Connect with us

Думка експерта

Звичайні злочинці і кримінальна політика

Вячеслав ТУЛЯКОВ, професор кафедри кримінального права, Національного університету
Одеська юридична академія,
доктор юридичних наук, член-кореспондент
Національної академії правових наук України,
суддя ad hoc ЄСПЛ,

Домашні тирани, педофіли та людожери, кишенькові злодії та злодії в законі, терористи і політичні злочинці — усіх їх поєднує прагнення до усталеної кримінальної активності. Поруч з тим різниця суттєва: в одному випадку ми маємо справу зі звичайними злочинцями; у другому — з професіоналами економічної спрямованості.

Світова спільнота ще з часів Ч. Ломброзо, а пізніше радянських та німецьких соціальних експериментів, застосовує парадигму звичаєвого злочинця як один з елементів обґрунтування необхідності використання багатоколійної системи кримінально-правового впливу (І. Горбачова, О. Козаченко, Н. Орловська, М. Хавронюк), що включає до себе, окрім покарання, інші заходи, спрямовані на захист суспільства від небезпечних осіб, додаткові заходи відповідальності кримінальних правопорушників, організації поводження з ними та профілактики правопорушень.

Зрозуміло, що більшою мірою спеціальна та загально-превентивна функція основного покарання не спрацьовує, що надає можливості застосування додаткових засобів превентивного впливу Разом із цим категорія звичаєвих злочинців, що поєднує осіб, схильних до повторного вчинення навмисних злочинів за особистими чи політичними мотивами потребує спеціального дослідження. По-перше, існу вання суб’єктів, що вчинили злочин завдяки психічним вадам чи іншим біосоціальним характеристикам особистості виключає застосування концепту свободи волі як ознаки злочину. По-друге, інтеріоризація антидержавних норм певними соціальними групами (релігійні фанатики, наприклад) ідеологічно обумовлює розгляд цих осіб як потенційних девіантів, та відповідні державні реакції.

Застосування позасудової репресії

Уповільнена (вялотекущая — рос.) шизофренія — діагноз хвороби дисидентського руху колишнього СРСР. Достатньо було публічно висловити свою незгоду з пануючою ідеологією, щоб уповноважена особа КДБ СРСР вжила відповідні дії, які могли були б закінчитися поміщенням вільнодумця в психіатричну клініку із вказаним діагнозом. Застосування державного насильства у вигляді перманентних примусових заходів медичного характеру зумовлювалося як соціальною практикою, так і можливостями безкарного застосування позасудової репресії та зловживання владою.

Диверсифікація практик

Час минав. Але проблеми залишилися. Диверсифікація практик поводження зі злочинцями є неминучим трендом часу. Це свідчить про тенденцію зміни позиції держави стосовно девіантів — від знищення, ізолювання від суспільства й примусового лікування до соціальної адаптації та добровільності терапії. Сучасне постіндустріальне суспільство переходить до цивілізованих форм насильства, оскільки останнє нікуди не зникає, а на місце брутальних технологій реалізації насильства приходять його субституйовані та латентні форми: наприклад, на місце фізичного насильства приходить психіатричне лікування (Піронкова О. Ф. Соціальні практики поводження із психічно хворими: соціологічний вимір. Дис… докт. соціологічних наук. Спец. 22.00.04 Класичний приватний університет, Запоріжжя, 2018., c.461).

Відповідно в системі заходів кримінально-правового регулювання виникають паралельні покаранню заходи безпеки, соціального захисту, реституції та компенсації. Особа, винна у вчиненні злочину зобов’язана понести кримінальну відповідальність, проте форми реалізації останньої різняться — від обов’язкового обмеження прав до соціальної та особистої реабілітації та ресоціалізації.

До того ж, стосовно осіб, які вчинили кримінальні правопорушення, зміна форм реалізації державного примусу зумовлена: конвергенцією соціологічних та позитивістських теорій причин злочинності відносно заходів поводження з правопорушниками; переповненістю кримінально-виконавчих установ, спрямованістю європейської та світової кримінальної політики на застосування кримінально-правових заходів, альтернативних позбавленню волі; мовчазному визнанню існування категорії невиправних злочинців, до яких застосування покарання не приносить свого профілактичного ефекту (Aebi, M. F., & Tiago, M. M. Council of Europe Annual Penal Statistics: Prison populations. Strasbourg: Council of Europe pc-cp\space\documents\pc-cp SPACE I — 2018).

Виникають форми кримінально-правового регулювання поведінки, спрямовані на фізичне усунення можливостей скоєння злочину (хімічна кастрація та стерилізація для педофілів), інформаційну стигматизацію (зобов’язання розповсюдження інформації про кримінальне минуле), примусове психіатричне та психологічне поводження, обов’язкова соціальна реабілітація.

Лімітом кари за злочин завжди виступала суспільна небезпека діяння, проте з розвитком антропологічного підходу держава все частіше використовує додаткові форми примусу, які по своїй каральній сутності можуть не відрізнятися від основних, але носять іншу ідеологічну спрямованість. Так, наприклад, у Німеччині (ст. 62 КК), окрім покарання, існують заходи корекції та превенції (психіатричні примусові заходи медичного характеру, примусова детоксикація та превентивне утримання під вартою). Завдання останнього не тільки реабілітація суспільно-небезпечних злочинців, але й захист суспільства від дій таких осіб. Ці заходи зорієнтовано не лише на суспільну небезпечність діяння, але й на ознаки невиправності злочинця, його потенційну небезпеку для розвитку суспільства. Слід зазначити, що застосування практик превентивного ув’язнення після відбуття основного покарання за мотивами неможливості виправлення особи певним чином протирічить концепту захисту фундаментальних прав людини, та положенням ст. 7 Європейської конвенції з захис ту прав людини та фундаментальних свобод.

Поруч із цим існуюча судова практика в цій сфері більше зорієнтована на захист політичних та соціальних інтересів суспільства і держави ніж прав людини.

Практика ЄСПЛ

Відоме рішення ЄСПЛ по справі Ilnseher v. Germany (Applications nos. 10211/12 and 27505/14. URL: http://hudoc.echr.coe.int/eng?i=001-187540), в якій заявник стверджував, що застосування до нього превентивного ув’язнення після відбуття основного покарання у вигляді 10 років позбавлення волі протирічить формулі ne bis en idem. Задля очевидні порушення ст. 7 Конвенції Європейський суд став практично на позицію Конституційного суду Німеччини, який наголосив, зокрема, що конституційна вимога про розмежування превентивного затримання та позбавлення волі і принципів, викладених у статті 7 Конвенції, вимагає індивідуалізованого та посиленого терапевтичного забезпечення й догляду за відповідними особами. Згідно новому кримінальному законодавству ФРН, (див. статтю 66c Кримінального кодексу), особи, які перебувають у превентивному ув’язненні, тепер повинні бути затримані в установах, що пропонують їм не лише умови, більш асимільовані загальним умовам життя, але й, зокрема, індивідуальний та інтенсивний догляд для посилення їх готовності брати участь у психіатричному, психотерапевтичному або соціально-терапевтичному лікуванні з урахуванням їхніх потреб. Тобто мета превентивного ув’язнення не в карі та виправленні злочинця, а в превенції суспільства від його потенційних суспільно-небезпечних дій у майбутньому, що пов’язані із особливостями психічного стану особи.

У випадку п. І, засудженого за вбивство із сексуальних мотивів Європейський суд встановив, що визначивши міру, яка накладається пізніше в порівнянні з обвинувальним вироком, слід враховувати останню характеристику засудженої особи, яка має ґрунтуватися на психічному розладі, що існував на момент накладання заходу, і робить небезпечним подальшу поведінку правопорушника. Заявник, який був покараний за акт сексуального садизму і, ймовірно, вчинить ще одне вбивство, якщо його звільнять, був соціально небезпечним для цілей застосування превентивного ув’язнення (Case of Ilnseher v. Germany,p. 109).

Отже, в певних випадках, держава свідомо йде на зловживання правом на примус із метою захисту громадян від потенційно небезпечних осіб. Питання неефективності спеціальної превенції заходів покарання стосовно певних категорій громадян із психічними аномаліями приводить до того, що застосування актів позасудового превентивного примусу до невиправних злочинців у Європі (Франція, Іспанія, Німеччина, Сполучене королівство) стає все частішим.

Україна — реалії

Україна в таких випадках, на жаль, продовжує шлях застосування примусових заходів медичного характеру з гнучким діагнозом уповільненої шизофренії… У 2016 році у секретаріаті Уповноваженого Верховної Ради з прав людини під егідою Програми розвитку ООН в Україні відбулася експертна дискусія, присвячена реформуванню закладів судової психіатрії в країні. Один із авторів незалежного моніторингового звіту ПРООН, професор Роберт Ван Ворен, говорячи про системні порушення прав людини в українських психіатричних закладах, відзначив: «Одну пацієнтку я не ніколи не забуду. Це 25-річна жінка, яка п’ять років тому вбила жінку в супермаркеті. Їй було поставлено розповсюджений діагноз «уповільнена шизофренія» — тренд радянської психіатрії. Перебуваючи вже п’ять років у лікарні, вона зістарилася десь років на 20, замість реальних п’яти. До її звільнення залишається ще 5 років. ЇЇ найбільше побажання — вивчити англійську мову, щоб після звільнення мати можливість чимось займатися. Проте їй не дозволили це через заборону використовувати МР3-плеєр. Ми бачили зруйновані життя і це все через систему, яка бачить лише злочин і не помічає людину» (Від покарання до лікування: заклади судової психіатрії в Україні. URL: http://www.ua.undp.org/content/ukraine/uk/home/presscenter/articles/2016/03/30/-.html).

Можливо, розгляд міжнародно-правових, публічно-правових, системних, інформаційних та психологічних передумов доцільності превентивного ув’язнення як самостійного заходу кримінально-правового реагування, пов’язаного із застосуванням психокорекційних практик та заходів соціальної реабілітації, до осіб, які за звичкою схильні до вчинення навмисних злочинів, буде розумним у процесі реформи чинного кримінального законодавства України, враховуючи високу емоційну та психічну нестійкість значної кількості українських громадян у сучасних умовах розвитку.

Джерело: Юридичний вісник України

Думка експерта

Ринок землі: за і проти

Віталій КУЛАКОВ, керуючий партнер АО «Адвокатська фірма« ADVICE », адвокат

На сьогодні активно обговорюється питання продажу землі сільгосппризначення. За результатами соціологічного дослідження, думки людей з цього приводу розділилися фактично пропорційно. При цьому більшість українців все ж проти зняття мораторію на продаж землі. Це означає, що дане питання необхідно більш детально вивчати і не включати «турборежим» по його вирішенню.

Більшість представників влади, аргументуючи позицію щодо вирішення питання продажу землі, вказують на те, що будьяка людина повинна мати можливість розпоряджатися своєю власністю, тому це право на відчуження потрібно відновити. Це звісно, дуже правильна позиція, проте до цієї проблематики не можна підходити формально або застосовувати аналогію.

Спробую окреслити коло проблем. Отже:

1. Відповідно до Конституції України, земля є власністю Українського народу. Якщо вона буде належати підприємствам, нехай і українським, проте бенефіціарами будуть іноземці, чи можна вважати, що земля залишається власністю нашого народу? А якщо власник змінить громадянство, як його зобов’язати відчужувати землю? Адже виходить, що ми, відновлюючи одне право, порушуватимемо інше, а саме: «змушуватимемо» людину продавати землю.

2. Кожна людина, відповідно до Основного Закону України має право на отримання землі, проте більшість його не реалізувала. При цьому місцева влада вказує на неможливість такої реалізації у зв’язку з обмеженістю вільної землі. Водночас держава каже, що землі достатньо багато. Упевнений, що для проведення ринку землі потрібно вишукати можливість віддати кожному українцеві земельну ділянку, щоб кожен міг нею розпорядитися. Адже в нас усі рівні? Чому житель села має право на ділянку, а житель міста не має? Однак усі розуміють, що реалізувати це буде дуже складно.

3. У далекому минулому виділення землі саме працівникам колгоспів було пов’язано з необхідністю збереження ведення сільського господарства. Таким чином, держава фактично надала можливість жителю села мати право обробляти землю або отримувати з неї систематичний дохід. У такий спосіб держава гарантувала всім українцям те, що ці землі будуть оброблятися і сільськогосподарські землі не зникнуть. Адже ці землі — це наше багатство, яке потрібно цінувати, а не знищувати або продавати.

4. Чому ми повинні дозволяти продавати те, чого людина не створювала? Наприклад, якщо людина хоче продати гараж, то вона його або побудувала, або купила, або отримала в дарунок, але в будь-якому випадку — це нерухомість, яку
хтось колись створив. Із землею інакше, оскільки вона вже була до появи людства. Крім іншого, за Конституцією — це власність народу. Хто буде вносити зміни до Основного закону? Адже фактично розробка законопроектів про відчуження землі — це фактично дії, які йдуть врозріз із Конституцією.

5. Меседж влади в тому, щоб власник паю міг отримати гроші і вкласти їх кудись, куди захоче. Вибачте, але це смішно. Адже в далекі 90-ті ми вже вкладали свої ваучери, і до чого це призвело? Якщо власник паю продасть свої 3—4 гектари, отримає за них 1—2 тисячі доларів, то це не ті гроші, які допоможуть йому відкрити бізнес або вирішити стратегічні проблеми. Життя його від цього не стане кращим. Але ж ми ставимо саме таку мету, саме цього чекають усі українці. Тому продаж землі зараз може стати початком кінця існування життя в селі.

6. При цьому я повністю згоден з меседжами влади щодо створення ринку землі і збільшення суми за оренду паю. Але ж вирішувати цю проблему можна без продажу землі. Наприклад: потрібно створити ринок землі не в контексті продажу самої землі, а продажу права на оренду. Іншими словами, щоб в країні існувала конкуренція і власник паю міг сам визначати суму оренди. В результаті він, його родина зможе щорічно (довічно) отримувати гроші, які будуть витрачатися в нашій країні. Невже це погано? А якщо не сподобається і хтось захоче самостійно вирощувати сільгоспкультуру, будь ласка, вирощуйте.

7. Крім того, ніхто не замислюється, а як бути з орендарями, які вже орендують землю і термін закінчення оренди яких закінчується через 30—35 років, оскільки останнім часом всі брали землю на 49 років? Адже зміна власника не змінює умови по оренді. Іншими словами, новий власник зможе тільки отримувати плату за оренду, а реально обробляти землю буде попередній орендар. Невже це проблема вирішена?

8. Повністю підтримую владу в тому, щоб сільгоспземлі передати в громади, в межах їх адміністративних територій. Однак не для того, щоб продати «своїм», а виключно для подальшої здачі в оренду на конкурсних засадах й отримання доходу в бюджет громади. В такому випадку громада буде отримувати гроші систематично і зможе контролювати ефективність використання землі. У випадку з продажем новий власник зможе зробити із землею все, що забажає, а в бюджет громади не будуть іти надходження і, відповідно, розвитку ніякого не буде.

З огляду на спірність ситуації, у мене є непопулярна пропозиція, що всю землю необхідно зробити комунальною (в окремих випадках державною, на стратегічних об’єктах), тобто закріпити її за громадами. При цьому землі, які перебувають у власності громадян, переоформляються в їх постійне користування. Таким чином, ніяких порушень прав не відбувається, людина продовжує використовувати землю і ніхто інший на неї не претендує. При цьому, якщо людина захотіла продати своє житло, право постійного користування землею передається автоматично новому власнику житла. Що це дасть? По-перше, земля буде вважатися комунальною і місцева влада завжди зможе перевірити її цільове використання.

Крім того, це дозволить вирішити питання самовільної забудови. Погодьтеся, сьогодні власник землі аргументує свою самовільну забудову тим, що це його земля і він що хоче, те й робить. Інспектора архітектурно-будівельної інспекції, як і інших представників контролюючих органів не пускає на територію обійстя, прикриваючись приватною власністю. Крім того, я вважаю, що за землю потрібно платити, оскільки наше багатство повинне приносити нам дохід. Мається на увазі, що місцева влада повинна встановлювати суму плати за землю протягом року, за аналогією з податком на нерухомість. При цьому, як і в ситуації з нерухомістю, повинні бути пільги. Наприклад: сім’я з 3-х чоловік має право на 5 соток землі кожен, які не обкладаються податком. Це те, що належить людині. Але в разі, якщо в людини ще є земля, або вона взяла в користування водойму чи лісопосадку, будь ласка, користуйтеся, але платіть в місцевий бюджет податок. Від цього використання землі стане ефективним, місцевий бюджет буде поповнюватися, а село розвиватися.

Дуже важливо думати не лише про сьогоднішних жителів сіл, а й про тих, хто далі житиме тут і розвивати його (село). Крім того, питання розпорядження землею повинні вирішувати не кілька чиновників, а Український народ, адже саме йому належить земля.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Думка експерта

Космічна й електронна кіберзлочинність: загрози і виклики нового тисячоліття

Петро БІЛЕНЧУК, професор
Національного авіаційного університету

Микола МАЛІЙ, директор правничої компанії ТОВ «АЮР-КОНСАЛТИНГ»

Закінчення. Початок

 

Космічна кіберзлочинність

Нещодавно стало відомо, що NASA розслідує перший у світі злочин, який скоєний у космосі (космічному кіберпросторі). Підгрунтям розслідування цього злочину, скоєного в космічному просторі, стало те, що екс-дружина американської жінки-астронавта заявила про злочин, вчинений на космічній орбіті Землі. Зокрема, колишня дружина американського астронавта заявила, що її партнерка навіть після розлучення з нею продовжувала незаконно стежити за станом її особистих фінансових рахунків. При чому вона це здійснювала в тому числі й під час виконання своєї професійної місії на Міжнародній космічній станції (МКС) https://www.nytimes.com/2019/08/23/us/nasa-astronaut-anne-mcclain.html

Про факт правового спору двох суб’єктів конфліктної ситуації, який, ймовірно, став першим злочином, скоєним у космосі, нещодавно повідомила The New York Times.

У цьому повідомленні зазначається, що колишня дружина М. — офіцер повітряної розвідки США у відставці — помітила, що хтось незаконно входить в її банківський аккаунт. Встановивши цей факт, вона звернулася в банк із проханням визначити комп’ютери, з яких здійснюється цей вхід. Як стало відомо, що одним із них виявився спеціальний комп’ютер, зареєстрований у мережі Національного управління з аеронавтики (NASA). У зв’язку з цим У. подала скаргу на незаконний вхід в її банківський акаунт у Федеральну торговельну комісію США.

Повернувшись на Землю, М. у показаннях під присягою, даних головному інспектору NASA, визнала, що дійсно здійснювала вхід, використовуючи пароль, яким подружжя користувалося раніше під час спільного життя. За словами адвоката астронавта, вона робила це, щоб переконатися, що в У. та її чотирирічного біологічного сина, якого вони раніше виховували разом, досить коштів для існування. За словами М., колишня дружина жодного разу не казала їй, що заходити в її аккаунт їй тепер уже заборонено.

Слід зазначити, що згідно з чинними на Міжнародній космічній станції правилами, які спільно узгодили, встановили й підписали між собою Євросоюз, Канада, Росія, США та Японія, на астронавтів і космонавтів, які працюють на міжнародній космічній станції, при вирішенні виникаючих спірних юридичних питань на них поширюється їх національне чинне законодавство. Крім того, існує реальна правова можливість видачі злочинця на Землю в іншу країну, якщо там захочуть притягнути до відповідальності іноземця за злочин, скоєний у космосі.

Слід зазначити, що скарга, пов’язана з доступом до банку з космічної станції, є лише одним із ряду складних правових питань, що виникли в епоху звичайних космічних подорожей, які, як очікується, будуть зростати з початком широкомаштабних досліджень космічного простору, космічних подорожей фахівців (астронавтів, космонавтів) у тому числі й розвитку космічного туризму. Випадки про різні криміногенні події, які відбувалися в космічному просторі, відомі й раніше. Так відомо, що ще в 2011 році NASA організувало спецоперацію, спрямовану на вивчення дій вдови космічного інженера, яка хотіла продати місячний камінь. У 2013 році російський супутник був пошкоджений після зіткнення з уламками з супутника, зруйнованого Китаєм у ході випробування ракети в 2007 році. У 2017 році австрійський бізнесмен подав до суду на компанію з космічного туризму, намагаючись повернути свій депозит за заплановану поїздку, яка з різних причин була заблокована і не просувалася, тобто по факту не була реалізована.

Так, директор Центру глобального космічного права Клівлендського державного університету Марк Сундал справедливо зазначає: «Те, що особа знаходиться в космосі, не означає, що вона не підкоряється закону». За словами М. Сундала, однією з потенційних проблем, які можуть виникнути у зв’язку з будь-яким космічним кримінальним злочином або судовим процесом з приводу позаземних банківських комунікацій, є відкриття: вірогідно співробітники NASA будуть побоюватися, наприклад, відкрити високочутливі комп’ютерні мережі і бази даних для перевірки пересічними юристами. Але такі юридичні питання в майбутньому, за його словами, будуть неминучі, оскільки в скорому часі люди проводитимуть усе більше часу в космосі. Про це свідчать й активні космічні розробки під керівництвом Ілона Маска.

Електронна кіберзлочинність

Розвиток наукових досягнень у новому тисячолітті засвідчує, що особливо небезпечним сьогодні є можливість використання кримінальними угрупуваннями електронного інтелекту в злочинних цілях. Як стало відомо, засоби, методи і технології електронного інтелекту вже сьогодні несуть загрозу соціально-комунікаційним системам і мережам. Зокрема, англійські й американські вчені справедливо стверджують, що електронний інтелект у недалекому майбутньому може стати небезпечною зброєю в руках кібершахраїв, кібертерористів та кіберзлочинців. Про ці загрози, виклики і небезпеки зазначено в опублікованому днями стосторінковому дослідженні The Malicious Use of Artificial Intelligence: Forecasting, Prevention, and Mitigation. Тому очевидно, що постає справедливе запитання: так у чому ж саме полягає реальна загроза світові з боку електронного інтелекту і як цьому реально зарадити?

Звіт, в якому висвітлюються реальні загрози електронного інтелекту для людства, був підготовлений групою з 26 провідних дослідників електронного інтелекту – відомих вчених Кембриджського, Оксфордського і Стенфордського університетів, а також експертів Electronic Frontier Foundation та OpenAI і представників інших авторитетних дослідницьких відомств, установ та організацій. Реальна небезпека для електронної цивілізації полягає в тому, що сучасні можливості використання електронного інтелекту в освіті, науці і практиці стають більш могутніми, широкомаштабними і потужними. У зазначеному вище дослідженні визначаються три основні напрями, для яких існує найбільше викликів, ризиків, загроз та небезпек – це цифрова (електронна) безпека, фізичні об’єкти та політична сфера. Повторимо запитання: так в чому все ж таки полягає реальна небезпека для електронної цивілізації? Фахівці стверджують, що електронний інтелект, потрапивши в руки зловмисників, може фактично знизити, а інколи можливо, і знищити реально створені захисні безпекові перешкоди, перепони для проведення руйнівних хакерських атак. Відомо, що сучасні ноозасоби і ноотехнології електронного інтелекту вже сьогодні можуть виявити критичні помилки й недоліки програмного забезпечення та швидко вибирати потенційних жертв для скоєння різного роду фінансових та економічних злочинів.

Більше того, ноозасоби електронного інтелекту можуть сприяти використанню соціальної інженерії як методу кібератаки. Це обумовлено тим, що інформація, отримана з інтернету про персональні дані тої чи іншої людини, може бути використана для автоматизованого створення шкідливих сайтів/посилань чи електронних листів, на які, швидше за все, відповідатиме потенційна жертва, адже вони надходитимуть вірогідно від справжніх людей та імітуватимуть їхній стиль спілкування», – стверджують фахівці, які підготували даний звіт. Більше того, подальший розвиток й удосконалення ноозасобів електронного інтелекту, на думку авторів даного дослідження, може призвести до того, що переконливі чат-боти зможуть долучати людей до тривалих діалогів, таким чином збільшуючи рівень довіри до себе, або навіть набувати вигляду реальних людей у відеочаті.

Інша реальна небезпека в кіберпросторі, яка з’являється на горизонті, це можливість кібератаки на фізичні об’єкти. Автори звіту справедливо попереджають, що ноозасоби електронного інтелекту можуть безперешкодно проникати як у системи безпілотних автомобілів, так і безпілотних літаків, поїздів, кораблів, реально управляти ними та призводити по спеціальному коду для розкрадання майна, ресурсів, коштів, але й до аварій та катастроф. Ще одним прикладом може бути використання «армій дронів», які за допомогою технології розпізнавання обличчя можуть вбивати людей, наголошується в дослідженні. Таким чином, існує реальна загроза створення роботів-убивць.

У даному звіті також описується можливий сценарій, в якому робот-прибиральник офісів на ім’я SweepBot, який оснащений бомбою, проникає у міністерство фінансів та «губиться» серед інших машин такого ж виробника. Причому робот-зловмисник спочатку поводить себе достатньо ввічливо й природньо – збирає сміття, підмітає коридори, доглядає за вікнами, аж поки програма для розпізнавання обличчя не зафіксує певну особу, яка зацікавить зловмисників, і не запустить відповідний пусковий механізм вибухового пристрою. Очевидно, що прихований вибуховий пристрій може вбивати не тільки розпізнану певну особу, але й спричиняти поранення працівників, які можуть випадково стояти неподалік.

Таким чином, швидкий розвиток індустрії електронного інтелекту засвідчує, що сьогодні це вже не просто науково-фантастична літературна історія-передбачення, а вже дійсно створена реальність, тобто конкретна технологічна небезпека і загроза цивілізаційного розвитку. Очевидно, що все це зобов’язує відповідні установи кібербезпеки вже сьогодні приступити до розробки стратегії, тактики й мистецтва поведінки в таких ситуаціях.

Висновки, пропозиції і рекомендації

На завершення слід зазначити, що сформулювати реальний подальший чіткий розвиток сценаріїв використання можливостей космічного кіберпростору й електронного інтелекту в злочинних цілях сьогодні складно. Водночас важливо вже сьогодні відповідним державним органам, освітнім та науковим установам необхідно приступити до розробки та реалізації на практиці наступних стратегічних кроків і прийняття управлінських тактичних рішень, а саме:

  • створити чітку і надійну безпекову міждержавну правову базу можливостей використання космічного простору й електронного інтелекту в освітній, науковій та праксеологічній діяльності з метою запобігання і протидії можливим кіберзагрозам, викликам і небезпекам;
  • розробникам новітніх електронних ноозасобів, методів і технологій штучного інтелекту технологічно запобігти можливим загрозам неправомірного використання електрон ного інтелекту в різних сферах життєдіяльності;
  • розробити впорядковану правову, організаційну і технологічну систему запобігання і протидії шкідливому використанню космічного простору та електронного інтелекту як на національному, так і на міждержавному (світовому) рівнях.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Думка експерта

Роль і місце прокуратури в системі поділу влади

Михайло ШТОГУН, прокурор першого відділу управління
організації і процесуального керівництва досудовим розслідуванням прокуратури Київської області, молодший радник юстиції

Питання ролі й місця такого особливого органу державної влади, як прокуратура, в правовому механізмі держави завжди викликало дискусії як у практиків, так і в науковців різноманітних галузей права. Вона, прокуратура, з часів здобуття незалежності Україною постійно не вписувалася в класичний поділ державної влади на законодавчу, виконавчу та судову гілки влади.

Яскравим доказом цього є не лише поcтійні зміни в Законі України «Про прокуратуру», але і в редакції Основного Закону. До 2016 року в Конституції України VІІ розділ не тільки мав назву «Прокуратура», але й детально регламентував її повноваження, функції, організацію та особливе призначення. В попередній редакції Конституції прокуратура, як і Омбудсмен, Національний банк, не були віднесенні до жодної з гілок влади.

Чи може бути прокуратура суб’єктом системи судової влади?

У 2016 році законодавець при внесенні змін до Конституції України виключив даний розділ і лише однією ст.131-1 Конституції визначив її місце в розділі «Правосуддя», чим формально прокуратуру відніс до судової гілки влади. Однак якщо детально проаналізувати навіть ті «куці» функції прокуратури, що залишилися, — підтримання публічного обвинувачення в суді; організація і процесуальне керівництво досудовим розслідуванням, вирішення відповідно до закону інших питань під час кримінального провадження, нагляд за негласними та іншими слідчими й розшуковими діями органів правопорядку; представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом можна зробтити цілком закономірний висновок, що прокуратура аж ніяк не є суб’єктом системи судової вдади.

Звичайно вона бере участь у реалізації основної функції судової влади — здійсненні правосуддя, однак як представник обвинувачення, тобто тут відсутня нейтральна позиція, яка є основною ознакою суб`єкта судової влади. Здійснюючи обвинувачення в судовому засіданні прокурор фактично представляє державу в обвинувальному ракурсі, виконує покладені на нього законом повноваження, що більш характерно суб`єкту виконавчої гілки влади.

Стосовно другої функції прокуратури — організація і процесуальне керівництво досудовим розслідуванням — вважаю, що тут дискутувати немає про що, хіба стосовно розподілу повноважень прокурора та слідчого судді під час досудового слідства, які явно неадекватні реальному стану речей. Разом із тим бачимо, що судова влада, здійснюючи функцію судового контролю під час досудового слідства, вже представлена суб’єктом судової влади, тому тут усе зрозуміло з роллю і місцем прокурора.

Третя функція також підтверджує, що прокурор, коли здійснює представництво інтересів держави в суді, аж ніяк не може бути суб’єктом судової влади, адже він представляє інтереси конкретної державної юридичної особи, тобто сторони в судовому процесі.

Половинчасте рішення законодавців

Зміни внесенні в ст. 25 ЗУ «Про прокуратуру» Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури» від 19 вересня 2019 року № 113-IX про те, що Генеральний прокурор, керівники відповідних прокуратур, їх перші заступники та заступники відповідно до розподілу обов’язків координують діяльність правоохоронних органів відповідного рівня у сфері протидії злочинності. Основною формою координації є проведення координаційних нарад з керівниками правоохоронних органів, на яких заслуховується інформація щодо їхньої діяльності у сфері протидії злочинності. Рішення координаційної наради є обов’язковим до виконання всіма зазначеними в ньому правоохоронними органами. Порядок та інші форми координації затверджуються наказом Генерального прокурора, фактично регламентують четверту функцію прокуратури — координація діяльності правоохоронних органів у сфері протидії злочинності, яку було б доцільно закріпити в Конституції. Таким чином, складається враження, що законодавці ухвалюючи зміни до вищевказаного закону, прийняли половинчасте рішення — до закону зміни внесли, однак поза увагою лишилося внесення відповідних фундаментальних змін до Конституції України як Основного Закону.

Ще один доказ проти…

Другою важливою ознакою того, що прокуратура не може бути в складі судової гілки влади є її структура та організація з чітким вертикальним підпорядкуванням та повноваженнями. Так, відповідно до статей 7, 10, 12 Закону України «Про прокуратуру» утворення, перелік, територіальна юрисдикція, реорганізація та ліквідація обласних прокуратур, визначення їхньої компетенції, структури й штатного розпису здійснюються Генеральним прокурором. У системі прокуратури України діють окружні прокуратури, перелік та територіальна юрисдикція яких визначається наказом Генерального прокурора. Утворення, реорганізація та ліквідація окружних прокуратур, визначення їхньої компетенції, структури і штатного розпису здійснюються Генеральним прокурором.

Офіс Генерального прокурора є органом прокуратури вищого рівня щодо обласних та окружних прокуратур, у свою чергу обласна прокуратура — орган прокуратури вищого рівня щодо окружних прокуратур, розташованих у межах адміністративно-територіальної одиниці, що підпадає під територіальну юрисдикцію відповідної обласної прокуратури.

Щодо повноважень Офісу Генпрокурора

Змінено й основні повноваження Офісу Генерального прокурора, який організовує та координує діяльність усіх органів прокуратури, забезпечує належне функціонування Єдиного реєстру досудових розслідувань та його ведення органами досудового розслідування, визначає єдиний порядок формування звітності про стан кримінальної протиправності й роботу прокурора з метою забезпечення ефективного виконання функцій прокуратури, а також здійснює управління об’єктами державної власності, що належать до сфери управління прокурора Офісу Генерального прокурора. Аналогічно ж змінено й повноваження щодо кадрової політики, які явно не характерні організації системи судової влади.

Як висновок

На завершення слід відмітити, що реформування органів прокуратури, внаслідок якого передбачається значне скорочення працівників, закономірно викличе ряд нарікань та скарг, а тому зміни до Розділу VII «Перехідні положення» Кодексу адміністративного судочинства України про те, що тимчасово, до 1 вересня 2021 року, рішення кадрової комісії Офісу Генерального прокурора, кадрових комісій обласних прокуратур, прийняті за результатами дисциплінарних проваджень, можуть бути оскаржені прокурорами в порядку, визначеному цим кодексом для оскарження актів, дій або бездіяльності Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії прокурорів є не досить вдалими як правова норма. На даний час, рішення КДК прокурорів відповідно до ст. 22 п. 4 КАСУ оскаржується до Верховного Суду як суду першої інстанції. Думаю такий порядок доцільно було б застосувати лише до оскарження рішення кадрової комісії Офісу Генерального прокурора, а рішення кадрових комісій обласних прокуратур, прийняті за результатами дисциплінарних проваджень, могли б бути оскаржені спочатку до кадрової комісії Офісу Генерального прокурора, а вже у випадку негативного рішення — до Верховного Суду.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

В тренді

© ТОВ "АКТИВЛЕКС", 2018
Використання матеріалів сайту лише за умови посилання (для інтернет-видань - гіперпосилання) на LEXINFORM.COM.UA
Всі права на матеріали, розміщені на порталі LEXINFORM.COM.UA охороняються відповідно до законодавства України.