Connect with us

Думка експерта

Зухвалі злочинці чи соціальні «ізгої»? Деякі міркування щодо трагічних подій у США

Закінчення.  Початок 

Деякі міркування про можливі детермінанти таких дій

Почати потрібно з того, що визначити: спроби пояснити трагічні події, пов’язані з масовими вбивствами, «звичними» причинами, які неодноразово називалися, виглядають не дуже переконливо, тим більше знаючи, що встановлення відповідних причин, в той же час, не лише не дає змоги якимось чином вплинути на динаміку цих подій, а навпаки — відбувається реальне зростання таких випадків. Наприклад, одна з основних причин напряму пов’язується зі «спрощеною» системою придбання та користування зброєю громадянами США, передбаченою на законодавчому рівні. Аналізуючи ситуацією зі зброєю, почнемо з загальних цифр. Так, кількість вогнепальної зброї у світі за останні 10 років зросла на 17 відсотків й перевищила один мільярд одиниць. При цьому володарями 85 відсотків зброї у світі, або 857 мільйонів одиниць, є «звичайні» громадяни, приватні охоронні компанії та, і це теж офіційно визнається, незаконні злочинні угрупування. І «тільки» два відсотки вогнепальної зброї, або 23 мільйони одиниць, припадає на працівників правоохоронних органів, 13 відсотків, або 133 мільйони одиниць, — на військовослужбовців.

Стосовно США, то згідно із загальними статистичними даними, громадяни цієї держави володіють 40 відсотками всієї вогнепальної зброї, що складає 393 мільйони одиниць. Із врахуванням загальної кількості населення в цій країні, яка складає 326 мільйонів, на кожних 100 жителів доводиться 121 одиниця зброї, тобто приблизно 1,2 відсотка конкретної зброї на кожного американця.

Якщо взяти дані по інших країнах, то, наприклад, після США більше всього вогнепальної зброї є в Індії — 71 мільйон одиниць, у Китаї — 50 мільйонів. Що ж стосується кількості зброї, яка приходиться на, умовно кажучи, кожного жителя відповідної країни, то після США йде Ємен (53 одиниці на 100 мешканців), у Черногорії та Сербії — 39,1 тощо. (Количество оружия в США превышает численность населения.20.06.2018. https://www.aa.com.tr/ru/заголовки-дня/количество-оружия-в-сша-превышает-численность-населения//1179755). При цьому, у всякому разі на офіційному рівні, точно не визначається кількість зброї, яка має «вільний обіг» у державах, де відбуваються внутрішні озброєні конфлікти, включаючи до переліку цих держав і Україну.

Повертаючись до США, потрібно відзначити, що лідерство цієї країни в цьому питанні не дивує, позаяк законодавство США дозволяє досить «легко» придбати та володіти зброєю. Така сама ситуація з придбанням зброї спостерігається і в інших країнах. Наприклад, у Швейцарії правила придбання персональної стрілецької зброї досить прості, а тому зараз в особистому користуванні 8,5 мільйона громадян цієї країни є понад 2,5 одиниць, тобто, умовно кажучи, практично кожен 4-й житель має зброю, що підкреслює достатню збройну «насиченість» у Швейцарії. Причому, така зброя включає штурмові гвинтівки, пістолети тощо.

Для придбання вогнепальної зброї тут необхідна одна суттєва умова: відсутність судимості. Причому, навіть іноземцям, безумовно, не всім, також не складно мати зброю в Швейцарії. Правда не тільки події, що аналізуються, а й навіть схожі, в цій державі взагалі не відбуваються. З’ясувати причини цієї ситуації намагаються вже багато років. Роблять це і американці, яким ця тематика, як зрозуміло, найбільш близька. Так ось, американський письменник Джон Макфі ((John McPhee) у своєму бестселері «Швейцарська армія», більш відомому у Швейцарії під назвою «Швейцарія на охороні миру і праці» (Der wachsame Friede der Schweiz Gebundenes Buch — Dezember, 1985) дав лаконічну відповідь на це питання: «Не використовується, бо це заборонено!». А екс-міністр оборони Швейцарії початку 2000-х років Самюель Шмід (Samuel Schmid) дав на це приблизно таку відповідь: «Вся справа в тому, що ми поважаємо зброю. І саме тому в нас з нею немає жодних проблем».

Така думка тією чи іншою мірою знаходить підтвердження і в інших дослідників. Дійсно, наявність зброї, яка не завжди строго контролюється державою, «полегшує» вчинення відповідних злочинів. Але, і це варто підкреслити, наявність такої «вільної» зброї — це, скоріше, засіб вчинення відповідних дій, а не основна детермінанта, яка лежить у їх основі. Далі — наступна причина: комп’ютерні ігри саме як детермінанти таких суспільно небезпечних дій. Але такі ігри, які, можливо, і мають у своєму змісті елементи насильства, наявні не лише в США, а мають воістину світове розповсюдження. Так чому саме на громадян США ці ігри «так» впливають? Вони що: більш «м’які», більш «податливі» до такого впливу? А щодо тих людей, які вже не грають або взагалі ніколи не грали в такі ігри, але вчинили масові розстріли? Тому зведення причин тільки до змісту комп’ютерних ігор не дуже розумно, тим більше враховуючи світову оцінку американської особистості. Отже, причини, скоріше за все, в іншому. «Делікатно» спробуємо проаналізувати їх.

Лише питання…

Для початку наступна теза. Наприклад, один зі «стрільців», Джері Риз, виріс у неблагополучній сім’ї і, що важливо підкреслити, знаходився в депресії через постійні знущання в школі. В той же час інший представник молодого покоління «стрілків» — Стів Казимирак з університету Північного Іллінойсу, його повна протилежність: талановита людина, переможець багатьох наукових конкурсів, людина, яка в загальному розумінні для всіх була процвітаючою. Але він не тільки вчинив масове вбивство, а й закінчив своє життя самогубством. Або інші «стрілки»: або вже «відставні» військовослужбовці, в тому числі й медико-психіатричної спрямованості; або пенсіонер; або батько з сином; або… У всякому разі всі вони різні. Єдине, що їх, так би мовити, об’єднує — всі вони чоловіки. Але спробувати встановити загальні схожі детермінанти «ідентичних» вчинків «неідентичних» за своїми зовнішнім характеристикам осіб, на нашу думку, необхідно.

Почати це потрібно зі спроби пошуку відповіді на основне, так би мовити, генеральне питання: коли і чому, в який саме момент життя в голові конкретної людини виникає «заколотна» думка, що всі свої проблеми, особисті чи громадські він зможе вирішити саме за рахунок вбивства інших людей. Причому, вбивства не конкретних людей, навіть не своїх ворогів, а за рахунок вбивства абсолютно незнайомих людей, які випадково потрапили під його постріли. Безумовно, встановити це зовсім не просто, тим більше, що в багатьох випадках «немає» в кого питати, бо така людина або нейтралізована поліцією під час спроби затримання, або вона сама позбавила себе життя. Але треба намагатися шукати відповіді на питання: що це взагалі таке — дійсна спроба таким чином вирішити свої проблеми, або «просто» така форма помсти, так би мовити, «відповіді» іншим людям, суспільству, державі за своє невдале життя? Чи це така форма акту відчаю, коли так званий спосіб «розрахуватися сам із собою» не влаштовує, а потрібно це зробити за рахунок чужого життя? І що взагалі лежить в основі прийняття саме такого рішення? Безумовно, це особисті проблеми, але що виступає основою їх виникнення: соціально-економічні, політичні, психо-фізіологічні, ідеологічні або інші такі ж значні причини, які, і на це потрібно звернути спеціальну увагу, «штовхають» людину до дій, які не тільки пов’язані з позбавленням життя інших осіб, а й, скоріше за все, і втратою свого життя, причому не лише завдяки відповідній діяльності поліцейських? Значна кількість випадків самогубства як фінал дій таких осіб, про що вище згадувалося, дає змогу реально вважати, що саме такий фінал, тобто відхід від життя на тлі суспільного вибуху, заздалегідь планувався. Знову поставимо питання: розчарування своїм особистим життям плюс відсутність необхідної підтримки, а можливо, мінімального розуміння з боку близьких, оточення, відповідних соціальних інститутів, втрата орієнтирів та перспектив у своєму житті тощо? Причому, не «тихо» піти, що також має досить поширену практику в суспільному житті за рахунок «тихого» самогубства, а піти з «фанфарами», із фокусуванням на собі загальної уваги. Так що це, швидше за все, зовсім «непрості» люди, які наділяють свій протест, своє соціальне «відторгнення» саме такою суспільно небезпечною формою. Якщо це так, то вірогідно, що саме така форма дій дає змогу вважати її своєрідним напрямом свідомого або несвідомого соціального протесту.

Форми «відторгнення»

Гадаю, тут потрібно предметно говорити, що соціальне «відторгнення» такої людини як певного «предмета» соціального протесту, відбувається не лише з боку сім’ї, школи тощо, а саме з боку держави, де вказані інститути є складовою частиною державної «конструкції». Безумовно, форми «відторгнення» можуть мати різний прояв: пряме «відторгнення», «неприйняття» до себе, незмога або небажання конкретної особи «увійти» в загальне соціальне «поле». Так, не потрібно заперечувати, що таке рішення у конкретної людини або їх групи може виникнути в результаті комплексу причин, які пов’язані із сукупністю зовнішніх подій, що отримали суттєве внутрішнє «відображення» на психіці такої особи.

Можливо також припустити, що така активна форма соціальної «нереалізації», соціальної бездіяльності, на відміну від пасивної соціальної бездіяльності, зокрема, пияцтва чи наркоманії, дає змогу вважати, що на один принципово значимий вчинок така людина може зібратися. Тобто така людина може все підготувати, все прорахувати, провести необхідну концентрацію зусиль. У той же час, на постійну цілеспрямовану діяльність волі немає, або її відсутність «ховається» в інших категоріях «відторгнутих» за відповідні спиртні напої чи наркотичні речовини? Потрібно також враховувати, що деякі групи з категорії «відторгнутих» осіб, можуть ставати не тільки, умовно кажучи, «героями». Вони, в силу своєї особистої та соціальної самотності, можуть ставати і потерпілими, наприклад, у сексуальних злочинах. Наприклад, молодь, не відчуваючи необхідної підтримки з боку основних соціальних інститутів (сім’я, «школа» та ін.), починає «шукати» себе деінде, реалізувати себе в інших стосунках, в тому числі і в сексуальній сфері, що породжує, у свою чергу, інші складні соціально-фізіологічні конфлікти. Питання складне і необхідної реальної відповіді на нього, на нашу думку, доки немає, але це не знімає низки реальних запитань, яке потрібно завжди ставити державі.

Що повинна робити держава?

Так, що повинна, підкреслюємо, повинна робити держава, яка, бажає вона цього чи ні, але з метою власної безпеки дійсно повинна діяти. Вона має багато можливостей для цього. Ми увесь час «хизуємося», що ніде, в тому числі і в нашій країні, немає державної ідеології. І це так. Але існує принципова різниця між державною ідеологією і ідеологічною функцією держави. Саме завдяки реалізації такої функції держава може сприяти, в тому числі й надаючи фінансову підтримку, різним організаціям, установам, окремим особам в оприлюдненні, наданні необхідної публічності їх ідеям, міркуванням, навіть творам. Саме так може формуватися ментальне середовище, цінності та ідеали, які є суспільно корисними. Це можуть бути різні державні програми, організаційні заходи, інші подібні дії, але які обов’язково повинні бути розраховані на «всіх» членів суспільства, а не лише на якусь «ексклюзивну» частину чи взагалі мати тільки проголошений характер. Напрямів багато і всі вони, у всякому разі на рівні державних установ, добре відомі. Основна вимога: все це повинно бути реальним, розрахованим на «усіх», і головне — має виконуватися.

Невеликий висновок

Що взагалі є характерним для народу конкретної держави, його мети, його цілей, його життєвих намірів? Звичайно, для відповіді на це питання не слід «зациклюватися» виключно на суто «матеріально-тваринних» інтересах, а спробувати оцінити це на більш високому, а саме людському вимірі. Так, йдеться не про тих, хто постійно «козирно» демонструє себе в умовах «паблісіті», і не про тих, хто, можливо, теж із причин суттєвої внутрішньої самотності, постійно викладає в Інстаграмі, Фейсбуці, інших соціальних мережах, до речі, порушуючи тим самим основні завдання створення цих програм, якісь «дріб’язкові» відомості про себе, «коханого», та інші подробиці власного «самомилування». Мова не про ці та інші схожі категорії людей у державі. Йдеться про менталітет народу, про тих, умовно кажучи, «невидимих» осіб, які в будь-якій країні складають безперечну більшість, на якій тримається вся держава, і яку часто свідомо чи несвідомо залишають без необхідної уваги. Відомий грецький державний діяч Літург Афінській вважав, що держава існує лише завдяки охоронній участі кожного в її діяльності. Розвиток держави повинен мати еволюційний характер, а не перетворюватися на так званий процес «ненаситності» в окремих груп. Умови розвитку кожної держави завжди ставлять перед нею низку суттєвих питань, які потребують постійної уваги. Але й населення держави, або сукупність осіб, що створюють основу такої держави, потребують постійної ретельної уваги. Так, можливо, не завжди вдається здійснювати суто соціальні або фінансові заходи щодо підтримки населення. Але це можуть бути і «зовнішньо» менш затратні організаційні або ідеологічні заходи чи інші схожі заходи, які треба постійно здійснювати.

Безумовно, не слід розглядати конкретну державу як соціальну «чарівницю», яка все сама дасть або, у всякому разі, повинна дати. Якщо в конкретної особи немає цілеспрямованості, наполегливості, готовності до подолання труднощів, то за найсприятливіших умов існування складнощі все одно будуть мати місце. Якщо ж цього немає, тобто відсутній так званий взаємно спрямований рух між державою і населенням, то замість народу починає формуватися реальний осередок «соціальних сиріт», соціальних «ізгоїв», які не лише не несуть будь-якої відповідальності за розвиток своєї держави і проявляють певну соціальну «апатію» та нігілізм до будь-яких програм, а й починають вчиняти дії, які в деяких випадках набувають різних форм соціального протесту.

Це є характерним не лише для держав, в яких відбувається принципове реформування свого розвитку, а й для розвинутих країн. Такі приклади добре відомі (Див: Є. Л. Стрельцов. Перемога Дональда Трампа, або «Короткі медичні курси» для істеблішменту // ЮВУ. 27 січня—2 лютого 2017 р. № 4 (1124). Є. Л. Стрельцов. Революції чи протестне голосування? Оцінка останніх подій у провідних західних країнах // ЮВУ. 16–22 червня 2017 р. № 24 (1144); 23–29 червня 2017 р. № 25 (1145). Є. Л. Стрельцов. «Жовті жилети» та Еммануїл Макрон: привід для роздумів // Юридичний вісник України. 21—31 грудня 2018 р. № 51–52 (1224–1225). Якщо з такою діяльністю держави виникає певний соціальний «дефіцит», то таке становище і може приводити до будь-яких соціальних конфліктів, протестних дій, громадської «непокори» та інших різноманітних зовнішніх форм їх проявів. Із легальних найбільш ефективні такі дії, що безпосередньо впливають (можуть впливати) на діяльність усіх рівнів влади, і в першу чергу, це вибори. Саме результати виборів можуть кардинально змінити суспільне становище, що ми вже бачимо на новітньому досвіді багатьох країн, в тому числі й України. Більш опосередковані в цьому плані, які, образно кажучи, мають характер соціальних «побажань» певних груп населення, реалізуються (мають намір реалізуватися) на легальних мітингах, демонстраціях, страйках тощо. Є й інші, так званні «нейтральні» форми «напівлегитимних» протестів проти соціальної атмосфери, які додатково помножені на безвольність, найбільш рельєфно проявляються, як вище вказувалося, у наркоманії, алкоголізмі тощо.

До відверто нелегітимних форм протестів може вдаватися й категорія осіб, яка аналізувалася і про яку йдеться в цій публікації. Можливо, саме ця група з категорії «ізгоїв» потребує від держави більшої предметної уваги. Звичайно, простіше, так би мовити, «пересунути» таких людей на «край» суспільного життя, визнавши їх маргіналами (англ. margin — край, околиця), але такими, певною мірою соціально пасивними діями проблема ніколи не вирішиться, і значна частина населення вже не повернеться в ряди соціально гідних членів суспільства, балансуючи увесь час на межі легальної і протиправної поведінки. Існують і протиправні, а в деяких випадках і злочинні форми протестних дій, про які ми тут казали. Але, й це потрібно підкреслити, дана проблема заслуговує необхідного комплексного дослідження представників багатьох сфер і галузей, які безпосередньо впливають на функціонування держави.

При цьому ніколи, особливо в складних, не до кінця вивчених, в тому числі й випадках, що аналізується, не потрібно «відразу» звертатися за допомогою до кримінального права. Будь-які кроки, «пов’язанні» з цим законодавством, потрібно робити дуже й дуже обережно. Так само продумано слід ставитися і до так званої «трансляції» іноземного та міжнародного кримінального законодавства. Так, знайомство, вивчення такого досвіду є безумовно корисним, тим більше, що «їх» досвід стосовно відповідних груп злочинів, зокрема, економічних, екологічних тощо, набагато ширший, а ми лише «входимо» в це «життя». Але завжди національне кримінальне законодавство в будь-якій державі повинно «співпадати» з умовами соціального розвитку, обов’язково має враховувати безліч тих особливостей, які є в кожній державі. Невже ми дійсно вважаємо, особливо на фаховому рівні, що якість кримінального законодавства «там» вища, що злочинність «у них» практично подолана? Відповідь відома — навпаки, не лише не подолана, а й має такі прояви суспільної небезпеки, про які нам взагалі мало що відомо, включаючи й ті, які ми аналізуємо.

Тому наші «запозичення» з міжнародного та іноземного кримінального законодавства повинні попередньо обговорюватися, мати необхідну аргументацію та необхідні соціально-правові умови для втілення. Будь-які інші, в першу чергу, «механічні» вставки в національне законодавство, можуть привести (що ми вже бачимо, причому не тільки на рівні кримінального законодавства) до надуманої «ревізії» догм загальної частини, до «відторгнення» традиційних, сталих положень такого законодавства в особливій частині. Потрібно завжди розуміти, що все законодавство, в тому числі й кримінальне, повинно бути здатним враховувати особисту свободу і суспільне благо.

Вимушений постскриптум

Масові вбивства в Америці набувають там дійсно характеру сталого системного явища, що спеціально підкреслювалося в попередній частині цієї статті. Вже після того, як сама ця стаття була підготовлена до друку й частково навіть надрукована, в Сполучених Штатах Америки відбулися нові жахливі події. Так, у ніч з 30 на 31 вересня 36-річний мешканець Техасу Сет Атор вчинив стрілянину послідовно у двох містах — Мідленді й Одесі, в результаті якої загинули щонайменше п’ятеро людей, 21 особа отримала поранення. Серед постраждалих, в тому числі, троє співробітників правоохоронних органів. У результаті перестрілки з поліцією Сет Атор був нейтралізований. А вже 3 вересня 14-річний підліток у місті Елкмонт штату Оклахома розстріляв свою сім’ю (!). Троє людей загинули на місці, двоє — померли вже в лікарні. Підліток затриманий і зізнався в тому, що саме він стріляв у своїх близьких.

Знову різні характеристики осіб «стрільців»: соціальні, вікові та інші. Але що є саме тим пусковим моментом, який і запустив цей страшний механізм вбивства ні в чому невинних людей? Тим більше, у цій процвітаючій країні? Або «всередині» там не все так добре — шість подібних жахливих подій усього за один місяць!

І ще один приклад, вже з Європейського континенту. Так, 31 серпня біженець з Афганістану в передмісті французького Ліона напав з ножем на перехожих біля виходу зі станції метро. В результаті цього 19-річний хлопець загинув, ще восьмеро людей отримали поранення, причому стан трьох серйозний. Ця людина була затримана поліцією. Тобто і в ще одній успішній країні є свої складнощі. Так, це не громадянин Франції, так, він не використовував вогнепальну зброю, але що його штовхнуло на такі дії? І знову ті ж питання: проблеми в економіці, соціальній сфері, в оточенні, є якісь ідеологічні «викривлення» або ще щось? Усе зовсім не просто, і «звичними» причинами це не пояснити. Є над чим міркувати.

Джерело: Юридичний вісник України

Думка експерта

Що таке «Пекін+25» і в чому полягає його важливість для України?

29-30 жовтня в Женеві відбулася Регіональна європейська зустріч «Пекін+25», організована Європейською економічною комісією та ООН Жінки. Учасники зустрічі мали проаналізувати, яким чином в регіоні втілювалися рекомендації Четвертої Всесвітньої конференції ООН зі становища жінок і чого вдалося досягти у забезпеченні рівних прав жінок і чоловіків за час після її проведення.

Про женевську подію та питання, які обговорювалися на ній, розмовляємо із заступницею керівника урядової делегації України, Урядовою уповноваженою з питань ґендерної політики Катериною ЛЕВЧЕНКО.

– Чому Регіональна конференція в Європі називається «Пекін+25»?

– Конференція ООН, яка відбулася 1995 року в столиці Китаю, отримала назву «Пекінська». Її підсумковий документ, відповідно, увійшов до історії як Пекінська платформа дій. І це добре знаний документ як у професійному середовищі, так і серед громадських організацій в різних країнах, зокрема й в Україні.

Пекінська конференція стала однією серед низки відповідних заходів ООН, які розпочалися ще 1975 року. У той період питання боротьби за права жінок були дуже актуальними. Вони не вирішувалися «автоматично», за них потрібно було боротися, і міжнародна спільнота зосереджувалася на цьому.

Для України Пекінська конференція була дуже важливою. Якщо на попередніх трьох українські жінки входили до спільної делегації СРСР, то тепер вони представляли незалежну державу. А от очолював делегацію чоловік – тодішній віцепрем’єр Іван Курас, бо жінок на відповідних посадах у нас ще не було. Паралельно відбувався й Форум неурядових організацій, в якому брала участь велика група громадських активісток. Я також була серед них.

Після Пекіну всесвітніх конференцій щодо становища жінок більше не проводилося. До певної міри це було пов’язано з тим, що Пекінська платформа дій окреслила досить широкі та важливі питання, втілення яких мало позначитися на розвитку державної ґендерної політики в різних країнах. Але чи всі вони виконані і чи втратили актуальність на тепер? Сьогодні ми підсумовуємо зроблене, «Пекін+25» –  це своєрідний тренд, який символізує і зміни, що відбулися, і наступні завдання.

– Якими були основні цілі Пекінської платформи дій?

– Серед головних можна назвати 12 цілей. Вони концентруються навколо наступних тем: «Жінки та бідність», «Освіта та професійна підготовка жінок», «Жінки та охорона здоров’я», «Насильство щодо жінок», «Жінки і збройні конфлікти», «Жінки і економіка», «Участь жінок у роботі директивних органів і в процесах прийняття рішень», «Інституційні механізми поліпшення становища жінок», «Права людини жінок», «Жінки та засоби масової інформації», «Жінки та навколишнє середовище», «Дівчата».

Світ розвивається і багато питань вирішується. Однак жодна зі згаданих цілей не втратила актуальності за ці 25 років. Причому йдеться і про країни, які розвиваються, і про розвинені країни.

– Чому так відбувається?

– Втілення цілей зачіпає глибинні процеси суспільного розвитку. Належні зміни потребують необхідних ресурсів, а також подолання багатьох традицій, історичних особливостей та стереотипів.

Наприклад, тема жінок і бідності. Ми вже багато років говоримо про фемінізацію бідності. Серед людей, які отримують найнижчу зарплату і живуть на межі злиднів, відсоток жінок значно перевищує чоловіків. Із цим пов’язані розриви в оплаті за рівну працю між жінками і чоловіками, так звані «ґендерні розриви». Поки що ситуацію не вдається кардинально змінити.

Говорячи про освіту та професійну підготовку жінок, ми маємо згадати про те, що досі існують заборони на професії для жінок.

Жінки та охорона здоров’я. Йдеться не лише про питання материнства та репродуктивних прав, дитячої та материнської смертності, але й про питання здоров’я нації в цілому. Це також залишається актуальним.

Наступна тема – насильство щодо жінок. Є домашнє насильство, від якого здебільшого потерпають жінки. Ґендерно зумовлене насильство – це насильство, обумовлене статтю. Питання сексуальних домагань і зґвалтувань. Питання примусових і ранніх шлюбів, інші види насильства.

Для України є дуже актуальною тема жінок і збройних конфліктів. 5 років ми боремося з агресією проросійських найманців на Сході країни та дипломатичними інструментами – з окупацією Криму. І знаємо, що серед цивільного населення від війни найбільше страждають жінки. І ми підтримуємо позицію ООН про необхідність залучати якомога більше жінок до миротворчих процесів, вирішення конфліктних ситуацій.

Не менш важливою залишається й тема жінок та навколишнього середовища. Вона також порушувалася під час Регіональної зустрічі в Женеві. Змінюється клімат, змінюється ландшафт, змінюється економіка, змінюються джерела води, джерела їжі. Давайте не забувати, що велика частина населення планети займається сільським господарством, а воно залежить від клімату. Ці кліматичні зміни, проблеми, пов’язані з погіршенням стану навколишнього середовища, сьогодні відчуває й Україна. Один Чорнобиль чого вартий для нас!

Є багато питань у темі жінок та економіки. Жінки недостатньо залучаються до процесів управління, зокрема підприємствами. Тож не випадково в Україні привертають увагу до важливості ухвалення закону щодо ґендерних квот при формуванні наглядових рад, керівних органів державних підприємств.

– Однак останнім часом на керівних політичних посадах в нашій країні жінок значно побільшало.

– Лише через 22 роки після Пекіну в Україні була виконана одна з рекомендацій Конференції про покладання функцій голови національного механізму забезпечення ґендерної рівності на посадову особу максимально високого рівня. 2017 року такими функціями було наділено віцепрем’єра з питань європейської та євроатлантичної інтеграції. Тоді це була Іванна Климпуш-Цинцадзе, сьогодні – Дмитро Кулеба. А також запроваджено посаду Урядового уповноваженого з питань ґендерної політики.

Однак інституційний механізм ще не працює на повну міру. Лише в 53 центральних органах виконавчої влади з 66 призначені уповноважені особи-координатори з ґендерних питань, хоча це передбачено законом «Про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків». Так само не в усіх обласних держадміністраціях. Є відповідальні особи в 22 з 25. Замало інституалізованих форм співпраці з громадянським суспільством, насамперед, з жіночими організаціями. В країні відбувається кадрове перезавантаження влади, тому цей інституційний механізм необхідно зміцнювати.

– Чи багато проблемних для України питань висвітилося завдяки Регіональній європейській зустрічі «Пекін+25»?

– Знаєте, попри проблеми та недоліки Україна задіяла дуже багато позитивних змін після Пекінської конференції. Готуючись до Женевської зустрічі, ми змогли це оцінити. 2005 року було ухвалено закон «Про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків». Так, нам потрібні були 10 років для цього, але законодавчі зміни відбулися. Невдовзі в нашій країні почали розробляти Національні плани дій, а потім Державні програми забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків. Ґендерна політика стала вагомою складовою державної політики. Ми почали займатися антидискримінаційною експертизою, ґендерно орієнтованим бюджетуванням, питаннями протидії сексизму, посиленням обізнаності у сфері прав жінок і ґендерної рівності. Ми подбали про інтеграцію ґендерної політики в різних сферах. Досягнень справді дуже багато, вони є результатом тісної співпраці держави з громадським сектором.

У Женеві я мала виступ на сесії, яка була присвячена проблемам освіти, і розповідала про те, що вже п’ятий рік поспіль ми здійснюємо антидискримінаційну експертизу шкільних підручників, розробили з цього приводу методичні рекомендації. Така наша практика дуже зацікавила колег з інших країн.

Однак серйозним пробілом залишається наше невміння добре презентувати себе на субрегіональному, на регіональному і міжнародному рівнях. Хоча наш досвід уже можна поширювати! І це той урок, який ми винесли з Женевської зустрічі.

Інший серйозний висновок стосувався підтримки громадських організацій. В Україні сформоване сильне громадянське суспільство, активність та експертний потенціал багатьох громадських структур є потужними. Але на відміну від багатьох інших країн у нас немає фінансової підтримки громадських організацій з боку держави. Хоча неправильно покладатися лише на волонтерську роботу.

Під час підготовки до зустрічі «Пекін+25» ми побачили, що серйозними залишаються ґендерні стереотипи. Що наявність ґендерних компетенцій не є обов’язковою умовою для прийняття на державну службу. Що у нас немає сталої системи підготовки кадрів у цій сфері, що ґендерні курси та програми не включені до системи підготовки всіх фахівців і ми лише започатковуємо роботу з формування ґендерних компетенцій у фахівців сектору безпеки та оборони.

А також ми побачили, що протидія ґендерно обумовленим перетворенням, намагання їх ліквідувати та скасувати закони, які гарантують ґендерну рівність, спроби ліквідувати структури, які цим займаються, –  все це не є винятково українськими проблемами. Вони притаманні й іншим країнам регіону, тож ми маємо згуртовуватися і разом їх долати.

– Як на Регіональній європейській зустрічі працювала українська делегація?

– Її очолював Постійний представник при відділеннях ООН та інших міжнародних організацій в Женеві Юрій Клименко. Я була заступницею керівника делегації. До неї також входили заступник міністра соціальної політики Сергій Ніжинський, директорка Департаменту міжнародних організацій Міністерства закордонних справ Євгенія Філіпенко, голова Національної ради жінок України Людмила Порохняк-Гановська. Також брав участь Олексій Жмеренецький, народний депутат України, співголова міжфракційного об’єднання «Рівні можливості» у Верховній Раді. Були представники міжнародних організацій – ООН Жінки, ПРООН, дуже велика делегація неурядових організацій.

Україна була добре візуалізована. Громадські організації мали український стенд, де постійно тривав діалог із учасницями з інших країн. Презентували себе під час регіональних зустрічей, виступів. Український інститут, який створений в структурі Міністерства закордонних справ, організував захід, присвячений просуванню питань ґендерної рівності через сучасне мистецтво. Були й інші заходи, робота дуже активно велася в кулуарах. Ми мали двосторонні зустрічі з делегаціями Швейцарії, Білорусі, Узбекистану, Молдови, Німеччини, Австрії, інших країн, з віцепрем’єром Киргизстану. Ми підкреслювали, що наша держава як член Організації Об’єднаних Націй готова докладати всіх зусиль у сфері забезпечення ґендерної рівності.

– На зустрічі в Женеві Україна представила Національний звіт, присвячений виконанню положень Пекінської платформи. Хто його готував?

– Цей Звіт готував український Уряд. Інформацію, матеріали до нього надавали всі центральні органи виконавчої влади. Паралельно коаліція громадських організацій підготувала свій Звіт. Це дуже важливо, що громадянське суспільство виступило згуртовано в цьому процесі. І їхній Звіт з’явився вже перед самою Регіональною зустріччю, тож містив найсвіжішу інформацію. Наприклад, там відображені результати виборів до парламенту, після яких рівень представництва жінок у Верховній Раді зріс із 12% до 20,5%. У доповіді громадських організацій міститься понад 150 рекомендацій Уряду, Верховній Раді, громадським, міжнародним, донорським організаціям – що потрібно робити для подальшого впровадження Пекінської платформи. Українські громадські організації переклали свій Звіт англійською мовою, надрукували та поширили його на зустрічі. Це було дуже добре!

– Під час Женевської зустрічі актуальності набуло питання щодо необхідності встановлення балансу між жінками різних вікових груп. Чим це зумовлено?

– Один із слоганів, під яким проходила конференція – «Generation Equality» – «Рівність поколінь». Це справді дуже актуальне питання. З одного боку, воно пов’язане з ейджизмом – дискримінацією за ознакою віку. Така дискримінація може стосуватися і молоді, і старших людей. А для ґендерної політики дуже важливо, щоб думка людей різних вікових груп була почута, їхні інтереси враховані.

Важливою є наступність поколінь. Питаннями ґендерної рівності займається багато досвідчених фахівчинь у цій сфері, але тепер до неї приходить і чимало активної молоді. Важливо, щоб жінки старшого віку, які працюють у громадських організаціях, передавали свій досвід наступницям і ці процеси були сталими.

Водночас люди старшого віку теж мають величезну купу питань. Наприклад, є Всесвітня організація вдів. Не в усіх країнах вдови мають повні майнові права, тож цим питанням опікуються громадські структури. В Україні немає таких проблем, проте ми маємо, наприклад, ті, що пов’язані із вмиранням села. Тому що сьогодні в українських селах здебільшого мешкають жінки старшого віку. Всі ці питання не повинні залишатися поза увагою.

– Де і коли відзначатиметься 25-річчя ухвалення Пекінської платформи? Які ще ґендерні ювілеї припадають на 2020 рік?

– Наступного року ми відзначатимемо багато ювілейних дат. Про 25-річчя Пекінської платформи йтиме мова під час 64 сесії Комісії ООН зі становища жінок, яка проходитиме 9-20 березня в Нью-Йорку. В цей час там традиційно відбуваються такі заходи.

У 2020 році буде також 20 років ухвалення Резолюції Ради Безпеки ООН №1325 «Жінки. Мир. Безпека». Відзначатимемо 10 років створення ООН Жінки. 5 років –  відколи були прийняті Цілі Сталого Розвитку, які є амбітними для всього світу. І де Ціллю № 5 є ґендерна рівність.

Також виповниться 15 років Закону України «Про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків».

Ювілейні дати – це гарна нагода розповісти про зрушення, які відбуваються, а заразом подбати і про нові плани, спрямовані на вирішення наявних проблемних питань.

Читати далі

Думка експерта

Космічне партнерство України і США: міжнародна правнича дипломатія в дії

Петро БІЛЕНЧУК, професор
Національного авіаційного університету

Світлана ГРЕЧАНЮК-САМОЙЛОВА, старший викладач Національного авіаційного університету

“Скуштувати свободу польоту, ти завжди будеш ходити по землі, дивлячись у небо.”
Леонардо да Вінчі

Нещодавно в нашій державі за підтримки Посольства США в Україні з офіційним візитом перебувала Гайдемарі (Гайде-Марія) Стефанишин-Пайпер — американська астронавтка й українка за походженням. Це вже її другі відвідини України. Цього разу вона виступила з лекціями в освітніх навчальних закладах і наукових установах авіакосмічної галузі в Харкові, Києві, Житомирі та Львові. Грайдемарі Стефанишин-Пайпер — випускниця одного з найавторитетніших технічних університетів у світі — Массачусетського технологічного інституту (МТІ) та восьма жінка-астронавт NASA, яка здійснила вихід у відкритий космос і брала активну участь у двох космічних місіях до Міжнародної космічної станції (STS-115, STS-126).

У Києві цікава зустріч професорсько- викладацького складу і студентів НАУ та журналістів з астронавткою NASA Гайдемарі Стефанишин-Пайпер відбулася в навчальному авіакосмічному комплексі
Національного авіаційного університету.

Міжнародно-правове авіакосмічне співробітництво

Із сивої давнини людина прагнула пізнати втаємничий і загадковий світ небесних тіл, зірок, вдивляючись у заворожуючу далину космічного простору й світоглядну орбіту Місяця та Сонця. Одночасно дослідники обґрунтовували наукові теорії, розробляли засоби, методи і технології освоєння авіакосмічного простору. Такі українські мислителі, як Ю. Кондратюк, С. Корольов, І. Сікорський, В. Челомей, М. Янгель та інші здійснили істотний внесок у розбудову авіакосмічної галузі не лише України, але й світу. Їх мрії були реалізовані в повітроплавальних пристроях, літаках, реактивних космічних носіях, космічних кораблях багаторазового використання, безпілотних польотах до Місяця та найближчих до Землі планет Сонячної системи.

Принагідно варто згадати, що ще в 1908 році студент Київського політехнічного інституту Ігор Сікорський почав працювати над розробкою першого гвинтокрила, який піднявся в небо у 1910 році. Пізніше він розробив аеросани, маленький біплан, «БіС-2», літак С-21 «Гранд», літак «Ілля Муромець», пасажирські авіалайнери, легкі винищувачі, морські розвідники, винищувачі-бомбардувальники, штурмовики,
різні аероплани. Особливо слід виділити літак S-38, вертольоти VS-300 (S-46), гвинтокрили XR-4 (VS-316). Гелікоптер S-58 королева Великої Британії Єлизавета ІІ назвала найкомфортнішим засобом пересування. Окрім англійської королеви гвинтокрилам цієї серії віддають перевагу й американські президенти (Сікорський Ігор Іванович. Людина, яка втілила мрію Леонардо да Вінчі. Електронний ресурс. Режим доступу: http://kpi.ua/sikorsky-about.).

Слід також зазначити, що книга українця Юрія Кондратюка (Олександра Шаргея) «Завоювання міжпланетних просторів» (1929 р.) принесла йому світову популярність. На космодромі Канаверал у США йому було встановлено пам’ятник. Іменем цього вченого названо астероїд 3084 Кондратюк. Американські астронавти назвали один із кратерів на зворотному боці Місяця ім’ям Кондратюка. Це свідчить, що заслуги Юрія Кондратюка в розробці концептуальних засад освоєння космічного простору заслужено визнані світовою аеро космічною спільнотою.

Водночас відомо, що безпосереднє практичне освоєння людством космосу розпочалося ще наприкінці 50-х років ХХ сто ліття, коли було здійснено запуск першого штучного супутника Землі. А 12 квітня 1961 року вже відбувся перший у світі пілотований орбітальний політ космонавта Ю. Гагаріна, який він здійснив навколо Землі. На відзначення цієї знаменної події в освоєнні дослідниками космосу Генеральна Асамблея Організації Об’єднаних Націй у квітні 2011 року прийняла резолюцію, якою офіційно оголосила 12 квітня Міжнародним днем польоту людини в космічний простір.

У ХХ столітті освоєння космосу набирало нових злетів — це і перший вихід у космічний простір радянського космонавта О. Леоновим (1965 р.), а також перші кроки американських астронавтів Н. Армстронга і Е. Олдріна на поверхні Місяця (1969 р.), стикування в космічному просторі орбітальних космічних кораблів у рамках спільного науково-дослідного проекту «Союз-Аполло» (1975 р.) та багато інших творчих здобутків, надбань і пріоритетів в аерокосмічній галузі.

Слід також згадати, що 12–15 серпня 1962 року свій перший космічний політ на космічному кораблі «Восток-4» здійснив перший космонавт- українець Павло Попович, уродженець містечка Узин з Білоцерківщини.

Із часом космічна ера вимагала розбудовувати авіакосмічну галузь в багатьох країнах світу. Фактично лідируючі позиції в галузі освоєння космосу в 60– 70 роках ХХ століття займали СРСР і США, які запускали багато штучних супутників Землі.

В даний час кількість космічних держав значно збільшилася, розширилася й сфера пізнання космічного простору. А сама космічна діяльність сьогодні значно розширила свої можливості — це не тільки наукові космічні дослідження, створення та застосування космічної техніки, використання космічного простору в безпекових державотворчих цілях. Космічна галузь у даний час активно комерціалізується, оскільки з’явився приватний сектор у пізнанні космічного простору у вигляді космічного туризму тощо. Загалом, на сьогоднішній день у космосі вже побувало понад 500 землян.

Наразі космічна діяльність дозволяє вирішувати ряд надзвичайно важливих для землян завдань, як глобальних, так і національних. Уже сьогодні це дозволяє дистанційно здійснювати зондування Землі, аналізувати тенденції змін клімату, прогнозувати можливе настання стихійних явищ та реальні можливості природокористування й екології, охорони здоров’я, використовувати космічний простір для реалізації завдань у галузі навігації, телекомунікації, впровадження різного роду грід-систем і ноотехнологій.

Україна і космос

Відомо, що Україна теж не стоїть осторонь, оскільки є визнаною космічною державою світу та знаходиться в фарватері інновацій з розробки новітніх космічних технологій, ракет-носіїв, космічних апаратів та наданні якісних космічних послуг. Здобутки й надбання України в ракетно-космічній галузі надзвичайно цінні, що дозволило їй разом із США, Норвегією і Росією взяти участь в унікальному міжнародному проекті «Морський старт» для запуску в Тихому океані космічних супутників різного цільового призначення. Перший український космонавт Леонід Каденюк з нашим прапором здійснив політ на американському шатлі «Колумбія» («Спейс Шатл Колумбія») (з 19 листопада по 5 грудня 1997 року).

Вдруге український прапор побував у космосі завдячуючи видатній жінці з українським корінням, австронавці NASA Гайдемарі Стефанишин-Пайпер. Слід зазначити, що ця жінка не лише піднялася в небо, виходила у відкритий космос, встановлюючи сонячні батареї, а ще й двічі побувала на Міжнародній космічній станції і є однією з найкращих астронавтів NASA.

Досягнення України в освоєнні космічного простору є вагомим і значним, оскільки фахівці нашої країни беруть участь у міжнародних космічних проектах, розробці новітніх ракетних носіїв TAMRUS 2 та VEGA.

Про наші можливості і здобутки в цій царині свідчать і дані про те, що тільки в період незалежності України її аерокосмічна галузь розробила й запустила 27 космічних апаратів, 140 ракет-носіїв, які стартували з шести космодромів світу. На космічній орбіті сьогодні перебувають три супутники українського виробництва — «Січ-1», «Січ-1М», «Січ-2», які дистанційно з космосу здійснюють зондування Землі.

У 2014 році фахівцями Національного технічного університету України «Київський політехнічний інститут» імені Ігоря Сікорського був розроблений і виведений на космічну орбіту перший нано-супутник — PolyITAN-1. А через три роки наші фахівці запустили й вивели на навколоземну орбіту і другий аналогічний супутник Землі. Дві українські команди в 2017 році увійшли в Топ-25 конкурсу NASA, які розробили проект «земної» моделі орбітальної станції й запропонували концепцію розумного поселення в космічному просторі.

Вузівська освіта і наука теж не стоїть осторонь дослідження аерокосмічної галузі. Так, наприклад, Національне агентство США з аеронавтики і досліджень космічного простору «NASA Incubatorin novation program» спільно із Національним авіаційним університетом за безпосередньої підтримки ректора, професора Володимира Ісаєнка, 19— 21 жовтня 2018 року провели міжнародний Хакатон «NASA SpaceAppChallenge», який відбувся у Києві вже втретє. А 22–24 вересня 2020 року планується проведення ІХ Всесвітнього конгресу «Авіація в ХХІ столітті» — «Безпека авіації та космічні технології».

Національне і міжнародне авіакосмічне та міжпланетне право в новому тисячолітті

Очевидно, що Україна є не просто космічною державою з надзвичайно багатим надбанням у минулому. Наявність потужної системи аерокосмічної вузівської освіти і науки, які є в Києві, Харкові, Житомирі та в інших містах країни свідчить, що Україна володіє надійним інтелектуальним і ресурсним потенціалом на її подальший розвиток у майбутньому. Ці фактори зумовили стрімкий розвиток повітряного права, національного космічного права та міждержавного космічного права в нашій державі.

Усе більше використання в сучасному світі повітряного простору сприяло формуванню повітряного права в Україні. На сьогодні воно містить правові норми і правові категорії, які утворюють нову якість відносин щодо використання нашого повітряного простору. Початок формування повітряного права в Україні пов’язано із прийняттям «Правил про повітряні пересування в повітряному просторі над територіями РРФСР і її територіальними водами», що були прийняті ще 17 січня1921 року і Повітряного кодексу, затвердженого 27 квітня 1932 року.

Початок формування норм космічного права датується груднем 1958 року, а саме резолюцією Генеральної асамблеї ООН, яка підкреслювала не тільки спільну зацікавленість людства в космічному просторі, а й необхідність обговорення ООН проблем у сфері правового регулювання відносин, які можуть виникати при дослідженні космічного простору (Міжнародне право: підручник. К.: КНТ, 2009. с. 379). Запуск першого штучного супутника Землі, перший політ у космос 12 квітня 1961 р. людини зумовили початок формування міжнародного космічного права. Фактично з цього часу й виникла необхідність дослідження правового регулювання космічної діяльності.

Сьогодні наукові дослідження в галузі національного і міждержавного космічного права здійснюють такі українські освітяни, науковці і практики аерокосмічної галузі, як І. П. Андрушко, О. В. Бєглий, І. Д. Дячук, Ю. С. Клименко, Н. Д. Красіліч, Е. І. Кузнєцов, С. В. Кузнєцова, Н. Р. Малишева, Д. Ю. Настенко, В. В. Семеняка, Ю. С. Шемшученко, Я. С. Яцків та інші. Вони розробляють механізми реалізації норм міждержавного і національного космічного права з метою вдосконалення міжнародного співробітництва в галузі дослідження й використання космічного простору. З цією метою у 1998 році в Україні було утворено спеціальну дослідницьку установу — Міжнародний центр космічного права на базі провідного наукового правничого закладу нашої держави — Інституту держави і права НАН України імені В. М. Корецького.

Відомо, що космос — це синонім астрономічного визначення Всесвіту. Науковці розрізняють далекий космос — це світ зірок і галактик, і ближній космос, що включає «навколоземний» простір. Тому освоєння космічного простору привело до суттєвих змін у наукових і державотворчих підходах до забезпечення міжнародного правопорядку. Усе це й стало однією з причин виникнення одного з важливих наукових напрямів міжнародного права — міждержавного космічного права. Одним із результатів творчих досліджень науковців є те, що в Україні був опублікований перший підручник з міжнародного і національного космічного права (Шемшученко Ю. С. Космічне право: підручник. К.: Видавництво «Юридична думка», 2012. 280 с.).

Космічна діяльність у новому тисячолітті: стратегія і тактика міждержавного партнерства між США і Україною

Нещодавно в Національному авіаційному університеті (НАУ) відбувся справді непересічний захід. До університету приїхала легендарна жінка — згадана Гайдемарі Стефанишин-Пайпер. Про її українське коріння ми вже говорили. Відтак її зацікавленість Україною не випадкова. Її батько родом із Львівщини. Свого часу він емігрував до Америки. Тож майбутня підкорювачка космосу народилася вже у США.

Щодо цьогорічного приїзду Гайдемарі Стефанишин-Пайпер в Україну, то привід для цього був справді вагомий — Всесвітній тиждень космосу, що відзначали в усьому світі з 4 по 10 жовтня і який був проголошений Генеральною Асамблеєю ООН 11 лютого 2000 року. Візит такої почесної гості відбувся за підтримки Посольства США в Україні, Державного космічного агентства, Ради молодих працівників космічної галузі, а також завдячуючи неабиякій зацікавленості студентів і керівництва авіаційного університету. Ось і стало можливим організувати цю зустріч у стінах НАУ. Майданчик для спілкування з аудиторією був обраний відповідний і надзвичайно тематичний — навчально-дослідницький ангар в 11 корпусі вищого навчального закладу. Адже саме там розташовані справжні зразки деяких видів літаків і вертольотів, що на даний час використовуються як наочні практичні посібники при професійній підготовці студентів університету. Тож локація була підібрана більш ніж вдало. На зустрічі з астронавткою були присутні не лише студенти й керівництво НАУ, але й представники друкованих ЗМІ та провідних телеканалів України.

Гайді-Мері — надзвичайна жінка — проста, щира, привітна у спілкуванні. Як вказувалося саме вона стала другою людиною, яка під час перебування в космосі розгорнула на орбіті прапор України. Додамо й те, що вона нагороджена орденом Княгині Ольги ІІІ ступеня, а в 2007 році стала лауреаткою Всеукраїнської премії «Жінка ІІІ тисячоліття» в номінації «Знакова постать».

Її автобіографічну розповідь про навчання в Массачусетському технологічному інституті, вступ до Військово-морських сил США і проходження навчання у Вишкільному центрі рятувальних і підводних операцій ВМС (Панама-Сіті, штат Флорида), вступ до групи астронавтів NASA у 1996 році, а також безпосередньо про космічні польоти присутні слухали із захопленням. Хоча вона й зізналася, що не мріяла бути астронавтом — так розпорядилася доля. Гайдемарі Стефанишин-Пайпер була на навколоземній орбіті два рази. Перший політ відбувся у 2006 році з 9 по 21 вересня. Час перебування в космосі під час цієї подорожі становив 11 днів 19 годин 6 хвилин та 35 секунд. Другий космічний політ наша героїня здійснила в складі екіпажу «Індевор», куди входило загалом 7 астронавтів. Плановий політ тривав 14 діб. На орбіті займалася ремонтними роботами, заміною та встановленням сонячних батарей на МКС. Виконала два виходи у відкритий космос.

Але згадувала Гайдемарі не тільки робочі моменти. Був у космосі час і на відпочинок та спілкування. Як згадує, вона свій вільний час теж використовувала з користю для себе й інших, зокрема, фотографувала поверхню Землі, є в її архіві космічні фото України й Києва. Загалом Гайдемарі — восьма жінка-астронавт NASA, що здійснила вихід у відкритий космос.

Після своєї вражаючої презентації та розповіді охоче спілкувалася зі студентами НАУ. Допитлива у нас молодь. Було задано понад 20 запитань на різні теми, але всі вони були пов’язані з космічною галуззю, перспективами польоту на Марс і Місяць, порядком підготовки астронавтів у космічному центрі США NASA. Адже космос — це завжди цікаво, захопливо і втаємничено. І на всі ці запитання Гайдемарі дала відповіді, а сама атмосфера була дружньою й невимушеною. Тож час пролетів дуже швидко.

Додамо, що під час цієї захопливої, унікальної, дивовижної творчої зустрічі один із її учасників — Микола Малій, директор правничої компанії ТОВ «АЮР-КОНСАЛТИНГ», мав нагоду не лише поспілкуватися з відомою астронавткою NASA Гайдемарі Стефанишин-Пайпер, але й подарувати свою наукову працю «Космічна й електронна кіберзлочинність: загрози і виклики нового тисячоліття», яка опублікована в провідному правничому часописі нашої держави «Юридичному віснику України», а також власне монографічне дослідження «Конвергенція сонячного суспільства знань: креативна освіта і цивілізаційний розвиток. К., 2019. 416 с.», в якому використані, в тому числі, й матеріали провідних науковців США.

По завершенні зустрічі Гайдемарі Стефанишин-Пайпер охоче роздавала автографи, фотографувалася, робила селфі, давала інтерв’ю. А наостанок побажала студентству НАУ творити власну історію формування щастя, радості, довголіття, заможності, добробуту, багатства й зиску. І ця доленосна зустріч свідчить, що нам є куди прагнути і на кого рівнятися.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Думка експерта

Злочин і покарання: зовсім не апологетичні роздуми

Євген СТРЕЛЬЦОВ, доктор юридичних наук,
доктор теології, професор, член-кореспондент НАПрНУ, завідувач кафедри
кримінального права
НУ «Одеська юридична академія»,
заслужений діяч науки і техніки України

Закінчення. Початок

Завдання кримінального законодавства та покарання

Але як ми «враховуємо» виконання такого завдання? Наприклад, чи робимо ми систематизацію даних стосовно конкретної особи, групи осіб, певного виду злочинців стосовно того, а чи вчиняє така особа (особи) нове (повторне) злочинне діяння, або вчиняє таке діяння в третій, четвертий і наступний рази. Сьогодні, на маю думку, ми це просто фіксуємо без необхідного аналізу. Наявність таких відомостей, на моє переконання, надасть можливість перевірити: точність кваліфікації, адекватність призначеного покарання, настання певних профілактичних результатів і, крім цього, виявити продуктивність діяльності осіб, які працюють у досудовому слідстві, суддів. Необхідно, наприклад, спробувати встановити: наступне вчинення злочину конкретною особою — це певний випадок в діяльності конкретного судді чи це певна система в його діяльності, тобто певна кількість (безумовно, яка?) осіб, що після його вироку вчиняють новий злочин, або неодноразово вчиняють наступні злочини після вироку цього судді?

Звичайно, не потрібно все «переводити» виключно на суддів. Можливо, цьому може сприяти й неякісна організація виконання покарання, яка, в свою чергу, викликана недостатньо професійною діяльністю або всієї системи виконання покарання, або конкретної установи. Але тут є дуже корисний досвід деяких країн, які поєднують в один організаційно-змістовний ланцюг вирок та відбування покарання. Наприклад, в Австрії загальне управління виправними установами здійснює міністерство юстиції, а так званий безпосередній нагляд за такими установами покладено на голів і членів судів та на прокурорів судів 1 та 2-го ступеня. У Баварії нагляд й певне управління такими установами здійснюють старші прокурори і старші дільничні судді. Це, на мою думку, певною мірою «зближує» судову практику з «відчуттям» її практичної реалізації, дає змогу судді, прокуророві і тюремній адміністрації погоджувати заходи щодо якісного відбуття засудженим свого покарання, майбутньої профілактики вчинення засудженими нових злочинів та наступною їх ресоціалізацією.

Важливо враховувати, що судовий вирок сам по собі не є основною метою застосування кримінального законодавства. За великим рахунком, це лише так зване надання необхідних соціальних «ліків» і все. Ціль застосування цих «ліків» — досягти конкретної мети — «вилікування соціально хворого». Тому, якщо засуджена особа знову вчиняє злочин, чи можливо вважати, що суддя при застосуванні кримінального законодавства не досягнув ( не реалізував) офіційно закріплені цілі його застосування і тим самим неякісно виконав свої обов’язки. Так, можливо тут є й інші причини, але які? Для суспільства за великим рахунком взагалі неважливо, які дійсні причини того, що особа знову вчиняє злочин. Незважаючи на те, що на всю досить довгу процедуру «попереднього» притягнення такої особи до кримінальної відповідальності були потрачені чималі «податкові» гроші, замість того, що б витратити їх на медицину або освіту, результату від застосування кримінально-правових заходів немає. Громадська ідеологія страждає, коли в діях влади й авторитету держави не «бачиться» необхідної сили. Це породжує правовий нігілізм, від цього страждає державний авторитет.

Говорити на цю тему можна довго, але повертаємося до основного питання: а хто винен в неправильній кваліфікації, в неадекватному вироку, в тому, що система кримінальної юстиції не відвернула конкретну особу (групи осіб) від скоєння нового злочину, а, можливо, і навіть «підштовхнула» його (їх) до цього? Такий «ланцюг» є хибним. Можливість таких результатів розуміють у різних державах. Наприклад, у Китаї в давнину було прекрасне правило: лікарю платили гроші тільки тоді, коли всі мешканці дільниці, яку він обслуговував, були здорові. В цьому прикладі немає, як кажуть, нічого «особистого», так, просто приклад східної соціальної практики.

Правосвідомість як основне джерело та об’єкт реформ

Кримінальний закон, як відомо, повинен виконувати в якості основної — охоронну функцію, але за рахунок чого він повинен це робити? Загалом за рахунок реального впливу на правосвідомість декількох категорій громадян, яким «адресоване» кримінальне законодавство. Це всі люди, які знаходяться у відповідній державі, і, в першу чергу, ті, які на своєму ментальному рівні «схильні» до вчинення злочину, а «адресація» їм цього законодавства здійснюється з метою утримання їх від вчинення злочину. По-друге, це особи, які за фахом своєї діяльності повинні застосовувати це законодавство, тобто практичні правники, які застосовують (повинні застосовувати) це законодавство в своїй роботі.

Також до цього переліку слід включити й тих людей, які у зв’язку з необхідністю виконання професійних обов’язків беруть участь у розробці та прийняті такого законодавства. В нашому випадку — це народні депутати, а кажучи більш конкретно, народні депутати ІХ-го скликання, які повинні приймати (вже приймають) різні закони, в тому числі і кримінально-правового напрямку. Серед них є кваліфіковані правники, але більшість з них ніколи раніше не займалася такою діяльністю. Так, я впевнений, що вони швидко зможуть приймати відповідні закони, але для того, що б ці закони були якісними, потрібно, на мою думку, в першу чергу, кожному з них розуміти мету відповідного закону, редакцію визначення основних інститутів цього законодавства тощо. Особливо це потрібно для кримінального законодавства, оскільки його «каральні» можливості, при недостатньо продуманому прийнятті та застосуванні, можуть завдати багато шкоди для суспільного життя, що підтверджують окремі періоди нашої історії.

Так, законотворча робота — це складна робота, де поруч зі змістовними положеннями існує законодавча техніка, інші обставини, але намагання зробити будь-який закон максимально зрозумілим для всіх категорій громадян суспільства є максимою, якою потрібно завжди керуватися.

Правосвідомість науковців

Дуже важливою є і правосвідомість науковців. Продуктивний науковець повинен, на мою думку, в першу чергу намагатися, з урахуванням свого рівня, свого соціального досвіду, своєї правосвідомості, докладати необхідних зусиль щодо вдосконалення існуючого законодавства, намагатися зробити його більш корисним суспільству, але водночас ніколи не займатися розробкою законодавчих пропозицій, особливо в кримінальному законодавстві, з метою, в першу чергу, свого наукового «ствердження». В будь-якому разі розуміння цього надасть можливість не тільки зробити сучасний КК якісним за своїм змістом, а й «правильним» за формою викладення його «зовнішніх» положень. Звичайно, в своїй діяльності ми повинні прислуховуватися до думок та рішень зарубіжного законодавця, але не механічно «копіювати» таке законодавство, бо повинна існувати саме наукова співпраця, а не наукова «колонізація».

Звичайно, «завдання кримінального законодавства», «злочин» і «покарання» — це основні принципові інститути в кримінальному законодавстві та кримінальному праві. Тому надати в одній публікації повний обсяг необхідної інформації стосовно їх змісту, ознак, формам виразу апріорі не можливо. Я висловив свою думку лише стосовно окремих положень, на які потрібно звернути особливу увагу.

Висновок

Ніхто з розумно думаючих людей, і в цьому я впевнений, не хоче наділяти кримінальне законодавство виключно каральними можливостями, закріпивши в якості його основного завдання лише максимальне «закручування гайок» стосовно конкретної особи (групи осіб), певного суспільного осередку, всього населення, перетворивши з цього законодавства суто «знаряддя залякування». Кримінально-правові заходи повинні бути продуманими, виваженими й мають обов’язково включати не тільки суворі, а й найменш можливі примусові заходи, що створює певну варіативність, заходи з якої можливо вжити в кожній конкретній ситуації з урахуванням усіх обставин події, що сталася.

Певною мірою це законодавство повинно вибудовувати й певні «кордони» для діяльності відповідних державних структур щодо їх втручання в особисте приватне життя. Воно ніколи не повинно жодним чином принижувати конкретну особу і має застосовуватися лише в самому крайньому випадку («ultima ratio»). Але при цьому ми ж не кажемо, що роблячи хірургічну операцію хворому, у тих випадках, коли це дійсно потрібно, ми повинні зробити це максимально «маленьким» скальпелем, або з мінімальним надрізом шкіри, або з мінімальною ампутацією якоїсь частини тіла. Плануючи можливу операцію, спеціалісти при прийняті рішення покладаються на дві основні складові: правильний діагноз і кваліфікацію, в першу чергу, основного хірурга, який проводить конкретну операцію. Це поєднання дозволить зробити все таким чином, як це необхідно, і тоді є надія на позитивний результат.

Звичайно, і тут, особливо у випадках невиліковних захворювань, будь-яка хірургічна операція може й не мати необхідного позитивного результату. В зв’язку з розумінням цього потрібно і на кримінальне законодавство дивитися саме під таким кутом зору. Воно повинно застосовуватися тільки у випадках, коли всі інші заходи держава вичерпала й залишається тільки один — «хірургічна» операція. Повинен бути поставлений якісний діагноз — кваліфікація. Так повинна працювати якісна бригада фахівців, так процес проведення такої соціальної «операції» повинен бути необхідним чином організований та забезпечений.

Але кримінальне законодавство — це соціальна «хірургія», яка повинна завжди виконувати своє основне завдання — лікування соціальної «хвороби» та соціально «патологічного» стану «хворого» за допомогою «оперативного» («хірургічного») методу. Не терапія, не бальнеологія, не заходи екстрасенсів, а саме хірургічне втручання, яке представляє собою комплекс впливів на тканини або органи особи, що проводяться лікарем з метою лікування, діагностики, корекції функцій організму, і яке виконується за допомогою різних способів хірургічного (примусового) роз’єднання, переміщення і з’єднання тканин.

Саме тому визначається, що реформи кримінального законодавства, поруч зі змістовними заходами, звичайно, потребують (будуть потребувати) значних організаційно-фінансових заходів. Але основною при цьому виступає все ж реформа кримінальної «хірургії», а все інше є вторинним (доктор права Фабіан Льовенберг). Продовжуючи цю думку, потрібно відзначити: для того, щоб таке реформування було якісним, щоб це законодавство відповідало сучасному етапу розвитку України й мало необхідну перспективу свого існування, воно обов’язково повинно поєднувати в собі традиції та новації вітчизняного, міжнародного та зарубіжного кримінального законодавства і кримінального права, мати спадкоємність та прогрес у своєму розвитку.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

В тренді

© ТОВ "АКТИВЛЕКС", 2018
Використання матеріалів сайту лише за умови посилання (для інтернет-видань - гіперпосилання) на LEXINFORM.COM.UA
Всі права на матеріали, розміщені на порталі LEXINFORM.COM.UA охороняються відповідно до законодавства України.