адміністративними та господарськими судами (саме ревізії, а не логічних, доцільних та обґрунтованих змін) не є новиною. З певною періодичністю вони породжують обґрунтовані за формою (або не зовсім) пропозиції до законодавця стосовно перекроєння вже врегульованих засад такого розмежування. Є два пояснення цим процесам. По-перше, мова може бути про необхідність вирішення об’єктивного протиріччя, яке склалося між станом розвитку суспільних відносин та його відповідністю стану законодавчого врегулювання, про подолання сталих колізій, характерних для системи законодавства. Але досить ефективна робота адміністративних судів не є свідченням такого розвитку подій. По-друге, наполегливість у пропонуванні таких законодавчих змін може бути обумовлена суб’єктивною індивідуальною зацікавленістю.

На перший погляд, така позиція виглядає жорсткою, але замислимося над принциповими конструкціями вирішення спорів за участю владарюючого суб’єкта в режимі господарського та адміністративного судочинства. Якщо в першому випадку в спорі протистоять дві фактично рівних за процесуальним статусом сторони, які мають рівні процесуальні права та обов’язки, то в іншому — процесуальний статус суб’єкта владних повноважень об’єктивно логічно ускладнений, обтяжений небажаними для нього зобов’язаннями, які насамперед виявляються в тому, що саме він має доводити правомірність своєї діяльності. За таких умов логічною є констатація: тільки правила адміністративного судочинства дозволяють приватній особі гідно протистояти державній машині.

Ще раз наголошу, що, на відміну від інших форм здійснення правосуддя в адміністративному судочинстві, тягар доказування покладається на відповідача — суб’єкта владних повноважень, а не на приватну особу — позивача. Отже, звернувшись до господарського або цивільного суду, підприємство, в описаній вище ситуації, вимушено буде самостійно доводити перед судом, що реєстратор не правий, надавати докази, доступу до яких він не має, формулювати вимоги до третьої особи щодо захисту порушеного права на оренду землі, які він має не до третьої особи, а до реєстратора, а тому виникає запитання — в чому тут Верховний Суд вбачає «ефективність критеріїв визначення юрисдикцій»?

Виходячи з цього, можна стверджувати, що розвиток адміністративної юстиції, її значення та відношення до неї держави свідчить не лише про розвинутість судової гілки влади, а й про розвинутість, демократичність, впевненість у собі держави. Лише демократична правова держава не боїться запровадити такий механізм, який функціонує з огляду на право за змістом, навіть у тих ситуаціях, коли це не збігається з державними інтересами. Лише демократична держава, яка впевнена в собі, може ініціювати та розвивати виваженого, об’єктивного опонента для себе. Саме тому посягання на адміністративну юстицію є фактично замахом на побудову правової держави.

Прагнення до принципової адміністративної реформи свого часу дозволило сподіватися, що з’явиться інституція, яка зможе сформувати підвалини для захисту прав фізичних та юридичних осіб від державного свавілля. Поява адміністративних судів — це не просто похідна реорганізація системи судової влади, це унікальна можливість для приватних осіб ефективно протистояти державі у спорах з нею. Виключна впевненість політичних та державних лідерів у своїй правоті, яка набуває форм управлінських рішень, прийнятих на підставі відповідних (продавлених чи протягнутих) законодавчих норм в умовах відсутності (чи умисного знищення) адміністративних судів, — прямий шлях до побудови тоталітаризму в Україні. Причому поки що йдеться про специфічну форму побудови тоталітаризму певних політичних сил, але в разі, якщо він перейде в державницьку форму, вже буде пізно. Адміністративні суди виступають чи не найважливішим інструментом контролю суспільства за діями тих органів та політичних сил, які й асоціюються з державою. Саме тому зрозуміло прагнення знищити або хоча би ревізувати до невпізнанності систему адміністративної юстиції.

Висновок

Я цілком згоден із принциповим підходом члена Комісії з питань правової реформи при Президентові України Романа Бойка щодо передачі до господарської юрисдикції земельних, податкових та інших подібних спорів, однак з обов’язковою умовою — змінити в ту саму мить юрисдикцію господарських судів на адміністративну.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Думка експерта

Інтернет речей і право: погляд у майбутнє

Є людина, яка щиро переконана в тому, що Інтернет речей може стати, і з великою вірогідністю стане, наймасштабнішим інноваційним проектом людства за всю історію земної цивілізації. Сьогоднішній гість редакції ЮВУ, доктор юридичних наук, кандидат технічних наук, керівник Науково-дослідного центру цифрових трансформацій і права НДІ інформатики і права НАПрНУ Олександр Андрійович БАРАНОВ уже багато років буквально живе цією темою і переконаний у тому, що заради процвітання нашої країни, стрімкого підвищення рівня якості життя українців ми повинні докласти всіх зусиль для того, аби такий проект був в Україні реалізований. Тож наша розмова про проблеми розвитку цифровізації, її перспективи та Інтернет речей загалом.

Людство вже вичерпало всі можливі ліміти на свої помилки

— Олександре Андрійовичу, не так давно Ваш інститут звітував Президії Національної академії правових наук України про результати науково-дослідної роботи «Теоретико-методологічні засади правового регулювання в умовах використання технологій Інтернету речей». Ви, як науковий керівник цієї праці, робили доповідь. За нашою інформацією, це Ваша перша участь у засіданні Президії НАПрНУ, які враження?

— Дійсно, присутність на засіданні Президії НАПрНУ — цікавий досвід. Звичайно, спостерігалася певна доля формалізму, але творча, невимушена атмосфера засідання справила сильне враження. Дискусії спалахували в процесі розгляду майже кожного питання й відчувалося, що подекуди остаточні рішення напрацьовувалися безпосередньо в ході самого засідання. Було приємно чути, який великий акцент робився на формуванні місії НАПрНУ як вищої наукової організації країни в галузі права, результати діяльності якої мають забезпечити розвиток суспільства за рахунок сприяння розв’язанню масштабних соціальних проблем правовими засобами. Тобто йшлося про організацію наукових досліджень, навіть фундаментального характеру, з чітким спрямуванням на практичне застосування через співпрацю як із законодавчою, так і з виконавчою гілками влади. Такий сучасний підхід має певні ризики переходу на шлях дрібних правових напрацювань на злобу дня, але уникнення цього ризику вже залежитиме від керівників наукових установ академії.

— Як я зрозумів, на згаданому засіданні Президії НАПрНУ заслуховувалася лише Ваша робота? Чому так?

— Мені невідомі ні принципи, ні статистика відбору робіт для заслуховування, але можна здогадатися, що така зацікавленість була обумовлена, насамперед, темою досліджень. Інтернет речей, сфери впровадження, іноді вражаючі результати застосування на слуху майже у всіх, хто читає або переглядає сторінки веб­сайтів. Оскільки ця тема ще й тісно пов’язана з такими явищами як роботи, штучний інтелект, хмарні обчислювання, мережа Інтернет, великі дані, «розумне місто», «розумний дім», авто без водія тощо, то слід припустити, що це теж створило додатковий імпульс для вчених­юристів послухати про те, а до чого тут право?

— Але ж для правників такий інтерес не зовсім закономірний з професійної точки зору, здебільшого цей інтерес має загальноосвітній характер. Тому уявляю складність вибору такої теми Науково-дослідним інститутом інформатики і права, де Ви працюєте.

— Я дякую за Ваше запитання. На жаль, у суспільстві, навіть на високих його щаблях, поширена думка про те, що в академіях наук на сьогодні працюють ретрогради, які зі всіх сил гальмують прогрес науки. Але це далеко не так. Справа в тому, що пропозиції науковців практично не доходять до осіб, які приймають рішення в нашому суспільстві. І це стосується не лише політиків.

В останні роки в суспільстві, і не тільки українському, поширилося уявлення, що будьяку справу можна зробити за принципом «прийшов, побачив, переміг». Сучасна навала стартапів є показовим свідченням такого настрою. Але про початок стартапів чуємо ми всі — це відбувається під гучні фанфари, а про їх «смерть» майже ніхто не знає — вони помирають мовчки. А кількість стартапів, які не мали успіху, досягає майже 99%. Те саме можна сказати й про численні реформи в країні, після урочистого запуску доля левової частки яких стає практично невідомою.

Дуже популярна наукова пошукова система Google Академія має девіз: «Ті, що стоять на плечах гігантів». Про що цей девіз? Про те, шо жодне наукове досягнення не можете бути здобутим без урахування досягнень та досвіду попередників. Тому будь­яка наукова праця починається з аналізу попередніх робіт і формулювання висновків з цього аналізу як позитивного, так і негативного змісту. Чи багато ми бачили сучасних політиків, які б, здобувши владу, діяли б за таким сценарієм? Питання риторичне. Тому поряд із деякими національними «символами» на почесному місці ми маємо й «граблі».

Це про наболіле, але, конкретно відповідаючи на Ваше запитання, скажу, що після нетривалої дискусії вчені нашого інституту майже одноголосно схвалили проведення цього наукового дослідження. Звичайно, були й скептики, які за результатами досліджень, доповідей та їх обговорень значно «подобрішали». Але наявність конструктивних опонентів у науці, до речі, не лише в науці, відіграє фундаментально позитивну роль.

— Відомо, що все в нашому житті має причинно-наслідковий зв’язок. Що ж стало чи стає причиною появи такого феномена як «Інтернет речей»?

— Як відомо, історія цивілізації знає декілька технологічних (промислових) революцій, які за різною класифікацією мають різну назву. Але всі вони мають одну загальну рису: технологічні революції — це відгук інженерів, науковців, промисловців на концептуальний соціальний запит. Одним із фундаментальних результатів четвертої технологічної революції є процес широкого застосування Інтернету речей (Internet of things, IoT).

На який же соціальний запит є відповіддю ІоТ? Процес застосування технологій ІоТ, що динамічно набирає силу в багатьох країнах, — це відповідь на стрімке погіршення на планеті стану справ з ресурсами чистого повітря, корисних копалин, лісів, чистої прісної води, родючих земель тощо. Спостерігається нарощування проблем у перенасичених мегаполісах, перевантаженість інфраструктурних об’єктів, загрозливе зростання кількості автомобілів тощо. Відбувається глобальне потепління, багато країн потерпають від глобальної нестачі продовольства. Тому експерти доходять висновку, що людство, яке постійно прораховувалося при прийнятті рішень, фактично стоїть на порозі глобальної катастрофи, бо вже вичерпало всі можливі ліміти на свої помилки.

Чому саме сьогодні ми маємо такі невтишні результати господарювання людини на планеті? Базовою причиною є те, що в останні півтора­два століття процес прийняття рішень характеризується наступним: необхідністю враховувати все більші обсяги інформації (даних) про навколишнє середовище, про велику кількість суб’єктів та об’єктів, які є дотичними до процесів, стосовно яких приймається рішення. Здебільшого рішення потрібно приймати в режимі максимально наближеному до режиму реального часу. Внаслідок певних фізіологічних та когнітивних обмежень людина не в змозі в таких умовах приймати обґрунтовані рішення, які б були хоча б раціональними, не кажучи вже про їх оптимальність. Таким чином, основна причина — це неспроможність людства в сучасних умовах з використанням лише своїх здібностей вирішувати інтелектуальне завдання щодо вироб лення максимально раціональних рішень, які є адекватними розвитку реальної ситуації.

Інтернет речей та його можливості

— Ви майже змушуєте поставити наступне запитання. І що ж такого є в тому Інтернеті речей, що він має потенціал до перевершення можливостей людини?

— Що стосується перевершення можливостей людини, то історія з Інтернетом речей — це не перший такий випадок в історії людства. Люди винайшли плуг і трактор, щоб компенсувати обмеженість фізичної сили людини, верстати з числовим програмним управлінням — обмеженість фізичної та психологічної витривалості людини, комп’ютер — для підсилення розумової діяльності тощо. Так ось, технології ІоТ також дозволяють зробити те, що не може людина, а саме забезпечити прийняття та виконання рішень у режимі реального часу на основі збору й обробки величезної кількості даних, ідентифікації всіх об’єктів та суб’єктів, що беруть участь у процесах, стосовно яких приймається рішення. І що найголовніше, при цьому для оброблення великих масивів інформації, яка може динамічно змінюватись, застосовуються спеціальні математичні алгоритми, насамперед, алгоритми штучного інтелекту.

Для юристів завжди при будь­-якому аналізі відправною точкою є терміни, тому приведу визначення, яке дещо складне, але воно максимально зорієнтовано на застосування в юриспруденції.

Отже, Інтернет речей — це сукупність взаємодіючих технічних систем, що складаються з мікропроцесорів, сенсорів, виконавчих пристроїв, програмних засобів, зокрема, програм штучного інтелекту, підключених до мережі Інтернет та призначених для реалізації суспільних відносин, в тому числі, пов’язаних із наданням послуг та проведенням робіт в інтересах фізичних або юридичних осіб при їх безпосередній участі або без участі.

— Ми часто-густо чуємо про певні, начебто, вражаючі технічні досягнення. Але виникає закономірне питання: що це дає економіці або людині? Звичайно, таке саме питання є актуальним і для Інтернету речей.

— Дуже гарне запитання. Навіщо все це робиться? Таке запитання людство задає собі протягом всієї еволюції. Почнемо з відповіді про те, а яку ж роль можуть відіграти технології ІоТ для здоров’я людини? Давно вже визнано, що здоров’я і тривалість життя є важливим не лише особисто для кожної людини, але і важливим чинником зростання економіки. Тому ми є свідками того, що практично у всіх країнах світу системи охорони здоров’я постійно піддаються критиці. Україна — не виняток. Критика зосереджується навколо двох системних проб лем: неефективна система фінансування надання медичних послуг і незадовільна якість їх надання. Навіть відомі й найбільш ефективні системи охорони здоров’я, які реалізовані в Європі (англійська, французька, шведська та німецька) і в США, на думку експертів не є оптимальними, з точки зору показника ефективність/вартість.

Але намагання урядів і політиків реформувати систему охорони здоров’я розбивається об дійсність — наявність протиріччя між обмеженими фінансовими ресурсами держави, які можна виділити на систему охорони здоров’я, й високими вимогами населення до якості медичних послуг. Вбачається, що це протиріччя може бути вирішене не шляхом модернізації, вдосконалення існуючих моделей систем охорони здоров’я, а шляхом пошуку якісно нової парадигми її побудови.

Яка ж це нова парадигма? Нова парадигма: не лікувати хворобу, а попереджати її. Але тоді бажано якомога частіше проходити профілактичне обстеження, може навіть кожного дня. Ви напевно скажете, що це неможливо. І будете праві. Тому ми й звертаємось до лікаря, лише коли у боці щось болить, тобто вже хворими.

Інженери та вчені вже сьогодні пропонують мініатюрні сенсори, які інструментально вимірюють різні параметри стану здоров’я людини, починаючи від температури, рівня цукру в крові до кардіограми. Такі сенсори можуть бути розміщені на тілі або в одязі людини або, навіть, вживлені в її тіло. Велика кількість таких даних із будь­яким коротким інтервалом за допомогою власного смартфона передається Інтернетом на обробку медичному штучному інтелекту, який розміщується в лікарні. Штучний інтелект після аналізу в разі необхідності видає рекомендації або лікарю, або людині, або обом. Рекомендації про профілактичні заходи, або про додаткове обстеження. Таким чином, хвороба купірується на самому її початку й люди не хворіють.

За цією методикою також стає можливим забезпечити продовження життя хворим, які знаходяться в групі ризику. Наприклад, пацієнтам із серцево-судинними захворюваннями. Мініатюрні сенсори попередять про початок аномального підвищення тиску, аномального збільшення чи зменшення пульсу, а смартфон зі спеціальним додатком навіть зможе зробити та передати кардіограму, а також визнати місцезнаходження хворого. Медичний штучний інтелект, отримаши ці дані, зробить усе для надання термінової допомоги аж до виклику бригади екстренної допомоги пацієнту, який знепритомнів.

До речі, студенти КПІ десь років три тому починали проект з розроблення додатку, який «знімав» кардіограму за допомогою смартфону. Цей приклад — лише вершина айсбергу того, що може робити ІоТ у медицині.

— Наша країна, поряд з іншим, спеціалізується на аграрному господарстві. Невже ІоТ щось зможе покращити в тому, чим займаємось уже сотні років?

— Є таке поняття — точне землеробство. Це коли на полі або в саду розміщуються датчики або спеціальні прилади, які можуть вимірювати або фіксувати багато факторів. До речі, в світі на потреби сільського господарства зараз витрачається близько 70% прісної води, тому постійне спостереження за дотриманням рослинами «водного режиму» критично важливо для посушливих сільськогосподарських районів. Датчики вимірюють та передають на спеціалізований штучний інтелект дані про вологість ґрунту, а він уже «приймає» рішення про планування та полив водою лише там, де і скільки це потрібно. Відтак аграрії мають значну економію води.

Такий саме підхід реалізується при плануванні посівів, розрахунку норми внесення добрив і засобів захисту рослин. Наприклад, якщо дані показують, що на одній ділянці ґрунти досить родючі, значить там не потрібно удобрювати, а на сусідній — потрібно. Точність визначення меж таких ділянок залежить від методів обробки даних, а також від якості сенсорів, що використовуються.

Застосування методів дистанційного зондування землі за допомогою дронів, які з землі керуються штучним інтелектом, дозволяє досліджувати великі площі сільськогосподарських земель швидко та ефективно.

Оснащення інфраструктурних споруд сільського господарства (теплиць, стаєнь, птахоферм, ферм великої рогатої худоби тощо) системами типу «розумний будинок» дозволяє значно заощадити витрати на їх утримання, опалення, освітлення і забезпечення водою. З огляду на значний економічний ефект в Україні три великих агрохолдинги вже декілька років активно впроваджують технології ІоТ.

— Не знаю як Ви, а я, як і багато киян, щодня потерпаю від автомобільних заторів. Невже і тут нам допоможе Інтернет речей?

— Два роки тому вчені Колумбійського університету провели дослідження, яке показало, що парк в усього 9 000 автономних автомобілів (робомобіль без водія) може замінити всі таксі в Нью-Йорку (13 000 авто). Цим парком буде керувати Великий штучний інтелект, який забезпечить надзвичайні економічні показники: пасажири чекатимуть на поїздку в середньому 36 секунд (проти сучасних 5 хвилин), а вартість складе 50 центів за милю (проти сучасних $ 5).

Інше американське дослідження щодо переосмислення ролі транспорту за умови використання технологій ІоТ свідчить про вражаючі прогнозні показники. Ось деякі з них: коефіцієнт корисного використання робомобіля в 10 разів більше ніж ККВ власного автомобіля; кількість автомобілів на американських дорогах скоротиться з 247 млн до 44 млн; щорічно вироблятиметься на 30% менше легкових і вантажних транспортних засобів; скоротиться попит на нафту від 100 млн барелів на добу в 2020 році до 20 млн барелів до 2030 року.

Якщо ми як країна не будемо пасти задніх, то за 10 років може і у нас не буде дорожніх заторів. Власне, можна продовжувати розповідати про чудові можливості застосування ІоТ ще довго, настільки довго, наскільки вистачить уяви про всі можливі сфери та сегменти соціальної активності людей.

Чи може сучасна наука бути відірваною від практики?

— Кидається у вічі слова «штучний інтелект» та «робот», але вони асоціюються з фантастичними романами і фільмами. Чи не належите Ви до таких собі вчених-фантастів, які, сидячи в «башті зі слонової кістки», творять науку, відірвану від практики?

— Сьогодні ні один справжній вчений не може перебувати в «башті зі слонової кістки». Результати його роботи повинні мати суспільний резонанс та суспільний попит. За останні 6—5 років декілька десятків країн прийняли на найвищому рівні національні стратегії або концепції щодо розвитку та впровадження технологій ІоТ. Оскільки штучний інтелект вважається базовою умовою застосування технологій ІоТ, тому трошки пізніше, протягом останніх півтора-двох років близько 20 держав світу вже затвердили національні стратегії розвитку штучного інтелекту.

І що в цьому плані є цікавим і привертає увагу? Це те, що майже 10 із цих країн запланували стати державою № 1 у світі з розвитку штучного інтелекту. Ми ж не можемо припустити, що 10 держав, серед яких є США, Китай, Японія, Північна Корея, Канада, Велика Британія і навіть Євросоюз, є суцільними фантастами? Звичайно, не можемо. В дійсності багато країн відводять надзвичайно важливу роль у майбутньому людської цивілізації саме широкому застосуванню штучного інтелекту.

Вражає? Ще більш вражають суми бюджетів, які світовими корпораціями та об’єднаннями виділяються на питання, пов’язані зі штучним інтелектом. Наприклад, це такі бренди як: Google, Apple, Microsoft, Intel, Amazon тощо, а також усі ведучі виробники автономних авто, кораблів та літаків, сучасного лікарського діагностичного обладнання тощо. Тому той, хто досліджує штучний інтелект або так чи інакше пов’язаний з різними аспектами його розвитку, впровадження та застосування — це не фантаст, в негативній конотації цього слова, це — людина, яка працює на майбутнє.

А може, це я так сам себе вмовляю? Бо дійсно, поки що при спілкуванні на ці теми, здебільшого зустрічаєшся або з потаємною посмішкою, або з відвертими запереченнями можливості майбутнього з роботами.

Що воно за «фрукт» штучний інтелект

— Я вважаю, що описана ситуація стосується не стільки Вас особисто, скільки вона була і є характерною для всіх нововведень — як соціальних, так і технічних. Але все ж поясніть, що ж таке штучний інтелект?

— Підступнішого питання й уявити не можна (жарт). Декілька цифр: в одній із дисертацій Тілбургского університету (Нідерланди) досліджувалося близько 200 визначень терміна «інтелект». У в ній же стверджувалося, що по цей день про загальноприйняте визначення терміна «інтелект» вчені ще не домовилися.

Наукова пошукова система Google Академія на запит «штучний інтелект (artificial intelligence)» видає загальну кількість наукових праць за період 1900—2019 рр. — майже 1,58 млн, а за останні 5 років — близько 0,41 млн (26% від загальної кількості). А на запит «правове регулювання штучний інтелект (legal regulation artificial intelligence)»: загальна кількість за період 1900—2019 рр. — 0,048 млн, за останні 5 років — 0,017 млн (38% від загальної кількості) наукових праць. Звичайно, це дуже й дуже приблизна статистика, але можна відчути тенденції. Увага до проблематики штучного інтелекту, зокрема й до правових проблем, пов’язаних із ним, зростає вражаючими темпами. Подібна ситуація складається із загальною тематикою ІоТ. Але в той же час тільки шість національних стратегії (Китай, Південна Корея, Японія, США, Велика Британія, Євросоюз) мають окремі розділи з більш-менш чіткими завданнями щодо вирішення правових проблем, пов’язаних із розвитком та застосуванням систем зі штучним інтелектом.

Водночас парламент Євросоюзу в лютому 2017 р. прийняв Резолюцію з рекомендаціями Єврокомісії щодо питання цивільно-правового регулювання робототехніки. У світі створено декілька десятків комісій з етики розробників роботів зі штучним інтелектом та, власне, з етики функціонування самих роботів. Активно дискутуються питання відповідальності за нанесення шкоди в умовах застосування роботів. В активній науковій та фаховій дискусії знаходиться ще багато проблем, які потребують формування відповідного правового забезпечення. Таким чином, спостерігається активне залучення вчених та відповідних експертів до процесу вирішення правових проблем застосування роботів зі штучним інтелектом.

Спробую, як то кажуть, на пальцях пояснити моє розуміння штучного інтелекту. Вчені дійшли згоди, що штучний інтелект характеризується певною сукупністю когнітивних функцій, наявність яких забезпечує мозок людини. Але точаться жваві дискусії навколо визначення, призначення, можливостей, класифікації, ієрархії когнітивних функцій, а також стосовно ролі та значення для діяльності людини тих чи інших когнітивних функцій.

Погодимося, що наше загальне розуміння про щось штучне полягає в тому, що ми його сприймаємо як аналог чогось природного, але лише у випадку певної еквівалентності всіх або основних властивостей цього штучного властивостям природного. Поширюючи таке розуміння, дійдемо висновку, що штучний інтелект — це коли певна комп’ютерна програма реалізує (моделює) набір когнітивних функцій (КФ), які за властивостями є еквівалентними когнітивним функціям людини. Оскільки я колись навчався в математичній школі при МГУ, то мені до вподоби наступне рівняння КФ штучний інтелект = КФ людина. Такий підхід відкриває широкі перспективи для правових досліджень у сфері застосування штучного інтелекту.

Штучний інтелект і право

— Ви, начебто, привідчинили двері в свою творчу лабораторію. Хотілося б заглянути й далі. До чого Ви вже дійшли?

— Ми з Вами ризикуємо не скоро закінчити цю бесіду тому, що починається найцікавіше.

Фактично, правові дослідження застосування технологій ІоТ, зокрема, штучного інтелекту або роботів потребують не тільки міжгалузевого підходу в рамках правових наук, але й міждисциплінарного підходу в рамках багатьох інших наук. Але, розуміючи формат, буду лаконічним.

Для обґрунтування побудови можливої теоретичної конструкції правового регулювання застосування роботів із штучним інтелектом довелося вдосконалити визначення певних категорій теорії права, а саме юридична догма та юридична фікція. І ця важка справа закінчилася формулюванням наступної юридичної фікції: система Інтернету речей зі штучним інтелектом як суб’єкт права може розглядатися в якості представника в розумінні ст. 237 ЦКУ, який зобов’язаний або має право вчиняти правочини від імені її власника (розпорядника), якого вона (система) представляє.

Більш детально про це викладено в декількох моїх статтях, які розміщені на іншому науковому сайті — Academia.edu. До речі, інструментарій сайту дозволяє відстежувати факт перегляду наукових праць відвідувачами. Так ось яка спостерігається статистика: понад 95% переглядів моїх статей із тематики ІоТ, роботів, штучного інтелекту, блокчейну тощо здійснюється представниками іноземних країн (більш менш активно — це півтора десятки країн, з них 5 країн СНД).

— Як Ви вважаєте, що ж сприяє або заважає розвитку ІоТ у нашій країні?

— Україна, як і всі держави світу, перебуває на порозі кардинального технологічного стрибка (наступні 30—50 років), який відбудеться завдяки застосуванню досягнень у сфері технологій Інтернету речей, штучного інтелекту, нано- і біотехнологій, генетики, робототехніки тощо. Особливість сучасного технологічного стрибка в тому, що він може призвести до стрімкого у часі формування й розвитку нових за змістом і формою суспільних відносин у різних сферах життєдіяльності людини, суспільства, держави. Тобто сьогодні ми не можемо із впевненістю уявити, яке ж суспільство, які ж суспільні відносини будуть через 30—50 років. Саме тому нам вкрай необхідно терміново розгортати роботи по перспективному стратегічному плануванню розвитку нашої держави. При цьому горизонт планування має бути значним — декілька десятиліть.

Але на сьогодні можемо констатувати, що існують певні бар’єри та ризики на шляху розвитку технологій Інтернету речей. До основних системних бар’єрів слід віднести наступне: 1) відсутність державної стратегії та лідерів змін; 2) недостатнє розуміння цінностей Інтернету речей політичним істеблішментом країни, керівниками галузей та бізнес-структур. Крім того, існує й певна низка бар’єрів та ризиків: політичні; техніко-технологічні; правового регулювання; освітянські та мотиваційні; фінансово-економічні; безпекові; конфіденційності; сумісності технологій; стандартизації тощо. Кожен із перелічених видів бар’єрів потребує ретельного дослідження для формування програми заходів щодо їх подолання, бо саме вони є джерелом певного спектру загроз, які можуть реалізуватись при використанні ІоТ.

Як я вже розповідав, протягом наступних десятків років у всіх сферах суспільної активності відбудуться безпрецедентні технологічні зміни, але левова частка з них обов’язково базуватиметься на використанні інформаційно-комп’ютерних технологій (ІКТ). Тобто використання ІКТ буде умовою реалізації всіх суспільних відносин. Таким чином, правове забезпечення всіх правовідносин буде обов’язково включати норми інформаційного права.

Спілкувався Лесь КУРІННИЙ,
спеціально для ЮВУ

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

В тренді

© ТОВ "АКТИВЛЕКС", 2018
Використання матеріалів сайту лише за умови посилання (для інтернет-видань - гіперпосилання) на LEXINFORM.COM.UA
Всі права на матеріали, розміщені на порталі LEXINFORM.COM.UA охороняються відповідно до законодавства України.