Забезпечення захисту прав людини в Україні, Європі та світі: доктринальні засади, історична ретроспектива, сучасність та конвергенція квантового майбутнього в світовому контексті (частина 2)

Петро БІЛЕНЧУК,
професор Національного авіаційного
університету

Закінчення. Початок

Історіографічні віхи й особливості вдосконалення правового забезпечення прав людини в новому тисячолітті

Конституційна, адміністративна, освітня, медична, судово-правова й комунально-правова реформи та докорінна перебудова економічного механізму країни, права власності, робота з перегляду чинного законодавства й прийняття нових законів та інші соціально-правові та інноваційно-економічні процеси, які відбуваються сьогодні як в Україні, так і в цілому світі, вимагають особливої уваги до питань правового статусу особи, захисту його прав та законних інтересів у сучасних умовах розвитку електронної цивілізації. Сьогодні, коли світова громадськість відзначає 72-річний ювілей з нагоди прийняття і проголошення Генеральною Асамблеєю ООН Загальної декларації прав людини, особливо гостро постають питання всебічного дослідження й реалізації на практиці глобальних цілей сталого розвитку ООН — 2030 (гуманітарних, інформаційних, державницьких, технологічних у контексті розвитку світових тенденцій). Очевидно, що наразі потребують удосконалення положення щодо формування конституційного механізму забезпечення правового статусу особи відповідно до норм чинного міжнародного й вітчизняного законодавства. Особливо актуальними при цьому є питання, які посідають у конституційному праві України центральне, основоположне місце, йдеться, зокрема, про інститут правового статусу особи. Обумовлено це тим, що даний інститут відображає найсуттєвіші, вихідні, основоположні, наріжні, державницькі, конституційні начала, що визначають правове становище людини щодо безпосереднього установчого володарювання відповідно до ст. 5 Конституції України. Очевидно, що потребують розвитку засади щодо безпосередньої діяльності установчої влади народу, а також реальні механізми партнерства, співробітництва та взаємодії між людиною і державою. Тому не випадково закріпленню на конституційному рівні правового статусу людини присвячено майже третину всіх статей Конституції України. Відомо, що вагоме конституційне закріплення цей інститут одержав у ст. 3, 4, 5, 8, 11, 12, 13, 14, 15, 19 та розділі II Конституції України «Права, свободи та обов’язок людини і громадянина», норми якого розвивають одну з найважливіших основоположних засад гарантування безпосередньої установчої влади Українського народу, яка проголошена в статті третій і п’ятій Конституції.

Згідно зі статтею 3 Основного Закону «людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються найвищою соціальною цінністю». А в статті 5 Конституції чітко визначено, по-перше, що «носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ». По-друге, законодавець в основоположному акті нашої країни чітко вказує, що «народ здійснює владу безпосередньо» і несе за це відповідальність, оскільки «право визначати й змінювати конституційний лад в Україні належить виключно народові й не може бути узурповане державою, її органами або посадовими особами. Ніхто не може узурпувати державну владу»! Тому саме правовий статус особи, права і свободи людини та їх конституційні гарантії визначають сутність, зміст і спрямованість діяльності органів законодавчої, виконавчої і судової влади та місцевого самоврядування суверенної, правової, демократичної, соціальної української держави. Згідно з положеннями чинної Конституції України захист прав людини, утвердження й забезпечення прав і свобод людини, відповідальність перед людиною за свою діяльність є головним обов’язком усіх органів влади держави, є її пріоритетною доктринальною політикою і стратегією. При цьому слід зазначити, що норми Конституції України є установчими нормами прямої дії, які регулюють конституційно-правові засади правового статусу людини і громадянина, оскільки займають центральне, наріжне, основоположне місце в гуманітарній, інформаційній, державницькій стратегії і тактиці та мистецтві розбудови української держави.

Очевидно, що найвищою цінністю, науковою філософською основою цього інституту є вчення про волю і свободу як природний стан людини. Ще на зорі утворення громадянського суспільства в низці країн світу закладалися підвалини філософського державницького розуміння сутності буття людини, прагнення її до волі і свободи. Тому вже в Декларації незалежності США (1776 р.) проголошуються ці визначальні засади людини і громадянина. Тут надзвичайно важливим є те, що в цьому основоположному документі Сполучених Штатів Америки чітко визначені такі наріжні доктринальні, засадничі світоглядно-філософські положення: «Ми вважаємо очевидними такі істини: всі люди народжені рівними і всі вони обдаровані своїм Творцем деякими невід’ємними правами, до яких належать: життя, свобода і прагнення до щастя. Для забезпечення цих прав створені серед людей уряди, які одержують свою справедливу владу за згодою тих, ким управляють».

Аналогічна позиція щодо розуміння сутності волі й свободи, власності й безпеки закріплена в Декларації прав людини і громадянина Франції (1798 р.), де, зокрема, зазначається: «1) люди народжуються й залишаються вільними і рівними в правах; 2) метою кожного державного союзу є забезпечення природних і невід’ємних прав людини. Ними є свобода, власність, безпека та опір пригніченню».

У сучасній Конституції Франції суттєво поглиблюються й розвиваються ідеї розуміння волі й свободи, які були закладені ще на зорі формування французької державності. Зокрема, в преамбулі чинної Конституції Франції зазначено, що «французький народ урочисто проголошує свою прихильність правам людини і принципам національного суверенітету так, як вони були визначені Декларацією 1798 р., підтверджені й доповнені преамбулою Конституції Франції 1946 р.».

Отже, цивілізаційна асиметрична теорія і практика світоглядної державницької пріоритетності та чітко вибудованої стратегії стосовно захисту конституційних прав людини в провідних країнах світу показує й доказує те, що в тих країнах, де закладений надійний міцний фундамент розвитку сучасної цивілізації на засадах поваги до людини, до її природного права, до верховенства права, його духовності, людяності, чесності й справедливості, де утвердився суспільний устрій на принципах волі, свободи й поваги до громадянського суспільства, там панує щастя, радість, порядок, заможність, багатство, добробут, спокій та воля, там реально досягнуті великі здобутки й надбання в культурній, науково-технічній, економічній сферах та сфері соціально-правового захисту населення.

Ці світоглядно-філософські та соціально-правові принципи закладені й у вітчизняному конституційному праві, в чинній Конституції (1996 р.) нашої держави. Так, у розділі ІІ «Права, свободи та обов’язки людини і громадянина» Конституції України чітко й однозначно зазначено, що «всі люди є вільні й рівні у своїй гідності та правах. Права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними». Більш детально ці основоположні положення розкриваються в статті 23 Основного Закону, де вказується, що «Кожна людина має право на вільний розвиток своєї особистості, якщо при цьому не порушуються права і свободи інших людей, та має обов’язки перед суспільством, в якому забезпечується вільний і всебічний розвиток її особистості».

Усе це закладає міцний і дієвий світоглядний фундамент, а також основні правові засади взаємовідносин людини й держави. Відповідно, розбудова української державності та процес демократизації суспільства органічно пов’язані з розвитком прав і свобод громадян України, посилення їх конституційних гарантій.

Вихідною методологічною передумовою розгляду питань конституційного забезпечення природніх прав і свобод людини, взаємовідносин особи й держави є те, що особа — це природня суспільна якість людини, сукупність тих її рис, ознак, характеристик, які обумовлені цивілізаційним розвитком суспільства. Відтак, людина — не лише найвища щаблина цивілізаційного розвитку живих організмів на землі, але й, у першу чергу, — це найвища соціальна цінність, потужна духовна істота, високообдарована творча особистість, надзвичайно важливий суб’єкт суспільно-історичної діяльності в галузі освіти й культури, науки й практики. Людина — це соціобіологічна істота. Це означає поєднання в ній соціальних і біологічних характеристик. Нас, безперечно, більше цікавить соціальна сутність людини. Саме це дозволяє розглядати її як найвищу соціальну цінність, як обдаровану природою творчу особистість, як наділену конституційними правами і обов’язками особу.

Таким чином, це надзвичайно цікаве, але й надзвичайно складне та багатогранне питання, яке хвилювало людство з давніх-давен. Це й обумовило існування в освіті, науці й практиці різноманітних теорій особистості: соціологічної, психологічної, економічної, політичної, релігійної, культурологічної, моральної, правової. Не можна серед них виділити найправильніші чи найдовершеніші. Кожне з цих світоглядних вчень сучасності підходить до пізнання сутності особи з різних світоглядних позицій, оскільки людина — унікальна, рідкісна, багатоаспектна, багатофункціональна та багатогранна істота, яка проживає на планеті Земля з давніх давен.

Фундаментальною основою сутності прав людини є її гідність, тобто така її якість, яка дозволяє вести мову про неї про як повноправну, дієздатну учасницю суспільно-правових відносин. Таке її якісне «наповнення» вирішальною мірою залежить від стану розвитку суспільства, його якісних економічних, політичних, юридичних, соціально-психологічних та інших характеристик. Причому слід зазначити, що в процесі історичного розвитку особистість, як така, постійно вдосконалюється, піднімається на нові, більш високі щаблі та вершини квантового майбутнього суспільного, цивілізаційного, інноваційного розвитку. В той же час, як відомо, фізіологічна природа людини фактично не змінюється вже кілька тисяч років, іншими словами, тут еволюція людини фактично дещо припинилася.

Головні рушійні сили конвергенції квантового майбутнього

Тепер про головні дороговкази, рушійні сили й глибинні проривні зрушення конвергенції квантового майбутнього в контексті формування четвертої промислової революції, розвитку Індустрії 4.0 та сонячного суспільства знань. Для початку зазначимо, що обсяг конституційних прав і свобод людини значною мірою визначається темпами та змістом історичного прогресу, рівнем соціального розвитку суспільства в конкретноісторичних умовах. Великий вплив на всіх нас сьогодні справляє четверта промислова науково-технічна революція, яка відкриває нові можливості забезпечення якості існування та глибинного переформатування гідного життя людини. В історичній ретроспективі на людство чекає чимало цікавих глибоких та системних проривних змін, як надзвичайно багато довгострокових впливів і глибинних зрушень, вирішення яких збагачує права людини, наповнює їх новим змістом у зв’язку з переформатуванням фізичного світу (появою електронного інтелекту, передових матеріалів адитивного виробництва, багатовимірного друку), зміною сутності людини. Зокрема, четверта промислова революція позитивно впливає на забезпечення прав людини на життя, житло, пересування, соціально-культурні цінності, освіту, науку, охорону здоров’я, практичну діяльність. В умовах формування цієї революції, індустрії 4.0, сонячного суспільства знань 5.0 існує стабільна тенденція розширення й збагачення прав людини як результат прагматичного розвитку світової цивілізації.

З огляду на це змінюється й саме поняття «права людини», збільшується кількість його визначень (дефініцій). Причому найважливішим у таких визначеннях є те, що права людини — це загальнолюдська соціальна цінність, надбання розвитку світової цивілізації, засіб захисту людства від глобальних катастроф, що йому загрожують, ризиків і небезпек. Разом із тим не можна проникнути в безпосередню сутність прав людини, сучасного їх стану без характеристики загальносвітових, національних, релігійних, моральних, ментальних та інших факторів.

Принципово важливими у цьому відношенні є потреби й інтереси індивіда та його асоціацій. Не можна зрозуміти сутність прав людини без розуміння й усвідомлення діалектики співвідношення інтересів індивіда, соціальної спільності й партнерських стосунків зі світовим співтовариством на сучасному етапі цивілізаційного гармонійного розвитку суспільства. Важливе значення сьогодні має усвідомлення зв’язку таких понять як «людина», «влада», «держава». Оскільки це все взаємопов’язано, взаємообумовлено і взаємозалежно.

Характеристика основних прав, свобод і обов’язків людини не може бути повною мірою розкрита й без розуміння та усвідомлення їх зв’язку з таким соціальним феноменом як демократія, під яким звичайно розуміють не лише народовладдя, а й прагматичну дієву форму існування суспільства, засоби, методи і способи реалізації завдань, які стоять перед суспільством. Причому розвиток демократії й розвиток прав, свобод та обов’язків людини має багато спільного, а тому базується на певних закономірностях.

Права, свободи й обов’язки людини, їх зміст, об’єкт та забезпеченість безпосередньо залежать від типу демократичного устрою і характеру змісту виробничих відносин. Пов’язані вони також із суверенітетом у всіх його проявах — національним, народним та державним. При тому народ як безпосередній носій і суб’єкт влади є вирішальним основоположним гарантом захисту прав, свобод і обов’язків людини. Крім того, важливим у цьому відношенні є встановлення співвідношення і значення таких понять як «людина», «особа», «громадянин», «людство» («світове співтовариство»), «народ», «нація», «природна група населення», «клас», «соціальна група».

Ще раз про річницю прийняття

Загальної декларації з прав людини Очевидно, що сьогодні надзвичайно важливою історичною віхою третього тисячоліття є відзначення 72-річниці з дня схвалення (10 грудня 1948 року) Генеральною Асамблеєю Організації Об’єднаних Націй Загальної декларації прав людини (ЗДПЛ)». Відомо, що делегації 48-ми держав — членів ООН із 56 присутніх на даній сесії, проголосували за резолюцію, якою даний акт (Загальна декларація прав людини) було схвалено в цілому (інші делегації при голосуванні утрималися). Виступивши відразу після схвалення світовою громадськістю цього основоположного правничого документа, голова комітету Елеонора Рузвельт висловила сподівання, що відтепер в історії людства розпочинається нова епоха розвитку цивілізації. Згодом за рішенням ООН щороку 10-те грудня стало відзначатися як Всесвітній день прав людини.

Очевидно, що прийняття згаданої декларації з прав людини започаткувало формування нової епохи, так би мовити, закладення міцного фундаменту «праволюдинної» доктрини в галузі міжнародного права. Цей основоположний наріжний акт цивілізації якраз і став її фундаментальною нормативною базою.

Водночас справедливим є концептуальне зауваження відомого вченого Петра Рабіновича, який зазначає, що «небезпідставним видається твердження про те, що гуманістичний, людиноцентричний та миротворчий потенціал Загальної декларації прав людини, незважаючи на тривалий сімдесятирічний період її функціонування, ще й досі не використаний повністю. Зокрема, в різних регіонах світу, в різних країнах час від часу спалахують масові та грубі порушення основоположних прав людини, зафіксованих у цьому документі — навіть у тих державах, які, принаймні номінально, погоджуються з його положеннями. Тому конструювання механізмів (як міжнародних, так і національних) розширення впливу цього епохального акта, посилення його дієвості залишаються нагальними завданнями не лише загальної теорії, але й інших юридичних наук, у тому числі — міжнародно-правової науки» (Рабінович П. Світовий маніфест праволюдинного гуманізму (до 70-річчя проголошення Загальної декларації прав людини) // Юридичний вісник України. 2018. № 49. с. 12).

Водночас, як справедливо стверджує у зв’язку з цим екс-заступник Генерального прокурора, а нині відомий адвокат і правозахисник Олексій Баганець, найвищою гарантією захисту й охорони прав та свобод людини і громадянина є стабільний конституційний лад у державі, заснований на неухильному дотриманні Конституції та законів України, Європейської конвенції з прав людини і основоположних свобод, практики Європейського суду з прав людини та загальновизнаних принципів і норм міжнародного права. Саме тому питання дотримання основоположних прав і свобод людини і громадянина тісно пов’язані з функціонуванням ефективної правоохоронної та справедливої судової системи, в тому числі й у площині кримінального процесу» (Баганець О. Стан дотримання конституційних прав громадян під час досудового розслідування // Юридичний вісник України № 37. 2018. С. 7).

Як підсумок зазначу, що викладені вище ідеї та роздуми щодо сутності й 72-річної дієвості епохального світового основоположного правничого акта — Загальної декларації прав людини — дозволяють не лише сформулювати й розвивати засадничі положення правового, освітнього, наукового, інформаційно-аналітичного і ресурсного забезпечення захисту прав людини в Україні, Європі й світі, а й закласти міцний фундамент конвергенції квантового майбутнього захисту прав людини в світовому контексті.

Джерело: Юридичний вісник України

Поділитися

Твітнути