Земля як унікальний об’єкт правовідносин

Валентин ГОЛОВЧЕНКО,
кандидат юридичних наук, заслужений юрист України

Земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, що знаходяться в межах території України, є матеріальною та просторовою основою суверенітету української дежави. Ці ресурси визнані такими, що є об’єктом права власності українського народу, а права власника від імені народу покликані здійснювати органи державної влади й органи місцевого самоврядування (стаття 13 Конституції України). Право власності Українського народу на землю та інші природні ресурси є невід’ємною складовою права народу здійснювати владу й орієнтоване на задоволення публічних інтересів, забезпечення суверенітету й добробуту громадян України.

Зміст терміну «земля»

Чинним законодавством зміст терміну «земля» визначається переважно стисло і майже однозначно як національне багатство. Депутати та політики в своїх виступах оперують такими лаконічними дефініціями, як-от: «Земля — це код нації», «Земля — спадщина наших дідів і майбутнє наших дітей» тощо. Також земля — це не тільки те, що в ілюмінаторі чи на космодромі, вона має кілька визначень. Як географічна категорія земля є основою оточуючого середовища, а всі інші природні об’єкти й живі істоти не можуть існувати поза її межами. У цьому значенні біопотенціал землі не має жодних інших аналогів і не може бути оцінений у будь-якому грошовому еквіваленті. Крім природних властивостей, земля має економічні, соціальні, екологічні цінності. Особливу роль земля виконує в сільському господарстві. Земля України як частина земної кулі й елемент природи, що охоплює поверхневий шар земної кори, — це особливий й унікальний об’єкт права власності і правових відносин. Похідними від цього родового поняття є інші терміни, зокрема, такі як «земельна ділянка», «земельні відносини», «земельний кодекс», «земельне законодавство» тощо.

Земля і Конституція

У статтях 13, 14 Конституціїї України зазначено, що земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу є об’єктами права власності Українського народу. Ці положення відтворені в статті 324 Цивільного кодексу України та статті 148 Господарського кодексу України. У буквальному розумінні це означає, що тільки народ України є єдиним власником всіх без винятку земель України і тільки він має передбачене Конституцією право в повному обсязі вирішувати долю природних (тобто не створених людиною) ресурсів — володіти, користуватися й розпоряджатися ними. Згідно з частиною другою статті 13 Основного Закону, кожному громадянину України надано право користуватися природними об’єктами права власності народу відповідно до закону. Від імені українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією (частина 2 статті 13). Частини третя і четверта цієї статті встановлюють загальний правовий режим для всіх форм власності й господарювання, мають загальні приписи, що стосуються не тільки правових, але й економічних відносин у сфері землекористування.

Визнавши землю основним національним багатством та об’єктом права власності Українського народу, держава взяла землю під особливу охорону й гарантує саме ці права (частина перша статті 14 Конституції). Щодо громадян і юридичних осіб, то для них Конституцією гарантована лише можливість набуття і реалізації права власності (частина 2 ст. 14), хоча «Усі суб’єкти права власності рівні перед законом» (ч. 4 статті 13). Отже, розмежування повноважень щодо володіння, використання та розпорядження земельними ресурсами різними суб’єктами правовідносин Конституцією визначені нечітко й суперечливо. В умовах формування ринкової економіки кардинально змінюється і роль держави в економічних та правових відносинах, важливими принципами яких є свобода економічної діяльності і конкуренції всіх учасників господарської діяльності. Це має бути концептуальною основою для сучасної програми земельних перетворень.

Утім, складається враження, що під час ухвалення зазначених конституційних норм законодавець був переконаний, що земля як загальнонаціональне багатство не може належати окремим громадянам України на праві приватної власності. Якщо це так, то фермер, скажімо, за наслідками земельної реформи може отримати не право на землю, а право на право користування землею. Арендодавцем, як і раніше, залишиться держава в особі її органів влади. Чим тоді керувалися депутати тієї безсонної ночі — питання для роздумів і припущень. Можливо, політичними переконаннями минулих часів. Ознайомлення зі стенограмою засідання Верховної Ради надало б більш мотивовану відповідь. Нині ж очевидними є протиріччя й неузгодженості положень частин третьої й четвертої статті 13, а також статті 13 загалом і статті 14 Конституції України, які схожі радше на не доведені до рівня правових норм правові ідеї.

Земля — майно чи ресурс?

У юриспруденції дискусійним залишається питання, чи є земля майном і чи можна вважати земельні відносини з приводу землі майновими? Під час політичних і наукових дискусій відбувається підміна понять і доволі часто висловлюються різні думки щодо використання одного й того самого терміна «земля» в різних значеннях, а саме: якщо земля — це природний ресурс, то вона не є майном; коли ж ідеться про земельні ділянки, то вони є майном з відповідним цивільно- правовим статусом.

Останнім часом домінує позиція, згідно з якою всі земельні відносини (в тому числі й цивільно-правові) мають бути врегульовані лише земельним законодавством, оскільки земля як частина земної кулі не підпадає під визначення речі й не може бути об’єктом цивільно-правових відносин. Інші дослідники, надаючи перевагу цивільному законодавству, пропонують відмежувати цивільно-правове регулювання від земельно-правового.

Конституційний Суд України своїм рішенням цю проблему протлумачив так: « З огляду на норми розділу 1 «Загальні засади» Конституціїї України держава діє не тільки в порядку здійснення суверенної влади, але також і як суб’єкт цивільно-правових відносин (зокрема, в реалізаціїї відносин права власності) (статті 13, 14 Конституції України)» (Рішення КСУ № 17- рп/2001 від 6 грудня 2001 року (справа про угоди про розподіл продуккції)).

Роль «арбітра» в цій дискусії можуть виконати фахівці конституційного права, фундаментальні напрацювання яких має бути закладено в обґрунтування змін і доповнень до статей 13, 14 Основного Закону. «Конституція України як головне джерело національної правової системи є базою поточного законодавства» (Рішення КСУ від 12.02.2002 р. у справі про електроенергетику). Що стосується меж, способів, форм та порядку користування природними ресурсами Українського народу, то вони визначаються законодавством.

Законодавство і земельна реформа

Важливим моментом переходу України до ринкових відносин є проведення земельної реформи в Україні на основі відтворення корисних властивостей кожної земельної ділянки, приведення чинного законодавства у відповідність до міжнародних стандартів. Цей процес розпочався з прийняттям 18 грудня 1990 року Верховною Радою УРСР Постанови «Про земельну реформу». А 13 березня 1992 р. було ухвалено Закон «Про внесення змін і доповнень до Земельного кодексу України». Того самого дня Верховна Рада України ухвалила Постанову «Про прискорення земельної реформи». А 10 листопада 1994 року вийшов Указ Президента України № 616 «Про невідкладні заходи щодо прискорення земельної реформи у сфері сільськогосподарського виробництва». Це був початок нормотворчої й законотворчої діяльності, основною метою якої була зміна форми власності на землю й способу господарювання на основі роздержавлення і приватизації державної землі. Напрацьовану практику земельної реформи закріпив новий Земельний кодекс України, який було прийнято Верховною Радою України 25 жовтня 2001 року.

Надалі згідно з пунктом 5 частини 1 статті 92 Конституціїї України законодавча база щодо земельних та інших пов’язаних із землею відносин продовжувала зростати й накопичуватися. Такими законами є: Закон «Про форми власності на землю», Закон «Про селянське (фермерське)господарство», Кодекс України про надра, Господарський кодекс України (статті 148,149,150,151,152,153), Гірничий закон України, Водний кодекс України, Лісовий кодекс України, Закон «Про тваринний світ», Закон «Про охорону атмосферного повітря», Закон «Про рослинний світ», Закон «Про природно-заповідний фонд України», Закон «Про мисливське господарство та полювання», Закон «Про нафту і газ» тощо.

Закони й нормативні акти, що регламентують економічну політику в сфері аграрно-промислового комплексу, на жаль, виявилися недостатньо ефективними й не досягли основної мети — підвищення добробуту українського народу. Вони відкривали дорогу кому завгодно, тільки не справжньому виробнику сільськогосподарської продукції — селянину. Нині розвиток ринку земель сільськогосподарського призначення здійснюється в умовах відсутності закону про ринок земель. Питання про те, чи поверне він процес приватизації земель України сільськогосподарського призначення в конституційне русло, залишається поки без відповіді.

Висновки

1. Конституція України не може обмежуватися двома недосконалими статтями щодо регламентації такого суперважливого і специфічного об’єкта правового регулювання, як земля й земельні правовідносини. Основний Закон України повинен мати окремий розділ — «Земля України — національне багатство».

2. Одна з причин неефективності земельної реформи — недосконалість і неповнота конституційних положень щодо визначення правового статусу всіх категорій (видів) земель, що становлять територію Украї ни, в тому числі концептуальних засад реприватизації земель, площі яких у розрахунку на душу населення перевищують середньоукраїнські частки земель відповідних категорій, або іншим чином порушують принцип рівноправності, закладений у Конституії України.

3. Законодавство України має забезпечити розв’язання низки правових, економічних, соціальних та екологічних проблем, унеможливити обезземелення селян, усунути зі сфери земельних відносин недобросовісні та злочинні схеми і махінації, обмежити концентрацію землі у приватній власності, захистити здорову конкуренцію, сприяти досягненню рівноправного володіння землею всіма громадянами України.

Джерело: Юридичний вісник України

Поділитися

Твітнути