Запуск електронного голосування: корисний досвід Естонії - LexInform: Правові та юридичні новини, юридична практика, коментарі
Connect with us

Думка експерта

Запуск електронного голосування: корисний досвід Естонії

Дата публікації:

Світлана ТОПАЛОВА, політолог, кандидат політичних наук

Останнім часом в Україні помітно активізувалися зусилля в напрямку діджиталізації. Розробляється додаток «Дія» — сервіс, з допомогою якого впроваджується ідея «країни в смартфоні». Одним з етапів її реалізації, вірогідно, в більш віддаленому майбутньому має стати електронне голосування.

Е-голосування: досвід інших країн

Та вже зараз фахівці вказують на певні недоліки сервісу. Їх врахування та його подальше вдосконалення, ймовірно, сприятиме кращій технічній підготовці до запровадження е-голосування, незалежно від того, цей чи інший сервіс буде використовуватися. Однак, окрім технічної підготовки, необхідна розробка нормативної бази, узгодження низки питань між ключовими політичними суб’єктами, комунікація із суспільством. Оптимізації процесу підготовки та більш успішному старту е-голосування може сприяти й адаптація досвіду Естонії, як країни, котра вже успішно здійснила цей проект.

Найважливіші юридичні новини. Підписуйтесь на LexInform в Telegram

У жовтні 2005 року на місцевих виборах в Естонії вперше була застосована система електронного голосування. Хоча такою можливістю скористалися лише 9 317 виборців, що становило 1,85% при загальній явці 47,4%, експертами був проведений глибокий багатофакторний аналіз підготовки та процесу е-голосування. Це дало можливість доопрацювати нормативну базу, вдосконалити технічне забезпечення, здійснити низку кроків для підвищення довіри громадян до е-виборів та е-голосування. А на виборах у 2019 році вже фактично половина виборців голосували через інтернет.

Впровадження е-голосування — питання не нове. Ще в 2012 році були спроби схвалення відповідної концепції, яка б закладала підґрунтя для впровадження е-голосування. Тоді головним мотивом була економія коштів на вибори. Однак законопроект був відкликаний. У листопаді 2017-го була схвалена «Концепція розвитку електронної демократії в Україні та план заходів щодо її реалізації». Вона передбачала формування засад впровадження е-голосування, е-плебісцитів та е-референдумів до 2018 р., а безпосереднє впровадження системи — до 2020 року. У червні 2019-го уряд затвердив «План заходів щодо реалізації Концепції розвитку електронної демократії в Україні на 2019-2020 роки», в якому, зокрема, вказано термін створення нормативно-правової бази для е-голосування — ІІІ квартал 2020 року.

Українські реалії

Однак сьогодні е-голосування перебуває більше на етапі обговорення, аніж реальних кроків з впровадження. Проте поточна ситуація вкрай актуалізує оперативне вивчення та адаптацію досвіду тих країн, які вже мають таку практику, як мінімум, пройшли перший, вкрай важливий етап. Це допоможе перед ухваленням рішення про впровадження технологій е-голосування врахувати низку факторів — від нормативних і технологічних до соціального контексту виборів. Адже успішність самого проекту й рівень довіри громадян до нього, перспективи подальшого розширення значно залежать від правильності та ретельності підготовки, точності реалізації всіх процедур. У протилежному випадку е-голосування може навпаки, підірвати довіру до всього виборчого процесу. Естонський досвід підготовки та впровадження ІКТ (інформаційно-комунікаційних технологій) у виборчий процес, зокрема, е-голосування, як їх важливої складової, його моніторингу, наступних досліджень і врахування їх результатів та висновків дозволить краще підготуватися до запуску е-голосування в Україні.

Перше е-голосування в Естонії: загальний контекст

Естонія вже на той час тримала європейську «пальму першості» у використанні ІКТ в державному секторі та приватному житті. Доступ до інтернету вже був закріплений як соціальне право. Показники його реалізації у 2005 році: 54% населення — користувачі інтернету, всі естонські школи підключені до мережі, 76% платників податків вже подавали декларації в електронному вигляді.

Високі темпи економічного розвитку, макроекономічна стабільність у поєднанні з активною підтримкою органів управління забезпечили рух до сильного інформаційного суспільства. «Принципи інформаційної політики Естонії на 2004—2006 роки» були спрямовані на впровадження е-послуг у всіх сферах, передусім у державній, забезпечення е-грамотності всіх верств населення, на синхронізацію національних заходів із пріоритетами та планами дій ЄС у цьому напрямку.

Нині уряд Естонії щорічно визначає пріоритети інформаційної політики й затверджує план дій. До нього входять заходи, які органи влади мають здійснити для розвитку інформаційного суспільства. Пріоритетами на 2005 рік, зокрема, були визначені: розробка відкритих е-систем державних служб, подальший розвиток е-документообігу, розвиток системи е-інформування населення, реорганізація систем ІКТ у сфері освіти та науки.

Для реалізації визначених пріоритетів були створені спеціальні портали, зокрема: портал електронного уряду, портал eCitizen, запущені проекти eSchool, X-Road. Технологічна інфраструктура, створена для е-голосування, включала:

1) забезпечення виборців електронними ідентифікаційними картами, оснащеними машинно-зчитуваним мікрочіпом;

2) забезпечення виборцям у режимі онлайн доступу до онлайн-бюлетенів з цими картами, які дозволяють здійснити електронну ідентифікацію та цифровий підпис;

3) впровадження програм перевірки ідентифікації з допомогою PIN-коду та відображення списків кандидатів від виборчих округів відповідно до ідентифікаційного номера виборця, шифрування його волевиявлення — «внутрішній конверт», а також підтвердження вибору цифровим підписом — «зовнішній конверт» і наостанок підтвердження фіксації голосу.

Спеціалісти з хакінгу ретельно протестували систему на предмет вразливості до зовнішніх втручань, після чого були внесені суттєві зміни в напрямку підвищення безпеки й блокування загроз. І в січні 2005 року був успішно реалізований пілотний проект із застосуванням е-голосування. Він стосувався місцевих консультацій щодо встановлення пам’ятника в Таллінні. Через інтернет проголосували 14 % виборців. Влада констатувала досягнення мети проекту.

Підготовка нормативної бази тривала кілька років. Питання впровадження е-голосування активно дискутувалося з 2000-го. У 2002 р. був прийнятий закон, який передбачав низку конкретних заходів для підготовки та проведення е-голосування. Коаліція, сформована після парламентських виборів 2003 року, внесла до коаліційної угоди пункт про створення необхідних умов для впровадження е-голосування на місцевих виборах 2005 року.

Була вирішена ключова розбіжність у позиціях коаліції та опозиції, що стосувалася нерівності між е-виборцями, для яких передбачалася можливість голосувати кілька разів протягом трьох днів, змінюючи своє волевиявлення, та традиційними виборцями, в яких такої можливості не було. До того ж, е-виборці могли взагалі анулювати результат свого е-голосування й проголосувати на виборчій дільниці. Крапку в дискусії поставив Конституційний Суд, який визнав, що запропонована система не порушує Конституцію і конституційні права. Підписання у вересні 2005 року відповідної поправки до закону президентом стало вирішальним кроком у підготовці нормативної бази. У червні 2005 року, після успішної пілотної апробації, були внесені зміни до Закону«Про вибори до Ради місцевого самоврядування».

У 2005 році правові засади е-голосування були закріплені в низці законів: Закон «Про вибори до Рад місцевого самоврядування» (§ 50); Закон «Про вибори до Рійгікогу» (парламенту Естонії, § 44); Закон «Про вибори до Європейського парламенту» (§ 43); Закон «Про референдум» (§ 37). Естонська національна виборча комісія заявила про відсутність технічних перепон чи загроз для проведення е-голосування. Після цього влада констатувала готовність до впровадження нового способу голосування, сформулювала його головні цілі. Серед них — збільшення загальної явки виборців, зокрема молоді, впровадження більш зручного способу електоральної участі в умовах інформаційного суспільства.

Вкрай важливим моментом став прояв електоральної етики суб’єктів виборчого процесу — політичних партій. Вони узгодили «Кодекс належної практики е-голосування», що мав сприяти його чесності. До цього долучилися всі партії, окрім двох, які принципово виступали проти нового способу голосування. Цей кодекс включав, у тому числі, низку обмежень щодо агітації. Партії домовилися утримуватися від критики й нападок на сам спосіб е-голосування, не організовувати колективних акцій волевиявлення, не відправляти матеріали е-кампанії із посиланнями на сайт е-голосування тощо. Факт добровільного прийняття такого кодексу майбутніми учасниками виборчих перегонів продемонстрував суспільству підтримку ними дій влади із запровадження інновацій, взаємну згоду щодо головних процедур.

Моніторинг та дослідження: висновки й рекомендації на майбутнє

Перше використання голосування через інтернет стало подією не лише національного, а й європейського та, значною мірою, глобального масштабу. За його ходом стежили спостерігачі з понад 30-ти країн. Прибічники е-голосування в стабільних демократіях пропагували його як спосіб розширення й укріплення демократії в своїх країнах. Влади держав, що декларують демократичні перетворення, заявили про зацікавленість в адаптації естонського досвіду на своїх майбутніх виборах. Для самої Естонії це був серйозний тест, від успішності якого залежало подальше впровадження нового способу голосування.

Експертами здійснювався ґрунтовний моніторинг процесу і наслідків першого е-голосування. Для опису й аналізу впливу е-голосування та зумовленої ним поведінки виборців при голосуванні було проведене телефонне опитування 939-ти респондентів, що мали право голосувати в 2005 році. Вибірка включала 315 е-виборців, 319 «традиційних», і 305 пасивних, які утрималися від участі в голосуванні. Опитування проводилося відомим в Естонії інститутом OYUuringukeskusFaktum як під час е-голосування, так і по його завершенні.

Що засвідчили результати досліджень?

Е-голосування та традиційне голосування на виборчій дільниці продемонстрували протилежні тенденції по віку. Традиційне майже лінійно зростало з віком. Для онлайн-голосування виявився характерним зворотний зв’язок. Найбільша вікова група інтернет-виборців — 30-39 років. Дослідники зробили висновок, що е-голосування більш суттєво впливає на молодих виборців, деякою мірою мобілізує зазвичай недостатньо представлений молодіжний електорат. У той же час, воно значно менше використовується виборцями 40-49 років і старшими. Перший естонський досвід не дав однозначної відповіді на запитання про міру впливу е-голосування на вирішення проблеми електорального абсентеїзму. Тож це питання досі залишається в центрі уваги фахівців з Естонії та інших європейських країн. Деякі корисні висновки дають результати пілотного дослідження Віденського університету.

Для виявлення потенційного впливу е-голосування на частоту електоральної участі дослідники порівняли дані про попередню участь у виборах із конкретним способом голосування на виборах 2005 року й зробили висновок про відсутність статистично значимої різниці. Серед традиційних виборців «стійкі» становили 77,6 %, а серед «електронних» — 70,2 %. «Нестійкі» виборці більше представлені в групі «електронних». В цілому соціологи дійшли висновку, що е-голосування суттєво не мобілізувало «електоральних уклоністів».

Відповіді ж на запитання, чи проголосували б е-виборці, якби в них не було можливості голосувати через інтернет, засвідчили, що 69,7 % проголосували б у будь-якому випадку, ще 13,6 % — вірогідно проголосували б, 4,9 % не проголосували б за відсутності е-голосування, а 13,6 % — скоріше за все не голосували б. Згідно висновку естонських експертів, у ситуації 2005 року ця, фактично, 1/5 частина виборців не здійснила б суттєвого впливу на загальну явку. Однак для подальшого впровадження е-голосування вона важлива.

Головні причини, що спонукали виборців голосувати через інтернет, вибудувалися в такому порядку: зручно, швидко і практично, спрощується участь у голосуванні (близько 2/3 респондентів), цікавість, хотілося дізнатися, як е-голосування працює на практиці (близько 1/5 опитаних).

Причини відмови від е-голосування «традиційних виборців» мали такий порядок: технічні перепони — 67,1 %; задоволеність традиційною системою — 21,4 %. Дещо здивував дослідників висновок, що відсутність довіри до системи і збереження традиційних «виборчих ритуалів» малозначимі для традиційних та пасивних виборців. Понад 80 % інтернет-виборців та 40—50 % традиційних і пасивних висловилися за подальше впровадження е-голосування. Це показало, що естонці в цілому до нього позитивно налаштовані.

Оскільки то був перший досвід е-голосування й стояло питання про його подальше впровадження на виборах до парламенту, Європарламенту та на референдумах, у респондентів також запитали про їх готовність користуватися цим способом в інших кампаніях, на що 80 % е-виборців заявили про готовність і надалі голосувати онлайн, а третина традиційних та пасивних — про те, що допускають таку можливість, і приблизно стільки ж — заперечують. Це зміцнило позиції прибічників збереження паралельного паперового голосування. Ще один, доволі неочікуваний результат, полягав у тому, що першість серед усіх виборчих кампаній отримали місцеві вибори. Тобто подальше впровадження е-голосування виявилося найбільш бажаним саме на виборах до місцевих рад.

Дослідження засвідчили, що стать (хоча чоловіки продемонстрували дещо більшу схильність) та тип населеного пункту, де мешкають виборці, не мають значного впливу на переваги щодо е-голосування. Інша ситуація з рівнем освіти. Майже 60 % е-виборців мали більш високий рівень освіти, в той час як серед традиційних і пасивних цей показник становив близько 30 і 20 %, відповідно. Що стосується професійного статусу, то серед е-виборців найбільш представленими виявилися працівники державного сектору. Вочевидь, це пояснюється тим, що саме державні посадовці й служби стали головними провайдерами е-технологій. На другій позиції розташувалися представники приватного сектору. Також серед е-виборців виявилися найбільше представлені громадяни з високим рівнем доходів. Оскільки система е-голосування була розроблена естонською мовою, е-виборці були її носіями. Менше 1 % з них — російськомовні. Тож із соціально-демографічних характеристик найбільш значимим виявився вік.

Найбільш статистично значимий вплив здійснили рівень комп’ютерної грамотності та довіри до транзакцій в інтернеті. Виборці з високими показниками демонстрували більшу готовність до е-голосування. При тому е-голосування не продемонструвало небезпечних політичних ефектів, тобто виявилося політично нейтральним. Деякі відмінності у виборі партій е-виборцями не порушували політичний нейтралітет е-голосування. Цей результат був особливо важливим для експертів, оскільки від нього безпосередньо залежало подальше впровадження е-голосування.

Естонський досвід для України (замість резюме)

Е-голосування 2005 року в Естонії в багатьох тематичних звітах та публікаціях було назване «світовою прем’єрою». Подальше стрімке впровадження інновації в країні, показники онлайн-участі в парламентських виборах 2019 р. на рівні 47 % вказують на успішність проекту. Тож досвід цієї країни в підготовці та проведенні е-голосування варто вивчати та адаптовувати. Результати досліджень та висновки експертів також допоможуть врахувати низку важливих моментів ще на етапі підготовки та уникнути багатьох прорахунків. Отже, кілька важливих висновків:

— е-голосування має спиратися на детально розроблену правову базу; ключові норми й рішення мають узгоджуватись із рекомендацією Ради Європи про електронне голосування; в процесі її підготовки також вкрай важливо зняти «гострі кути» протиріч між ключовими політичними суб’єктами, які можуть дискредитувати інноваційний спосіб голосування чи нарощувати сумніви виборців в його легітимності;

— заслуговує на увагу й естонська новація створення «Кодексу належної поведінки партій». В умовах жорсткої конкуренції, протилежних внутрішньо-і зовнішньополітичних орієнтацій партій, що загострює конфліктність виборчого процесу, підрив довіри до е-голосування самими суб’єктами виборчого процесу може звести нанівець як підготовку до е-голосування, так і довіру виборців до нього. Більше того, кодекс, вочевидь, має поширюватись не лише на партії, а й на інші політичні інститути;

— впровадженню е-голосування має передувати реалізація кількох напрямків державної політики, а саме: 1) технологічного, спрямованого не лише на розвиток інформаційних технологій у різних сферах, розробку необхідного забезпечення для е-голосування, але й на широке залучення громадян до користування е-технологіями, збільшення надійності транзакцій в інтернеті. Це в сукупності створюватиме сприятливий е-фон для впровадження е-голосування, підвищуватиме рівень довіри до інновацій у виборчому процесі; 2) освітнього, що має на меті не лише підвищення комп’ютерної грамотності й обізнаності в сфері новітніх технологій та можливостей їх застосування; першочергового значення набуває обізнаність у сфері сучасної е-демократії та можливостей, які вона дає громадянам для впливу на владу; 3) комунікативного, необхідного як для узгодження позицій у процесі підготовки нормативної бази, так і для роз’яснення громадянам сутності й переваг е-голосування, зняття пересторог;

— і естонцями, й міжнародною спільнотою була позитивно сприйнята практика е-голосування впродовж трьох днів із можливістю зміни вибору й зарахування лише останнього, це розглядається як важливий запобіжник від різних видів «контрольованого», «примусового» голосування, від підкупу, а в країнах, де застосовуються/застосовувалися в недалекому минулому подібні практики, це особливо важливо. В той же час, експерти рекомендували продовжити термін е-голосування;

— перший запуск е-голосування має супроводжуватися ретельним моніторингом, науковими й емпіричними дослідженнями. Це важливо не лише для вдосконалення й оптимізації подальшого впровадження інновації, але й для зміцнення довіри суспільства до виборів в цілому та нових е-інструментів, зокрема.

Джерело: Юридичний вісник України

Думка експерта

Безкомпромісне питання ренти

Опубліковано

on

От

Богдан КАТРУШИН,
кандидат економічних наук, начальник Східного міжрегіонального управління ДПС України по роботі з великими платниками податків

Чому підвищення ренти за надрокористування є вимогою ринку, а не спробою тиску на металургів? Для початку нагадаю, що 1 січня набув чинності Закон «Про внесення змін до Податкового кодексу України та інших законодавчих актів України щодо забезпечення збалансованості бюджетних надходжень», більш відомий як вельми контраверсійний з точки зору окремих галузей великого бізнесу законопроект № 5600. Новий закон передбачає чималий перелік змін до Податкового кодексу України (ПКУ) покликаний гармонізувати національну податкову базу з трендами глобального ринку.

Невгамовна дискусія

У принципі те, що Верховна Рада наприкінці року разом із держбюджетом ухвалює закон, який узгоджує податкове законодавство з фінансовим планом на наступний рік, не є несподіванкою. Так відбувається практично щороку. Ще напередодні голосування у ВРУ було зрозуміло, що голосів самої лише монобільшості цілком вистачатиме для прийняття законопроекту. Але були контраверсійні пункти, як-от внесення змін до положень ПКУ, що регулюють рентні платежі за користування надрами для видобування корисних копалин.

Найважливіші юридичні новини. Підписуйтесь на LexInform в Telegram

Читайте також: Закон №5600 прийнято: чи варто сподіватися на збільшення надходжень до держбюджету?

Рентне питання особливо чутливе для бізнесу, який залежить від видобування залізної руди. Адже попит та злет світових цін на залізорудну сировину останніми роками призвів до неабиякого зростання прибутку українських гірничо-збагачувальних та металургійних комбінатів. Наприклад, Запорізький залізорудний комбінат у січні—жовтні 2021 року збільшив випуск залізної руди на 7% у порівнянні із відповідним періодом минулого року, «АрселорМіттал Кривий Ріг» наростив виробництво чавуну на 14%, «Інтерпайп» — виробництво сталі на 23,2% проти минулорічних показників. Експерти прогнозують поступальне збільшення видобутку залізної руди в світі до кінця поточного десятиліття щонайменше до 3,7 млрд тонн на рік проти 3 млрд тонн на поточний момент. Насамперед, зростатиме попит на сировину з підвищеним вмістом заліза — так званої «преміальної» руди. Переробка такої сировини спричиняє майже на третину менші обсяги викидів, що вкрай актуально для подальшої декарбонізації металургійної галузі, особливо в Китаї.

У 2020 році поставки «преміальних» окатишів та концентрату здійснили Ferrexpo і «Метінвест». Водночас у ЄС підприємства, які зосереджені на такій сировині, вже становлять понад 80% галузевих потужностей.

Терези ринку

Чи була світова кон’юнктура головною причиною зростання податкової ставки гірничорудної ренти? Однією з причин — так, проте не головною.

Ситуація, коли середньострокова динаміка обсягів виробництва в певній галузі є тригером для перегляду рентних ставок — як у менший, так і в більший бік — є цілком нормальною світовою практикою. Саме такі процеси відбулися в Канаді й США на початку 1990-х та останніми роками в Індії та Бразилії, де виробництво сировини до кінця десятиліття повинно зрости на 15—25% — до 216 млн тонн та 546 млн тонн на рік, відповідно.

Читайте також: Рентну плату братимуть і за спеціальне використання морської води

Отже, на питання, чи мав Кабінет Міністрів у поточній економічній ситуації моральне право не змінювати рентну ставку, слід відповісти — радше, ні. Ще одна об’єктивна причина перегляду рентних ставок — недосконалість українського податкового законодавства, що надавала видобувникам шпаринки для мінімізації сплати рентних платежів. Саме ці прогалини намагається тепер ліквідувати парламент. Водночас парламентарі зважили на питання реінвестицій в екологічну безпеку й ухвалили збільшення екологічного податку на викиди двоокису вуглецю втричі. Адже, будемо відверті, саме металургійні підприємства є абсолютними рекордсменами з погіршення екологічної ситуації в промислових регіонах України, випереджаючи нафтохімію та енергогенеруючі компанії за рівнем шкідливих викидів на одного суб’єкта у 7—16 разів.

Базове питання

На відміну від інших податків, рентна плата прив’язана до вартості видобутих корисних копалин, що реалізовуються юрособами, яким видано спеціальний дозвіл на користування надрами. І тут головне питання: на яку базу нараховується плата й за якою ставкою? Чому визначення бази оподаткування — надзвичайно важливе питання?

По-перше: бізнес прагне зменшити базу і ставку, щоб отримати більший прибуток. Держава навпаки — збільшити надходження до бюджету шляхом збільшення бази оподаткування та підвищення ставки і водночас стимулювати виробництво, впровадження інноваційних технологій, зберегти робочі місця та конкурентоспроможність підприємств на світовому ринку.

Згідно з пунктом 252.7 ПКУ, вартість видобутої корисної копалини, яка закладається в базу оподаткування, обчислюється платником для кожної ділянки надр або за фактичними цінами реалізації відповідного виду корисної копалини, або розрахунковою вартістю відповідного виду корисної копалини. Для розрахунку береться більша з цих величин. І тут натрапляємо на першу пастку, позаяк у надрокористувачів виникає спокуса маніпулювати визначенням, що саме є корисною копалиною, яка реалізується, і, відповідно, обрати найменше значення.

По-друге: як відомо, не всі поклади залізної руди містять достатню кількість заліза. Руда потребує збагачення — обробки з метою підвищення концентрації заліза та зменшення кількості природних домішок.

Дилема кінцевої вартості

В одному зі спорів, який перебуває в судах уже понад рік, держава намагається стягнути з ПАТ «Центральний гірничо-збагачувальний комбінат» несплачені до бюджету кошти через зменшення платником рентних зобов’язань, зокрема, через заниження бази оподаткування, яку ЦГЗК звузив суто до другого етапу переробки руди — дроблення. Практика більшості розвинутих країн визначає вартість корисної копалини на рівні собівартості неагломерованого концентрату, який перебуває на третьому етапі переробки. При цьому об’єктом оподаткування рентною платою вважається руда, отримана під час провадження господарської діяльності компанії з видобування, тобто як видобуток, так і первинна обробка сировини.

Залучені до судових слухань експерти встановили, що під час виконання технологічних процесів із виробництва концентратів рудних мінералів, а саме магнетитових концентратів, не відбувається утворення нових сполук та мінеральних фаз. Таким чином базою оподаткування рентною платою за користування надрами для видобування корисних копалин має стати визначена вартість концентрату залізорудного магнетитового, тобто значно дорожчої товарної продукції.

Отже, заниження зобов’язань з рентної плати з боку згаданої вище юрособи стало можливим саме через міжгалузеві правові колізії, які часто виникають із причин напрочуд застарілого надрового законодавства. Кейс ЦГЗК є далеко не поодиноким. «АрселорМіттал Кривий Ріг» теж намагається в судах оскаржити обвинувачення в неповній виплаті ренти за користування надрами впродовж 2015—2020 років. Отже, в тій частині законопроекту, яка стосується надрокористування, ведеться ретельна робота щодо нормативної синхронізації та приведення податкових норм до сучасної специфіки ринку.

Читайте також: Типові помилки при заповнені звітності з рентної плати за користування надрами

І це цілком слушний крок, адже лишати нормативну базу на рівні, на якому вона була останні 20—25 років, це означає позбавити той самий ринок можливості адаптувати світові стандарти та власноруч прикрити перспективні ніші для іноземних інвестицій. Таким чином, прийняття законопроекту № 5600 змінило саму концепцію визначення бази оподаткування. Її розрахунок відбуватиметься за єдиним стандартом: шляхом класифікації видобутої мінеральної сировини згідно з галузевими вимогами. Відтепер види видобутої корисної копалини (мінеральної сировини) встановлюються кондиціями на мінеральну сировину ділянки надр, на яку виданий спецдозвіл платнику рентної плати. Крім того, для залізних руд виключено застосування розрахункової вартості для визначення бази оподаткування. Натомість визначення вартості таких руд відбуватиметься лише за фактичними цінами реалізації сировини, видобутої гірничим підприємством.

Фактичну ціну визначатиме Мінекономіки за податковий (звітний) період як середню вартість залізної руди за індексом IODEX 62% FE CFR China з конвертацією в гривню за тонну за курсом НБУ станом на 1 число місяця, що настає за звітним періодом. Цей індекс ще має назву Platts і є індикатором, який використовується у всьому світі для формування цін контрактів на залізну руду. Фактичну ціну реалізації руд заліза Мінекономіки має щомісяця публікувати на своєму сайті. Це робить регуляцію ринку не лише прозорою, а й більш зрозумілою для інвестиційної оцінки.

Формула балансу

Що ж до формули обчислення розрахункової вартості, то певним компромісом можна вважати закріплення в п. 252.16 ПКУ мінімального коефіцієнта рентабельності гірничого підприємства в розмірі 0,20. З одного боку, влада погодилася скасувати жорстку норму із застосуванням коефіцієнта рентабельності для тих підприємств, що порушили строк регулярної повторної геолого-економічної оцінки запасів корисних копалин ділянки надр. Ця норма становила трикратний розмір облікової ставки НБУ. З іншого — усунута можливість заниження бази оподаткування на формально «ризикованих» родовищах, для яких визначено дуже низький коефіцієнт рентабельності.

За попередньою редакцією Податкового кодексу передбачалася ставка 12%, якщо середня вартість залізної руди за податковий період становить 70 дол. США і більше, й 11%, якщо середня вартість залізної руди є нижчою за 70 дол. США. У новій редакції передбачаються такі ставки: 3,5% — якщо середня вартість залізної руди становить 100 дол. США і менше; 5% — якщо середня вартість залізної руди становить більше 100 дол. США, але не перевищує 200 дол. США включно; 10% — якщо середня вартість залізної руди перевищує 200 дол. США.

Таким чином, при зменшенні ставок змінюється сама база оподаткування, яка стає чітко визначеною та очікувано більшою. Аналогічний підхід профільний комітет планував застосувати для видобування марганцевих руд. Для них також передбачалося визначати вартість товарної продукції лише за фактичними цінами реалізації, яка мала б визначатися Мінекономіки як вартість тонни руд марганцевих за індексом Manganese ore 44% Mn CIF China, визначеної Platts. І хоча цю поправку депутати під час голосування в другому читанні не підтримали, перегляд формули нарахування ренти для марганцевої руди — це лише питання часу.

Замість висновку

Так чи була в законі «дискримінаційна» складова щодо металургів? З моєї точки зору — жодної. По-перше, влада таки зберегла коригуючий коефіцієнт «сухої ваги» 0,9 доставки рентної плати, що грає переважно на зменшення, по-друге, відмовилася від застосування вищої ставки рентної плати за шкалою від 0,1% до 16%. Зрештою, цілком очікувано, що зважаючи на ситуаційне падіння цін на залізну руду в поточному році, вирішено було вдатися до компромісної моделі диференціації ставок рентної плати. Завдяки цьому виграють усі: і виробники, в яких залишиться фінансовий ресурс для модернізації та реінвестицій, і державний бюджет, який отримає додаткові надходження.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Думка експерта

В Україні запрацюють кваліфікаційні центри. Як це вплине на український ринок праці?

Опубліковано

on

От

Олена КОЛЕСНІКОВА,
голова галузевої ради Федерації металургів України

Влада нарешті прийняла необхідні рішення для запуску кваліфікаційних центрів. Вони стануть кейсом про реальний win-win для роботодавця і найманого працівника.

Народження ідеї

Відсутність механізму для швидкого підтвердження навичок часто створює головний біль як роботодавцям, так і працівникам. Перші не можуть брати робітників на відповідальні позиції без де-юре підтвердженого розряду, а отже, закривають доступ до росту всередині підприємства. Для працівника ж це означає довгу дорогу формальної освіти в кілька років, або міграцію до сусідніх країн, які мають гнучкі системи підтвердження кваліфікацій.

Найважливіші юридичні новини. Підписуйтесь на LexInform в Telegram

Читайте також: Нова структура Держпраці

У реальному житті, коли роботодавець не може офіційно працевлаштувати людину через відсутність «корочки», є кілька рішень. Наприклад, такі трудові відносини не починаються або переходять у тінь. Обидва варіанти не йдуть на користь економіці країни. Виправити цю ситуацію, а також допомогти працівникам вийти з тіні, мають кваліфікаційні центри. Це організації, які перевірятимуть навички, й у випадку позитивної оцінки — видаватимуть документ-підтвердження. Формально це звучить як «визнання кваліфікацій, здобутих неформальним шляхом, через самостійне навчання».

Увесь світ давно обрав шлях швидких рішень. Оперативне визнання вмінь, які людина отримує впродовж життя, є хорошим варіантом. Європейські країни також використовують кваліфікаційні центри для підтвердження навичок. Тож український сценарій не є якимось ноу-хау, це вже звична практика.

Та перш ніж запустити роботу кваліфікаційних центрів, роботодавці, Національне агентство кваліфікацій та влада кілька років працювали над їхньою візією. Якими вони будуть? Хто зможе їх створювати? Відповіді на ці запитання шукали під час дискусій. Далі була складна робота над проектами документів, які зберегли б спільне бачення. Впродовж минулого року уряд нарешті прийняв увесь пакет рішень, які запускають роботу цих центрів.

Кваліфікаційні центри як інструмент покращення життя бізнесу і людей

Сьогоднішня молодь не готова витрачати роки на побудову кар’єри за принципом «від підлеглого до начальника». Вона хоче високих доходів і хороших умов вже зараз. Водночас бізнес не хоче втрачати людей, які вміють якісно працювати. Тому кваліфікаційні центри дозволять підвищити робітника на підприємстві, збільшити йому зарплату, не порушуючи законів і не підпадаючи під штрафи. Для людини це можливість зайняти позицію, яка потребує формальної підготовки. Можливість підтвердити навички в кваліфікаційному центрі дозволить за кілька тижнів—місяць отримати офіційне визнання кваліфікацій, а отже — покращити свою кар’єру.

Читайте також: 7 кроків скорочення штату працівників

Як створити кваліфікаційний центр? Податися на акредитацію центру можуть юридичні особи, їхні відокремлені підрозділи. Для цього вони подають заявку з додатками до Національного агентства кваліфікацій. Що слід додати до заявки? Перше — Копію статуту (положення про структурний підрозділ), де зазначено, що організація може здійснювати діяльність з оцінки кваліфікацій. Важливо: вам не потрібно терміново вносити зміни в статут чи положення, якщо там чітко не прописано, що ви займаєтесь визнанням результатів навчання, освітньою діяльністю. Якщо маєте пункт про здійснення інших видів діяльності — цього буде достатньо.

Друге — Перелік оцінювачів за кожною кваліфікацією. Підтвердити факт залучення таких експертів можна копією трудового договору або договору ЦПХ. Для оцінки однієї кваліфікації мають залучатися мінімум 2 оцінювачі. Вимог до таких фахівців усього дві: їхня освіта та досвід роботи.

Третє — затверджену процедуру підтвердження кваліфікацій. Тут треба розписати порядок подачі заявок до центру, дотримання об’єктивності та неупередженості під час оцінювання, порядок видачі документів тощо. Окрім того, інформацію про банк контрольно-оцінювальних матеріалів, які будуть використані під час оцінювання. Це можуть бути тести, різноманітні задачі. Для розгляду заявки необхідно додати зразки таких матеріалів з оцінювання хоча б однієї кваліфікації, а ще відомості про приміщення та обладнання майбутнього центру (заявник має довести, що має матеріальну базу, необхідну для проведення оцінювання) та посилання на веб-сайт, на якому буде розміщуватися інформація про діяльність такого центру. Оце й усе. Тривалість акредитації — не більше 60 робочих днів.

Документи, які знадобляться заявникам: типове положення про кваліфікаційний центр (юстований наказ МОН); порядок присвоєння та підтвердження професійних кваліфікацій кваліфікаційними центрами (постанова Кабміну); деякі питання акредитації кваліфікаційних центрів (постанова Кабміну); порядок розроблення, введення в дію та перегляду професійних стандартів (постанова Кабміну); положення про Реєстр кваліфікацій (постанова Кабміну).

Замість висновку

Як нас запевнили, підприємства прямо зараз можуть подаватися на акредитацію кваліфікаційних центрів. Це дозволить додати до кар’єрних маршрутів працівників ще одну позначку, яка спростить їм життя і, водночас, підвищить їхній професійний статус та доходи. Разом із тим провал чи успіх історії з кваліфікаційними центрами багато в чому залежить від бізнесу і людей, зацікавлених у швидкій побудові кар’єри. Я переконана, що «білий» український бізнес оцінить цю новацію й скористається її можливостями на всі 100 процентів.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Думка експерта

Організована злочинність в Україні. Частина 24

Опубліковано

on

От

Продовження. Початок ч.1, ч.2, ч.3, ч.4, ч.5, ч.6, ч.7, ч.8, ч.9, ч.10, ч.11, ч.12, ч.13, ч.14, ч.15, ч.16, ч.17, ч. 18, ч.19, ч.20, ч. 21, ч.22, ч.23

Від примітивізму до професійної витонченості (реанімація забутої проблеми, яка набула рафінованого вигляду).

Частина 24. Висновки: якою має бути кримінальна політика держави?

У даному циклі опублікованих протягом 2021 року в ЮВУ статей з проблем організованої злочинності автори відповідають на питання — як запобігти поглибленню організованої злочинності, яка нікуди не поділася, а лише ретельно замаскувалася. Як один із нестандартних варіантів для влади, пропонують звернутися до зниження рівня фонових явищ, які її супроводжують. Автори представляють обґрунтування тісного взаємозв’язку організованої злочинності й корупції з політико-соціально-економічними умовами. Значний пласт публікацій становлять особливо гострі нині проблеми вкорінення організованої злочинності в судову систему. В даній статті розглядається актуальна проблема — якою має бути кримінальна політика держави в протидії організованій злочинності? Автори також обґрунтовують власні висновки та пропозиції.

Найважливіші юридичні новини. Підписуйтесь на LexInform в Telegram
Олена БУСОЛ
доктор юридичних наук, полковник міліції у відставці, заступник начальника відділу — керівник групи по боротьбі з корупцією Міжвідомчого науково-дослідного центру із проблем боротьби з організованою злочинністю при РНБОУ
Богдан Романюк
кандидат юридичних наук, генерал-лейтенант міліції у відставці, екс-перший заступник начальника Головного слідчого управління МВС України та керівник Управління МВС України в Львівській області

Звичайно, не можна на шпальтах газети викласти всі аспекти природи організованої злочинності та шляхів протидії їй, але автори, з огляду на чималий власний професійний практичний досвід у сфері боротьби з організованою злочинністю, завжди відкриті для подальших дискусій та проведення потрібних досліджень. Ми також висловлюємо щиру вдячність Шеф-редактору «ЮВУ» Віктору Ковальському та Головному редактору Федору Іллюку за організацію публікацій даного циклу та сприяння в тому, аби з науковими розвідками вчених з проблем організованої злочинності в Україні ознайомилося якнайбільше фахівців.

Нова спроба судової реформи

Із приходом до влади Президента України В. Зеленського розпочалася нова спроба судової реформи, а його Указом № 79/2021 26 лютого 2021 р. суддя КСУ О. Тупицький відсторонений від посади й щодо нього проводиться досудове розслідування, як і стосовно інших суддів та високопосадовців.

Читайте також: Організована злочинність: фантом чи реальна загроза?

Дванадцятого червня 2021 р. В. Зеленський підписав Указ «Про Стратегію розвитку системи правосуддя та конституційного судочинства на 2021–2023 роки». У ньому визначені проблеми та пріоритети вдосконалення законодавства щодо судоустрою, статусу суддів, судочинства та інших інститутів правосуддя, а також впровадження невідкладних заходів для покращення діяльності правових інститутів. Пізніше, 3 серпня, Президент України підписав закон № 1635-ІХ щодо діяльності Вищої ради правосуддя, яким передбачено внесення змін до деяких законів України щодо порядку обрання (призначення) на посади членів Вищої ради правосуддя та діяльності дисциплінарних інспекторів ВРП, який парламент ухвалив 14 липня. Враховуючи запит суспільства на справедливість, цей документ покликаний створити необхідну законодавчу основу для ефективної реформи судової системи. Закон удосконалює порядок обрання на конкурсній основі членів Вищої ради правосуддя задля забезпечення незалежності судової гілки влади, призначення доброчесних та високопрофесійних суддів, а також дотримання норм професійної етики в діяльності суддів. Передбачається також створення Етичної ради, яка має визначати, чи відповідає кандидат на посаду члена ВРП критеріям професійної етики та доброчесності.

Наразі триває процес формування Етичної ради, хоча Вища рада правосуддя у своєму консультативному висновку й не підтримала запропонованих законодавцем новел з огляду на сумнів у їх конституційності. Тому Рада звернулася до ВС як суб’єкта права на конституційне подання щодо конституційності окремих положень законів.

Восьмого жовтня пленум Верховного Суду ухвалив (постанова № 8) звернутися до КСУ з конституційним поданням щодо перевірки конституційності положень законів у частині формування та повноважень Етичної ради, а Конституційний Суд 3 листопада відкрив провадження у справі за цим поданням ВС.

Читайте також: Боротьба з контрафактом: питання моралі чи фінансування оргзлочинності?

Отже, судова система вміє себе захищати, адже внесені зміни до законодавства містять положення, відповідно до якого Етична рада протягом шести місяців з дня її утворення має оцінити відповідність критеріям професійної етики та доброчесності нинішніх членів Вищої ради правосуддя (крім голови Верховного Суду), призначених до набрання чинності цим законом. За результатами такого одноразового оцінювання вона може рекомендувати органу, який призначив члена ВРП, звільнити його. До всього додамо також, що Президент також ініціював навіть невідкладну ліквідацію Окружного адміністративного суду м. Києва, який прославився своїми «цікавими» рішеннями та діяльністю його голови П. Вовка.

Попередження монополістичному олігархату

Окрім того, 5 листопада Володимир Зеленський підписав Закон «Про запобігання загрозам національній безпеці, пов’язаним із надмірним впливом осіб, які мають значну економічну або політичну вагу в суспільному житті (олігархів)», спрямований на відокремлення великого бізнесу від політики та обмеження деструктивного впливу привілейованих інтересів певних осіб на економічне життя України. Незважаючи на деякі його норми, що можуть бути вдосконалені, а також деструктивну критику документа у відповідних колах і певними ЗМІ, вважаємо, що сам факт появи цього правового акта має неабияке значення для українського політичного та економічного життя, адже його існування є певною предосторогою для монополістичного олігархату в Україні. Тільки б він не став, як у нас ведеться, просто гарною «картинкою» перед закордонними партнерами в українських реаліях, що практикується уже десятиліттями. При теперішній багаторічній і глибоко вкоріненій системі монополізації економіки олігархатом та організованими корупційними угрупованнями, наявності величезних тіньових капіталів тощо й створення потужних важелів впливу на діяльність усіх трьох гілок державної влади, впровадження в життя цього закону вимагає необхідної політичної волі керівництва держави. Так само він потребує й реальних супутніх реформ, що, в свою чергу, вимагатиме ще цілої низки системних заходів. Як воно все буде, покаже час. Безумовно, важливим у цьому плані є й проект закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів щодо вдосконалення діяльності Антимонопольного комітету України» (прийнятий у першому читанні). Він передбачає проведення реформи законодавства про захист економічної конкуренції, та в зв’язку з цим вдосконалення діяльності й самого АМКУ. Ба більше, Україна при підписанні угоди про Асоціацію з ЄС взяла на себе зобов’язання наблизити вітчизняне законодавство про конкуренцію і практику його застосування до acquis communautaire європейської спільноти.

Життя і практика доводять…

Вважаємо, варто здійснити й другу спробу вже прагматичної, а не «картинкової», реформи правоохоронних органів, які реформувалися здебільшого формально, а іноді з метою «замести сліди» діяльності деяких нуворишів — вихідців із 90-х років минулого століття. Так, траплявся паралелізм у їх роботі, виконання невластивих функцій (їх безмежна кількість), що важко побачити в інших державах світу. Існувала й неабияка різниця в їх матеріальному забезпеченні, а ще непрофесіоналізм кадрів тощо. Минули роки й сьогодні результати їх діяльності ми бачимо наочно. Життя і практика доводять, що не назви органів, не їх кількість, і навіть не високе матеріальне забезпечення приносять позитивний результат, а лише люди, які там працюють, їх професіональний рівень та відданість справі. Тому на перше місце при оцінці діяльності правоохоронців ми повинні ставити фаховість і фактичні результати їхньої роботи, а вже потім — усі інші показники. Водночас у процесі проведення минулих так званих «реформ», усе робилося навпаки.

Скажімо, хіба за таких «реформ» і такої немислимої чисельності правоохоронних органів, які протидіють тій же корупції в Україні, у нас подолано це негативне суспільне явище й міжнародні партнери визнали це? Ні, навпаки, коли йдеться про Україну та надання їй членства у відповідних міжнародних органах, знову стверджується, що корупція не подолана й ми повинні з нею боротися. Зокрема, за 2020 р. Україна продемонструвала лише незначне покращення в світовому «Індексі сприйняття корупції» Transparency International і знову опинилася позаду всіх сусідів (33 бали), окрім Росії, яка має 30 балів та посідає 129 місце в рейтингу.

В СРІ 2020 Україна ділить 117 місце з такими країнами як Єгипет, Свазіленд, Непал, Сьєрра-Леоне та Замбія.

Організований криміналітет так просто не віддасть управлінський ресурс

Отже, наша країна сьогодні вчергове вдалася до реформ. Але слід знову нагадати, що політична й управлінська корупція у зв’язці із системою організованого криміналу та тіньової комерції так вкорінені в органи влади, що володіють надзвичайно потужним ресурсом, який так просто не віддадуть і не поступляться своїм панівним становищем лише через прийняття певних законів. Працює ціла система державних органів, які всіма способами протидіють новим законам, контролюючи їх прийняття у вигідному руслі, або знаходячи все нові способи, як їх обійти. А це тому, що організована корупційна злочинність та олігархи уже, нібито, й не публічні групи. Це раніше вони самі були народними депутатами та займали високі посади в органах виконавчої влади. Нині вони працюють приховано через лобістів у парламенті чи вкорінених туди їхніх представників. Не гребують ці групи й наданням доступу до влади, як показали недавні трагічні події, через оформлення помічниками народних депутатів іноземних агентів, зокрема чеченських емісарів. Це і є пряма загроза національній безпеці. І замість того, щоб узяти під підозру саму, нібито, постраждалу від злочину (вбивства депутата), цій депутатці надають право очолити Тимчасову слідчу комісію, і можливо, таким чином, приховати злочин. Такого непрофесіоналізму правоохоронних органів не могло б відбутися ні в радянські часи, ні в 1990-2000-ні роки. Нині організовані злочинні групи діють і більш витончено, що ускладнює боротьбу.

На сьогоднішньому етапі такого розбалансування діяльності державних органів через проникнення «метастазів» організованих корупційних і олігархічних угруповань, на порядок денний, як ніколи, виходить впровадження в політичну та державну діяльність принципу відповідності провини та обов’язковості покарання кожного, хто вчинив будьяке правопорушення. Яскравими прикладами сьогодення є проведення ними реформ — приходять непрофесіонали-реформатори, які усе ламають, безжалісно звільняють працівників.

А недолугі активісти несвідомо сприяють руйнуванню, зокрема грубо і непрофесійно втручаючись у процес формування антикорупційних органів, завдяки чому «реформовані» органи працюють ще гірше, що спричиняє неабиякі порушення прав і свобод людей. Через це суспільство і держава зазнають чималих збитків. А незаконно звільненим працівникам за рішенням судів держава ще має виплачувати чималі компенсаційні суми. А винних немає. Таких прикладів можна навести безліч. При тому, якщо й застосовуються правові норми, то лише вибірково, і до тих колишніх, хто уже став «ворогом» прийдешніх. Це стало нормою, як і впевненість у безкарності, що породжує вседозволеність. Таким чином, попри нібито велике багатоголосся про реформаторські шляхи розвитку незалежної української держави й навіть наявність значної кількості програм перебудовних заходів у діяльності правоохоронних органів, бажаних результатів не досягнуто. Це — факт.

Потрібна системна політика держави

Однією з важливих причин такого становища була не лише «картинковість» реформ, а й безсистемність, непослідовність заходів, суперечності між різними законодавчими та іншими державними актами, а ще штучним розривом між економічними, соціальними та іншими суспільними відносинами й нормами їх регулювання. Нині уряд України перейшов до реалізації конкретних заходів, які повинні позитивно вплинути не тільки на підвищення рівня економіко-соціальних показників, а й на зниження рівня організованої злочинності та корупції. Але розв’язання питання протидії цим негативним явищам потребує комплексного і системного підходу. Мова тут не просто про окремі закони, програми тощо, а про системну політику держави в цілому щодо протидії організованій злочинності та корупції. У сучасних умовах політику можна розглядати як багатопланову соціальну діяльність, пов’язану з регулюванням суспільних відносин, з державотворчою формою влади, розподілу функцій, завдань та компетенції державних органів як її носіїв. Вона є об’єктом багатьох наук і розглядається в різних аспектах — інституціональному, економічному, соціальному, правовому, психологічному тощо. Одним із видів є кримінальна політика, яка є частиною внутрішньої політики держави й охоплює основні напрямки діяльності партій та держави всередині країни.

Розуміння кримінальної політики науковцями дозволило їм та практикам значно ширше бачити функції держави в протидії злочинності й виробляти як на теоретичному, так і на організаційно-правовому, економічному тощо рівнях концептуальні основи діяльності держави в протидії злочинності. З відомих тлумачень кримінальної політики випливає, що вся діяльність держави повинна бути системною, опиратися на наукові основи й не обмежуватися лише каральними заходами. Злочинність — це складне й системне соціальне явище, а тому його вивчення і вжиття відповідних заходів нейтралізації до максимально низького рівня існування потребує розширення традиційного кримінально-правового поля шляхом залучення соціальних складових (економіка, культура, ідеологія, медицина, інститути громадянського суспільства тощо). Особливо це стосується організованої злочинності й корупції, які мають чи не найбільшу соціальну складову, оскільки в основі їх існування лежить незаконне збагачення, яке зменшує суму надбань для широкого суспільного використання.

Таким чином, кримінально-правовий аспект протидії злочинності має виростати з науково обґрунтованих соціальних причин та умов, що породжують злочинність, і висновків щодо ефективності каральної складової й подальшого перевиховання та ресоціалізації покараних. Акцентуючи увагу на каральній політиці, ми забуваємо, що суб’єктами злочинів є фізичні особи, які стають на шлях правопорушень через низький рівень загальної культури, духовності, правосвідомості, психобіологічних даних тощо. Це — велике поле діяльності для запобігання злочинності. Володіючи науковими знаннями щодо цих складових злочинності, необхідно вибудовувати належні напрями державної діяльності, спрямованої на її попередження.

Кримінальна політика держави — це спеціальні, системні й науково обґрунтовані напрями, методи, способи та засоби діяльності державних органів, політичних організацій і громадських об’єднань, які виконують відповідні функції, завдання та приймають рішення, врегульовані правовими та етичними нормами, що випливають із програмних, законодавчих і директивних документів і спрямовані на запобігання злочинності, проведення каральних заходів та перевиховання і ресоціалізацію правопорушників з метою забезпечення правопорядку, безпеки особи, суспільства і держави. Кримінальна політика є складовою політики держави, але вона є самостійним видом політики, оскільки охоплює окрему сферу її діяльності. І нині актуальні висновки відомого вченого П. Л. Фріса, який зазначає: «На жаль, у нашій країні за багато років не було вироблено для цієї сфери впливу цілісної програми дій, а тому важко говорити про кримінальну політику як генеральну лінію певного виду державної діяльності, що намагаються відзначити деякі автори» (Фріс П. Л. Кримінально-правова політика Української держави: теоретичні, історичні та правові проблеми. Київ: Атіка, 2005. С. 140—274). Дійсно, вживалися та й нині застосовуються лише окремі, розрізнені й безсистемні заходи кримінально-правового характеру. Зберігається консерватизм поглядів на злочинність взагалі і її найбільш небезпечний вид — організовану злочинність та корупцію, який породжував безуспішні намагання протистояти їй одними силовими заходами, і то не завжди адекватними.

Чи є ефективною правоохоронна система?

Такої самої думки й інші дослідники, які поставили запитання та дали відповідь: «Чи ефективна правоохоронна система держави в боротьбі з організованою злочинністю та корупцією? Ні. Це підтверджено часом. Сьогодні йде перезавантаження ДБР, НАЗК, є серйозні питання до діяльності АРМА та НАБУ. Депутати вносять зміни не тільки в профільні закони, а й у Конституцію, порушуючи баланс між гілками влади. У 2020 р. на утримання цих органів передбачено понад 4 млрд грн з держбюджету, а саме: ДБР — 1,9 (2019 — 1,1 + 71,2%), НАБУ — 1,03 (2019 — 1,1 + 19,7%), НАЗК — 812 млн (2019 — 758 + 7,1%), АРМА — 278 млн (2019 — 239 +16,2%). Реальної ж ефективної віддачі від діяльності новостворених органів поки немає» (Литвиненко В. І., Пригунов П. Я., Гуцалюк М. В. Концептуальні засади протидії організованій злочинності і корупції на сучасному етапі розвитку України. Публiчне право. 2020. № 1 (37). С. 129).

Ми знаємо з історії та практики, що створення різних паралельних правоохоронних структур та одні репресивні заходи не розв’язували проблеми злочинності на будь-якому етапі суспільного розвитку, але часто державний апарат, налаштований на репресивні заходи, використовувався і для врегулювання політико-суспільних відносин взагалі. З іншого боку, криміналізація суспільства та органів влади паралізовувала й політичну волю до проведення комплексної та ефективної кримінальної політики. Інноваційні і новітні комплексні наукові дослідження вітчизняних правознавців ще нечисленні, але й ті, що є, не знаходять належного впровадження у законодавство та практику управлінської діяльності органів влади.

Суб’єктивний чинник править бал

На підтвердження сказаного можна навести деякі факти: не ведуться належні системні наукові дослідження для вироблення концепції закону про кримінальну політику держави, не прийнято законів про профілактику злочинів, кримінологічну експертизу проектів нормативно-правових актів тощо. Без наукового комплексного вивчення факторів, що породжують організовану злочинність, яка суттєво впливає на стан внутрішньої безпеки держави, наявності адекватного нормативно-правового забезпечення профілактики та протидії злочинності відбувається формальне реформування діяльності правоохоронних та судових органів, де, звичайно, «править бал» суб’єктивний чинник.

Кримінальна політика повинна охоплювати всі напрями державної діяльності, які тією чи іншою мірою прямо чи опосередковано охоплюють питання протидії злочинності, тобто не тільки кримінально-правові, до яких ми відносимо заходи, передбачені нормами матеріального, процесуального, виконавчого права, кримінологічні процедури впливу на злочинність, але й соціальні, про що вже сказано вище. До таких підходів нас зобов’язують і Рекомендації Комітету міністрів Ради Європи від 5 вересня 1996 року (Recommendation № R (96) 8 of the Committee of Ministers of the Council of Europe to Member States on crime policy in Europe in a time of change, adopted on 5 September 1996 at the 572nd meeting of the Ministers Deputies).

У нашій історії мали місце факти прийняття певних програм боротьби з організованою злочинністю та корупцією, але вони страждали односторонністю. В основному йшлося лише про заходи боротьби з цими суспільними явищами, що є лише одним із крайніх заходів впливу на злочинність.

Потрібна концепція комплексного впливу на оргзлочинність

Отже, для вироблення ефективної державної політики протидії злочинності має бути напрацьована якісна концепція та основи політики комплексного впливу на це соціальне зло. Концепція та основи державної політики протидії злочинності повинні розглядатися з чотирьох основних позицій: запобігання злочинності; боротьба зі злочинністю; перевиховання та ресоціалізація правопорушників; наукове супроводження вироблення й реалізації державних заходів протидії.

Зупинимося лише на деяких важливих моментах державної політики, що стосуються протидії організованій злочинності і корупції. Концептуальні напрями державної політики мають найперше показувати суть, форми організованої злочинності й корупції на сучасному етапі розвитку нашого суспільства та загрози, які вони несуть правам і свободам громадян і державі. Мають бути вироблені теоретико-практичні обґрунтування необхідності концепції та закону про основи державної політики протидії злочинності й особливо цим видам, як найбільш небезпечних серед інших аналогічних соціальних явищ. Так само — означені найголовніші з основних заходів, що породжують причини й умови цих правопорушень. Основна увага в запобіганні злочинам має бути приділена реформуванню економічної та соціальної сфер діяльності, які найбільше вражені цими негативними факторами суспільного розвитку. На цій основі — запропоновані заходи ліквідації криміногенних факторів у всіх сферах життєдіяльності, вироблення прогресивної ідеології правосвідомості, культури тощо нової генерації членів суспільства — підприємців, урядовців та всіх інших громадян.

Особливу увагу слід приділити молоді, як це практикується в розвинутих державах, для формування в них несприйняття і протидії цим загрозливим видам злочинності. Політика держави має бути диференційована щодо часових періодів суспільного розвитку і найбільш загрозливих факторів, що впливають на криміногенну ситуацію в тих чи інших сферах суспільної діяльності. Наприклад, сьогодні гостро стоять питання «елітарної злочинності», заволодіння організованими корумпованими угрупованнями землею, перерозподіл власності, вивіз капіталів тощо. Корупція в основному процвітає внаслідок викривленої системи недоторканності низки чиновництва, суддів, існування громіздкої дозвільної системи, непрозорості й недосконалої системи контролю доходів законодавців та управлінців.

Посилення протидії злочинності неможливе без суттєвого і справжнього реформування судової системи та правоохоронних органів, в основі якого має відбутися не зміна назв чи передача певних підрозділів з однієї структури до іншої та створення нових органів. Навпаки, має відбутися чітка деполітизація і функціоналізація цих органів, виключений паралелізм в їх діяльності та суттєвий перегляд їхніх завдань тощо.

Реформування розвідки й економічної контррозвідки та й узагалі сектора національної безпеки і оборони України повинно бути передано виключно в руки високих професіоналів зі значним практичним досвідом. Нарешті, необхідно поставити на правильні «рейки» оперативно-розшукову діяльність, як це було за часів функціонування оперативних підрозділів ГУБОЗ МВС України. Украй потрібні наукові напрацювання для суттєвого перегляду кримінальної політики щодо поглядів на злочини та правосуддя, роль покарання. Особливо важливим є посилення ролі аналітично-прогнозної діяльності в оперативних службах, підрозділів протидії кіберзлочинності, застосування судової конфіскації незаконно нажитого майна, грошей та цінностей організованими злочинними угрупованнями, розширення сфери застосування прогресивних штрафних санкцій за майнові злочини тощо.

Потрібно нарешті розглянути питання координації правоохоронних державних органів, розбалансованість якого особливо впадає у вічі, так само — і громадських формувань у протидії організованій злочинності та корупції. Переглянути нинішні «постулати» щодо широкого залучення громадян до протидії злочинності. Таке залучення для допомоги правоохоронцям має відбуватися виключно в межах компетенції активістів, як це має місце в низці країн Західної Європи.

Мають бути передбачені й максимальні комплексні заходи щодо ресоціалізації правопорушників, які тісно пов’язуються з економіко-соціальними основами. На високий рівень треба підняти кримінологічні та інші наукові розробки щодо запобігання організованій злочинності й корупції. Для цього потрібне фінансове стимулювання вчених та сприяння й забезпечення владою проведення ними відповідних досліджень. З іншого боку, наукові розвідки мають бути завжди орієнтиром для прийняття управлінських рішень.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Новини на емейл

Правові новини від LexInform.

Один раз на день. Найактуальніше.

В тренді

© ТОВ "АКТИВЛЕКС", 2018-2022
Використання матеріалів сайту лише за умови посилання (для інтернет-видань - гіперпосилання) на LEXINFORM.COM.UA
Всі права на матеріали, розміщені на порталі LEXINFORM.COM.UA охороняються відповідно до законодавства України.

Вже йдете? Перш ніж Ви підете ...

Запрошуємо до нашого каналу Telegram

Не варто пропускати жодної актуальної новини ;)
close-link