Адміністративний арешт – тільки після апеляційного оскарження | LexInform - Правові новини, юридична практика, коментарі
Connect with us

Lexinform™ - платформа важливої правової інформації.

Для правників усіх спеціалізацій - свіжі новини про найважливіші нормативні акти і законопроекти з погляду їх значущості, показові та прецедентні рішення судів, коментарі до цих рішень, юридичний аналіз правових позицій, зокрема – рішень Верховного Суду.

Правові новини охоплюють події в Україні, а також світові юридичні новини, які справляють вплив на нашу правову дійсність, в тому числі – на розвиток вітчизняного законодавства та правової системи в цілому.

Репортажі та фахові звіти про найцікавіші заходи в царині права дадуть можливість не лишити поза увагою жодної значної події, а календар прийдешніх науково-практичних конференцій, форумів, круглих столів, експертних нарад та інших зібрань, присвячених нагальним юридичним проблемам, - допоможе не пропустити майбутніх заходів.

Тут постійно накопичуються варіанти розв’язання складних правових питань, неординарні юридичні висновки, аналітичні матеріали з практики правозастосування, досудового розв’язання спорів, зокрема арбітражу і медіації.

Автори - досвідчені адвокати, знані фахівці з різних галузей права пропонують власне тлумачення норм права та випробувані практичні прийоми, переможні правові аргументи для судового спору.

Судова практика

Адміністративний арешт – тільки після апеляційного оскарження

Опубліковано

on

Леонід Лазебний

Конституційний Суд України визнав непропорційним та необґрунтованим негайне виконання постанови місцевого загального суду про накладення стягнення у виді адміністративного арешту як такого, що не є суспільно необхідним та не узгоджується з принципом верховенства права.

Частиною 1 ст. 294 КпАП встановлено, що постанова судді у справах про адміністративне правопорушення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, за винятком постанов про застосування стягнення, передбаченого ст. 32 або ст. 32-1 Кодексу, тобто адміністративного арешту – найсуворішого з основних адміністративних стягнень, яке призначається лише у виняткових випадках за окремі види адміністративних правопорушень на строк до 15 діб.

За ст. 326 Кодексу постанова суду про застосування адміністративного арешту та арешту з утриманням на гауптвахті виконується негайно після її винесення.

23 листопада 2018 р. Конституційний Суд України (далі – КС, Суд) ухвалив рішення № 10-р/2018 у справі № 1-12/2018(3911/15) щодо відповідності ч. 1 ст. 8, ч. 1 ст. 55, п. 8 ч. 2 ст. 129 Конституції України положень ч. 1 ст. 294 та ст. 326 Кодексу України про адміністративні правопорушення (далі – Кодекс, КУпАП).

Суть адміністративного арешту визначена Судом як тимчасове обмеженням, зокрема гарантованого ч. 1 ст. 29 Основного Закону, права на свободу та особисту недоторканність, оскільки осіб, притягнутих до арешту, тримають під вартою, піддають особистому огляду, використовують на фізичних роботах без виплати заробітної плати за місцем постійної роботи під час перебування під адміністративним арештом (ч. 1 ст. 327, ч. 1, ч. 3 ст. 328 КУпАП).

КС зазначив, що до основних засад судочинства належить, зокрема, забезпечення права на апеляційний перегляд справи та в певних випадках – на касаційне оскарження судового рішення (п. 8 ч. 2 ст. 129 Конституції України).

Право на судовий захист передбачає конкретні гарантії ефективного поновлення в правах шляхом здійснення правосуддя. Відсутність такої можливості обмежує таке право, яке за змістом ч. 2 ст. 64 Конституції України не може бути обмежено навіть в умовах воєнного або надзвичайного стану (абз. 15 п. 3 мотивувальної частини Рішення КС від 7 травня 2002 р. № 8-рп/2002); правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах (абз. 10 п. 9 мотивувальної частини Рішення КСУ від 30 січня 2003 р. № 3-рп/2003).

Відповідно до принципу верховенства права держава має запровадити таку процедуру апеляційного перегляду справ, яка давала б можливість відновлювати порушені права і свободи та максимально запобігати негативним індивідуальним наслідкам можливої судової помилки.

Проаналізувавши ст.ст. 294, 326 КУпАП, Суд зробив висновок, що постанови загального суду про адміністративний арешт набирають законної сили в момент їх винесення та виконуються негайно.

Водночас у КУпАП безпосередньо не встановлено моменту набрання законної сили постановою про застосування адміністративного стягнення, що передбачено ст. 32 Кодексу, а у законодавчих актах України не визначено поняття набрання судовим рішенням законної сили, проте містяться лише норми, з яких випливають деякі його ознаки.

Велика палата КС, на підставі аналізу положень ГПК, ЦПК, тощо, вказала, що набрання судовим рішенням законної сили є юридичною подією, з настанням якої виникають, змінюються чи припиняються певні правовідносини, а таке рішення набуває нових властивостей. Основною з цих властивостей є обов’язковість, як сутнісна ознака судового рішення як акту правосуддя.

КС відмітив, що встановлене ч. 1 ст. 294 Кодексу загальне правило забезпечує юридичну визначеність і стабільність у суспільних правовідносинах, оскільки за ч. 8 цієї статті набрання чинності постановою відбувається не раніше закінчення строку на її апеляційне оскарження. Порядок же набрання чинності постановою місцевого загального суду про застосування адміністративного арешту є законодавчим винятком із цього правила.

Зокрема, копія постанови суду вручається або надсилається особі, щодо якої її винесено, протягом 3 днів. Така особа, упродовж 10 днів з дня винесення постанови може подати апеляційну скаргу до місцевого суду, який у 3-денний строк надсилає її з матеріалами справи до апеляційного суду. Суддя другої інстанції має здійснити перегляд справи протягом 20 днів з дня її надходження та в результаті може, зокрема, скасувати постанову та закрити провадження у справі. Скасування постанови про адміністративний арешт із на наступним закриттям справи має наслідком відшкодування шкоди, заподіяної особі незаконним накладенням стягнення.

Велика палата КС зауважила, що співставлення строків реалізації права на апеляційне оскарження зі строками арешту за ст. 32, показує, що особа, піддана арешту, відбуде строк повністю ще до перегляду справи апеляційним судом.

У випадку незаконного застосування адміністративного арешту неможливо буде ні запобігти негативним індивідуальним наслідкам такої судової помилки, ні відновити в судовому порядку порушене право на свободу та особисту недоторканність.

Таким чином, оспорювані положення Кодексу фактично знижують ефективність судового захисту на стадії апеляційного перегляду справ про адміністративні правопорушення, за які призначено адміністративний арешт, чим звужують зміст прав, гарантованих Конституцією України.

Обмеження прав і свобод є допустимим виключно за умови, що таке обмеження є домірним (пропорційним) та суспільно необхідним (абз. 6 пп. 3.3 п. 3 мотивувальної частини Рішення КСУ від 19 жовтня 2009 р. № 26-рп/2009).

Конституційний Суд України дійшов висновку, що положення ч. 1 ст. 294, ст. 326 Кодексу, якими передбачено, що постанова суду про застосування адміністративного арешту набирає законної сили в момент її винесення та виконується негайно, встановлюють обмеження прав на судовий захист та апеляційний перегляд справи, гарантованих ч. 3 ст. 8, ч.ч. 1, 2 ст. 55, п. 8 ч. 2 ст. 129 Конституції України.

Зазначене обмеження конституційних прав не є пропорційним, обґрунтованим або суспільно необхідним та не узгоджується з принципом верховенства права.

Отже Конституційний Суд України визнав такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними) оскаржувані норми ст. 294, ст. 326 Кодексу України про адміністративні правопорушення.

Повне рішення Конституційного Суду України – за посиланням

Судова практика

Норми статті про незаконне збагачення не порушували презумпцію невинуватості

Опубліковано

on

От

Суддя Конституційного Суду України Сергій Петрович Головатий надав Розбіжну думку щодо винесеного рішення від 26 лютого 2019 р. № 1-р/2019 у справі неконституційності ст. 368-2 Кримінального кодексу України (справа № 1-135/2018(5846/17).

У своїй Розбіжній думці С. Головатий вказав, що не голосував разом із більшістю за визнання спірної статті неконституційною з таких міркувань.

Рішення № 1-р/2019 мотивовано тим, що ст. 368-2 КК не відповідає приписам ч. 1 ст. 8, ст. 62, ч. 1 ст. 63 Конституції України.

Припис «збільшення активів у значному розмірі, законність підстав набуття у власність яких не підтверджено доказами» достатньо чітко можна тлумачити як такий, що передбачає настання кримінальної відповідальності лише тоді, коли доведено, що збільшення активів не могло статись з використанням законних доходів. Тому, лише після перевірки всіх можливих способів їх набуття підтверджується, що певна обвинувачена особа не могла отримати значну суму доходу від своєї діяльності, не забороненої законом.

Суб’єкт ст. 368-2 КК спеціальний – особи, уповноваженої на виконання функцій держави чи місцевого самоврядування.  А державні посадові особи обізнані про підвищені стандарти доброчесності, а також про відповідні обов’язки щодо декларування та обґрунтування свого доходу.

Положення спірної статті жодним чином не дає підстав для припущення, що сторона захисту несе тягар доведення невинуватості. Приписи статті стосувалися доказів, на підставі яких мало бути підтверджено відсутність законних джерел набуття активів. Такі докази, за правилами кримінального провадження, повинні збирати та подавати суду органи публічного обвинувачення.

Натомість КСУ сприйняв статтю 368-2 ККУ як таку, що допускає самообвинувачення. Її приписи «per se» не встановлюють будь-якого тягаря доведення щодо надання доказів. Попри це, навіть якщо вимагалось надання пояснень, це не становило б порушення права не свідчити проти самого себе.

Наразі Розбіжна думка є неповною, невдовзі з’явиться її завершений варіант.

Читати далі

Судова практика

Несплата за оренду земельної ділянки – не завжди правопорушення

Опубліковано

on

От

Леонід Лазебний, журналіст, головний редактор інформаційно-правової платформи ActiveLex

Для відшкодування шкоди у разі несплати за оренду необхідною умовою є наявність усіх елементів складу цивільного правопорушення. Але якщо користування земельною ділянкою не було протиправним, вина неплатника значення не має.

Товариство з обмеженою відповідальністю «Сінтрекс» (відповідач), набувши право власності на об’єкти нерухомості, розташовані на земельній ділянці комунальної форми власності, не оформило належним чином, не зареєструвало речові права на земельну ділянку та протягом певного періоду не вносило орендну плату за користування нею.

Міська рада (позивач) звернулася з позовом про стягнення 6 150 799,96 грн безпідставно збережених коштів несплаченої орендної плати.

Місцевий суд присудив стягнути суму заборгованості, оскільки відповідач не уклав договору оренди земельної ділянки, на якій розташоване належне йому нерухоме майно та не сплачував за користування ділянкою, таким чином безпідставно отримавши дохід, а позивач втратив належне йому майно – орендну плату за користування земельною ділянкою, що підлягає відшкодуванню йому на підставі ст.ст. 1212 – 1214 Цивільного кодексу України.

Судом апеляційної інстанції рішення скасовано з посиланням на те, що в матеріалах справи не містилося доказів фактичного користування відповідачем земельною ділянкою в більшому розмірі, ніж визначено договорами купівлі-продажу, а тому немає й підстав для стягнення з нього безпідставно набутих коштів у розмірі орендної плати, бо у відповідача не виникло обов’язку з відшкодування збитків за самовільне зайняття земельної ділянки.

У касаційній скарзі позивач наполягав, що відповідач не оформив право користування земельною ділянкою комунальної власності і використовував її без належних підстав, звертаючи увагу суду на кондикційність спірних правовідносин.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 20 листопада 2018 р. по справі № 922/3412/17 зазначила, що для кондикційних зобов’язань, які характеризуються приростом майна в його набувача без достатніх правових підстав, вина, як обставина, не має значення, оскільки важливим є факт неправомірного набуття / збереження майна однією особою за рахунок іншої (глава 83 ЦК).

Судами було встановлено, що відповідач є власником нерухомого майна, розміщеного на певній земельній ділянці, на підставі договорів купівлі-продажу.

Виникнення права власності на будівлю не є підставою виникнення права оренди земельної ділянки, на якій розміщено об’єкт, та яка не була відведена в оренду попередньому власнику (продавцеві нерухомого майна).

Право оренди земельної ділянки виникає на підставі договору з моменту його державної реєстрації. Проте з огляду на приписи ч. 2 ст. 120 ЗК не вважається правопорушенням відсутність у власника будівлі зареєстрованого права оренди на земельну ділянку, яка має іншого власника, і на якій розташоване це нерухоме майно.

Під час укладення договору купівлі-продажу нерухомості право користування земельною ділянкою, якого не існувало у продавця на момент укладення договору купівлі-продажу, до покупця нерухомого майна не перейшло. Тому відповідач користувався земельною ділянкою без достатньої правової підстави та мав заплатити за користування.

Суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про необхідність застосування до спірних правовідносин саме приписів ст.ст. 1212 – 1214 ЦК, оскільки для кондикційних вини користувача встановлено не було.

Натомість суд другої інстанції без належного обґрунтування вирішив, що оскільки всіх елементів складу цивільного правопорушення немає, орендна плата за користування земельною ділянкою стягненню не підлягає.

Велика Палата зробила висновок, що відносини з фактичного користування земельною ділянкою без укладеного договору оренди та недоотримання її власником доходів у вигляді орендної плати є за своїм змістом кондикційними. Фактичний користувач земельної ділянки зобов’язаний повернути кошти її власнику на підставі ч. 1 ст. 1212 ЦКУ.

Велика Палата Верховного Суду частково задовольнила касаційну скаргу – постанову апеляційного суду скасувала та передала справу до цього ж суду на новий розгляд.

Рішення в ЄДР СР: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/78297802

Читати далі

Судова практика

Істотна шкода потерпілому вимірюється не лише грошима

Опубліковано

on

От

Леонід Лазебний, журналіст, головний редактор інформаційно-правової платформи ActiveLex

Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що об’єктивна сторона перевищення влади або службових повноважень працівником правоохоронного органу вичерпується діями, які явно виходять за межі наданих йому прав чи  повноважень, і для встановлення істотної шкоди від таких дій грошова оцінка їх наслідків не потрібна.

Оперуповноважений карного розшуку (відповідач) та особа, яка працювала на посаді помічника дільничного інспектора міліції (відповідач) вчинили завідомо незаконне затримання громадянина (потерпілий) із застосуванням насильства за відсутності ознак катування, зокрема обмежили потерпілого у праві на вільне пересування та, незважаючи на відсутність правових підстав, із застосуванням фізичної сили відвезли останнього до райвідділу міліції, спричинивши потерпілому легкі тілесні ушкодження під час перевезення автомобілем.

Вироком райсуду оперуповноваженого засуджено до 3 років позбавлення волі з позбавленням права обіймати владні посади на строк 2 роки та зі сплатою штрафу 8 500 грн, а на підставі ст. 75 КК його звільнено від відбування покарання та встановлено іспитовий строк в 1 рік.

Помічника дільничного позбавлено права обіймати посади, пов’язані з виконанням функцій представника влади строком на 2 роки.

Апеляційним судом кримінальне провадження закрито у зв’язку з відсутністю в діях працівників міліції складу кримінального правопорушення, а в частині засудження оперуповноваженого за ч. 2 ст. 365 КК – справу закрито у зв’язку з набранням чинності законом, яким скасовано кримінальну відповідальність за це діяння.

Закриваючи кримінальне провадження суд виходив із того, що поведінка потерпілого містила ознаки протиправності, а опитати потерпілого на місці події було неможливим, тому відповідачами доставлено громадянина для відібрання пояснення до райвідділу, що не розцінювалось як завідомо незаконне затримання або привід згідно з чинним на той час Законом «Про міліцію» та КУпАП.

У частині обвинувачення у насильницькому перевищенні службових повноважень апеляційний суд вказав, що після набрання чинності Закону № 1261-VII, істотна шкода для цілей правозастосування, в тому числі ст. 365 КК, може полягати виключно в матеріальному вимірі і повинна становити не менш як 100 н.п.м. доходів громадян. Оскільки у справі не було встановлено матеріального еквіваленту шкоди, то вчиненні дії оперуповноваженим не містять складу злочину.

У касаційній скарзі прокурор вказав, що обвинувачені працівники не отримували жодних вказівок щодо затримання потерпілого, а на час прибуття на місце події не було підстав для висновку про вчинення потерпілим будь-яких неправомірних дій, який жодного опору не вчиняв, тощо, тому відповідачами було протиправно затримано потерпілого, і самі ці дії вже утворюють склад злочину.

Велика Палата Верховного 5 грудня 2018 р. постановою у справі № 301/2178/13-к скасувала рішення суду апеляційної, обґрунтувавши своє рішення тим, що шкода від перевищення влади та службових повноважень із застосовуванням насильства, не потребує грошової оцінки для визнання її «істотною».

Велика Палата зазначила, що за попередньою редакцією ч. 1 ст. 365 КК (яка діяла на момент вчинення діяння) шкода визнавалась істотною, якщо вона полягала у заподіянні матеріальних збитків, які в 100 і більше разів перевищують н.п.м. доходів громадян.

Використання сполучника «якщо» свідчить про те, що істотна шкода могла мати альтернативні форми і бути як матеріальною, так і нематеріальною, зокрема полягати в порушенні особистих немайнових прав людини і громадянина.

Суд згадав роз’яснення, викладені у постанові Пленуму Верховного Суду України від 26 грудня 2003 р. «Про судову практику у  справах про перевищення влади або службових повноважень», що істотною шкодою може визнаватися порушення охоронюваних Конституцією України чи іншими законами прав та свобод людини і  громадянина, підрив авторитету та престижу органів державної влади, порушення громадської безпеки та громадського порядку, тощо (п. 6).

Виходячи з цього, істотна шкода презюмувалася, попри відсутність прямої вказівки на її заподіяння у диспозиції ч. 2 ст. 365 КК, при перевищенні влади або службових повноважень, що супроводжувалося насильством або погрозою застосування насильства, тощо, адже скоєння працівником правоохоронного органу зазначених дій, неминуче призводить до порушення найцінніших благ для людини, гарантованих зокрема ст. 3 Конституції України.

Велика Палата ВС дійшла висновку, що об’єктивна сторона злочину за ч. 2 ст. 365 КК вичерпується самим фактом вчинення дій, які явно виходять за межі наданих працівнику правоохоронного органу прав чи повноважень, і містять принаймні одну з ознак:

  • насильством або погрозою застосування насильства, застосуванням зброї чи спеціальних засобів,
  • застосуванням болісних і таких, що ображають особисту гідність потерпілого, дій, за відсутності ознак катування.

Тому заподіяння наслідків у вигляді істотної шкоди в розумінні п. 3 примітки ст. 364 КК не є обов’язковою умовою для кваліфікації дій особи за ч. 2 ст. 365 КК.

Оскільки ухвала апеляційного суду в такому разі не може вважатися законною й  обґрунтованою та на підставах, передбачених п.п. 1, 2 ч. 1 ст. 438 КПК підлягає скасуванню з призначенням нового розгляду кримінального провадження у суді апеляційної інстанції.

Велика Палата Верховного Суду скасувала рішення та направила справу на новий розгляд до апеляційного суду.

Рішення в ЄДР СР: http://reyestr.court.gov.ua/Review/78426368

Читати далі

В тренді

 

Підпишись на нашу розсилку.

Юридичні новини 1 раз на день у твоїй поштовій скринці.