Повернення надмірно сплаченого податку - LexInform: Правові та юридичні новини, юридична практика, коментарі
Connect with us

Судова практика

Повернення надмірно сплаченого податку

Дата публікації:

Євген МОРОЗОВ,
адвокат

Повернення надмірно сплаченого податку, або зарахування переплати в рахунок майбутніх платежів та/або погашення податкової заборгованості з іншого податку.

LEX.ЮРИСТ

Сучасна онлайн-платформа для юриста.
Оновлення щоденно.

ДОКЛАДНІШЕ

Першого жовтня цього року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 640/18424/18, адміністративне провадження № К/9901/23682/19 (ЄДРСРУ № 84634597) досліджував питання щодо повернення надмірно сплаченого податку на прибуток на рахунок платника або зарахування в рахунок майбутніх платежів по податкам та зборам. У рамках вищевказаної справи суди попередніх інстанцій дій шли висновку про те, що оскільки платник податків звернувся із заявами про повернення переплати з податку на прибуток після спливу строку, встановленого статтею 102 Податкового кодексу України, то в задоволенні позову слід посилаючись, висновуючись при цьому на системний аналіз положень підпункту 14.1.115 пункту 14.1 статті 14 ПКУ, за приписами якого надміру сплачені грошові зобов’язання це суми коштів, які на певну дату зараховані до відповідного бюджету понад нараховані суми грошових зобов’язань, граничний строк сплати яких настав на таку дату та приписів підпункту 17.1.5 пункту 17.1 статті 17 цього кодексу, за якими платнику податків надано право на залік чи повернення надміру сплачених, а також надміру стягнутих сум податків та зборів, пені, штрафів у порядку, встановленому цим Кодексом.

Суди попередніх інстанцій також покликалися на положення пункту 87.1 статті 87 Податкового кодексу України, відповідно до яких джерелами самостійної сплати грошових зобов’язань або погашення податкового боргу платника податків є будь-які власні кошти, в тому числі ті, що отримані від продажу товарів (робіт, послуг), майна, випуску цінних паперів, зокрема корпоративних прав, отримані як позика (кредит) та з інших джерел, з урахуванням особливостей, визначених цією статтею, а також суми надміру сплачених платежів до відповідних бюджетів та положень пунктів 43.1, 43.2 статті 43 цього кодексу, за якими помилково та/або надміру сплачені суми грошового зобов’язання підлягають поверненню платнику відповідно до цієї статті та статті 301 Митного кодексу України, крім випадків наявності в такого платника податкового боргу. В разі наявності у платника податків податкового боргу, повернення помилково та/або надміру сплаченої суми грошового зобов’язання на поточний рахунок такого платника податків в установі банку або шляхом повернення готівковими коштами за чеком, у разі відсутності у платника податків рахунку в банку, проводиться лише після повного погашення такого податкового боргу платником податків.

Найважливіші юридичні новини. Підписуйтесь на LexInform в Telegram

Аналіз наведених норм зумовив висновок судів попередніх інстанцій про те, що у відповідності до пунктів 43.3, 43.4 статті 43 Податкового кодексу України встановлено, що обов’язковою умовою для здійснення повернення сум грошового зобов’язання є подання платником податків заяви про таке повернення (крім повернення надміру утриманих (сплачених) сум податку з доходів фізичних осіб, які розраховуються контролюючим органом на підставі поданої платником податків податкової декларації за звітний календарний рік шляхом проведення перерахунку за загальним річним оподатковуваним доходом платника податку) протягом 1095 днів від дня виникнення помилково та/або надміру сплаченої суми. Платник податків подає заяву на повернення помилково та/або надміру сплачених грошових зобов’язань у довільній формі, в якій зазначає напрям перерахування коштів: на поточний рахунок платника податків в установі банку; на погашення грошового зобов’язання (податкового боргу) з інших платежів, контроль за справлянням яких покладено на контролюючі органи, незалежно від виду бюджету; повернення готівковими коштами за чеком у разі відсутності в платника податків рахунку в банку.

У силу вимог пункту 43.5 статті 43 Податкового кодексу України, контролюючий орган не пізніше ніж за п’ять робочих днів до закінчення двадцятиденного строку з дня подання платником податків заяви готує висновок про повернення відповідних сум коштів з відповідного бюджету та подає його для виконання відповідному органові, що здійснює казначейське обслуговування бюджетних коштів. На підставі отриманого висновку орган, що здійснює казначейське обслуговування бюджетних коштів протягом п’яти робочих днів, здійснює повернення помилково та/або надміру сплачених грошових зобов’язань платникам податків у порядку, встановленому центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову і митну політику. Контролюючий орган несе відповідальність згідно із законом за несвоєчасність передачі органу, що здійснює казначейське обслуговування бюджетних коштів для виконання висновку про повернення відповідних сум коштів з відповідного бюджету.

Повернення помилково та/або надміру сплачених грошових зобов’язань платникам податків здійснюється з бюджету, в який такі кошти були зараховані (пункт 43.6 статті 43 Податкового кодексу України). Порядком взаємодії територіальних органів Міністерства доходів і зборів України, місцевих фінансових органів та територіальних органів Державної казначейської служби України у процесі повернення платникам податків помилково та/або надміру сплачених сум грошових зобов’язань, затвердженого спільним наказом Міністерства доходів і зборів України та Міністерства фінансів України від 30 грудня 2013 року № 882/1188 (далі по тексту – Порядок), що діяв на момент виникнення спірних правовідносин, визначено, що повернення помилково та/або надміру сплачених сум грошових зобов’язань у випадках, передбачених законодавством, здійснюється виключно на підставі заяви платника податку (за винятком повернення надміру утриманих (сплачених) сум податку на доходи фізичних осіб, які розраховуються органом Міндоходів на підставі поданої платником податків податкової декларації за звітний календарний рік шляхом проведення перерахунку за загальним річним оподатковуваним доходом платника податку), яка може бути подана протягом 1095 днів від дня виникнення помилково та/або надміру сплаченої суми. Заява подається платником податку до органу державної податкової служби за місцем перебування на податковому обліку в довільній формі.

За змістом пунктів 9, 10 Порядку надані податковим органом висновки про повернення помилково та/або надміру сплачених сум грошових зобов’язань реєструються територіальними органами Державного казначейства в Журналі обліку висновків, який ведеться в електронному вигляді. На підставі отриманих висновків органи Державного казначейства України здійснюють повернення платникам податків помилково та/або надміру сплачених сум грошових зобов’язань у визначеному законодавством порядку, а саме згідно з Порядком повернення кош тів, помилково або надміру зарахованих до державного та місцевих бюджетів, затвердженим наказом Міністерства фінансів України від 3 вересня 2013 року № 787.

Відтак, платник податків у наданий законодавством строк (1095 днів) має право звернутися до контролюючого органу із заявою про повернення помилково та/або надмірно сплачених платежів. Родзинкою в цій справі є те, і Верховний Суд на цьому наголосив, що суди попередніх інстанцій не дослідили зібрані у справі докази, обмежившись виключно наявністю факту спливу строку, встановленого пунктом 102.5 статті 102 Податкового кодексу України для повернення шляхом стягнення надміру сплачених грошових зобов’язань на розрахунковий рахунок позивача, залишивши при цьому поза увагою дослідження бездіяльності податкового органу стосовно розгляду заяв позивача та можливості використання суми переплати податку на прибуток (авансових внесків) на погашення податкової заборгованості з цього та іншого податків, тобто можливості використання позивачем активу як джерела сплати його заборгованості.

Джерело: Юридичний вісник України

Судова практика

Відкриття виконавчого провадження за місцем реєстрації чи проживання боржника?

Опубліковано

on

От

П’ятого травня 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 160/15005/20, провадження № К/9901/5954/21 (ЄДРСРУ № 96706696) досліджував питання щодо відкриття виконавчого провадження за місцем реєстрації чи місцем проживання боржника — фізичної особи.

За правилами статті 24 Закону № 1404-VIII виконавчі документи приймаються до примусового виконання за місцем, зокрема, проживання, перебування боржника. Чи дає це право стягувачу можливість вибору місця пред’явлення виконавчого документа до виконання: за місцем реєстрації боржника чи за місцем його проживання (місце проживання боржника (вказане у виконавчому документі)?

LEX.ЮРИСТ

Сучасна онлайн-платформа для юриста.
Оновлення щоденно.

ДОКЛАДНІШЕ

Читайте також: Виявлення недоліків у декларації боржника про майновий стан не є підставою для відмови у відкритті провадження про його неплатоспроможність

Чинне законодавство, яке регламентує спірні правовідносини, не містить застереження про здійснення виконавчого провадження виключно за місцем реєстрації місця проживання боржника. До того ж, приватний виконавець не уповноважений на проведення перевірки місця проживання, перебування боржника–фізичної особи, які зазначені у виконавчому документі. Аналогічний висновок викладений у постанові Верховного Суду від 29.04.2020 року у справі № 826/15676/16.

Найважливіші юридичні новини. Підписуйтесь на LexInform в Telegram

Утім відповідно до частин першої, шостої статті 29 Цивільного кодексу України (далі — ЦК) місцем проживання фізичної особи є житло, в якому вона проживає постійно або тимчасово. Фізична особа може мати кілька місць проживання. За текстом статті 3 Закону № 1382-IV:

– вільний вибір місця проживання чи перебування — право громадянина України, а також іноземця та особи без громадянства, які на законних підставах перебувають на території України, на вибір адміністративно-територіальної одиниці, де вони хочуть проживати чи перебувати;

– місце перебування — адміністративно-територіальна одиниця, на території якої особа проживає строком менше шести місяців на рік; – місце проживання — житло, розташоване на території адміністративно-територіальної одиниці, в якому особа проживає, а також спеціалізовані соціальні установи, заклади соціального обслуговування та соціального захисту, військові частини;

– документи, до яких вносяться відомості про місце проживання, — паспорт громадянина України, тимчасове посвідчення громадянина України, посвідка на постійне проживання, посвідка на тимчасове проживання, посвідчення біженця, посвідчення особи, яка потребує додаткового захисту, посвідчення особи, якій надано тимчасовий захист;

– реєстрація — внесення інформації до реєстру територіальної громади, документів, до яких вносяться відомості про місце проживання/ перебування особи, із зазначенням адреси житла/місця перебування із подальшим внесенням відповідної інформації до Єдиного державного демографічного реєстру в установленому Кабінетом Міністрів України порядку.

Читайте також: Підвідомчість відкриття виконавчого провадження залежить саме від суми, яка підлягає стягненню за рішенням суду

Згідно з частиною десятою статті 6 Закону № 1382-IV реєстрація місця проживання здійснюється тільки за однією адресою. В разі, якщо особа проживає в двох і більше місцях, вона здійснює реєстрацію місця проживання за однією з цих адрес за власним вибором. За адресою зареєстрованого місця проживання з особою ведеться офіційне листування та вручення офіційної кореспонденції.

У разі, якщо нове місце проживання особи знаходиться в іншій адміністративно-територіальній одиниці, орган реєстрації після реєстрації такого місця проживання надсилає повідомлення про зняття особи з реєстрації відповідному органу реєстрації за попереднім місцем проживання особи в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України (частина одинадцята статті 6 Закону № 1382-IV).

Відповідно до норм частини першої статті 4 Закону України від 20 листопада 2012 року № 5492-VI «Про Єдиний державний демографічний реєстр та документи, що підтверджують громадянство України, посвідчують особу чи її спеціальний статус» (далі — Закон № 5492-VI) Єдиний державний демографічний реєстр — це електронна інформаційно-телекомунікаційна система, призначена для зберігання, захисту, обробки, використання й поширення визначеної цим законом інформації про особу та про документи, що оформлюються із застосуванням засобів Реєстру, із забезпеченням дотримання гарантованих Конституцією України свободи пересування й вільного вибору місця проживання, заборони втручання в особисте та сімейне життя, інших прав і свобод людини та громадянина.

Єдиний державний демографічний реєстр ведеться з метою ідентифікації особи для оформлення, видачі, обміну, пересилання, вилучення, повернення державі, визнання недійсними та знищення передбачених цим законом документів. Єдиний державний демографічний реєстр у межах, визначених законодавством про свободу пересування та вільний вибір місця проживання, використовується також для обліку інформації про реєстрацію місця проживання чи місця перебування.

Відповідно до пункту 14 частини першої статті 7 Закону № 5492-VI до Реєстру вноситься додаткова змінна інформація про місце проживання, про народження дітей, про шлюб і розірвання шлюбу, про зміну імені, у разі наявності — інформація про податковий номер (реєстраційний номер облікової картки платників податків з Державного реєстру фізичних осіб — платників податків) або повідомлення про відмову від прийняття реєстраційного номера облікової картки платника податків (для фізичних осіб, які через свої релігійні переконання відмовляються від прийняття реєстраційного номера облікової картки платника податків та офіційно повідомили про це відповідний контролюючий орган), а також про місце роботи та посаду (в разі оформлення посвідчення члена екіпажу).

Згідно з частиною другою цієї статті, у разі відсутності інформації, передбаченої зокрема, пунктами 9–14 частини першої цієї статті, вноситься відповідна відмітка.

Так, 31 березня 2021 року Верховний Суд розглядав справу № 380/7750/20 (ЄДРСРУ № 95946017), спірні правовідносини якої є подібними до тих, які є предметом розгляду в цій справі. За наслідками розгляду тієї справи Верховний Суд ухвалив постанову від 31 березня 2021 року, в якій висловив правову позицію, суть якої полягає в наступному. Сама лише вказівка на місце проживання, яке не має жодного взаємозв’язку з особою боржника, не може вважатися достатньою підставою для прийняття виконавчого документа приватним виконавцем, територіальний округ якого охоплює місце виконання, визначеного за цією адресою.

Висновок

Відтак, визначення місця виконання виконавчого документа щодо боржника — фізичної особи має відбуватися за зареєстрованим місцем проживання боржника. Будь-яка інша адреса місця проживання чи відомості про місце перебування особи-боржника можуть слугувати додатковою інформацією і сприяти примусовому виконанню рішення, але не використовуватися як юридичний факт, з яким Закон № 1404-VIII пов’язує місце виконання рішення, а з ним і виконавчий округ виконавця.

Читайте також: На стадії відкриття виконавчого провадження державний виконавець не може з’ясовувати питання чи виконано рішення адміністративного суду

Аналогічна правова позиція висловлена 29 квітня 2021 року Верховним Судом у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 300/3258/20, провадження № К/9901/5250/21 (ЄДРСРУ № 96655284).

Євген МОРОЗОВ,
адвокат

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Судова практика

Чи можливо зареєструвати транспортний засіб без сплати податку?

Опубліковано

on

От

Євген МОРОЗОВ,
адвокат

Правова можливість первинної реєстрації транспортного засобу без сплати податку та межі відповідальності власника ТЗ. 

LEX.ЮРИСТ

Сучасна онлайн-платформа для юриста.
Оновлення щоденно.

ДОКЛАДНІШЕ

Читайте також: Суд вперше в Україні визнав електросамокат транспортом

Двадцять восьмого квітня цього року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 2а-12469/10/1370, адміністративне провадження № К/9901/47622/18 (ЄДРСРУ № 96592249) досліджував питання щодо правової можливості первинної реєстрації транспортного засобу без сплати податку та межі відповідальності власника ТЗ. Суть справи. Після отримання податковою інспекцією листа з інформацією про фізичних осіб, за якими здійснювалася перша реєстрація вантажних автомобілів в Україні й сплата податку по яких підлягає перевірці, контролюючим органом була проведена перевірка щодо сплати податку з власників транспортних засобів й інших самохідних машин і механізмів та відповідно до листа ДПІ встановлено, що кошти по податку з власників транспортних засобів й інших самохідних машин та механізмів від власника ТЗ до місцевого бюджету не надходили.

Найважливіші юридичні новини. Підписуйтесь на LexInform в Telegram

Отже, фіскальний орган звертається до власника транспортного засобу про стягнення податку з власників транспортних засобів та інших самохідних машин і механізмів. Відповідно до абзацу 27 пункту 8 Порядку державної реєстрації (перереєстрації), зняття з обліку автомобілів, автобусів, а також самохідних машин, сконструйованих на шасі автомобілів, мотоциклів усіх типів, марок і моделей, причепів, напівпричепів, мотоколясок, інших прирівняних до них транспортних засобів та мопедів, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 07.09.1998 р. № 1388 передбачає, що державна реєстрація транспортних засобів проводиться за умови сплати їх власниками передбачених законодавством податків і зборів (обов’язкових платежів), а також внесення в установленому порядку платежів за державну реєстрацію (перереєстрацію), зняття з обліку, відшкодування вартості бланків реєстраційних документів та номерних знаків.

Читайте також: Правила для тих, хто потрапив у ДТП

Згідно з абзацом 1 пункту 8 Порядку № 1388 державна реєстрація (перереєстрація) транспортних засобів проводиться на підставі заяв власників, поданих особисто або уповноваженим представником, і документів, що посвідчують їх особу, підтверджують повноваження представника (для фізичних осіб — нотаріально посвідчена довіреність, для юридичних осіб — організаційно-розпорядчий документ про проведення державної реєстрації (перереєстрації), зняття з обліку транспортних засобів та видана юридичною особою довіреність), а також правомірність придбання, отримання, ввезення, митного оформлення (далі — правомірність придбання) транспортних засобів, відповідність конструкції транспортних засобів установленим вимогам безпеки дорожнього руху, а також вимогам, які є підставою для внесення змін до реєстраційних документів. Не допускаються до державної реєстрації транспортні засоби з правим розташуванням керма (за винятком транспортних засобів, які були зареєстровані в підрозділах Державтоінспекції до набрання чинності Законом України «Про дорожній рух»).

Державна реєстрація транспортних засобів проводиться територіальними органами з надання сервісних послуг МВС (далі — сервісні центри МВС) з метою здійснення контролю за відповідністю конструкції та технічного стану транспортних засобів установленим вимогам стандартів, правил і нормативів, дотриманням законодавства, що визначає порядок сплати податків і зборів (обов’язкових платежів), використанням транспортних засобів в умовах воєнного й надзвичайного стану, а також для ведення їх обліку та запобігання вчиненню щодо них протиправних дій (абзац перший пункту 3 зі змінами, внесеними згідно з постановою Кабінету Міністрів України від 09.11.2015 р. № 904)

Системний аналіз наведених норм законодавства дає підстави для висновку, що: платником податку з власників транспортних засобів та інших самохідних машин і механізмів, які вперше реєструються в Україні, є, зокрема, фізичні особи, які здійснюють їх першу реєстрацію; передумовою першої реєстрації транспортних засобів закон визначає пред’явлення особами, які здійснюють таку реєстрацію, органам, що здійснюють дану реєстрацію, заяви про реєстрацію транспортного засобу та платіжних документів про сплату податку за попередній (у разі здійснення сплати) та за поточний роки; в разі відсутності відомостей про сплату податків (зборів), передбачених законодавством перед проведенням першої реєстрації в Україні, реєстрацією, перереєстрацією транспортних засобів, а також перед технічним щорічним оглядом транспортних засобів, органи МВС відмовляють у реєстрації/перереєстрації транспортного засобу.

Таким чином, дотримання платником податку вимог Порядку № 1388 під час реєстрації/перереєстрації транспортного засобу виключає його відповідальність за відсутність сплати податку з власників транспортних засобів, оскільки проведення реєстрації / перереєстрації транспортних засобів підрозділами МВС без попередньої сплати податку не може бути здійснено.

Висновок

Оскільки сплата податку з власників транспортних засобів є обов’язковою умовою для реєстрації транспортного засобу, то за відсутності такої сервісні органи МВС відмовляють у реєстрації транспортного засобу, тоді як реєстрація транспортного засобу без сплати податку з власників транспортного засобу тягне за собою відповідальність не для власника, а для посадових осіб, які здійснили таку реєстрацію.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Судова практика

Заперечення потерпілого проти закриття кримінального провадження у формі приватного обвинувачення з підстав закінчення строків давності не є визначальним

Опубліковано

on

От

29 липня 2021 р. Верховний Суд колегією суддів Першої судової палати Касаційного кримінального суду у справі № 552/5595/18 залишив без задоволення касаційну скаргу потерпілої, представника потерпілого, які наполягали, що звільнення від кримінальної відповідальності не належить до повноважень суду апеляційної інстанції.

Районний суд своєю ухвалою відмовив у задоволенні клопотання прокурора про звільнення особи від кримінальної відповідальності та закриття кримінального провадження щодо нього у зв`язку із закінченням строків давності.

LEX.ЮРИСТ

Сучасна онлайн-платформа для юриста.
Оновлення щоденно.

ДОКЛАДНІШЕ

Апеляційний ухвалу суду першої інстанції скасував та звільнив особу від кримінальної відповідальності за вчинення кримінальних правопорушень, передбачених ч. 1 ст. 162, ч. 1 ст.122 КК, на підставі ст. 49 КК, а кримінальне провадження закрив на підставі п. 1 ч. 2 ст. 284 КПК.

Читайте також: Якщо дії особи перекваліфіковано з тяжкого злочину на злочин невеликої тяжкості, строк давності притягнення за який минув, суд має звільнити обвинуваченого

Найважливіші юридичні новини. Підписуйтесь на LexInform в Telegram

Розглянувши касаційну скаргу потерпілої та представника потерпілого, Верховний Суд вказав, що доводи касаційної скарги про те, що невизнання фігурантом своєї вини та заперечення факту вчинення злочинів, позбавляє суд апеляційної інстанції можливості звільнити його від кримінальної відповідальності на підставах, визначених п. 3 ч. 1 ст. 49 КК, та закрити кримінальне провадження відповідно до п. 1 ч. 2 ст. 284 КПК, є необґрунтованими.

Виходячи з положень ст. 63 Конституції України та ст. 18 КПК визнання винуватості є правом, а не обов’язком підозрюваного, обвинуваченого, а отже невизнання вказаними особами своєї вини у вчиненні кримінального правопорушення за наявності їхньої згоди на звільнення від кримінальної відповідальності не може бути перешкодою в реалізації ними свого права на таке звільнення та правовою підставою для відмови судом у задоволенні заявленого клопотання. Передбачений законом інститут звільнення підозрюваного, обвинуваченого від кримінальної відповідальності не пов’язує такого звільнення з визнанням ними своєї вини у вчиненні злочину.

Читайте також: Клопотання про звільнення особи від кримінальної відповідальності у зв’язку із закінченням строків давності може бути подано стороною захисту

Таким чином, невизнання підозрюваним, обвинуваченим вини у вчиненні кримінального правопорушення за наявності їхньої згоди на звільнення від кримінальної відповідальності у передбачених законом випадках, за умови роз’яснення їм судом суті підозри чи обвинувачення, підстав звільнення від кримінальної відповідальності та права заперечувати проти закриття кримінального провадження, не є правовою підставою для відмови в задоволенні клопотання сторони кримінального провадження про таке звільнення.

Суд апеляційної інстанції, установивши, що підозрюваний підтримував у суді першої інстанції клопотання прокурора та просив звільнити його від кримінальної відповідальності, обґрунтовано зазначив, що невизнання вини у вчиненні інкримінованих кримінальних правопорушень за наявності його згоди на звільнення від кримінальної відповідальності не є правовою підставою для відмови в задоволенні клопотання про таке звільнення.

Читайте також: Звільнення особи від кримінальної відповідальності у зв’язку із закінченням строків давності застосовується й у разі невизнання нею своєї вини

З рішення апеляційного суду вбачається, що кримінальне провадження було закрите на підставі п. 1 ч. 2 ст. 284 КПК у зв’язку зі звільненням особи від кримінальної відповідальності, а не на підставі п. 7 ч. 1 ст. 284 КПК, який передбачає закриття кримінального провадження у разі коли потерпілий, а у випадках, визначених  КПК, його представник відмовився від обвинувачення у кримінальному провадженні у формі приватного обвинувачення. У цьому разі думка потерпілих з’ясовується, однак для закриття кримінального провадження у зв’язку зі звільненням особи від кримінальної відповідальності відмова потерпілих від обвинувачення не є визначальною.

Крім цього, Верховний Суд звернув увагу, що звільнення від кримінальної відповідальності за ст. 49 КК (сплив строків давності) є безумовним і здійснюється судом незалежно від факту примирення з потерпілим, відшкодування обвинуваченим шкоди потерпілому, щирого каяття тощо.

Підготував Леонід Лазебний

Повний текст рішення

Читати далі

Новини на емейл

Правові новини від LexInform.

Один раз на день. Найактуальніше.

В тренді

© ТОВ "АКТИВЛЕКС", 2018-2021
Використання матеріалів сайту лише за умови посилання (для інтернет-видань - гіперпосилання) на LEXINFORM.COM.UA
Всі права на матеріали, розміщені на порталі LEXINFORM.COM.UA охороняються відповідно до законодавства України.

Вже йдете? Перш ніж Ви підете ...

Запрошуємо до нашого каналу Telegram

Не варто пропускати жодної актуальної новини ;)
close-link