Connect with us

Судова практика

Черкаський «Азот» проти НАБУ. Адвокати Фірташа намагалися завести справу в процесуальні нетрі

Тринадцятого серпня Верховний Суд відновив провадження в одній пов’язаній з Національним антикорупційним бюро справі, рішення в якій може стати прецедентним, а ще — історичним. Поштовхом для неї стало рішення Конституційного Суду України від 5.06.2019 р., яким НАБУ було позбавлене права займатися судово-позовною роботою, яка полягала в тому, щоби оскаржувати невигідні для держави договори, укладені державними підприємствами з різноманітними комерційними структурами. Тепер останні вважають, що за нових правових обставин у них з’явився шанс повернути назад колесо історії.

Сумнівне рішення КСУ

За офіційними даними Управління зовнішніх комунікацій Національного антикорупційного бюро, з січня 2016 року по червень 2019-го цим відомством було подано до господарських судів 44 позови про визнання недійсними договорів, які були укладені керівниками державних підприємств. Таке право йому було надано пунктом 13 частини 1 статті 17 Закону України «Про НАБУ», який згаданим рішенням КСУ визнаний неконституційним і втратив чинність. Загалом станом на 15 серпня 2019 р. із названої кількості позовів господарськими судами України було задоволено 36. За ухваленими ними рішеннями було визнано недійсними 102 правочини, що створило передумови для повернення на користь держави 6,39 мільярдів гривень.

У рішенні КСУ від 5.06.2019 р. чітко написано, що воно набирає сили з моменту ухвалення, тобто, як і будьякий інший нормативний акт, зворотної сили не має, тобто за долю судових рішень, ухвалених за позовами НАБУ, що вже пройшли усі три інстанції, начебто переживати не варто. Але з будь-якого правила є виключення і, згідно з Конституцією України, закон усе ж таки іноді може мати зворотну силу, якщо це звільняє осіб від відповідальності або пом’якшує їх становище. Маючи таку зачіпку, керівники комерційних структур, які мали зиск від виконання вигідних для них, але невигідних державі договорів із державними підприємствами, масово подають заяви про перегляд судових рішень даної категорії за так званими виключними обставинами.

Одна з таких справ стосується відносин між Публічними акціонерними товариствами «Азот» і «Черкасиобленерго». Про перше з них відомо, що воно опосередковано належить «віденському в’язню» Дмитру Фірташу. Трохи відволікаючись від основної теми, нагадаємо, що цьому чоловікові також опосередковано належить ще низка гігантів хімічної промисловості України, які виробляють мінеральні добрива, а ще половина газорозподільних підприємств, що в народі іменуються облгазами. Такий інтерес із його боку до цих двох галузей аналітики пов’язують з тим, що головною сировиною для виробництва міндобрив є природний газ, а облгази, внаслідок маніпуляцій з дешевим газом, призначеним для соціальних потреб, мають можливість постачати цю сировину для хімпрому за цінами нижче ринкових. Однак у нашому випадку махінації були пов’язані не з газом, а з електроенергією.

Що ж стосується іншого учасника цієї історії — ПАТ «Черкасиобленерго», то в його статутному капіталі частка держави складає 71%, а її розпорядником є Фонд державного майна України, тож інтерес правоохоронних органів до його діяльності є цілком зрозумілим. Й немає нічого дивного в тому, що у 2017 році НАБУ, користуючись своїм законним правом, подало до господарських судів низку позовів про визнання недійсними тих договорів, укладених керівниками цього товариства, які, на думку детективів були укладені з метою розкрадання державних коштів.

Борги «вішали» на фіктивну фірму

Відправною точкою даного процесу слід вважати 11 липня 2016 р., коли працівниками вказаного відомства було відкрите кримінальне провадження за ч. 5 ст. 191 КК України. В ході розслідування було встановлено, що керівництво «Черкасиоблнерго» платило багатомільйонні суми різноманітним, здебільшого фіктивним, комерційним структурам за поставку неіснуючих товарів і надання неіснуючих послуг.

Особливу увагу детективів привернули чотири договори цього ПАТ з Приватним акціонерним товариством «Холдингова компанія «Енергомережа» про надання останній поворотної фінансової допомоги, з якої на момент початку розслідування не було повернуто 14 мільйонів гривень. І саме з цією дуже цікавою й хитрою компанією був пов’язаний договір, про який ідеться в нашій розповіді.

З відкритих повідомлень засобів масової інформації можна дізнатися, що ХК «Енергомережа», у 2014—2016 роках проводила агресивну дисконтну скупку кредиторських зобов’язань промислових підприємств перед місцевими енергодистрибуційними компаніями і за півтора року роботи вивела з «Запоріжжя-», «Харків-» і «Черкасиобленерго» до двох мільярдів гривень.

Пояснимо це більш зрозумілою мовою. Уявіть собі, що один з гігантів вітчизняної хімічної індустрії — черкаське ПАТ «Азот» заборгувало місцевому постачальнику електроструму — ПАТ «Черкасиобленерго» 100 мільйонів гривень. Аби не платити ці гроші «азотівці» (чи то за хабар, чи то «за спасибі») домовляються з «енергетиками» повісити борг на підставну фірму в особі ХК «Енергомережа». Для цього укладається тристоронній договір про переведення боргу, відповідно до якого «Азот» уже нічого не винен «Черкасиобленерго», зате «Енергомережа» виявляється йому винною ті 100 мільйонів гривень. І таких договорів ця холдингова компанія понаукладала з різними обленерго, як уже зазначалося, на суму близько двох мільярдів гривень.

Після того, як НАБУ почало розкручувати цю справу, генеральний директор «Енергомережі» і колишній народний депутат України Дмитро Крючков дременув за кордон, був оголошений в розшук, затриманий правоохоронними органами Німеччини та екстрадований в Україну, але 22 квітня 2019 року вийшов на волю під заставу 7 мільйонів гривень, які йому визначив Солом’янський районний суд Києва, хоча прокурор просив 346 мільйонів.

Але задовго до того НАБУ подало до Господарського суду Києва позов про визнання недійсним укладеного ще 23 січня 2015 року тристороннього договору про переведення боргу між «Азотом», «Черкасиобленерго» і «Енергомережею». Суд рішенням від 9 березня 2017 року позов задовольнив. Підставою для цього стала та обставина, що ця угода суперечила вимогам Закону України «Про електроенергетику». Не занурюючись надто глибоко, пояснимо, що електричний струм — це специфічний товар, поводження з яким, в тому числі й купівля-продаж якого, вимагає дотримання певних правил. Одне з них полягає в тому, що статус постачальника і споживача закріплений за конкретними суб’єктами господарювання і не може делегуватися іншим особам, зокрема й шляхом укладення договорів про переведення боргу. В народі у таких випадках кажуть «назвався грибом — лізь у кошик».

Дане рішення було залишене без змін постановами Київського апеляційного господарського суду від 13 червня 2017 р. і Вищого господарського суду України від 22 серпня 2017 р. В такий же спосіб були задоволені позови НАБУ й стосовно ще шести аналогічних договорів між цими ж трьома підприємствами. Наслідком ухвалення цих рішень було те, що черкаський «Азот» мусить сплатити енергетикам усі свої борги.

Загалом за наслідками судово-позовної роботи НАБУ по справі «Енергомережі» станом на даний час на рахунки Публічних акціонерних товариств «Запоріжжяобленерго» і «Черкасиобленерго» вже зараховано 175 мільйонів гривень і ця робота триває. Але на початку липня до Касаційного господарського суду надійшла заява ПАТ «Азот» про перегляд попередніх судових рішень за виключними обставинами.

Провальна катавасія з відводом суддів

До остаточного завершення розгляду даної справи ще далеко, але вже явно видно, що сторона заявника намагається її завести у процесуальні нетрі. Так, 8 серпня представник «Азоту» адвокат Роман Мадригеля подав клопотання про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, а коли йому в цьому було відмовлено, заявив відвід колегії суддів, яку складали Наталя Волковицька, Сергій Могил і Олексій Случ. Визнавши дану заяву необгрунтовано, ці судді все ж таки ухвалили передати її для вирішення іншим суддею Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду.

Цей жереб випав судді Віталію Зуєву, котрий проаналізував кожний довід заяви. Перший із них стосувався упередженості зазначеної колегії суддів у зв`язку з відмовою у задоволенні поданого ПАТ «Азот» клопотання про передачу справи на розгляд Великої Палати. Другий був пов’язаний із заінтересованістю цих суддів у прийнятті рішення на користь позивача. Щодо третього пункту, то в ньому адво кат Мадригеля послався на висновки Громадської ради доброчесності про невідповідність суддів Наталі Волковицької та Сергія Могила критеріям доброчесності та професійної етики, як на додаткову обставину, що свідчить про залежність та упередженість колегії суддів.

Варто зазначити, що відповідно до положень Господарського процесуального кодексу України (ГПКУ) відвід повинен бути заявленим протягом десяти днів з дня отримання учасником справи ухвали про відкриття провадження у справі. Після спливу вказаного строку заявляти відвід дозволяється лише у виняткових випадках, коли про його підставу заявнику не могло бути відомо. Констатувавши той факт, що основною підставою подання зави про відвід стала відмова колегії суддів у задоволенні клопотання ПАТ «Азот» про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, суддя Зуєв зазначив, що це було процесуальне рішення, яке випливає з дискреційних повноважень суду, а незгода тієї чи іншої сторони з процесуальними рішеннями судді не може бути підставою для відводу.

Слідом за цим автоматично був спростований довід про заінтересованість суддів у прийнятті рішення на користь НАБУ, оскільки він грунтувався виключно на факті їх відмови передати справу до Великої Палати. З третім пунктом в адвоката теж нічого не вийшло: суд критично оцінив довід, пов’язаний з висновками Громадської ради доброчесності, оскільки вони були предметом оцінки Вищої кваліфікаційної комісії суддів і не знайшли свого підтвердження. Крім того ці висновки не стосуються справи, що слухається і ніяк не свідчать про позитивне чи негативне ставлення Волковицької і Могила до НАБУ або черкаського «Азоту».

На підставі викладених висновків Віталій Зуєв відмовив у задоволення адвоката Мадригелі про відвід, а згадана колегія суддів 13 серпня ухвалила відновити провадження у справі. Отже, найцікавіше ще попереду.

Костянтин ЮРЧЕНКО,
ЮВУ

Джерело: Юридичний вісник України

Судова практика

Завершення орендарем земельної ділянки будівництва є підставою для припинення на його вимогу договору оренди

19 травня 2020 р. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду у справі № 910/10752/19 задовольнив касаційну скаргу позивача, оскільки апеляційний суд помилково застосував до спірних правовідносин положення ст. 120 ЗК України.

Товариство з обмеженою відповідальністю звернулося до господарського суду з позовом до Київської міської ради про розірвання договору оренди земельної ділянки та договору про внесення змін та доповнень до договору оренди земельної ділянки, оскільки завершив будівництво, у зв`язку з чим дію цього договору має бути припинено відповідно до положень ст. 19 Закону України «Про оренду землі» та ч. 1 ст. 141 Земельного кодексу України.

Рішенням господарського суду позов задоволено. Апеляційним судом рішення   скасовано та прийнято нове рішення, яким в задоволенні позову відмовлено з посиланням на те, що матеріалами справи не підтверджено факту припинення використання позивачем наданої йому в оренду земельної ділянки.

У касаційній скарзі ТОВ зазначало, що право позивача як добросовісного орендаря на дострокове припинення дії договору оренди землі у зв`язку із завершенням будівництва на підставі ч. 2 ст. 19 Закону України «Про оренду землі» є способом його розірвання, що диспозитивно унормовано законом, а апеляційний суд помилково застосував до спірних правовідносин положення ст. 120 ЗК України, які не врегульовують питання переходу права власності на багатоквартирний будинок.

Задовольняючи касаційну скаргу, Верховний Суд зазначив, що відповідно до ч.ч. 1 та 2 ст. 651 ЦК України зміна або розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом. Договір може бути змінено або розірвано за рішенням суду на вимогу однієї із сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених договором або законом.

Частиною 2 ст. 19 Закону України «Про оренду землі» передбачено, що після завершення будівництва та прийняття об`єкта в експлуатацію добросовісний орендар земельної ділянки, наданої для потреб будівництва та обслуговування відповідного об`єкта, має право на першочергове укладення договору оренди землі на строк до 50 років або припинення дії договору оренди землі.

На підставі аналізу наведених норм, Верховний Суд дійшов висновку про те, що завершення будівництва та прийняття до експлуатації об`єкта будівництва є підставою для припинення на вимогу орендаря договору оренди земельної ділянки, на якій здійснювалось будівництво, що може бути вчинено також шляхом розірвання договору оренди в судовому порядку, у тому числі і в разі відсутності згоди на припинення договору з боку орендодавця.

Також Верховний Суд критично сприйняв посилання суду апеляційної інстанції на ст. 120 ЗК України як на підставу відмови у задоволенні позовних вимог.

У ч.ч. 1 та 2 ст. 120 ЗК України встановлено, що у разі набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, що перебувають у власності, користуванні іншої особи, припиняється право власності, право користування земельною ділянкою, на якій розташовані ці об`єкти. До особи, яка набула право власності на жилий будинок, будівлю або споруду, розміщені на земельній ділянці, що перебуває у власності іншої особи, переходить право власності на земельну ділянку або її частину, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення. Якщо жилий будинок, будівля або споруда розміщені на земельній ділянці, що перебуває у користуванні, то в разі набуття права власності на ці об`єкти до набувача переходить право користування земельною ділянкою, на якій вони розміщені, на тих самих умовах і в тому ж обсязі, що були у попереднього землекористувача.

Системний аналіз ст. 120 ЗК України свідчить, що наведені правові норми не регулюють питання переходу права власності на багатоквартирний будинок.

Отже оскільки будівництво на орендованій згідно з договором оренди земельній ділянці є завершеним, об`єкт будівництва прийнятий до експлуатації, збудовані об`єкти передані на баланс для обслуговування експлуатуючій організації, Верховний Суд визнав помилковою позицію суду апеляційної інстанції щодо недоведення позивачем факту припинення використання наданої йому в оренду земельної ділянки та обґрунтованим  висновок суду першої інстанцій про припинення орендарем використання орендованої земельної ділянки для будівництва, експлуатації та обслуговування житлового комплексу, у зв`язку з чим договір оренди підлягає розірванню.

Підготував Леонід Лазебний

Повний текст рішення

Читати далі

Судова практика

Державна реєстрація сама по собі не є способом набуття права власності

20 травня 2020 р. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду у справі № 911/1902/19 залишив без задоволення касаційну скаргу   міської ради, яка не довела набуття речового права на майно

Бучанська міська рада звернулась до суду з позовом до Ірпінської міської ради про визнання незаконним та скасування рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень на майновий комплекс; скасування запису про державну реєстрацію прав; скасування свідоцтва про право власності.

Позивач зазначав, що спірний майновий комплекс розташований в адміністративних межах міста Буча та переданий у власність територіальної громади міста Буча на підставі рішення відповідача. Проте відповідач всупереч власному рішенню, а отже незаконно, зареєстрував право комунальної власності на спірний майновий комплекс за собою, чим порушив набуте раніше у встановленому порядку право власності позивача.

Рішенням господарського суду, залишеним без змін постановою апеляційного суду, у задоволенні позову відмовлено з тих мотивів, що позивач не довів порушення з боку відповідача його речового права, на захист якого подано даний позов.

У касаційній скарзі позивач зазначав, що судами не враховано, що відповідач не приймав рішення про набуття територіальною громадою міста Ірпеня права комунальної власності на спірний майновий комплекс, а рішення виконкому міської ради не є правовстановлюючим документом для набуття об`єкта нерухомості у власність, що підтверджується правовим висновком Великої Палати Верховного Суду в постанові від 12 березня 2019 р. у справі № 911/3594/17.

Верховний Суд зазначив, що метою звернення позивача з даним позовом є захист набутого за його твердженням ще в 2007 р. права комунальної власності на спірний майновий комплекс внаслідок передачі м. Ірпінь цього майна у власність територіальної громади м. Буча. Порушення свого права позивач вбачає в оформленні шляхом здійснення державної реєстрації у 2015 р. речового права на спірне майно за територіальною громадою м. Ірпеня (в особі відповідача). Отже, за змістом заявленого позову між м. Буча та м. Ірпінь має місце спір про право власності на нерухоме майно.

У ст. 328 ЦК України визначено презумпцію правомірності набуття права власності. Право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема, із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Статтею 329 ЦК України передбачено, що юридична особа публічного права (до якої належать обидві сторони даного спору) набуває право власності на майно, передане їй у власність, та на майно, набуте нею у власність на підставах, не заборонених законом.

Так, згідно зі ст. 182 ЦК України (у редакції, чинній станом на 2007 р.) право власності та інші речові права на нерухомі речі, обмеження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації.

У постанові від 4 липня 2018 р. у справі № 653/1096/16-ц ВП ВС зазначила, що для цілей визначення наявності в особи права володіння нерухомим майном застосовується принцип реєстраційного підтвердження володіння, який полягає в тому, що особа, яка зареєструвала право власності на об`єкт нерухомості, набуває щодо нього всі повноваження власника, визначені в ч. 1 ст. 317 ЦК України, у тому числі й право володіння.

У період з 2007 по 2015 роки (тобто з моменту, з якого позивач вважає себе власником спірного майна і до моменту реєстрації права власності на це майно за відповідачем) законодавство, яким врегульовано порядок оформлення речових прав на нерухоме майно, неодноразово змінювалось, проте зі збереженням законодавцем загальних вимог щодо обов`язковості здійснення державної реєстрації речового права, тобто визнання правопорядком, як завершальної стадії юридичного складу набуття особою права власності на нерухоме майно.

Отже, державна реєстрація речових прав на нерухоме майно є юридичним фактом, який полягає в офіційному визнанні та підтвердженні державою набутого особою речового права на нерухомість та є елементом в юридичному складі (сукупності юридичних фактів), який призводить до виникнення речових прав. При цьому реєстрація права власності хоча і є необхідною умовою, з якою закон пов`язує виникнення речових прав на нерухоме майно, однак реєстраційні дії є похідними від юридичних фактів, на підставі яких виникають, припиняються чи переходять речові права, тобто державна реєстрація сама по собі не є способом набуття права власності.

Судами встановлено, що позивач, стверджуючи про набуття права власності на спірний майновий комплекс ще у 2007 році, не надав доказів вчинення ним станом на момент звернення з позовом передбаченого чинним законодавством комплексу послідовних юридично значимих дій з оформлення відповідного речового права, які б свідчили про завершення юридичного складу набуття повноважень власника нерухомого майна, тоді як відповідач оформив та здійснив державну реєстрацію права комунальної власності на спірний майновий комплекс у 2015 р.

Верховний Суд звернув увагу, що в цьому випадку між позивачем та відповідачем існує не вирішений у встановленому порядку (зокрема із застосуванням визначеного ЦК України механізму визнання права власності) спір про право власності на об`єкт нерухомого майна. Проте позивач шляхом подання цього позову намагається оспорити право власності відповідача виключно у площині здійснення похідних реєстраційних дій щодо майна. Зазначене з огляду на визначений законодавством порядок набуття речових прав на нерухомість та принцип диспозитивності господарського судочинства (ст. 14 ГПК України) унеможливлює вирішення такого спору судом по суті при розгляді заявлених позовних вимог.

Отже, Верховний Суд ухвалив залишити касаційну скаргу без задоволення, а рішення судів першої та апеляційної інстанції змінити, виклавши їх мотивувальні частини в редакції своєї постанови.

Підготував Леонід Лазебний

Повний текст рішення

Читати далі

Судова практика

Користування землею: Верховний Суд вирішив ще одну важливу правову проблему

Ігор ТЕТЕРЯ,
aдвокат,
засновник
Адвокатського
бюро «Ігоря Тетері»

Після запуску земельної реформи в Україні Велика Палата Верховного Суду активніше почала вирішувати важливі правові проблеми, які стосуються земельних відносин. 

Так, нещодавно ВП ВС винесено дві постанови, що стосуються питання виникнення речових прав селянських (фермерських) господарств (надалі — СФГ) на земельні ділянки, отримані в користування їх засновниками. Це постанова від 23 червня 2020 року у справі № 922/989/18 та постанова від 30 червня 2020 року у справі № 927/79/19.

Передісторія вказаної правової проблеми полягає в тому, що й чинне в минулому й чинне на сьогодні законодавство України передбачає необхідність одержання засновником земельної ділянки, як обов’язкової умови для створення СФГ та набуття ним правосуб’єктності як юридичної особи. Однак, враховуючи, що отримання земельної ділянки, якою в подальшому володітиме та користуватиметься СФГ, відбувається до його створення, оформлюються відповідні правовстановлюючі документи на земельну ділянку на ім’я відповідного засновника-фізичної особи. У зв’язку з цим, на практиці виникає велика кількість спірних ситуацій, які поступово й вирішує Велика Палата Верховного Суду. У вищевказаних постановах ВП ВС вкотре нагадала, що право користування земельною ділянкою, отримане громадянином для створення СФГ, після його створення переходить до останнього.

У постанові від 30 червня 2020 року Велика Падата Верховного Суду зазначила, що якщо таке право користування виникло з договору оренди, то для переходу до СФГ прав та обов’язків орендаря укладення додаткової угоди не вимагається, оскільки такий перехід відбувається в силу закону. А в постанові від 23 червня 2020 року наголосила, що в разі смерті громадянина — засновника СФГ відповідні правомочності та юридичні обов’язки щодо використання земельної ділянки (зокрема, мова йшла про право постійного користування), яка була надана засновнику саме для ведення фермерського господарства, зберігаються за цією юридичною особою до часу припинення діяльності фермерського господарства у встановленому порядку.

Звідси Велика Палата Верховного Суду зробила висновок, що право постійного користування земельною ділянкою, наданою для ведення фермерського господарства його засновнику, не входить до складу спадщини.

Спадкувати можна права померлого засновника (члена) щодо селянського (фермерського) господарства (фермерського господарства), а не земельну ділянку, яка перебуває в користуванні такого господарства.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Новини на емейл

Правові новини від LexInform.

Один раз на день. Найактуальніше.

Facebook

TWITTER

Календар юриста

В тренді

Telegram