Думка експерта
Зухвалі злочинці чи соціальні «ізгої»? Деякі міркування щодо трагічних подій у США
Закінчення. Початок
Деякі міркування про можливі детермінанти таких дій
Почати потрібно з того, що визначити: спроби пояснити трагічні події, пов’язані з масовими вбивствами, «звичними» причинами, які неодноразово називалися, виглядають не дуже переконливо, тим більше знаючи, що встановлення відповідних причин, в той же час, не лише не дає змоги якимось чином вплинути на динаміку цих подій, а навпаки — відбувається реальне зростання таких випадків. Наприклад, одна з основних причин напряму пов’язується зі «спрощеною» системою придбання та користування зброєю громадянами США, передбаченою на законодавчому рівні. Аналізуючи ситуацією зі зброєю, почнемо з загальних цифр. Так, кількість вогнепальної зброї у світі за останні 10 років зросла на 17 відсотків й перевищила один мільярд одиниць. При цьому володарями 85 відсотків зброї у світі, або 857 мільйонів одиниць, є «звичайні» громадяни, приватні охоронні компанії та, і це теж офіційно визнається, незаконні злочинні угрупування. І «тільки» два відсотки вогнепальної зброї, або 23 мільйони одиниць, припадає на працівників правоохоронних органів, 13 відсотків, або 133 мільйони одиниць, — на військовослужбовців.
Стосовно США, то згідно із загальними статистичними даними, громадяни цієї держави володіють 40 відсотками всієї вогнепальної зброї, що складає 393 мільйони одиниць. Із врахуванням загальної кількості населення в цій країні, яка складає 326 мільйонів, на кожних 100 жителів доводиться 121 одиниця зброї, тобто приблизно 1,2 відсотка конкретної зброї на кожного американця.
Якщо взяти дані по інших країнах, то, наприклад, після США більше всього вогнепальної зброї є в Індії — 71 мільйон одиниць, у Китаї — 50 мільйонів. Що ж стосується кількості зброї, яка приходиться на, умовно кажучи, кожного жителя відповідної країни, то після США йде Ємен (53 одиниці на 100 мешканців), у Черногорії та Сербії — 39,1 тощо. (Количество оружия в США превышает численность населения.20.06.2018. https://www.aa.com.tr/ru/заголовки-дня/количество-оружия-в-сша-превышает-численность-населения//1179755). При цьому, у всякому разі на офіційному рівні, точно не визначається кількість зброї, яка має «вільний обіг» у державах, де відбуваються внутрішні озброєні конфлікти, включаючи до переліку цих держав і Україну.
Повертаючись до США, потрібно відзначити, що лідерство цієї країни в цьому питанні не дивує, позаяк законодавство США дозволяє досить «легко» придбати та володіти зброєю. Така сама ситуація з придбанням зброї спостерігається і в інших країнах. Наприклад, у Швейцарії правила придбання персональної стрілецької зброї досить прості, а тому зараз в особистому користуванні 8,5 мільйона громадян цієї країни є понад 2,5 одиниць, тобто, умовно кажучи, практично кожен 4-й житель має зброю, що підкреслює достатню збройну «насиченість» у Швейцарії. Причому, така зброя включає штурмові гвинтівки, пістолети тощо.
Для придбання вогнепальної зброї тут необхідна одна суттєва умова: відсутність судимості. Причому, навіть іноземцям, безумовно, не всім, також не складно мати зброю в Швейцарії. Правда не тільки події, що аналізуються, а й навіть схожі, в цій державі взагалі не відбуваються. З’ясувати причини цієї ситуації намагаються вже багато років. Роблять це і американці, яким ця тематика, як зрозуміло, найбільш близька. Так ось, американський письменник Джон Макфі ((John McPhee) у своєму бестселері «Швейцарська армія», більш відомому у Швейцарії під назвою «Швейцарія на охороні миру і праці» (Der wachsame Friede der Schweiz Gebundenes Buch — Dezember, 1985) дав лаконічну відповідь на це питання: «Не використовується, бо це заборонено!». А екс-міністр оборони Швейцарії початку 2000-х років Самюель Шмід (Samuel Schmid) дав на це приблизно таку відповідь: «Вся справа в тому, що ми поважаємо зброю. І саме тому в нас з нею немає жодних проблем».
Така думка тією чи іншою мірою знаходить підтвердження і в інших дослідників. Дійсно, наявність зброї, яка не завжди строго контролюється державою, «полегшує» вчинення відповідних злочинів. Але, і це варто підкреслити, наявність такої «вільної» зброї — це, скоріше, засіб вчинення відповідних дій, а не основна детермінанта, яка лежить у їх основі. Далі — наступна причина: комп’ютерні ігри саме як детермінанти таких суспільно небезпечних дій. Але такі ігри, які, можливо, і мають у своєму змісті елементи насильства, наявні не лише в США, а мають воістину світове розповсюдження. Так чому саме на громадян США ці ігри «так» впливають? Вони що: більш «м’які», більш «податливі» до такого впливу? А щодо тих людей, які вже не грають або взагалі ніколи не грали в такі ігри, але вчинили масові розстріли? Тому зведення причин тільки до змісту комп’ютерних ігор не дуже розумно, тим більше враховуючи світову оцінку американської особистості. Отже, причини, скоріше за все, в іншому. «Делікатно» спробуємо проаналізувати їх.
Лише питання…
Для початку наступна теза. Наприклад, один зі «стрільців», Джері Риз, виріс у неблагополучній сім’ї і, що важливо підкреслити, знаходився в депресії через постійні знущання в школі. В той же час інший представник молодого покоління «стрілків» — Стів Казимирак з університету Північного Іллінойсу, його повна протилежність: талановита людина, переможець багатьох наукових конкурсів, людина, яка в загальному розумінні для всіх була процвітаючою. Але він не тільки вчинив масове вбивство, а й закінчив своє життя самогубством. Або інші «стрілки»: або вже «відставні» військовослужбовці, в тому числі й медико-психіатричної спрямованості; або пенсіонер; або батько з сином; або… У всякому разі всі вони різні. Єдине, що їх, так би мовити, об’єднує — всі вони чоловіки. Але спробувати встановити загальні схожі детермінанти «ідентичних» вчинків «неідентичних» за своїми зовнішнім характеристикам осіб, на нашу думку, необхідно.
Почати це потрібно зі спроби пошуку відповіді на основне, так би мовити, генеральне питання: коли і чому, в який саме момент життя в голові конкретної людини виникає «заколотна» думка, що всі свої проблеми, особисті чи громадські він зможе вирішити саме за рахунок вбивства інших людей. Причому, вбивства не конкретних людей, навіть не своїх ворогів, а за рахунок вбивства абсолютно незнайомих людей, які випадково потрапили під його постріли. Безумовно, встановити це зовсім не просто, тим більше, що в багатьох випадках «немає» в кого питати, бо така людина або нейтралізована поліцією під час спроби затримання, або вона сама позбавила себе життя. Але треба намагатися шукати відповіді на питання: що це взагалі таке — дійсна спроба таким чином вирішити свої проблеми, або «просто» така форма помсти, так би мовити, «відповіді» іншим людям, суспільству, державі за своє невдале життя? Чи це така форма акту відчаю, коли так званий спосіб «розрахуватися сам із собою» не влаштовує, а потрібно це зробити за рахунок чужого життя? І що взагалі лежить в основі прийняття саме такого рішення? Безумовно, це особисті проблеми, але що виступає основою їх виникнення: соціально-економічні, політичні, психо-фізіологічні, ідеологічні або інші такі ж значні причини, які, і на це потрібно звернути спеціальну увагу, «штовхають» людину до дій, які не тільки пов’язані з позбавленням життя інших осіб, а й, скоріше за все, і втратою свого життя, причому не лише завдяки відповідній діяльності поліцейських? Значна кількість випадків самогубства як фінал дій таких осіб, про що вище згадувалося, дає змогу реально вважати, що саме такий фінал, тобто відхід від життя на тлі суспільного вибуху, заздалегідь планувався. Знову поставимо питання: розчарування своїм особистим життям плюс відсутність необхідної підтримки, а можливо, мінімального розуміння з боку близьких, оточення, відповідних соціальних інститутів, втрата орієнтирів та перспектив у своєму житті тощо? Причому, не «тихо» піти, що також має досить поширену практику в суспільному житті за рахунок «тихого» самогубства, а піти з «фанфарами», із фокусуванням на собі загальної уваги. Так що це, швидше за все, зовсім «непрості» люди, які наділяють свій протест, своє соціальне «відторгнення» саме такою суспільно небезпечною формою. Якщо це так, то вірогідно, що саме така форма дій дає змогу вважати її своєрідним напрямом свідомого або несвідомого соціального протесту.
Форми «відторгнення»
Гадаю, тут потрібно предметно говорити, що соціальне «відторгнення» такої людини як певного «предмета» соціального протесту, відбувається не лише з боку сім’ї, школи тощо, а саме з боку держави, де вказані інститути є складовою частиною державної «конструкції». Безумовно, форми «відторгнення» можуть мати різний прояв: пряме «відторгнення», «неприйняття» до себе, незмога або небажання конкретної особи «увійти» в загальне соціальне «поле». Так, не потрібно заперечувати, що таке рішення у конкретної людини або їх групи може виникнути в результаті комплексу причин, які пов’язані із сукупністю зовнішніх подій, що отримали суттєве внутрішнє «відображення» на психіці такої особи.
Можливо також припустити, що така активна форма соціальної «нереалізації», соціальної бездіяльності, на відміну від пасивної соціальної бездіяльності, зокрема, пияцтва чи наркоманії, дає змогу вважати, що на один принципово значимий вчинок така людина може зібратися. Тобто така людина може все підготувати, все прорахувати, провести необхідну концентрацію зусиль. У той же час, на постійну цілеспрямовану діяльність волі немає, або її відсутність «ховається» в інших категоріях «відторгнутих» за відповідні спиртні напої чи наркотичні речовини? Потрібно також враховувати, що деякі групи з категорії «відторгнутих» осіб, можуть ставати не тільки, умовно кажучи, «героями». Вони, в силу своєї особистої та соціальної самотності, можуть ставати і потерпілими, наприклад, у сексуальних злочинах. Наприклад, молодь, не відчуваючи необхідної підтримки з боку основних соціальних інститутів (сім’я, «школа» та ін.), починає «шукати» себе деінде, реалізувати себе в інших стосунках, в тому числі і в сексуальній сфері, що породжує, у свою чергу, інші складні соціально-фізіологічні конфлікти. Питання складне і необхідної реальної відповіді на нього, на нашу думку, доки немає, але це не знімає низки реальних запитань, яке потрібно завжди ставити державі.
Що повинна робити держава?
Так, що повинна, підкреслюємо, повинна робити держава, яка, бажає вона цього чи ні, але з метою власної безпеки дійсно повинна діяти. Вона має багато можливостей для цього. Ми увесь час «хизуємося», що ніде, в тому числі і в нашій країні, немає державної ідеології. І це так. Але існує принципова різниця між державною ідеологією і ідеологічною функцією держави. Саме завдяки реалізації такої функції держава може сприяти, в тому числі й надаючи фінансову підтримку, різним організаціям, установам, окремим особам в оприлюдненні, наданні необхідної публічності їх ідеям, міркуванням, навіть творам. Саме так може формуватися ментальне середовище, цінності та ідеали, які є суспільно корисними. Це можуть бути різні державні програми, організаційні заходи, інші подібні дії, але які обов’язково повинні бути розраховані на «всіх» членів суспільства, а не лише на якусь «ексклюзивну» частину чи взагалі мати тільки проголошений характер. Напрямів багато і всі вони, у всякому разі на рівні державних установ, добре відомі. Основна вимога: все це повинно бути реальним, розрахованим на «усіх», і головне — має виконуватися.
Невеликий висновок
Що взагалі є характерним для народу конкретної держави, його мети, його цілей, його життєвих намірів? Звичайно, для відповіді на це питання не слід «зациклюватися» виключно на суто «матеріально-тваринних» інтересах, а спробувати оцінити це на більш високому, а саме людському вимірі. Так, йдеться не про тих, хто постійно «козирно» демонструє себе в умовах «паблісіті», і не про тих, хто, можливо, теж із причин суттєвої внутрішньої самотності, постійно викладає в Інстаграмі, Фейсбуці, інших соціальних мережах, до речі, порушуючи тим самим основні завдання створення цих програм, якісь «дріб’язкові» відомості про себе, «коханого», та інші подробиці власного «самомилування». Мова не про ці та інші схожі категорії людей у державі. Йдеться про менталітет народу, про тих, умовно кажучи, «невидимих» осіб, які в будь-якій країні складають безперечну більшість, на якій тримається вся держава, і яку часто свідомо чи несвідомо залишають без необхідної уваги. Відомий грецький державний діяч Літург Афінській вважав, що держава існує лише завдяки охоронній участі кожного в її діяльності. Розвиток держави повинен мати еволюційний характер, а не перетворюватися на так званий процес «ненаситності» в окремих груп. Умови розвитку кожної держави завжди ставлять перед нею низку суттєвих питань, які потребують постійної уваги. Але й населення держави, або сукупність осіб, що створюють основу такої держави, потребують постійної ретельної уваги. Так, можливо, не завжди вдається здійснювати суто соціальні або фінансові заходи щодо підтримки населення. Але це можуть бути і «зовнішньо» менш затратні організаційні або ідеологічні заходи чи інші схожі заходи, які треба постійно здійснювати.
Безумовно, не слід розглядати конкретну державу як соціальну «чарівницю», яка все сама дасть або, у всякому разі, повинна дати. Якщо в конкретної особи немає цілеспрямованості, наполегливості, готовності до подолання труднощів, то за найсприятливіших умов існування складнощі все одно будуть мати місце. Якщо ж цього немає, тобто відсутній так званий взаємно спрямований рух між державою і населенням, то замість народу починає формуватися реальний осередок «соціальних сиріт», соціальних «ізгоїв», які не лише не несуть будь-якої відповідальності за розвиток своєї держави і проявляють певну соціальну «апатію» та нігілізм до будь-яких програм, а й починають вчиняти дії, які в деяких випадках набувають різних форм соціального протесту.
Це є характерним не лише для держав, в яких відбувається принципове реформування свого розвитку, а й для розвинутих країн. Такі приклади добре відомі (Див: Є. Л. Стрельцов. Перемога Дональда Трампа, або «Короткі медичні курси» для істеблішменту // ЮВУ. 27 січня—2 лютого 2017 р. № 4 (1124). Є. Л. Стрельцов. Революції чи протестне голосування? Оцінка останніх подій у провідних західних країнах // ЮВУ. 16–22 червня 2017 р. № 24 (1144); 23–29 червня 2017 р. № 25 (1145). Є. Л. Стрельцов. «Жовті жилети» та Еммануїл Макрон: привід для роздумів // Юридичний вісник України. 21—31 грудня 2018 р. № 51–52 (1224–1225). Якщо з такою діяльністю держави виникає певний соціальний «дефіцит», то таке становище і може приводити до будь-яких соціальних конфліктів, протестних дій, громадської «непокори» та інших різноманітних зовнішніх форм їх проявів. Із легальних найбільш ефективні такі дії, що безпосередньо впливають (можуть впливати) на діяльність усіх рівнів влади, і в першу чергу, це вибори. Саме результати виборів можуть кардинально змінити суспільне становище, що ми вже бачимо на новітньому досвіді багатьох країн, в тому числі й України. Більш опосередковані в цьому плані, які, образно кажучи, мають характер соціальних «побажань» певних груп населення, реалізуються (мають намір реалізуватися) на легальних мітингах, демонстраціях, страйках тощо. Є й інші, так званні «нейтральні» форми «напівлегитимних» протестів проти соціальної атмосфери, які додатково помножені на безвольність, найбільш рельєфно проявляються, як вище вказувалося, у наркоманії, алкоголізмі тощо.
До відверто нелегітимних форм протестів може вдаватися й категорія осіб, яка аналізувалася і про яку йдеться в цій публікації. Можливо, саме ця група з категорії «ізгоїв» потребує від держави більшої предметної уваги. Звичайно, простіше, так би мовити, «пересунути» таких людей на «край» суспільного життя, визнавши їх маргіналами (англ. margin — край, околиця), але такими, певною мірою соціально пасивними діями проблема ніколи не вирішиться, і значна частина населення вже не повернеться в ряди соціально гідних членів суспільства, балансуючи увесь час на межі легальної і протиправної поведінки. Існують і протиправні, а в деяких випадках і злочинні форми протестних дій, про які ми тут казали. Але, й це потрібно підкреслити, дана проблема заслуговує необхідного комплексного дослідження представників багатьох сфер і галузей, які безпосередньо впливають на функціонування держави.
При цьому ніколи, особливо в складних, не до кінця вивчених, в тому числі й випадках, що аналізується, не потрібно «відразу» звертатися за допомогою до кримінального права. Будь-які кроки, «пов’язанні» з цим законодавством, потрібно робити дуже й дуже обережно. Так само продумано слід ставитися і до так званої «трансляції» іноземного та міжнародного кримінального законодавства. Так, знайомство, вивчення такого досвіду є безумовно корисним, тим більше, що «їх» досвід стосовно відповідних груп злочинів, зокрема, економічних, екологічних тощо, набагато ширший, а ми лише «входимо» в це «життя». Але завжди національне кримінальне законодавство в будь-якій державі повинно «співпадати» з умовами соціального розвитку, обов’язково має враховувати безліч тих особливостей, які є в кожній державі. Невже ми дійсно вважаємо, особливо на фаховому рівні, що якість кримінального законодавства «там» вища, що злочинність «у них» практично подолана? Відповідь відома — навпаки, не лише не подолана, а й має такі прояви суспільної небезпеки, про які нам взагалі мало що відомо, включаючи й ті, які ми аналізуємо.
Тому наші «запозичення» з міжнародного та іноземного кримінального законодавства повинні попередньо обговорюватися, мати необхідну аргументацію та необхідні соціально-правові умови для втілення. Будь-які інші, в першу чергу, «механічні» вставки в національне законодавство, можуть привести (що ми вже бачимо, причому не тільки на рівні кримінального законодавства) до надуманої «ревізії» догм загальної частини, до «відторгнення» традиційних, сталих положень такого законодавства в особливій частині. Потрібно завжди розуміти, що все законодавство, в тому числі й кримінальне, повинно бути здатним враховувати особисту свободу і суспільне благо.
Вимушений постскриптум
Масові вбивства в Америці набувають там дійсно характеру сталого системного явища, що спеціально підкреслювалося в попередній частині цієї статті. Вже після того, як сама ця стаття була підготовлена до друку й частково навіть надрукована, в Сполучених Штатах Америки відбулися нові жахливі події. Так, у ніч з 30 на 31 вересня 36-річний мешканець Техасу Сет Атор вчинив стрілянину послідовно у двох містах — Мідленді й Одесі, в результаті якої загинули щонайменше п’ятеро людей, 21 особа отримала поранення. Серед постраждалих, в тому числі, троє співробітників правоохоронних органів. У результаті перестрілки з поліцією Сет Атор був нейтралізований. А вже 3 вересня 14-річний підліток у місті Елкмонт штату Оклахома розстріляв свою сім’ю (!). Троє людей загинули на місці, двоє — померли вже в лікарні. Підліток затриманий і зізнався в тому, що саме він стріляв у своїх близьких.
Знову різні характеристики осіб «стрільців»: соціальні, вікові та інші. Але що є саме тим пусковим моментом, який і запустив цей страшний механізм вбивства ні в чому невинних людей? Тим більше, у цій процвітаючій країні? Або «всередині» там не все так добре — шість подібних жахливих подій усього за один місяць!
І ще один приклад, вже з Європейського континенту. Так, 31 серпня біженець з Афганістану в передмісті французького Ліона напав з ножем на перехожих біля виходу зі станції метро. В результаті цього 19-річний хлопець загинув, ще восьмеро людей отримали поранення, причому стан трьох серйозний. Ця людина була затримана поліцією. Тобто і в ще одній успішній країні є свої складнощі. Так, це не громадянин Франції, так, він не використовував вогнепальну зброю, але що його штовхнуло на такі дії? І знову ті ж питання: проблеми в економіці, соціальній сфері, в оточенні, є якісь ідеологічні «викривлення» або ще щось? Усе зовсім не просто, і «звичними» причинами це не пояснити. Є над чим міркувати.
Джерело: Юридичний вісник України
