Connect with us

Судова практика

Бездіяльність органів державної влади із захисту державних інтересів є достатньою підставою для захисту таких інтересів прокурором

Дата публікації:

Велика Палата Верховного Суду постановою у справі № 912/2385/18 від 26 травня 2020 р. скасувала постанову апеляційного суду та конкретизувала власний висновок, що якщо компетентний орган протягом розумного строку після отримання повідомлення від прокурора самостійно не звернувся до суду з позовом в інтересах держави, то це є достатнім аргументом для підтвердження судом підстав для представництва прокурором.

Прокурор звернувся до суду з позовом в інтересах держави, та посилався на те, що угоди, укладені Відділом освіти районної державної адміністрації та приватним підприємством, суперечать п. 2 ч. 4 ст. 36 Закону України «Про публічні закупівлі», оскільки вони укладені без належного підтвердження коливання цін на ринку природного газу в період виконання умов договору, що у свою чергу спричинило державі збитки у вигляді надмірно сплачених грошових коштів в оспорюваній сумі.

Рішенням суду першої інстанції позов було задоволено повністю. Зазначене рішення апеляційною інстанцією було скасовано з посиланням на відсутність обставин, які б свідчили про невиконання або неналежне виконання органами влади своїх функцій щодо захисту майнових інтересів держави, пов`язаних із раціональним та ефективним використанням державних коштів.

В касаційній скарзі прокурор вказував, що чинним законодавством не встановлено переліку доказів, які прокурор повинен надатисуду на підтвердження нездійснення або неналежного здійснення захисту інтересів держави відповідним суб`єктом владних повноважень, а наявність повноважень в органу державної влади та свідоме ігнорування їх виконання може вважатися нездійсненням захисту інтересів держави.

Велика Палата Верховного Суду, розглянувши справу, дійшла висновку, що звертаючись до відповідного компетентного органу до подання позову в порядку, передбаченому ст. 23 Закону України «Про прокуратуру», прокурор фактично надає йому можливість відреагувати на стверджувань порушення інтересів держави, зокрема, шляхом призначення перевірки фактів порушення законодавства, виявлених прокурором, вчинення дій для виправлення ситуації, а саме – подання позову або аргументованого повідомлення прокурора про відсутність такого порушення. Невжиття компетентним органом жодних заходів протягом розумного строку після того, як цьому органу стало відомо або повинно було стати відомо про можливе порушення інтересів держави, має кваліфікуватися як бездіяльність відповідного органу.

Якщо ж компетентний орган протягом розумного строку після отримання повідомлення самостійно не звернувся до суду з позовом в інтересах держави, то це є достатнім аргументом для підтвердження його бездіяльності. Якщо прокурору відомо причини такого незвернення, він обов’язково повинен зазначити їх в обґрунтуванні підстав для представництва, яке міститься в позові, але якщо з відповіді компетентного органу на звернення прокурора такі причини з’ясувати неможливо чи такої відповіді взагалі не отримано, то це не є підставою вважати звернення прокурора необґрунтованим.

Таким чином Велика Палата уточнила власний правовий висновок, викладений у постанові від 15 жовтня 2019 р. по справі № 903/129/18.

Підготував Леонід Лазебний

Повний текст рішення

Судова практика

Поліцейські, звільнені зі служби за власним бажанням, не мають права на одноразову грошову допомогу у разі встановлення інвалідності

Опубліковано

on

15 липня 2020 р. Верховний Суд у складі Судової палати з розгляду справ щодо захисту соціальних прав Касаційного адміністративного суду у справі № 822/1493/18 відмовив у задоволенні касаційної скарги поліцейському, який звільнився зі служби за власним бажанням і не отримав одноразової грошової допомоги у зв’язку з установленням II групи інвалідності.

Колишній поліцейський звернувся до суду з позовом до ГУ НПУ про визнання протиправними дій щодо відмови у виплаті одноразової грошової допомоги у зв’язку з установленням II групи інвалідності, та зобов’язання здійснити відповідні дії.

У позивача, який проходив службу в органах внутрішніх справ, а надалі в поліції на посаді заступника начальника відділення поліції, було встановлено захворювання, пов’язане з проходженням служби в органах внутрішніх справ та одночасно його визнано обмежено придатним до військової служби. Також позивачу довічно II групу інвалідності у зв’язку із захворюванням, пов’язаним з проходженням служби в органах поліції, та 60% ступінь втрати професійної працездатності.

Наказом ГУ Нацполіції від 28 вересня 2017 р. позивача звільнено з посади та зі служби в поліції на підставі п. 7 ч. 1 ст. 77 (за власним бажанням) Закону України від 2 липня 2015 р. № 580-VIII «Про Національну поліцію» з 30 вересня 2017 р.

12 січня 2018 р. позивач звернувся до відповідача із заявою (рапортом) про виплату йому одноразової грошової допомоги у зв’язку з отриманням II групи інвалідності внаслідок захворювання відповідно до ст. 97 Закону № 580-VIII, у чому йому було відмовлено з посиланням на те, що група інвалідності має бути встановлена протягом шести місяців після звільнення з поліції внаслідок причин, визначених вказаною статтею.

Рішенням суду першої інстанції позов було задоволено.

Апеляційний суд рішення суду першої інстанції скасував, відмовив у задоволенні позову, виходячи з того, що хоча позивачу з 20 вересня 2017 р. було встановлено II групу інвалідності, його звільнення зі служби в поліції відбулося не внаслідок захворювання, у зв’язку з яким йому була призначена інвалідність.

У касаційній скарзі позивач посилався на те, що тлумачення п. 4 ч. 1 ст. 97 Закону № 580-VIII таким чином, що одноразова грошова допомога виплачується лише працівникам поліції, які звільнені по хворобі, а інші працівники поліції, які звільнені за власним бажанням і після звільнення отримали інвалідність, пов’язану з проходженням служби в органах поліції, позбавлені права на отримання зазначеної грошової допомоги є дискримінацією, наданням переваг одним особам перед іншими та є порушенням норм статті 22 Конституції України.

Верховний Суд вказав, що за правилами п. 7 ч. 2 ст. 61 Закону № 580-VIII наявність в особи захворювання може бути перешкодою для проходження служби в поліції, а відповідно до п 2 ч. 1 ст. 77 цього Закону поліцейський звільняється зі служби в поліції, а служба в поліції припиняється через хворобу – за рішенням медичної комісії про непридатність до служби в поліції.

Таким чином, установлення на законодавчому рівні такої обов’язкової умови для виплати одноразової грошової допомоги, як звільнення з поліції внаслідок захворювання, пов’язаного з проходженням служби, покликане надати гарантовану з боку держави соціальну допомогу саме тим поліцейським, стан здоров’я яких завадив продовжити службу в поліції, і які припинили її вимушено.

Визначення наказом Міністерства внутрішніх справ України від 11 січня 2016 р. № 4, яким затверджений Порядок та умови виплати одноразової грошової допомоги в разі загибелі (смерті) чи втрати працездатності поліцейського, днем виникнення права на отримання допомоги дати, з якої встановлена інвалідність, не змінює визначених Законом, як актом вищої юридичної сили, обов’язкових умов призначення одноразової грошової допомоги та не може бути безумовною підставою для її виплати без дотримання таких умов.

Встановлення інвалідності під час служби саме собою не може бути підставою для відмови у виплаті допомоги за умови дотримання іншої обов’язкової умови – підстави звільнення.

Отже, оскільки п. 4 ч 1 ст. 97 Закону № 580-VIII не передбачена можливість виплати допомоги поліцейським, які звільнились зі служби за власним бажанням, навіть за умови, що на час звільнення їм було встановлено інвалідність, то відповідач правомірно відмовив позивачу у виплаті такої допомоги.

Підготував Леонід Лазебний

Повний текст рішення

Читати далі

Судова практика

Право на отримання одноразової грошової допомоги в більшому розмірі через встановлення вищої групи інвалідності визначається за законом, що діяв на день її встановлення

Опубліковано

on

15 липня 2020 р. Верховний Суд у складі Cудової палати з розгляду справ щодо захисту соціальних прав Касаційного адміністративного суду у справі № 240/10153/19   задовольнив касаційну скаргу Міноборони, яке відмовило військовослужбовцю у виплаті більшої грошової допомоги у зв’язку із встановленням вищої групи інвалідності з тих підстав, що від моменту первинного встановлення інвалідності минуло понад 2 роки.

Військовослужбовець звернувся до суду з позовом до Міністерства оборони України про визнання протиправним і скасування рішення про відмову у призначенні одноразової грошової допомоги у зв’язку із встановленням інвалідності 2 групи та зобов’язання здійснити відповідні дії. У позові зазначив, що  йому після встановлення 3 групу інвалідності, пов’язаної із виконанням обов’язків військової служби у 2015 р., у 2019 р. під час повторного огляду органами МСЕК було встановлено 2 групу інвалідності.

Він звернулася із заявою (рапортом) про отримання одноразової грошової допомоги у зв’язку зі зміною групи інвалідності, пов’язаної із виконанням обов’язків військової служби. Рішенням комісії Міноборони позивачу було відмовлено в призначенні одноразової грошової допомоги, з урахуванням виплачених раніше сум, оскільки встановлення 2 групи інвалідності відбулось у понад 2-річний строк від первинного встановлення інвалідності.

Рішенням окружного адміністративного суду в задоволенні позову відмовлено.

Апеляційний суд рішення скасував і прийняв нову постанову, якою позов задовольнив.

Міністерство оборони України у касаційній скарзі зазначало, що обмеження дворічним строком, протягом якого відбувається зміна групи інвалідності, її причин або ступеня втрати працездатності запроваджені з 1 січня 2014 р. Оскільки з дня первинного встановлення позивачу інвалідності до дня встановлення 2 групи інвалідності минуло понад два роки, позивач не має права на отримання одноразової грошової допомоги у більшому розмірі.

Верховний Суд вказав, що у справах цієї категорії насамперед потрібно встановити які правові норми регулюють відносини сторін на час виникнення спору.

Закон № 2011-XII був доповнений ст.ст. 16-1, 6-2, 16-3, 16-4 Законом України «Про внесення змін до деяких законів України з питань соціального захисту військовослужбовців» від 4 липня 2012 р. № 5040-VI, який набрав чинності 1 січня 2014 р. та застосовується до правовідносин, що виникли після 1 січня 2014 р.

Відповідно до п. 4 ст. 16-3 Закону № 2011-XII у редакції, що діяла з 1 січня 2014 р., якщо протягом двох років військовослужбовцю, військовозобов’язаному або резервісту після первинного встановлення інвалідності або ступеня втрати працездатності без встановлення інвалідності під час повторного огляду буде встановлено вищу групу інвалідності або більший відсоток втрати працездатності, що дає їм право на отримання одноразової грошової допомоги в більшому розмірі, виплата провадиться з урахуванням раніше виплаченої суми.

Згодом Законом № 1774-VIII, який набрав чинності з 1 січня 2017 р. п. 4 ст. 16-3 Закону № 2011-XII був доповнений абзацом другим такого змісту: «У разі зміни групи інвалідності, її причини або ступеня втрати працездатності понад дворічний термін після первинного встановлення інвалідності виплата одноразової грошової допомоги у зв’язку зі змінами, що відбулися, не здійснюється».

Верховний Суд дійшов такого висновку про застосування п. 4 ст. 16-3 Закону № 2011-XII:

1) право на отримання одноразової грошової допомоги у більшому розмірі у зв’язку із встановленням військовослужбовцю під час повторного огляду вищої групи інвалідності або ступеня втрати працездатності без встановлення інвалідності визначається за законодавством, що діє на день повторного огляду;

2) передбачені п. 4 ст. 16-3 Закону № 2011-XII обмеження права на отримання одноразової грошової допомоги в більшому розмірі дворічним строком після первинного встановлення інвалідності або ступеня втрати працездатності без встановлення інвалідності застосовуються починаючи з 1 січня 2014 р.;

3) зазначений дворічний строк обчислюється з дня первинного встановлення інвалідності або ступеня втрати працездатності без встановлення інвалідності, незалежно від дати, коли їх встановлено вперше (до 1 січня 2014 р. чи після).

Повторний огляд, за наслідками якого позивачу було встановлено 2 групу інвалідності, відбувся 17 травня 2019 р., а первинно інвалідність 3 групи встановлено 19 червня 2015 р.. Оскільки між цими подіями минуло понад два роки, позивач не має права на отримання одноразової грошової допомоги в більшому розмірі.

Підготував Леонід Лазебний

Повний текст рішення

Читати далі

Судова практика

В акті податкової перевірки мають бути деталізовані обставини правопорушення

Опубліковано

on

30 червня 2020 р. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду у справі № 520/3141/19 скасував рішення апеляційного суду, який помилково не врахував висновки суду першої інстанції щодо причин ненадання позивачем контролюючому органу первинних документів, факт прийняття їх судом та результати їх дослідження.

Товариство з обмеженою відповідальністю звернулося до адміністративного суду з позовом до управління ДФС області про визнання протиправним і скасування податкових повідомлень-рішень.

На обґрунтування позову позивач зазначив, що висновки податкової перевірки, які покладені в основу прийняття податкових повідомлень-рішень, є безпідставними, оскільки контролюючим органом не були досліджені первинні документи Товариства по взаємовідносинах із контрагентами, які підтверджують факт правильності формування позивачем податкової звітності.

Окружний адміністративний суд прийняв рішення, яким позов задовольнив.

Апеляційний адміністративний суд рішення суду першої інстанції скасував в частині задоволення позовних вимог про визнання протиправним і скасування податкового повідомлення-рішення щодо донарахування податку на прибуток та відмовив в їх задоволенні.

Суд врахував встановлені обставини щодо не надання податковому органу первинних документів по господарських операціях за встановлений період ані до перевірки, ані після її завершення до прийняття рішення контролюючим органом, ані разом із запереченнями на акт перевірки, що свідчить про обґрунтованість висновків контролюючого органу про не підтвердження витрат за вказаний період документально, відсутність підстав для формування таких витрат у податковому обліку.

У касаційній скарзі позивач зазначав, що всі необхідні та витребувані документи весь час знаходились на підприємстві та могли бути надані при належному зверненні. Первинні документи були надані суду першої інстанції, а всі доводи та докази фактично залишені поза увагою суду апеляційної інстанції.

Верховний Суд вказав, що за загальним правилом, у разі якщо до закінчення перевірки або у терміни, визначені в абз. 2 п. 44.7 ст. 44 ПК України платник податків не надає посадовим особам органу державної податкової служби, які проводять перевірку, документи (незалежно від причин такого ненадання, крім випадків виїмки документів або іншого вилучення правоохоронними органами), що підтверджують показники, показані таким платником податків у податковій звітності, вважається, що такі документи були відсутні у такого платника податків на час складення такої звітності.

Однак у цій справі суд першої інстанції встановив, що вся первинна документація за перевіряємий період (включно і з періодами за які податковим органом виявлені порушення) наявна на підприємстві позивача та надана до суду. Суд першої інстанції відхилив доводи податкового органу про відсутність первинної документації та прийняв доводи Товариства стосовно того, що всі листи, які були адресовані позивачу представники відповідача вручали особі, яка не мала повноважень на отримання кореспонденції підприємства та листування з органами виконавчої влади. Суд першої інстанції визнав, що представники податкового органу не зверталися до повноважних представників позивача, в тому числі і до генерального директора, в ході проведення перевірки та не вручали повноважним представникам свої листи та не отримували від них відповідей.

Аналіз положень п.п. 44.1, 44.2  ст. 44, пп. 134.1.1 п.134.1  ст. 134, п. 135.1  ст.135 Податкового кодексу України, ст.ст. 1, 3, 9 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні», Національного положення (стандарту) бухгалтерського обліку 1 «Загальні вимоги до фінансової звітності», затвердженого наказом Міністерства фінансів України від 07.02.2013 № 73, Правил (Стандарту) бухгалтерського обліку 16 «Витрати», затвердженого наказом Міністерства фінансів України від 31.12.1999 № 318, Правил (Стандарту) бухгалтерського обліку 15 «Дохід», затвердженого наказом Міністерства фінансів України від 29.11.1999 № 290? дає підстави для висновку, що податкове правопорушення встановлюється на підставі первинних документів. При цьому, суди встановили, що перевірку провів відповідач лише на підставі регістрів бухгалтерського обліку (бухгалтерських проводок) без дослідження первинних документів по кожній господарській операції платника податку.

Відсутність в акті перевірки деталізації обставин податкового правопорушення суперечить приписам п. 5 розд. II Порядку оформлення результатів документальних перевірок дотримання законодавства України з питань державної митної справи, податкового, валютного та іншого законодавства платниками податків – юридичними особами та їх відокремленими підрозділами, затвердженого наказом Міністерства фінансів України 20 серпня 2015 р. № 727.

Отже, відповідач всупереч положенням ч. 2 ст. 77 Кодексу адміністративного судочинства України не довів правомірність свого рішення.

Підготував Леонід Лазебний

Повний текст рішення

Читати далі

Новини на емейл

Правові новини від LexInform.

Один раз на день. Найактуальніше.

Facebook

TWITTER

Календар юриста

В тренді

© ТОВ "АКТИВЛЕКС", 2018-2020
Використання матеріалів сайту лише за умови посилання (для інтернет-видань - гіперпосилання) на LEXINFORM.COM.UA
Всі права на матеріали, розміщені на порталі LEXINFORM.COM.UA охороняються відповідно до законодавства України.

Telegram