Connect with us

Думка експерта

Запуск електронного голосування: корисний досвід Естонії

Дата публікації:

Світлана ТОПАЛОВА, політолог, кандидат політичних наук

Останнім часом в Україні помітно активізувалися зусилля в напрямку діджиталізації. Розробляється додаток «Дія» — сервіс, з допомогою якого впроваджується ідея «країни в смартфоні». Одним з етапів її реалізації, вірогідно, в більш віддаленому майбутньому має стати електронне голосування.

Е-голосування: досвід інших країн

Та вже зараз фахівці вказують на певні недоліки сервісу. Їх врахування та його подальше вдосконалення, ймовірно, сприятиме кращій технічній підготовці до запровадження е-голосування, незалежно від того, цей чи інший сервіс буде використовуватися. Однак, окрім технічної підготовки, необхідна розробка нормативної бази, узгодження низки питань між ключовими політичними суб’єктами, комунікація із суспільством. Оптимізації процесу підготовки та більш успішному старту е-голосування може сприяти й адаптація досвіду Естонії, як країни, котра вже успішно здійснила цей проект.

У жовтні 2005 року на місцевих виборах в Естонії вперше була застосована система електронного голосування. Хоча такою можливістю скористалися лише 9 317 виборців, що становило 1,85% при загальній явці 47,4%, експертами був проведений глибокий багатофакторний аналіз підготовки та процесу е-голосування. Це дало можливість доопрацювати нормативну базу, вдосконалити технічне забезпечення, здійснити низку кроків для підвищення довіри громадян до е-виборів та е-голосування. А на виборах у 2019 році вже фактично половина виборців голосували через інтернет.

Впровадження е-голосування — питання не нове. Ще в 2012 році були спроби схвалення відповідної концепції, яка б закладала підґрунтя для впровадження е-голосування. Тоді головним мотивом була економія коштів на вибори. Однак законопроект був відкликаний. У листопаді 2017-го була схвалена «Концепція розвитку електронної демократії в Україні та план заходів щодо її реалізації». Вона передбачала формування засад впровадження е-голосування, е-плебісцитів та е-референдумів до 2018 р., а безпосереднє впровадження системи — до 2020 року. У червні 2019-го уряд затвердив «План заходів щодо реалізації Концепції розвитку електронної демократії в Україні на 2019-2020 роки», в якому, зокрема, вказано термін створення нормативно-правової бази для е-голосування — ІІІ квартал 2020 року.

Українські реалії

Однак сьогодні е-голосування перебуває більше на етапі обговорення, аніж реальних кроків з впровадження. Проте поточна ситуація вкрай актуалізує оперативне вивчення та адаптацію досвіду тих країн, які вже мають таку практику, як мінімум, пройшли перший, вкрай важливий етап. Це допоможе перед ухваленням рішення про впровадження технологій е-голосування врахувати низку факторів — від нормативних і технологічних до соціального контексту виборів. Адже успішність самого проекту й рівень довіри громадян до нього, перспективи подальшого розширення значно залежать від правильності та ретельності підготовки, точності реалізації всіх процедур. У протилежному випадку е-голосування може навпаки, підірвати довіру до всього виборчого процесу. Естонський досвід підготовки та впровадження ІКТ (інформаційно-комунікаційних технологій) у виборчий процес, зокрема, е-голосування, як їх важливої складової, його моніторингу, наступних досліджень і врахування їх результатів та висновків дозволить краще підготуватися до запуску е-голосування в Україні.

Перше е-голосування в Естонії: загальний контекст

Естонія вже на той час тримала європейську «пальму першості» у використанні ІКТ в державному секторі та приватному житті. Доступ до інтернету вже був закріплений як соціальне право. Показники його реалізації у 2005 році: 54% населення — користувачі інтернету, всі естонські школи підключені до мережі, 76% платників податків вже подавали декларації в електронному вигляді.

Високі темпи економічного розвитку, макроекономічна стабільність у поєднанні з активною підтримкою органів управління забезпечили рух до сильного інформаційного суспільства. «Принципи інформаційної політики Естонії на 2004—2006 роки» були спрямовані на впровадження е-послуг у всіх сферах, передусім у державній, забезпечення е-грамотності всіх верств населення, на синхронізацію національних заходів із пріоритетами та планами дій ЄС у цьому напрямку.

Нині уряд Естонії щорічно визначає пріоритети інформаційної політики й затверджує план дій. До нього входять заходи, які органи влади мають здійснити для розвитку інформаційного суспільства. Пріоритетами на 2005 рік, зокрема, були визначені: розробка відкритих е-систем державних служб, подальший розвиток е-документообігу, розвиток системи е-інформування населення, реорганізація систем ІКТ у сфері освіти та науки.

Для реалізації визначених пріоритетів були створені спеціальні портали, зокрема: портал електронного уряду, портал eCitizen, запущені проекти eSchool, X-Road. Технологічна інфраструктура, створена для е-голосування, включала:

1) забезпечення виборців електронними ідентифікаційними картами, оснащеними машинно-зчитуваним мікрочіпом;

2) забезпечення виборцям у режимі онлайн доступу до онлайн-бюлетенів з цими картами, які дозволяють здійснити електронну ідентифікацію та цифровий підпис;

3) впровадження програм перевірки ідентифікації з допомогою PIN-коду та відображення списків кандидатів від виборчих округів відповідно до ідентифікаційного номера виборця, шифрування його волевиявлення — «внутрішній конверт», а також підтвердження вибору цифровим підписом — «зовнішній конверт» і наостанок підтвердження фіксації голосу.

Спеціалісти з хакінгу ретельно протестували систему на предмет вразливості до зовнішніх втручань, після чого були внесені суттєві зміни в напрямку підвищення безпеки й блокування загроз. І в січні 2005 року був успішно реалізований пілотний проект із застосуванням е-голосування. Він стосувався місцевих консультацій щодо встановлення пам’ятника в Таллінні. Через інтернет проголосували 14 % виборців. Влада констатувала досягнення мети проекту.

Підготовка нормативної бази тривала кілька років. Питання впровадження е-голосування активно дискутувалося з 2000-го. У 2002 р. був прийнятий закон, який передбачав низку конкретних заходів для підготовки та проведення е-голосування. Коаліція, сформована після парламентських виборів 2003 року, внесла до коаліційної угоди пункт про створення необхідних умов для впровадження е-голосування на місцевих виборах 2005 року.

Була вирішена ключова розбіжність у позиціях коаліції та опозиції, що стосувалася нерівності між е-виборцями, для яких передбачалася можливість голосувати кілька разів протягом трьох днів, змінюючи своє волевиявлення, та традиційними виборцями, в яких такої можливості не було. До того ж, е-виборці могли взагалі анулювати результат свого е-голосування й проголосувати на виборчій дільниці. Крапку в дискусії поставив Конституційний Суд, який визнав, що запропонована система не порушує Конституцію і конституційні права. Підписання у вересні 2005 року відповідної поправки до закону президентом стало вирішальним кроком у підготовці нормативної бази. У червні 2005 року, після успішної пілотної апробації, були внесені зміни до Закону«Про вибори до Ради місцевого самоврядування».

У 2005 році правові засади е-голосування були закріплені в низці законів: Закон «Про вибори до Рад місцевого самоврядування» (§ 50); Закон «Про вибори до Рійгікогу» (парламенту Естонії, § 44); Закон «Про вибори до Європейського парламенту» (§ 43); Закон «Про референдум» (§ 37). Естонська національна виборча комісія заявила про відсутність технічних перепон чи загроз для проведення е-голосування. Після цього влада констатувала готовність до впровадження нового способу голосування, сформулювала його головні цілі. Серед них — збільшення загальної явки виборців, зокрема молоді, впровадження більш зручного способу електоральної участі в умовах інформаційного суспільства.

Вкрай важливим моментом став прояв електоральної етики суб’єктів виборчого процесу — політичних партій. Вони узгодили «Кодекс належної практики е-голосування», що мав сприяти його чесності. До цього долучилися всі партії, окрім двох, які принципово виступали проти нового способу голосування. Цей кодекс включав, у тому числі, низку обмежень щодо агітації. Партії домовилися утримуватися від критики й нападок на сам спосіб е-голосування, не організовувати колективних акцій волевиявлення, не відправляти матеріали е-кампанії із посиланнями на сайт е-голосування тощо. Факт добровільного прийняття такого кодексу майбутніми учасниками виборчих перегонів продемонстрував суспільству підтримку ними дій влади із запровадження інновацій, взаємну згоду щодо головних процедур.

Моніторинг та дослідження: висновки й рекомендації на майбутнє

Перше використання голосування через інтернет стало подією не лише національного, а й європейського та, значною мірою, глобального масштабу. За його ходом стежили спостерігачі з понад 30-ти країн. Прибічники е-голосування в стабільних демократіях пропагували його як спосіб розширення й укріплення демократії в своїх країнах. Влади держав, що декларують демократичні перетворення, заявили про зацікавленість в адаптації естонського досвіду на своїх майбутніх виборах. Для самої Естонії це був серйозний тест, від успішності якого залежало подальше впровадження нового способу голосування.

Експертами здійснювався ґрунтовний моніторинг процесу і наслідків першого е-голосування. Для опису й аналізу впливу е-голосування та зумовленої ним поведінки виборців при голосуванні було проведене телефонне опитування 939-ти респондентів, що мали право голосувати в 2005 році. Вибірка включала 315 е-виборців, 319 «традиційних», і 305 пасивних, які утрималися від участі в голосуванні. Опитування проводилося відомим в Естонії інститутом OYUuringukeskusFaktum як під час е-голосування, так і по його завершенні.

Що засвідчили результати досліджень?

Е-голосування та традиційне голосування на виборчій дільниці продемонстрували протилежні тенденції по віку. Традиційне майже лінійно зростало з віком. Для онлайн-голосування виявився характерним зворотний зв’язок. Найбільша вікова група інтернет-виборців — 30-39 років. Дослідники зробили висновок, що е-голосування більш суттєво впливає на молодих виборців, деякою мірою мобілізує зазвичай недостатньо представлений молодіжний електорат. У той же час, воно значно менше використовується виборцями 40-49 років і старшими. Перший естонський досвід не дав однозначної відповіді на запитання про міру впливу е-голосування на вирішення проблеми електорального абсентеїзму. Тож це питання досі залишається в центрі уваги фахівців з Естонії та інших європейських країн. Деякі корисні висновки дають результати пілотного дослідження Віденського університету.

Для виявлення потенційного впливу е-голосування на частоту електоральної участі дослідники порівняли дані про попередню участь у виборах із конкретним способом голосування на виборах 2005 року й зробили висновок про відсутність статистично значимої різниці. Серед традиційних виборців «стійкі» становили 77,6 %, а серед «електронних» — 70,2 %. «Нестійкі» виборці більше представлені в групі «електронних». В цілому соціологи дійшли висновку, що е-голосування суттєво не мобілізувало «електоральних уклоністів».

Відповіді ж на запитання, чи проголосували б е-виборці, якби в них не було можливості голосувати через інтернет, засвідчили, що 69,7 % проголосували б у будь-якому випадку, ще 13,6 % — вірогідно проголосували б, 4,9 % не проголосували б за відсутності е-голосування, а 13,6 % — скоріше за все не голосували б. Згідно висновку естонських експертів, у ситуації 2005 року ця, фактично, 1/5 частина виборців не здійснила б суттєвого впливу на загальну явку. Однак для подальшого впровадження е-голосування вона важлива.

Головні причини, що спонукали виборців голосувати через інтернет, вибудувалися в такому порядку: зручно, швидко і практично, спрощується участь у голосуванні (близько 2/3 респондентів), цікавість, хотілося дізнатися, як е-голосування працює на практиці (близько 1/5 опитаних).

Причини відмови від е-голосування «традиційних виборців» мали такий порядок: технічні перепони — 67,1 %; задоволеність традиційною системою — 21,4 %. Дещо здивував дослідників висновок, що відсутність довіри до системи і збереження традиційних «виборчих ритуалів» малозначимі для традиційних та пасивних виборців. Понад 80 % інтернет-виборців та 40—50 % традиційних і пасивних висловилися за подальше впровадження е-голосування. Це показало, що естонці в цілому до нього позитивно налаштовані.

Оскільки то був перший досвід е-голосування й стояло питання про його подальше впровадження на виборах до парламенту, Європарламенту та на референдумах, у респондентів також запитали про їх готовність користуватися цим способом в інших кампаніях, на що 80 % е-виборців заявили про готовність і надалі голосувати онлайн, а третина традиційних та пасивних — про те, що допускають таку можливість, і приблизно стільки ж — заперечують. Це зміцнило позиції прибічників збереження паралельного паперового голосування. Ще один, доволі неочікуваний результат, полягав у тому, що першість серед усіх виборчих кампаній отримали місцеві вибори. Тобто подальше впровадження е-голосування виявилося найбільш бажаним саме на виборах до місцевих рад.

Дослідження засвідчили, що стать (хоча чоловіки продемонстрували дещо більшу схильність) та тип населеного пункту, де мешкають виборці, не мають значного впливу на переваги щодо е-голосування. Інша ситуація з рівнем освіти. Майже 60 % е-виборців мали більш високий рівень освіти, в той час як серед традиційних і пасивних цей показник становив близько 30 і 20 %, відповідно. Що стосується професійного статусу, то серед е-виборців найбільш представленими виявилися працівники державного сектору. Вочевидь, це пояснюється тим, що саме державні посадовці й служби стали головними провайдерами е-технологій. На другій позиції розташувалися представники приватного сектору. Також серед е-виборців виявилися найбільше представлені громадяни з високим рівнем доходів. Оскільки система е-голосування була розроблена естонською мовою, е-виборці були її носіями. Менше 1 % з них — російськомовні. Тож із соціально-демографічних характеристик найбільш значимим виявився вік.

Найбільш статистично значимий вплив здійснили рівень комп’ютерної грамотності та довіри до транзакцій в інтернеті. Виборці з високими показниками демонстрували більшу готовність до е-голосування. При тому е-голосування не продемонструвало небезпечних політичних ефектів, тобто виявилося політично нейтральним. Деякі відмінності у виборі партій е-виборцями не порушували політичний нейтралітет е-голосування. Цей результат був особливо важливим для експертів, оскільки від нього безпосередньо залежало подальше впровадження е-голосування.

Естонський досвід для України (замість резюме)

Е-голосування 2005 року в Естонії в багатьох тематичних звітах та публікаціях було назване «світовою прем’єрою». Подальше стрімке впровадження інновації в країні, показники онлайн-участі в парламентських виборах 2019 р. на рівні 47 % вказують на успішність проекту. Тож досвід цієї країни в підготовці та проведенні е-голосування варто вивчати та адаптовувати. Результати досліджень та висновки експертів також допоможуть врахувати низку важливих моментів ще на етапі підготовки та уникнути багатьох прорахунків. Отже, кілька важливих висновків:

— е-голосування має спиратися на детально розроблену правову базу; ключові норми й рішення мають узгоджуватись із рекомендацією Ради Європи про електронне голосування; в процесі її підготовки також вкрай важливо зняти «гострі кути» протиріч між ключовими політичними суб’єктами, які можуть дискредитувати інноваційний спосіб голосування чи нарощувати сумніви виборців в його легітимності;

— заслуговує на увагу й естонська новація створення «Кодексу належної поведінки партій». В умовах жорсткої конкуренції, протилежних внутрішньо-і зовнішньополітичних орієнтацій партій, що загострює конфліктність виборчого процесу, підрив довіри до е-голосування самими суб’єктами виборчого процесу може звести нанівець як підготовку до е-голосування, так і довіру виборців до нього. Більше того, кодекс, вочевидь, має поширюватись не лише на партії, а й на інші політичні інститути;

— впровадженню е-голосування має передувати реалізація кількох напрямків державної політики, а саме: 1) технологічного, спрямованого не лише на розвиток інформаційних технологій у різних сферах, розробку необхідного забезпечення для е-голосування, але й на широке залучення громадян до користування е-технологіями, збільшення надійності транзакцій в інтернеті. Це в сукупності створюватиме сприятливий е-фон для впровадження е-голосування, підвищуватиме рівень довіри до інновацій у виборчому процесі; 2) освітнього, що має на меті не лише підвищення комп’ютерної грамотності й обізнаності в сфері новітніх технологій та можливостей їх застосування; першочергового значення набуває обізнаність у сфері сучасної е-демократії та можливостей, які вона дає громадянам для впливу на владу; 3) комунікативного, необхідного як для узгодження позицій у процесі підготовки нормативної бази, так і для роз’яснення громадянам сутності й переваг е-голосування, зняття пересторог;

— і естонцями, й міжнародною спільнотою була позитивно сприйнята практика е-голосування впродовж трьох днів із можливістю зміни вибору й зарахування лише останнього, це розглядається як важливий запобіжник від різних видів «контрольованого», «примусового» голосування, від підкупу, а в країнах, де застосовуються/застосовувалися в недалекому минулому подібні практики, це особливо важливо. В той же час, експерти рекомендували продовжити термін е-голосування;

— перший запуск е-голосування має супроводжуватися ретельним моніторингом, науковими й емпіричними дослідженнями. Це важливо не лише для вдосконалення й оптимізації подальшого впровадження інновації, але й для зміцнення довіри суспільства до виборів в цілому та нових е-інструментів, зокрема.

Джерело: Юридичний вісник України

Думка експерта

Правова культура здійснення підпису в Україні

Опубліковано

on

Семен ЯЦЕНКО,
адвокат, провідний юрист відділу в ДУ «Інститут економіко-правових досліджень імені В. К. Мамутова НАН України»

У повсякденному житті кожна людина використовує такий письмовий засіб, як власноручний підпис. Це настільки важливий елемент документа, що навіть в Основному законі України підпис згадується декілька разів. Зокрема, зазначається, що для призначення всеукраїнського референдуму необхідно зібрати не менше як «три мільйони підписів громадян України»; нормативно-правові акти підписуються Головою Верховної Ради України, Президентом України, Прем’єр-міністром України; текст присяги скріплюється підписами осіб, які приводяться до присяги. Проте, ані в Конституції, ані в інших документах не роз’яснено, а що ж таке підпис, яким він має бути? 

Вірогідно, що здійснення підпису є правовою традицією, яка виробилася протягом століть фактичного використання підпису в такий спосіб, як це розуміють окремі люди, котрі його здійснюють. Зазвичай, прийнято вважати, що кожна людина визначається з формою (зовнішнім виглядом) власного підпису при отриманні паспорта громадянина України.

Зрозуміло, що підпис людини нерозривно пов’язаний із її іменем, що встановлено у Цивільному кодексі України. Цивільний Кодекс України визначає важливе місце імені людини, закріплюючи право кожної фізичної особи на ім’я в главі «Особисті немайнові права, що забезпечують соціальне буття фізичної особи». Зокрема, в статті 296 ЦКУ визначено, що «фізична особа має право використовувати своє ім’я у всіх сферах своєї діяльності», тобто не лише в тих сферах, які охоплюються регулюванням Цивільного кодексу України, але й в усіх інших сферах (зокрема, в адміністративному праві, процесуальних галузях права тощо, а також тих відносинах, в яких правове регулювання може бути відсутнє взагалі). Тобто кодекс юридично закріпив цю багатовікову правову традицію використання власної назви людини. Зокрема, в статті 28 ЦКУ встановлено, що «фізична особа набуває прав та обов’язків і здійснює їх під своїм ім’ям».

Традиційно в Україні для найменування людини застосовувалося прізвище, ім’я та по батькові. З недавніх пір ця традиція почала витіснятися європейським зразком – застосовується ім’я та прізвище особи. Але на виконання графічного підпису особи це навряд чи може мати який-небудь вплив. На мою думку, використання амбітних та каліграфічних підписів було запозичене в аристократії ще з тих часів, коли більшість населення не вміло писати. Можна бачити, що підписи бувають абсолютно різними – примітивними (два – три елементи, а то й узагалі один) чи дуже складними, виведення яких займає значну площу паперу, й більше часу, ніж написання від руки прізвища, імені та по батькові. Можна погодитися з тим, що зображення підпису залежить лише від фантазії його власника та бажання останнього або заощадити, або витрачати час.

У діловодстві підписом називається реквізит документа, який складається з назви посади чи статусу підписанта, власного підпису та його розшифровки. Проте таке розуміння власного автографу вже враховує багатовікову традицію, а не формує її. Тобто фізичні особи використовують графічне зображення підпису за традицію й виключно на власний розсуд.

Важливість власного підпису та його якості обґрунтовується статтею 28 Цивільного кодексу України, тобто опрацьовуючи документ, важливо встановити, чи дійсно конкретна особа його підписала. Звісно, що в разі спору, цей підпис буде перевірятися експертом-почеркознавцем, і маленьке за обсягом зображення підпису, скоріш за все, призведе до того, що у висновку експерта буде написано «вірогідно належить» або «вірогідно не належить», тобто ймовірність встановлення особи, яка набула, змінила чи припинила права та обов’язки, буде мінімальною. В такому разі необхідно обов’язково вручну розшифровувати графічний підпис особи – власноручно записувати прізвище, ім’я та по батькові.

Варто звернути увагу й на те, що в такому разі графічне зображення власного автографу де-факто втрачає будь-яке значення, оскільки воно було вигадане для того, щоб зменшити час, необхідний для підписання документа, особливо, якщо імен багато, бо в такому разі підписанту треба взагалі більше часу.

Наразі доволі часто можна зустріти такі аномалії, як, зокрема, факсиміле (яке може бути використане, якщо засноване на власноруч підписаному договорі, тобто за допомогою факсиміле можуть бути підписані лише наступні документи), роздрукований на принтері підпис, підпис відтворений підлеглою особою чи родичем, «вставлене» фото підпису в електронний документ (docx, pdf тощо); надто спрощений чи навіть спотворений підпис (гачок, галочка, петля тощо), який навіть загальними рисами не відповідає звичному підпису особи.

Подібні підписи, при їх правовій оцінці, варто, на мою думку, прирівнювати до таких, які відсутні, а особу, котра надіслала такий документ, встановлювати іншим чином: за допомогою адреси електронної пошти, адреси на конверті та додатку до такого супровідного листа; за наявності обов’язкової печатки (нотаріуса, державного реєстратора, керівника адвокатського об’єднання на ордері тощо), бланку суворої звітності тощо. Звісно, що сам факт вчинення правочину іншою особою, підробка підпису тощо свідчить про відсутність правочину як такого, як і про ймовірність вчинення кримінального правопорушення.

Проте в деяких ситуаціях такі ганебні «правові» традиції відображаються в анекдотах на кшталт: «Бухгалтер при одержанні нового паспорта розписалася за звичкою підписом директора»… Проте часи змінюються, і тепер ми можемо використовувати й електронні документи. Одразу варто зазначити, що правова культура використання електронних ділових «паперів» в Україні лише формується, тому електронний цифровий підпис надається іншим особам для використання шляхом передачі ключа та паролю до нього, попри те, що електронний цифровий підпис не можна перевірити на автентичність, оскільки він у силу закону має таку ознаку як неспростовність. У той же час один і той же документ де-факто відтворюється і в електронній, і в паперовій формах.

Також у деяких випадках за електронні документи сприймають такі, які не можуть визнаватися електронними взагалі. Зокрема, одержується форма документа, виготовлена в pdf, її або роздруковують для заповнення від руки, або за допомогою спеціальної програми переводять у формат docx, заповнюють, роздруковують, підписують, відскановують. Такий документ дорівнює статусу фотокопії чи ксерокопії (які не засвідчені власним підписом, навіть якщо він там відсканований), але встановити справжність підпису, вірогідно, неможливо. Тобто таке виготовлення документів, за відсутності оригіналів, втрачає будь-який юридичний сенс.

Підпис настільки важливий, що за повідомленнями ЗМІ, прийняті Верховною Радою України закони, можуть чекати на підпис Президента України тривалий час. Але саме недостатній рівень правової культури підпису посадової особи й обумовлює таку ганебну ситуацію. Зокрема, стаття 94 Конституції України визначає, що «Президент України протягом п’ятнадцяти днів після отримання закону підписує його, беручи до виконання, та офіційно оприлюднює його або повертає закон зі своїми вмотивованими і сформульованими пропозиціями до Верховної Ради України для повторного розгляду. У разі якщо Президент України протягом встановленого терміну не повернув закон для повторного розгляду, закон вважається схваленим Президентом України і має бути підписаний та офіційно оприлюднений».

Таким чином, у випадку, якщо Президент України допустив «непідписання» такого закону, діє конституційна презумпція того, що цей закон вважається схваленим главою держави. У такому випадку Голова Верховної Ради України повинен підписати такий закон й опублікувати його в газеті «Голос України» самостійно. Звісно, в разі незгоди з цим, Президент України може спробувати визнати такий закон неконституційним, але, на мою думку, підстав для цього немає. Взагалі було б доцільним, аби Конституційний Суд України дав роз’яснення цієї статті: чи може Голова Верховної Ради України зволікати з підписанням закону, в який термін він повинен підписати цей закон і направити Президенту, та чи має право глава парламенту, не дочекавшись підпису чи вето по завершенню 15-денного строку, підписати й опублікувати цей закон? Адже відповідно до статті 75 Конституції України, єдиним органом законодавчої влади в Україні є Верховна Рада України.

Іншим прикладом важливості підпису є стаття 106 Конституції України, яка визначає, що Президент України з наступним затвердженням цих рішень Верховною Радою України не підписує самостійно Укази та Розпорядження з наступних питань:

  • призначення та звільнення глав дипломатичних представництв України в інших державах і при міжнародних організаціях;
  • приймання вірчих і відкличних грамот дипломатичних представників іноземних держав;
  • призначення очільників Ради національної безпеки і оборони України;
  • приймання в разі необхідності рішення про введення в Україні або в окремих її місцевостях надзвичайного стану, а також оголошення, в разі необхідності, окремих місцевостей країни зонами надзвичайної екологічної ситуації.

Такі акти «скріплюють підписами Прем’єр-міністр України і міністр, відповідальний за акт та його виконання. Водночас на офіційному сайті Глави держави згадка про такі додаткові візи його вищезгаданих указів відсутня. Тож, на мою думку, говорити про правову культуру використання підпису в Україні можна лише з урахуванням того, що дана правова культура «є такою, що розвивається» (як і Україна, в принципі).

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Думка експерта

Організована злочинність в Україні: від примітивізму до професійної витонченості (реанімація забутої проблеми, яка набула рафінованого вигляду)

Опубліковано

on

Шостого травня виповнюється 30 років з Дня заснування Спеціальної служби по боротьбі з організованою злочинністю (Головного управління по боротьбі з організованою злочинністю (ГУБОЗ). Отже, ювілей. У зв’язку з цим пропонуємо статтю доктора юридичних наук Олени БУСОЛ, полковника міліції у відставці, (проходила службу в Управлінні по боротьбі з організованою злочинністю ГУ МВС України в Сумській та Київській областях), заступника начальника відділу — керівника групи по боротьбі з корупцією Міжвідомчого науково-дослідного центру із проблем боротьби з організованою злочинністю при Раді національної безпеки і оборони України, а також кандидата юридичних наук Богдана РОМАНЮКА — генерал-лейтенанта міліції у відставці, екс-першого заступника начальника Головного слідчого управління МВС України та керівника Управління МВС України в Львівській області (працював на керівних посадах у Координаційному комітеті по боротьбі з корупцією і організованою злочинністю, керівник Міжвідомчого науково-дослідного центру з проблем боротьби з організованою злочинністю при Раді національної безпеки і оборони України).

Олена БУСОЛ
доктор юридичних наук, полковник міліції у відставці, заступник начальника відділу — керівник групи по боротьбі з корупцією Міжвідомчого науково-дослідного центру із проблем боротьби з організованою злочинністю при РНБОУ
Богдан Романюк
кандидат юридичних наук, генерал-лейтенант міліції у відставці, екс-перший заступник начальника Головного слідчого управління МВС України та керівник Управління МВС України в Львівській області

Цим самим автори у статті реанімують проблему організованої злочинності в Україні, про яку, на їх переконання, уже всі давно забули, а точніше — вдають, що її вже, нібито, не існує й ніхто про неї практично не згадує.

Реконструюючи розвиток організованої злочинності та боротьби з нею, Олена Бусол і Богдан Романюк, зазначають, що деякі українці, особливо молодь, вже не пам’ятають про існування цього соціального явища в примітивному вигляді, проте воно не зникло, а, навпаки, організована злочинність досягла свого професійного рівня, стала замаскованою, ешелонованою, міцно вкоріненою у владні структури, в тому числі в правоохоронні органи, забезпечивши собі захист, та діє нині відкрито, зухвало через глибокі корупційні зв’язки. Отже, якщо організована злочинність спочатку, в основному, займалася накопиченням капіталу, потім — рвалася до влади, то сьогодні прагне керувати державою.

На початку розбудови незалежної України організовані злочинні угруповання вдавалися до тяжких злочинів, зокрема вбивств на замовлення своїх конкурентів. При об’єктивному примітивізмі тодішніх організованих злочинних груп професіонали у владі створювали такі потужні інституції, як Координаційний комітет по боротьбі з корупцією і організованою злочинністю, ГУБОЗ.

Автори наводять ряд прикладів яскравих проявів теперішньої організованої мафії. Ось деякі з них. В українській державі є Антимонопольний комітет України — державний орган зі спеціальним статусом, метою якого є забезпечення державного захисту від конкуренції у підприємницькій діяльності. Одночасно, не є секретом те, що деякі «господарі» захопили 70 % економіки України. Це контрастує з політикою США, де всім відомий Білл Гейтс створив завдяки своєму розуму цілу імперію, але його компанію розділили на частини, бо вона в певний час стала монополістом. Інший приклад — на всіх українських автозаправних станціях сьогодні ми бачимо одну й ту саму ціну, що вказує на ознаки монопольної змови олігархів, які рвуться до влади через своїх ставлеників у парламенті. Бо вони ще на початку 90-х років засвоїли та навчили своїх дітей й онуків: щоб керувати економікою, треба очолити державу.

Частина 1. Від артілей до політизованої структури закритого типу

Організована злочинність в Україні має давнє походження та пройшла півстолітній шлях від примітивізму до професійності. На кожній стадії свого розвитку організована злочинність трансформувалася та змінювала сутність.

Стадія зародження та формування організованої злочинності — це період перебування України у складі СРСР у 40-х–50-х років минулого століття, раніше — спостерігалася лише професійна злочинність, яка має свою тривалу історію. Наприкінці 1950-х–1960-х років діяльність організованої злочинності починає виливатися в створення нових економічних структур — різних артілей, мета яких — незаконне збагачення. Зокрема, показовою у цьому плані була артіль «Трудівник» у Львівській області. У 1961 р., у результаті розслідування прокуратурою області, ряд працівників цієї організації було арештовано за розкрадання державних коштів в особливо великих розмірах, із яких 8 чоловік було засуджено до вищої міри покарання — розстрілу. Значною мірою цеховики сімдесятих–вісімдесятих відрізнялися від своїх попередників — тих самих «крамарів», яких так презирливо називали в пресі, та яких влада безжально знищувала на початку шістдесятих років. До складу артілі «Трудівник» входило близько дев’ятнадцяти осіб. Діяльність артілі підпадала під категорію ідеологічно шкідливих явищ, але в ті часи, в глибинці, якою вважалася Львівщина, завжди можна було дозволити собі більше «вольностей з законом». Виробництво одягу та аксесуарів трудовою артіллю навіть не можна було назвати підпільним, адже деякі речі шилися цілком легально. Приховували від держави артільники лише обсяги свого успішного виробництва.

Бізнес дуже швидко став не просто рентабельним, а дуже вигідним і прибутковим. У 1961 році вся група з дев’ятнадцяти осіб була заарештована. Й хоча інкримінували їм статті, пов’язані з розкраданням, в реальності ж усе було не зовсім так. Просто для успішної підприємницької діяльності в СРСР не тільки не існувало правової бази, а й сама можливість збагачення приватно в корені суперечила соціалістичній економіці. На суді «артільщиків» звинуватили в розкраданні державних коштів в особливо великих розмірах — на суму майже в два мільйони рублів. В результаті, половина складу артілі (вісім осіб) були засуджені до розстрілу, хоча й виготовляли продукцію в офіційно зареєстрованої артілі, тобто їх діяльність була санкціонована державою — сировину, з якої виготовлялися плащі та костюми, артільники офіційно закуповували на складі.

Саме з часів запровадження Нової економічної політики в законодавчій базі СРСР залишилися неліквідованими лазівки, які дозволяли займатися приватним виробництвом. Психологія тих людей і методи їхньої роботи значно відрізнялися від психології і методів цеховиків більш пізньої пори. На зміну артільникам згодом (у період «застою») прийшли цеховики, які сировину придбали фактично шляхом розкрадання державної власності, адже дозвільної бази для приватного виробництва в той час у СРСР не існувало. Проте, цеховиків усвідомлення криміногенності їхніх дій так само не зупиняло.

На етапі 1970–1980- х років організована економічна злочинність вже застосовує як інструмент — корупцію, у тому числі у вищих органах державної влади. Широковідомими є кримінальні провадження щодо деяких високопосадовців СРСР, керівників Узбекистану та інших середньоазіатських республік. Тому є закономірним, що в листопаді 1985 року вперше на Колегії МВС СРСР було визнано наявність організованої злочинності в державі.

Стадія системного накопичення первинного капіталу

Кінець 1980– початок 1990- х років характеризується запровадженням в СРСР так званої «перебудови», яка була пов’язана з деякими послабленнями в державному управлінні, у тому числі в галузі економіки та фінансів. Громадянам законодавчо було дозволено створювати приватні кооперативи з різних видів діяльності. Кооперативи ці звісно не мали будь-якої належної матеральної бази та сировини, тому їх керівники вступали в неправомірні зносини з державними підприємствами, банками та використовували їх ресурси для своєї діяльності й збагачення. Правоохоронним органам під виглядом створення сприятливих умов для розвитку цих нових економічних чи фінансових установ тривалий час було категорично заборонено проводити перевірку їх діяльності. Широкого розквіту набули рекет, спекуляція, незаконного обмін валют тощо. З іншого боку, в цей час відбувся нічим не обґрунтований різкий сплеск цін на товари широкого вжитку, що призвело до зубожіння широких верств населення. Окрім цього, більшість громадян втратили чесно зібрані грошові заощадження в ощадних касах. Усе це тривало в період неконтрольованого розвитку кооперації, державної промисловості. Тоді ж була ліквідована державна монополія на зовнішню торгівлю, виробництво алкоголю тощо.

Нераціональні реформи, вже в незалежній Україні, також не могли створити надійного захисту від діяльності організованих злочинних угрупувань, а лише, навпаки, — сприяли їм. Як зазначають дослідники, саме цим періодом датовані перші прояви зрощування кримінальних злочинних елементів зі злочинцями в галузях економіки і фінансів. Це призвело до появи «тіньової» економіки, «білокомірцевої» злочинності, також розпочався процес втягування в злочинну діяльність окремих працівників державного апарату та правоохоронних органів. Саме в цей час ще розрізненні злочинні групи починають накопичувати первинний капітал і професійний потенціал.

У зв’язку з такою ситуацією, у 1985 р. в структурі МВС України були створені перші підрозділи боротьби з організованою злочинністю та спеціальний міжвідомчий орган — Координаційний комітет по боротьбі з корупцією й організованою злочинністю. На той час правоохоронним органам вдалося суттєво вплинути на прояви організованої злочинності, але, в основному, це стосувалося організованих груп кримінального спрямування, які займалися рекетирством та іншими формами здирництва. Були викриті та притягнуті до кримінальної відповідальності відомі організовані злочинні групи Авдишева, Киселя, Савлохи та ін. Водночас це був період, коли появилися перші спроби відмивання коштів незаконного збагачення. Але новостворенні правоохоронні органи незалежної України, у цей період, ще не були, через неналежну кваліфікацію, достатньо ефективними у впливі на справжню організовану злочинність, у середовищі якої відбувалися значні трансформаційні процеси й вона підвишувала свою «кваліфікацію». На заваді було й чинне кримінальне законодавство. Воно спонукало правоохоронців лише на викриття найнижчих ланок організованої злочинності.

Перерозподіл великої суспільної власності в Україні

Це період від 2000 до 2010 рр., коли відбувалися другий і третій етап приватизаційного процесу. Перший етап приватизації з використанням приватизаційних цінних паперів — майнових сертифікатів, був відволікаючим маневром (перебудови суспільної свідомості: соціалізм — капіталізм) у вигляді м’якого переходу до великої приватизації промислового комплексу держави. Цей період характеризується відсутністю будь-якої системної правової регуляторної політики, підтримки державних підприємств і доброчесних підприємців.

Стадія вкорінення представників організованої злочинності в державні органи влади та управління, що відбувалося з метою впливу на суспільноекономічні процеси в державі для забезпечення надійного прикриття від кримінального та інших видів переслідувань за подальшу неправомірну діяльність з накопичення надприбутків, розпочалася після фінансово–економічної кризи, послаблення приватизаційного процесу (2010 р.), що, в свою чергу, призвело до гальмування та зменшення надходжень від приватизації в бюджет.

Скориставшись своїм впливом на управлінські процеси в державі та стан її недосконалого управління економікою та фінансами, організована злочинність на новій основі об’єднує свої зусилля з метою корисливо-насильницького впливу на них. Організовані кримінальні структури стали більш ієрархічними, глибоко законспіровані та отримали своїх корумпованих лідерів, Сьогодні вони є й у владі і прагнуть до розширення масштабів своєї протизаконної діяльності, в тому числі за межами України. Організована злочинність інтегрується до високоприбуткових галузей економіки та фінансової сфери, що несе реальну загрозу національній безпеці України.

Така трансформація цього соціального негативного явища призвела до того, що в Україні не має об’єктивної інформації про масштаби організованої злочинності та рівень корупції в сфері економіки та фінансів. Систематичне порушення економічних ринкових законів і правових норм переслідує лише одну мету — подальше неправомірне накопичення капіталу й непомірне незаконне збагачення. Відбулася зміна напрямів діяльності організованих злочинних угрупувань, у результаті чого частина тіньової економіки стала елементом симбіозу злочинних і легальних економічних структур. Набуло широких масштабів організоване розкрадання державних матеріальних, зокрема природних, ресурсів та фінансових коштів, про що свідчили кримінальні провадження в Україні. Отримані незаконні доходи відмиваються через складну систему фіктивних оборудок і банківських операцій та осідають на рахунках у зарубіжних фінансових структура або відтак повертаються в Україну як нібито інвестиції чи використовуються для скуповування нерухомості. Вважається, що нині банківська система України стала великою монополізованою та політизованою структурою закритого типу і не передбачає прозорої й відкритої фінансової звітності, створення комітетів аудиторської перевірки та контролю можливих результатів фінансових ризиків. Закритість банківської діяльності, недотримання принципу соціальної відповідальності більшою мірою сприяє спекулятивним оборудкам і швидким надприбуткам.

За різними оцінками, за період від 1991 р. і до сьогодні з України виведено в офшори понад 150 млрд дол. Через використання офшорів наша держава втрачає 200–300 млрд грн. щороку — приблизно третину бюджету країни. І це в той час, коли Україна постійно випрошує в міжнародних фінансових установ по фінансове кредититування. Отже, ці величезні фінансові ресурси, а також кошти банків та інших фінансових установ не виконують належним чином своєї основної функції — кредитування економіки нашої держави.

Перша офіційна констатація наявності організованої злочинності в Україні

На питання, з чого все починалося, ознайомимо читачів з тезами доповіді щодо стану проблем боротьби з організованою злочинністю та тіньовою економікою 1995 року. Так, 1 лютого цього року на «круглому столі» в конференц-залі УНІАН Українським центром економічних і політичних досліджень був представлений аналітичний звіт про тіньову економіку та організовану злочинність в Україні та проблеми боротьби з ними. Доповідь представили керівник ради експертів УЦЕПД Олександр Разумков, який раніше обіймав посаду першого помічника Президента України, Юрій Гаврилов — генерал-майор СБУ, у минулому помічник Леоніда Кучми з питань держбезпеки, Олександр Пасхавер — позаштатний радник президента з економічних питань, Володимир Сіденко — завідувач відділом Інституту світової економіки і міжнародних відносин, що виконував раніше обов’язки наукового консультанта Президента з питань зовнішньоекономічної діяльності. Це була перша спроба недержавної організації надати узагальнюючу оцінку «кримінальному постсоціалістичному диву», запропонувати варіанти його «врегулювання».

У період з липня 1994 по січень 1995 року жодній із проблем не приділялося стільки уваги керівництвом України, як протидії мафіонізаціі суспільства. Все це, безумовно, сприяло мобілізації громадської думки, створювало несприятливе суспільне середовище для діяльності «п’ятої влади».

Політичні декларації підкріплювалися і практичними кроками. Було підсилено правові основи діяльності правоохоронних органів у цій сфері. Один з перших указів Президента того часу був присвячений саме цим проблемам. Вживалися й необхідні організаційні заходи. Враховуючи недостатні кадрові, фінансово-матеріальні, правові можливості окремих органів правопорядку, можливість тиску на них високих посадових осіб, а також безпосередній зв’язок частини правоохоронців з криміналітетом, ставка була зроблена на спеціальні міжвідомчі оперативно-слідчі групи при Генеральній прокуратурі України. Ці групи почали слідчі та оперативно-пошукові дії, в тому числі по майже 50 резонансних справах, в яких фігурували представники вищих ешелонів влади. Тільки в Києві у 1994 р. було виявлено 31 організовану злочинну групу, якими було вчинено 54 злочини, серед яких — шахрайство, розкрадання в особо великих розмірах, розбійні напади, хабарництво, вбивства. «Злочинний елемент» все нахабнішав, все активніше протидіяв силам правопорядку, в тому числі із застосуванням вогнепальної й холодної зброї. Таким чином злочинний світ оголосив справжню війну суспільству, державі, правоохоронцям. За 1991–1994 рр. в Україні від рук озброєних злочинців при виконанні службових обов’язків по боротьбі зі злочинністю та охороні правопорядку загинуло 110 та було поранено 1 481 працівника органів внутрішніх справ.

Зазначені заходи «нової влади» знаходили підтримку практично всіх верств населення, впливових політичних сил, засобів масової інформації, створювали реальні умови для очищення державних інститутів від корупції та зловживань, оздоровлення суспільства в цілому. Тридцятого січня 1995 року відбулося розширене засідання Координаційного комітету по боротьбі з організованою злочинністю і корупцією при Президентові України. На цьому засіданні були підбиті перші підсумки оголошеної антикримінальної «війни», вперше пролунали незадовільні оцінки її заходів. Поряд з досягненням конкретних позитивних результатів виявилися певні прорахунки, дефіцит ресурсів, які могли бути спрямовані на реалізацію поставлених завдань, а головне — відсутність всебічного й повного уявлення про явища, з якими зіткнулося українське суспільство, нерішучість усіх ешелонів влади в здійсненні практичних антикримінальних заходів.

Певне уявлення про тодішні масштаби кримінального сектора економіки дали й офіційні заяви керівників українських правоохоронних органів. Так, глава СБУ В. Радченко стверджував, що 40–50% фінансового капіталу в Україні має тіньове походження. Заступник міністра внутрішніх справ Ю. Вандін тоді ж заявляв, що валютний обіг тіньових структур складав від 8 до 10 млрд. дол США («Фінансова Україна», 25.07.1995 р.). Віце-прем’єр-міністр В. Дурдинець прокоментував, що за 9 місяців 1995 р. з України по бартеру вивезено товарів на 1,98 млрд дол США. Більше 1 млрд. дол — залишилося за кордоном («Голос України», 25.11.95 р.). Ці та інші непрямі показники свідчать, що кримінальний сектор тіньової економіки мав значну вагу і, на думку окремих фахівців, становив не менше половини її обсягів.

Висновки з аналізу тіньової економіки в Україні в буремні 90-ті

1. Держава втрачає можливості реального управління економікою, оскільки більше половини економічної діяльності має неофіційний характер, не потрапляє під дію державно-правових регуляторів. Центральні органи влади не володіють об’єктивними макроекономічними показниками. Так, наприклад, вважається, що в 1994 р. валовий внутрішній продукт становив 38,9% від ВВП 1989 р. Реально він становив 74,3%. Це деформує уявлення, в тому числі і державного керівництва про об’єктивний стан економіки, ускладнює формування ефективної економічної політики.

2. Тіньова економіка руйнує економічну систему держави. Сконцентрований тут капітал не спрямовується на інвестування національного виробництва, не може бути використаний для підтримки соціальної інфраструктури, об’єктивно сприяє зростанню податкового пресу, що в свою чергу, ще більший об’єм економіки заганяє в тінь.

3. Тіньова економіка має антинаціональний характер, заважає утворенню крупного легального національного капіталу. Основні вільні фінансові ресурси, сформовані в цьому секторі, направляються за кордон для їх збереження. Національна економіка виснажується, й одночасно інвестує економіки інших країн. За експертними оцінками з 1991 по 1995 років з України нелегально було виведено 15 — 20 млрд дол США. Тіньова економіка створює певний інвестиційний вакуум, який буде заповнюватися іноземним капіталом, і в першу чергу з країн СНД. Це не тільки поставить національну економіку під значний зовнішній вплив, але, безумовно, матиме серйозні політичні наслідки.

4. Тіньова економіка розбещує суспільство. Вона деформує свідомість людей, привчає ігнорувати встановлені державою правила, веде до правового нігілізму. Нові ринкові відносини ототожнюються в суспільній свідомості з протиправною діяльністю, що формує психологічний опір реформам.

5. Тіньова економіка є економічною й фінансовою базою утворення паралельній державі інфраструктури влади.

Час, коли найприбутковішим бізнесом стала політична влада

Враховуючи зазначене, слід усвідомити, що політична влада того часу не могла завдати нищівного удару по «п’ятій владі», не обмеживши масштаби тіньової економіки і, особливо, її кримінальної частини. У свою чергу, тіньова економіка не може бути локалізована зусиллями правоохоронних органів або внаслідок одноразової політичної або економічної кампанії будь-якого рівня активності.

Обсяги тіньової економіки можуть бути зменшені лише в результаті здійснення глибинних загальноекономічних реформ, корінних змін в існуючому економічному режимі. Це підтверджує й практичний досвід діяльності тодішньої «нової влади». Так, скасування квот і ліцензій у зовнішньоекономічній діяльності, фіксування валютного курсу карбованця, вирівнювання внутрішніх цін і цін на міжнародному ринку на ряд видів продукції фактично ліквідували цілі сфери, де формувалися надвеликі тіньові капітали, а держава, національна економіка втрачали відповідні ресурси.

Перша група згаданих змін пов’язана з ліквідацією транзитного стану колишньої загальнодержавної власності. Реально нею розпоряджалися керівники підприємств, міністерств і відомств, регіональна еліта, представники вищих ешелонів держави, в тому числі накопичуючи за її рахунок власний капітал. Саме тому в Україні найбільш прибутковим бізнесом стала політична влада.

У доповіді наводилися суми капіталів, нелегально вивезених за кордон. Це приблизно 15–20 млрд дол. США, що є реальними фінансовими ресурсами «п’ятої влади». За повідомленням заступника голови СБУ А. Бєляєва, 60% капіталу знаходяться в руках кримінальних структур.

За даними ФБР США, в 1992–1993 рр. тільки організовані злочинні угруповання (мається на увазі — рекетирсько-кримінальні групи) країн СНД незаконно вивезли на Захід понад 15 млрд дол. США. Для порівняння можна відзначити, що сумарний бюджет Генеральної прокуратури, СБУ та МВС України на 1996 р. передбачався в розмірі 79,7 трлн. крб., або близько 400 млн дол США.

«П’ята влада» встановила свою «податкову систему». За оцінками СБУ, 90% фірм знаходилося під впливом злочинних угруповань. Мафія здійснювала тотальний контроль над комерційною і, значною мірою, — над державною торговою мережею. У зв’язку з тим, споживач був змушений платити на 20–30% дорожче за товари та послуги… Народ за свій рахунок фактично утримував дві паралельні влади — легітимну і кримінальну.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Думка експерта

Добровільне декларування активів громадянами чи податкова амністія?

Опубліковано

on

Віталій КУЛАКОВ, керуючий партнер Групи компаній ADVICE,
адвокат, PhD

Верховна Рада України не так давно ухвалила в першому читанні проект закону про внесення змін до Податкового кодексу України щодо стимулювання детінізації доходів та підвищення податкової культури громадян шляхом запровадження добровільного декларування фізичними особами належних їм активів та сплати одноразового збору до бюджету, ініційовиний Президентом України. 

Як було заявлено, автори законопроекту виходили з того, що за даними Мінекономіки у 2019 році рівень тіньової економіки склав 29% від обсягу офіційного ВВП країни у І кварталі 2020 року — 31%. Тож динаміка присутня, що є негативним для формування бюджетів усіх рівнів. Кількість неформально зайнятого населення віком від 15 до 70 років в Україні у 2019 році складала 3 460,4 тисяч осіб, у січні — вересні 2020 року — 3 275,5 тис. Наразі ці цифри суттєво не зменшуються, а відтак доходи таких громадян залишаються незадекларованими та з них не сплачуються передбачені законом податки і збори, що знову таки впливає на бюджети всіх рівнів. Частина громадян продовжують тримати в тіні свої активи, побоючись утисків та переслідувань з боку влади та активістів, які фактично продовжують ухилятись від сплати податків. Ухваливши даний аконопроект, Україна зробить черговий крок до імплементації Плану дій BEPS (приєдналось понад 135 країн світу), які спрямовані на забезпечення більшої прозорості та розширення бази оподаткування; забезпечить умови для належної сплати податків громадянами в подальшому та в цілому зробить крок до підвищення загального рівеня податкової культури громадян. Законопроектом пропонується: у період з 1 липня 2021 року до 1 липня 2022-го провести одноразове (спеціальне) добровільне декларування активів фізичних осіб, а саме:

– всі громадяни України (крім осіб, які за будь-який рік, починаючи з 1 січня 2005 року, подавали або мають подавати декларації відповідно до законів) може задекларувати майно, яке належить суб’єкту декларування на праві приватної власності, якщо такі активи були одержані (набуті) за рахунок доходів, що підлягали на момент їх отримання оподаткуванню в Україні та з яких не були сплачені податки і збори відповідно до вимог законодавств;

– можливе подання одноразової (спеціальної) добровільної декларації знеособлено (без ідентифікації декларанта) через спеціально уповноваженого представника декларанта — нотаріуса (крім тих, які в розумінні Закону України «Про запобігання корупції» є родичами осіб,що з 1 січня 2005 року, подавали або мають подавати декларації відповідно до законів);

– розмір податку складає 5% щодо валютних цінностей та інших активів, що знаходяться (зареєстровані) в Україні та 9 % щодо цінностей, розміщених (зареєстрованих) за кордоном, та 2,5% щодо номінальної вартості державних облігацій України з терміном обігу більше ніж 365 днів, придбаних декларантом у період із 1 січня 2021 року до 20 червня 2022 року до подання одноразової (спеціальної) добровільної декларації.

При сплаті податку, держава гарантує:

а) звільнення від відповідальності за порушення податкового, валютного законодавства та від обов’язку нарахування та сплати податків і зборів щодо доходів, які стали джерелом одержання (набуття) активів, зазначених таким декларантом в одноразовій (спеціальній) добровільній декларації;

б) нерозголошення відповідними державними органами та їх посадовими особами відомостей, що містяться в одноразових (спеціальних) добровільних деклараціях та доданих до них документах, за винятком випадків, коли це прямо передбачено законами або рішенням суду; в) заборону на використання відомостей, що містяться в одноразовій (спеціальній) добровільній декларації, в розслідуваннях та/або перевірках відносно декларанта, а також як докази у кримінальних провадженнях, справах про адміністративні правопорушення, цивільних та адміністративних справах.

Важливо. Законом визначено обсяг активів, які вважаються такими, з яких повністю сплачено податки і збори відповідно до податкового законодавства (незалежно від подачі декларації): квартира загальною площею, не більше 120 кв. метрів, або майнові права на таку квартиру або житловий будинок, загальною площею, яка не перевищує 240 кв. метрів, за умови наявності права власності на земельну ділянку відповідного цільового призначення; нежитлові будівлі некомерційного призначення та/або нежитлові будівлі незавершеного будівництва загальною площею не більше 60 кв. метрів; земельні ділянки, розмір яких не перевищує норми безоплатної передачі, за статтею 121 Земельного кодексу України; один транспортний засіб особистого некомерційного використання, який на дату завершення періоду одноразового (спеціального) добровільного декларування належав фізичній особі на праві власності (крім транспортного засобу, призначеного для перевезення 10 осіб i більше, легкового автомобіля з робочим об’ємом двигуна не менше як 3 000 куб. см та/або середньоринковою вартістю понад 375 розмірів мінімальної заробітної плати, встановленої законом на 1 січня 2021 року, мотоцикла із робочим об’ємом циліндрів двигуна понад 800 куб. см, літака, гелікоптера, яхти та катера); інші активи, сумарна вартість яких на дату завершення періоду одноразового (спеціального) добровільного декларування не перевищує 400 тисяч гривень. На завершення хотілося б зазначити, що обов’язковим паралельним кроком влади має бути ліквідація передумов, які сприяли й досі сприяють приховуванню доходів та активів.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі


Новини на емейл

Правові новини від LexInform.

Один раз на день. Найактуальніше.

Facebook

TWITTER

Календар юриста

В тренді

© ТОВ "АКТИВЛЕКС", 2018-2021
Використання матеріалів сайту лише за умови посилання (для інтернет-видань - гіперпосилання) на LEXINFORM.COM.UA
Всі права на матеріали, розміщені на порталі LEXINFORM.COM.UA охороняються відповідно до законодавства України.

Telegram