Connect with us

Судова практика

Без розрахунку витрачених годин на правову допомогу адвоката оплата його послуг позивачем є недоведеною

Дата публікації:

Спір про стягнення витрат на правову допомогу під час розгляду кримінальної справи підлягає вирішенню в порядку кримінального судочинства, крім випадку, коли непослідовність національного суду унеможливила такий розгляд.

5 червня 2019 р. Велика Палата Верховного Суду розглянула касаційну скаргу у справі № 478/2586/16-ц на ухвалу Апеляційного суду Миколаївської області від 18 травня 2017 р. за позовом потерпілого до засудженого про відшкодування майнової та моральної шкоди, завданої внаслідок вчинення злочину.

У грудні 2016 р. потерпілий звернувся до суду з позовом, у якому з урахуванням уточнених позовних вимог просив стягнути з відповідача на свою користь 25 832,00 грн на відшкодування майнової шкоди та 100 000,00 грн на відшкодування моральної шкоди, 19 700,00 грн витрат на правову допомогу, понесених під час розгляду кримінальної та цієї цивільної справи. Вимоги мотивував тим, що через отримані ушкодження він тривалий час перебував на стаціонарному й амбулаторному лікуванні. Внаслідок отриманих тілесних ушкоджень, фізичного болю йому завдано майнової та моральної шкоди. Крім того, він витратив кошти на оплату послуг адвоката як під час кримінального, так і цивільного провадження.

Рішенням Казанківського районного суду Миколаївської області позов задоволено частково – стягнуто з засудженого на користь потерпілого 20 000,00 грн на відшкодування моральної шкоди та 8 457,12 грн на відшкодування майнової шкоди. У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, зокрема, що гонорар адвоката у кримінальній справі визначено двом замовникам правових послуг без розрахунку вартості цих послуг окремо для кожного з них, а з самого договору не вбачається, хто із замовників взагалі повинен сплачувати послуги за отриману правову допомогу, інших документів, оформлених у встановленому законодавством порядку, до суду не надано. Через відсутність доказів щодо кількості годин, витрачених для надання правовопомоги у цивільній справі, ненадання позивачем суду розрахунку витрат на правову допомогу, яка визначена ним у розмірі 4 200,00 грн за участь представника у розгляді цивільної справи суд вважав недоведеною оплату позивачем послуг адвоката.

Ухвалою Апеляційного суду Миколаївської області апеляційні скарги засудженого та представника потерпілого задоволено частково: рішення суду першої інстанції у частині вирішення позовних вимог про стягнення витрат на правову допомогу під час розгляду кримінальної справи у розмірі 14 500,00 грн скасовано та в цій частині провадження у справі закрито. Ухвалу суду апеляційної інстанції мотивовано тим, що позовна вимога потерпілого про стягнення з відповідача витрат на правову допомогу під час розгляду кримінальної справи за обвинуваченням засудженого за ч. 1 ст. 122 КК України у розмірі 14 500,00 грн повинна вирішуватися в порядку кримінального, а не цивільного судочинства.

Представник потерпілого подав касаційну скаргу, яку мотивував тим, що понесені позивачем витрати на оплату послуг адвоката у кримінальному процесі у розумінні ст. 22 ЦК України фактично є збитками, які він поніс для відновлення свого порушеного права (реальні збитки). Крім того, ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 листопада 2016 р. у кримінальному провадженні скасовано вирок Казанківського районного суду Миколаївської області від 23 грудня 2015 р. в частині стягнення витрат на правову допомогу та вирішення цивільного позову з призначенням нового розгляду справи в порядку цивільного судочинства, тому суд апеляційної інстанції під час розгляду цієї справи в цивільному провадженні не мав приймати рішення про те, що позовні вимоги про відшкодування витрат на правову допомогу, понесені ним у кримінальному провадженні, не підлягають розгляду в порядку цивільного судочинства.

Велика Палата Верховного Суду, розглядаючи справу, зазначила, що вимога про стягнення процесуальних витрат розглядалася в порядку КПК України і ці витрати не вважаються збитками у розумінні ст. 22 ЦК України.

Але суд не вирішив це питання у встановленому законом порядку при ухваленні вироку, оскільки Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 30 листопада 2016 р. скасував вирок у цій частині, зазначив саме про його розгляд у порядку цивільного судочинства.

За таких обставин ухвала Апеляційного суду Миколаївської області від 18 травня 2017 р. про закриття провадження у справі в частині вирішення позовних вимог про стягнення витрат на правову допомогу потерпілому під час розгляду кримінальної справи обґрунтована тим, що спір не належить розглядати в порядку цивільного судочинства, поставила під загрозу сутність гарантованого Конвенцією права позивача на доступ до суду та на ефективний спосіб юридичного захисту.

Тому Велика Палата вирішила, що непослідовність національного суду створила позивачу перешкоди в реалізації права на судовий захист і з огляду на наведене дійшла висновку, що ця справа має бути розглянута за правилами цивільного судочинства.

Підготував Леонід Лазебний

Повний текст рішення

Судова практика

Слідчому заборонено перед пред’явленням для впізнання показувати тих, кого пред’являють, особі, яка впізнає

Опубліковано

on

2 лютого 2021 р. Верховний Суд колегією суддів Другої судової палати Касаційного кримінального суду у справі № 366/1365/17 залишив без задоволення касаційну скаргу прокурора, який не погодився з тим, що протоколи пред’явлення особи для впізнання були визнані недопустимими доказами.

Вироком районного суду, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду, особу визнано невинуватою та виправдано у зв`язку із відсутністю в діянні складу кримінального правопорушення.

У касаційній скарзі прокурор вказував, що судами не надано оцінку низці доказів з точки зору належності та допустимості, не зазначено мотивів, з яких суд відкидає одні докази та бере до уваги інші, що свідчить про істотні порушення положень ст. 370 КПК України.

Верховний Суд звернув увагу, що відповідно до положень ст. 92 КПК у кримінальному провадженні обов’язок доказування покладено на прокурора.

Пред’являючи особі обвинувачення у вчиненні конкретного кримінального правопорушення з кваліфікацією її дій за статтею (частиною статті) КК України, сторона обвинувачення фактично визначає, які обставини вона буде доводити перед судом.

У цій справі під час розгляду в суді першої інстанції судом було досліджено основні докази обвинувачення, а саме два протоколи пред’явлення особи для впізнання за участю свідка, який у ході цієї слідчої дії повідомив, що зможе впізнати особу, яка заподіяла тілесні ушкодження, та серед інших осіб упізнав обвинуваченого.

Перевіркою матеріалів провадження встановлено, що перед пред’явленням особи для впізнання слідчий показував свідку відео з камер спостереження за участю обвинуваченого, тобто фактично провів впізнання за матеріалами відеозапису, що підтвердив і свідок безпосередньо у судовому засіданні.

Проаналізувавши ч.ч. 1, 6 ст. 228 КПК України, Верховний Суд дійшов висновку, що заборонено попередньо показувати особі, яка впізнає, особу, яка повинна бути пред’явлена для впізнання, та надавати інші відомості про прикмети цієї особи, що обумовлено властивостями людської психіки, оскільки краще запам’ятовується і відтворюється той образ людини, що сприйнятий пізніше. Неприпустимо також проводити повторне пред’явлення особи для впізнання тій самій особі, яка впізнає, та за тими самими ознаками.

Беручи до уваги наведене вище, а також на підставі ст. 86 КПК України, суд першої інстанції обґрунтовано визнав протоколи пред’явлення особи для впізнання недопустимими доказами, оскільки вони отримані з порушенням вимог кримінального процесуального закону, отже не можуть бути використані для прийняття процесуального рішення, а суд не може на них посилатись при ухваленні вироку.

Отже, Верховний Суд не виявив істотних порушень кримінального процесуального закону чи неправильного застосування закону України про кримінальну відповідальність під час ухвалення рішень судами попередніх інстанцій, які були б безумовними підставами для скасування чи зміни судового рішення.

Підготував Леонід Лазебний

Повний текст рішення

Читати далі

Судова практика

Коли використання факсиміле підпису для посвідчення процесуальних документів не є істотним порушенням КПК?

Опубліковано

on

17 лютого 2021 р. Верховний Суд колегією суддів Третьої судової палати Касаційного кримінального суду у справі № 712/11592/18 залишив без задоволення касаційну скаргу захисника, вказавши, що якщо на дорученні про проведення досудового розслідування у кримінальному провадженні, внесеному до ЄРДР від імені начальника слідчого відділу, використовується факсимільне відтворення підпису, то це є неістотним порушенням процесуальної форми, що не зумовлює порушення прав і законних інтересів учасників кримінального провадження та не має наслідком визнання отриманих доказів недопустимими.

Вироком районного суду, залишеним без змін апеляційним судом, особу визнано винуватою у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч. 1 ст. 185, ч. 1 ст. 357, ч. 2 ст. 186 КК України.

У касаційній скарзі захисник зазначав, що апеляційний суд не надав належної оцінки порушенню встановленої кримінальним процесуальним законом процедури надання доручення про проведення досудового розслідування, адже факсимільний підпис посадової особи свідчить про відсутність відповідних повноважень у осіб, щодо яких складено зазначений документ.

Верховний Суд вказав, що законодавством не визначене поняття «факсиміле», проте у ч. 3 ст. 207 ЦК України встановлено, що використання при вчиненні правочинів факсимільного відтворення підпису за допомогою засобів механічного або іншого копіювання, електронно-цифрового підпису або іншого аналога власноручного підпису допускається у випадках, встановлених законом, іншими актами цивільного законодавства, або за письмовою згодою сторін, у якій мають міститися зразки відповідного аналога їхніх власноручних підписів.

Кримінальним процесуальним кодексом не передбачено можливість факсимільного відтворення підпису для посвідчення процесуальних документів учасниками процесу. Керівник органу досудового розслідування, діючи згідно з повноваженнями, визначеними ст. 39 КПК України, організовує досудове розслідування, зокрема, шляхом надання відповідних доручень у письмовій формі, тим самим процесуально фіксуючи процедуру досудового розслідування та посвідчуючи власним підписом надані законом керівні повноваження.

Отже, використання факсимільного відтворення підпису для посвідчення процесуальних документів не передбачено чинним законодавством і з огляду на імперативний метод правового регулювання кримінальної процесуальної діяльності («дозволено те, що прямо передбачено законом») є порушенням процесуальної форми.

Однак, вирішуючи питання, чи є таке порушення істотним і таким, яке тягне визнання отриманих доказів недопустимими, ВС узяв до уваги чи призвело воно до порушення прав і законних інтересів учасників кримінального провадження та чи є таким, що не може бути усунуто.

У цій справі рішення керівника органу досудового розслідування про доручення слідчому проводити досудове розслідування не викликало двозначного тлумачення ані з боку самого слідчого, ані з боку прокурорів, на яких було покладено функцію здійснення нагляду у формі процесуального керівництва, та керівника прокуратури, який затверджував обвинувальний акт.

Під час касаційної перевірки матеріалів кримінального провадження ВС порушень процесуальних прав засудженого в ході досудового розслідування не встановив, а отже, підстав для визнання доказів недопустимими не знайшов.

Підготував Леонід Лазебний

Повний текст рішення

Читати далі

Судова практика

Дані про стан сп’яніння підозрюваного у момент вчинення кримінального правопорушення не належать до лікарської таємниці

Опубліковано

on

16 лютого 2021 р. Верховний Суд колегією суддів Першої судової палати Касаційного кримінального суду у справі № 607/17230/19 залишив без задоволення касаційну скаргу захисника, який наполягав, що його підзахисний не перебував у стані сп’яніння під час вчинення правопорушення.

За матеріалами справи, особа, перебуваючи в стані алкогольного сп’яніння, порушила ПДР та здійснила виїзд на зустрічну смугу, що спричинило ДТП, у результаті якої потерпілий отримав травми, від яких настала його смерть на місці пригоди, а іншому потерпілому було спричинено тілесні ушкодження середньої тяжкості.

Вироком місцевого суду, залишеним без змін апеляційним судом, особу засуджено за ч. 2 ст. 286 КК до покарання у виді позбавлення волі на строк п`ять років з позбавленням права керувати транспортними засобами на строк три роки.

Розглянувши касаційну скаргу захисника, Верховний Суд визнав безпідставними його доводи щодо необхідності виключення з обвинувачення особи посилання на порушення ним вимог п. 2.9 (а) ПДР у зв’язку з недоведеністю перебування обвинуваченого у стані алкогольного сп’яніння, та вимогу визнати недопустимим доказом висновок судово-медичного експерта, бо взірці крові правопорушника були отримані органом досудового розслідування на підставі запиту слідчого, а не за ухвалою слідчого судді.

Верховний Суд зазначив, що в ході перевірки відповідних доводів захисника суд першої інстанції встановив, що слідчим дотримано вимоги ст.ст. 40 та 93 КПК щодо збирання доказів, а матеріали кримінального провадження не містять даних щодо порушення вимог закону при відібранні крові в обвинуваченого. Крім того, факт перебування обвинуваченого у момент ДТП у стані алкогольного сп’яніння обґрунтовано судом з посиланням на показання потерпілих та свідків під час допиту в суді першої інстанції.

Питання допустимості висновку судово-медичної експертизи було предметом перевірки і в суді апеляційної інстанції, котрий підтвердив допустимість цього доказу з огляду на дотримання слідчим вимог ст. 93 КПК при одержанні та передачі експерту зразків крові обвинуваченого, а також визнання їх речовими доказами у кримінальному провадженні щодо останнього.

Посилання захисника на необхідність додержання органом досудового розслідування вимог ст.ст. 159, 160 та 162 КПК при отриманні зразків для експертизи визнано безпідставними з огляду на те, що дані про стан сп’яніння підозрюваного у момент вчинення кримінального правопорушення не належать до таємниці (у цьому випадку – лікарської), що охороняється законом, оскільки не вказують ні на факт звернення особи за медичною допомогою, ні на дані про хворобу (діагноз, епікриз тощо) особи, ні про лікування, що було застосовано.

Підготував Леонід Лазебний

Повний текст рішення

Читати далі


Новини на емейл

Правові новини від LexInform.

Один раз на день. Найактуальніше.

Facebook

TWITTER

Календар юриста

В тренді

© ТОВ "АКТИВЛЕКС", 2018-2021
Використання матеріалів сайту лише за умови посилання (для інтернет-видань - гіперпосилання) на LEXINFORM.COM.UA
Всі права на матеріали, розміщені на порталі LEXINFORM.COM.UA охороняються відповідно до законодавства України.

Telegram