Звістки з фронту боротьби з корупцією, або Чому суспільні очікування не завжди відповідають дійсності?

Микола ГЛОТОВ, заступник директора з правових питань РОГО «Комітет виборців України», адвокат, спеціальний кореспондент ЮВУ в м. Рівне

На фоні постійних заяв вітчизняних політиків про посилення боротьби з корупцією, якими рясніє медійний простір, на кожен випадок незасудження судом обвинувачених у корупційному злочині (в побуті та ЗМІ їх називають «хабарниками») українське суспільство реагує вкрай болісно. Надалі в тексті, оскільки дана публікація розрахована не лише на юристів, автор використовуватиме слова «хабарництво» і «хабар», які відсутні в Кримінальному кодексі України, але на побутовому рівні і в медіа часто використовуються.

Незабаром в Україні запрацює Вищий антикорупційний суд. До його роботи буде прикута особлива увага як громадян, так і міжнародної спільноти. Поруч із цим існує ризик того, що занадто високі суспільні очікування від діяльності новоствореного суду можуть призвести до величезного розчарування, яке здатне ще більше похитнути довіру в цілому до всіх судів, а не лише до антикорупційного. В цій статті автор проаналізував окремі причини, недостатня робота по мінімізації впливу яких сприяє подальшому вкоріненню недовіри до судової гілки влади. Також автор навів пропозиції стосовно окремих кроків, успішне впровадження яких може посилити довіру до судової системи.

Причини, що лежать на поверхні

Так, аби зрозуміти звідки починається формування недовіри, достатньо хоча б пригадати власне сприйняття ситуації з життя, про яку пересічний споглядач дізнається із засобів масової інформації. Наприклад, випадку, коли ще «вчора» з екранів телебачення, гучномовців радіо та стрічок новин повідомлялося, що певну особу запідозрили у вчиненні певних корупційних дій або впіймали з хабарем, а «сьогодні» суд визнав її невинною чи прийняв інше рішення ніж те, на яке очікували «глядачі». Й подібна розв’язка завжди викликає безліч запитань, неотримання швидких та логічно мотивованих відповідей на які призводить до появи підозр. Особливо, коли йдеться про рішення судів у справах високопосадовців.

Тому цілком природньо, коли на запитання, які залишилися без відповідей, люди самостійно їх шукають. Саме так формуються домисли, під якими Новий тлумачний словник української мови в 3 томах (том 1, 2004. – стор. ДОМ) розуміє: «здогад, заснований на припущеннях, розмірковуваннях, здогад, припущення, гіпотеза, вигадка». А згодом такі домисли переростають у впевненість, що всі судді корумповані і нечесні.

І якщо вчені, які спеціалізуються на тематиці боротьби з корупцією, вони досліджують вироки судів на основі першоджерел, у тому числі текстів судових рішень, нормативних актів, практики Європейського суду з прав людини тощо, то пересічні читачі (не фахівці) логічні пояснення результатів розгляду резонансних справ, що їх зацікавили, шукають у новинних сюжетах і доступних для сприйняття публікаціях. При цьому кожному дається взнаки власний досвід відвідування суду та спілкування з його працівниками. Але якщо такий досвід є не у всіх, то можливість прочитати те чи інше повідомлення на сторінках ЗМІ, в інтернеті, почути по радіо чи побачити на телеекрані має практично кожен. І, серед іншого, від достовірності та коректності такої інформації, яка ретранслюється, часто залежить як «глядач» сприйме певне рішення суду. Також на це можуть впливати і публічні заяви відомих людей, зокрема, політиків та керівників правоохоронних органів. Однак, якісна аналітика і своєчасні коментарі здатні спрямувати громадську думку в правильному руслі розуміння ситуації, а не у викривленому.

Що люди бачать…

Вітчизняний медійний простір переповнений повідомленнями про впійманих на хабарах суддів, працівників фіскальної служби, МРЕВ, голів та заступників голів держадміністрацій, поліцейських тощо. Поруч із цим немало в ЗМІ з’являється і повідомлень про те, що того чи іншого посадовця, впійманого на хабарі, суд виправдав. І це теж непогано, але…

На погляд автора, основним недоліком більшості з таких повідомлень є подання скороченої, інколи некоректної інформації, котра не дає можливості аудиторії об’єктивно зробити висновок, чому ж так сталося, що того чи іншого чиновника не посадили. І хоч це певною мірою логічно, адже ЗМІ є вільними у виборі того, як і яку подавати інформацію, проте часто такі повідомлення недостатньо якісні. І зачасту вони з’являються в «ефірі» не лише через недостатню правову обізнаність журналістів, а, перш за все, з причини використання судами застарілих підходів до інформування суспільства про прийняті ними рішення. Адже, в кращому випадку, на сайті суду розміщується короткий прес-реліз, з якого не завжди можна зрозуміти причину виправдання посадовця, а в гіршому — відповідну інформацію суд як окреме новинне повідомлення не оприлюднює або ж подає лише констатацію факту. А решту (маю на увазі мотивацію) кожен читач сам собі додумує, в тому числі вигадує.

Існуванню описаного стану речей, на переконання автора статті, сприяє й те, що наразі в Україні відсутня системна державна політика з підтримки діяльності незалежних медіа з висвітлення перебігу судових процесів у справах щодо корупції. Тобто держава наразі ніяк не стимулює незалежні ЗМІ до того, щоб вони висвітлювали перебіг розгляду резонансних справ та своєчасно доносили до суспільства об’єктивну інформації, яка б логічно пояснювала пересічному читачу, слухачу і глядачу (далі – аудиторія) про те, чому суд засудив або ж виправдав ту чи іншу людину, звинувачену в корупції. В результаті, лише поодинокі справи в процесі їх розгляду в судах систематично супроводжують журналісти- розслідувачі незалежних медіа. Наприклад, рівненське інтернет-медіа https://4vlada.com/ кілька років підряд відслідковувало перебіг судового процесу в справі щодо пійманого на хабарі екс-заступника голови Рівненської ОДА. І якщо проаналізувати публікації на відповідному сайті, то можна помітити, наскільки фахово й зрозуміло пояснено читачам, чому суд у цій справі виправдав екс-посадовця у злочині щодо вимагання та отримання хабара, але визнав винним у шахрайстві. Та без системної підтримки подібної роботи журналістів з боку держави, через надання коштів на конкурсній (проектній / грантовій) основі, а не через підтримку підконтрольних владі медіа, подібна позитивна практика буде залишатися лише краплею в морі, нездатною кардинально переламати ставлення людей до судових інституцій.

Також не сприяє тому, щоб довіра до суду зростала, і відсутність у багатьох суддів навиків спілкування з журналістами, а в багатьох медійників — правових знань, потрібних для якіснішого висвітлення судових процесів. Усе це в умовах правової необізнаності більшості населення країни змушує людей на кожен факт виправдувального вироку реагувати так само, як бик на червону ганчірку.

Те, що лишається поза увагою громадян

У тому числі через вищеописані недоліки суспільство рідко дізнається, що виявляється, певного посадовця судом було виправдано, бо правоохоронці під час документування фактів отримання чи вимагання неправомірної вигоди (хабара) застосовували незаконні методи роботи, наприклад, незаконно прослуховували телефон такої особи. Чи у випадку, коли самі правоохоронці спровокували чиновника до отримання неправомірної вигоди, щоб потім викрити його у незаконних діях.

У контексті вищезазначеного під час проведення просвітницької роботи суспільству слід постійно нагадувати, що згідно з ч. 2 ст. 86 Кримінального процесуального кодексу України (далі – КПК) «недопустимий доказ не може бути використаний при прийнятті процесуальних рішень, на нього не може посилатися суд при ухваленні судового рішення». А за приписами ч. 1 і п. 1 ч. 2 ст. 87 КПК «недопустимими є докази, отримані внаслідок істотного порушення прав та свобод людини, гарантованих Конституцією та законами України, міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, а також будь-які інші докази, здобуті завдяки інформації, отриманій внаслідок істотного порушення прав та свобод людини. Суд зобов’язаний визнати істотними порушеннями прав людини і основоположних свобод, зокрема, таке діяння: здійснення процесуальних дій, які потребують попереднього дозволу суду, без такого дозволу або з порушенням його суттєвих умов» (наприклад, прослуховування без отримання спеціального дозволу на його здійснення). Крім того, згідно ч. 3 ст. 271 КПК «під час підготовки та проведення заходів з контролю за вчиненням злочину забороняється провокувати (підбурювати) особу на вчинення цього злочину з метою його подальшого викриття, допомагаючи особі вчинити злочин, який вона би не вчинила, якби слідчий цьому не сприяв, або з цією самою метою впливати на її поведінку насильством, погрозами, шантажем. Здобуті в такий спосіб речі і документи не можуть бути використані у кримінальному провадженні».

Слід звернути увагу і на практику Європейського суду з прав людини. Зокрема, наприклад, у своєму рішенні в справі «Яременко проти України» від 12.06.2008 р. цей суд вказав (п. 74): «Хоча стаття 6 Європейської конвенції гарантує право на справедливий судовий розгляд, вона не встановлює ніяких норм стосовно прийнятності доказів як таких, що передусім є питанням, яке регулюється національним законодавством». І фактично вищевказані статті КПК щодо недопустимості доказів вітчизняні суди нерідко цілком законно застосовують, у тому числі при прийнятті рішень у справах про корупцію. Оскільки, коли докази, на основі яких обвинувачення доводить вину особи у злочині, були здобуті з істотними порушеннями, то за відсутності інших доказів, що підтверджують вину, суд людину, яку вже всі «глядачі» сприймають як корупціонера, цілком законно має виправдати. Звичайно, подібні наведені висновки дещо спрощені, але якщо коротко описувати всі тонкощі доказування в кримінальному провадження, то це виглядає саме так. Проте, на жаль, наведена інформація не завжди доводиться до відома широкої аудиторії. Хоч автор упевнений, що про подібні факти недопрацювання з боку правоохоронців суспільство також має знати.

Деякі підсумки

На думку автора, випадки спочатку гучного затримання, а згодом і не менш гучного звільнення таких осіб з-під варти через недоведеність їх вини, найболючіше б’ють по довірі до судів. Саме поширеність подібної практики і призводить до зневіри в правових методах боротьби з корупцією. Але цим автор аж ніяк не стверджує, що коли людину звинуватили в корупційному злочині, то її обов’язково повинні засудити і посадити. Презумпцію невинуватості, обов’язок доведення вини у вчиненні кримінального правопорушення та дотримання належної правової процедури під час досудового розслідування і судового провадження ніхто не відміняв!

Водночас, у рамках формування державної політики, спрямованої на підвищення рівня довіри до судів, вже зараз потрібно запроваджувати надання на конкурсній основі фінансової підтримки незалежним медіа на висвітлення перебігу судових процесів у справах про корупцію. Автор переконаний, що від самого початку і до ухвалення вироку та його перегляду в апеляційному порядку весь хід судового провадження має висвітлюватися в ЗМІ.

Не останню роль у цьому процесі мають відігравати судді, які не повинні уникати розмов із журналістами, а, за потреби, навпаки — мають логічно пояснювати суспільству, чому вони прийняли саме таке, а не інше рішення. Роботу ж прес-служб судових установ слід доповнити діяльністю з розповсюдження якісної аналітики ухвалених рішень. Не менш актуальною залишається потреба проводити якісні просвітницькі заходи для молоді, в тому числі із залученням громадських організацій. В цілому така робота здатна підвищити правову обізнаність громадян.

Джерело: Юридичний вісник України

Поділитися

Твітнути