Connect with us

Судова практика

Золоте дно Махінації керівництва морських портів у світлі практики господарських судів

Юрій КОТНЮК, ЮВУ

Першого серпня Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду ухвалив постанову, якою завершив на користь держави арбітражну частину великої антикорупційної епопеї, пов’язаної з масштабними фінансовими махінаціями в Державному підприємстві «Адміністрація морських портів України». Роль у ній судів господарської юрисдикції полягала в тому, щоб за позовами Національного антикорупційного бюро України визнати недійсними два контракти, укладені згаданим підприємством з одною комерційною структурою на закупівлю робіт на загальну суму в мільярд гривень, оскільки справжня їх вартість, за підрахунками детективів, була завищена приблизно вдвічі.

Годівничка перейшла у спадок новій владі

Адміністрація морських портів України — посідає четверте місце серед найбільших державних підприємств, після Нафтогазу, Енергоатому і Укрзалізниці. Вартість його активів, за офіційними, тобто значно заниженими, даними, оцінюється у 20 мільярдів гривень. У складі її господарства перебуває 13 портів, 263 причали загальною протяжністю понад 40 км і 162 одиниці портового флоту. А в наших умовах — де велике державне підприємство, там поруч і великомасштабні розкрадання державного майна.

Кримінальне провадження за фактом розтрати кількох десятків мільйонів гривень, вчиненої працівниками портового господарства держави у 2012–2015 роках під приводом будівництва гідротехнічних споруд, було відкрите ще 20 жовтня 2015 року слідчими СБУ. Чекісти кваліфікували це правопорушення доволі серйозно — за частиною 5 статті 191 Кримінального кодексу України. Однак суворість, із якою вони вели розслідування, не дуже налякала махінаторів, і вони замість того, щоби причаїтися немов миші й сидіти тихше води нижче трави, розгорнули свою протиправну діяльність у ще більших масштабах.

Протягом останніх років з матеріалів журналістських розслідувань можна було дізнатися, що АМПУ, яка до Революції Гідності була годівничкою для найближчого оточення Януковича, стала після її перемоги годівничкою для однієї з парламентських партій, що мала низку впливових міністерських портфелів в урядах Яценюка і Гройсмана. Причому ця політична сила була молодшим партнером у владній коаліції, тож своє право на це «корито» їй доводилося постійно відстоювати в нелегких боях. Бо, наприклад, керівника АМПУ Андрія Амеліна, призначеного на цю посаду в квітні 2014 року, двічі ув’язнювали працівники різних правоохоронних органів: перший раз у серпні 2016-го року (СБУ), другий — у січні 2018-го (НАБУ). Проте цей чоловік щоразу за рішенням суду виходив із в’язниці під багатомільйонну заставу.

Кримінальній частині цієї історії, кінця поки що, на жаль, не видно, зате більш вдалою була робота правоохоронних органів в арбітражному напрямі. Так, НАБУ, до якого від СБУ перейшла естафета розслідування махінацій у морських портах України, користуючись своїм законним правом, звернулося до Господарського суду Києва з позовом про визнання недійсними двох укладених АМПУ договорів про виконання робіт. З географічної точки зору це пояснюється тим, що резиденція цього підприємства знаходиться в столиці на Контрактовій площі, 10.

Звідки припливли ці кораблі?

Перший з цих договорів на суму 290 мільйонів гривень було укладено 3 серпня 2015 року, другий вартістю 712 млн грн — 11 березня 2016 року. Предметом обох з них була закупівля за державний кошт робіт з поглиблення дна акваторій і підхідних каналів Маріупольського і Бердянського портів. Як того вимагає закон, перед їх укладенням були проведені конкурсні торги, але, на думку детективів НАБУ, всі вони були заточені під заздалегідь визначеного переможця — ТОВ «Техморгідрострой Миколаїв», котрому, відповідно до розробленого махінаторами плану, керівництво Адміністрації морських портів України мало за державні кошти оплатити послуги за значно завищеними цінами, а різницю поділити між учасниками оборудки.

Інші учасники тендерів (у першому випадку це було ТОВ «Ірида», в другому — приватне підприємство «Інфлот-Данубіус Ейдженсі») грали роль таких собі підставних осіб. Тож у двох судово-господарських процесах Адміністрація морських портів України і «Техморгідрострой» виступали в ролі відповідачів, а названі перед цим «роги й копита» — у статусі третіх осіб.

Головним аргументом позивача-НАБУ стала та обставина, що в ході проведення відкритих торгів були грубо порушені вимоги Закону України «Про здійснення державних закупівель». Відтак укладені за наслідками цих торгів договори, відповідно до положень ст. 203 Цивільного кодексу України, мають бути визнані такими, що суперечать інтересам держави і суспільства, а значить, відповідно до вимог ст. 215 ЦКУ, — недійсними. Отже, все просто, лишається тільки довести, що були порушені вимоги закону про держзакупівлі. Але для цього детективам НАБУ довелося поганяти світом чималу кількість паперу.

Так, відповідно до вимог документації конкурсних торгів, розробленої самою ж Адміністрацією морських портів України, фірми-учасниці мусили надати документи, які засвідчували їхнє право власності або право користування днопоглиблювальними плавзасобами і грунтовідвізними суднами, аби організатори тендеру були певні, що перед ними реальні кандидати у виконавці робіт, а не якісь пройдисвіти. Учасники ж надали договори оренди на кораблі з якимись фірмами, зареєстрованими на Кіпрі, у Великій Британії, Белізі та інших екзотичних країнах. Проте документів про те, що судна реально належать саме цим фірмам, надано не було.

Організатори конкурсу в особі відповідних співробітників Адміністрації морських портів України, згідно із законом, повинні були або з’ясувати особи справжніх власників кораблів, або відхилити пропозиції учасників. Але вони замість цього в обох випадках визнали переможцем ТОВ «Техморгідрострой Миколаїв» і зробили все для того, щоб контракти на 1 млрд грн були укладені саме з ними. Зате детективи НАБУ докопалися до правди і встановили, що насправді ці кораблі належали Відкритому акціонерному товариству «Северное морское пароходство» Російської Федерації, ходили під усім відомим триколором і нікому в оренду не передавалися: навіть переговори з цього приводу ні з ким не велися.

У зв’язку з цим епізодом за підроблення документів (ст. 358 Кримінального кодексу України) вироком Приморського суду Одеси від 22 червня 2018 року була засуджена молода жінка. Вона в цій катавасії також грала роль підставної особи: підписавши на прохання своїх знайомих купу паперів, які вона не читала, але з яких випливало, що вона і є директором фірм з Кіпру, Белізу та інших екзотичних країн, зловмисниця отримала за угодою про визнання винуватості з прокурором Спеціалізованої антикорупційної прокуратури два роки умовного позбавлення волі й 850 грн штрафу.

Це, до речі, була єдина особа, яка отримала вирок у справі про мільярдні розтрати, вчинені службовими особами Адміністрації морських портів України, а господарські суди обох інстанцій дійшли висновку, що ця історія з кораблями є вагомою підставою визнати обидва договори недійсними.

Як не заплутатись у нетрях постанов Нацбанку?

Іншим важливим моментом цих господарських справ було питання відповідності вимогам конкурсних торгів банківської гарантії, яку учасники мали надати на підтвердження серйозності своїх намірів: її сума у першому випадку дорівнювала 5 млн грн, у другому — 7 млн грн.

Усі три учасники торгів — «Техморгідрострой», «Ірида» та «Інфлот» — знайшли для себе три різні банки, які погодилися стати їхніми гарантами, після чого принесли від них листи під назвою «Банківська гарантія». З них Адміністрація морських портів України могла дізнатися, що фінансові установи готові заплатити ці гроші організатору торгів у тому піковому випадку, якщо їхні принципали (тобто особи, за яких вони поручаються) раптом поведуться як останні пройдисвіти. Однак судді Господарського суду Києва вирішили, що листи з такою назвою не дають права брати участь у торгах, оскільки, мовляв, потрібно було надати копії договорів банківської гарантії. І виявилися не праві.

За інших обставин такий неправильний висновок міг стати підставою для скасування рішень суду першої інстанції, але суддям Північного господарського суду вистачило кмітливості правильно розтлумачити ситуацію. Щоправда, для цього їм довелося не лише добряче покопирсатися в Господарському і Цивільному кодексах, а й простудіювати від А до Я постанову правління Національного банку України від 15 грудня 2004 року № 639.

Як виявилося, лист під назвою «Банківська гарантія» насправді дає право брати участь у конкурсних торгах, але не завжди. Якщо, наприклад, заява про надання гарантії з боку принципала на адресу банку-гаранта відповідає певним умовам, то вона має силу договору — в тому випадку, коли, звичайно, банк в особі свого керівника напише на ній відповідну резолюцію. В цьому ж випадку заяви «Техморгідрострою», «Іриди» та «Інфлоту» не відповідали вказаним вимогам, а відтак надані ними банківські гарантії не давали права на участь у конкурсі.

Тоді, у серпні 2015-го і в березні 2016-го, службові особи Адміністрації морських портів України, окрім іншого, повинні були з’ясувати ще й цей момент, а потім уже допускати претендентів до тендеру. Але вони цього не зробили, що й дало суддям усі підстави забракувати ці договори. Так, Господарський суд Києва рішеннями від 18 липня 2018 року і 24 січня 2019 року задовольнив два позови Національного антикорупційного бюро України, якими воно просило визнати недійсними два договори, укладені Адміністрацією морських портів України з ТОВ «Техморгідрострой Миколаїв». Постановами Північного апеляційного господарського суду від 13 березня і 14 травня 2019 року ці рішення були залишені без змін. А вже постановами від 20 червня і 1 серпня правильність їхніх висновків підтвердив і Верховний Суд.

До цього слід додати, що в листопаді 2017 року за підсумками розслідування обставин одного з цих двох організованих АМПУ тендерних конкурсів, яке було проведено Антимонопольним комітетом України, ТОВ «Техморгідрострой Миколаїв» і ТОВ «Ірида» були визнані винними в здійсненні антиконкурентних узгоджених дій і піддані штрафу — перше на суму 38 млн грн, друге — 1,466 млн грн.

Джерело: Юридичний вісник України

Судова практика

Завершення орендарем земельної ділянки будівництва є підставою для припинення на його вимогу договору оренди

19 травня 2020 р. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду у справі № 910/10752/19 задовольнив касаційну скаргу позивача, оскільки апеляційний суд помилково застосував до спірних правовідносин положення ст. 120 ЗК України.

Товариство з обмеженою відповідальністю звернулося до господарського суду з позовом до Київської міської ради про розірвання договору оренди земельної ділянки та договору про внесення змін та доповнень до договору оренди земельної ділянки, оскільки завершив будівництво, у зв`язку з чим дію цього договору має бути припинено відповідно до положень ст. 19 Закону України «Про оренду землі» та ч. 1 ст. 141 Земельного кодексу України.

Рішенням господарського суду позов задоволено. Апеляційним судом рішення   скасовано та прийнято нове рішення, яким в задоволенні позову відмовлено з посиланням на те, що матеріалами справи не підтверджено факту припинення використання позивачем наданої йому в оренду земельної ділянки.

У касаційній скарзі ТОВ зазначало, що право позивача як добросовісного орендаря на дострокове припинення дії договору оренди землі у зв`язку із завершенням будівництва на підставі ч. 2 ст. 19 Закону України «Про оренду землі» є способом його розірвання, що диспозитивно унормовано законом, а апеляційний суд помилково застосував до спірних правовідносин положення ст. 120 ЗК України, які не врегульовують питання переходу права власності на багатоквартирний будинок.

Задовольняючи касаційну скаргу, Верховний Суд зазначив, що відповідно до ч.ч. 1 та 2 ст. 651 ЦК України зміна або розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом. Договір може бути змінено або розірвано за рішенням суду на вимогу однієї із сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених договором або законом.

Частиною 2 ст. 19 Закону України «Про оренду землі» передбачено, що після завершення будівництва та прийняття об`єкта в експлуатацію добросовісний орендар земельної ділянки, наданої для потреб будівництва та обслуговування відповідного об`єкта, має право на першочергове укладення договору оренди землі на строк до 50 років або припинення дії договору оренди землі.

На підставі аналізу наведених норм, Верховний Суд дійшов висновку про те, що завершення будівництва та прийняття до експлуатації об`єкта будівництва є підставою для припинення на вимогу орендаря договору оренди земельної ділянки, на якій здійснювалось будівництво, що може бути вчинено також шляхом розірвання договору оренди в судовому порядку, у тому числі і в разі відсутності згоди на припинення договору з боку орендодавця.

Також Верховний Суд критично сприйняв посилання суду апеляційної інстанції на ст. 120 ЗК України як на підставу відмови у задоволенні позовних вимог.

У ч.ч. 1 та 2 ст. 120 ЗК України встановлено, що у разі набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, що перебувають у власності, користуванні іншої особи, припиняється право власності, право користування земельною ділянкою, на якій розташовані ці об`єкти. До особи, яка набула право власності на жилий будинок, будівлю або споруду, розміщені на земельній ділянці, що перебуває у власності іншої особи, переходить право власності на земельну ділянку або її частину, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення. Якщо жилий будинок, будівля або споруда розміщені на земельній ділянці, що перебуває у користуванні, то в разі набуття права власності на ці об`єкти до набувача переходить право користування земельною ділянкою, на якій вони розміщені, на тих самих умовах і в тому ж обсязі, що були у попереднього землекористувача.

Системний аналіз ст. 120 ЗК України свідчить, що наведені правові норми не регулюють питання переходу права власності на багатоквартирний будинок.

Отже оскільки будівництво на орендованій згідно з договором оренди земельній ділянці є завершеним, об`єкт будівництва прийнятий до експлуатації, збудовані об`єкти передані на баланс для обслуговування експлуатуючій організації, Верховний Суд визнав помилковою позицію суду апеляційної інстанції щодо недоведення позивачем факту припинення використання наданої йому в оренду земельної ділянки та обґрунтованим  висновок суду першої інстанцій про припинення орендарем використання орендованої земельної ділянки для будівництва, експлуатації та обслуговування житлового комплексу, у зв`язку з чим договір оренди підлягає розірванню.

Підготував Леонід Лазебний

Повний текст рішення

Читати далі

Судова практика

Державна реєстрація сама по собі не є способом набуття права власності

20 травня 2020 р. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду у справі № 911/1902/19 залишив без задоволення касаційну скаргу   міської ради, яка не довела набуття речового права на майно

Бучанська міська рада звернулась до суду з позовом до Ірпінської міської ради про визнання незаконним та скасування рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень на майновий комплекс; скасування запису про державну реєстрацію прав; скасування свідоцтва про право власності.

Позивач зазначав, що спірний майновий комплекс розташований в адміністративних межах міста Буча та переданий у власність територіальної громади міста Буча на підставі рішення відповідача. Проте відповідач всупереч власному рішенню, а отже незаконно, зареєстрував право комунальної власності на спірний майновий комплекс за собою, чим порушив набуте раніше у встановленому порядку право власності позивача.

Рішенням господарського суду, залишеним без змін постановою апеляційного суду, у задоволенні позову відмовлено з тих мотивів, що позивач не довів порушення з боку відповідача його речового права, на захист якого подано даний позов.

У касаційній скарзі позивач зазначав, що судами не враховано, що відповідач не приймав рішення про набуття територіальною громадою міста Ірпеня права комунальної власності на спірний майновий комплекс, а рішення виконкому міської ради не є правовстановлюючим документом для набуття об`єкта нерухомості у власність, що підтверджується правовим висновком Великої Палати Верховного Суду в постанові від 12 березня 2019 р. у справі № 911/3594/17.

Верховний Суд зазначив, що метою звернення позивача з даним позовом є захист набутого за його твердженням ще в 2007 р. права комунальної власності на спірний майновий комплекс внаслідок передачі м. Ірпінь цього майна у власність територіальної громади м. Буча. Порушення свого права позивач вбачає в оформленні шляхом здійснення державної реєстрації у 2015 р. речового права на спірне майно за територіальною громадою м. Ірпеня (в особі відповідача). Отже, за змістом заявленого позову між м. Буча та м. Ірпінь має місце спір про право власності на нерухоме майно.

У ст. 328 ЦК України визначено презумпцію правомірності набуття права власності. Право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема, із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Статтею 329 ЦК України передбачено, що юридична особа публічного права (до якої належать обидві сторони даного спору) набуває право власності на майно, передане їй у власність, та на майно, набуте нею у власність на підставах, не заборонених законом.

Так, згідно зі ст. 182 ЦК України (у редакції, чинній станом на 2007 р.) право власності та інші речові права на нерухомі речі, обмеження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації.

У постанові від 4 липня 2018 р. у справі № 653/1096/16-ц ВП ВС зазначила, що для цілей визначення наявності в особи права володіння нерухомим майном застосовується принцип реєстраційного підтвердження володіння, який полягає в тому, що особа, яка зареєструвала право власності на об`єкт нерухомості, набуває щодо нього всі повноваження власника, визначені в ч. 1 ст. 317 ЦК України, у тому числі й право володіння.

У період з 2007 по 2015 роки (тобто з моменту, з якого позивач вважає себе власником спірного майна і до моменту реєстрації права власності на це майно за відповідачем) законодавство, яким врегульовано порядок оформлення речових прав на нерухоме майно, неодноразово змінювалось, проте зі збереженням законодавцем загальних вимог щодо обов`язковості здійснення державної реєстрації речового права, тобто визнання правопорядком, як завершальної стадії юридичного складу набуття особою права власності на нерухоме майно.

Отже, державна реєстрація речових прав на нерухоме майно є юридичним фактом, який полягає в офіційному визнанні та підтвердженні державою набутого особою речового права на нерухомість та є елементом в юридичному складі (сукупності юридичних фактів), який призводить до виникнення речових прав. При цьому реєстрація права власності хоча і є необхідною умовою, з якою закон пов`язує виникнення речових прав на нерухоме майно, однак реєстраційні дії є похідними від юридичних фактів, на підставі яких виникають, припиняються чи переходять речові права, тобто державна реєстрація сама по собі не є способом набуття права власності.

Судами встановлено, що позивач, стверджуючи про набуття права власності на спірний майновий комплекс ще у 2007 році, не надав доказів вчинення ним станом на момент звернення з позовом передбаченого чинним законодавством комплексу послідовних юридично значимих дій з оформлення відповідного речового права, які б свідчили про завершення юридичного складу набуття повноважень власника нерухомого майна, тоді як відповідач оформив та здійснив державну реєстрацію права комунальної власності на спірний майновий комплекс у 2015 р.

Верховний Суд звернув увагу, що в цьому випадку між позивачем та відповідачем існує не вирішений у встановленому порядку (зокрема із застосуванням визначеного ЦК України механізму визнання права власності) спір про право власності на об`єкт нерухомого майна. Проте позивач шляхом подання цього позову намагається оспорити право власності відповідача виключно у площині здійснення похідних реєстраційних дій щодо майна. Зазначене з огляду на визначений законодавством порядок набуття речових прав на нерухомість та принцип диспозитивності господарського судочинства (ст. 14 ГПК України) унеможливлює вирішення такого спору судом по суті при розгляді заявлених позовних вимог.

Отже, Верховний Суд ухвалив залишити касаційну скаргу без задоволення, а рішення судів першої та апеляційної інстанції змінити, виклавши їх мотивувальні частини в редакції своєї постанови.

Підготував Леонід Лазебний

Повний текст рішення

Читати далі

Судова практика

Користування землею: Верховний Суд вирішив ще одну важливу правову проблему

Ігор ТЕТЕРЯ,
aдвокат,
засновник
Адвокатського
бюро «Ігоря Тетері»

Після запуску земельної реформи в Україні Велика Палата Верховного Суду активніше почала вирішувати важливі правові проблеми, які стосуються земельних відносин. 

Так, нещодавно ВП ВС винесено дві постанови, що стосуються питання виникнення речових прав селянських (фермерських) господарств (надалі — СФГ) на земельні ділянки, отримані в користування їх засновниками. Це постанова від 23 червня 2020 року у справі № 922/989/18 та постанова від 30 червня 2020 року у справі № 927/79/19.

Передісторія вказаної правової проблеми полягає в тому, що й чинне в минулому й чинне на сьогодні законодавство України передбачає необхідність одержання засновником земельної ділянки, як обов’язкової умови для створення СФГ та набуття ним правосуб’єктності як юридичної особи. Однак, враховуючи, що отримання земельної ділянки, якою в подальшому володітиме та користуватиметься СФГ, відбувається до його створення, оформлюються відповідні правовстановлюючі документи на земельну ділянку на ім’я відповідного засновника-фізичної особи. У зв’язку з цим, на практиці виникає велика кількість спірних ситуацій, які поступово й вирішує Велика Палата Верховного Суду. У вищевказаних постановах ВП ВС вкотре нагадала, що право користування земельною ділянкою, отримане громадянином для створення СФГ, після його створення переходить до останнього.

У постанові від 30 червня 2020 року Велика Падата Верховного Суду зазначила, що якщо таке право користування виникло з договору оренди, то для переходу до СФГ прав та обов’язків орендаря укладення додаткової угоди не вимагається, оскільки такий перехід відбувається в силу закону. А в постанові від 23 червня 2020 року наголосила, що в разі смерті громадянина — засновника СФГ відповідні правомочності та юридичні обов’язки щодо використання земельної ділянки (зокрема, мова йшла про право постійного користування), яка була надана засновнику саме для ведення фермерського господарства, зберігаються за цією юридичною особою до часу припинення діяльності фермерського господарства у встановленому порядку.

Звідси Велика Палата Верховного Суду зробила висновок, що право постійного користування земельною ділянкою, наданою для ведення фермерського господарства його засновнику, не входить до складу спадщини.

Спадкувати можна права померлого засновника (члена) щодо селянського (фермерського) господарства (фермерського господарства), а не земельну ділянку, яка перебуває в користуванні такого господарства.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Новини на емейл

Правові новини від LexInform.

Один раз на день. Найактуальніше.

Facebook

TWITTER

Календар юриста

В тренді

Telegram