Connect with us

Думка експерта

Яким бути закону про громадянство: європейські підходи проти радянської спадщини

Дата публікації:

Віолета МОСКАЛУ,
доктор філософії, засновниця «Global Ukraine»

У період свят українські ЗМІ абсолютно не звернули увагу на законопроект № 2590 про внесення змін до деяких законів України щодо питань громадянства, поданий Президентом до Верховної Ради як «невідкладний».

А три тижні тому Рада вже планувала (хоча в депутатів і не дійшли до цього руки) проголосувати за цей надзвичайно важливий закон, який у профільному комітеті ВРУ було розглянуто поспіхом — без аналізу статистичних та міграційних даних, без вивчення міжнародного досвіду, та головне — без залучення представників громадськості та різних зацікавлених сторін. Така поспішність є дуже небезпечною, адже законопроект не додає ясності в різних трактуваннях такого важливого питання як громадянство, а ще й збільшує дискримінаційні норми стосовно мільйонів українських громадян.

Чи потрібні Україні біпатриди?

Серед іншого, президентський законопроект № 2590 розширює коло осіб, які набувають громадянство України за територіальним походженням; визначає категорії осіб, які для набуття громадянства України замість подання зобов’язання припинити іноземне громадянство матимуть право подавати декларацію про відмову від іноземного громадянства, та покладає на Кабінет Міністрів функції щодо складання «переліку держав, громадяни яких для набуття громадянства України матимуть право на складання присяги громадянина України замість зобов’язання припинити іноземне громадянство»; передбачає виключення з підстав для втрати громадянства України такої підстави, як добровільне набуття повнолітнім громадянином України громадянства іншої держави, тощо.

Серед великої кількості різних суперечливих норм, логіка яких не завжди зрозуміла, законопроект передбачає, що «встановлення факту наявності громадянства (підданства) іноземної держави чи набуття громадянства (підданства) іноземної держави» вважатиметься підставою для припинення служби у відповідних органах державної влади та місцевого самоврядування. З іншого боку, цей законопроект суттєво порушує конституційні права понад 10% громадян України, які є біпатридами, оскільки запропонований законопроект № 2590 позбавляє права роботи на державній службі або в органах місцевого самоврядування, як і права участі в політиці, мінімум 4,5 млн громадян України, які у 2020 році є де-факто в статусі українців з множинним громадянством.

У XXI сторіччі подвійне (множинне) громадянство стало поширеним явищем у багатьох частинах світу. В демократичних країнах ЄС за останні 20 років ми спостерігаємо збільшення толерантності до множинного громадянства у зв’язку зі збільшенням мобільності громадян у глобальному світі та з бажанням країн зберегти зв’язок зі своїми емігрантами. Велика кількість дітей, які народжуються у мультинаціональних шлюбах, глобальні міграційні процеси, тиск з боку мігрантських організацій сформували певний європейський консенсус щодо толерування множинного громадянства та сприяння політичній участі іммігрантів у місцевих, національних та європейських виборах. Активне залучення біпатридів до справ громад та для розбудови транскордонної співпраці є також важливим ресурсом для місцевих та національних органів влади як у ЄС, так і за його межами.

Звісно, в різних європейських країнах є різні практики щодо множинного громадянства, але їх уважний аналіз свідчить, що навіть у тих країнах, де є певні «обмеження», вони переважно стосуються натуралізованих іммігрантів та супроводжуються одночасним полегшенням доступу та спокійним ставленням до множинного громадянства у своїх громадян-емігрантів.

Боротьба за людський та інтелектуальний капітал також мотивує уряди розвинутих країн всіляко сприяти феномену множинного громадянства. Загальносвітова тенденція є однозначною в цьому питанні. За даними ООН, у 2017 році 55% країн світу не мали жодних обмежень щодо набуття громадянства громадянами інших держав, забезпечуючи біпатридам рівні права, у 19% країн встановлено певні обмеження, а 26% країн вимагають автоматичної відмови від попереднього/попередніх громадянств (переважно це найменш розвинені країни світу). Словом, ліберальне, республіканське, полікультурне та осмислене розуміння демократії дає широкий спектр аргументів на користь множинного громадянства; хоча тим часом деякі націоналістичні уряди захищають певний «комунітаризм» та бояться, що подвійне громадянство несе загрозу національним демократіям.

Європейські та «совкові» практики

Із цієї перспективи ті члени команди, хто готував проект закону № 2590 про внесення змін до деяких законів України щодо питань громадянства для Президента Зеленського, ймовірно, забули, що ключовим принципом законодавства України є «рівність перед законом громадян України незалежно від підстав, порядку й моменту набуття ними громадянства України». Стаття 17 Європейської конвенції про громадянство («права та обов’язки, пов’язані з множинним громадянством») чітко визначає, що Україна має забезпечити громадянам України з множинним громадянством «такі самі права та обов’язки, як і іншим громадянам» України, й, відповідно, будь-яке обмеження виборчих прав не повинно усувати деяких осіб або групи осіб від участі в політичному житті країни.

У міжнародно-правових актах з питань громадянства встановлюються загальні правила та умови, які повинні бути дотримані всіма державами, включаючи чітке правило, за яким внутрішнє законодавство не повинно містити розрізнень або допускати практику, що призводить до дискримінації за ознакою статі, релігії, раси, кольору шкіри, національного чи етнічного походження (стаття 5 Європейської конвенції про громадянство від 6 листопада 1997 року).

В європейській практиці вже є прецеденти, де спроби розділити громадян на «справжніх» та «другосортних» з точки зору забезпечення рівних умов доступу до процесів державотворення та участі у політичному житті країни були засуджені. Серед найвідоміших прикладів можна згадати сусідню Молдову. У 2007 році молдовська влада заборонила власникам двох паспортів обіймати високі державні посади — особливо у правоохоронних органах, спецслужбах та інших силових відомствах. Але 2009 року опозиція опротестувала заборону в Європейському суді з прав людини, який схвалив рішення визнати, що «велика кількість громадян з множинним громадянством мають право бути представленими членами парламенту, які захищають їхні інтереси та представляють їхні політичні погляди», а в разі поведінки, яка «загрожує національним інтересам, мають бути застосовані інші санкційні механізми». Відповідно, вже 2010 року молдовська влада ухвалила нове рішення, яким дозволила молдованам із подвійним громадянством обіймати високі посади у держустановах.

Для грамотного вирішення цілого комплексу проблемних питань, пов’язаних із необхідністю забезпечити конституційні права мільйонам українських біпатридів, влада могла б, наприклад, звернутися до досвіду іншої пострадянської країни — Латвії. Там із 2013 року подвійне громадянство є дозволеним, але лише громадянство демократичних країн, з якими Латвія поділяє спільні цінності. Це країни Євросоюзу і НАТО, члени Європейської асоціації вільної торгівлі, Австралія, Бразилія, Нова Зеландія, а також окремі країни, з якими Латвія уклала договір про визнання подвійного громадянства. Аналогічні норми гарантують заборону подвійного громадянства з РФ, як мінімум, до звільнення окупованих територій на Донбасі та повернення Криму Україні.

Підсумовуючи, підкреслимо ще раз: цей законопроект був підготовлений без залучення представників українських та європейських організацій трудових мігрантів, які захищають права українських мігрантів, серед яких — велика кількість біпатридів, та не враховує інтересів високоосвіченої частини українських професіоналів за кордоном, які прагнуть активної участі у процесах державотворення, зміни олігархічної політичної системи та демократичної розбудови України.

До розгляду цього закону на нинішній сесії ще є час. Володимир Зеленський, за бажанням, має можливість терміново зібрати Координаційну раду представників організацій трудових мігрантів та національних меншин, аби забезпечити необхідні демократичні умови для розробки сучасного закону про громадянство з європейською, а не «совковою» філософією.

Джерело: Юридичний вісник України

Думка експерта

Критичний аналіз офіційних визначень доказів

Опубліковано

on

Демократизація суспільних відносин зумовила появу конституційних норм, згідно з якими правосуддя здійснюється виключно судами. А принцип єдності судової влади орієнтує на необхідність уніфікації судової системи на основі створення єдиного й рівного для кожної особи публічного суду з покладанням на нього здійснення функцій судочинства у справах, що виникають з будь-яких правовідносин у визначеному законом єдиному процесуальному порядку. Водночас в Україні організаційна та процесуальна єдність судової системи фактично відсутня. Як наслідок, тут функціонує кілька «автономних» судових систем, кожна з яких має «своє» кадрове забезпечення, свої органи суддівського самоврядування, ради суддів, кваліфікаційні комісії тощо.


Олександр КОТЮК,
кандидат юридичних наук


Іван КОТЮК,
доктор юридичних наук, професор

 

 

Актуальною є й необхідність уніфікації та вдосконалення як законодавства, яким регламентована діяльність органів судової влади, так і її теоретико-правових орієнтирів, одним із яких є її понятійно-категоріальний апарат. А для успішного розв’язання вказаних проблем необхідні не тільки їх розуміння та наявність для цього «політичної волі», а й переосмислення чинних методологічних настанов, згідно з якими на сьогодні в Україні кожен із видів судочинства має «власне» процесуальне забезпечення, у кожному з них є «своє» розуміння основних категорій доказового права, що яскраво ілюструється на прикладі техніко-юридичних підходів у них до розуміння таких понять як «докази» та «доказування». Більше того, в Україні «своє» розуміння доказів є вже навіть у виборчому законодавстві.

Те, що вимагає першочергової уваги

Зрозуміло, що все це суперечить конституційним засадам здійснення судової влади, тим більше, що в кожному з видів судочинства у визначенні цих категорій, крім позитивних аспектів, є й «власні» методологічні та техніко-юридичні недоліки, які стають особливо очевидними при їх дослідженні з позицій новітніх положень теорії права, настанов теорії судового пізнання та методів логіки, системно-структурного та порівняльно-правового аналізу.

Зокрема, згідно зі ст. 76 Цивільного процесуального кодексу України (ЦПК), «доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги й заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи». Якщо ж порівняти це визначення із визначеннями доказів, у Кодексі адміністративного судочинства (КАС) та Кримінальному процесуальному кодексі (КПК), то виявиться, що спільним у них є лише поняття «дані». Що ж до інших їх аспектів, то кожен з них потребує критичного аналізу, результати якого дають підстави для висновку, що їхні відмінності зумовлені не стільки особливостями предмету правового регулювання, як низкою інших причин.

Так, привертає увагу те, що якщо в ст. 69 КАС та ст. 84 КПК зазначається, що закріплені в них визначення стосуються відповідно лише адміністративного та кримінального судочинства, то в ст. 76 ЦПК таке застереження відсутнє. А це є підставою для висновку, що, нібито, воно універсальне, що, звичайно, не так.

Що ж до поняття «дані», то про них йдеться лише у ЦПК, а в КАС та КПК — про «фактичні дані». Більше того, якщо згідно з ЦПК це «будь-які дані», згідно з КАС — «будь-які фактичні дані», то згідно з КПК — це не будьякі, а «фактичні дані, отримані у визначеному цим Кодексом порядку». Важливо й те, що однією з конституційних засад судочинства є засада змагальності, однак в офіційних визначеннях доказів вона не простежується.

На перший погляд зазначені розбіжності формальні, але фактично вони свідчать про різні підходи до розуміння визначуваного поняття, а тому для їх розуміння потрібно виходити з того, що логічне і судове (процесуальне) доказування — не одне й те ж, і, як наслідок, їхня структура істотно відрізняється. Так, у логічному доказуванні розрізняють тезу, тобто певне судження, істинність або хибність якого необхідно довести за допомогою інших — істинних суджень (аргументів), та процес оперування цими аргументами з метою доведення істинності або хибності тези, який називається демонстрацією.

Що ж до судового доказування, то оскільки воно відзначається пізнавально-практичною спрямованістю й здійснюється з метою розв’язання конкретного юридичного спору державної ваги, то реалізується таке доказуваня в ході відповідних правовідносин. А це означає, що кожна його складова визначена законом, який орієнтує на те, що в ньому необхідно розрізняти предмет доказування, який визначає його мету і завдання, докази, суб’єктів, засоби і процес доказування, оцінку його ходу й результатів та ухвалення на цій основі відповідного процесуального рішення.

Обґрунтування

А оскільки підставами виникнення, зміни й припинення правовідносин є юридичні факти, то саме тому у визначенні доказів мало б йтися не про «обставини (факти)», як про це говориться в ст. 76 ЦПК, і, тим паче, не про «обставини», як це зафіксовано в ст. 69 КАС (в якій про «факти», тобто те, що є головним у доказуванні, просто забули), а про факти та істотні обставини, які ці факти супроводжують, і є предметом доказування, який, як відомо, повинен бути чітко визначений законом, а кожен його елемент має бути не просто встановлений, а обов’язково обґрунтований доказами.

Логічним було б і те, щоб в аналізованих визначеннях зазначалося, що в них ідеться саме про судові (процесуальні) докази, якими є не просто дані, а дані, що стосуються конкретного юридичного факту та обставин його вчинення, тобто перебувають з ним у причиново-наслідковому зв’язку, що охоплюється поняттям «стосуються справи» й зумовлює їхню назву «фактичні дані».

Суперечить законам логіки й те, що згідно зі ст. 76 ЦПК, як і згідно зі ст. 69 КАС та ст. 84 КПК доказами є лише «фактичні дані», змістом яких є відповідні відомості. Адже наявність передбачених ст. 97 ЦПК, ст. 80 КАС та ст. 98 КПК речових доказів цей підхід спростовує. А про важливість речових доказів свідчить те, що фактичні дані, отримані з їх допомогою, як правило, суперечать даним, отриманим із показань, які були спотворені умисно. От тому не випадково їх часто називають «німими свідками».

Більше того, висновок, що доказами є лише фактичні дані, суперечить і п. 1 ч. 2 ст. 76 ЦПК, згідно з якою засобами доказування є також «письмові, речові та електронні докази». Все це й зобов’язує рахуватися з тим, що доказами є не лише фактичні дані, а й матеріальні об’єкти, які виступають носіями таких даних, що й мало би бути відображене у визначенні доказів.

Важливо, що і фактичні дані, і матеріальні об’єкти для того, аби стати доказами в процесуальному розумінні, повинні бути відповідним чином «заюридизовані», тобто зафіксовані у визначений законом спосіб, що б давало можливість долучити їх до матеріалів справи, а, відтак, й аналізувати та досліджувати їх, а також оперувати ними в ході доказування. І саме це й зумовлює необхідність не ототожнювати ні понять «процесуальні джерела доказів» та «докази», ні визначених законом вимог, яким неодмінно повинне відповідати кожне з них.

Тобто в даному контексті важливим є й те, що доказами є не просто «будь-які фактичні дані», а дані, що відповідають визначеним у законі вимогам, які стосуються їхнього: змісту, форми, джерел, способу отримання та фіксації, суб’єктів та процедури отримання, оцінки, використання тощо і які передбачені відповідними статтями кожного процесуального кодексу. От тому слід визнати, що наявність у передбаченому ст. 84 КПК застереженні, щодо того, що доказами є не будь-які фактичні дані, а лише ті з них, які «отримані у визначеному цим Кодексом порядку», є слушним. Водночас оскільки воно стосується лише визначеного законом порядку отримання доказів, що охоплюється поняттям «допустимість доказів», то продуктивнішою тут виглядає конструкція «що відповідають визначеним цим Кодексом вимогам», які стосуються не тільки порядку їх отримання, а й інших їхніх аспектів.

Таким, що суперечить вимогам логіки виглядає й те, що як згідно зі ст. 76 ЦПК, так і відповідно до статей 69 КАС та 84 КПК, призначення доказів, нібито, полягає в тому, що на їх підставі «суд встановлює» факти й обставини, які мають значення для вирішення справи. Адже поняття «встановлення», на відміну від поняття «доказування», є непроцесуальним, а тому встановлені, але не доведені у визначеному законом порядку, факти юридичного значення не мають. І саме тому й відбувається їх «доказування», яке здійснюється за допомогою доказів шляхом оперування ними у визначений законом спосіб. А це й дає підстави для висновку, що метою використання доказів є не «встановлення», а доказування, в ході якого саме доказами підтверджуються або спростовуються факти та обставини, на яких базуються відповідні вимоги й заперечення в цивільному та факти й обставини, що підлягають доказуванню в кримінальному судочинстві.

Суб’єктами цього доказування є лише визначені законом особи, кожна з яких уповноважена діяти лише в межах своєї компетенції, а його процедура повинна здійснюватись тільки у визначеному законом порядку та процесуальних формах. А оскільки однією з конституційних засад судочинства є засада змагальності сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і в доведенні перед судом їх переконливості (п. 3 ст. 129 Конституції України), то у визначенні доказів мало б простежуватися те, що в доказуванні домінує не суд, а учасники справи, які на засадах змагальності підтверджують або спростовують відповідні вимоги. Що ж до загальної оцінки отриманих доказів та ухвалення на їхній підставі від імені України відповідного процесуального рішення, як і його проголошення, то на це уповноважений лише суд. Важливим є й те, що оспорювання та перегляд судового рішення може здійснюватися лише за наявності визначених для цього законом підстав та у визначений законом спосіб.

У контексті даного дискурсу важливим є й те, що ідея створення єдиної системи публічних судових органів, з покладанням на них функцій судочинства у справах, що виникають з будь-яких правовідносин у визначеному законом єдиному процесуальному порядку, орієнтує й на необхідність формулювання єдиного — універсального — визначення доказів для всіх видів судочинства, або, принаймні, для судочинства, що виникає з публічних та судочинства, що виникає з приватних правовідносин.

Висновки

З урахуванням наведених аргументів, ст. 76 ЦПК могла б бути викладена так: «процесуальними доказами є фактичні дані, що відповідають визначеним цим Кодексом вимогам, на підставі яких учасники справи обґрунтовують наявність або відсутність фактів та обставин, якими вони підтверджують свої вимоги і заперечення, що є предметом доказування, та інших обставин, які мають значення для вирішення спору та ухвалення судом по його суті відповідного процесуального рішення».

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Думка експерта

Набуття права власності на іпотечне майно шляхом позасудового врегулювання

Опубліковано

on

Геннадій АНАСТАСОВ,
адвокат

Рішення про реєстрацію права власності на нерухоме майно буде визнано протиправним та скасоване через наявність спору. 

Відповідно до положень ст. 33 Закону України «Про іпотеку», звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя. Згідно зі ст. 35 Закону України «Про іпотеку» в разі порушення основного зобов’язання та/або умов іпотечного договору іпотекодержатель надсилає іпотекодавцю та боржнику, якщо він є відмінним від іпотекодавця, письмову вимогу про усунення порушення. В цьому документі зазначається стислий зміст порушених зобов’язань, вимога про виконання порушеного зобов’язання у не менш ніж тридцятиденний строк та попередження про звернення стягнення на предмет іпотеки в разі невиконання цієї вимоги. Якщо протягом встановленого строку вимога іпотекодержателя залишається без задоволення, іпотекодержатель вправі прийняти рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору.

Відповідно до ст. 36 Закону України «Про іпотеку», сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно з окремим договором між іпотекодавцем та іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя, що підлягає нотаріальному посвідченню, який може бути укладений одночасно з іпотечним договором або в будь-який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки.

Договір про задоволення вимог іпотекодержателя, яким також вважається відповідне застереження в іпотечному договорі, визначає можливий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до цього закону. Визначений договором спосіб задоволення вимог іпотекодержателя не перешкоджає йому застосувати інші встановлені цим законом способи звернення стягнення на предмет іпотеки.

У договорі про задоволення вимог іпотекодержателя або у відповідному застереженні в іпотечному договорі зазначаються: 1) умови, в разі настання яких іпотекодержатель може використати своє право на позасудове стягнення; 2) порядок визначення вартості, за якою іпотекодержатель набуває право власності на предмет іпотеки; 3) прийнятні та належні способи обміну повідомленнями між сторонами договору.

Відповідно до ст. 638 Цивільного кодексу України, договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї зі сторін має бути досягнуто згоди.

Відповідно до ст. 37 Закону України «Про іпотеку», іпотекодержатель може задовольнити забезпечену іпотекою вимогу шляхом набуття права власності на предмет іпотеки. Правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, яке є предметом іпотеки, є договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками та передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов’язання.

Договір про задоволення вимог іпотекодержателя чи іпотечний договір, який містить застереження про задоволення вимог іпотекодержателя, є документами, що підтверджують перехід права власності на предмет іпотеки до іпотекодержателя та є підставою для внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Право власності іпотекодержателя на предмет іпотеки виникає з моменту державної реєстрації права власності іпотекодержателя на предмет іпотеки на підставі договору про задоволення вимог іпотекодержателя чи відповідного застереження в іпотечному договорі. Іпотекодержатель набуває предмет іпотеки у власність за вартістю, визначеною на момент такого набуття на підставі оцінки предмета іпотеки суб’єктом оціночної діяльності. У разі набуття права власності на предмет іпотеки іпотекодержатель зобов’язаний відшкодувати іпотекодавцю перевищення 90 відсотків вартості предмета іпотеки над розміром забезпечених іпотекою вимог іпотекодержателя.

Відповідно до п.61 Порядку державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України № 1127 від 25.12.2015 року, для державної реєстрації права власності на підставі договору іпотеки, що містить застереження про задоволення вимог іпотекодержателя шляхом набуття права власності на предмет іпотеки, також подаються:

1) засвідчена іпотекодержателем копія письмової вимоги про усунення порушення основного зобов’язання та/або умов іпотечного договору, надісланої іпотекодержателем іпотекодавцю та боржникові, якщо він є відмінним від іпотекодавця;

2) засвідчена іпотекодержателем копія повідомлення про вручення рекомендованого поштового відправлення або поштового відправлення з оголошеною цінністю, яким надіслано вимогу;

3) довідка іпотекодержателя, що містить відомості про суму боргу за основним зобов’язанням станом на дату не раніше трьох днів до дня подання документів для проведення відповідної державної реєстрації та відомості про вартість предмета іпотеки, визначену суб’єктом оціночної діяльності, станом на дату, не раніше 90 днів до дня подання документів для проведення відповідної державної реєстрації;

4) заставна (якщо іпотечним договором передбачено її видачу).

Серед способів звернення стягнення на предмет іпотеки (на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя) найбільш привабливим є спосіб, передбачений ст. 37 Закону України «Про іпотеку», а саме Іпотекодержатель може задовольнити забезпечену іпотекою вимогу шляхом набуття права власності на предмет іпотеки. Водночас, цей спосіб є й найбільш ризикованим з точки зору скасування реєстрації права власності на іпотечне майно за іпотекодержателем у разі звернення іпотекодавця до суду з відповідною позовною вимогою. Знизити ризик скасування судом реєстрації права власності, набутої в порядку ст. 37 Закону України «Про іпотеку», можливо лише в разі дотримання відповідальними працівниками іпотекодержателя вимог до змісту застереження, яке буде мати юридичну силу лише в разі відповідності положенням ч. 4 ст. 36 Закону України «Про іпотеку».

Крім того, також ймовірною підставою скасування судом реєстрації права власності на предмет іпотеки буде: відсутність доказів вручення іпотекодавцю належним чином оформленого повідомлення про порушення основного грошового зобов’язання за кредитним договором, відсутність оцінки іпотечного майна, відсутність доказів наявності боргу перед банком, відсутність згоди співвласника, відсутність згоди органу опіки та піклування, відсутність у нотаріуса повноважень щодо прийняття рішення про державну реєстрацію права власності без вчинення нотаріальної дії з майном, при наявності зареєстрованих неповнолітніх дітей у житловому приміщенні, представником іпотекодержателя не повідомлено приватного нотаріуса про існування спору між сторонами з приводу розміру заборгованості, якщо відсутні відомості про отримання іпотекодавцем письмової вимоги від іпотекодержателя про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом набуття на нього права власності, відсутність інформації про оціночну вартість майна, за якою відбулося зарахування грошових вимог, оскільки ціна набуття права власності на предмет іпотеки є істотною обставиною й повинна погоджуватися з власником майна, якщо оцінка майна предмету іпотеки на момент переходу права власності не проводилася тощо.

Тому, обирючи такий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки, як звернення стягнення згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя, або згідно із застереженням в іпотечному договорі, слід своєчасно та належним чином повідомляти іпотекодавця про намір звернути стягнення на предмет іпотеки в порядку ст. 37 Закону України «Про іпотеку». Доцільно поштові відправлення надсилати позичальнику (боржнику) та іпотекодавцю цінними листами з описами вкладення та повідомленнями про вручення. Лише після підтвердження наявності письмових доказів отримання особисто іпотекодавцем повідомлення про вручення можна через тридцять днів подавати нотаріусу або іншому державному реєстратору документи для проведення реєстрації права власності на предмет іпотеки за іпотекодержателем. Недотримання передбачених законодовством вимог призведе до переходу позасудового врегулювання до судового процесу із скасуванням реєстрації права власності та накладенням арешту на предмет іпотеки до прийняття судом судового рішення у справі та визнання недійсними усіх правочинів, вчинених іпотекодержателем з іпотечним нерухомим майном.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Думка експерта

Ще одна «освітня революція» — реформа освіти чи її руйнування?

Опубліковано

on

Олександр НАРОВЛЯНСЬКИЙ,
заслужений вчитель України,
кандидат педагогічних наук

Кожна держава на певних етапах свого розвитку здійснює реформи в різних сферах життя країни. Вони мають забезпечити прискорення суспільного розвитку, сприяти виходу на нові висоти, досягненню прогресу у відповідних сферах. І завжди існує ризик помилитися, отримати результат, протилежний тому, на який розраховують автори та ініціатори змін. Як на мене, найбільш ризикованими є реформи в галузі медицини та освіти, адже в разі невдалих перетворень змінити наслідки важко чи навіть неможливо, — через помилки медичної реформи може статися непоправна втрата здоров’я або навіть життя, а невдале реформування освіти може скалічити долю цілого покоління.

Саме тому будь-які «революційні» зміни в цих сферах мають бути особливо продуманими та погодженими як із професіоналами, практиками і науковцями відповідного профілю, так і з більшістю суспільства, яке є користувачем відповідних послуг — медичних чи освітніх. При цьому слід враховувати не лише «імпортований» досвід (часом без належного його аналізу), а й вітчизняні традиції, особливості. Згадаймо безсмертні шевченківські «і чужому навчайтесь, й свого не цурайтесь…»

Не говоритиму про медичну реформу, я не є фахівцем у цій сфері. Однак щодо галузі освіти, маючи 39-річний педагогічний стаж (з них 34 роки викладання в одній школі), звання заслуженого вчителя України (за перемогу в конкурсі «Вчитель року-1999» з фаху правознавства), ступінь кандидата педагогічних наук, досвід стажування та знайомства із системами освіти США, Німеччини, Франції, Нідерландів та цілої низки інших держав, вважаю можливим висловити свою точку зору саме як професіонала-практика.

Мова про славнозвісний Закон України «Про повну загальну середню освіту», ухвалений у серпні минулого року і названий «реформаторським». Він дійсно повністю змінює існуючу систему шкільної освіти. На жаль, у нашій країні стало вже недоброю традицією, коли докорінні реформи приймаються без відповідної перевірки, експериментів, у гонитві за «моделями передових держав». При цьому дуже часто не враховуються ні власне наші особливості, ні існуючі традиції, ні, напевно, головне — фінансові та організаційні можливості.

Поряд із певними позитивними моментами закон породжує й низку проблем, яких «за завісою» пандемії більшість освітян, а тим паче батьки нинішніх школярів, не помітили. Одна з найболючіших, на мою думку, проблем поки що не привернула до себе особливої уваги, однак є не менш сумнівною та небезпечною для розвитку нашої освіти. Йдеться про поділ на початкову (1–4 класи), базову середню (5–9 класи) та повну (10–12 класи) школу. Вважаю, що робити такий поділ обов’язковим недоцільно й навіть небезпечно з кількох причин.

З одного боку, при цьому ігнорується те, що існуючі школи здебільшого будували й створювали саме як школи для учнів від 1-го до 11-го класу. У відповідний спосіб проектувалися приміщення, які необхідні для всіх вікових груп, постачалося обладнання, формувалися бібліотеки. Звичайно, можна передбачити перевезення парт чи столів, навчального приладдя, книг із бібліотек тощо, однак недарма ж говорять, що переїзд можна прирівняти до пожежі. В якому стані ми отримаємо все це на новому місці, неважко уявити, не кажучи вже про фінансові витрати, — не впевнений, що їх закладено в бюджеті чи буде закладено в наступні роки. А чи знайдуться гроші на придбання нового обладнання, меблів, приладдя, — дуже сумнівно.

З іншого боку, авторами змін не врахований психологічний аспект. Кожному, хто переходив до нової школи сам чи переводив свою дитину, знайоме хвилювання, пов’язане зі зміною колективу, звиканням до нових учителів. Не дарма існує поняття адаптації при переході в п’ятий клас, коли діти після початкової школи, де в них викладає переважно один учитель, стикаються з предметною системою викладання. Зрозуміло, що бувають ситуації, коли змінити школу необхідно — переїзд, проблеми в старій школі з однолітками чи вчителями. Однак примушувати всіх дітей тричі за час навчання переживати психологічний стрес зміни колективу та вчителів не є найкраще рішення.

Не можу не звернути уваги й на потенційну корупційну складову питання. Адже про проблеми прийому в школу пишуть чимало, і навіть нова система прийому за територією обслуговування не вирішила їх повністю. Відомі технологія оформлення оренди квартири поблизу «престижної» школи та інші варіанти, які використовують нині. Але якщо сьогодні більшість батьків один раз вирішують проблему прийому, оформляючи дітей у перший клас, то тепер законодавець пропонує зіткнутися з цим кожному батьку тричі за час навчання дитини в школі!

До того, ж у багатьох школах існують ще й позакласні заняття дітей, які суттєво різняться в різних закладах. В одній школі — це хор чи театральний гурток, в іншій — туристський клуб, у третій — шкільна футбольна команда, в четвертій — дебатний клуб. Кожне таке заняття, крім усього іншого, потребує певної, часом створюваної роками й десятиліттями, матеріальної бази і, головне, наявності кваліфікованого педагога-керівника, який цілком віддає себе цій справі (як правило, поряд з основною роботою — викладанням певного предмета) та може зацікавити учнів. І примусова зміна школи позбавить дітей можливості займатися улюбленою справою, досягати високого рівня в цій діяльності.

Я не кажу вже про почуття вчителів. Не впевнений, що серед авторів та ярих захисників новел закону багато тих, хто пройшов шлях зі своїми учнями від 10-річних п’ятиклашок до 16–17-річних випускників як учитель, а тим паче як класний керівник. Не витрачатиму часу на пояснення цих почуттів — це треба пережити самому. Скажу лише, що, як класному керівникові, мені двічі довелося провести своїх учнів цим шляхом, зі своїми випускниками (а перший мій випуск був у 1992 році) спілкуюся постійно, навчаю вже дітей декого з них. Тож добре розумію це почуття, і мені прикро, що в нас, учителів, забирають цю можливість — бачити результати своєї праці.

Під загрозою і традиційна сімейна наступність, коли старші брати та сестри гордо вели до школи молодших членів своєї сім’ї. Не дарма в правилах прийому до школи зазначено, що до неї, безумовно, приймають молодших братів і сестер тих, хто вже в ній навчається. Але ж це не лише красива картинка — старші за руку з молодшими. Для багатьох сімей це й вирішення проблеми потрапляння молодших до школи та їх повернення додому, поки батьки на роботі, і психологічний спокій молодших, коли поруч у школі старший брат чи сестра.

А крім усього, нині вже з’явилися повідомлення про те, що кількість шкіл, які прийматимуть десятикласників, різко скорочуватиметься. На жаль, боюся, що серед основних чинників при вирішенні цього питання стане наявність грошей для фінансування старшої школи. Але куди мають піти ті, для кого місця не вистачить? Адже не таємниця, що система професійної освіти нині перебуває в стані колапсу, значною мірою просто знищена після припинення існування багатьох підприємств, які були базовими для професійних навчальних закладів, а також через стрімке зростання кількості вищих навчальних закладів, у тому числі сумнівного рівня.

Якщо ж говорити про заклади передвищої освіти, то вони є далеко не в кожному населеному пункті, а ті, що існують, мають обмежені можливості поселення студентів з інших населених пунктів, до того ж, привабливість їх також значно знизилася останніми роками. Тож проблема влаштування випускників дев’ятих класів після проведення запланованої реформи обіцяє чимало складнощів.

Ще одна проблема, яка може виникнути, має двосторонній характер. Реформа передбачає обов’язкове профільне навчання в старшій школі. Не кажучи про неготовність значної частини учнів у 9-му класі визначитися з профілем свого навчання та майбутньої діяльності, що призведе до витрачання «профільних» годин, коштів і зусиль даремно та подальшого ще ширшого звернення до репетиторів для підготовки до ЗНО, може постати й організаційно-кадрова проблема.

З одного боку, є небезпека концентрації найсильніших учителів у нечисленних після реформи ліцеях — закладах для учнів старшої профільної школи. Але ж на якій базі тоді працюватимуть ці вчителі, який «людський матеріал» вони отримають із знекровлених гімназій (закладів для учнів 5–9 класів)? З іншого боку, не кожен вчитель (особливо той, хто чимало років працює в одній школі) буде схильний змінювати звичну школу. Отже, не в кожній школі, яка стане профільною, знайдуться сильні вчителі за всіма чи більшістю напрямів. Навіть зараз у кожному місті, районі, селищі добре знають, в якій школі краще викладається математика, де — іноземна мова, де — історія. І діти, що визначилися з майбутнім життєвим шляхом, часом ідуть саме до цих найсильніших педагогів. Але вони це роблять за власним бажанням, а не за примусом! Невже ми знову заганяємо всіх дітей до «щасливого дитинства» залізною рукою закону?

Що, на мою думку, слід було б змінити? Залишити право школам, органам управління освітою самостійно вирішувати, чи буде школа єдиною або ж навчатиме лише певну вікову категорію. Можливо, якась кількість шкіл (у разі відновлення системи професійної освіти та підвищення її престижності з одночасним суттєвим зменшенням кількості вищих навчальних закладів і прийому до них) дійсно перетворяться на школи початкової та середньої ланки. Якісь (як було й раніше, згадаймо славетну київську фізико-математичну школу № 145, в якій завжди навчалися учні лише старших класів, нині з 9-го, а раніше з 8-го, фізматліцеї в Києві, Львові тощо) набиратимуть професійно орієнтованих учнів до старшої школи. Однак залишиться і можливість існування традиційної для нашої держави цілісної школи. Крім того, варто було б залишити разом із математичним, історичним, філологічним та іншими профілями існуючий нині загальний профіль навчання для тих дітей, які ще не визначилися зі своїм майбутнім, а таких, на жаль, у дев’ятому класі більшість.

Проблема реорганізації шкіл ще тільки насувається, і поки що її не зрозуміла більшість тих, кого вона торкнеться. А торкнеться вона практично кожного жителя України, і задуматися про це варто зараз, бо потім буде вже пізно.

Однак у законі є й інші, м’яко кажучи, сумнівні новели. Згадаймо хоча б норму щодо строкових договорів з учителями пенсійного віку, яка не лише виявляє неповагу до цих самих учителів, а й не пояснює, звідки візьмуться молоді вчителі, для яких, на думку авторів цієї норми, треба звільняти місця. Адже заробітна плата вчителя залишається не вельми привабливою, особливо в початківця, і молодь не стоїть у черзі на шкільні робочі місця. Випускники численних педагогічних вищих навчальних закладів, які тепер гордо носять назву «педагогічні університети», здебільшого йдуть зовсім не в школу (згадую далекий уже 1985 рік, коли з майже 120 випускників мого істфаку Київського педінституту лише кілька не пішли в освіту, та й нині понад 60 моїх однокурсників продовжують свою педагогічну діяльність). А зважаючи на чергове відтермінування передбаченого законом запровадження мінімуму зарплати педагогічного працівника, надії на зміну ситуації примарні. Цікаво, що на підвищення заробітних плат прокурорам (з аргументацією «передбачено законом»), встановлення захмарних зарплат суддям, працівникам численних новостворених і не надто ефективних антикорупційних органів гроші в бюджеті знайшлися, а от учителі, інші педагоги — поза грою. Нібито стаття 60 Закону України «Про освіту» вже не діє, або ж вона нижчої якості, ніж «прокурорський» закон. Так само знайшлися й гроші на існування створених в останні роки органів у галузі освіти — Національного агентства кваліфікацій, Національного агентства із забезпечення якості вищої освіти, освітнього омбудсмена, Державної служби якості освіти України.

Дуже прогресивною автори закону вважають норму щодо обмеження часу перебування на посаді директора закладу загальної середньої освіти — не більш як два строки по шість років. Мій педагогічний стаж — 39 років, я знаю багатьох директорів шкіл не лише Києва, а й з інших куточків країни, бував у багатьох відомих на всю Україну та за її межами школах і глибоко переконаний: створити справді гарну, сучасну, комфортну для дітей школу може лише керівник, який бачитиме перспективу. А чи буде така наснага в директора-тимчасовика? Звичайно, існують негативні приклади, коли директор ставав тираном, намагався підім’яти під себе колектив, не поважав ані учнів, ані вчителів, однак людині, орієнтованій на подібні дії, вистачить кількох років.

А от для того, щоб створити Школу з великої літери, треба набагато більше часу. Нагадаю, Василь Сухомлинський очолював славетну Павлиську школу 32 роки, Олександр Захаренко керував Сахнівською школою 35 років, з 1988-го і донині керує створеною ним авторською школою в м. Южне Одеської області Микола Гузик. Чи змогли б вони реалізувати свої задуми за дванадцять років, і чи доцільним було б таке обмеження? На жаль, мені відомі приклади, коли після смерті чи звільнення директора дуже сильної школи вона швидко втрачала свої позиції. В чому доцільність цієї норми, мені як освітянину-практику не зрозуміло.

І водночас дивним видається зникнення вимоги про наявність педагогічної освіти як для керівника, так і для вчителя. В деяких країнах (серед яких США, досвід яких ми останнім часом намагаємося копіювати в багатьох сферах) директор школи — це суто менеджерська посада, той, хто її обіймає, навіть не веде уроків, не викладає. Однак чи доцільним є такий перехід у наших умовах, слід було б ще перевірити на практиці. Що ж стосується вчителів, то відмова від обов’язкової педагогічної освіти, як на мене, ще більш сумнівна.

Вивчаючи історію викладання правознавства у вітчизняній школі, я знайшов циркуляр 2005 року, коли «законознавство» (так тоді називався правовий предмет у гімназіях) уперше прийшло в середню школу. В ньому пропонувалося залучати для його викладання переважно професійних юристів. Однак уже через кілька років відмовилися від цієї практики як такої, що не виправдала себе. І було запропоновано залучати до викладання предмета вчителів історії, залишивши в гімназії лише тих юристів, які виявили достатні педагогічні здібності.

Отже, запитання, що в мене виникає: які мета і, головне, наслідки пропонованих змін? Чи сприятимуть вони підвищенню рівня освіти? Чи готові всі ми, вчителі, учні, суспільство в цілому, до чергової «освітньої революції»? Чи всі ці зміни — чергова імітація бурхливої діяльності, чергове копіювання закордонного досвіду без належного осмислення та аналізу, від яких страждатимуть учні, батьки, педагоги, а в майбутньому — все суспільство? Від відповіді на ці запитання залежать долі сотень тисяч дітей.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Новини на емейл

Правові новини від LexInform.

Один раз на день. Найактуальніше.

Facebook

TWITTER

Календар юриста

В тренді

© ТОВ "АКТИВЛЕКС", 2018-2020
Використання матеріалів сайту лише за умови посилання (для інтернет-видань - гіперпосилання) на LEXINFORM.COM.UA
Всі права на матеріали, розміщені на порталі LEXINFORM.COM.UA охороняються відповідно до законодавства України.

Telegram