Connect with us

Судова практика

Черкаський «Азот» проти НАБУ. Адвокати Фірташа намагалися завести справу в процесуальні нетрі

Тринадцятого серпня Верховний Суд відновив провадження в одній пов’язаній з Національним антикорупційним бюро справі, рішення в якій може стати прецедентним, а ще — історичним. Поштовхом для неї стало рішення Конституційного Суду України від 5.06.2019 р., яким НАБУ було позбавлене права займатися судово-позовною роботою, яка полягала в тому, щоби оскаржувати невигідні для держави договори, укладені державними підприємствами з різноманітними комерційними структурами. Тепер останні вважають, що за нових правових обставин у них з’явився шанс повернути назад колесо історії.

Сумнівне рішення КСУ

За офіційними даними Управління зовнішніх комунікацій Національного антикорупційного бюро, з січня 2016 року по червень 2019-го цим відомством було подано до господарських судів 44 позови про визнання недійсними договорів, які були укладені керівниками державних підприємств. Таке право йому було надано пунктом 13 частини 1 статті 17 Закону України «Про НАБУ», який згаданим рішенням КСУ визнаний неконституційним і втратив чинність. Загалом станом на 15 серпня 2019 р. із названої кількості позовів господарськими судами України було задоволено 36. За ухваленими ними рішеннями було визнано недійсними 102 правочини, що створило передумови для повернення на користь держави 6,39 мільярдів гривень.

У рішенні КСУ від 5.06.2019 р. чітко написано, що воно набирає сили з моменту ухвалення, тобто, як і будьякий інший нормативний акт, зворотної сили не має, тобто за долю судових рішень, ухвалених за позовами НАБУ, що вже пройшли усі три інстанції, начебто переживати не варто. Але з будь-якого правила є виключення і, згідно з Конституцією України, закон усе ж таки іноді може мати зворотну силу, якщо це звільняє осіб від відповідальності або пом’якшує їх становище. Маючи таку зачіпку, керівники комерційних структур, які мали зиск від виконання вигідних для них, але невигідних державі договорів із державними підприємствами, масово подають заяви про перегляд судових рішень даної категорії за так званими виключними обставинами.

Одна з таких справ стосується відносин між Публічними акціонерними товариствами «Азот» і «Черкасиобленерго». Про перше з них відомо, що воно опосередковано належить «віденському в’язню» Дмитру Фірташу. Трохи відволікаючись від основної теми, нагадаємо, що цьому чоловікові також опосередковано належить ще низка гігантів хімічної промисловості України, які виробляють мінеральні добрива, а ще половина газорозподільних підприємств, що в народі іменуються облгазами. Такий інтерес із його боку до цих двох галузей аналітики пов’язують з тим, що головною сировиною для виробництва міндобрив є природний газ, а облгази, внаслідок маніпуляцій з дешевим газом, призначеним для соціальних потреб, мають можливість постачати цю сировину для хімпрому за цінами нижче ринкових. Однак у нашому випадку махінації були пов’язані не з газом, а з електроенергією.

Що ж стосується іншого учасника цієї історії — ПАТ «Черкасиобленерго», то в його статутному капіталі частка держави складає 71%, а її розпорядником є Фонд державного майна України, тож інтерес правоохоронних органів до його діяльності є цілком зрозумілим. Й немає нічого дивного в тому, що у 2017 році НАБУ, користуючись своїм законним правом, подало до господарських судів низку позовів про визнання недійсними тих договорів, укладених керівниками цього товариства, які, на думку детективів були укладені з метою розкрадання державних коштів.

Борги «вішали» на фіктивну фірму

Відправною точкою даного процесу слід вважати 11 липня 2016 р., коли працівниками вказаного відомства було відкрите кримінальне провадження за ч. 5 ст. 191 КК України. В ході розслідування було встановлено, що керівництво «Черкасиоблнерго» платило багатомільйонні суми різноманітним, здебільшого фіктивним, комерційним структурам за поставку неіснуючих товарів і надання неіснуючих послуг.

Особливу увагу детективів привернули чотири договори цього ПАТ з Приватним акціонерним товариством «Холдингова компанія «Енергомережа» про надання останній поворотної фінансової допомоги, з якої на момент початку розслідування не було повернуто 14 мільйонів гривень. І саме з цією дуже цікавою й хитрою компанією був пов’язаний договір, про який ідеться в нашій розповіді.

З відкритих повідомлень засобів масової інформації можна дізнатися, що ХК «Енергомережа», у 2014—2016 роках проводила агресивну дисконтну скупку кредиторських зобов’язань промислових підприємств перед місцевими енергодистрибуційними компаніями і за півтора року роботи вивела з «Запоріжжя-», «Харків-» і «Черкасиобленерго» до двох мільярдів гривень.

Пояснимо це більш зрозумілою мовою. Уявіть собі, що один з гігантів вітчизняної хімічної індустрії — черкаське ПАТ «Азот» заборгувало місцевому постачальнику електроструму — ПАТ «Черкасиобленерго» 100 мільйонів гривень. Аби не платити ці гроші «азотівці» (чи то за хабар, чи то «за спасибі») домовляються з «енергетиками» повісити борг на підставну фірму в особі ХК «Енергомережа». Для цього укладається тристоронній договір про переведення боргу, відповідно до якого «Азот» уже нічого не винен «Черкасиобленерго», зате «Енергомережа» виявляється йому винною ті 100 мільйонів гривень. І таких договорів ця холдингова компанія понаукладала з різними обленерго, як уже зазначалося, на суму близько двох мільярдів гривень.

Після того, як НАБУ почало розкручувати цю справу, генеральний директор «Енергомережі» і колишній народний депутат України Дмитро Крючков дременув за кордон, був оголошений в розшук, затриманий правоохоронними органами Німеччини та екстрадований в Україну, але 22 квітня 2019 року вийшов на волю під заставу 7 мільйонів гривень, які йому визначив Солом’янський районний суд Києва, хоча прокурор просив 346 мільйонів.

Але задовго до того НАБУ подало до Господарського суду Києва позов про визнання недійсним укладеного ще 23 січня 2015 року тристороннього договору про переведення боргу між «Азотом», «Черкасиобленерго» і «Енергомережею». Суд рішенням від 9 березня 2017 року позов задовольнив. Підставою для цього стала та обставина, що ця угода суперечила вимогам Закону України «Про електроенергетику». Не занурюючись надто глибоко, пояснимо, що електричний струм — це специфічний товар, поводження з яким, в тому числі й купівля-продаж якого, вимагає дотримання певних правил. Одне з них полягає в тому, що статус постачальника і споживача закріплений за конкретними суб’єктами господарювання і не може делегуватися іншим особам, зокрема й шляхом укладення договорів про переведення боргу. В народі у таких випадках кажуть «назвався грибом — лізь у кошик».

Дане рішення було залишене без змін постановами Київського апеляційного господарського суду від 13 червня 2017 р. і Вищого господарського суду України від 22 серпня 2017 р. В такий же спосіб були задоволені позови НАБУ й стосовно ще шести аналогічних договорів між цими ж трьома підприємствами. Наслідком ухвалення цих рішень було те, що черкаський «Азот» мусить сплатити енергетикам усі свої борги.

Загалом за наслідками судово-позовної роботи НАБУ по справі «Енергомережі» станом на даний час на рахунки Публічних акціонерних товариств «Запоріжжяобленерго» і «Черкасиобленерго» вже зараховано 175 мільйонів гривень і ця робота триває. Але на початку липня до Касаційного господарського суду надійшла заява ПАТ «Азот» про перегляд попередніх судових рішень за виключними обставинами.

Провальна катавасія з відводом суддів

До остаточного завершення розгляду даної справи ще далеко, але вже явно видно, що сторона заявника намагається її завести у процесуальні нетрі. Так, 8 серпня представник «Азоту» адвокат Роман Мадригеля подав клопотання про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, а коли йому в цьому було відмовлено, заявив відвід колегії суддів, яку складали Наталя Волковицька, Сергій Могил і Олексій Случ. Визнавши дану заяву необгрунтовано, ці судді все ж таки ухвалили передати її для вирішення іншим суддею Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду.

Цей жереб випав судді Віталію Зуєву, котрий проаналізував кожний довід заяви. Перший із них стосувався упередженості зазначеної колегії суддів у зв`язку з відмовою у задоволенні поданого ПАТ «Азот» клопотання про передачу справи на розгляд Великої Палати. Другий був пов’язаний із заінтересованістю цих суддів у прийнятті рішення на користь позивача. Щодо третього пункту, то в ньому адво кат Мадригеля послався на висновки Громадської ради доброчесності про невідповідність суддів Наталі Волковицької та Сергія Могила критеріям доброчесності та професійної етики, як на додаткову обставину, що свідчить про залежність та упередженість колегії суддів.

Варто зазначити, що відповідно до положень Господарського процесуального кодексу України (ГПКУ) відвід повинен бути заявленим протягом десяти днів з дня отримання учасником справи ухвали про відкриття провадження у справі. Після спливу вказаного строку заявляти відвід дозволяється лише у виняткових випадках, коли про його підставу заявнику не могло бути відомо. Констатувавши той факт, що основною підставою подання зави про відвід стала відмова колегії суддів у задоволенні клопотання ПАТ «Азот» про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, суддя Зуєв зазначив, що це було процесуальне рішення, яке випливає з дискреційних повноважень суду, а незгода тієї чи іншої сторони з процесуальними рішеннями судді не може бути підставою для відводу.

Слідом за цим автоматично був спростований довід про заінтересованість суддів у прийнятті рішення на користь НАБУ, оскільки він грунтувався виключно на факті їх відмови передати справу до Великої Палати. З третім пунктом в адвоката теж нічого не вийшло: суд критично оцінив довід, пов’язаний з висновками Громадської ради доброчесності, оскільки вони були предметом оцінки Вищої кваліфікаційної комісії суддів і не знайшли свого підтвердження. Крім того ці висновки не стосуються справи, що слухається і ніяк не свідчать про позитивне чи негативне ставлення Волковицької і Могила до НАБУ або черкаського «Азоту».

На підставі викладених висновків Віталій Зуєв відмовив у задоволення адвоката Мадригелі про відвід, а згадана колегія суддів 13 серпня ухвалила відновити провадження у справі. Отже, найцікавіше ще попереду.

Костянтин ЮРЧЕНКО,
ЮВУ

Джерело: Юридичний вісник України

Судова практика

Дозвіл державному виконавцю на примусове проникнення в помешкання боржника

Євген МОРОЗОВ,
адвокат

Першого листопада Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 826/10431/17, адміністративне провадження № К/9901/735/17 (ЄДРСРУ № 85354633) досліджував питання примусового проникнення виконавця у помешкання боржника.

Згідно зі ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Відповідно до ст. 18 ЦПК судові рішення, що набрали законної сили, обов`язкові для всіх органів державної влади й органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території країни, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, — і за її межами.

Пункт 6 частини 1 статті 4 Закону «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів» та пункт 4 частини 1 статті 2 Закону «Про виконавче провадження» встановлюють принцип (засаду) диспозитивності виконавчого провадження та визначають його обов`язковість при здійсненні виконавчого провадження органами державної виконавчої служби та приватними виконавцями. Відповідно до ст. 1 Закону «Про виконавче провадження» виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) (далі — рішення) — сукупність дій, визначених у цьому законі органів й осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього закону, а також рішеннями, які відповідно до цього закону підлягають примусовому виконанню.

Згідно з частиною 1 статті 5 Закону «Про виконавче провадження», примусове виконання рішень покладається на органи державної виконавчої служби (державних виконавців) та в передбачених цим законом випадках на приватних виконавців, правовий статус та організація діяльності яких встановлюються Законом України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів». Відповідно до пункту 4 частини 3 статті 18 Закону «Про виконавче провадження» під час виконання судових рішень у цивільних справах та рішень інших органів допускається, за наявності вмотивованого рішення суду, примусове проникнення до житла чи іншого володіння фізичної особи, безперешкодно входити на земельні ділянки, до житлових та інших приміщень боржника — фізичної особи, особи, в якої перебуває майно боржника, чи майно та кошти, належні боржникові від інших осіб, проводити в них огляд, у разі потреби примусово відкривати їх в установленому порядку із залученням працівників поліції, опечатувати такі приміщення, арештовувати, опечатувати та вилучати належне боржникові майно, яке там перебуває та на яке згідно із законом можливо звернути стягнення.

Пунктом 13 частини 3 статті 18 Закону «Про виконавче провадження» передбачено право виконавця на звернення до суду з поданням про постановлення вмотивованого рішення про примусове проникнення до житла чи іншого володіння боржника — фізичної або іншої особи, в якої перебуває майно боржника, чи майно та кошти, що належать боржникові від інших осіб.

Між тим, звертаючись до суду із поданням, виконавцю слід довести наступне: боржник достовірно знає про наявність виконавчого провадження та повідомлявся про намір виконавця вчинити виконавчі дії з опису та арешту майна, але чинив цьому перешкоди; боржник ухиляється від проведення виконавчих дій; майно належить боржнику або він має право користування ним; боржник не надавав доступу до майна у відведений для цього час вчинення виконавчих дій.

Окремо слід зазначити, що як регламентовано частиною першою статті 439 ЦПК України, питання про примусове проникнення до житла чи іншого володіння боржника — фізичної особи або особи, в якої знаходиться майно боржника, чи майно та кошти, належні боржникові від інших осіб, або дитина, щодо якої є виконавчий документ про її відібрання, при виконанні судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) вирішується судом за місцезнаходженням житла чи іншого володіння особи або судом, який ухвалив рішення за поданням державного виконавця, приватного виконавця. Вказана норма встановлює особливі правила підсудності, а саме, що подання про примусове проникнення до житла чи іншого володіння боржника розглядається не судом, який видав виконавчий документ, а судом за місцем знаходження житла чи іншого володіння особи. Саме такого висновку дійшла колегія суддів Великої Палати Верховного Суду в постанові від 20 вересня 2018 року у справі № 545/3611/17-ц (провадження № 14-287цс18).

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Судова практика

Межі перегляду за нововиявленими обставинами

Четвертого листопада Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 910/4521/14 (ЄДРСРУ № 85359734) досліджував питання щодо особливостей перегляду судового рішення за нововиявленими обставинами.

До нововиявлених обставин відносяться матеріально-правові факти, на яких ґрунтуються вимоги й заперечення сторін, а також інші факти, що мають значення для правильного вирішення спору. Необхідними ознаками існування нововиявлених обставин є одночасна наявність таких трьох умов: по-перше, їх існування на час розгляду справи, по-друге, те, що ці обставини не могли бути відомі заявникові на час розгляду справи, по-третє, істотність даних обставин для розгляду справи (тобто, коли врахування їх судом мало б наслідком прийняття іншого судового рішення, ніж те, яке було прийняте).

Аналогічні правові висновки висловлено Верховним Судом у постанові від 17 квітня 2018 року у справі № 1510/2—1411/11.

Нововиявлені обставини за своєю юридичною суттю є фактичними даними, що в установленому порядку спростовують факти, які було покладено в основу судового рішення. Ці обставини мають бути відповідним чином засвідчені, тобто підтверджені належними і допустимими доказами. Суд вправі змінити або скасувати судове рішення за нововиявленими обставинами лише за умови, що ці обставини впливають на юридичну оцінку обставин, здійснену судом у судовому рішенні, що переглядається.

Згідно усталеної практики Європейського суду з прав людини (далі — Суд ЄСПЛ) процедура поновлення розгляду справи за нововиявленими обставинами на вимогу сторони провадження для виправлення помилок правосуддя як така не суперечить положенням Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі — Конвенція) за умови відсутності зловживання (пп. 27—28 рішення від 18.11.2004 р. у справі «Правєдная проти Росії», № 69529/01 та п. 46 рішення від 06.12.2005 р. у справі «Попов проти Молдови», № 2). Однак, при цьому ЄСПЛ наголошує, що право на справедливий судовий розгляд, гарантоване п. 1 ст. 6 Конвенції, потрібно тлумачити в світлі Преамбули до Конвенції, яка проголошує принцип верховенства права як частину спільної спадщини держав-учасниць. Одним з аспектів принципу верховенства права є принцип правової певності, який, окрім іншого, передбачає, що якщо суд ухвалив остаточне рішення по суті спору, таке рішення не може бути піддане перегляду (рішення ЄСПЛ у справі «Брумареску проти Румунії» від 28.10.1999 р.). Цей принцип встановлює, що жодна сторона не вправі ставити питання про перегляд остаточного судового рішення, яке набрало чинності, лише задля нового судового розгляду й нового рішення по суті. Перегляд судового рішення не повинен бути замаскованою апеляційною процедурою, а саме лише існування двох позицій щодо способу вирішення спору не є підставою для повторного судового розгляду. Відхилення від цього принципу допустимі лише за наявності виняткових обставин (пп. 51—52 рішення ЄСПЛ у справі «Рябих проти Росії» від 24.06.2003 р.; ухвала Суду щодо прийнятності заяви № 62608/00 «Агротехсервіс проти України»; пп. 42—44 рішення Суду у справі «Желтяков проти України» від 09.06.2011 р.).

Процедура скасування остаточного судового рішення у зв`язку з нововиявленими обставинами передбачає, що існує доказ, який раніше не міг бути доступний, однак він міг би призвести до іншого результату судового розгляду. Особа, яка звертається із заявою про скасування рішення, повинна довести, що в неї не було можливості представити цей доказ на остаточному судовому слуханні, а також те, що цей доказ є вирішальним (пп. 27—34 рішення Суду у справі «Праведная проти Росії» від 18.11.2004 р.).

Не є підставою для перегляду рішення суду за нововиявленими обставинами:

1) переоцінка доказів, оцінених судом у процесі розгляду справи;

2) докази, які не оцінювалися судом, стосовно обставин, що були встановлені судом.

Отже, неподання стороною або особою, яка бере учать у справі, доказу, про який їй було відомо та який підтверджує відповідні обставини, а також відмова суду у прийнятті доказів, не є підставами для перегляду судового рішення у зв’язку з нововиявленими обставинами (постанова ВС від 21 лютого 2018 року справа № 454/3003/14-ц, ЄДРСРУ № 72378039).

Висновок: Процесуальними нормами не передбачено здійснення перегляду судового рішення за нововиявленими обставинами в повному обсязі. Отже, суд переглядає судове рішення за нововиявленими обставинами лише в тих межах, в яких ці обставини впливають на суть рішення.

Євгеній МОРОЗОВ,
адвокат

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Судова практика

Поновлення процесуальних строків на відкриття апеляційного провадження

Євген МОРОЗОВ,
адвокат

Особливості вирішення питання прийняття скарги судом апеляційної інстанції у разі подання останньої після закінчення процесуальних строків.

Двадцятого вересня цього року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 640/18888/18, адміністративне провадження № К/9901/20983/19 (ЄДРСРУ № 84405600) досліджував питання щодо особливості вирішення питання прийняття апеляційної скарги судом апеляційної інстанції у разі подання такої скарги після закінчення процесуальних строків. Правила вирішення питання прийняття апеляційної скарги судом апеляційної інстанції в разі подання такої скарги після закінчення строків, установлених статтею 295 цього кодексу, передбачені частиною третьою статті 298 Кодексу адміністративного судочинства України (далі — КАС України).

Відповідно до цієї статті, апеляційна скарга залишається без руху також у випадку, якщо вона подана після закінчення строків, установлених статтею 295 цього кодексу, і особа, яка її подала, не порушує питання про поновлення цього строку, або якщо підстави, вказані нею в заяві, визнані неповажними. При цьому протягом десяти днів з дня вручення ухвали особа має право звернутися до суду апеляційної інстанції із заявою про поновлення строку або вказати інші підстави для поновлення строку.

Пунктом 4 частини першої статті 299 КАС України передбачено, що якщо скаржником у строк, визначений судом, не подано заяву про поновлення строку на апеляційне оскарження або наведені підстави для поновлення строку на апеляційне оскарження визнані судом неповажними, суд апеляційної інстанції відмовляє у відкритті апеляційного провадження у справі. Тобто, з аналізу наведених положень процесуального закону вбачається, що якщо апеляційна скарга подана після закінчення строку, установленого статтею 295 Кодексу адміністративного судочинства України, й особа не порушує питання про поновлення такого строку, суддя-доповідач залишає апеляційну скаргу без руху, а особа має право звернутися до суду із заявою про поновлення строку протягом десяти днів з дня вручення ухвали про залишення апеляційної скарги без руху.

Якщо особа звернулась із заявою про поновлення строку апеляційного оскарження протягом десяти днів з дня вручення ухвали про залишення апеляційної скарги без руху суд апеляційної інстанції має оцінити наведені в такій заяві підстави і визнати їх поважними чи неповажними. Якщо наведені в заяві про поновлення строку підстави суд апеляційної інстанції визнав неповажними закон надає особі право звернутися із заявою, в якій вказати інші підстави для поновлення строку апеляційного оскарження.

У даній справі суд апеляційної інстанції визнав наведені скаржником у заяві про поновлення строку апеляційного оскарження підстави неповажними, однак у порушення вимог частини третьої статті 298 КАС України, позбавив відповідача права звернутися з заявою із зазначенням в ній інших підстав для поновлення такого строку, відмовивши у відкритті апеляційного провадження. З огляду на викладене, Верховний суд вважає за правильне скасувати ухвалу суду апеляційної інстанції про відмову у відкритті апеляційного провадження з направленням справи до апеляційного адміністративного суду для продовження розгляду, в ході якого питання про прийняття апеляційної скарги судом апеляційної інстанції має бути вирішено у порядку, передбаченому частиною третьою статті 298 Кодексу адміністративного судочинства України.

Висновок

Якщо скаржником пропущено процесуальний строк на подання апеляційної скарги та не подано заяву про поновлення строку на апеляційне оскарження або наведені підстави для поновлення строку на апеляційне оскарження визнані судом неповажними, суддя-доповідач залишає апеляційну скаргу без руху, а особа має право звернутися до суду із заявою про поновлення строку протягом десяти днів з дня вручення ухвали про залишення апеляційної скарги без руху, і якщо наведені в заяві про поновлення строку підстави суд апеляційної інстанції визнає неповажними закон надає особі право звернутися із заявою, в якій вказати інші підстави для поновлення строку апеляційного оскарження. І тільки після цього апеляційна інстанція має право відмовити у відкритті провадження.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

В тренді

© ТОВ "АКТИВЛЕКС", 2018
Використання матеріалів сайту лише за умови посилання (для інтернет-видань - гіперпосилання) на LEXINFORM.COM.UA
Всі права на матеріали, розміщені на порталі LEXINFORM.COM.UA охороняються відповідно до законодавства України.