Connect with us

Судова практика

Без розрахунку витрачених годин на правову допомогу адвоката оплата його послуг позивачем є недоведеною

Дата публікації:

Спір про стягнення витрат на правову допомогу під час розгляду кримінальної справи підлягає вирішенню в порядку кримінального судочинства, крім випадку, коли непослідовність національного суду унеможливила такий розгляд.

5 червня 2019 р. Велика Палата Верховного Суду розглянула касаційну скаргу у справі № 478/2586/16-ц на ухвалу Апеляційного суду Миколаївської області від 18 травня 2017 р. за позовом потерпілого до засудженого про відшкодування майнової та моральної шкоди, завданої внаслідок вчинення злочину.

У грудні 2016 р. потерпілий звернувся до суду з позовом, у якому з урахуванням уточнених позовних вимог просив стягнути з відповідача на свою користь 25 832,00 грн на відшкодування майнової шкоди та 100 000,00 грн на відшкодування моральної шкоди, 19 700,00 грн витрат на правову допомогу, понесених під час розгляду кримінальної та цієї цивільної справи. Вимоги мотивував тим, що через отримані ушкодження він тривалий час перебував на стаціонарному й амбулаторному лікуванні. Внаслідок отриманих тілесних ушкоджень, фізичного болю йому завдано майнової та моральної шкоди. Крім того, він витратив кошти на оплату послуг адвоката як під час кримінального, так і цивільного провадження.

Рішенням Казанківського районного суду Миколаївської області позов задоволено частково – стягнуто з засудженого на користь потерпілого 20 000,00 грн на відшкодування моральної шкоди та 8 457,12 грн на відшкодування майнової шкоди. У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, зокрема, що гонорар адвоката у кримінальній справі визначено двом замовникам правових послуг без розрахунку вартості цих послуг окремо для кожного з них, а з самого договору не вбачається, хто із замовників взагалі повинен сплачувати послуги за отриману правову допомогу, інших документів, оформлених у встановленому законодавством порядку, до суду не надано. Через відсутність доказів щодо кількості годин, витрачених для надання правовопомоги у цивільній справі, ненадання позивачем суду розрахунку витрат на правову допомогу, яка визначена ним у розмірі 4 200,00 грн за участь представника у розгляді цивільної справи суд вважав недоведеною оплату позивачем послуг адвоката.

Ухвалою Апеляційного суду Миколаївської області апеляційні скарги засудженого та представника потерпілого задоволено частково: рішення суду першої інстанції у частині вирішення позовних вимог про стягнення витрат на правову допомогу під час розгляду кримінальної справи у розмірі 14 500,00 грн скасовано та в цій частині провадження у справі закрито. Ухвалу суду апеляційної інстанції мотивовано тим, що позовна вимога потерпілого про стягнення з відповідача витрат на правову допомогу під час розгляду кримінальної справи за обвинуваченням засудженого за ч. 1 ст. 122 КК України у розмірі 14 500,00 грн повинна вирішуватися в порядку кримінального, а не цивільного судочинства.

Представник потерпілого подав касаційну скаргу, яку мотивував тим, що понесені позивачем витрати на оплату послуг адвоката у кримінальному процесі у розумінні ст. 22 ЦК України фактично є збитками, які він поніс для відновлення свого порушеного права (реальні збитки). Крім того, ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 листопада 2016 р. у кримінальному провадженні скасовано вирок Казанківського районного суду Миколаївської області від 23 грудня 2015 р. в частині стягнення витрат на правову допомогу та вирішення цивільного позову з призначенням нового розгляду справи в порядку цивільного судочинства, тому суд апеляційної інстанції під час розгляду цієї справи в цивільному провадженні не мав приймати рішення про те, що позовні вимоги про відшкодування витрат на правову допомогу, понесені ним у кримінальному провадженні, не підлягають розгляду в порядку цивільного судочинства.

Велика Палата Верховного Суду, розглядаючи справу, зазначила, що вимога про стягнення процесуальних витрат розглядалася в порядку КПК України і ці витрати не вважаються збитками у розумінні ст. 22 ЦК України.

Але суд не вирішив це питання у встановленому законом порядку при ухваленні вироку, оскільки Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 30 листопада 2016 р. скасував вирок у цій частині, зазначив саме про його розгляд у порядку цивільного судочинства.

За таких обставин ухвала Апеляційного суду Миколаївської області від 18 травня 2017 р. про закриття провадження у справі в частині вирішення позовних вимог про стягнення витрат на правову допомогу потерпілому під час розгляду кримінальної справи обґрунтована тим, що спір не належить розглядати в порядку цивільного судочинства, поставила під загрозу сутність гарантованого Конвенцією права позивача на доступ до суду та на ефективний спосіб юридичного захисту.

Тому Велика Палата вирішила, що непослідовність національного суду створила позивачу перешкоди в реалізації права на судовий захист і з огляду на наведене дійшла висновку, що ця справа має бути розглянута за правилами цивільного судочинства.

Підготував Леонід Лазебний

Повний текст рішення

Судова практика

Визначення ознак дій з доведення до банкрутства має здійснюватися за період, що починається за три роки до дати порушення справи про банкрутство

Опубліковано

on

8 вересня 2020 р. Верховний Суд колегією суддів Першої судової палати Касаційного кримінального суду у справі № 464/134/17 відмовив у задоволенні касаційної скарг прокурора, вказавши, що сама лише угода про відчуження обладнання за заниженою вартістю не може свідчити про наявність умислу на доведення підприємства до банкрутства.

Вироком місцевого суду, залишеним без змін апеляційним судом, особу визнано невинуватою у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ст. 219 КК, і виправдано за недоведеністю вчинення нею кримінального правопорушення.

Згідно з цим вироком органи досудового розслідування обвинувачували особу в тому, що вона, працюючи на посаді директора ТОВ, у період 2012 р. умисно вчинила дії, що призвели до стійкої фінансової неспроможності ТОВ, що завдало значної матеріальної шкоди потерпілому – кредитору.

У касаційній скарзі прокурор зазначив, що судом першої інстанції не надано належної оцінки низці доказів сторони обвинувачення, що у свою чергу не було перевірено судом апеляційної інстанції. Наполягав на тому, що особа не сплативши чергового платежу по кредиту, хоча в підприємства на рахунку були кошти, переслідуючи при цьому мету доведення підприємства до банкрутства, у подальшому прийняла незаконне рішення про реалізацію машини для флексографічного друку за заниженою ціною, що призвело до неплатоспроможності підприємства.

Верховний Суд погодився з висновком суду першої інстанції про те, що відчуження обладнання за заниженою вартістю не може свідчити про умисел на доведення підприємства до банкрутства, оскільки за наявності заборгованості перед банком, кредитор міг її погасити шляхом прилюдних торгів або звернення до суду і оціночна вартість була б значно нижчою від суми реалізації.

Крім того, місцевий суд у своїх висновках, пославшись на Методичні рекомендації щодо виявлення ознак неплатоспроможності підприємства та ознак дій з приховування банкрутства, фіктивного банкрутства чи доведення до банкрутства, затверджених наказом Міністерства економіки України від 19 січня 2006 р. № 14, зазначив, що оцінка змін фінансового стану підприємства здійснюється за попередні три календарні роки для формування загального уявлення та загальних тенденцій його розвитку. Таким чином за результатами аналізу показників складається висновок про спрямованість змін та їх вплив на стан платоспроможності підприємства. Визначення ознак дій з доведення до банкрутства здійснюється за період, що починається за три роки до дати порушення справи про банкрутство, у разі наявності ознак неправомірних дій відповідальних осіб боржника, що призвели до його стійкої фінансової неспроможності, у зв’язку з чим боржник був не в змозі задовольнити в повному обсязі вимоги кредиторів або сплатити обов’язкові платежі.

Як правильно зазначив у своєму рішенні суд першої інстанції, за відсутності повного фінансового звіту, без виявлення належних ознак неплатоспроможності підприємства та ознак дій щодо приховування банкрутства, фіктивного банкрутства чи доведення до банкрутства, єдиний факт відчуження друкарського обладнання не може свідчити про наявність у діях особи, яка діяла від імені ТОВ, ознак злочину, передбаченого ст. 219 КК.

Суд апеляційної інстанції проаналізував усі доводи апеляційної скарги прокурора надав належні та мотивовані відповіді, відзначивши, що у матеріалах кримінального провадження відсутні відомості, що підприємство проводило незаконні господарські операції або будь-які з угод було визнано нікчемними, що вказувало б на мотиви вчинення особою злочину або особистої зацікавленості, що ставить під сумнів та вказує на неконкретизованість суб’єктивної сторони злочину.

Підготував Леонід Лазебний

Повний текст рішення

Читати далі

Судова практика

Нарахування та отримання службовою особою надбавок за підвищену інтенсивність праці без погодження органом вищого рівня є кримінальним правопорушенням

Опубліковано

on

30 вересня 2020 р. Верховний Суд колегією суддів Третьої судової палати Касаційного кримінального суду у справі № 517/639/17 скасував ухвалу Апеляційної палати ВАКС, який дійшов передчасних висновків про невинуватість особи.

Вироком місцевого суду особу визнано винуватою у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 191 КК, в тому, що вона, обіймаючи посаду голови районної державної адміністрації та будучи державним службовцем, використала своє службове становище та повноваження для вчинення корупційного злочину.

Ухвалою Апеляційної палати ВАКС вирок місцевого суду скасовано. Кримінальне провадження закрито на підставі п. 2 ч. 1 ст. 284 КПК у зв’язку з відсутністю в діях особи складу кримінального правопорушення.

У касаційній скарзі прокурор зазначав, що апеляційний суд дійшов необґрунтованого висновку про те, що у діях особи відсутній склад інкримінованого їй кримінального правопорушення.

Верховний Суд вказав, що зловживання владою або службовим становищем є загальною нормою стосовно перевищення влади або службових повноважень. При цьому загальною ознакою будь-якого зловживання владою або службовим становищем є спосіб учинення кримінального правопорушення: використання наданих повноважень, свого становища.

При цьому обов’язковою умовою притягнення до кримінальної відповідальності за ст.ст. 191, 364, 365, КК є встановлення того, що дії винної особи були зумовлені її службовим становищем та перебували у безпосередньому зв’язку з її службовими повноваженнями, що безпосередньо походять від службового становища винного, виконуваних функцій і наданих повноважень.

Суд апеляційної інстанції дійшов висновку про відсутність складу кримінального правопорушення, передбаченого ст. 191 КК, встановивши під час судового розгляду наявність права у особи на отримання або нарахування надбавок. Проте цим судом не враховано, що навіть за наявності такого права, його реалізація повинна здійснюватися в порядку і спосіб, визначений законодавством. Більше того, підвищена інтенсивність праці не є безумовною підставою для нарахування надбавок до заробітної плати, оскільки залежить і від інших критеріїв та показників, які враховуються керівництвом підприємства, установи, організації.

У зв’язку з цим висновок суду апеляційної інстанції про те, що нарахування і отримання особою надбавок з порушенням процедури погодження органом вищого рівня не може бути кваліфіковано як заволодіння чужим майном шляхом зловживання службовою особою своїм службовим становищем, а є лише порушенням фінансової дисципліни і можуть бути підставою для можливого притягнення керівника до дисциплінарної та фінансової відповідальності, Верховний Суд визнав безпідставним, скасував ухвалу Апеляційної палати ВАКС і призначив новий розгляд у суді апеляційної інстанції.

Підготував Леонід Лазебний

Повний текст рішення

Читати далі

Судова практика

Розмежувальною ознакою між шахрайством та цивільно-правовим деліктом є умисел особи, яка уклала договір, не маючи повноважень

Опубліковано

on

24 вересня 2020 р. Верховний Суд колегією суддів Другої судової палати Касаційного кримінального суду у справі № 755/10138/16-к залишив без задоволення касаційну скаргу засудженого, який заперечував, що вчинив шахрайство.

Вироком місцевого суду, залишеним без змін апеляційним судом, особу засуджено за ч. 3 ст. 190 КК за те, що він, перебуваючи на виставці автомобільного транспорту, повідомив потерпілому завідомо неправдиву інформацію про те, що він працює генеральним директором ТОВ, що не відповідало дійсності, оскільки його було звільнено з цієї посади рік тому. А також повідомив про те, що одним із видів економічної діяльності ТОВ є продаж електромобілів та їх комплектуючих на території України. Будучи введеним в оману, потерпілий повідомив про свої наміри придбати у згаданого ТОВ електромобіль.

У подальшому засуджений, видаючи себе за генерального директора ТОВ, уклав від імені ТОВ з потерпілим договір поставки електромобіля. На виконання умов цього договору потерпілий передав кошти в сумі 30 000 дол. США, а засуджений видав квитанцію прибуткового касового ордера про прийняття цих коштів як передоплату за договором поставки, якими розпорядився на власний розсуд, не маючи на меті виконання умов договору.

У касаційній скарзі засуджений зазначав, що суд не дав оцінки тому факту, що між засудженим та потерпілим були наявні цивільно-правові відносини.

Верховний Суд зазначив, що згідно зі ст. 190 КК України шахрайство – це заволодіння чужим майном або придбання права на майно шляхом обману чи зловживання довірою.

Обман (повідомлення потерпілому неправдивих відомостей або приховання певних обставин) чи зловживання довірою (недобросовісне використання довіри потерпілого) при шахрайстві застосовуються винною особою з метою викликати у потерпілого впевненість у вигідності чи обов`язковості передачі їй майна або права на нього. Відповідно, обов`язковою умовою визнання обману чи зловживання довірою ознакою об`єктивної сторони шахрайства є використання його для заволодіння майном чи придбання права на майно.

Згідно з вимогами ЦК України особа при укладанні цивільно-правової угоди повинна мати право на її укладення та можливість виконання обов’язків, покладених на неї за цією угодою.

Відмежовуючи шахрайство від цивільно-правових деліктів, слід виходити з того, що отримання майна з умовою виконання якого-небудь зобов`язання може бути кваліфіковане як шахрайство, якщо встановлено, що винна особа вже в момент заволодіння цим майном мала на меті його привласнити, а зобов`язання – не виконувати. Розмежування кримінально-караного злочину від цивільно-правової угоди слід проводити не по тому, як оформлені укладені між сторонами договори, а по тому, що стало результатом цієї договірної діяльності. Якщо одна сторона, приймаючи на себе зобов`язання, не має ніяких реальних можливостей і бажання їх виконувати, мова йде про шахрайство.

Судами поза всяким сумнівом було встановлено, що засуджений на момент укладення угоди з потерпілим про придбання останнім електроавтомобіля, видавав себе за генерального директора ТОВ, хоча на момент укладання угоди вже таким не був, а отже не мав повноважень на укладення такої угоди та реальних можливостей на забезпечення виконання її умов.

Підготував Леонід Лазебний

Повний текст рішення

Читати далі

Новини на емейл

Правові новини від LexInform.

Один раз на день. Найактуальніше.

Facebook

TWITTER

Календар юриста

В тренді

© ТОВ "АКТИВЛЕКС", 2018-2020
Використання матеріалів сайту лише за умови посилання (для інтернет-видань - гіперпосилання) на LEXINFORM.COM.UA
Всі права на матеріали, розміщені на порталі LEXINFORM.COM.UA охороняються відповідно до законодавства України.

Telegram