Connect with us

Судова практика

АРМА таки виграло справу у податкових махінаторів

Першого жовтня Велика Палата Верховного Суду ухвалила постанову, якою було вирішено справу щодо правомірності продажу партії зерна, здійсненої Національним агентством України з питань виявлення, розшуку та управління активами, одержаними від корупційних та інших злочинів (скорочено — Агентство з розшуку та менеджменту активів або АРМА). Спір завершився перемогою останнього, але дії його працівників у даній ситуації важко назвати бездоганними. Саме тому, напевне, основною причиною прийнятого рішення була та обставина, що їх опонент обрав неналежний спосіб захисту своїх прав.

Зерно з необлікованих площ

Ця історія почалася у 2016 ро – ці, коли працівники слідчого управління фінансових розслідувань Головного управління Державної фіскальної служби в Полтавській області викрили доволі масштабну схему ухилення від сплати податків під час придбання зерна у сільськогосподарських підприємств і його експорті за кордон, а також реалізації на внутрішньому ринку України. Як написано в офіційній постанові, з 2016 року на території Полтавської, Дніпропетровської, Миколаївської та інших областей України діє злочинна група осіб, члени якої за попередньою змовою між собою створили та придбали фіктивні підприємства, використовують їх реквізити з метою прикриття власної незаконної діяльності із придбання, зберігання, транспортування та збуту за готівкові кошти сільськогосподарської продукції. На думку слідчих, зловмисники наперед знали, що придбане зерно вирощене на необлікованих площах сільськогосподарських виробників та фактично придбане в останніх за готівку без відображення в бухгалтерському обліку та податковій звітності.

При цьому правоохоронці зазначали, що члени злочинного угрупування мають стійкі корупційні зв’язки в органах митної, податкової служб і залізниці, що дозволяє безперешкодно проводити експортні операції з використанням документів фіктивних суб’єктів господарської діяльності. Особливої уваги заслуговує така фраза, викладена в текстах численних судових ухвал: «Придбана за готівку сільськогосподарська продукція завозиться до елеваторів, підконтрольних вказаній групі осіб, та які задіяні в злочинній схемі незаконної закупівлі зернової продукції, по документам як власність фіктивних підприємств». Справа в тому, що в мотивувальній частині наводився доволі розлогий перелік цих елеваторів, з назв яких одразу ж можна було зрозуміти, що йдеться про агрохолдинг «Кернел», який контролює колишній депутат Верховної Ради від Партії регіонів Андрій Веревський. Втім жодних прізвищ оприлюднено не було. Також варто зазначити, що протягом трьох років розслідування даного кримінального провадження судами було постановлено три сотні процесуальних ухвал і жодного вироку.

У числі інших слідчих дій 29 листопада 2017 року було проведено обшук у приміщенні, що належить товариству з обмеженою відповідальність «Кононівський елеватор», розташованому в місті Хорол Полтавської області, де було виявлено 134 тонни кормової кукурудзи, а також документи, які мали свідчити, ніби ця партія зерна належить іншому ТОВ, яке називається «Фірма «Союз-Європа». Оскільки в правоохоронців були вагомі підстави вважати, що папери насправді липові, а кукурудза придбана в незаконний спосіб, на неї ухвалою слідчого судді Київського районного суду Полтави було накладено арешт, а обов’язки щодо збереження цього майна було покладене на адміністрацію елеватора.

Проте остання оскаржила цей вердикт, зазначивши, що не зобов’язана безкоштовно забезпечувати належне зберігання товару, який має властивість псуватися, а тому Апеляційний суд Полтавської області постановою від 28 грудня 2017 року трохи переграв це рішення, поклавши згадані вище обов’язки на АРМА. В резолютивній частині було написано «передати зерно кукурудзи в кількості 134 тон для здійснення заходів управління ним з метою забезпечення його збереження» — запам’ятайте цю фразу, до неї ще доведеться повернутися.

Потрібні або згода власника, або рішення суду

А тепер підходимо до суті подій. 19 березня 2018 року Державним підприємством «Сетам» на замовлення АРМА були проведені електронні торги з продажу цієї партії зерна, переможцем яких стало ТОВ «ЮРС Груп», а через тиждень, 26 березня, між ним і АРМА було укладено договір купівлі-продажу 134 тонн кормової кукурудзи за 500 тисяч грн. З одного боку такий крок викликає подив, адже зерно не було конфісковане за вироком суду і навіть враховуючи арешт, воно продовжувало перебувати у власності Фірми «Союз Європа», якою б фіктивною вона не була. Тож не дивно, що це товариство подало до Господарського суду Києва позов, у якому просило визнати недійсним укладений договір.

Погляньмо, що з цього приводу написано в законі. В цьому питанні головним законом є Кримінальний процесуальний кодекс, стаття 100 якого визначає подальшу долю речових доказів, що не містять слідів кримінального правопорушення, зокрема, великих партій товарів, зберігання яких через громіздкість неможливо без зайвих труднощів, або витрати по забезпеченню спеціальних умов, зберігання яких співмірні з їх вартістю, якщо вони, скажімо, піддаються швидкому псуванню. КПК пропонує чотири варіанти. Перший, найпростіший, — речові докази повертаються власнику або передаються йому на відповідальне зберігання, якщо це можливо без шкоди для кримінального провадження. Три наступні варіанти більш складні, оскільки вони можливі або за письмової згоди власника, або за рішенням суду. Отже, другий варіант — речові докази передаються для реалізації. Третій — передаються для їх технологічної переробки, якщо тривале зберігання може призвести до псування товару і втрати його цінності. Четвертий — знищуються, якщо вони відносяться до вилучених з обігу предметів чи товарів, скажімо, наркотиків, а також, якщо їх тривале зберігання небезпечне для життя чи здоров’я людей або довкілля.

У даному випадку згоди власника не було, рішення суду теж, вірніше рішення суду було, але воно стосувалося лише здійснення заходів управління ним з метою забезпечення його збереження, а про реалізацію в ньому не було ні слова. Тому Господарський суд Києва своїм рішенням від 13 вересня 2018 року задовольнив позов Фірми «Союз Європа».

АРМА, звичайно, подало апеляційну скаргу, в якій юристи останнього просили суддів дочитати до кінця згадану вище статтю 100 КПК, яка, окрім перелічених положень, містить ще й, так би мовити, один організаційний момент, який полягає в тому, що речові докази вартістю понад 200 розмірів прожиткового мінімуму передаються до АРМА для здійснення заходів з управління ними з метою забезпечення збереження їхньої економічної вартості або реалізації. Тобто отримуючи майно в управління, агентство мало право на свій розсуд вирішувати, чи зберігати зерно на елеваторі й платити за це бюджетні кошти, чи виставити його на торги, продати за ринковою ціною, гроші покласти в банк, а вже потім, коли буде рішення суду про конфіскацію речових доказів чи повернення їх власнику, віддати останньому не зерно, а гроші.

На перший погляд усе логічно, але судді Північного апеляційного господарського суду дійсно дочитали до кінця статтю 100 КПК, яка з приводу різних деталей порядку зберігання й умов реалізації вилученого майна відсилає до профільного закону, в якому й має бути все детально написано. Тобто до Закону України «Про Національне агентство України з питань виявлення, розшуку та управління активами, одержаними від корупційних та інших злочинів». А з його статті 21 витікає, що за відсутності згоди власника на реалізацію вилученого в нього майна воно може бути продане лише на підставі ухвали слідчого судді або суду, копія якої надсилається АРМА негайно після її винесення з відповідним зверненням прокурора. Отже, й тут юристи агентства спіймали облизня і постановою Північного АГС від 12 грудня 2018 р. рішення ГС Києва було залишене без змін.

АРМА серйозно «прокололося»

Після таких прикрих поразок АРМА спробувало щастя у Верховному Суді, де його касаційна скарга була передана для розгляду до Великої Палати. Причиною тому стали доводи скарги про те, що ця справа взагалі повинна розглядатися в суді адміністративної, а не господарської юрисдикції, і позивач повинен у даному випадку не зациклюватися на питанні визнання недійсним договору купівлі-продажу, а вимагати визнання неправомірними дій АРМА, як органу влади.

Така позиція виявилася помилковою і судді Верховного Суду розлого виклали в тексті своєї постанови чому саме. Кожен бажаючий може прочитати це самостійно, але я не втримаюсь від того, щоб не процитувати уривок даного вердикту, де судді, так би мовити, дали юристам агентства щигля по носі, натякаючи на їх недостатній рівень професіоналізму: «Велика Палата зауважує, що особа, яка подала касаційну скаргу, вказуючи на те, що ця справа відноситься до юрисдикції адміністративних судів, не ставить питання про закриття провадження в цій справі, а всупереч викладеним у касаційній скарзі запереченням щодо розгляду цієї справи господарськими судами просить у результаті касаційного перегляду рішення господарських судів попередніх інстанцій скасувати та прийняти нове рішення — про відмову в задоволенні позовних вимог, тобто вирішити спір за правилами господарського судочинства».

Разом із тим судді все ж таки дали можливість АРМА вийти з цього процесу в ролі переможця. Коротко їх позицію можна викласти фразою: позовні вимоги позивача не підлягають задоволенню, оскільки їх задоволення не приведе до поновлення його майнових прав у зв’язку з тим, що ним обрано неналежні способи захисту своїх порушених прав. А якщо розлого, то доведеться набратися терпіння й напружити мозок. На думку Великої Палати ВС, якщо позивач вважає, що покупець (ТОВ «ЮРСГруп») не набув права власності на отримане ним спірне майно, зокрема тому, що покупець не є добросовісним набувачем, то він вправі скористатися передбаченими законодавством зобов’язально-правовими способами захисту права власності. А для цього, мовляв, немає потреби в оскарженні договору купівлі-продажу зерна. Він, зокрема, може вдатися до такого способу захисту, як відшкодування завданої йому майнової шкоди, і відповідачами за цим позовом можуть бути особи, з вини яких така шкода була заподіяна.

Якщо ж покупець ще не отримав продане майно позивача, то останній може запобігти виконанню договору, укладеного АРМА з перевищенням повноважень, звернувшись до суду з вимогою про заборону відповідачу вчиняти дії щодо передання майна продавцем покупцю, мотивуючи свою вимогу відсутністю в продавця права на продаж майна. Виходячи з цього, судді вирішили, що позовні вимоги ТОВ «Фірма «Союз-Європа» ЛТД» про визнання недійсним договору купівлі-продажу зерна не можуть бути задоволені, до того ж, права позивача як власника спірних активів щодо цього майна обмежено застосуванням заходів кримінально-процесуального примусу.

У цій історії найзагадковіше питання полягає в тому, чому ж АРМА перед тим, як пускати зерно з молотка, не запаслося відповідним рішенням суду, але, сподіваємося, що це йому буде наука надалі.

Костянтин ЮРЧЕНКО
ЮВУ

Джерело: Юридичний вісник України

Судова практика

Поновлення процесуальних строків на відкриття апеляційного провадження

Євген МОРОЗОВ,
адвокат

Особливості вирішення питання прийняття скарги судом апеляційної інстанції у разі подання останньої після закінчення процесуальних строків.

Двадцятого вересня цього року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 640/18888/18, адміністративне провадження № К/9901/20983/19 (ЄДРСРУ № 84405600) досліджував питання щодо особливості вирішення питання прийняття апеляційної скарги судом апеляційної інстанції у разі подання такої скарги після закінчення процесуальних строків. Правила вирішення питання прийняття апеляційної скарги судом апеляційної інстанції в разі подання такої скарги після закінчення строків, установлених статтею 295 цього кодексу, передбачені частиною третьою статті 298 Кодексу адміністративного судочинства України (далі — КАС України).

Відповідно до цієї статті, апеляційна скарга залишається без руху також у випадку, якщо вона подана після закінчення строків, установлених статтею 295 цього кодексу, і особа, яка її подала, не порушує питання про поновлення цього строку, або якщо підстави, вказані нею в заяві, визнані неповажними. При цьому протягом десяти днів з дня вручення ухвали особа має право звернутися до суду апеляційної інстанції із заявою про поновлення строку або вказати інші підстави для поновлення строку.

Пунктом 4 частини першої статті 299 КАС України передбачено, що якщо скаржником у строк, визначений судом, не подано заяву про поновлення строку на апеляційне оскарження або наведені підстави для поновлення строку на апеляційне оскарження визнані судом неповажними, суд апеляційної інстанції відмовляє у відкритті апеляційного провадження у справі. Тобто, з аналізу наведених положень процесуального закону вбачається, що якщо апеляційна скарга подана після закінчення строку, установленого статтею 295 Кодексу адміністративного судочинства України, й особа не порушує питання про поновлення такого строку, суддя-доповідач залишає апеляційну скаргу без руху, а особа має право звернутися до суду із заявою про поновлення строку протягом десяти днів з дня вручення ухвали про залишення апеляційної скарги без руху.

Якщо особа звернулась із заявою про поновлення строку апеляційного оскарження протягом десяти днів з дня вручення ухвали про залишення апеляційної скарги без руху суд апеляційної інстанції має оцінити наведені в такій заяві підстави і визнати їх поважними чи неповажними. Якщо наведені в заяві про поновлення строку підстави суд апеляційної інстанції визнав неповажними закон надає особі право звернутися із заявою, в якій вказати інші підстави для поновлення строку апеляційного оскарження.

У даній справі суд апеляційної інстанції визнав наведені скаржником у заяві про поновлення строку апеляційного оскарження підстави неповажними, однак у порушення вимог частини третьої статті 298 КАС України, позбавив відповідача права звернутися з заявою із зазначенням в ній інших підстав для поновлення такого строку, відмовивши у відкритті апеляційного провадження. З огляду на викладене, Верховний суд вважає за правильне скасувати ухвалу суду апеляційної інстанції про відмову у відкритті апеляційного провадження з направленням справи до апеляційного адміністративного суду для продовження розгляду, в ході якого питання про прийняття апеляційної скарги судом апеляційної інстанції має бути вирішено у порядку, передбаченому частиною третьою статті 298 Кодексу адміністративного судочинства України.

Висновок

Якщо скаржником пропущено процесуальний строк на подання апеляційної скарги та не подано заяву про поновлення строку на апеляційне оскарження або наведені підстави для поновлення строку на апеляційне оскарження визнані судом неповажними, суддя-доповідач залишає апеляційну скаргу без руху, а особа має право звернутися до суду із заявою про поновлення строку протягом десяти днів з дня вручення ухвали про залишення апеляційної скарги без руху, і якщо наведені в заяві про поновлення строку підстави суд апеляційної інстанції визнає неповажними закон надає особі право звернутися із заявою, в якій вказати інші підстави для поновлення строку апеляційного оскарження. І тільки після цього апеляційна інстанція має право відмовити у відкритті провадження.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Судова практика

Повернення надмірно сплаченого податку

Євген МОРОЗОВ,
адвокат

Повернення надмірно сплаченого податку, або зарахування переплати в рахунок майбутніх платежів та/або погашення податкової заборгованості з іншого податку.

Першого жовтня цього року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 640/18424/18, адміністративне провадження № К/9901/23682/19 (ЄДРСРУ № 84634597) досліджував питання щодо повернення надмірно сплаченого податку на прибуток на рахунок платника або зарахування в рахунок майбутніх платежів по податкам та зборам. У рамках вищевказаної справи суди попередніх інстанцій дій шли висновку про те, що оскільки платник податків звернувся із заявами про повернення переплати з податку на прибуток після спливу строку, встановленого статтею 102 Податкового кодексу України, то в задоволенні позову слід посилаючись, висновуючись при цьому на системний аналіз положень підпункту 14.1.115 пункту 14.1 статті 14 ПКУ, за приписами якого надміру сплачені грошові зобов’язання це суми коштів, які на певну дату зараховані до відповідного бюджету понад нараховані суми грошових зобов’язань, граничний строк сплати яких настав на таку дату та приписів підпункту 17.1.5 пункту 17.1 статті 17 цього кодексу, за якими платнику податків надано право на залік чи повернення надміру сплачених, а також надміру стягнутих сум податків та зборів, пені, штрафів у порядку, встановленому цим Кодексом.

Суди попередніх інстанцій також покликалися на положення пункту 87.1 статті 87 Податкового кодексу України, відповідно до яких джерелами самостійної сплати грошових зобов’язань або погашення податкового боргу платника податків є будь-які власні кошти, в тому числі ті, що отримані від продажу товарів (робіт, послуг), майна, випуску цінних паперів, зокрема корпоративних прав, отримані як позика (кредит) та з інших джерел, з урахуванням особливостей, визначених цією статтею, а також суми надміру сплачених платежів до відповідних бюджетів та положень пунктів 43.1, 43.2 статті 43 цього кодексу, за якими помилково та/або надміру сплачені суми грошового зобов’язання підлягають поверненню платнику відповідно до цієї статті та статті 301 Митного кодексу України, крім випадків наявності в такого платника податкового боргу. В разі наявності у платника податків податкового боргу, повернення помилково та/або надміру сплаченої суми грошового зобов’язання на поточний рахунок такого платника податків в установі банку або шляхом повернення готівковими коштами за чеком, у разі відсутності у платника податків рахунку в банку, проводиться лише після повного погашення такого податкового боргу платником податків.

Аналіз наведених норм зумовив висновок судів попередніх інстанцій про те, що у відповідності до пунктів 43.3, 43.4 статті 43 Податкового кодексу України встановлено, що обов’язковою умовою для здійснення повернення сум грошового зобов’язання є подання платником податків заяви про таке повернення (крім повернення надміру утриманих (сплачених) сум податку з доходів фізичних осіб, які розраховуються контролюючим органом на підставі поданої платником податків податкової декларації за звітний календарний рік шляхом проведення перерахунку за загальним річним оподатковуваним доходом платника податку) протягом 1095 днів від дня виникнення помилково та/або надміру сплаченої суми. Платник податків подає заяву на повернення помилково та/або надміру сплачених грошових зобов’язань у довільній формі, в якій зазначає напрям перерахування коштів: на поточний рахунок платника податків в установі банку; на погашення грошового зобов’язання (податкового боргу) з інших платежів, контроль за справлянням яких покладено на контролюючі органи, незалежно від виду бюджету; повернення готівковими коштами за чеком у разі відсутності в платника податків рахунку в банку.

У силу вимог пункту 43.5 статті 43 Податкового кодексу України, контролюючий орган не пізніше ніж за п’ять робочих днів до закінчення двадцятиденного строку з дня подання платником податків заяви готує висновок про повернення відповідних сум коштів з відповідного бюджету та подає його для виконання відповідному органові, що здійснює казначейське обслуговування бюджетних коштів. На підставі отриманого висновку орган, що здійснює казначейське обслуговування бюджетних коштів протягом п’яти робочих днів, здійснює повернення помилково та/або надміру сплачених грошових зобов’язань платникам податків у порядку, встановленому центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову і митну політику. Контролюючий орган несе відповідальність згідно із законом за несвоєчасність передачі органу, що здійснює казначейське обслуговування бюджетних коштів для виконання висновку про повернення відповідних сум коштів з відповідного бюджету.

Повернення помилково та/або надміру сплачених грошових зобов’язань платникам податків здійснюється з бюджету, в який такі кошти були зараховані (пункт 43.6 статті 43 Податкового кодексу України). Порядком взаємодії територіальних органів Міністерства доходів і зборів України, місцевих фінансових органів та територіальних органів Державної казначейської служби України у процесі повернення платникам податків помилково та/або надміру сплачених сум грошових зобов’язань, затвердженого спільним наказом Міністерства доходів і зборів України та Міністерства фінансів України від 30 грудня 2013 року № 882/1188 (далі по тексту – Порядок), що діяв на момент виникнення спірних правовідносин, визначено, що повернення помилково та/або надміру сплачених сум грошових зобов’язань у випадках, передбачених законодавством, здійснюється виключно на підставі заяви платника податку (за винятком повернення надміру утриманих (сплачених) сум податку на доходи фізичних осіб, які розраховуються органом Міндоходів на підставі поданої платником податків податкової декларації за звітний календарний рік шляхом проведення перерахунку за загальним річним оподатковуваним доходом платника податку), яка може бути подана протягом 1095 днів від дня виникнення помилково та/або надміру сплаченої суми. Заява подається платником податку до органу державної податкової служби за місцем перебування на податковому обліку в довільній формі.

За змістом пунктів 9, 10 Порядку надані податковим органом висновки про повернення помилково та/або надміру сплачених сум грошових зобов’язань реєструються територіальними органами Державного казначейства в Журналі обліку висновків, який ведеться в електронному вигляді. На підставі отриманих висновків органи Державного казначейства України здійснюють повернення платникам податків помилково та/або надміру сплачених сум грошових зобов’язань у визначеному законодавством порядку, а саме згідно з Порядком повернення кош тів, помилково або надміру зарахованих до державного та місцевих бюджетів, затвердженим наказом Міністерства фінансів України від 3 вересня 2013 року № 787.

Відтак, платник податків у наданий законодавством строк (1095 днів) має право звернутися до контролюючого органу із заявою про повернення помилково та/або надмірно сплачених платежів. Родзинкою в цій справі є те, і Верховний Суд на цьому наголосив, що суди попередніх інстанцій не дослідили зібрані у справі докази, обмежившись виключно наявністю факту спливу строку, встановленого пунктом 102.5 статті 102 Податкового кодексу України для повернення шляхом стягнення надміру сплачених грошових зобов’язань на розрахунковий рахунок позивача, залишивши при цьому поза увагою дослідження бездіяльності податкового органу стосовно розгляду заяв позивача та можливості використання суми переплати податку на прибуток (авансових внесків) на погашення податкової заборгованості з цього та іншого податків, тобто можливості використання позивачем активу як джерела сплати його заборгованості.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Судова практика

Судові війни за газопроводи Чи врахує нова влада юридичні помилки попередників?

Юрій Котнюк, ЮВУ

Цієї осені увагу фахівців неабияк привернула тема правового режиму використання газопроводів. Нічого дивного в цьому немає: нова влада — нові ініціативи. Так у засобах масової інформації з’явилося повідомлення про те, що уряд розглядає можливість створення на базі державного Укртрансгазу і приватних облгазів єдиної структури, яка б керувала всіма газопроводами країни — як магістральними, так і розподільчими. З одного боку нічого дивного в цьому немає, оскільки перші на всі сто відсотків, а другі відсотків на 90 належать державі. Проте, що така модель може бути доволі успішною, говорить і європейський, зокрема польський, досвід. Однак і підводних каменів теж вистачає, про що свідчать господарські справи, в яких Верховний Суд нещодавно ухвалив низку ще не остаточних, але важливих, рішень.

Невдалі позови Генпрокуратури

Навесні 2018 року доволі резонансний характер мала новина про те, що Генеральна прокуратура подала до Господарського суду Києва позови про розірвання договорів про передачу в експлуатацію газорозподільних систем, укладених у 2012 році між Міністерством енергетики і газорозподільними підприємствами, а також стягнення з останніх збитків, завданих державі безоплатним користуванням цим майном. Окремі аналітики навіть розцінили це ледь не як перший крок до деолігархізації економіки країни, адже всім було відомо, що більшість газорозподільних підприємств прямо чи опосередковано належать «віденському в’язню» Дмитру Фірташу. Але такі припущення виявилися марними, оскільки перелік відповідачів обмежився лише п’ятьма акціонерними товариствами, хоча аналогічні претензії можна було висувати усім сорока облгазам, причому не всі п’ятеро з них перебували в орбіті згаданого олігарха.

Ми перелічимо їх усіх, зазначивши номер господарської справи і суму пред’явлених позовних вимог. Отже, це «Львівгаз» (910/3500/18) — 142 млн грн, «Полтавагаз» (910/3503/18) — 132 млн грн, «Волиньгаз» (910/3498/18) — 117 млн грн, «Рівнегаз» (910/3501/18) 73 млн грн і «Харківгаз» — 40 млн грн. В усіх перелічених випадках у серпні—вересні 2018 р. Господарським судом Києва були ухвалені рішення відмовити в задоволенні вимог у повному обсязі. Другу інстанцію жодна з цих справ поки що не пройшла: в ході перегляду всі відповідачі подали клопотання про призначення судово­економічної експертизи, які були задоволені ухвалами Північного апеляційного господарського суду з одночасним зупиненням провадження. Генпрокуратура намагалася оскаржити ці ухвали в Касаційному господарському суді, але скрізь отримала відмову — останні вердикти Верховного Суду з цього приводу датовані вереснем 2019 року.

Таким чином, є підстави для припущень, що в даній ситуації мали місце якісь політичні ігри: власникам облгазів були висунуті певні претензії з боку оточення тодішнього глави держави, а для підтвердження серйозності намірів розпочався процес притягнення до господарської відповідальності низки облгазів, які опинилися в ролі таких собі заручників. Як би там не було, але нині для фахової дискусії з даної теми неабияке значення має зміст аргументів, якими оперували сторони, і мотиви, якими керувалися судді, ухвалюючи відмовні рішення.

Як впроваджувався закордонний досвід

Перед тим, як зануритися в хащі нормативно­правової бази, розповімо одну характерну історію тридцятирічної давності. Тоді всі газопроводи, як магістральні, так і розподільні, належали державі в особі Міністерства газової промисловості СРСР, аж поки останній очільник цього відомства Віктор Чорномирдін, поїздивши по «закордонах» і надивившись на успішний досвід італійської та норвезької державних газових компаній «Ені» і «Статойл», не затіяв його реорганізацію в концерн Газпром. План реалізації цієї на той час доволі дивакуватої ідеї передбачав, що нерухоме майно, яке належало ліквідованому міністерству, тобто трубопроводи, компресорні станції, адміністративні будівлі — передадуть у власність котромусь із профільних державних органів, наприклад міністерству енергетики, але будуть передані в користування Газпрому. А у власність Газпрому буде передане рухоме майно — столи, стільці, шафи з паперами, газоексплуатаційна техніка.

Коли цей план було викладено на засіданні уряду, загальну думку щодо нього висловила заступник голови Ради міністрів Олександра Бірюкова: «Я відверто кажучи, нічого не зрозуміла, але чому б нам не ризикнути. Чорномирдіна ми знаємо багато років, претензій до нього ніколи не було. Нехай спробує: вийде на користь — честь йому і хвала, провалить — голова з плечей». Це я веду до того, що хитрощі роботи газових компаній не зуміла збагнути доросла досвідчена людина, яка все свідоме життя пропрацювала в промисловості, тож не поспішаймо надто суворо судити помилки інших, якщо, звичайно, ці помилки були ненавмисними.

А тепер повернімося на наші терени. Створення українського аналогу Газпрому проходило за схожим сценарієм, але з певними відмінностями. Так, всі сто відсотків акцій Національної акціонерної компанії «Нафтогаз України» завжди належали державі — враховуючи невдалі російські експерименти з передачею акцій Газпрому у приватні руки, тутешні президенти не стали повторювати помилок Бориса Єльцина. Але вирішено було провести приватизацію регіональних газорозподільних підрозділів Нафтогазу, тобто обл­ і міськгазів. На їх базі створювалися акціонерні товариства, де контрольний пакет належав Нафтогазу, а решта могла бути передана спочатку членам трудового колективу, потім місцевим органам влади, а за цим і всім, хто захоче їх придбати. Нагадаємо, що нині контрольний пакет акцій (50% плюс одна штука) належать Нафтогазу лише в одному із сорока газорозподільних підприємств — «Кіровоградгазі». Причому проходила приватизація за вже згаданим вище принципом: трубопроводи і компресорні станції залишаються в державній власності, а столи, стільці, комп’ютери можуть належати приватним особам.

Юридично цей принцип було закріплено Законом України «Про приватизацію державного майна», в якому написано, що не підлягають приватизації об’єкти, які мають загальнодержавне значення, зокрема об’єкти інженерної інфраструктури та благоустрою населених пунктів, включаючи мережі і споруди, пов’язані з постачанням споживачам води, газу, тепла, а також відведенням і очищенням стічних вод. Мало того, ці об’єкти не могли також бути і предметом оренди — це було закріплено в Законі України «Про оренду державного та комунального майна».

Але ж відомо, що окрім продажу й оренди можна придумати багато способів передати майно в приватні руки. Наші чиновники придумали для цього такий термін, як його передача на праві господарського відання. Так, 20 серпня 2012 року Кабінетом Міністрів України прийнято постанову № 770 «Про деякі питання використання державного майна для забезпечення розподілу природного газу», відповідно до положень якого Міністерству енергетики та вугільної промисловості належало разом із Фондом держмайна розробити типовий договір про передачу облгазам на праві господарського відання комплексів газорозподільних мереж, а потім укласти такі договори з кожним із сорока облгазів.

Нова форма передачі вже не була безоплатною

Зазначимо, що згадана вище урядова постанова лише встановлювала нову форму, в якій майно перебувало в користуванні облгазів, бо якщо дивитися на речі з точки зору не форми, а змісту, то мережі як перебували в них на балансі до того, такі залишилися на балансі й після того. Але через кілька років довелося знову міняти форму: у 2015 р. було прийнято Закон України «Про ринок природного газу», відповідно до якого газорозподільні системи, власником яких є держава, не можуть знаходитися в користуванні приватних облгазів на праві господарського відання.

Чиновникам довелося знову вигадувати щось нове. Так, 21 лютого 2017 р. було прийнято постанову КМУ № 95 «Про забезпечення ефективного використання газорозподільних систем або їх складових». В ній підтверджувалося, що Міністерство енергетики та вугільної промисловості є органом управління газорозподільними системами, власником яких є держава, а ще давалася вказівка розробити новий типовий договір між цим відомством і облгазами, тільки цього разу вже про експлуатацію газорозподільчих систем. Звичайно, з однієї лише назви неможливо зрозуміти, чим відрізняється передача майна у відання від передачі його в експлуатацію, але вже в тексті договорів містився доволі суттєвий момент, якого раніше не було: якщо тоді, у 2012 році, майно передавалося безоплатно, то тепер, у 2017­му, облгаз повинен був сплатити за нього на рахунок Державної казначейської служби України суму в розмірі 10 відсотків його залишкової балансової вартості.

У первісній редакції урядова постанова вимагала розірвати наявні договори між згаданим міністерством і облгазами, а натомість укласти нові. Але потім стало можна зробити те ж саме в інший спосіб, а саме укласти до вже існуючого договору додаткову угоду, відповідно до якої викласти назву, преамбулу і всі розділи цього договору в новій редакції. Яка різниця між першим способом і другим — відповідь на це питання, очевидно, належить до тої категорії нюансів, які свого часу так і не збагнула навіть досвідчена Олександра Бірюкова.

А тепер про те, чого не змогла чи не захотіла збагнути Генпрокуратура, коли подавала позови, в яких просила суд задовольнити три вимоги: визнати недійсними договори зразка 2012 року, додаткові угоди зразка 2017 року і стягнути з кожного з п’яти відповідачів конкретну суму заподіяних державі збитків за користування розподільними мережами протягом 2013­2017 років.

Перша вимога обгрунтовувалася тим, що такий спосіб управління державним майном, як безоплатна передача в користування на праві господарського відання суб’єкту господарювання недержавної форми власності, не передбачений чинним законодавством. Ця карта була бита тим фактом, що на момент укладання спірні договори відповідали вимогам згаданої вище Постанови КМУ № 770. Якщо вона не відповідала нормам закону, то спочатку її слід було скасувати в порядку адміністративного судочинства (чого не було зроблено ні за ініціативою Генпрокуратури, ні за ініціативою Міненерговуглепрому), а вже потім порушувати питання про нечинність укладених на її базі договорів.

Із приводу другої вимоги, яка фактично передбачала визнати нечинним договір про передачу майна в експлуатацію, то ця передача вже не була безоплатною, а крім того, новий типовий договір повністю відповідав вимогам уже іншої постанови КМУ (№ 95), яка теж не була скасована в судовому порядку.

Щодо третьої вимоги — про стягнення грошей, то це питання виявилося найлегшим. Юристи Генпрокуратури порахували ці суми спираючись на Методику розрахунку орендної плати за державне майно та пропорції її розподілу, затверджену постановою КМУ № 786/1995р., але, як уже було зазначено вище, газорозподільні мережі не можуть бути передані в оренду, а тому ця методика на них не поширюється.

Таким чином, п’ять позовів у Господарському суді Києва програно й жодної надії на те, що наступні інстанції щось змінять поки що не вбачається. Хотілось б, щоб новий уряд врахував цю помилку і, затіваючи якісь реформи у газовій промисловості, не наступив на ті ж самі граблі.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

В тренді

© ТОВ "АКТИВЛЕКС", 2018
Використання матеріалів сайту лише за умови посилання (для інтернет-видань - гіперпосилання) на LEXINFORM.COM.UA
Всі права на матеріали, розміщені на порталі LEXINFORM.COM.UA охороняються відповідно до законодавства України.