Життя з чистого аркуша: банкрутство фізосіб за новими правилами | LexInform - Правові новини, юридична практика, коментарі
Connect with us

Lexinform™ - платформа важливої правової інформації.

Для правників усіх спеціалізацій - свіжі новини про найважливіші нормативні акти і законопроекти з погляду їх значущості, показові та прецедентні рішення судів, коментарі до цих рішень, юридичний аналіз правових позицій, зокрема – рішень Верховного Суду.

Правові новини охоплюють події в Україні, а також світові юридичні новини, які справляють вплив на нашу правову дійсність, в тому числі – на розвиток вітчизняного законодавства та правової системи в цілому.

Репортажі та фахові звіти про найцікавіші заходи в царині права дадуть можливість не лишити поза увагою жодної значної події, а календар прийдешніх науково-практичних конференцій, форумів, круглих столів, експертних нарад та інших зібрань, присвячених нагальним юридичним проблемам, - допоможе не пропустити майбутніх заходів.

Тут постійно накопичуються варіанти розв’язання складних правових питань, неординарні юридичні висновки, аналітичні матеріали з практики правозастосування, досудового розв’язання спорів, зокрема арбітражу і медіації.

Автори - досвідчені адвокати, знані фахівці з різних галузей права пропонують власне тлумачення норм права та випробувані практичні прийоми, переможні правові аргументи для судового спору.

Думка експерта

Життя з чистого аркуша: банкрутство фізосіб за новими правилами

Опубліковано

on

Олександр Скляренко,
адвокат, керуючий партнер АО «Скляренко, Сидоренко і партнери»

Два тижні тому Верховна Рада прийняла Кодекс по процедурах банкрутства, який, на переконання чиновників, повинен підняти Україну у всесвітньому рейтингу Doing Business і залучити в країну додаткові мільярди доларів інвестицій. Найяскравішою новелою нормативно-правового акта, безумовно, стала поява інституту банкрутства фізичних осіб. Що про нього варто знати — спробуємо розібратися.

Банкрутство — це не фінансова смерть

Ідея введення в Україні банкрутства фізичних осіб виношувалася не один рік. При бажанні на сайті Верховної Ради можна знайти кілька законопроектів, присвячених врегулюванню цього питання. Але, мабуть, до вирішення проблеми руки законодавця дійшли лише зараз.

Девальвація гривні, труднощі з роботою, доступність банківських кредитів і життя невідповідно до своїх достатків — ці та багато інших причин у своїй сукупності й кожна окремо можуть призвести до того, що людина грузне в боргах, втрачає інтерес до життя й опускає руки. В такому випадку статус банкрута може стати шансом почати життя з чистого аркуша й не обтяжувати своїх спадкоємців додатковими фінансовими зобов’язаннями. Адже після судової процедури, досить детально розписаної Кодексом, частина боргів погашається за рахунок наявного майна, інші фактично прощаються. Тобто банкрутство для звичайного громадянина не є фінансовою смертю, а навпаки стає цілком цивілізованим способами захисту. Безумовно, і в ході самої процедури, і після оголошення банкрутом, людина буде обмежена в деяких правах. Але про це далі.

Тільки за власним бажанням

Ні банк, ні інший кредитор не можуть ініціювати питання про банкрутство людини. Подати до господарського суду заяву про неплатоспроможність може лише сам боржник (ст. 116 Кодексу) в чотирьох випадках (ст. 115):

  1. коли борги (прострочені зобов’язання) перевищили розмір тридцяти мінімальних розмірів зарплати. Цей розмір встановлюється щорічно в законі про держбюджет. З урахуванням нормативів 2018 року сьогодні мінімальний борг становить близько 4 тисяч доларів;
  2. якщо боржник припинив платити по кредитах або здійснювати інші планові платежі в розмірі понад 50% місячних платежів по кожному з кредитних та інших зобов’язань протягом двох місяців;
  3. винесено постанову у виконавчому провадженні про відсутність у фізичної особи майна, на яке можна звернути стягнення;
  4. при загрозі неплатоспроможності, коли є інші обставини, що підтверджують, що найближчим часом боржник не зможе виконати грошові зобов’язання або здійснювати звичайні поточні платежі.

Умови, за яких можна скинути із себе тягар боргів (особливо з огляду на останню підставу) досить «вигідні». Правда, для обґрунтування правомірності отримання статусу банкрута доведеться підготувати й зібрати досить значний пакет документів (ч. 3. ст. 116). Серед них — пропозиції у вигляді плану по реструктуризації боргів та декларацію про свій майновий стан (майно, доходи і витрати свої і членів сім’ї) за останні три роки.

А ще боржнику доведеться оплатити роботу арбітражного керуючого, який буде реструктуризувати борги, за три місяці вперед. Доказ авансування на депозитний рахунок суду цієї суми також доведеться додати до заяви.

Боржникам за валютними іпотеками не пощастило

Якщо ви, прочитавши умови для отримання статусу банкрута, вирішили, що зможете нарешті позбутися боргу перед банком за валютним іпотечним кредитом, то поспішимо вас розчарувати — не вийде. З огляду на те, що таких нещасних, як ви, чий борг за кредитну квартиру після девальвації гривні став у кілька разів більшим ніж вартість самої квартири, досить немало, законодавець вирішив зробити виняток. В іпотечних боржників, які не можуть обслуговувати свій кредит, немає можливості отримати статус банкрута. Їх змусять домовлятися з фінансовими установами, які в іншому випадку посипалися б через кількість фізосіб-банкрутів.

Відповідну норму спробували заховати в ст. 123, яка регулює питання діяльності зборів кредиторів. Частиною 7 цієї статті передбачено, що суд повинен закрити (припинити) провадження у справі про банкрутство фізичної особи, в тому числі і за своєю ініціативою, якщо «боржник не має фінансових можливостей виплачувати заборгованість по кредиту в іноземній валюті, забезпеченому квартирою або житловим будинком, який є єдиним місцем проживання сім’ї боржника, на умовах, передбачених цим кодексом». Замість банкрутства в іпотечного боржника єдиний вихід — реструктуризація. Для цього в перехідних положеннях кодексу передбачено відповідний механізм на 5 років, при якому валютний борг буде конвертовано в гривню за курсом на день відкриття справи про неплатоспроможність.

У рамках реструктуризації буде проведено оцінювання ринкової вартості житла, а сам борг зменшений на суму, пропорційно частині погашеного тіла кредиту. Й хоча такий підхід прямо суперечить ст. 24 Конституції України, яка гарантує рівність прав громадян і неможливість встановлення привілеїв чи обмежень за ознаками, в тому числі майновим станом, це, мабуть, не дуже хвилює законодавця на даному етапі.

Останню сорочку і квартиру не заберуть

Якщо протягом 120 днів з моменту відкриття справи про неплатоспроможність збори кредиторів не узгодять план реструктуризації боржника або ж ухвалять рішення про перехід до процедури погашення вимог, господарський суд повинен винести постанову про визнання боржника банкрутом і введення процедури погашення боргів (ст. 130). У цьому випадку арбітражний керуючий разом з боржником проводять інвентаризацію майна і визначають його вартість.

Майно, яке буде продано для погашення боргів, називається ліквідаційною масою (ст. 131). У цю масу включається все майно, в тому числі, отримане після початку справи про неспроможність, за деякими винятками.

До таких належать:

  • житло, яке є єдиним місцем проживання сім’ї боржника (квартира загальною площею не більше 60 квадратних метрів або житловою площею не більше 13,65 квадратних метрів на кожного члена сім’ї боржника, або житловий будинок, загальною площею не більше 120 квадратних метрів);
  • гроші на рахунках у пенсійних фондах і фондах соціального страхування;
  • майно, необхідне для задоволення насущних потреб боржника або членів його сім’ї;
  • майнові об’єкти вартістю не більше десяти розмірів мінімальної заробітної плати, (сьогодні це 37,23 тисяч грн), які є неліквідними або дохід від реалізації яких істотно не вплине на задоволення вимог кредиторів.

Правда останні два випадки (потреби і неліквід) доведеться доводити перед судом, оскільки тільки він може виключити такі об’єкти з ліквідаційної маси.

На свободу, але не із зовсім чистою совістю

Борги, які не вдалося погасити продажем майна, вважаються прощеними. Згідно ст. 134 господарський суд при винесенні ухвали про завершення процедури погашення боргів боржника і припинення провадження у справі про неплатоспроможність приймає рішення про звільнення боржника — фізичної особи від боргів. Із цього моменту в людини починається нове життя «з чистого аркуша». Втім є два нюанси. По-перше, банкрут не звільняється від подальшого виконання вимог кредиторів, пов’язаних з: 1) відшкодуванням шкоди, заподіяної каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю фізичної особи; 2) сплатою аліментів; 3) особистістю самої фізичної особи-банкрута.

По-друге, протягом певного періоду на банкрута накладаються окремі обмеження (ст. 135):

  • щодо нього протягом п’яти років не може бути знову відкрито провадження у справі про неплатоспроможність;
  • перед укладенням договорів позики, кредитних договорів, договорів поруки або договорів застави банкрут протягом п’яти років зобов’язаний письмово повідомляти про факт своєї неплатоспроможності інші сторони таких договорів;
  • людина позбавляється бездоганної ділової репутації на 3 роки.

Загалом інститут банкрутства фізичних осіб хоча й додасть роботи господарським судам, все ж повинен допомогти вирішити фінансові проблеми багатьох громадян.

Норму про невизнання банкрутами боржників по валютній іпотеці напевно спробують скасувати через Конституційний Суд. А те, наскільки ефективним виявиться запропонований механізм — буде ясно не раніше, а ніж через півроку дії кодексу.

Джерело: Юридичний вісник України

Думка експерта

П’ять проблем е-декларування, або Що не так з офіційним сайтом НАЗК?

Опубліковано

on

От

Володимир ФЛЬОНЦ,
громадська організація «Електронна демократія»

На третьому році роботи електронного реєстру декларацій офіційний статус веб-сайту Національного агентства з питань запобігання корупції висить під питанням, а разом із ним більш ніж два мільйони декларацій, які через нього подавалися.

Проблема перша — офіційний статус веб-сайту

Ми давно звикли до інтернет-сервісів — від онлайн-банкінгу до купівлі квитків. Але між Приват24 та офіційним державним сайтом є величезна різниця, яка полягає в свободі вибору. Ви можете вільно обрати собі банк, водночас більш ніж мільйон чиновників, державних службовців, військових, а тепер і громадських діячів зобов’язані користуватися веб-сайтом НАЗК для подачі декларацій. Тому зі свого боку держава мала б забезпечувати законність, належний сервіс та гарантії безпечного використання системи е-декларування, але з цим є ціла низка проблем, що може звести нанівець усю роботу зі створення реєстру декларацій. Навіть одна з наступних п’яти проблем ставить під загрозу роботу всього реєстру декларацій, а разом — це просто джек-пот.

Офіційний статус — не іграшки, це те, що породжує права й обов’язки, а у випадку з НАЗК ще й кримінальну відповідальність за неподання декларації через офіційний веб-сайт. Стаття 45 Закону України «Про запобігання корупції» вимагає подавати декларації лише на офіційному веб-сайті Національного агентства. Разом із тим закон не визначає, що мається на увазі під терміном «офіційний веб-сайт».

Де знайти офіційний веб-сайт Національного агентства? Можна спробувати запитати в Google. Але це не офіційне джерело. Google дозволяє собі називати Кабінет Міністрів України «Кабінетом монстрів» і взагалі надає будь-яку інформацію лише з довідковою метою.

Законодавство України, зокрема в Законі «Про електронні довірчі послуги», містить таке визначення веб-сайту: «Веб-сайт — сукупність програмних засобів, розміщених за унікальною адресою в обчислювальній мережі, в тому числі в мережі інтернет». Згідно з постановою КМУ №851, центральні органи виконавчої влади мають реєструвати адреси своїх офіційних веб-сайтів у Національному реєстрі електронних інформаційних ресурсів. Наразі офіційний веб-сайт НАЗК у Національному реєстрі електронних інформаційних ресурсів відсутній.

Відповідно до тієї ж постанови, реєстрація доменного імені здійснюється реєстрантом у домені GOV.UA та в разі потреби — у домені .УКР. Легко переконатися, що зараз наявні обидві адреси, як латинкою nazk.gov.ua так і кирилицею назк.укр (друга, схоже, не належить Національному агентству). Як за таких умов декларанту обрати правильну адресу, та чи взагалі існує документ, що визначає офіційну адресу веб-сайту Національного агентства — невідомо. Позиція Національного агентства полягає в тому, що потреба у визначенні «офіційний веб-сайт Національного агентства» просто відсутня. Визначайте, як хочете.

Окремої уваги варте розміщення веб-сайту реєстру декларацій на окремому від «офіційного» доменному імені, що теж варто вважати порушенням закону, оскільки передбачено існування тільки одного офіційного веб-сайту, а вже наведене визначення веб-сайту в законодавстві передбачає наявність однієї унікальної адреси (доменного імені). Тому згідно із законодавством субдомени одного домену слід розглядати як окремі веб-сайти. Так, наприклад, веб-сайт Мінкультури — http://mincult.kmu.gov.ua — і є окремим веб-сайтом відносно батьківського домену, порталу Кабінету Міністрів України https://www.kmu.gov.ua.

Проблема друга — (не) належний захист

Коли ви вводите адресу веб-сайту в браузері, однією з перших операцій іде отримання на підставі символьної адреси (наприклад, google.com) її числового представлення, також відомої як IP-адреси. Якщо числова адреса буде визначена неправильно, вас буде підключено не до того серверу, а ваші дані будуть відправлені неналежній стороні. На цьому побудовано багато хакерських атак.

Домен nazk.gov.ua від моменту створення налаштований так, що його обслуговують три сервера імен, два з яких — це безкоштовні сервіси, з якими в Національного агентства немає ніяких договірних зобов’язань. Відтак, вони можуть надати будь-яку цифрову адресу і в результаті відправити вашу декларацію на будьякий сервер, що не належить НАЗК.

Веб-сайт nazk.gov.ua теж вразливий, він розроблений на основі відкритої системи керуванням сайту Drupal, який відомий за історією з веб-сайтом Міненерго, котрий було зламано в квітні 2018 року завдяки вразливості, виявленій у березні цього ж року. При цьому легко переконатися, що код веб-сайту nazk.gov.ua не оновлювався з жовтня 2016 року. Це можна зробити простим порівнянням версії файлу drupal.js із публічним репозиторієм проекту Drupal.

Це означає, що в найгарячішу пору подання декларацій у березні 2018 року вебсайт, який Національне агентство називає офіційним, був і залишається вразливим. Крім того, навіть поверховий аналіз коду сайту показує, що він використовує код та ресурси з зовнішніх джерел, що містяться поза межами України. Це дозволяє дистанційно внести будь-які зміни в кінцевий зміст веб-сайту, який бачить користувач. Наприклад, змінити поведінку кнопки «Подати декларацію». Національне агентство заявляє, що має атестат відповідності комплексної системи захисту інформації на реєстр декларацій. На наш запит, чи покриває цей атестат веб-сайт nazk.gov.ua, Національне агентство відповідати відмовилося, посилаючись на те, що це службова інформація.

Проблема третя — форма декларації

Згідно зі статтею 45 Закону України «Про запобігання корупції», декларант має подавати декларацію за минулий рік за формою, що визначається Національним агентством. На наш запит на отримання копії форми ми одержали набір скріншотів (знімків екрану), який свідчить про те, що не система декларування створювалася під затверджену форму, а навпаки — форма «підганялася» під уже наявну систему. Ці скріншоти не мають нічого спільного з електронною декларацією, яку ми звикли бачити в публічній частині реєстру. За такою формою неможливо самостійно створити документ хоча б тому, що вимог до декларації як електронного документа в затвердженій формі декларації просто немає. Якість скріншотів подекуди настільки жахлива, що неможливо прочитати текст.

Чи можна вважати належною офіційною формою те, що неможливо прочитати, і чи можна за такою формою заповнити декларацію — кожен може вирішити сам для себе.

Проблема четверта — відсутність вимог

Подаючи декларацію через веб-сайт Національного агентства, декларант змушений використовувати власне обладнання — комп’ютер чи смартфон, підключений до інтернету. В разі, коли веб-сайт не працює (як це було в багатьох декларантів), проблема може бути як на боці Національного агентства, так і через те, що ви використовуєте неналежне обладнання чи програмне забезпечення. Тому вимоги до обладнання, програмного забезпечення та навичок декларанта мали бути офіційно затверджені та доступні публічно. Але вони відсутні. Ба, більше, Національне агентство наполягає на тому, що вони не зобов’язані їх мати.

Таким чином, навіть невдалу спробу подати декларацію за допомогою старої Nokia 1100 слід вважати поважною причиною, що не залежить від декларанта, оскільки вимог використовувати якесь конкретне обладнання чи програмне забезпечення просто немає.

Проблема п’ята — ігнорування проблем

В останні тижні березня система е-декларування постійно збоїла і зависала. Фейсбук-стрічка була заповнена десятками скріншотів непрацюючої системи. На наш запит до Національного агентства про кількість зафіксованих збоїв та вжитих заходів щодо їхнього уникнення ми отримали відповідь, що збоїв у системі не було. Зовсім нуль, жодного. Це лише вказує на те, що ніякий моніторинг просто не ведеться.

Замість висновку

Ключовим питанням роботи будь-якого державного органу є дотримання 19 статті Конституції України, а саме: «Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їхні посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, у межах повноважень та в спосіб, що передбачені Конституцією та законами України». Якщо чиновник або цілий орган робить щось, що не передбачено законом, або а спосіб, який не передбачено Конституцією та законами України, — він порушує закон. Наразі ми маємо веб-сайт, який Національне агентство хоче називати офіційним, але його адресу не вказано в жодному офіційному документі. Веб-сайт, який є потенційно вразливим і використовує код та ресурси з серверів поза межами України, без нормальної форми декларації, з відсутніми вимогами до декларанта та обладнання, необхідного для подачі декларації.

Якщо в перший рік такі проблеми можна було пояснити унікальністю системи та відсутністю досвіду в новоствореного агентства, то на третій рік роботи це більше схоже на продуманий і послідовний план з дискредитації системи електронного декларування. Фактично уже за місяць розпочнеться подача декларацій за 2018 рік, разом із цим почнеться відлік часу, коли декларанти можуть уникнути декларування, справедливо посилаючись на існуючі проблеми.

Подальше ігнорування цих проблем ставить під ризик усі досягнення антикорупційної реформи, серцем якої є реєстр декларацій. І відповідати за це мають конкретні керівники Національного агентства із запобігання корупції.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Думка експерта

Придбання права на одностороннє розірвання договору купівлі-продажу: cui bono, cui prodest?

Опубліковано

on

От

Тетяна БОДНАР,
доктор юридичних наук,
член-кореспондент НАПрНУ,
професор кафедри цивільного
права Київського національного
університету ім. Т. Шевченка

Однією з останніх «новел» цивільного законодавства України стали положення ст. 658-1 ЦК України, якою кодекс було доповнено згідно із Законом від 23 березня 2017 р. «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо корпоративних договорів». Незважаючи на те, що положення зазначеної статті не мають жодного відношення до корпоративних договорів (і в цьому аспекті нами не розглядаються), а включення ст. 658-1 до ЦК України викликало чимало запитань та непорозумінь, зміст зазначеної статті і з’ясування правової природи домовленості щодо придбання права на одностороннє розірвання договору потребують теоретичного осмислення й обґрунтування.

Щодо придбання права на одностороннє розірвання договору

Перше, що привертає до себе увагу, це те, що придбання права на одностороннє розірвання договору можливе лише стосовно договору купівлі-продажу Про це свідчить як розміщення ст. 658-1 в § 1 «Загальні положення про купівлю-продаж» Глави 54 ЦК України «Купівля-продаж», так і диспозиція норми, вміщеної в ч. 1 зазначеної статті, що починається словами «Сторони договору купівлі-продажу….». Слід, однак, зазначити, що згідно з ч. 2 ст. 712 ЦК України загальні положення про купівлю-продаж застосовуються також до договору поставки, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з характеру взаємовідносин сторін. Відтак, ст. 658-1 ЦК України має поширюватися і на відносини поставки.

Невизначеність у ст. 658-1 сторони (продавця чи покупця) договору, яка має право на придбання права на одностороннє розірвання договору, дає підстави для висновку про те, що такою стороною може бути будь-яка зі сторін — як продавець, так і покупець.

Щоправда такий висновок виглядає досить неоднозначним, оскільки в ч. 2 ст. 658-1 йдеться про сторону, яка набула право розірвати договір і яка протягом визначеного строку не заявить вимогу про виконання договору. Як відомо, договір купівлі-продажу — це двосторонній договір. Отже, правами та обов’язками наділені обидві сторони. Це означає, що кожна із сторін бере на себе обов’язок перед іншою стороною вчинити певні дії або утриматися від них, і, водночас, має право вимоги щодо іншої сторони. Якщо ці загальні положення щодо поняття двостороннього договору, що сформульовані виходячи зі змісту частина 2 і 3 ст. 626 ЦК України, застосувати до договору купівлі-продажу, то відразу постає питання: яка із сторін (продавець чи покупець) і на якій стадії виконання договору купівлі продажу (поставки) «не заявить вимогу про виконання договору», щоб договір купівлі-продажу вважався розірваним? На жаль, чіткої відповіді на це питання в ст. 658-1 ЦК України немає.

Ніхто не може передати іншому більше ніж має сам

Другим, не менш важливим, аспектом, що також потребує чіткої відповіді, є питання щодо кваліфікації способу розірвання договору купівлі-продажу. В ч. 1 ст. 658-1 ЦК України йдеться про придбання в іншої сторони права розірвати цей договір в односторонньому порядку. Така юридична конструкція, на наш погляд, є невдалою, оскільки придбати [очевидно, купити і тим самим компенсувати другій стороні можливі у зв’язку з розірванням договору збитки, — Т. Б.] в іншої сторони можна те, що їй належить. Хто, коли і на підставі якої норми наділив одну зі сторін договору купівлі-продажу правом на розірвання договору, яке вона може відступити іншій стороні? Адже ще з часів Стародавнього Риму відомий вислів Ульпіана «Nemo plus iures ad alium transferre potest, quam ipse habet» (Ніхто не може передати іншому більше ніж має сам).

Відповідно до ч. 3 ст. 651 ЦК України договором або законом може бути передбачено право сторони на односторонню відмову від договору (так, згідно з ч. 4 ст. 849 ЦК України замовник має право в будь-який час до закінчення роботи відмовитися від договору підряду, виплативши підрядникові плату за виконану частину роботи та відшкодувавши йому збитки, завдані розірванням договору), але не право на розірвання договору в односторонньому порядку, оскільки розірвання договору можливе на вимогу однієї зі сторін за рішенням суду (ч. 2 ст. 651 ЦК України).

Згідно з ч. 3 ст. 651 ЦК України в разі відмови від договору в повному обсязі, якщо право на таку відмову встановлено договором або законом, договір є відповідно розірваним або зміненим. Проте ЦК України взагалі не передбачає права на розірвання договору в односторонньому порядку. В ч. 2 ст. 651 кодексу йдеться про розірвання договору за рішенням суду [виділено нами, — Т. Б.] на вимогу однієї зі сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених договором або законом.

Форми домовленості сторін про придбання права на одностороннє розірвання договору

Третє питання, яке залишилося відкритим в аналізованій статті, стосується форми домовленості сторін про придбання права на одностороннє розірвання договору. Винятками є випадки, коли відповідно до ст. 657 ЦК України договір купівлі-продажу укладається в письмовій формі (це стосується договорів купівлі-продажу земельної ділянки, єдиного майнового комплексу, житлового будинку (квартири) або іншого нерухомого майна), домовленість про придбання права на одностороннє розірвання договору може бути зафіксована в договорі купівлі-продажу. А як бути, коли договір купівлі-продажу укладається в усній формі? Яким чином у разі виникнення спору сторона може доказати в суді наявність домовленості і її змісту?

Обставини розірвання договору

Четверте, на що слід звернути увагу при аналізі ст. 658-1 ЦК України, це обставини, з якими сторони пов’язують розірвання договору. Таких обставин три: 1) відсутність протягом визначеного строку вимоги про виконання договору з боку сторони, яка набула право розірвати договір; 2) вчинення стороною, яка набула право розірвати договір, певних дій; 3) настання певних обставин протягом визначеного строку або у визначений час. Відповіді на питання, що мається на увазі під певними діями, певними обставинами, за умови настання яких договір купівлі-продажу вважається розірваним, ст. 658-1 ЦК України не дає.

Після проведеного аналізу положень ст. 658-1 ЦК України і співставлення їх із положеннями інших статей цього кодексу, щодо розірвання договору, складається враження, що прийняття цієї статті має відношення до одиночної конкретної ситуації, з розв’язанням якої, скоріше за все, й обмежиться її застосування. Тому, слідуючи законодавцеві, поставлене в заголовку запитання (кому добре, хто від цього виграє?), яке належить римському юристу Л. Кассію Лонгіну Равіллі, ми залишаємо без відповіді.

З урахуванням проблем, що їх породила ст. 658-1 ЦК України, зокрема, невизначеність і нечіткість її положень, неузгодженість з іншими статтями ЦК України, які регулюють порядок односторонньої відмови від договору чи розірвання договору за рішенням суду, а також ст. 188 Господарського кодексу України (далі — ГК України), яка встановлює порядок зміни та розірвання господарських договорів, вважаємо за доцільне виключити ст. 658-1 з ЦК України.

Пропозиції та рекомендації

Натомість пропонуємо доповнити ч. 1 ст. 651 ЦК України абзацом 2 такого змісту: «Будьяка зі сторін договору, якщо інше не передбачено договором або законом, має право в односторонньому порядку відмовитися від договору, попередивши про це другу сторону не пізніше ніж за один місяць, і за умови повного відшкодування збитків, завданих другій стороні у зв’язку з таким розірванням».

Таким чином, від встановленої сьогодні ЦК України загальної заборони відмови від договору в односторонньому порядку ми перейдемо до загального дозволу вчиняти такі дії, проте за певних умов, і за настання певних негативних наслідків для сторони-ініціатора відмови від договору, що, на наш погляд, більше відповідатиме як принципу договірної свободи, так і загальній ідеології цивільно-правового регулювання приватних майнових відносин.

Зрозуміло, що реалізація цієї пропозиції потребуватиме узгодження запропонованих змін з іншими нормами ЦК України, проте в запропонованій редакції ця норма дасть змогу сторонам будь-якого договору, а не лише договору купівлі-продажу, виходячи з принципу вільного волевиявлення учасників майнових відносин (ч. 1 ст. 1 ЦК України) припинити договір (за винятком прямої заборони вчиняти такі дії), якщо, на їх думку, він є невигідним для сторони, або з інших підстав, безвідносно до наявності чи відсутності його (договору) порушень.

Як встановлено ч. 1 ст. 188 ГК України, зміна та розірвання господарських договорів в односторонньому порядку не допускаються, якщо інше не передбачено законом або договором. Оскільки чинне законодавство далеко не завжди містить прямий дозвіл на розірвання договору в односторонньому порядку, що суперечить загальновизнаному принципу діяльності суб’єктів господарювання «дозволено все, що не заборонено законом», ч. 1 ст. 188 ГК України доцільно викласти в такій редакції: «Зміна та розірвання господарських договорів в односторонньому порядку допускаються, якщо це прямо не заборонено законом або договором». Зокрема, законом заборонені одностороння відмова від договору оренди у сфері господарювання (ч. 1 ст. 291 ГК України), одностороннє розірвання договору оренди землі (ч. 4 ст. 31 Закону України «Про оренду землі») тощо. Крім того, в законі доцільно встановити пряму заборону одностороннього розірвання договору про закупівлю, державного контракту з оборонного замовлення, а також договору купівлі-продажу об’єкта приватизації.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Думка експерта

Конституційно-правова відповідальність: практичні аспекти

Опубліковано

on

Борис РУСНАК, член Чернівецької обласної організації Союзу юристів України, заслужений юрист України

З огляду на те, що в Україні в останні роки поширюється практика дострокового припинення повноважень сільських, селищних, міських голів рішеннями відповідних місцевих рад, а українські суди нерідко поновлюють голів у своїх повноваженнях, скасовуючи рішення рад, виникає необхідність у фаховій дискусії щодо практичного застосування такого виду юридичної відповідальності як конституційно-правова.

Що таке конституційно правова відповідальність?

Громадяни України, які вивчали в юридичних вищих навчальних закладах таку навчальну дисципліну, як конституційне право України, або мали нагоду (як я, приміром) викладати цю навчальну дисципліну студентам, знайомі з цим видом юридичної відповідальності. Проте, коли я на своїх багаточисельних навчальних семінарах із депутатами місцевих рад прошу їх відповісти на питання: що вони знають про такий вид юридичної відповідальності, як конституційно-правова, які форми конституційно-правової відповідальності їм відомі, хто є суб’єктами цього виду юридичної відповідальності ets, то у відповідь повна тиша, ніхто ні чого відповісти не може. Хоча саме депутати місцевих рад нерідко застосовують у своїй практиці конституційно-правову відповідальність, зокрема, щодо сільських, селищних чи міських голів.

Давайте нагадаємо теорію цього питання. Почнемо з дефініції (визначення) поняття «конституційно-правова відповідальність. Нормативного визначення у чинному законодавстві України, на жаль, на сьогодні немає. А доктринальне є в кожному під ручнику з конституційного права України.

Узагальнюючи існуючі визначення, конституційно-правову відповідальність можна визначити як самостійний вид юридичної відповідальності, визначений нормами конституційного права, що передбачає заохочення державою позитивного діяння суб’єкта конституційно-правових відносин, наслідки якого перевищують вимоги конституційно-правових приписів (позитивний аспект) або негативну реакцією держа ви на конституційний делікт, що передбачає зазнавання суб’єктом конституційного правопорушення визначених санкцій у межах чинного конституційного законодавства.

Отже, виділяють два аспекти конституційно-правової відповідальності:

позитивний: суб’єктами є всі суб’єкти конституційно-правових відносин, проявляється в сумлінному ставленні суб’єктів до реалізації своїх конституційних обов’язків, ефективне їх виконання. Окрім того, позитивну відповідальність пов’язують із підзвітністю, наявністю компетенції в певній сфері;

негативний: полягає у застосуванні спеціальних заходів впливу внаслідок неналежної поведінки суб’єктів конституційного права. Розрізняють два значення негативної конституційно-правової відповідальності: широке значення — охоплює власне конституційну відпо відальність у вузькому сенсі, адміністративну, кримінальну відповідальність за порушення норм конституційного права; вузьке значення — вид юридичної відповідальності, передбачений нормами конституційного права. Має специфічні коло суб’єктів, механізм реалізації, санкції тощо.

Нормативною підставою конституційно-правової відповідальності в Україні є Конституція та значна кількість інших нормативно-правових актів, які регулюють окремі її елементи та переважно закріплюють конкретні види конституційних правопорушень. Фактичною підставою її настання виступає порушення приписів конституційного законодавства.

Суб’єкти конституційно правової відповідальності Суб’єктами конституцій но-правової відповідальності є:

— держава (ч. 2 ст. 3. Конституції, в якій зазначено, що «держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є голов ним обов’язком держави»);

— органи державної влади та їх посадові особи;

— органи місцевого само врядування та їх посадові особи;

— громадські об’єднання: політичні партії і громадські організації;

— депутати;

— кандидати в президенти, в депутати та на посади сільських, селищних, міських голів;

— фізичні особи: громадяни України, іноземні громадяни та особи без громадянства та інші особи.

Суб’єктами притягнення до відповідальності виступають: парламент України; Конституційний Суд України; Президент України; територіальна громада (виборці); місцева рада; виборча комісія; суд.

Санкції

Аналіз Конституції України та інших джерел конституційного права України, що містять норми, які передбачають конституційно-правову відповідальність, дозволяє зробити висновок, що вона передбачає наступні санкції:

1) дострокове припинення повноважень органів публічної влади та їхніх посадових осіб (наприклад, дострокове припинення повноважень Верховної Ради України Президентом України з підстав, передбачених ст. 90 Конституції України, усунення Президента України з поста Верховною Радою України в порядку імпічменту — ст. 111 Конституції України);

2) скасування актів органів публічної влади та їхніх посадових осіб, (наприклад, скасування рішень голів місцевих державних адміністрацій, що суперечать Конституції та законам України, іншим актам законодавства України — ст. 118 Конституції України);

3) встановлення обмежень щодо реалізації окремих конституційних прав і свобод відповідними суб’єктами конституційного права (на приклад, втрата громадянства України, скасування рішення про оформлення набуття громадянства України — статті 19, 21 Закону «Про громадянство України»);

4) дострокове припинення повноважень сільських, селищних, міських голів (ст. 79 Закону «Про місцеве самоврядування в Україні»);

5) визнання результа тів виборів, референдумів недійсними;

6) відставка Кабінету Міністрів України, Прем’єр-Міністра України та інших членів уряду (ст. 115 Конституції України);

7) визнання актів органів та посадових осіб місцевого самоврядування незаконними в судовому порядку з мотивів їх їхньої невідповідності Конституції або законам України (ч. 10 ст. 59 Закону «Про місце ве самоврядування в Україні»);

8) процесуальні санкції, вказівка на які є в регламентах;

9) заборона діяльності об’єднань громадян та інші.

Потрібен закон

А тепер до практики. Прочитавши відповідні розділи всіх відомих мені підручників із Конституційного права України, окремі наукові праці з цієї проблематики, (яких не так багато) та проаналізувавши практику застосування цього виду юридичної відповідальності, я дійшов висновку, що законодавство України, яке регулює цей конституцій но-правовий інститут, потребує невідкладного і системного удосконалення. Я б навіть сказав категоричніше: настав час розробити і прийняти спеціальний Закон «Про конституційно-правову відповідальність», який би містив чітку нормативну дефініцію цього виду юридичної відповідальності, визначав коло суб’єктів, форми та підстави відповідальності, інстанції, тобто перед ким встановлено відповідальність, органи, що розглядають справи про конституційно-правову відповідальність і виносять відповідні рішення, види конституційних правопорушень, форми контролю, що містяться в нормах конституційного права, види санкцій за конституційні правопорушення, можливість (чи неможливість) судового оскарження її застосування тощо.

Усі інші види юридичної відповідальності системно врегульовані чинним законодавством України. Кримінальній відповідальності присвячено спеціальний кодекс, адміністративній і цивільно-правовій — також, дисциплінарній — кодекс і спеціальні закони. А конституційно-правова врегульована фрагментарно (Конституція України, закони: «Про місцеве самоврядування в Україні»; «Про Рахункову палату»; «Про Конституційний Суд України»; «Про Центральну виборчу ко місію»; «Про Уповноважено го Верховної Ради України з прав людини»; «Про місцеві державні адміністрації»; «Про громадянство України»; «Про політичні партії в Україні» тощо).

Гадаю цю прогалину слід невідкладно заповнити. А то що ж виходить сьогодні?

Уже два президенти України (В. Ющенко і П. Порошенко) скористалися своїм конституційним правом щодо дострокового припинення повноважень парламенту (Верховної Ради України), при цьому жодного разу парламент не оскаржував у суді відповідний указ Президента України. Багато разів Президент Л. Кучма, наприклад, відправляв у відставку Кабінет Міністрів України. Уряд також не оскаржував відповідний указ Президента України.

Але коли місцева рада користується аналогічним правом, наданим їй Законом «Про місцеве самоврядування в Україні», який є джерелом галузі конституційного права України, щодо дострокового припинення повноважень відповідного сільського, селищного чи міського голови, то останній біжить до суду з відповідним адміністративним позовом і суд, як правило, скасовує відповідне рішення ради й поновлює го лову в його повноваженнях. Хоча частина 4 статті 5 Кодексу адміністративного судочинства України («Право на звернення до суду та способи судового за хисту») визначає, що «Суб’єкти владних повноважень мають право звернутися до адміністративного суду виключно у випадках, визначених Конституцією та законами України».

У свою чергу стаття 42 За кону України «Про місцеве самоврядування в Україні», яка містить повноваження сільського, селищного, міського голови, (частина 4, пункт 15) визначила, що «сільський, селищний, міський голова звертається до суду щодо визнання незаконними актів інших органів місцевого самоврядування, місцевих органів виконавчої влади, підприємств, установ та організацій, які обмежують права та інтереси територіальної громади, а також повноваження ради та її органів». Тобто сільський, селищний, міський голова не наділений правом звертатися до суду щодо визнання незаконними актів своєї ради, на сесіях якої він головує й рішення якої підписує та оприлюднює. Адже ж він не звертається до суду як фізична особа, а як посадова особа — суб’єкт владних повноважень.

Дивна судова практика

Тоді резонним є питання: чому українські суди приймають до свого розгляду такі позови сільських, селищних, міських голів? Відповіді у мене немає. Адже, очевидно, немає сумнівів у тому, що судді, які розглядають згадані позовні заяви і їх задовільняють, розрізняють такі два поняття: дострокове припинення повноважень місцевого голови — як застосування до нього конституційно-правової відповідальності, оскарження якої чинним законодавством не передбачено, і звільнення голови з посади — як застосування норми законодавства про працю з врахуванням законодавства про службу в органах місцевого самоврядування. Бо звільнення місцевого голови з посади, як це зазначено в частині 11 статті 79 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», є наслідком дострокового припинення його повноважень.

Якщо судді, як і адвокати, які представляють у суді інтереси відповідних голів, цього не розуміють, то виникає питання щодо їх фахової кваліфікації. А якщо розуміють…, тоді в мене жодних питань не ви никає (?!).

Отож, я лише позначив існування прогалин у чинному законодавстві України щодо системного врегулювання застосування такого конституційно-правового інституту, як «конституційно-правова відповідальність», а також необхідність й актуальність його вдосконалення. Хотілося б почути думки з цього приводу інших правників, зокрема, юристів-конституціоналістів. Тож запрошую до дискусії.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

В тренді

 

Підпишись на нашу розсилку.

Юридичні новини 1 раз на день у твоїй поштовій скринці.