Думка експерта
Якою має бути система протидії олігархізму: нотатки на полях «Закону про олігархів»
Олена БУСОЛ,
доктор юридичних наук, старший науковий співробітник, головний науковий співробітник Міжвідомчого
науково-дослідного центру з проблем боротьби
з організованою злочинністю при РНБО України
Як відомо, 23 вересня Верховна Рада України прийняла в другому читанні та в цілому законопроект № 5599 «Про запобігання загрозам національній безпеці, пов’язаним із надмірним впливом осіб, які мають значну економічну або політичну вагу в суспільному житті (олігархів)» (далі — Закон № 5599). Я навмисно не розглядаю в статті деякі принципові для багатьох фахівців, політиків і журналістів питання, на які всі одразу звернули увагу й активно обговорюють, на кшталт того, хто має розглядати подання для визнання особи олігархом й ухвалювати рішення — РНБО чи НАЗК, або хто виграє від зміни власності ЗМІ, чи дійсно олігархам прийдеться не солодко після прийняття цього закону; або чи потрібно направити новоприйнятий закон «про олігархів» на розгляд до Венеційської комісії тощо. Торкнуся лише юридично-стилістичних помилок та надам своє бачення, як вченого, вирішення проблеми деолігархізації.
Читайте також: Чергова деолігархізація, або Українська спроба переходу від елітарної демократії до демократії представницької
Некоректність уже в самій назві закону
Уже в самій назві закону № 5599 закладено декілька невідповідностей та некоректних понять. Наприклад, законодавець допускає, що олігархи можуть «впливати» (до речі, не вказано на що), але цей вплив повинен бути не надмірним, хоча як такий все ж може мати місце, інакше кажучи — «легкий» вплив є цілком допустимим. Те ж саме можна сказати і про словосполучення «мати значну економічну та політичну вагу»). Тобто, якщо така вага незначна, то це допустимо. І взагалі, виносити в назву закону такі слова в найвищому ступені — «надмірний», «значний», гадаю, неправильно.
Стаття 2 теж має протиріччя. Почну з назви. Особа, яка має значну економічну та політичну вагу в суспільному житті, вона ж чомусь прямо в назві й оголошується олігархом. Що поганого в тому, що людина сама по собі має значну економічну та політичну вагу? Проте це закріплено в самій назві статті. Непосвячені люди можуть зрозуміти, що олігарх — це і є особа, яка має значну політичну вагу. Але це поняття — значно ширше. Слід виходити з того, що термін олігархія (грец. Oligarchia), походить від стародавн. грец. oligon, — декілька та arche, влада) — форма правління державою, за якої влада належить вузькому колу осіб (олігархів) і відповідає їх особистим інтересам, а не діє на користь усіх членів суспільства. І ще в 2011 р. мною науково доведено, що олігархізація в Україні — це одна із специфічних форм організованої та за своєю суттю й наслідками — економічної злочинності (Бусол О. Ю. «Олігархізація політичної влади в Україні як одна зі специфічних форм організованої злочинності, а також у подальшому ця думка розвинута в докторській дисертації (Бусол О. Ю. «Протидія корупційній злочинності в Україні в контексті сучасної антикорупційної стратегії» (2015 р.).
Результати голосування в Раді за відповідний законопроект
Таких осіб, які справді мають «значну політичну вагу», насправді у Верховній Раді багато. Виходить, що слід було одразу після прийняття цього закону призначити перевибори ВРУ? Сподіваюся, що не це є метою закону.
Не можна ототожнювати економічну і політичну вагу, проте ці два поняття стоять поряд при встановленні ознак відповідності такої особи в ст. 2 даного закону.
Дискримінація як порушення Конвенції
Водночас рішення про визнання особи такою, яка має значну економічну та політичну вагу в суспільному житті (олігархом) (ст. 5) є порушенням статті 14 закону (Заборона дискримінації Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод), яка проголошує, що користування правами та свободами, визнаними в цій Конвенції, має бути забезпечене без дискримінації за будь-якою ознакою — статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, належності до національних меншин, майнового стану, народження, або за іншою ознакою. Як бачимо, в проекті цього закону є щонайменше дві таких ознаки дискримінації — за політичними мотивами і майновим станом.
Рішення ухвалюватиметься без присутності «винуватця»
Стаття 5 «Визнання особи такою, яка має значну економічну та політичну вагу в суспільному житті, олігархом)» більше схожа на ситуацію «призначити особу злочинцем». Залишається тільки додати — «і розстріляти», як це робили «трійки» НКВС при Сталіні. Така думка посилюється після ознайомлення з текстом частини 5 статті 5 закону — навіть, якщо потенційний «олігарх» не з’явиться на засідання, де розглядатиметься відповідне подання, в тому числі з поважних причин, все одно таке подання буде розглянуто та прийнято рішення і за відсутності «винуватця». А «заслуховування на засіданні» олігарха, взагалі нагадує комуністичні партійні зібрання минулої епохи, та те ж розкуркулювання — «ти живеш краще нас, заможніше, значить — поганий, а ну ж бо, поділися з нами!»
Не регламентовано в законі і процедуру розгляду подання та ухвалення рішення. Просте голосування в цьому випадку збільшує корупційні ризики, адже тут діє людський фактор. Згідно з частинами 3 і 4 статті 5 особа, яку запідозрили в тому, що вона є олігархом, повинна надати до апарату РНБО пояснення та інші документи. Тут, враховуючи нашу корупційну реальність, так і напрошується пропозиція олігарху поділитися з державою частиною своїх активів. Після цього можливе вирішення питання «на більш лояльних умовах», або таке засідання з розгляду подання відповідними суб’єктами, визначеними в ч. 1 статті 5, може взагалі не бути призначено. Адже покарання за порушення подання та строків — незрозуміла відповідальність, адже просто «відповідальність», ні дисциплінарна, ні адміністративна, ні кримінальна, і навіть, в законі не вказано, що — юридична (у контексті внесення змін до Закону України «Про Раду національної безпеки і оборони України», а саме статтю 7 доповнено частиною п’ятою такого змісту).
Порушення Конституції
А обов’язок подання декларації про контакти з особами, «які мають значну економічну та політичну вагу в суспільному житті (олігархами)», або їхніми представниками, що закріплено в статті 8 цього закону, взагалі є порушенням конституційних прав громадян, адже олігархи теж громадяни України, як би того кому не хотілося. «Обмежити контакти» — це диктатура. А згадана вже стаття 24 Конституції України проголошує, що не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками. Таким чином в українців стає все менше прав, а натомість є все більше обмежень.
Ще щодо «контактів» з олігархами
Обов’язок подання декларації про контакти, згідно з частиною 5 статті 8 поширюється на цілий перелік службових осіб, серед яких, наприклад, голова та члени Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення, голова та державні уповноважені Антимонопольного комітету України, уповноважені з розгляду скарг про порушення законодавства в сфері публічних закупівель тощо. Виникає питання, а якщо контактувати з олігархами буде людина не з визначеного законом переліку, а їх довірена особа, нікому не відома й про контакт якої ніхто й ніколи не дізнається? Відповідь очевидна. Тоді ніхто з офіційного переліку й відповідальності не понесе. Думається, так воно в реальності й буде.
«Трохи зіпсована» репутація
Викликає подив, що законодавець вважає наявність непогашеної в особи судимості (по суті злочинця, визнаного законом) лише ознакою небездоганної ділової репутації (читай — трохи зіпсованої) у статті 10 закону, і нічого більше. Ділова репутація фізичної особи — це суспільна думка щодо ділових та професійних якостей цієї людини як учасника ділової комунікації, набута нею при виконанні трудових, службових та громадських обов’язків. І нічого спільного з діловою репутацією, вчинення злочину особою не має. Те саме, і навіть більше, можу сказати й про включення особи до переліку осіб, пов’язаних з провадженням терористичної діяльності (п. 3 ч. 2 ст. 10). Якщо людина є в переліку «терористів», це вже не предмет розгляду її в контексті ділової репутації в цьому законі, а є приводом для проведення заходів відповідно до Закону України «Про боротьбу з тероризмом», далі — кримінальне провадження.
Інші пункти частини 2 статті 10 теж стосуються вчинення особою певних правопорушень, тож це не співвідноситься саме з діловою репутацією особи. Таким чином, слід змінити назву статті 10 «Бездоганна репутація» на більш коректну в цьому випадку. Так само, такі ознаки небездоганної ділової репутації фізичної особи, пов’язані з дотриманням закону та публічного порядку, які ми бачимо в п. 7 ч. 2. ст. 10: істотні та/або систематичні порушення особою вимог законодавства про засоби масової інформації, банківського, фінансового, валютного, податкового законодавства, законодавства з питань фінансового моніторингу, про цінні папери, акціонерні товариства та фондовий ринок, потребують уже певної юридичної відповідальності, але вони чомусь тільки є приводом для визначення в межах цього закону фактів небездоганності ділової репутації.
Незрозуміло, яке змістовне навантаження несуть словосполучення, написані через кому в п. 1 ч. 3 Прикінцевих і перехідних положень Закону, — «в частині подання», «дотримання строків подання» декларацій про контакти, адже «дотримання строків подання» включає в себе і «в частині подання»? До того ж, зазначені службові особи тільки підлягають звільненню, а значить, можна, за певних умов, їх і не звільняти. На розсуд кого віднесено це питання, до речі?
Системи в законі не проглядається
Та й сам закон, навколо якого було так багато галасу з-поміж політиків, громадських організацій, які позиціонують себе як антикорупційні, та журналістів, жодним чином не відноситься до такого поняття як «запобігання» (загрозам національній безпеці, пов’язаним із надмірним впливом осіб, які мають значну економічну та політичну вагу в суспільному житті (олігархів)). Про «організаційні засади функціонування саме системи запобігання», як викладено у преамбулі закону, у самому законі не йдеться. Тому що системи тут немає. Скоріше, можна було дати цьому документу таку назву: «Порядок внесення до національного реєстру осіб, що визнані олігархами на підставі міжнародних санкцій».
Загалом після вивчення проекту закону № 5599 склалося враження, що Україна лише те й робить, що множить спеціальні антикорупційні органи, створює реєстри, а її громадяни зобов’язані подавати всілякі декларації та писати пояснення. Коли ж займатися бізнесом або іншою суспільно корисною «творчістю»?
Наші олігархи — не Ілон Маск
І нарешті, найнезрозуміліше питання: для чого витрачати додаткові ресурси та створювати цілий Реєстр осіб, які мають значну економічну та політичну вагу в суспільному житті (олігархів), адже навіть непосвяченим видно, що таких осіб буде максимум сотня). (Для довідки: в 2021 р. до списку Forbеs (найзаможніших людей планети) увійшли восьмеро українців. Серед них — Рінат Ахметов, який посів 376 місце зі статками в 7,3 млрд доларів; Віктор Пінчук, посідає 1 371 місце, $2,5 млрд; Костянтин Жеваго — 1 531 місце — 2,2 млрд; Ігор Коломойський — 1 750, 1,8 млрд; Геннадій Боголюбов — 1 892, 1,7 млрд; Петро Порошенко — 1 971, 1,6 млрд; Вадим Новинський — 2 192, 1,4 млрд; Влад Яценко — 2 485, 1,1 млрд, відповідно. Впевнена, що ці люди завдяки своєму статусу та статкам спроможні зупинити навіть військові дії на окупованих територіях, а не роздавати декілька років поспіль пакунки з крупою та олією мешканцям «рідного» Донбасу, або пекти торти та формувати шоколад із соєвими добавками в Луганській області.
Так, дійсно, наші олігархи — це не Ілон Маск зі своїми космічними програмами, який приносить користь людству. Українські олігархи більше «тирять» народні багатства та різні природні ресурси, що належать українцям. Тож якою має бути система протидії олігархізму? Потрібен соціально відповідальний бізнес, а тому цілі та завдання відповідного законопроекту можуть бути реалізовані лише шляхом перетинання інтересів і пріоритетів великого бізнесу, держави та суспільства, інакше кажучи, такі соціальні зміни, які ведуть до максимального збігу або часткового співпадіння цих інтересів. Ця концепція перекликається з близькою мені точкою зору кримінолога Ю. Орлова, що стратегічні засади взаємовідносин між державою та великим бізнесом мають передбачати не конфронтацію, намагання очистити владу від впливу олігархів, а співпрацю з подальшою елімінацією кримінальних форм діяльності останніх у сфері політики.
Із цього приводу політолог, співзасновник Центру соціологічних та політологічних досліджень «Соціовимір» С. Таран влучно зауважує, що в країнах ЄС немає олігархів в українському розумінні — є тільки великий бізнес, який платить податки і не впливає напряму на політиків. Суспільство має навчитися бачити різницю між великим бізнесом, який чесно платить податки, і між олігархами, які наживаються на монополіях, корупційних схемах та доступі до державних підприємств, між свободою слова та дозованою інформацією куплених ЗМІ, між справжніми патріотами та іграшковими політиками, які під патріотичними гаслами захищають власних спонсорів.
Потрібна співпраця бізнесу і держави
Потрібен базис на співпраці великих приватних корпорацій та держави. Необхідно звернути увагу на зарубіжну практику фінансування політичних партій великим бізнесом, що доцільно впроваджувати за умови забезпечення прозорості цього процесу та можливості контролю з боку громадян. Історія свідчить, що всесвітньо відомі мільярдери — це люди з комерційною жилкою, сильні лідери, відмінні менеджери, які мають відповідні зв’язки та потрібні знайомства, що допомагає оптимально й правильно організувати будь-яку справу. Очевидно, що вони мають і завжди матимуть безпосередній вплив на розстановку сил у політиці, на діяльність політичних партій. І від цього поки що не застрахована жодна держава. Тому Україні треба не відмовлятися від фінансування політичних партій великим бізнесом, а співпрацювати з його представниками для отримання взаємної користі. Необхідна така система фінансування політичних партій в Україні великим бізнесом, яка базується на взаємній співпраці великих приватних корпорацій та держави на прозорих і чесних засадах.
Ідея інноваційна, але закон потребує доопрацювання
Незважаючи на всі недоліки, сама ідея Закону № 5599 є інноваційною. Попри бажання захищати усталену думку, що з метою деолігархизації треба йти шляхом прийняття нових законів «Про лобізм», «Про трастову систему», «Про деолігархізацію», «Про фінансування виборчих кампаній», «Про власність стратегічних індустрій» тощо, ідея цього закону, якому немає аналогів у світі, адже це щось нове, інноваційне, що завжди викликає спротив, виглядає привабливою. До речі, Закон «Про лобізм» мають розвинуті держави, які поважають себе і великий бізнес, тож він насамперед потрібен і в Україні. Але це — тема для окремої статті. Загалом правила фінансової підзвітності для партій діють у 125 державах, про це в статті Бусол О. «Нова філософія фінансування політичних партій великим бізнесом (Зарубіжні реалії та українські тенденції»). URL: http://nbuviap.gov.ua/index.php?option=com_co ntent&view=article&id=2738:nova-filosofiya- finansuvannya-politichnikh-partij-velikim-biznesom-2&catid=71&Itemid=382.
Найпоширенішим засобом зменшення впливу великого бізнесу на ситуацію в будь-якому суспільстві є обмеження, зокрема, максимальних річних або передвиборчих внесків. У Чехії, наприклад, активісти створили сайт, на якому розміщується інформація про донорів усіх партій. Виявити надмірно зацікавлених у політиці олігархів тут можна за 30 секунд. Більше того, є інформація і про компанії, які надають гроші партіям, а потім отримують кошти через процедури державних закупівель. Тож ідея нового Закону № 5599 загалом непогана, але він, окрім зазначених, має, зокрема, й принципові недоліки іншого плану, які вже висвітлені в ЗМІ, а тому потребує суттєвого доопрацювання.
Джерело: Юридичний вісник України
