Виконавчий директор УГСПЛ Олександр Павліченко: "Найбільш знаковими подіями 2021 року стали заснування Кримської платформи та ухвалення законів щодо забезпечення прав ВПО" - LexInform: Правові та юридичні новини, юридична практика, коментарі
Connect with us

Думка експерта

Виконавчий директор УГСПЛ Олександр Павліченко: “Найбільш знаковими подіями 2021 року стали заснування Кримської платформи та ухвалення законів щодо забезпечення прав ВПО”

Дата публікації:

Максим Петров: Пане Олександре, чи пригадуєте, з якими головними викликами ми починали 2021 рік?

Олександр Павліченко: Основні виклики, які тоді були – це, по-перше, неподолана ще пандемія, викликана коронавірусом, і всі ті процеси й  обмеження, які в нас були супутні до цього. Зокрема ми очікували, що карантин не завершиться і виникнуть питання входження в процес вакцинування, який в Україні став в  цьому році тригером, як ми знаємо. Виник антивакцинаторський рух, спротив вакцинуванню, і Україна “відзначилася” тим, що станом на кінець літав у нас було майже останнє місце серед європейських держав щодо вакцинованого населення 

Звісно, до головних викликів я б відніс наслідки продовження окупації і війни з Росією – це тема війни на сході України і тимчасова окупація Росією кримського півострова.

Найважливіші юридичні новини. Підписуйтесь на LexInform в Telegram

Максим Петров: Тобто ми тут говорили про позицію держави в цьому контексті. Так?

Олександр Павліченко: Ми говорили про те, що, по-перше, мала б бути, і ми працювали над цим зокрема, концепція державної політики. Йдеться про стратегію перехідного правосуддя, яка була підготовлена якраз у 2019-2020 роках. Цей 2021 рік у нас був фактично конкурентною боротьбою між декількома проектами. Зокрема це концепція стратегії перехідного правосуддя, і розроблений законопроект «Про засади державної політики перехідного періоду», який був підготовлений в Міністерстві з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій. Власне, це був один із викликів, який безпосередньо торкнувся процесу визначення державної політики в питанні перехідного правосуддя. 

Ще один виклик – питання пенітенціарної сфери. Постійно точиться розмова про необхідність реформи, проводяться дослідження, пишуться книжки, але ситуація у виправних закладах залишається такою, як і була, навіть гіршою, зокрема, в питаннях медичного забезпечення, через недолугі “реформаторські” кроки. 

Я б визнав реальним досягненням те, що ситуацію в Бердянській виправній колонії (далі – БВК) №77 з жорстоким поводженням, про яке написав у своєму звіті Комітет у запобіганні катуванням, вдалось піднести на парламентский рівень обговорення. Як результат, цю виправну колонію було розформовано вже в цьому році, засуджені були етапами переведені до інших колоній. Але покарання, на жаль, тих, хто створив у Бердянській виправній колонії катівню, не відбулось, і це є теж показником системи, яка мириться з таким станом речей, і подає сигнал, що жорстоке поводження може лишатись без покарання. Зазначу лише, що під час мого відвідування 8 квітня цього року БВК -77 було встановлено, що з 24 осіб етапу, який прибув до цієї колонії 5 квітні, 21 особа була побита кийками, – це так відбувся ритуал “прийому”…. Це було задокументовано в присутності народного депутата України Костянтина Касая, матеріали надіслані до Генеральної прокуратури, але відповіді досьогодні щодо винуватців побиття немає…   

Максим Петров: Тобто правозахисна спільнота, по великому рахунку, очікувала, що це питання мало би не вирішитися повністю, бо це малоймовірно, так? Але мав бути якийсь суттєвий крок на вирішення цієї проблеми. 

Олександр Павліченко: Я думаю, що питання реформування пенітенціарної системи повинно здійснюватись через запровадження модельних установ, про що і говорить Міністерство юстиції України. Навіть уже підібрана локація пропонованої модельної установи, накопичуються ресурси для переведення в нові умови. 

Разом з тим, для нас у пенітенціарній системі були й залишаються проблеми з медичною допомогою – медичні частини установ хоч і були виведені зі складу й підпорядкування тим закладам, на території яких вони знаходяться, однак не були передані до Міністерства охорони здоров’я  і залишаються підпорядкованими Міністерству юстиції України (далі – Мінюст). Починаючи з 2016 року було розпочато цей процес переведення пенітенціарної медичної служби до Міністерства охорони здоров’я України, однак завершено це було. Це вплинуло не кращим чином на забезпечення медичною допомогою тих, хто перебуває в місцях несвободи. 

Ще одна частина в’язничного населення – це ті, хто перебувають в СІЗО. На сьогоднішній день кількість таких осіб є надмірною, це фактично половина всього тюремного населення. Йдеться про тих,  хто ще немає вироку, незасуджені, і перебувають вони не місяцями, а роками, чекаючи на завершення слідства. 

Одним із основних викликів є проблеми національної системи судочинства. Нещодавно було оголошено, що потрібно заповнити 28% вакантних посад суддів. Це понад четверту частину від усього суддівського корпусу. Є суди, які фактично не можуть здійснювати процес судочинства через відсутність суддів, справи відкладаються, розгляд їх затягується, ефективність знижуєьтся…

Ця проблема виливається в те, що судовий процес, який міг би бути здійснений впродовж кількох місяців або одного року, триває роками.  Вже по факту,  коли ухвалюється остаточне рішення, то враховується, що особа була в місцях несвободи тривалий час. Виникає питання, щоб цей відбутий час, не був визнаний таким, який потрібно компенсувати. В результаті маємо мінімальну кількість виправдовувальних вироків через те, що особа передбачувано має бути засуджена..

Ми бачимо ще один негативний сигнал, який свідчить про ситуацію з незалежністю  судової системи. Будь-яка держава будується за принципом балансу гілок влади, і вони мають урівноважувати одна одну і бути противагою одна одній. Натомість ми бачимо що? Робота вищого судового органу – Конституційного суду України – може бути заблокована й зупинена рішенням Президента…  Будувати правову державу можна виключно в правовий спосіб і правовим шляхом… 

Окремим викликом є питання навколо ефективного функціонування інституту Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини. Вже сталою українською традицією стала зміна ставлення до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини і відповідні труднощі у роботі цього інституту, що загрожує підривом незалежності цього інституту. Йдеться не про конкретну особу, чи це Ніна Карпачова, чи це Валерія Лутковська, чи це Людмила Денісова, – йдеться про незалежність інституту. Я нагадаю, що жодного разу парламент не заслуховував щорічної доповіді чинного Уповноваженого, що він мав би робити. Це вже ставить питання про те, наскільки парламентарі розуміють сутність і вбачають ефективність від цього національного інституту захисту прав людини.

Ще одним традиційним викликом для України є обрання судді до Європейського суду з прав людини. У нас склалась традиційно специфічна ситуація, коли неможливо своєчасно провести національний конкурс і обрати кандидатів на посаду судді. Нагадаю, що конкурс мав бути завершений ще в грудні 2018 року, однак немає результату з проведення конкурсу і на кінець грудня 2021 року. Тому новорічним побажанням буде обрання, нарешті, нового судді в ЄСПЛ від України.

Максим Петов: На Вашу думку, нам (чи державі) вдалося подолати ці виклики?

Олександр Павліченко: Я би сказав, що дуже позитивним і важливим, як на мене, була роль організацій громадянського суспільства, які фактично в Україні, в останні сім років вийшли на досить високий рівень, де вони працюють нарівні з державними інститутами. Вони піднімають проблематику, яка є гострою, намагаються її вирішувати в межах своїх ресурсних можливостей, якщо йдеться про якісь точкові позиції, або ж навіть змінювати, наприклад, на рівні законодавства, експертних розробок. 

Максим Петров: Тобто можна сказати, що виріс рівень експертності чи тут якийсь інший секрет?

Олександр Павліченко: Ні. Я би сказав, що тут рівень експертності є так само належним. Є синергія співпраці органів державної влади разом з організаціями громадянського суспільства. Мабуть, найкращим прикладом може стати організація Кримської платформи, там де фактично ініціатива, яку вже декілька років до того висловлювали неурядові організації, а минулому 2020 році вона була запланована й потім успішно здійснена через державні інститути, зокрема, через Міністерство закордонних справ, Постійне представництво президента в Автономній Республіці Крим. В результаті була започаткована платформа, яка консолідує всіх, хто виступає за деокупацію Криму, і через санкційні і скоординовані дії об’єднує низку гравців в цьому полі, актуалізує саме кримське питання на світовому порядку денному. Це дуже важливий прецедент, який відбувся в цьому році.

Максим Петров: Це ми говоримо про вдалий приклад співпраці держави і громадянського суспільства. А загалом з того, які завдання стояли перед владою в цьому 2021 році – що змогла влада виконати, реалізувати?

Олександр Павліченко: У нас є дуже важливий інструмент – Національна стратегія у сфері прав людини. І в 2021 році була розроблена і затверджена нова її версія, яка розрахована на 3 роки реалізації, разом з тим, був проведений аналіз виконання попередньої (з 2015 по 2020 рік). Факт того, що держава вбачає в такій стратегії вагу і сама бере на себе зобов’язання в подоланні викликів та проблем в сфері прав людини – позитивною оцінкою державі. Тепер ми маємо реалістичний досить план для виконання визначених в національній стратегії позицій. Разом з тим, окремим завданням є моніторинг за виконанням державою взятих нею зобов’язань, і це є викликом для організацій громадянського суспільства. 

Дуже важливим і, як на мене, позитивним відбувся рух в зміні бачення, а відтак, і забезпечення на державному рівні прав внутрішньо переміщених осіб (далі – ВПО). Про це говорить низка ухвалених законів: щодо відміни тієї ж самої т.зв. “вільної економічної зони”, стосовно скасування адміністративних штрафів за, як вважалося, неправильний виїзд на територію Донецької та Луганської областей, непідконтрольну Уряду України – за такі порушення складалися адмінпротоколи. Сюди ж я б безумовно відніс і відновлене право голосу на місцевих виборах для ВПО. Це все є показником того, що вдається досягти через сім років від початку розвязаної Росією війни проти України. Але подолання цих проблем із забезпечення недискримінаційного підходу держави до тих, хто змушений був, втікаючи від війни, окупації чи анексії, залишити місце проживання на сьогоднішній день непідконтрольних територій України, окупованих, анексованих, триває.

Максим Петров: Чи можемо ми говорити про якісь тенденції у питанні порушення державою прав людини?

Олександр Павліченко: Держава намагається отримувати та зберігати якомога більше контролю над процесами або окремими особами. Силові відомства, такі як СБУ, намагаються залишатися нереформованими або ж в умовах реформи набувати собі додаткових повноважень, яких не мають інші структури.

Так само держава, вірніше президент і окремі державні структури, такі як РНБО, починають у неправовий спосіб ухвалювати рішення. Ми говоримо про санкційний список, закриття телеканалів – наскільки це було законно? Це не значить, що цього не треба було робити, або що ці канали, наприклад, не завдавали шкоди Україні. Але питання у тому, як це було зроблено, і як потрібно було зробити зробити у правовий спосіб?

Ми не припиняємо говорити про існування бази даних “Миротворець” і правових підстав її існування. До сьогоднішнього дня ніхто ніде не з’ясовував, кому належить ця база офіційно, не дав відповіді на питання, чому неофіційною базою користуються офіційні державні структури – Служба безпеки України, прокуратура, національна поліція. 

Ці наведені приклади свідчать про існуючу проблему вразливості прав окремої особи: вони можуть бути порушені через втручання у право на приватність шляхом стеження, перехоплення комунікацій, зняття інформації з каналів зв’язку без дотримання належних гарантій захисту такого права на приватність, так, як це відбулося з журналісткою Наталією Седлецькою, наприклад. 

Інтернет є тим проблемним полем, де права людини є відкритими та незахищеними від втручання держави. 

Ще однією із негативних тенденцій, яка виявилась в 2021 році, стала чергова вимога державного реєстратора неурядових організацій визначити і подати інформацію про кінцевого бенефіціара. При цьому спосіб і організація цього не дуже потрібного процесу продемонстрували непродуманість та неготовність самої реєстраційної системи отримати швидко і без надмірних черг запитувану інформацію про кінцевого бенефіціара. 

Максим Петров: Які події, на Вашу думку, стали знаковими для правозахисту у 2021 році? Позитивні та негативні.

Олександр Павліченко: До позитивних я б відніс, по-перше, заснування Кримської платформи. По-друге, ухвалення законів щодо забезпечення прав ВПО. 

Якщо говорити про УГСПЛ, то для нашої організації стало позитивом те, що нас долучили до процесу підготовки всіх матеріалів щодо помилування засуджених учасників бойових дій, які відбували покарання за вчинення кримінальних злочинів, нагадаю, що відповідним Указом Президента була звільнена 31 особа. Декілька учасників бойових дій отримали і продовжують отримувати правову допомогу від адвокатів УГСПЛ.

До негативних я б відніс той факт, що не було проведено амністії для засуджених, хоч законопроєкт про амністію є готовий. 

Максим Петров: З року в рік ми говоримо про зміну ставлення влади до громадянського суспільства. Як би Ви оцінили комунікацію з владою у році, що завершується?

Олександр Павліченко: позитивним прикладом є робота над започаткуванням Кримської платформи, залучення представників громадського сектору до роботи комітетів Верховної Ради України, розробки Національній стратегії у сфері прав людини. 

Максим Петров: А чи відчули Ви зміну ставлення ЗМІ до правозахисників та прав людини?

Олександр Павліченко: Я, чесно сказати, не відчуваю якусь зміну. Скажу так: ЗМІ у нас підготовлені до питань правозахисної сфери і питання захисту прав людини достатньо професійно. Коли йдеться про якісь конкретні випадки, наприклад,  про переслідування осіб, які проживають на непідконтрольній Уряду України території, ЗМІ забезпечують швидке реагування, правильно розставлені акценти.

Наша медійна спільнота є професійною, хоча журналісти в Україні і є достатньо залежними від тих каналів, на яких вони працюють, коли це карнали, що належать олігархам чи певним політичним силам. Як на мене, зразком дотримання журналістських стандартів є наш суспільний мовник.

Максим Петров: Пане Олександре, Ви очолюєте спілку з 29 організацій по всій Україні. Чи можна сказати, що на місцях ситуація із забезпеченням прав людини була гіршою?

Олександр Павліченко: Залежить від кожного регіону. Ми говорили про те, що Україна має риси неофеодальної держави, коли в окремих районах влада і кримінал разом контролюють ситуацію.  Тих, хто намагається протидіяти цьому – залякують, застосовують фізичну силу, знищують майно, вчиняють насильство. 

Цей рік  показав, що чим більше активності, тим більше вона породжує спротив і негативну реакцію. Тому тут іде процес посилення позиції громадянського суспільства та збільшення місцевого активізму. 

Максим Петров: З яким “багажем” ми йдемо у 2022 рік? Чи бачите Ви перспективи у вирішенні якихось проблемних питань?

Олександр Павліченко: Я думаю, що передовсім в нас зараз дуже пильна увага до кримських питань, загрози з боку Росії. Окремий виклик цього року – Білорусь, кордони з якою Україна вважала для себе до цього безпечними. На сьогоднішній день – це теж зона ризику: загроза отримати нелегальних мігрантів, як це трапилося з Польщею і Литвою. Це взагалі можливість проникнення через цей кордон не тільки мігрантів, але й здійснення ворожої військової атаки. Це питання ще одного небезпечного сусіда, який до 2020 року вважався більш-менш таким, що тримав нейтралітет. Зараз вже нейтралітету немає. 

Окремо я б назвав питання екстериторіального захисту українців, які перебувають і переслідуються за кордоном. 

Варто згадати і про традиційні питання із найбільш вразливими верствами, які потерпають від неотримання, передусім, медичної допомоги. 

Залишаються актуальними проблеми невиконання рішень Європейського суду з прав людини. 

Максим Петров: Які топ-3 загрози Ви б назвали у сфері забезпечення прав людини в Україні у наступному році?

Олександр Павліченко: Ми повертаємося до того, з чого починали: судовий захист прав людини,  небезпека виходу за межі правового поля, як, наприклад, у ситуації з санкційним списком.

Джерело: Юридична Газета

Думка експерта

Справам про банкрутство – знову зелене світло

Опубліковано

on

От

Андрій ІЛЮК,
радник TEFFI Law Firm, керівник практики вирішення спорів та банкрутства

Упродовж 14 місяців боржники могли не розраховуватися з боргами. Що змінює новий закон?

Хто хоча б раз у житті не мріяв про можливість не сплачувати борги в законний спосіб? Уявімо, що ця мрія збулася й таку можливість закріпили на законодавчому рівні. Звісно, що це виглядає як жарт, проте саме це зробила Верховна Рада у 2020 році на початку пандемії. Тоді були такі обставини: перший в історії країни локдаун, повне нерозуміння, як і куди рухатися, що буде з бізнесом та економікою? Влада запровадила обмеження, щоб зупинити поширення вірусу, бізнес благав про підтримку в нових та непередбачуваних умовах.

Читайте також: Скасовано мораторій на ініціювання банкрутства в період дії карантину

Найважливіші юридичні новини. Підписуйтесь на LexInform в Telegram

Допомога втілилася в законодавчі зміни. Однією з них стало запровадження мораторію на відкриття проваджень у справах про банкрутство боржників — юридичних осіб за вимогами, які виникли з 12 березня 2020 року. Мораторій був введений зі стандартним формулюванням: на час дії карантину та 90 днів після його скасування. Що тут не так? Аби відповісти на це питання, потрібно згадати, за яких обставин вводився той мораторій.

Тоді ніхто не планував прожити з пандемією коронавірусу цілий рік. Ця обставина була непередбачувана, не входила в плани ні людей, ні бізнесів, ні влади, яка тоді намагалася стримувати нову загрозу, як могла. Економіка сповна відчула на собі локдаун, з яким впоралися далеко не всі бізнеси.

За тих умов введення відповідного мораторію виглядало цілком логічним. Банкрутство — це інструмент, який застосовується боржником або кредиторами боржника до підприємства, яке не може розрахуватися з боргами. Мета процедури банкрутства — проаналізувати стан справ клієнта й затвердити план його повернення до нормального функціонування (відновлення платоспроможності, санація) або максимально ефективно реалізувати його активи для повернення боргів (визнання банкрутом і ліквідація).

Читайте також: Мораторій на порушення справ про банкрутство державних шахт діятиме ще 2 роки

Однак умови змінювалися. Замість повного локдауну і карантину прийшов адаптивний карантин (дарма, що ніхто не знає, в чому полягає різниця), а ковід, залишаючись неабиякою загрозою, перетворився на повсякденність, на додаткову обставину, яку бажано враховувати під час планування діяльності. Трансформуючи карантин та його обмеження, змінюючи по кілька разів на місяць правила, Верховна Рада забула про мораторій. Лише 15 жовтня 2020 року проект закону № 4220 про скасування мораторію та відновлення функціонування інституту банкрутства Президент вніс як невідкладний.

Поки парламент розглядав цей законопроект, для юридичних осіб створилася цікава законна ситуація, коли було можна брати в борг і не боятися банкрутства. Таким чином підприємства отримали легітимний механізм ухилення від виконання боргових зобов’язань з мінімальним рівнем ризику. Здавалося, таку проблему необхідно терміново вирішувати, оскільки ця ситуація зовсім не відповідає ринковим механізмам взаємодії суб’єктів господарювання. Й нарешті 14 грудня 2021 року Верховна Рада ухвалила «невідкладний» законопроект, а в останній день року Президент його підписав.

Весь цей час справи про банкрутство відкривалися за вимогами, які виникли до 12 березня 2020 року. Тобто кредитор розділяв свої вимоги на ті, які є підставою для відкриття провадження у справі, та на загальні вимоги. За відсутності інших перешкод цього достатньо, аби суд відкрив провадження. На можливість заявити вимоги у відкритій процедурі відповідний мораторій не впливав, і далі процедура йшла звичним шляхом. Проте не все так добре. Із березня 2020 по грудень 2021 року накопичилася низка вимог до боржників — юридичних осіб, які не можуть задовольнити ці вимоги. Кредитори були позбавленні останньої можливості отримати хоча б якесь відшкодування.

Новий закон вирішить питання відкриття проваджень у справах про банкрутство. Він очікуваний та необхідний. Шкода, що на ухвалення цього «невідкладного» закону знадобилося аж 14 місяців. Хочеться сподіватися, що колись розуміння слова «невідкладний» у суспільства та влади буде збігатися.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Думка експерта

Організована злочинність в Україні. Частина 23

Опубліковано

on

От

Продовження. Початок ч.1, ч.2, ч.3, ч.4, ч.5, ч.6, ч.7, ч.8, ч.9, ч.10, ч.11, ч.12, ч.13, ч.14, ч.15, ч.16, ч.17, ч. 18, ч.19, ч.20, ч. 21, ч.22

Від примітивізму до професійної витонченості (реанімація забутої проблеми, яка набула рафінованого вигляду).

Частина 23. Формальне обґрунтування неконституційності норми в рішенні КСУ

У контексті дослідження вкорінення організованої злочинності в судову систему, автори продовжують аналіз рішення Конституційного Суду України від 11 червня 2020 року № 7-р/2020 щодо неконституційності ст. 375 Кримінального кодексу України та доходять висновку про те, що обґрунтування неконституційності в даному випадку не є юридично переконливим і базується на хибних судженнях.

Найважливіші юридичні новини. Підписуйтесь на LexInform в Telegram
Олена БУСОЛ
доктор юридичних наук, полковник міліції у відставці, заступник начальника відділу — керівник групи по боротьбі з корупцією Міжвідомчого науково-дослідного центру із проблем боротьби з організованою злочинністю при РНБОУ
Богдан Романюк
кандидат юридичних наук, генерал-лейтенант міліції у відставці, екс-перший заступник начальника Головного слідчого управління МВС України та керівник Управління МВС України в Львівській області

Суд забув про гарантії захисту

Конституційний Суд України, приймаючи своє рішення, так замилувався гарантіями недоторканності суддів, що геть забув, що не лише судді, але й усі інші люди мають гарантії такого захисту та право на розгляд чесним і неупередженим судом порушень їх конституційних прав і свобод. Як можна забезпечити такий процес, якщо судді вільні в своїх діяннях і не несуть відповідальності за власні неправосудні рішення. Правосуддя — це одна з важливих функцій демократичної держави. Але воно працює на демократію лише тоді, коли визнає права та свободи всіх інших осіб, а не лише себе любимих, і захищає їх, поновлюючи порушені права та свободи громадян. А скільки таких неправосудних рішень було винесено лише щодо учасників Майдану, а тепер ці судді невинні! А лише таких кримінальних проваджень щодо суддів було понад 20. Недарма відзначається, що країна, фактично, опинилася в ситуації, коли суддів майже неможливо притягнути до відповідальності за сумнівні чи незаконні рішення. Можна згадати про дисциплінарну відповідальність, але вона не може замінити кримінальну. Були докази, що люди невинні. Були свідки, які казали, що люди не їздили в Межигір’я, а перебували вдома. У рапортах ДАІ, без підписів, згадувалося лише те, що «такий-то автомобіль їхав у колоні». Є кричущий приклад рішення судді М. Чауса: він позбавив права керування авто інженера, який навіть не був активістом Майдану і на протести не ходив. Людину позбавили водійського посвідчення за автопробіг до Межигір’я, хоча того дня його «Москвич» цілий день стояв у гаражі. Були особи, які в момент автопробігу перебували за кордоном. І судді ці факти ігнорували». На 24 грудня в судах перебувало понад 20 кримінальних проваджень за ст. 375 ККУ щодо суддів Майдану. І тепер їх усі потрібно закрити (Козлюк С. Свавілля й безкарність. Чи можна покарати суддів за сумнівні рішення).

Читайте також: Стан організованої злочинності та протидія їй на території України у 2020 році (Частина 1)

Отже, неправосудне судове рішення не тільки грубо порушує конституційні права і свободи людини, воно може суттєво вплинути на її долю, життя, віру у справедливість нашого суспільства та зруйнувати плани на майбутнє. Але, очевидно, для суддів суду конституційної юрисдикції важливо було захистити власні цінності та цінності судової спільноти, які при прийнятті цього рішення превалювали над вказаними людськими правами та інтересами.

Таким чином, вважаємо, що вказане рішення Конституційного Суду щодо визнання неконституційною ст. 375 КК України ухвалене без повного і всебічного розгляду справи та належного правового обґрунтування. Такої думки — не лише ми і низка відомих правознавців, а навіть сім суддів цього ж органу конституційної юрисдикції, що складає майже половину складу КСУ, які висловили свої різні зауваження. Зокрема, суддя С. В. Сас у своїй «Окремій думці» зазначив, що суд формально підійшов до розв’язання питання, яке було предметом конституційного контролю, визнавши неконституційною ст. 375 Кодексу, а обґрунтування неконституційності не є юридично переконливим і базується на припущеннях та хибних судженнях. «Суд, навпаки, …довів конституційність статті 375 Кодексу, а не її неконституційність, оскільки вказана стаття Кодексу сформульована так, що за її змістом кримінальна відповідальність за постановлення завідомо неправосудного судового рішення можлива лише у випадку, коли суддя допускає порушення закону умисно або свавільно зловживає своїми повноваженнями, перешкоджаючи здійсненню правосуддя чи переслідуючи нелегітимні цілі, прикриваючись виконанням вимог закону. Жоден із викладених у Рішенні аргументів не доводить неконституційності статті 375 Кодексу, окремі з них, навпаки, підтверджують її конституційність, а деякі прямо суперечать положенням Конституції України…».

Позиція Венеційської комісії

Положення статті 375 Кодексу стосуються ситуації, коли постановлене суддею (судом) рішення містить склад відповідного злочину проти правосуддя, а тому відповідальність за таке діяння не лише можлива, а й необхідна, задля забезпечення правосуддя. Про це йдеться в доповіді Європейської комісії «За демократію через право» (Венеційської комісії) стосовно незалежності судової влади, схваленій на 82-му пленарному засіданні, яке відбулося 12—13 березня 2010 р. У Рішенні суд цитує вказану доповідь на підтвердження неконституційності статті 375 Кодексу, хоча її зміст свідчить про зворотнє.

Читайте також: Стан організованої злочинності та протидія їй на території України у 2020 році (Частина 2)

Венеційська комісія, встановлюючи межі «функційного імунітету суддів», визначила його як імунітет від кримінального переслідування за діяння, вчинені під час виконання своїх функціональних обов’язків судді, за винятком умисних злочинів, зокрема отримання хабара (пункт 61). Тобто Венеційська комісія зазначила, що функційний імунітет суддів не поширюється на випадки вчинення ними умисних злочинів, а на те, що злочин, передбачений статтею 375 Кодексу, є виключно умисним, вказує формулювання його суб’єктивної сторони, яка характеризується «завідомістю» вчиненого діяння (постановлення неправосудного судового рішення) .

Феноменальність рішення КСУ в його неправосудності

Інший суддя, О. О. Первомайський, вказує на те «…що стаття 375 Кодексу могла би бути збережена в чинній редакції (можливо, з незначними змінами) в разі внесення відповідних змін до Кримінального процесуального кодексу України та іншого законодавства, якими були б передбачені додаткові та ефективні процесуальні гарантії незалежності та недоторканності суддів, застосування яких унеможливило б тиск на суддів у зазначений спосіб».

Натомість його колега — суддя В. Лемак — написав прямо, що твердження Конституційного Суду України про те, що формулювання в ст. 375 Кодексу «завідомо неправосудне рішення» є «невизначеним», не має раціональної основи. У кожній правовій нормі такі категорії використані, й право як суспільний феномен неспроможне реалізувати свій нормативний потенціал без них. «Це стосується і правових приписів кримінального права — практично всі статті Кодексу, якими встановлено правопорушення та покарання за них, не описують конкретних ознак поведінки, яка є злочином; законодавець робить це через загальні терміни — для розуміння цього варто ознайомитися з диспозицією будь-якої статті кодексу («Крадіжка», «Вимагання», «Хуліганство» тощо). У понад трьох десятках із них законодавець робить спробу через вживання уточнення (через слово «тобто») пояснити зміст поведінки, яка є злочином».

Читайте також: Організована злочинність: фантом чи реальна загроза?

Далі він вказує, що «навіть якби Конституційний Суд України і з’ясував проблемність у питанні якості ст. 375 Кодексу, то він мав можливість здійснити конституційне конформне тлумачення, зокрема встановивши умови конституційного розуміння її змісту, яке убезпечувало б судову владу від втручання виконавчої влади, а суддів — від загроз щодо їх незалежності».

Викликає неабияке здивування й те, що Конституційний Суд, визнавши втрату чинності ст. 375 Кримінального кодексу України через її, нібито, неконституційність, дозволив ще упродовж шести місяців органам досудового розслідування та судам застосовувати її у процесі практичної діяльності. Судді й тут нічого не пояснили та не навели жодних аргументів такого рішення. Тож як може нікчемна, за їх рішенням, стаття кримінального закону, протягом півроку застосовуватися щодо підозри та обвинувачення суддів?

Таким чином, феноменальність цього рішення КСУ — у його неправосудності й не більше. А тепер законодавці вже тривалий час мудрують щодо того, як би виписати диспозицію аналогічної статті кримінального закону так, щоб Конституційному Суду України вона була зрозумілою і щоб знову, без будь-яких суттєвих пояснень, суд не встановив, що вжиті словосполучення оціночні й незрозумілі, адже він своїх пропозицій не конкретизував, хоча від законодавців вимагає конкретики в застосуванні термінів у законах.

І це не єдине неправосудне рішення КСУ

Але якби це було єдине подібне рішення Конституційного Суду України, ще було б нічого. Ми пам’ятаємо, як цей самий суд своїм рішенням від 27.10.2020 р. № 13-р/2020, справа № 1-24/2020(393/20), визнав цілу низку норм Закону України «Про запобігання корупції» від 14.10.2014 р. № 1700-VII та статтю 366-1 КК України також неконституційними. І знову судді, незважаючи на те, що деякі із них мали на цей час проблеми з декларуванням своїх статків, не «почервонівши» голосували за таке рішення, повністю забувши про конфлікт інтересів. Додамо, що звернення до суду підписали депутати тієї ж опозиційної групи, серед якої є й ті, які, як повідомляється, також мали й мають проблеми з декларуванням (див. Алла Шершень. Вбити боротьбу з корупцією. Як Конституційний Суд повертає бандитські 90-ті, У кума Путіна НАЗК виявило незадекларованого майна на понад 70 мільйонів гривень (Документ)), а засідання суду очолював уже названий колишній голова КСУ О. Тупицький, щодо якого, як повідомляється, 09.12.2021 р. уряд США ввів санкції. Обмеження ввели за значні корупційні дії, зокрема, отримання грошового хабара під час служби в українській судовій системі.

Не відповідає ні міжнародному праву, ні національному законодавству

Ми не будемо детально аналізувати з правової токи зору це рішення, оскільки воно потребує окремого дослідження, але відзначимо лише деякі цікаві, на наш погляд, факти. Перше — в цьому рішенні вершителі правосуддя записали, що судді є абсолютно недоторканними з моменту призначення на посаду. Зокрема, у рішенні чітко відзначено, що «Самостійність і незалежність органів судової влади та конституційного контролю означає, що вони виконують свої функції без жодного втручання у свою діяльність, не залежать від органів законодавчої та виконавчої влади, тому будь-який їхній вплив на судову владу повинен припинятися на етапі призначення суддів». І це не відповідає ні міжнародному праву, ні національному законодавству, ні Рекомендаціям Комітету Міністрів Ради Європи. Наведемо лише зміст ст. 126 Конституції України, яка проголошує, що суддю не можна притягнути до відповідальності за ухвалене ним судове рішення, за винятком вчинення злочину або дисциплінарного проступку.

Читайте також: Боротьба з контрафактом: питання моралі чи фінансування оргзлочинності?

Отже, втручання в діяльність представників судової влади з боку органів іншої гілки влади є не тільки можливим, а й необхідним. Вже відзначалося, що повного абсолюту незалежності суддів не може бути, оскільки існує система стримувань і противаг щодо взаємовідносин гілок державної влади, про що постійно забуває вказати КСУ.

Так, у Рекомендаціях Комітету Міністрів РЄ (Рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи державам-членам щодо суддів: незалежність, ефективність та обов’язки від 17 листопада 2010 року № CM/Rec (2010) 12) наголошується, що незалежність суддів гарантується незалежністю судової влади загалом, це є основним принципом верховенства права; судді повинні мати необмежену свободу. Водночас далі чітко сказано, ця свобода стосується лише неупередженого розгляду справ відповідно до законодавства та власного розуміння фактів, а судові рішення мають бути обґрунтовані — тлумачення закону, оцінювання фактів або доказів, які здійснюють судді для вирішення справи, не повинні бути приводом для кримінальної відповідальності, крім випадків злочинного наміру. Судді повинні мати необмежену свободу не взагалі, а лише щодо неупередженого розгляду справ відповідно до законодавства та власного розуміння фактів (п. 5).

У п. 11 Рекомендацій також ідеться про те, що зовнішня незалежність не є прерогативою чи привілеєм, наданим для задоволення власних інтересів суддів. Вона надається в інтересах верховенства права та осіб, які домагаються та очікують неупередженого правосуддя. Незалежність суддів слід розуміти як гарантію свободи, поваги до прав людини та неупередженого застосування права. Неупередженість та незалежність суддів є необхідними для гарантування рівності сторін перед судом. Окрім цього, судові рішення мають бути обґрунтовані (п. 15), а це, як ми вважаємо, мають бути конкретні достовірні факти та аргументи, а не прикриття постійно якоюсь ефемерною й необмеженою незалежністю від усіх і всього. Коли суддя не виконує суддівських функцій, він може бути притягнутий до відповідальності згідно із цивільним, кримінальним або адміністративним правом, як і всі інші громадяни (п. 71).

І нарешті, у п. 20 сказано, що судді не можуть ефективно здійснювати правосуддя без довіри громадськості, адже вони є частиною суспільства, якому служать. Їм слід бути обізнаними щодо очікувань громадськості від судової системи та скарг на її функціонування. А оцінка роботи судової системи українською громадськістю відома. Нині українським судам довіряє менше двох відсотків громадян, і лише трохи більше 10- ти відсотків впевнені, що можуть отримати в Україні справедливе рішення суду незалежно від свого статусу чи фінансів.

Рішення вражає юридичною помилковістю

Друге. Суддя-доповідач у цій справі І. Сліденко не тільки мав конфлікт інтересів, але, як видно з його інтерв’ю, в нього щось не склалося зі знанням кримінального права загалом і правозастосуванням його норм. Він заявив, що ст. 366-1 Кримінального кодексу України визнана судом неконституційною через порушення принципу юридичної визначеності. А далі, розглядаючи диспозицію цієї статті, він дійшов висновку, що, нібито, її «…конструкцію «подання завідомо недостовірних відомостей у декларацію особи» застосувати на практиці дуже важко. В принципі не можна довести, як недостовірні відомості можуть бути «завідомо недостовірними». Це означає, що особа бреше? А якщо це помилка, описка? Або може бути ситуація, коли, наприклад, декларується майно родичів і особа точно не знає вартості. Сказав приблизно. Тут теж можна звести до «завідомо недостовірних відомостей».

Тобто, якщо забрати з цієї конструкції слово «завідомо», а з іншої конструкції — «умисне неподання» на просто «неподання», то все стає на свої місця. Як можна довести умисне неподання? Людина спеціально не хотіла подавати, щоб підпадати під кримінальну відповідальність, чи що? Абсурд» (Ігор Сліденко, суддя Конституційного суду. Суспільство має зрозуміти — небезпека від сфальшованої антикорупції не менша, ніж від корупції).

Таке розмірковування судді Конституційного Суду України — доктора юридичних наук — просто, м’яко кажучи, вражає юридичною помилковістю. Ми вже писали, що слово «завідомо» тлумачиться однозначно як свідоме умисне діяння людини, яка наперед знає неправомірність того, що вчиняє і як у такому випадку особа, уповноважена на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, бажає подання декларації саме із завідомо недостовірними відомостями як це було закріплено в диспозиції ст. 366-1 «Декларування недостовірної інформації».

З іншого боку, тут немає нічого дивного, адже в судді І. Сліденка, судячи з біографії, відсутній достатній стаж слідчої, прокурорської чи судової практичної діяльності із застосування матеріального та процесуального кримінального законодавства та ще й присутній особистий, а, можливо, й колективний інтерес. В іншому разі, він би не говорив, що в принципі не можна довести, як недостовірні відомості можуть бути «завідомо недостовірними» або як можна довести умисне неподання декларації. Це взагалі для нормального юриста щось немислиме, щоб так сказати. Звідки він це взяв — також складно зрозуміти. Для цього потрібно було хоча б проаналізувати слідчу та судову практику, поговорити з практичними працівниками — слідчими, прокурорами та суддями й з’ясувати, як це на практиці доводиться, якщо у виші його цього не вчили.

Також цей суддя не ставив би питання — а якщо особа бреше? Відповідаємо: в юриспруденції такий термін не застосовується, але оскільки доктор юридичних наук його використав, то повідомляємо, що в українській мові слово «бреше» означає, що людина говорить неправду. Неправда також, залежно від умислу, може бути помилкою особи або неправдою як результат умислу. У виші навчають, що прямий умисел — це таке психічне ставлення до діяння і його наслідків, при якому особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння (дії або бездіяльності), передбачала його суспільно небезпечні наслідки й бажала їх настання (ч. 2 ст. 24 Кримінального кодексу України).

Непрямий умисел — це такий умисел, при якому особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння (дії або бездіяльності), передбачала його суспільно небезпечні наслідки і хоча й не бажала, але свідомо припускала їх настання (ч. 3 ст. 24 Кримінального кодексу України).

Якщо особа завідомо — завчасно свідомо умисно не подавала правдиві дані в своїй декларації — це й складало суб’єктивну сторону злочину, передбаченого ст. 366-1 КК України. А якщо це не усвідомлена помилка або описка, то відсутній прямий умисел цього, й таку особу не можна було притягати до кримінальної відповідальності за вказаною статтею кримінального закону.

До розв’язання питання підійшли формально

Що стосується можливої ситуації, коли, наприклад, декларується майно родичів й особа не знає точної його вартості, то знову пояснюємо судді КСУ, що в разі відсутності завідомо виниклого прямого умислу при таких діях, особа також не могла притягатися до кримінальної відповідальності за ст. 366-1, оскільки це не є внесенням «завідомо недостовірних відомостей». Щоб не ставити таких запитань, можна було прочитати хоча б Аналітичний звіт, підготовлений у рамках Проекту Ради Європи «Підтримка реформи системи суддівської відповідальності в Україні», фінансованого Фондом з прав людини, який називається «Суддівська помилка: критерії розмежування зловживання (свавілля), недбалості та добросовісної поведінки» (Р. О. Куйбіди). Там чітко викладені критерії розмежування судових рішень, ухвалених свавільно, внаслідок недбалості, й добросовісної суддівської помилки. Зазначено, що завідомо неправосудними є такі судові рішення, які постановлені з прямим умислом, і це, зокрема, можуть бути: очевидне викривлення фактів або вимог права; очевидна невідповідність висновку суду встановленим фактам; очевидна внутрішня суперечність рішення; очевидна відсутність легітимних підстав для прийнятого рішення; замовчування вирішальних або вагомих аргументів сторони, з якими рішення суду йде врозріз тощо (Р. Куйбіда. Суддівська помилка: критерії розмежування зловживання (свавілля), недбалості та добросовісної поведінки. Київ, 2015).

Якщо забрати, як висловився суддя І. Сліденко, з «…конструкції статті «…слово «завідомо», а з іншої конструкції — «умисне неподання», замінивши його на просто «неподання», то, навпаки, все не стає на свої місця, і дійсно буде, за його словами, «абсурд». За такої «конструкції» статті кримінальна відповідальність наступатиме за діяння, вчинені й не з прямим умислом.

На наше переконання, судді КСУ, серед яких були й ті, в яких були проблеми з правдивістю декларування, і в цьому випадку також формально підійшли до розв’язання питання, яке було предметом конституційного контролю в даній справі, визнавши неконституційною ст. 661–1 КК України, але обґрунтування неконституційності не є юридично переконливим і базується на хибних судженнях.

(Далі буде)…

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Думка експерта

Право дитини на сім’ю чи його видимість?

Опубліковано

on

От

Що потрібно знати про усиновлення в Україні

Дар’я КАСЬЯНОВА,
голова правління «Української мережі за права
дитини», національна директорка з розвитку
програм «СОС Дитячі Містечка Україна»

Усиновлення — це низка колосальних зусиль, компетенцій, прагнення захистити права дитини — як на рівні державних інституцій,так і на рівні кандидатів у всиновителі. Зазначимо, що в українських інтернатних закладах наразі перебувають близько 100 тисяч дітей. Усиновленню з них підлягають 6 191, решта в системі — за заявами батьків. Водночас в останні 5 років кількість усиновлень скоротилася в 2,5 раза.

Інтернатна система: ризики та виклики

Найважливіші юридичні новини. Підписуйтесь на LexInform в Telegram

Отже, на які ризики наражає дітей інтернатна система та про що важливо знати усиновителям? Чому усиновлення — це передусім про інтереси дитини, а вже потім — про потреби усиновителя? Спробуймо розібратися в найголовнішому на шляху до усиновлення.

Читайте також: Заперечення особи проти позову про позбавлення батьківських прав не свідчить про інтерес до дитини та реальне бажання змінити поведінку на краще

У стінах держінституції дитина ніколи не отримає того, що могла б отримати в родині. Про це свідчать і результати численних експертних досліджень. Дитина в будинку дитини позбавлена можливості сформувати життєву основу — почуття прив’язаності, яке зазвичай формується у віці до 11—12 місяців: любити, брати та віддавати, довіряти. Якщо вам доводилося відвідувати інтернати, ви могли бачити, що діти біжать назустріч незнайомим людям, відвідувачам із криками: «Мамо!». Бо в будь-якому дорослому дитина, передусім, бачить батьків. Така поведінка не свідчить про довіру з боку дитини, це більше про відсутність розуміння безпеки. Дитина не розуміє, чому небезпечно йти до незнайомого дорослого. Дитина перебуває в інтернаті серед таких самих дітей, що пережили горе, травму втрати й не зрозуміли, чому їх забрали з родини. А отже, дуже часто в тому, що сталося, діти звинувачують себе. І несуть тягар цієї провини все подальше життя.

До інтернатної системи діти потрапляють унаслідок складних сімейних обставин. Рідні чи чужі дорослі вирішують, що дитині в інституції буде безпечніше. Дах над головою, можливість навчатися, отримувати медичну допомогу — здається, цілком добре рішення, але — лише на короткий проміжок часу. А якщо йдеться про роки без родинного затишку? Є діти, які з моменту народження пройшли всі етапи: дитину залишили в пологовому будинку, вона потрапила до будинку дитини, у віці 4 років її перевели до дитячого будинку, потім — до інтернату. Далі, у 16—17 років, вона вступає до ПТУ на рекомендовану спеціальність. А потім виходить у незнайомий світ, який їй частіше не радий. Якщо пам’ятає свою біологічну родину, то намагається повернутися до неї — і потрапляє до тих самих обставин, задля спасіння від яких її забрали колись до інтернату, і, відповідно, продовжує жити тим самим життям. Реплікація неблагополуччя — замкнене коло, й інтернатна система жодним чином не сприяє його розімкненню.

Читайте також: Бажання дитини, яка досягла 10-річного віку, має враховуватися судами під час вирішення питання про визначення місця її проживання

Крім того, інтернат — закрита система, яка функціонує за власними жорсткими правилами. Діти можуть дуже жорстоко ставитися одне до одного, є також значні ризики насильства з боку дорослих, і такі процеси вкрай складно контролювати. Усе це — болісно для дитини й вона страждає, бо дітям будь-якого віку не місце в інтернаті.

Усиновлення: що важливо знати

Якщо немає можливості допомогти дитині повернутися до біологічної родини, або до сім’ї родичів, ідеальним варіантом для неї є всиновлення, або сімейні форми виховання, як-от прийомна родина, дитячий будинок сімейного типу. Основна черга українських усиновителів, близько 1,5 тисячі кандидатів, переважно хочуть усиновити дитину від трьох до п’яти років. Проте дитина може осиротіти в будь-якому віці, й, відповідно, може бути всиновлена в будь-якому віці. Наприклад, може опинитися в будинку дитини немовлям, а батьків позбавлять батьківських прав лише за 5 років, а отже, статус, потрібний для усиновлення, дитина отримає тільки тоді.

З чого почати людям, які хочуть усиновити дитину?

Не варто їздити до інтернатів та «підшукувати» собі дитину. Часто в таких закладах перебувають діти, не позбавлені батьківського піклування, не є сиротами, а отже, не підлягають усиновленню. Почати потрібно зі звернення до Служби у справах дітей за місцем проживання, де вас ознайомлять з вимогами до пакету документів, який можна підготувати впродовж місяця. Після цього вас відвідають представники служби, складуть акт обстеження житлових умов. Важливо: для всиновлення не потрібно мати житло у власності (така вимога існує для іноземців), достатньо надати офіційне підтвердження, що ви орендуєте житло й маєте змогу його утримувати. Також не обов’язково перебувати у шлюбі. Але найважливіше, що потрібно зрозуміти: право бути всиновленою — цілком на боці дитини. Ми обираємо сім’ю для дитини, а не навпаки. Тому, коли до мене звертаються з конкретним переліком побажань щодо прийомної дитини, я пояснюю, що не зможу допомогти, бо орієнтуюся на потреби саме дитини.

В Україні є кілька сайтів з інформацією про дітей, які підлягають всиновленню: «Сирітству — ні!», «Зміни одне життя» і сайт Міністерства соціальної політики України. Які проблеми тут існують? Передусім — можлива невідповідність фото дітей, розміщених на сайті Мінсоцполітики, реальному віку дитини: скажімо, на сайті фото дитини в 3-річному віці, а їй зараз 10 років. Звісно, така світлина не сприятиме швидшому усиновленню. Крім того, багато важить якість фотографій: що кращі світлини (добре, якщо є ще й відео), то більше шансів у дитини бути всиновленою. Отже, потрібно обновити базу даних Мінсоцполітики, окрім того, варто якомога більше розповідати про дітей, не порушуючи їхнього права на приватність.

Побоювання та реальність …

Якось діти з родини, яка хотіла всиновити дитину, переглядали сайт для усиновлення. Побачили фото хлопчика, й почали гукати батьків: «Подивіться, який він схожий на тата на дитячих фото!» Усі разом роздивилися: дійсно, схожий. Ще раз подивилися. Й вирішили збирати документи на всиновлення… Після навчання для прийомних батьків поїхали знайомитися з хлопчиком. Виявилося, що він в інтернаті близько 5 років, і до нього ніхто не приїжджав на знайомство, бо малюк мав чимало медичних діагнозів, інвалідність. Але родину це не злякало. Відтоді минуло 2 роки, хлопчик у сім’ї, ходить до школи, а переважну більшість діагнозів знято.

Усиновителі часто побоюються діагнозів, які вказані у картках дитини. Тому так важливо знати: вони мають право привезти з собою лікаря, щоб обстежити дитину. І в багатьох випадках діагнози не підтверджуються. Але трапляються й інші випадки — у дитини дошкільного віку після всиновлення можна виявити низку захворювань, серед яких навіть венеричні. При цьому дитина перебувала в інтернатній системі упродовж декількох років.

Важко сприйняти, що дитина може піддаватися сексуальному насильству — впродовж тривалого часу в місці, яке мало б її убезпечити від подібних ризиків. Адже серед аргументів на користь збереження інтернатної системи один із головних той, що інтернати, нібито, захищають дитину від насильства, на відміну від біологічних сімей у складних життєвих обставинах. Проте це — реальність.

Про такі речі усиновителі неодмінно мають знати. Тому так важливо спілкуватися з досвідченими усиновителями! Це колосальна допомога на будь-якому кроці до усиновлення і вже коли дитина потрапила в нову сім’ю. Найкраща популяризація усиновлення — ділитися реальними історіями дітей, які живуть в інтернатних закладах, які були усиновлені. Про усиновлення варто говорити й на великих національних майданчиках. Якісна національна інформаційна кампанія дуже мотивує всиновлювати дітей, позбавлених батьківського піклування, створювати прийомні родини або дитячі будинки сімейного типу. Успішний досвід Україна має, а відтак можемо його примножувати.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Новини на емейл

Правові новини від LexInform.

Один раз на день. Найактуальніше.

В тренді

© ТОВ "АКТИВЛЕКС", 2018-2022
Використання матеріалів сайту лише за умови посилання (для інтернет-видань - гіперпосилання) на LEXINFORM.COM.UA
Всі права на матеріали, розміщені на порталі LEXINFORM.COM.UA охороняються відповідно до законодавства України.

Вже йдете? Перш ніж Ви підете ...

Запрошуємо до нашого каналу Telegram

Не варто пропускати жодної актуальної новини ;)
close-link