Connect with us

Думка експерта

Дев’ять відтінків розшуку Інтерполу, або Спіймай мене, якщо зможеш

Дмитро Коноваленко, юрист АО «Клочков та партнери»

Розшук Інтерполу в українському вимірі, проблема термінологій і спекуляції розшуком у судах, застосування принципу взаємності та повідомлення diffusion.

 

Для пересічного громадянина слово Інтерпол (абревіатура I.C.P.O) асоціюється скоріше з яскравими кінофільмами, де кремезні чоловіки носять значок на поясі, ведуть переслідування та користуються шпигунськими пристроями. Насправді, Інтерпол це не елітний загін спецназу, а глобальна міжнародна база даних, у межах якої здійснюється обмін криміналістичною інформацією між поліцією різних держав. Як правило, ця інформація стосується осіб, яких розшукують правоохоронні органи країн, що є членами I.C.P.O.

У конституції Інтерполу в статі 36 прямо закріплено, що Комісія по контролю за файлами Інтерполу контролює лише обробку даних в інформаційній системі Інтерполу. Тому вона не уповноважена вести розслідування, зважувати докази або виносити рішення по суті справи. Тільки компетентні національні або регіональні органи влади можуть зробити це.

У кожній країні, яка є членом міжнародної організації кримінальної поліції є орган який відповідає за доступ до бази даних Інтерполу та взаємодіє з Генеральним секретаріатом Інтерполу.

На центральному рівні опікується всіма системами обміну даними, слідкує за їх відповідністю завданням організації та Конституції Інтерполу — Президент Інтерполу, Генеральний секретаріат Інтерполу та Комісія по контролю за файлами Інтерполу. Загалом, уся палітра розшуку Інтерполу включає в себе повідомлення, які мають відповідний колір, що позначає мету та завдання кожного розшукового повідомлення, зокрема, це повідомлення червоним кутом (Red Notice); синім кутом (Blue Notice); зеленим кутом (Green Notice); жовтим кутом (Yellow Notice); чорним кутом (Black Notice); пурпуровим кутом (Purple Notice); помаранчевим кутом (Orange Notice); спеціальне повідомлення (INTERPOL — United Nations Security Council Special Notice), а також Diffusion notice.

Як розшуком Інтерполу спекулює українська Феміда

Позиція достатньої та недостатньої доведеності. Вся квінтесенція проблеми розшуку Інтерполу в українській площині лежить у простому, на перший погляд, але складному по своїй суті, питанні, з якого саме моменту особа вважається такою, що перебуває в міжнародному розшуку? Вітчизняне законодавство не дає повноцінну відповідь на дане питання, а судова практика, яка склалася на сьогодні, не має єдності та, навпаки, містить суцільні протиріччя.

Візьмемо для прикладу суд, який має певну одностайність у підході до доказування факту міжнародного розшуку особи, під час вирішення питання про обрання запобіжного заходу. Так, в ухвалах Шевченківського районного суду м. Києва від 10.08.2018 року у справі № 761/30374/18, від 13.08.18 у справі № 761/30375/18 та деяких інших суд сформував позицію, яку я називаю — достатньої доведеності. Ця
позиція ґрунтується на тому, що суд, для встановлення факту оголошення особи в міжнародний розшук каналами Інтерполу, вважає недостатнім постанови слідчого про оголошення особи в міжнародний розшук та/або листа з Національного центрального бюро Інтерполу про оголошення особи в міжнародний розшук. Натомість наголошує на тому, що мають бути надані відомості про прийняття саме Генеральним секретаріатом Інтерполу відповідного рішення про оголошення особи в розшук із відповідними реквізитами такого розшукового повідомлення.

Маємо й іншу позицію, що є діаметрально протилежною попередній, та яка, на мій погляд, може мати назву — обмеженої доведеності. Так, згідно позиції Київського апеляційного суду від 20.09.2018 р. у справі № 11-cc/796/4578/2018 суд вказує про те, що фактично дата винесення органом досудового розслідування постанови про оголошення підозрюваного в міжнародний розшук, її скерування з відповідними матеріалами до РА Укрбюро Інтерполу та внесення відомостей про це до Єдиного реєстру досудових розслідувань і є початком перебування особи в міжнародному розшуку в розумінні вимог ст. 281 КПК України. Крім того, судді вказують про те, що будь-яких інших документів, зокрема, довідки Інтерполу, витягу з бази Інтерполу тощо зазначена норма закону не вимагає, а тому колегія в даній справі вважає, що вищенаведені дані й мають бути доведені прокурором, як того вимагає ч. 6 ст. 193 КПК України

Законність даної позиції

Та чи може вважатися така позиція справедливою та законною? Очевидно що ні. Положення статті 281 КПК України визначає випадки оголошення в розшук підозрюваного та унормовує, що про оголошення розшуку виноситься окрема постанова й такі відомості вносяться до Єдиного реєстру досудових розслідувань. У той же час стаття 193 КПК України, яка визначає вимоги щодо розгляду клопотання про обрання запобіжного заходу без участі підозрюваного, говорить про те, що це можливо за умови, якщо: «прокурором, крім наявності підстав, передбачених статтею 177 цього кодексу, буде доведено, що підозрюваний, обвинувачений оголошений у міжнародний розшук».

Неозброєним оком можна простежити ключову різницю в даних правилах, а саме те, про який розшук іде мова в цих двох статтях — розшук та міжнародний розшук. Отже, вважаю неприпустимо та некоректно застосування ст. 281 КПК України поряд зі ст. 193 КПК, оскільки дані норми стосуються правовідносин щодо національного та міжнародного розшуків, що не є одне й те ж саме. На моє переконання розв’язати цю проблему та усунути протиріччя можливо лише закріпивши законодавчо термін міжнародного розшуку в Кримінальному процесуальному кодексі.

Затримання за розшуком Інтерполу ще не означає автоматичну екстрадицію

Розшук каналами Інтерполу, як українських громадян на території іноземних держав, так і іноземців на території України, — це одна частина історії, а от їх видача запитуючій державі — вже інша. Затримати українця за розшуком Інтерполу на території іншої держави — безперечно так, однак видача такої особи — це питання взаємності

У даному випадку ми повинні говорити про термін взаємності саме в контексті одного з принципів міжнародного права, який закріплений у Європейській конвенції про взаємну правову допомогу у кримінальних справах. Не з усіма країнами, що є членами I.C.P.O, укладені відповідні міжнародні договори про видачу осіб, які переховуються від органів досудового слідства чи суду.

По класиці жанру, в разі встановлення місцезнаходження особи, яка перебуває в розшуку Інтерполу, здійснюється її передекстрадиційний арешт. Європейська конвенція про видачу правопорушників вказує про те, що, як правило, такий арешт здійснюється на 40 діб для того, аби сторона, яка запитує екстрадицію, встигла підготувати відповідний пакет документів і надати його тій стороні, яка здійснила затримання. В залежності від національного законодавства країн термін такого арешту може бути різним.

Ось, наприклад, випадок із практики, коли особа перебувала в розшуку Інтерполу (публікація diffusion notice) понад 8 років і перебуває й зараз, при чому її точне місцезнаходження було встановлене Інтерполом відразу після публікації циркулярного повідомлення про оголошення її в розшук. Цю інформацію було надано українській стороні, проте запит на екстрадиційний арешт у державі, в якій ця особа перебувала, не був розглянутий і до тепер.

Прихований розшук в обхід формальностей

Червоні повідомлення (red notice) публікуються в розшуковій системі Інтерполу лише за умови прийнятності відповідного запиту та пройшовши відповідні правові фільтри Генерального секретаріату. Вся ця процедура є складною й довготривалою, тому правоохоронні органи вдаються до публікації повідомлення з назвою diffusion notice, яке є менш формальним, та відрізняється від Red notice тим, що надсилається безпосередньо національним центральним бюро Інтерполу до національного бюро іншої держави і не поширюється на всі 190 країн, які є учасниками Інтерполу.

Якщо поглянути на правила Інтерполу з обробки даних, то можна із впевненістю сказати, що за таким запитом із легкістю можуть затримати особу у відповідній країні, в яку його було надіслано. Але хитрість полягає в тому, що такі запити, на відміну від червоних карток, не висвічуються на сайті Інтерполу, оскільки публікуються внутрішніми каналами Інтерполу, та, відповідно, особа не може мати інформацію про свій розшук.

Єдиним шляхом до з’ясування інформації про такий розшук, є звернення до Комісії по контролю за файлами Інтерполу з відповідним запитом, який розглядається протягом 4 місяців.

Джерело: Юридичний вісник України

Думка експерта

Двобій із митними проблемами: чи можна перемогти?

Тетяна ОСТРІКОВА,
народний депутат,
фракція «Самопоміч»

Нарешті створена Державна митна служба. Що потрібно зробити, аби вона була інституційно сильною та функціонально незалежною?

Останнім часом діяльність митниці як державного інституту стала однією з головних тем обговорення та одним з основних пунктів програм політичних сил. Про необхідність створення механізму реалізації начебто різних за формою, але пов’язаних за суттю та цілями, функцій — захист економічної та митної безпеки, протидія контрабанді та порушення митного законодавства — говорять давно. Так само, як і про створення сприятливих умов для бізнесу, спільний митний простір з ЄС, розвиток міжнародної торгівлі через реформування митниці. Щоправда, лише одиниці здатні пояснити, яким чином це можна реалізувати.

Нарешті створена Державна митна служба. А що потрібно зробити, аби вона була інституційно сильною та функціонально незалежною, захищала економічні інтереси країни, сприяла міжнародній торгівлі, а не лише наповнювала бюджет?

Наслідки штучного об’єднання податкової і митної служб

У результаті штучного об’єднання у 2013 році податкової та митної служб в Міністерство доходів і зборів, яке пізніше змінило вивіску на Державну фіскальну службу, відбулося структурне, організаційне та функціональне «поглинання» митної складової, що спричинило низку негативних результатів у митній справі. Це і «гіпертрофія» фіскальної функції митних органів, і зниження рівня організаційного та кадрового забезпечення процедур митного контролю та митного оформлення, і відсутність належного рівня аналітичної роботи та пост-контролю, і недостатній обмін інформацією, і низький рівень міжнародного співробітництва.

Як наслідок, значно знизилася ефективність системної та комплексної протидії митним правопорушенням та проявам контрабанди. У стані стагнації — функції митних органів щодо захисту прав інтелектуальної власності, контролю застосування заходів нетарифного регулювання, організації та контролю здійснення транзитних перевезень, експортного контролю, класифікаційної роботи.

У 2013 — 2018 роках зупинився розвиток інфраструктури. Матеріально-технічне забезпечення діяльності митних органів з урахуванням специфіки виконання функцій у пунктах пропуску на державному кордоні було вкрай незадовільним. Через це не вживалися дієві заходи щодо організації спільного з митними органами суміжних держав контролю на кордоні України, вдосконалення взаємодії між відповідними органами, введення в дію модулів «фільтр-пункту пропуску». Керівництво ДФС нехтувало системою і механізмом постійного моніторингу та аналізу стану здійснення процедур митного конт ролю й митного оформлення, а також механізмом адекватного реагування на ускладнення в діяльності митниць, оперативного реагування на неправомірні дії посадових осіб митниць. Відтак у посадовців митних органів часто формувалося відчуття безкарності, а через кадрову нестабільність — і в і д ч у т т я тимчасовості перебування на посаді.

Звісно ж, у ДФС не були зацікавлені в подальшій автоматизації та інформатизації процесів митного контролю та митного оформлення, розробці програмно-інформаційних комплексів. Навіть супроводження окремих інформаційних баз даних, у тому числі на міжнародному рівні, було недостатньо ефективним.

Що потрібно зробити?

Такий стан справ потребує ухвалення низки рішень для відновлення чіткої, повноцінної, функціональної та ефективної управлінської вертикалі, належного кадрового, технічного та інформаційного забезпечення, аналітичної роботи. Кабмін, Мінфін та ДМС повинні вжити такі заходи, як повноцінний запуск роботи Державної митної служби з правами та повноваженнями, в тому числі у кад ровій сфері. Кадрове забезпечення ДМС не буде ефективним у разі реалізації заходів із кадрового забезпечення підрозділами та особами ДФС. Митна служба повинна створюватися як нова юридична особа в результаті припинення діяльності Державної фіскальної служби України.

А ще створення в організаційній структурі ДМС повноцінних підрозділів, що забезпечують організацію та контроль здійснення митної справи. Зокрема, за напрямами митного постаудит-контролю, митної статистики та проведення аналітичної роботи, класифікації товарів, визначення країни походження товарів, застосування заходів нетарифного регулювання. Також підрозділів з розвитку інформаційних технологій, захисту прав інтелектуальної власності, контролю за міжнародними передаваннями товарів військового й подвійного призначення, організації й контролю за здійсненням транзитних перевезень, міжнародного митного співробітництва. Крім того — підрозділів з кадрового забезпечення, розвитку митної інфраструктури зі збільшенням кількості особового складу, проведення
організаційних змін на митницях. Це забезпечить побудову управлінської вертикалі за функціональними напрямами на рівні центрального апарату і територіальних органів.

Серед інших питань, які необхідно вирішити:

  • відновлення діяльності моніторингового центру з питань здійснення митної справи та моніторингових центрів на територіальному рівні;
  • побудова чіткої системи підпорядкування з організації та контролю реалізації митної справи, ухвалення рішень на рівні центрального апарату;
  • обґрунтоване збільшення особового складу підрозділів митного оформлення митниць, особливо в пунктах пропуску на державному кордоні;
  • проведення прозорих конкурсів з призначення керівників профільних підрозділів центрального апарату ДМС та митниць із метою припинення негативної практики необґрунтовано тривалого тимчасового виконання обов’язків;
  • ефективна організація та координація взаємодії митних органів та інших правоохоронних органів з метою протидії митним правопорушенням й проявам суспільно небезпечної контрабанди винятково в межах чинного законодавства;
  • широке залучення громадських рад, профільних бізнесових асоціацій та інших профільних інститутів громадянського суспільства до процесу протидії митним правопорушенням та мінімізації незаконних схем ввезення товарів шляхом підписання меморандумів, проведення спільних робочих і селекторних нарад;
  • зміна дислокації ДМС на будівлю по вулиці Дегтярівській, 11 у Києві.

Що може і повинна зробити нова Верховна Рада?

По-перше, ухвалити інституційний закон, що визначає функції і повноваження центрального органу виконавчої влади, відповідального за реалізацію митної справи, та встановити порядок проходження служби в такому органі. Потрібно також внести зміни до Митного кодексу — трансформувати його у процесуальний кодекс, що визначає порядок проведення митних процедур.

По-друге, схвалити в цілому законопроекти, ухвалені в першому читанні. Зокрема, про спільний режим транзиту: № 9532 (для старту тестування нового різновиду транзиту і приєднання до конвенції NCTS) та № 7473 (для запровадження в Україні інституту авторизованого економічного оператора).

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Думка експерта

Чи треба отримувати ліцензію на зберігання пального в баку автомобіля чи каністрі?

Олександр Банніков,
старший юрист TEFFI Law Firm

Відповідно до повідомлення на інформаційному ресурсі ДФС України ЗІР, на запитання «Чи необхідно придбавати ліцензію на зберігання пального якщо таке пальне зберігається в баку автомобіля, каністрі» (категорія 115.05) контролюючий орган  надав таку відповідь:

«Законом України від 23 листопада 2018 року № 2628-VIII «Про внесення змін до Податкового кодексу України та деяких інших законодавчих актів України щодо покращення адміністрування та перегляду ставок окремих податків і зборів» внесено зміни до Закону України від 19 грудня 1995 року № 481 «Про державне регулювання виробництва і обігу спирту етилового, коньячного і плодового, алкогольних напоїв та тютюнових виробів» (далі – Закон № 481), зокрема, запроваджено ліцензування видів господарської діяльності з виробництва, зберігання, оптової та роздрібної торгівлі пальним. Зазначені зміни набирають чинності з 01 липня 2019 року.

Відповідно до ст. 1 Закону № 481 місце зберігання пального визначено як місце (територія), на якому розташовані споруди та/або обладнання, та/або ємності, що використовуються для зберігання пального на праві власності або користування.

Зберігання пального – це діяльність із зберігання пального (власного або отриманого від інших осіб) із зміною або без зміни його фізико-хімічних характеристик.

Відповідно до частини першої ст. 15 Закону № 481 зберігання пального здійснюється суб’єктами господарювання всіх форм власності за наявності ліцензії. Суб’єкти господарювання (далі – СГ) отримують ліцензії на право зберігання пального на кожне місце зберігання пального.

Таким чином, СГ отримують ліцензії на право зберігання пального на місце (територію), що використовується для зберігання пального.

При цьому Законом № 481 не встановлено вимог щодо видів, місткості та розміщення обладнання та/або ємностей, що використовуються для такого зберігання.

Згідно з ст. 15 Закону № 481 ліцензія на право зберігання пального не отримується на місця зберігання пального, що використовуються:

– підприємствами, установами та організаціями, які повністю утримуються за рахунок коштів державного або місцевою бюджету;

– підприємствами, установами та організаціями системи державною резерву;

– суб’єктами господарювання для зберігання пального, яке споживається для власних виробничо-технологічних потреб виключно на нафто – та газовидобувних майданчиках, бурових платформах і яке не реалізується через місця роздрібної торгівлі.

Також СГ мають право зберігати пальне без отримання ліцензії на право зберігання пального в місцях виробництва пального або місцях оптової торгівлі пальним чи місцях роздрібної торгівлі пальним, на які отримані відповідні ліцензії.

Інших виключень щодо отримання СГ ліцензій на право зберігання пального норми Закону № 481 не містять».

Цей висновок попри обґрунтування нормами чинного законодавства сформульовано не чітко, а також, він взагалі не дає конкретної відповіді на поставлене питання.

Після набрання чинності Законом України № 909-VIII від 24.12.2015 (хоча й з порушенням принципів стабільності податкового законодавства, передбачених пп. 4.1.9
п. 4.1 ст. 4 Податкового кодексу України) з 01.01.2016 змінився порядок адміністрування акцизного податку, зокрема, й для субʼєктів господарювання з виробництва, зберігання, оптової та роздрібної торгівлі пальним.

За результатами перших кроків у новій системі адміністрування акцизного податку законодавцем знову змінено «правила гри» шляхом прийняття Закону України від 23 листопада 2018 р. № 2628-VIII, яким внесено зміни до Податкового кодексу України (далі – ПК України), Закону № 481 та інших нормативно-правових актів.

Відповідно, з 01.07.2019 суб’єкти господарювання отримують ліцензії на право зберігання пального на місце (територію), що використовується для такого зберігання.

Згідно з вищезгаданим формулюванням позиції контролюючого органу у платників податків, що здійснюють діяльність з виробництва, зберігання, оптової та роздрібної торгівлі пальним, виникає обовʼязок ліцензування права зберігання пального на місце (територію), що використовується для зберігання.

Відповідь ДФС містить лише посилання на зміни, внесені до Закону № 481, однак, не розкриває суті питання.

Відповідно до пп. «б» пп. 14.1.6 п. 14.1 ст.14 ПК України акцизний склад – це приміщення або територія на митній території України, де розпорядник акцизного складу провадить свою господарську діяльність шляхом вироблення, оброблення (перероблення), змішування, розливу, навантаження-розвантаження, зберігання, реалізації пального.

Не є акцизним складом відповідно до пп. 14.1.6 п. 14.1 ст.14 ПК України, зокрема:

приміщення або територія, на кожній з яких загальна місткість розташованих ємностей для навантаження-розвантаження та зберігання пального не перевищує 200 кубічних метрів, а суб’єкт господарювання (крім платника єдиного податку четвертої групи) – власник або користувач такого приміщення або території отримує протягом календарного року пальне в обсягах, що не перевищують 1000 кубічних метрів (без урахування обсягу пального, отриманого через паливороздавальні колонки в місцях роздрібної торгівлі пальним, на які отримано відповідні ліцензії), та використовує пальне виключно для потреб власного споживання чи промислової переробки і не здійснює операцій з реалізації та зберігання пального іншим особам;

приміщення або територія, незалежно від загальної місткості розташованих ємностей для навантаження-розвантаження та зберігання пального, власником або користувачем яких є суб’єкт господарювання – платник єдиного податку четвертої групи, який отримує протягом календарного року пальне в обсягах, що не перевищують 10000 кубічних метрів (без урахування обсягу пального, отриманого через паливороздавальні колонки в місцях роздрібної торгівлі пальним, на які отримано відповідні ліцензії), та використовує пальне виключно для потреб власного споживання, а також не здійснює операцій з реалізації та зберігання пального іншим особам;

паливний бак як ємність для зберігання пального безпосередньо в транспортному засобі або технічному обладнанні, пристрої.

В свою чергу, відповідно до ст. 1 Закону № 481 місце зберігання пального – місце (територія), на якому розташовані споруди та/або обладнання, та/або ємності, що використовуються для зберігання пального на праві власності або користування.

Зберігання пального – це діяльність зі зберігання пального (власного або отриманого від інших осіб) зі зміною або без зміни його фізико-хімічних характеристик.

Згідно з положеннями ст. 15 Закону № 481 зберігання пального здійснюються суб’єктами господарювання всіх форм власності за наявності ліцензії.

Ліцензії на право зберігання пального видаються уповноваженими Кабінетом Міністрів України органами виконавчої влади за місцем розташування місць зберігання пального строком на п’ять років.

Відповідно до пп. 4.27 п. 4 Положення про Державну податкову службу України, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 06.03.2019 № 227, ДПС відповідно до покладених на неї завдань, зокрема, здійснює ліцензування діяльності суб’єктів господарювання з виробництва спирту, алкогольних напоїв та тютюнових виробів, з оптової торгівлі спиртом, оптової та роздрібної торгівлі алкогольними напоями, тютюновими виробами та контроль за таким виробництвом; здійснює ліцензування діяльності суб’єктів господарювання з виробництва пального, з оптової, роздрібної торгівлі та зберігання пального і контроль за таким виробництвом

Для отримання ліцензії на право зберігання пального разом із заявою додатково подаються завірені заявником копії таких документів:

– документи, що підтверджують право власності або право користування земельною ділянкою, або інше передбачене законодавством право землекористування на земельну ділянку, на якій розташований об’єкт зберігання пального, чинні на дату подання заяви та/або на дату введення такого об’єкта в експлуатацію;

акт вводу в експлуатацію об’єкта або акт готовності об’єкта до експлуатації, або сертифікат про прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об’єктів, або інші документи, що підтверджують прийняття об’єктів в експлуатацію відповідно до законодавства, щодо всіх об’єктів у місці зберігання пального, необхідних для зберігання пального;

дозвіл на початок виконання робіт підвищеної небезпеки та початок експлуатації (застосування) машин, механізмів, устаткування підвищеної небезпеки.

Вимагати представлення інших документів, крім зазначених у Законі, забороняється.

Отже, на підставі аналізу зазначених норм можна констатувати, що контролюючим органом не досліджено саме питання, що для отримання ліцензії на зберігання палива суб’єкт господарювання повинен мати відповідну земельну ділянку, або об’єкт нерухомості, або відповідні машини, механізми, устаткування підвищеної небезпеки. А з урахуванням неможливості представлення інших документів суб’єкт господарювання є обмеженим в праві реєстрації місцем зберігання будь-якого іншого обʼєкту, що за фізичними властивостями не належить до перелічених вище.

Отже, з урахуванням вимог ст. 15 Закону № 481 та положень пп. 14.1.6 ПК України, платники податків не зобовʼязані отримувати ліцензії на право зберігання пального, якщо таке пальне зберігається у паливних баках транспортних засобів та каністрах (з урахуванням обʼємів, встановлених пп. 14.1.6 ПК України).

Насамкінець, невизначеність контролюючого органу, викладена наведеній вище відповіді ДФС, може ввести в оману платників податків та в черговий раз шкодить іміджу нової податкової служби.

На нашу думку, представникам податкової служби необхідно найближчим часом узгодити власну позицію з представниками бізнесу задля уникнення негативних наслідків.

Читати далі

Думка експерта

Антикорупційний кодекс: бути чи не бути?

Михайло ПЛАСТУН,
кандидат юридичних наук,
заступник начальника департаменту захисту економіки Нацполіції України (2015—2016 рр.)

За останні роки в Україні антикорупційні норми розпорошені по безлічі законодавчих актів. Серед них і кодекси (КК, КПК і КУпАП), і численні закони, укази Президента, постанови та розпорядження Кабміну. В результаті антикорупційні норми почали суперечити одна одній і часом конкурувати. Виходячи з цього, стає досить актуальним питання кодифікації антикорупційного законодавства.

Кодифікація – це засіб систематизації нормативних актів,  який здійснюється шляхом переробки і внесення відомостей  правових норм, що містяться в  різних актах, в логічно узгоджений  єдиний  нормативно-правовий  акт,  який  системно  й  вичерпно регулює певну сферу  суспільних  відносин,  як  правило, на галузевому рівні. Метою кодифікації є забезпечення  систематизованого  регулювання відносин у певній сфері, в результаті якого законодавство  буде розвиватися.

На певному етапі кодифікація  застосовувалася  в  українській законотворчій практиці в  цивільному, кримінальному, адміністративному праві, що призвело до створення відповідних кодексів. Зараз це відбувається  з антикорупційним законодавством, яке потребує кодифікації  і створення Антикорупційного  кодексу України. І вкрай важливо, аби цей кодекс мав дуже  детальну й розширену загальну  частину, яка здатна буде сформулювати, в тому числі, і єдині  моральні принципи, застосовні  до  корупційних  явищ.  Антикорупційні  закони,  зведені  і  впорядковані в одному кодексі,  дозволять трактувати дії осіб і  структур, що потрапляють під  його юрисдикцію в контексті  діяльності з управління державою, додасть ясність у боротьбі  з корупцією і зіграє превентивну функцію.

В Україні за останні роки  створена окрема вертикаль антикорупційних органів – НАЗК,  НАБУ, САП, Антикорупційний  суд. Але при цьому в них немає  єдиного структурного документа, де були б зібрані в єдиній  чіткій інтерпретації антикорупційні норми.

Створення  Антикорупційного кодексу може й повинно  викликати  серйозний  аудит  норм КУпАП і КК та ліквідацію конфлікту норм, які дають можливість корупціонерам уникати  відповідальності. Прикладів тут  маса, наведемо один з найбільш  демонстративних.

У КУпАП є ст. 172-6, яка  передбачає  відповідальність за  несвоєчасне  подання  без  поважних  причин  декларації  особою, уповноваженою на виконання функцій держави або  місцевого самоврядування. Ця  стаття передбачає штрафи в межах від 100 до 550 прожиткових  мінімумів. І якщо особа вчиняє порушення й на неї накладається таке стягнення, вона потрапляє в реєстр корупціонерів.  Але в Кримінальному кодексі  так  само  є  ст.  366-1,  в  якій  ідеться  про  відповідальність  за надання суб’єктом декларування завідомо недостовірних  даних, і там передбачено значно більші штрафи — до 3 000 неоподатковуваних мінімумів.  Однак  цей  злочин  не  відноситься до корупційних, тому  при  притягненні  до  відповідальності особа не потрапляє  в реєстр корупціонерів. Створюється парадоксальна ситуація. Політики часто публічно  висловлюють  здивування  й  обурення, чому не надходять  кошти до бюджету в зв’язку з  тим, що діє ст. 366-1 КК. Але  справа в тому, що в статті не  передбачена конфіскація цих  прихованих доходів. Так, там є  максимальний штраф до 3 000 неоподатковуваних мінімумів  (51 тисяч грн.) незалежно від  суми, яка була не задекларована, але не більше. Тобто ми  маємо узаконений спосіб легалізації доходів, отриманих злочинним шляхом.

Процес створення Антикорупційного кодексу абсолютно  не повинен іти за прикладом законотворчості останніх років – у рамках комітетів Верховної  Ради. Інакше його «втратять»  у численних депутатських кабінетах. Це величезний пласт  професійної наукової, юридичної роботи. Давайте згадаємо,  як  створювалися  Цивільний,  Сімейний  та  Господарський  кодекси України. При Мін’юсті  тоді були створені окремі робочі групи для кожного з проектів кодексів з числа провідних  цивілістів – учених і практиків.  Залежно від наукових інтересів  кожного члена робочої групи  науковий  керівник  визначав  завдання з підготовки окремих  розділів або частин проекту, які  згодом були обговорені на засіданні групи. До цієї роботи  також були підключені вчені  і практики з ФРН, Нідерландів, Канади, США, Швейцарії  та  деяких  інших  країн.  Велику  допомогу  в  технічному  оформленні та редагуванні матеріалів проектів надавали співробітники різних громадських  організацій.

Зрозуміло,  що  діяльність  такої групи — це робота не на  один рік, якщо ми хочемо отримати на виході професійно  кодифікований звід антикорупційних норм. І до фінансування  діяльності даної робочої групи  повинні  активно підключатися  міжнародні донори України, які  вкрай зацікавлені, щоб в нашій країні нарешті почали працювати уніфіковані й прозорі антикорупційні правила.

У висновку слід також відзначити, що мову треба вести  не лише про кодифікацію масиву  антикорупційного  законодавства.  Сьогодні  ми  вже  можемо говорити про виникнення нової галузі – антикорупційного права, що має свій  особливий  предмет  і  метод правового регулювання. І остаточно цей процес формування антикорупційного права, як  галузі, може бути завершений  саме кодифікаційним актом –  кодексом. Але юридичним ВНЗ  уже зараз слід почати розробку  навчальних програм для підготовки фахівців з антикорупційного права.

Наостанок зазначу, що дана  стаття – не го-товий рецепт і,  швидше за все, вона здатна лише  викликати дискусію серед юристів і політиків про доцільність  створення  Антикорупційного  кодексу. Більше того, її завдання – саме в ініціюванні такої  дискусії. Тому що ефективність антикорупційної політики та судової практики в цій сфері залежить від єдності, гармонізації  та логічності антикорупційного законодавства. І кодекс – один  із  варіантів  вирішення  даного питання.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

В тренді