Connect with us

Судова практика

Золоте дно Махінації керівництва морських портів у світлі практики господарських судів

Юрій КОТНЮК, ЮВУ

Першого серпня Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду ухвалив постанову, якою завершив на користь держави арбітражну частину великої антикорупційної епопеї, пов’язаної з масштабними фінансовими махінаціями в Державному підприємстві «Адміністрація морських портів України». Роль у ній судів господарської юрисдикції полягала в тому, щоб за позовами Національного антикорупційного бюро України визнати недійсними два контракти, укладені згаданим підприємством з одною комерційною структурою на закупівлю робіт на загальну суму в мільярд гривень, оскільки справжня їх вартість, за підрахунками детективів, була завищена приблизно вдвічі.

Годівничка перейшла у спадок новій владі

Адміністрація морських портів України — посідає четверте місце серед найбільших державних підприємств, після Нафтогазу, Енергоатому і Укрзалізниці. Вартість його активів, за офіційними, тобто значно заниженими, даними, оцінюється у 20 мільярдів гривень. У складі її господарства перебуває 13 портів, 263 причали загальною протяжністю понад 40 км і 162 одиниці портового флоту. А в наших умовах — де велике державне підприємство, там поруч і великомасштабні розкрадання державного майна.

Кримінальне провадження за фактом розтрати кількох десятків мільйонів гривень, вчиненої працівниками портового господарства держави у 2012–2015 роках під приводом будівництва гідротехнічних споруд, було відкрите ще 20 жовтня 2015 року слідчими СБУ. Чекісти кваліфікували це правопорушення доволі серйозно — за частиною 5 статті 191 Кримінального кодексу України. Однак суворість, із якою вони вели розслідування, не дуже налякала махінаторів, і вони замість того, щоби причаїтися немов миші й сидіти тихше води нижче трави, розгорнули свою протиправну діяльність у ще більших масштабах.

Протягом останніх років з матеріалів журналістських розслідувань можна було дізнатися, що АМПУ, яка до Революції Гідності була годівничкою для найближчого оточення Януковича, стала після її перемоги годівничкою для однієї з парламентських партій, що мала низку впливових міністерських портфелів в урядах Яценюка і Гройсмана. Причому ця політична сила була молодшим партнером у владній коаліції, тож своє право на це «корито» їй доводилося постійно відстоювати в нелегких боях. Бо, наприклад, керівника АМПУ Андрія Амеліна, призначеного на цю посаду в квітні 2014 року, двічі ув’язнювали працівники різних правоохоронних органів: перший раз у серпні 2016-го року (СБУ), другий — у січні 2018-го (НАБУ). Проте цей чоловік щоразу за рішенням суду виходив із в’язниці під багатомільйонну заставу.

Кримінальній частині цієї історії, кінця поки що, на жаль, не видно, зате більш вдалою була робота правоохоронних органів в арбітражному напрямі. Так, НАБУ, до якого від СБУ перейшла естафета розслідування махінацій у морських портах України, користуючись своїм законним правом, звернулося до Господарського суду Києва з позовом про визнання недійсними двох укладених АМПУ договорів про виконання робіт. З географічної точки зору це пояснюється тим, що резиденція цього підприємства знаходиться в столиці на Контрактовій площі, 10.

Звідки припливли ці кораблі?

Перший з цих договорів на суму 290 мільйонів гривень було укладено 3 серпня 2015 року, другий вартістю 712 млн грн — 11 березня 2016 року. Предметом обох з них була закупівля за державний кошт робіт з поглиблення дна акваторій і підхідних каналів Маріупольського і Бердянського портів. Як того вимагає закон, перед їх укладенням були проведені конкурсні торги, але, на думку детективів НАБУ, всі вони були заточені під заздалегідь визначеного переможця — ТОВ «Техморгідрострой Миколаїв», котрому, відповідно до розробленого махінаторами плану, керівництво Адміністрації морських портів України мало за державні кошти оплатити послуги за значно завищеними цінами, а різницю поділити між учасниками оборудки.

Інші учасники тендерів (у першому випадку це було ТОВ «Ірида», в другому — приватне підприємство «Інфлот-Данубіус Ейдженсі») грали роль таких собі підставних осіб. Тож у двох судово-господарських процесах Адміністрація морських портів України і «Техморгідрострой» виступали в ролі відповідачів, а названі перед цим «роги й копита» — у статусі третіх осіб.

Головним аргументом позивача-НАБУ стала та обставина, що в ході проведення відкритих торгів були грубо порушені вимоги Закону України «Про здійснення державних закупівель». Відтак укладені за наслідками цих торгів договори, відповідно до положень ст. 203 Цивільного кодексу України, мають бути визнані такими, що суперечать інтересам держави і суспільства, а значить, відповідно до вимог ст. 215 ЦКУ, — недійсними. Отже, все просто, лишається тільки довести, що були порушені вимоги закону про держзакупівлі. Але для цього детективам НАБУ довелося поганяти світом чималу кількість паперу.

Так, відповідно до вимог документації конкурсних торгів, розробленої самою ж Адміністрацією морських портів України, фірми-учасниці мусили надати документи, які засвідчували їхнє право власності або право користування днопоглиблювальними плавзасобами і грунтовідвізними суднами, аби організатори тендеру були певні, що перед ними реальні кандидати у виконавці робіт, а не якісь пройдисвіти. Учасники ж надали договори оренди на кораблі з якимись фірмами, зареєстрованими на Кіпрі, у Великій Британії, Белізі та інших екзотичних країнах. Проте документів про те, що судна реально належать саме цим фірмам, надано не було.

Організатори конкурсу в особі відповідних співробітників Адміністрації морських портів України, згідно із законом, повинні були або з’ясувати особи справжніх власників кораблів, або відхилити пропозиції учасників. Але вони замість цього в обох випадках визнали переможцем ТОВ «Техморгідрострой Миколаїв» і зробили все для того, щоб контракти на 1 млрд грн були укладені саме з ними. Зате детективи НАБУ докопалися до правди і встановили, що насправді ці кораблі належали Відкритому акціонерному товариству «Северное морское пароходство» Російської Федерації, ходили під усім відомим триколором і нікому в оренду не передавалися: навіть переговори з цього приводу ні з ким не велися.

У зв’язку з цим епізодом за підроблення документів (ст. 358 Кримінального кодексу України) вироком Приморського суду Одеси від 22 червня 2018 року була засуджена молода жінка. Вона в цій катавасії також грала роль підставної особи: підписавши на прохання своїх знайомих купу паперів, які вона не читала, але з яких випливало, що вона і є директором фірм з Кіпру, Белізу та інших екзотичних країн, зловмисниця отримала за угодою про визнання винуватості з прокурором Спеціалізованої антикорупційної прокуратури два роки умовного позбавлення волі й 850 грн штрафу.

Це, до речі, була єдина особа, яка отримала вирок у справі про мільярдні розтрати, вчинені службовими особами Адміністрації морських портів України, а господарські суди обох інстанцій дійшли висновку, що ця історія з кораблями є вагомою підставою визнати обидва договори недійсними.

Як не заплутатись у нетрях постанов Нацбанку?

Іншим важливим моментом цих господарських справ було питання відповідності вимогам конкурсних торгів банківської гарантії, яку учасники мали надати на підтвердження серйозності своїх намірів: її сума у першому випадку дорівнювала 5 млн грн, у другому — 7 млн грн.

Усі три учасники торгів — «Техморгідрострой», «Ірида» та «Інфлот» — знайшли для себе три різні банки, які погодилися стати їхніми гарантами, після чого принесли від них листи під назвою «Банківська гарантія». З них Адміністрація морських портів України могла дізнатися, що фінансові установи готові заплатити ці гроші організатору торгів у тому піковому випадку, якщо їхні принципали (тобто особи, за яких вони поручаються) раптом поведуться як останні пройдисвіти. Однак судді Господарського суду Києва вирішили, що листи з такою назвою не дають права брати участь у торгах, оскільки, мовляв, потрібно було надати копії договорів банківської гарантії. І виявилися не праві.

За інших обставин такий неправильний висновок міг стати підставою для скасування рішень суду першої інстанції, але суддям Північного господарського суду вистачило кмітливості правильно розтлумачити ситуацію. Щоправда, для цього їм довелося не лише добряче покопирсатися в Господарському і Цивільному кодексах, а й простудіювати від А до Я постанову правління Національного банку України від 15 грудня 2004 року № 639.

Як виявилося, лист під назвою «Банківська гарантія» насправді дає право брати участь у конкурсних торгах, але не завжди. Якщо, наприклад, заява про надання гарантії з боку принципала на адресу банку-гаранта відповідає певним умовам, то вона має силу договору — в тому випадку, коли, звичайно, банк в особі свого керівника напише на ній відповідну резолюцію. В цьому ж випадку заяви «Техморгідрострою», «Іриди» та «Інфлоту» не відповідали вказаним вимогам, а відтак надані ними банківські гарантії не давали права на участь у конкурсі.

Тоді, у серпні 2015-го і в березні 2016-го, службові особи Адміністрації морських портів України, окрім іншого, повинні були з’ясувати ще й цей момент, а потім уже допускати претендентів до тендеру. Але вони цього не зробили, що й дало суддям усі підстави забракувати ці договори. Так, Господарський суд Києва рішеннями від 18 липня 2018 року і 24 січня 2019 року задовольнив два позови Національного антикорупційного бюро України, якими воно просило визнати недійсними два договори, укладені Адміністрацією морських портів України з ТОВ «Техморгідрострой Миколаїв». Постановами Північного апеляційного господарського суду від 13 березня і 14 травня 2019 року ці рішення були залишені без змін. А вже постановами від 20 червня і 1 серпня правильність їхніх висновків підтвердив і Верховний Суд.

До цього слід додати, що в листопаді 2017 року за підсумками розслідування обставин одного з цих двох організованих АМПУ тендерних конкурсів, яке було проведено Антимонопольним комітетом України, ТОВ «Техморгідрострой Миколаїв» і ТОВ «Ірида» були визнані винними в здійсненні антиконкурентних узгоджених дій і піддані штрафу — перше на суму 38 млн грн, друге — 1,466 млн грн.

Джерело: Юридичний вісник України

Судова практика

Дозвіл державному виконавцю на примусове проникнення в помешкання боржника

Євген МОРОЗОВ,
адвокат

Першого листопада Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 826/10431/17, адміністративне провадження № К/9901/735/17 (ЄДРСРУ № 85354633) досліджував питання примусового проникнення виконавця у помешкання боржника.

Згідно зі ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Відповідно до ст. 18 ЦПК судові рішення, що набрали законної сили, обов`язкові для всіх органів державної влади й органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території країни, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, — і за її межами.

Пункт 6 частини 1 статті 4 Закону «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів» та пункт 4 частини 1 статті 2 Закону «Про виконавче провадження» встановлюють принцип (засаду) диспозитивності виконавчого провадження та визначають його обов`язковість при здійсненні виконавчого провадження органами державної виконавчої служби та приватними виконавцями. Відповідно до ст. 1 Закону «Про виконавче провадження» виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) (далі — рішення) — сукупність дій, визначених у цьому законі органів й осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього закону, а також рішеннями, які відповідно до цього закону підлягають примусовому виконанню.

Згідно з частиною 1 статті 5 Закону «Про виконавче провадження», примусове виконання рішень покладається на органи державної виконавчої служби (державних виконавців) та в передбачених цим законом випадках на приватних виконавців, правовий статус та організація діяльності яких встановлюються Законом України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів». Відповідно до пункту 4 частини 3 статті 18 Закону «Про виконавче провадження» під час виконання судових рішень у цивільних справах та рішень інших органів допускається, за наявності вмотивованого рішення суду, примусове проникнення до житла чи іншого володіння фізичної особи, безперешкодно входити на земельні ділянки, до житлових та інших приміщень боржника — фізичної особи, особи, в якої перебуває майно боржника, чи майно та кошти, належні боржникові від інших осіб, проводити в них огляд, у разі потреби примусово відкривати їх в установленому порядку із залученням працівників поліції, опечатувати такі приміщення, арештовувати, опечатувати та вилучати належне боржникові майно, яке там перебуває та на яке згідно із законом можливо звернути стягнення.

Пунктом 13 частини 3 статті 18 Закону «Про виконавче провадження» передбачено право виконавця на звернення до суду з поданням про постановлення вмотивованого рішення про примусове проникнення до житла чи іншого володіння боржника — фізичної або іншої особи, в якої перебуває майно боржника, чи майно та кошти, що належать боржникові від інших осіб.

Між тим, звертаючись до суду із поданням, виконавцю слід довести наступне: боржник достовірно знає про наявність виконавчого провадження та повідомлявся про намір виконавця вчинити виконавчі дії з опису та арешту майна, але чинив цьому перешкоди; боржник ухиляється від проведення виконавчих дій; майно належить боржнику або він має право користування ним; боржник не надавав доступу до майна у відведений для цього час вчинення виконавчих дій.

Окремо слід зазначити, що як регламентовано частиною першою статті 439 ЦПК України, питання про примусове проникнення до житла чи іншого володіння боржника — фізичної особи або особи, в якої знаходиться майно боржника, чи майно та кошти, належні боржникові від інших осіб, або дитина, щодо якої є виконавчий документ про її відібрання, при виконанні судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) вирішується судом за місцезнаходженням житла чи іншого володіння особи або судом, який ухвалив рішення за поданням державного виконавця, приватного виконавця. Вказана норма встановлює особливі правила підсудності, а саме, що подання про примусове проникнення до житла чи іншого володіння боржника розглядається не судом, який видав виконавчий документ, а судом за місцем знаходження житла чи іншого володіння особи. Саме такого висновку дійшла колегія суддів Великої Палати Верховного Суду в постанові від 20 вересня 2018 року у справі № 545/3611/17-ц (провадження № 14-287цс18).

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Судова практика

Межі перегляду за нововиявленими обставинами

Четвертого листопада Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 910/4521/14 (ЄДРСРУ № 85359734) досліджував питання щодо особливостей перегляду судового рішення за нововиявленими обставинами.

До нововиявлених обставин відносяться матеріально-правові факти, на яких ґрунтуються вимоги й заперечення сторін, а також інші факти, що мають значення для правильного вирішення спору. Необхідними ознаками існування нововиявлених обставин є одночасна наявність таких трьох умов: по-перше, їх існування на час розгляду справи, по-друге, те, що ці обставини не могли бути відомі заявникові на час розгляду справи, по-третє, істотність даних обставин для розгляду справи (тобто, коли врахування їх судом мало б наслідком прийняття іншого судового рішення, ніж те, яке було прийняте).

Аналогічні правові висновки висловлено Верховним Судом у постанові від 17 квітня 2018 року у справі № 1510/2—1411/11.

Нововиявлені обставини за своєю юридичною суттю є фактичними даними, що в установленому порядку спростовують факти, які було покладено в основу судового рішення. Ці обставини мають бути відповідним чином засвідчені, тобто підтверджені належними і допустимими доказами. Суд вправі змінити або скасувати судове рішення за нововиявленими обставинами лише за умови, що ці обставини впливають на юридичну оцінку обставин, здійснену судом у судовому рішенні, що переглядається.

Згідно усталеної практики Європейського суду з прав людини (далі — Суд ЄСПЛ) процедура поновлення розгляду справи за нововиявленими обставинами на вимогу сторони провадження для виправлення помилок правосуддя як така не суперечить положенням Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі — Конвенція) за умови відсутності зловживання (пп. 27—28 рішення від 18.11.2004 р. у справі «Правєдная проти Росії», № 69529/01 та п. 46 рішення від 06.12.2005 р. у справі «Попов проти Молдови», № 2). Однак, при цьому ЄСПЛ наголошує, що право на справедливий судовий розгляд, гарантоване п. 1 ст. 6 Конвенції, потрібно тлумачити в світлі Преамбули до Конвенції, яка проголошує принцип верховенства права як частину спільної спадщини держав-учасниць. Одним з аспектів принципу верховенства права є принцип правової певності, який, окрім іншого, передбачає, що якщо суд ухвалив остаточне рішення по суті спору, таке рішення не може бути піддане перегляду (рішення ЄСПЛ у справі «Брумареску проти Румунії» від 28.10.1999 р.). Цей принцип встановлює, що жодна сторона не вправі ставити питання про перегляд остаточного судового рішення, яке набрало чинності, лише задля нового судового розгляду й нового рішення по суті. Перегляд судового рішення не повинен бути замаскованою апеляційною процедурою, а саме лише існування двох позицій щодо способу вирішення спору не є підставою для повторного судового розгляду. Відхилення від цього принципу допустимі лише за наявності виняткових обставин (пп. 51—52 рішення ЄСПЛ у справі «Рябих проти Росії» від 24.06.2003 р.; ухвала Суду щодо прийнятності заяви № 62608/00 «Агротехсервіс проти України»; пп. 42—44 рішення Суду у справі «Желтяков проти України» від 09.06.2011 р.).

Процедура скасування остаточного судового рішення у зв`язку з нововиявленими обставинами передбачає, що існує доказ, який раніше не міг бути доступний, однак він міг би призвести до іншого результату судового розгляду. Особа, яка звертається із заявою про скасування рішення, повинна довести, що в неї не було можливості представити цей доказ на остаточному судовому слуханні, а також те, що цей доказ є вирішальним (пп. 27—34 рішення Суду у справі «Праведная проти Росії» від 18.11.2004 р.).

Не є підставою для перегляду рішення суду за нововиявленими обставинами:

1) переоцінка доказів, оцінених судом у процесі розгляду справи;

2) докази, які не оцінювалися судом, стосовно обставин, що були встановлені судом.

Отже, неподання стороною або особою, яка бере учать у справі, доказу, про який їй було відомо та який підтверджує відповідні обставини, а також відмова суду у прийнятті доказів, не є підставами для перегляду судового рішення у зв’язку з нововиявленими обставинами (постанова ВС від 21 лютого 2018 року справа № 454/3003/14-ц, ЄДРСРУ № 72378039).

Висновок: Процесуальними нормами не передбачено здійснення перегляду судового рішення за нововиявленими обставинами в повному обсязі. Отже, суд переглядає судове рішення за нововиявленими обставинами лише в тих межах, в яких ці обставини впливають на суть рішення.

Євгеній МОРОЗОВ,
адвокат

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Судова практика

Поновлення процесуальних строків на відкриття апеляційного провадження

Євген МОРОЗОВ,
адвокат

Особливості вирішення питання прийняття скарги судом апеляційної інстанції у разі подання останньої після закінчення процесуальних строків.

Двадцятого вересня цього року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 640/18888/18, адміністративне провадження № К/9901/20983/19 (ЄДРСРУ № 84405600) досліджував питання щодо особливості вирішення питання прийняття апеляційної скарги судом апеляційної інстанції у разі подання такої скарги після закінчення процесуальних строків. Правила вирішення питання прийняття апеляційної скарги судом апеляційної інстанції в разі подання такої скарги після закінчення строків, установлених статтею 295 цього кодексу, передбачені частиною третьою статті 298 Кодексу адміністративного судочинства України (далі — КАС України).

Відповідно до цієї статті, апеляційна скарга залишається без руху також у випадку, якщо вона подана після закінчення строків, установлених статтею 295 цього кодексу, і особа, яка її подала, не порушує питання про поновлення цього строку, або якщо підстави, вказані нею в заяві, визнані неповажними. При цьому протягом десяти днів з дня вручення ухвали особа має право звернутися до суду апеляційної інстанції із заявою про поновлення строку або вказати інші підстави для поновлення строку.

Пунктом 4 частини першої статті 299 КАС України передбачено, що якщо скаржником у строк, визначений судом, не подано заяву про поновлення строку на апеляційне оскарження або наведені підстави для поновлення строку на апеляційне оскарження визнані судом неповажними, суд апеляційної інстанції відмовляє у відкритті апеляційного провадження у справі. Тобто, з аналізу наведених положень процесуального закону вбачається, що якщо апеляційна скарга подана після закінчення строку, установленого статтею 295 Кодексу адміністративного судочинства України, й особа не порушує питання про поновлення такого строку, суддя-доповідач залишає апеляційну скаргу без руху, а особа має право звернутися до суду із заявою про поновлення строку протягом десяти днів з дня вручення ухвали про залишення апеляційної скарги без руху.

Якщо особа звернулась із заявою про поновлення строку апеляційного оскарження протягом десяти днів з дня вручення ухвали про залишення апеляційної скарги без руху суд апеляційної інстанції має оцінити наведені в такій заяві підстави і визнати їх поважними чи неповажними. Якщо наведені в заяві про поновлення строку підстави суд апеляційної інстанції визнав неповажними закон надає особі право звернутися із заявою, в якій вказати інші підстави для поновлення строку апеляційного оскарження.

У даній справі суд апеляційної інстанції визнав наведені скаржником у заяві про поновлення строку апеляційного оскарження підстави неповажними, однак у порушення вимог частини третьої статті 298 КАС України, позбавив відповідача права звернутися з заявою із зазначенням в ній інших підстав для поновлення такого строку, відмовивши у відкритті апеляційного провадження. З огляду на викладене, Верховний суд вважає за правильне скасувати ухвалу суду апеляційної інстанції про відмову у відкритті апеляційного провадження з направленням справи до апеляційного адміністративного суду для продовження розгляду, в ході якого питання про прийняття апеляційної скарги судом апеляційної інстанції має бути вирішено у порядку, передбаченому частиною третьою статті 298 Кодексу адміністративного судочинства України.

Висновок

Якщо скаржником пропущено процесуальний строк на подання апеляційної скарги та не подано заяву про поновлення строку на апеляційне оскарження або наведені підстави для поновлення строку на апеляційне оскарження визнані судом неповажними, суддя-доповідач залишає апеляційну скаргу без руху, а особа має право звернутися до суду із заявою про поновлення строку протягом десяти днів з дня вручення ухвали про залишення апеляційної скарги без руху, і якщо наведені в заяві про поновлення строку підстави суд апеляційної інстанції визнає неповажними закон надає особі право звернутися із заявою, в якій вказати інші підстави для поновлення строку апеляційного оскарження. І тільки після цього апеляційна інстанція має право відмовити у відкритті провадження.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

В тренді

© ТОВ "АКТИВЛЕКС", 2018
Використання матеріалів сайту лише за умови посилання (для інтернет-видань - гіперпосилання) на LEXINFORM.COM.UA
Всі права на матеріали, розміщені на порталі LEXINFORM.COM.UA охороняються відповідно до законодавства України.