Звичайні злочинці і кримінальна політика

Вячеслав ТУЛЯКОВ, професор кафедри кримінального права, Національного університету
Одеська юридична академія,
доктор юридичних наук, член-кореспондент
Національної академії правових наук України,
суддя ad hoc ЄСПЛ,

Домашні тирани, педофіли та людожери, кишенькові злодії та злодії в законі, терористи і політичні злочинці — усіх їх поєднує прагнення до усталеної кримінальної активності. Поруч з тим різниця суттєва: в одному випадку ми маємо справу зі звичайними злочинцями; у другому — з професіоналами економічної спрямованості.

Світова спільнота ще з часів Ч. Ломброзо, а пізніше радянських та німецьких соціальних експериментів, застосовує парадигму звичаєвого злочинця як один з елементів обґрунтування необхідності використання багатоколійної системи кримінально-правового впливу (І. Горбачова, О. Козаченко, Н. Орловська, М. Хавронюк), що включає до себе, окрім покарання, інші заходи, спрямовані на захист суспільства від небезпечних осіб, додаткові заходи відповідальності кримінальних правопорушників, організації поводження з ними та профілактики правопорушень.

Зрозуміло, що більшою мірою спеціальна та загально-превентивна функція основного покарання не спрацьовує, що надає можливості застосування додаткових засобів превентивного впливу Разом із цим категорія звичаєвих злочинців, що поєднує осіб, схильних до повторного вчинення навмисних злочинів за особистими чи політичними мотивами потребує спеціального дослідження. По-перше, існу вання суб’єктів, що вчинили злочин завдяки психічним вадам чи іншим біосоціальним характеристикам особистості виключає застосування концепту свободи волі як ознаки злочину. По-друге, інтеріоризація антидержавних норм певними соціальними групами (релігійні фанатики, наприклад) ідеологічно обумовлює розгляд цих осіб як потенційних девіантів, та відповідні державні реакції.

Застосування позасудової репресії

Уповільнена (вялотекущая — рос.) шизофренія — діагноз хвороби дисидентського руху колишнього СРСР. Достатньо було публічно висловити свою незгоду з пануючою ідеологією, щоб уповноважена особа КДБ СРСР вжила відповідні дії, які могли були б закінчитися поміщенням вільнодумця в психіатричну клініку із вказаним діагнозом. Застосування державного насильства у вигляді перманентних примусових заходів медичного характеру зумовлювалося як соціальною практикою, так і можливостями безкарного застосування позасудової репресії та зловживання владою.

Диверсифікація практик

Час минав. Але проблеми залишилися. Диверсифікація практик поводження зі злочинцями є неминучим трендом часу. Це свідчить про тенденцію зміни позиції держави стосовно девіантів — від знищення, ізолювання від суспільства й примусового лікування до соціальної адаптації та добровільності терапії. Сучасне постіндустріальне суспільство переходить до цивілізованих форм насильства, оскільки останнє нікуди не зникає, а на місце брутальних технологій реалізації насильства приходять його субституйовані та латентні форми: наприклад, на місце фізичного насильства приходить психіатричне лікування (Піронкова О. Ф. Соціальні практики поводження із психічно хворими: соціологічний вимір. Дис… докт. соціологічних наук. Спец. 22.00.04 Класичний приватний університет, Запоріжжя, 2018., c.461).

Відповідно в системі заходів кримінально-правового регулювання виникають паралельні покаранню заходи безпеки, соціального захисту, реституції та компенсації. Особа, винна у вчиненні злочину зобов’язана понести кримінальну відповідальність, проте форми реалізації останньої різняться — від обов’язкового обмеження прав до соціальної та особистої реабілітації та ресоціалізації.

До того ж, стосовно осіб, які вчинили кримінальні правопорушення, зміна форм реалізації державного примусу зумовлена: конвергенцією соціологічних та позитивістських теорій причин злочинності відносно заходів поводження з правопорушниками; переповненістю кримінально-виконавчих установ, спрямованістю європейської та світової кримінальної політики на застосування кримінально-правових заходів, альтернативних позбавленню волі; мовчазному визнанню існування категорії невиправних злочинців, до яких застосування покарання не приносить свого профілактичного ефекту (Aebi, M. F., & Tiago, M. M. Council of Europe Annual Penal Statistics: Prison populations. Strasbourg: Council of Europe pc-cp\space\documents\pc-cp SPACE I — 2018).

Виникають форми кримінально-правового регулювання поведінки, спрямовані на фізичне усунення можливостей скоєння злочину (хімічна кастрація та стерилізація для педофілів), інформаційну стигматизацію (зобов’язання розповсюдження інформації про кримінальне минуле), примусове психіатричне та психологічне поводження, обов’язкова соціальна реабілітація.

Лімітом кари за злочин завжди виступала суспільна небезпека діяння, проте з розвитком антропологічного підходу держава все частіше використовує додаткові форми примусу, які по своїй каральній сутності можуть не відрізнятися від основних, але носять іншу ідеологічну спрямованість. Так, наприклад, у Німеччині (ст. 62 КК), окрім покарання, існують заходи корекції та превенції (психіатричні примусові заходи медичного характеру, примусова детоксикація та превентивне утримання під вартою). Завдання останнього не тільки реабілітація суспільно-небезпечних злочинців, але й захист суспільства від дій таких осіб. Ці заходи зорієнтовано не лише на суспільну небезпечність діяння, але й на ознаки невиправності злочинця, його потенційну небезпеку для розвитку суспільства. Слід зазначити, що застосування практик превентивного ув’язнення після відбуття основного покарання за мотивами неможливості виправлення особи певним чином протирічить концепту захисту фундаментальних прав людини, та положенням ст. 7 Європейської конвенції з захис ту прав людини та фундаментальних свобод.

Поруч із цим існуюча судова практика в цій сфері більше зорієнтована на захист політичних та соціальних інтересів суспільства і держави ніж прав людини.

Практика ЄСПЛ

Відоме рішення ЄСПЛ по справі Ilnseher v. Germany (Applications nos. 10211/12 and 27505/14. URL: http://hudoc.echr.coe.int/eng?i=001-187540), в якій заявник стверджував, що застосування до нього превентивного ув’язнення після відбуття основного покарання у вигляді 10 років позбавлення волі протирічить формулі ne bis en idem. Задля очевидні порушення ст. 7 Конвенції Європейський суд став практично на позицію Конституційного суду Німеччини, який наголосив, зокрема, що конституційна вимога про розмежування превентивного затримання та позбавлення волі і принципів, викладених у статті 7 Конвенції, вимагає індивідуалізованого та посиленого терапевтичного забезпечення й догляду за відповідними особами. Згідно новому кримінальному законодавству ФРН, (див. статтю 66c Кримінального кодексу), особи, які перебувають у превентивному ув’язненні, тепер повинні бути затримані в установах, що пропонують їм не лише умови, більш асимільовані загальним умовам життя, але й, зокрема, індивідуальний та інтенсивний догляд для посилення їх готовності брати участь у психіатричному, психотерапевтичному або соціально-терапевтичному лікуванні з урахуванням їхніх потреб. Тобто мета превентивного ув’язнення не в карі та виправленні злочинця, а в превенції суспільства від його потенційних суспільно-небезпечних дій у майбутньому, що пов’язані із особливостями психічного стану особи.

У випадку п. І, засудженого за вбивство із сексуальних мотивів Європейський суд встановив, що визначивши міру, яка накладається пізніше в порівнянні з обвинувальним вироком, слід враховувати останню характеристику засудженої особи, яка має ґрунтуватися на психічному розладі, що існував на момент накладання заходу, і робить небезпечним подальшу поведінку правопорушника. Заявник, який був покараний за акт сексуального садизму і, ймовірно, вчинить ще одне вбивство, якщо його звільнять, був соціально небезпечним для цілей застосування превентивного ув’язнення (Case of Ilnseher v. Germany,p. 109).

Отже, в певних випадках, держава свідомо йде на зловживання правом на примус із метою захисту громадян від потенційно небезпечних осіб. Питання неефективності спеціальної превенції заходів покарання стосовно певних категорій громадян із психічними аномаліями приводить до того, що застосування актів позасудового превентивного примусу до невиправних злочинців у Європі (Франція, Іспанія, Німеччина, Сполучене королівство) стає все частішим.

Україна — реалії

Україна в таких випадках, на жаль, продовжує шлях застосування примусових заходів медичного характеру з гнучким діагнозом уповільненої шизофренії… У 2016 році у секретаріаті Уповноваженого Верховної Ради з прав людини під егідою Програми розвитку ООН в Україні відбулася експертна дискусія, присвячена реформуванню закладів судової психіатрії в країні. Один із авторів незалежного моніторингового звіту ПРООН, професор Роберт Ван Ворен, говорячи про системні порушення прав людини в українських психіатричних закладах, відзначив: «Одну пацієнтку я не ніколи не забуду. Це 25-річна жінка, яка п’ять років тому вбила жінку в супермаркеті. Їй було поставлено розповсюджений діагноз «уповільнена шизофренія» — тренд радянської психіатрії. Перебуваючи вже п’ять років у лікарні, вона зістарилася десь років на 20, замість реальних п’яти. До її звільнення залишається ще 5 років. ЇЇ найбільше побажання — вивчити англійську мову, щоб після звільнення мати можливість чимось займатися. Проте їй не дозволили це через заборону використовувати МР3-плеєр. Ми бачили зруйновані життя і це все через систему, яка бачить лише злочин і не помічає людину» (Від покарання до лікування: заклади судової психіатрії в Україні. URL: http://www.ua.undp.org/content/ukraine/uk/home/presscenter/articles/2016/03/30/-.html).

Можливо, розгляд міжнародно-правових, публічно-правових, системних, інформаційних та психологічних передумов доцільності превентивного ув’язнення як самостійного заходу кримінально-правового реагування, пов’язаного із застосуванням психокорекційних практик та заходів соціальної реабілітації, до осіб, які за звичкою схильні до вчинення навмисних злочинів, буде розумним у процесі реформи чинного кримінального законодавства України, враховуючи високу емоційну та психічну нестійкість значної кількості українських громадян у сучасних умовах розвитку.

Джерело: Юридичний вісник України

Поділитися

Твітнути