Connect with us

Судова практика

АРМА таки виграло справу у податкових махінаторів

Першого жовтня Велика Палата Верховного Суду ухвалила постанову, якою було вирішено справу щодо правомірності продажу партії зерна, здійсненої Національним агентством України з питань виявлення, розшуку та управління активами, одержаними від корупційних та інших злочинів (скорочено — Агентство з розшуку та менеджменту активів або АРМА). Спір завершився перемогою останнього, але дії його працівників у даній ситуації важко назвати бездоганними. Саме тому, напевне, основною причиною прийнятого рішення була та обставина, що їх опонент обрав неналежний спосіб захисту своїх прав.

Зерно з необлікованих площ

Ця історія почалася у 2016 ро – ці, коли працівники слідчого управління фінансових розслідувань Головного управління Державної фіскальної служби в Полтавській області викрили доволі масштабну схему ухилення від сплати податків під час придбання зерна у сільськогосподарських підприємств і його експорті за кордон, а також реалізації на внутрішньому ринку України. Як написано в офіційній постанові, з 2016 року на території Полтавської, Дніпропетровської, Миколаївської та інших областей України діє злочинна група осіб, члени якої за попередньою змовою між собою створили та придбали фіктивні підприємства, використовують їх реквізити з метою прикриття власної незаконної діяльності із придбання, зберігання, транспортування та збуту за готівкові кошти сільськогосподарської продукції. На думку слідчих, зловмисники наперед знали, що придбане зерно вирощене на необлікованих площах сільськогосподарських виробників та фактично придбане в останніх за готівку без відображення в бухгалтерському обліку та податковій звітності.

При цьому правоохоронці зазначали, що члени злочинного угрупування мають стійкі корупційні зв’язки в органах митної, податкової служб і залізниці, що дозволяє безперешкодно проводити експортні операції з використанням документів фіктивних суб’єктів господарської діяльності. Особливої уваги заслуговує така фраза, викладена в текстах численних судових ухвал: «Придбана за готівку сільськогосподарська продукція завозиться до елеваторів, підконтрольних вказаній групі осіб, та які задіяні в злочинній схемі незаконної закупівлі зернової продукції, по документам як власність фіктивних підприємств». Справа в тому, що в мотивувальній частині наводився доволі розлогий перелік цих елеваторів, з назв яких одразу ж можна було зрозуміти, що йдеться про агрохолдинг «Кернел», який контролює колишній депутат Верховної Ради від Партії регіонів Андрій Веревський. Втім жодних прізвищ оприлюднено не було. Також варто зазначити, що протягом трьох років розслідування даного кримінального провадження судами було постановлено три сотні процесуальних ухвал і жодного вироку.

У числі інших слідчих дій 29 листопада 2017 року було проведено обшук у приміщенні, що належить товариству з обмеженою відповідальність «Кононівський елеватор», розташованому в місті Хорол Полтавської області, де було виявлено 134 тонни кормової кукурудзи, а також документи, які мали свідчити, ніби ця партія зерна належить іншому ТОВ, яке називається «Фірма «Союз-Європа». Оскільки в правоохоронців були вагомі підстави вважати, що папери насправді липові, а кукурудза придбана в незаконний спосіб, на неї ухвалою слідчого судді Київського районного суду Полтави було накладено арешт, а обов’язки щодо збереження цього майна було покладене на адміністрацію елеватора.

Проте остання оскаржила цей вердикт, зазначивши, що не зобов’язана безкоштовно забезпечувати належне зберігання товару, який має властивість псуватися, а тому Апеляційний суд Полтавської області постановою від 28 грудня 2017 року трохи переграв це рішення, поклавши згадані вище обов’язки на АРМА. В резолютивній частині було написано «передати зерно кукурудзи в кількості 134 тон для здійснення заходів управління ним з метою забезпечення його збереження» — запам’ятайте цю фразу, до неї ще доведеться повернутися.

Потрібні або згода власника, або рішення суду

А тепер підходимо до суті подій. 19 березня 2018 року Державним підприємством «Сетам» на замовлення АРМА були проведені електронні торги з продажу цієї партії зерна, переможцем яких стало ТОВ «ЮРС Груп», а через тиждень, 26 березня, між ним і АРМА було укладено договір купівлі-продажу 134 тонн кормової кукурудзи за 500 тисяч грн. З одного боку такий крок викликає подив, адже зерно не було конфісковане за вироком суду і навіть враховуючи арешт, воно продовжувало перебувати у власності Фірми «Союз Європа», якою б фіктивною вона не була. Тож не дивно, що це товариство подало до Господарського суду Києва позов, у якому просило визнати недійсним укладений договір.

Погляньмо, що з цього приводу написано в законі. В цьому питанні головним законом є Кримінальний процесуальний кодекс, стаття 100 якого визначає подальшу долю речових доказів, що не містять слідів кримінального правопорушення, зокрема, великих партій товарів, зберігання яких через громіздкість неможливо без зайвих труднощів, або витрати по забезпеченню спеціальних умов, зберігання яких співмірні з їх вартістю, якщо вони, скажімо, піддаються швидкому псуванню. КПК пропонує чотири варіанти. Перший, найпростіший, — речові докази повертаються власнику або передаються йому на відповідальне зберігання, якщо це можливо без шкоди для кримінального провадження. Три наступні варіанти більш складні, оскільки вони можливі або за письмової згоди власника, або за рішенням суду. Отже, другий варіант — речові докази передаються для реалізації. Третій — передаються для їх технологічної переробки, якщо тривале зберігання може призвести до псування товару і втрати його цінності. Четвертий — знищуються, якщо вони відносяться до вилучених з обігу предметів чи товарів, скажімо, наркотиків, а також, якщо їх тривале зберігання небезпечне для життя чи здоров’я людей або довкілля.

У даному випадку згоди власника не було, рішення суду теж, вірніше рішення суду було, але воно стосувалося лише здійснення заходів управління ним з метою забезпечення його збереження, а про реалізацію в ньому не було ні слова. Тому Господарський суд Києва своїм рішенням від 13 вересня 2018 року задовольнив позов Фірми «Союз Європа».

АРМА, звичайно, подало апеляційну скаргу, в якій юристи останнього просили суддів дочитати до кінця згадану вище статтю 100 КПК, яка, окрім перелічених положень, містить ще й, так би мовити, один організаційний момент, який полягає в тому, що речові докази вартістю понад 200 розмірів прожиткового мінімуму передаються до АРМА для здійснення заходів з управління ними з метою забезпечення збереження їхньої економічної вартості або реалізації. Тобто отримуючи майно в управління, агентство мало право на свій розсуд вирішувати, чи зберігати зерно на елеваторі й платити за це бюджетні кошти, чи виставити його на торги, продати за ринковою ціною, гроші покласти в банк, а вже потім, коли буде рішення суду про конфіскацію речових доказів чи повернення їх власнику, віддати останньому не зерно, а гроші.

На перший погляд усе логічно, але судді Північного апеляційного господарського суду дійсно дочитали до кінця статтю 100 КПК, яка з приводу різних деталей порядку зберігання й умов реалізації вилученого майна відсилає до профільного закону, в якому й має бути все детально написано. Тобто до Закону України «Про Національне агентство України з питань виявлення, розшуку та управління активами, одержаними від корупційних та інших злочинів». А з його статті 21 витікає, що за відсутності згоди власника на реалізацію вилученого в нього майна воно може бути продане лише на підставі ухвали слідчого судді або суду, копія якої надсилається АРМА негайно після її винесення з відповідним зверненням прокурора. Отже, й тут юристи агентства спіймали облизня і постановою Північного АГС від 12 грудня 2018 р. рішення ГС Києва було залишене без змін.

АРМА серйозно «прокололося»

Після таких прикрих поразок АРМА спробувало щастя у Верховному Суді, де його касаційна скарга була передана для розгляду до Великої Палати. Причиною тому стали доводи скарги про те, що ця справа взагалі повинна розглядатися в суді адміністративної, а не господарської юрисдикції, і позивач повинен у даному випадку не зациклюватися на питанні визнання недійсним договору купівлі-продажу, а вимагати визнання неправомірними дій АРМА, як органу влади.

Така позиція виявилася помилковою і судді Верховного Суду розлого виклали в тексті своєї постанови чому саме. Кожен бажаючий може прочитати це самостійно, але я не втримаюсь від того, щоб не процитувати уривок даного вердикту, де судді, так би мовити, дали юристам агентства щигля по носі, натякаючи на їх недостатній рівень професіоналізму: «Велика Палата зауважує, що особа, яка подала касаційну скаргу, вказуючи на те, що ця справа відноситься до юрисдикції адміністративних судів, не ставить питання про закриття провадження в цій справі, а всупереч викладеним у касаційній скарзі запереченням щодо розгляду цієї справи господарськими судами просить у результаті касаційного перегляду рішення господарських судів попередніх інстанцій скасувати та прийняти нове рішення — про відмову в задоволенні позовних вимог, тобто вирішити спір за правилами господарського судочинства».

Разом із тим судді все ж таки дали можливість АРМА вийти з цього процесу в ролі переможця. Коротко їх позицію можна викласти фразою: позовні вимоги позивача не підлягають задоволенню, оскільки їх задоволення не приведе до поновлення його майнових прав у зв’язку з тим, що ним обрано неналежні способи захисту своїх порушених прав. А якщо розлого, то доведеться набратися терпіння й напружити мозок. На думку Великої Палати ВС, якщо позивач вважає, що покупець (ТОВ «ЮРСГруп») не набув права власності на отримане ним спірне майно, зокрема тому, що покупець не є добросовісним набувачем, то він вправі скористатися передбаченими законодавством зобов’язально-правовими способами захисту права власності. А для цього, мовляв, немає потреби в оскарженні договору купівлі-продажу зерна. Він, зокрема, може вдатися до такого способу захисту, як відшкодування завданої йому майнової шкоди, і відповідачами за цим позовом можуть бути особи, з вини яких така шкода була заподіяна.

Якщо ж покупець ще не отримав продане майно позивача, то останній може запобігти виконанню договору, укладеного АРМА з перевищенням повноважень, звернувшись до суду з вимогою про заборону відповідачу вчиняти дії щодо передання майна продавцем покупцю, мотивуючи свою вимогу відсутністю в продавця права на продаж майна. Виходячи з цього, судді вирішили, що позовні вимоги ТОВ «Фірма «Союз-Європа» ЛТД» про визнання недійсним договору купівлі-продажу зерна не можуть бути задоволені, до того ж, права позивача як власника спірних активів щодо цього майна обмежено застосуванням заходів кримінально-процесуального примусу.

У цій історії найзагадковіше питання полягає в тому, чому ж АРМА перед тим, як пускати зерно з молотка, не запаслося відповідним рішенням суду, але, сподіваємося, що це йому буде наука надалі.

Костянтин ЮРЧЕНКО
ЮВУ

Джерело: Юридичний вісник України

Судова практика

Відмінність трудового договору від цивільно-правової угоди

Євген МОРОЗОВ,
адвокат, магістр права

Підстава для штрафу Держпраці: позиція цього відомства про відсутність цивільно-правових відносин між суб’єктом господарювання та найманими працівниками (виконавцями).

Зовсім недавно, 23 квітня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 280/5473/18, адміністративне провадження № К/9901/27775/19 (ЄДРСРУ № 88886158) досліджував питання щодо підстав виникнення взаємовідносин фізичної особи і роботодавця, як на підставі трудового, так і на підставі цивільно-правового договору.

Що таке «інспекційне відвідування» підприємства (організації)

Інспекційне відвідування є формою державного нагляду за додержанням законодавства про працю, яке відноситься до повноважень відповідача. За результатами інспекційного відвідування складається акт і в разі виявлення порушень виноситься припис. Якщо під час інспекційного відвідування встановлено факти використання праці неоформлених працівників, то вживаються заходи щодо притягнення об’єкта відвідування до відповідальності незалежно від усунення виявлених порушень.

Аналогічний висновок викладений у постановах Верховного Суду від 11.12.2019 р. у справі № 1340/5964/18, від 24.12.2019 р. у справі № 360/403/19, від 10.02.2020 р. у справі № 1.380.2019.000037. Між тим зафіксовані в акті факти можуть бути підтверджені або спростовані судом у разі спору про законність рішень суб’єкта владних повноважень, в основу яких покладені зазначені в ньому висновки. Такий же висновок викладений у постановах Верховного Суду від 22.04.2019 р. у справі № 806/2143/18.

Відповідно до статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Згідно з положеннями частини другої статті 2 КАС України в справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб’єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема, з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

За приписами статті 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю. Кожен має право на належні, безпечні й здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Згідно з частиною першою статті 3 КЗпП України законодавство про працю регулює трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності й галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами.

Трудовий договір

Статтею 4 КЗпП визначено, що законодавство про працю складається з Кодексу законів про працю України та інших актів законодавства, прийнятих відповідно до нього. За змістом статті 21 КЗпП України трудовий договір є угодою між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов’язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядку, а власник підприємства, установи, організації чи уповноважений ним орган (або фізична особа) зобов’язується виплачувати працівникові заробітну плату й забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором й угодою сторін. Працівник має право реалізувати свої здібності до продуктивної і творчої праці шляхом укладення трудового договору на одному або одночасно на декількох підприємствах, в установах, організаціях, якщо інше не передбачене законодавством, колективним договором або угодою сторін.

Статтею 24 КЗпП України передбачено, що трудовий договір укладається, як правило, в письмовій формі. Додержання письмової форми є обов’язковим: 1) при організованому наборі працівників; 2) при укладенні трудового договору про роботу в районах з особливими природними географічними і геологічними умовами та умовами підвищеного ризику для здоров’я; 3) при укладенні контракту; 4) у випадках, коли працівник наполягає на укладенні трудового договору в письмовій формі; 5) при укладенні трудового договору з неповнолітнім (стаття 187 кодексу); 6) при укладенні трудового договору з фізичною особою; 7) в інших випадках, передбачених законодавством України. При укладенні трудового договору громадянин зобов’язаний подати паспорт або інший документ, що посвідчує особу, трудову книжку, а у випадках, передбачених законодавством, також документ про освіту (спеціальність, кваліфікацію), стан здоров’я та інші документи. Працівник не може бути допущений до роботи без укладення трудового договору, оформленого наказом чи розпорядженням власника або уповноваженого ним органу, й повідомлення центрального органу виконавчої влади з питань забезпечення формування та реалізації державної політики з адміністрування єдиного внеску на загальнообов’язкове державне соціальне страхування про прийняття працівника на роботу в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Види трудового договору

Трудовий договір може бути: 1) безстроковим, що укладається на невизначений строк; 2) на визначений строк, встановлений за погодженням сторін; 3) таким, що укладається на час виконання певної роботи. Строковий трудовий договір укладається у випадках, коли трудові відносини не можуть бути встановлені на невизначений строк з урахуванням характеру наступної роботи, або умов її виконання, або інтересів працівника та в інших випадках, передбачених законодавчими актами (стаття 23 КЗпП України).

З аналізу наведених норм вбачається, що трудовий договір — це угода щодо здійснення й забезпечення трудової функції. За трудовим договором працівник зобов’язаний виконувати не якусь індивідуально-визначену роботу, а роботу з визначеної однієї або кількох професій, спеціальностей, посади відповідної кваліфікації, виконувати визначену трудову функцію в діяльності підприємства. Після закінчення виконання визначеного завдання трудова діяльність не припиняється.

Аналогічний висновок викладений у постановах Верховного Суду від 04.07.2018 р. у справі № 820/1432/17, від 24.12.2019 р. у справі № 823/1167/16, від 05.02.2020 р. у справі № 620/3913/18, від 06.02.2020 р. у справі № 0840/3690/18 (ЄДРСРУ № 87422013), від 03.03.2020 р. у справі № 1540/3913/18.

Між тим, 22 квітня цього року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 160/8902/18, адміністративне провадження № К/9901/18108/19 (ЄДРСРУ № 88868275) вказує, що взаємовідносини фізичної особи і роботодавця можуть виникати як на підставі трудового, так і на підставі цивільно-правового договору. При цьому сторони цивільно-правової угоди укладають договір в письмовій формі згідно з вимогами статті 208 Цивільного кодексу України (далі також — ЦК України).

Згідно зі статтею 1 ЦК України цивільним законодавством регулюються особисті немайнові та майнові відносини (цивільні відносини), засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників. До майнових відносин, заснованих на адміністративному або іншому владному підпорядкуванні однієї сторони другій стороні, а також до податкових, бюджетних відносин цивільне законодавство не застосовується, якщо інше не встановлено законом.

Відповідно до статті 2 ЦК України учасниками цивільних відносин є фізичні особи та юридичні особи (далі — особи) держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні держави та інші суб’єкти публічного права. У відповідності до норм Цивільного кодексу України діє принцип свободи договору. Загальне визначення цивільно-правового договору наведено в статті 626 ЦК України, згідно з якою договір — це домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків.

Частиною першою статті 638 ЦК України передбачено, що договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Такими умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди. Відповідно до статті 901 ЦК України за договором про надання послуг одна сторона (виконавець) зобов’язується за завданням другої сторони (замовника) надати послугу, яка споживається в процесі вчинення певної дії або здійснення певної діяльності, а замовник зобов’язується оплатити виконавцеві зазначену послугу, якщо інше не встановлено договором.

Згідно зі статтею 902 ЦК України виконавець повинен надати послугу особисто. У випадках, встановлених договором, виконавець має право покласти виконання договору про надання послуг на іншу особу, залишаючись відповідальним в повному обсязі перед замовником за порушення договору.

У той же час відповідно до статті 6 Цивільного кодексу України сторони мають право укласти договір, який не передбачений актами цивільного законодавства, але відповідає загальним засадам цивільного законодавства. Сторони мають право врегулювати в договорі, який передбачений актами цивільного законодавства, свої відносини, які не врегульовані цими актами. Сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд. Сторони в договорі не можуть відступити від положень актів цивільного законодавства, якщо в цих актах прямо вказано про це, а також у разі, якщо обов’язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту або із суті відносин між сторонами.

Важливо. Основною ознакою, що відрізняє цивільні відносини від трудових, є те, що трудовим законодавством регулюється процес організації трудової діяльності. За цивільно-правовим договором процес організації трудової діяльності залишається за його межами, метою договору є отримання певного матеріального результату. При цьому виконавець, який працює за цивільно-правовим договором, на відміну від працівника, що виконує роботу відповідно до трудового договору, не підпорядковується правилам внутрішнього трудового розпорядку, хоча й може бути з ними ознайомлений, він сам організовує свою роботу і виконує її на власний ризик, працівник не зараховується до штату установи (організації), не вноситься запис до трудової книжки та не видається розпорядчий документ про прийом його на роботу на певну посаду.

Статтею 627 Цивільного кодексу України встановлено, що відповідно до статті 6 цього кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. У статті 204 ЦКУ закріплено презумпцію правомірності правочину, згідно з якою вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов’язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема, на підставі рішення суду, яке набрало законної сили.

З огляду на викладене, в разі неспростування презумпції правомірності договору всі права, набуті сторонами правочину за ним, повинні безперешкодно здійснюватися, а створені обов’язки підлягають виконанню.

Відповідно до статті 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою третьою, п’ятою та шостою статті 203 цього кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна зі сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Висновок

Верховний суд зауважує, що судження про відсутність цивільно-правових відносин між суб’єктом господарювання й третіми особами, які непідтверджені належними та допустимими доказами, не можуть бути підставою для висновку про допуск працівника до роботи без оформлення трудового договору. Аналогічна позиція викладена в постанові Верховного Суду від 23.10.2019 р. у справі № 806/2064/18.

P.S. Постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 14.05.2019 р. у справі № 826/8917/17 постанову Кабінету Міністрів України «Деякі питання реалізації статті 259 Кодексу законів про працю України та статті 34 Закону України «Про місцеве самоврядування Україні» від 26.04.2017 р. № 295 визнано нечинною. Водночас за змістом частини другої статті 265 КАС України нормативно-правовий акт втрачає чинність повністю або в окремій його частині з моменту набрання законної сили відповідним рішенням суду.

Оскільки постанова Шостого апеляційного адміністративного суду від 14.05.2019 р. у справі № 826/8917/17 не містить жодних застережень з цього приводу, то постанова Кабінету Міністрів України «Деякі питання реалізації статті 259 Кодексу законів про працю України та статті 34 Закону України «Про місцеве самоврядування Україні» від 26.04.2017 р. № 295 вважається такою, що втратила чинність з дня набрання законної сили цим судовим рішенням, тобто 14.05.2019 р.

Тому норми постанови Кабінету Міністрів України «Деякі питання реалізації статті 259 Кодексу законів про працю України та статті 34 Закону України «Про місцеве самоврядування Україні» від 26.04.2017 р. № 295 підлягають застосуванню до спірних правовідносин як такі, що були чинними на момент їх виникнення.

Аналогічна правова позиція викладена в постановах Верховного Суду від 17.10.2019 р. у справі № 420/5895/18 та від 16.01.2020 р. у справі № 2040/7558/18.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Судова практика

За неможливості проведення експертизи суд може визнати факт, для з’ясування якого її було призначено

6 травня 2020 р. Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду справі № 201/11183/16-ц частково задовольнив касаційну скаргу позивача, який наполягав на експертизі ДНК для встановлення батьківства, від проведення якої відповідачка ухилилася.

Чоловік звернувся до суду із позовом про оспорювання батьківства, зобов`язання вчинити певні дії.

На обґрунтування позову зазначив, що він з відповідачкою у жовтні 1998 р. добровільно звернулися із заявою про встановлення батьківства відносно дитини, на підставі якої було видане свідоцтво про встановлення батьківства, та до органів реєстрації актів цивільного стану із заявою про реєстрацію народження дитини. У свідоцтві про народження його записано батьком дитини.

Невдовзі вони стали проживати окремо і позивач упевнений, що не є батьком дитини.

Рішенням районного суду, залишеним без змін постановою апеляційного суду, в задоволенні позовних вимог відмовлено з тих мотивів, що позивач не спростував факту свого батьківства стосовно дитини, цей факт також встановлений судовим рішенням про стягнення аліментів з позивача, а тому не підлягає доказуванню. На момент подання заяви про встановлення батьківства позивач достеменно знав, що він не є батьком дитини, проте дав згоду на те, щоб його записали батьком, а тому відсутні правові підстави, передбачені ч. 2 ст. 56 Кодексу про шлюб та сім’ю України (на час спірних правовідносин), для оспорення ним батьківства.

Передаючи справу на новий розгляд до апеляційного суду, Верховний Суд зазначив, що відповідно до ст. 56 КпШС України особа, записана батьком дитини за її заявою або за спільною заявою з матір’ю дитини, не має права оспорювати батьківство, якщо на момент подачі заяви їй було відомо, що вона фактично не є батьком цієї дитини.

Європейський суд з прав людини зауважив, що «на сьогодні ДНК-тест є єдиним науковим методом точного встановлення батьківства стосовно конкретної дитини; його доказова цінність суттєво переважає будь-який інший доказ, наданий сторонами, з метою підтвердити або спростувати факт оспорюваного батьківства» (рішення від 7 травня 2009 р. у справі «Калачова проти Російської Федерації», заява № 3451/05, § 34).

Відмовляючи в задоволенні позову, суд виходив із положень ст. 56 КпШС України та поклав в основу свого рішення взаємосуперечливі показання сторін, зокрема і відповідачки, щодо обізнаності позивача щодо того, що він не є батьком дитини на момент її реєстрації.

При цьому суд не врахував того факту, що позивач міг достовірно знати про своє батьківство стосовно дитини лише після проведення та ознайомлення з висновками молекулярно-генетичної експертизи ДНК, від проведення якої відповідачка ухилилася.

Питання щодо походження дитини суд вирішує на підставі будь-яких доказів про це. А висновки експертизи, у тому числі судово-генетичної, необхідно було оцінювати з урахуванням положень ст. 212 ЦПК України (у редакції на час розгляду справи), згідно з якою жоден доказ не має для суду наперед установленого значення, він оцінює докази в їх сукупності, а результати оцінки відображає в рішенні з наведенням мотивів їх прийняття чи відхилення.

У разі коли ухилення сторони у справі зазначеної категорії від участі в експертизі або від подання необхідних матеріалів, документів тощо унеможливлює її проведення, суд відповідно до ст. 146 ЦПК України може визнати факт, для з’ясування якого її було призначено, або відмовити в його визнанні (залежно від того, хто зі сторін ухиляється, а також яке значення має для них ця експертиза).

Суд апеляційної інстанції, встановивши, що причиною непроведення експертизи є неявка на експертизу відповідачки разом із дитиною, всупереч вимогам процесуального закону не надав цим обставинам, а також відповідним доводам позивача, належної правової оцінки. При цьому суд не встановив, чи були у відповідачки умисні дії, оскільки матеріали справи не містять доказів належного її повідомлення про час та місце відбору біологічних зразків з метою проведення вказаної експертизи.

Отже, Верховний Суд передав справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Підготував Леонід Лазебний

Повний текст рішення

Читати далі

Судова практика

Для розгляду справ про визнання втраченого векселя недійсним та відновлення прав на втрачений вексель існує спеціальний порядок

20 травня 2020 р. Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у справі № 757/35571/18-ц дійшов висновку, що наслідком подання заяви держателем втраченого векселя є не лише залишення без розгляду заяви про визнання недійсним і про відновлення прав на втрачений вексель, а й встановлення судом строку для пред’явлення позову заявником в загальному порядку до держателя векселя про їх витребування.

Сільськогосподарський виробничий кооператив звернувся до суду із заявою про визнання втрачених векселів недійсними та відновлення прав на втрачені векселі.

Заяву обґрунтував тим, що між ним та ДП було укладено договір поставки молока.

На виконання умов договору та на підставі додаткової угоди, згідно з акта прийому-передачі векселя (векселів) векселедавець (ДП) передав у власність векселеотримувача (СВК), який прийняв як оплату, прості векселі номіналом 1 000 000 грн в кількості 12 штук на загальну суму 12 000 000 грн. ‘

Коли позивач направив до компанії вимогу щодо повернення векселів, векселі не було повернено.

Залишаючи заяву без розгляду, суд першої інстанції виходив з наявності спору про право (ч. 6 ст. 294 ЦПК України). Апеляційний суд  ухвалу районного суду скасував, а справу направив для продовження розгляду до суду першої інстанції.

У касаційній скарзі на цю ухвалу відповідач зазначив, що апеляційний суд не звернув уваги на наявність спору про право щодо векселів, який може бути розглянуто та вирішено виключно за правилами позовного провадження. Судом апеляційної інстанції було порушено положення ст. 320 ЦПК України та неправильно застосовано приписи ст.ст. 3, 11 14 Закону України «Про цінні папери та фондовий ринок». СВК не є і не може бути заявником у розумінні ч. 1 ст. 320 ЦПК України, оскільки не є особою, яка втратила цінний папір на пред`явника або вексель. Апеляційний суд неправильно розтлумачив приписи ст.ст. 323, 324, 325 ЦПК України, внаслідок чого прийшов до хибного висновку про виключне право векселедержателя на подання заяви про залишення заяви без розгляду, що призвело до неправильного вирішення спору.

Залишаючи без задоволення касаційну скаргу, Верховний Суд зазначив, що відповідно до п. 6 ч. 2 ст. 293 ЦПК України суд розглядає в порядку окремого провадження справи про відновлення прав на втрачені цінні папери на пред’явника та векселі.

На підставі ч. 6 ст. 294 ЦПК, якщо під час розгляду справи в порядку окремого провадження виникає спір про право, який вирішується в порядку позовного провадження, суд залишає заяву без розгляду і роз’яснює заінтересованим особам, що вони мають право подати позов на загальних підставах.

Згідно з гл. 7 розд. IV ЦПК України суди розглядають справи про відновлення прав на втрачені цінні папери на пред’явника та векселі в окремому провадженні (ст.ст. 320328 Кодексу).

За змістом ч. 1 ст. 320 ЦПК України особа, яка втратила цінний папір на пред’явника або вексель, може звернутися до суду із заявою про визнання їх недійсними і про відновлення її прав на втрачений цінний папір.

Згідно зі ст. 324 ЦПК України держатель втраченого цінного папера на пред’явника або векселя повинен у встановлений строк подати до суду, який постановив ухвалу, разом з цінним папером на пред’явника або векселем заяву про те, що він є його держателем.

В такому разі суд постановляє ухвалу про залишення заяви  без розгляду та встановлює строк для пред’явлення заявником позову в загальному порядку до держателя цього цінного папера на пред’явника або векселя про їх витребування (ч.ч. 13 ст. 325 ЦПК).

Тлумачення вказаних норм права дає підстави для висновку, що цивільним процесуальним законодавством передбачено спеціальний порядок розгляду справ за заявами про визнання втраченого векселя недійсним та відновлення прав на втрачений вексель. Ухвала про залишення без розгляду заяви про визнання недійсним і про відновлення прав на втрачений вексель постановляється, якщо особа, яка є держателем втраченого векселя, подасть заяву про це до суду.

З огляду на зазначене Верховний Суд визнав обґрунтованим рішення суду апеляційної інстанції про скасування ухвали суду першої інстанції та направлення справи для продовження розгляду до суду першої інстанції.

Підготував Леонід Лазебний

Повний текст рішення

Читати далі

В тренді