Connect with us

Судова практика

Енергетичні махінації Спроба обнулити рішення судів, ухвалених за позовами НАБУ, зазнала краху

Юрій КОТНЮК, ЮВУ

У вересні Єдиний державний реєстр судових рішень нарешті опублікував доволі прецедентний вердикт, який стосується подальшої долі господарських справ, ініційованих Національним антикорупційним бюро України. Йдеться про ухвалу Верховного Суду від 27 серпня, якою було відмовлено в задоволенні заяви черкаського Публічного акціонерного товариства «Азот» про перегляд за виключними обставинами однієї давно програної ним справи. А виключною обставиною стало рішення Конституційного Суду України про скасування норми закону про НАБУ, якою даному відомству надавалося право подавати до господарських судів позови про розірвання правочинів, укладених державними підприємствами.

Борги переводилися на фіктивну фірму

Для того, аби краще зрозуміти ситуацію, розповімо про одну кримінально-корупційну схему, яка доволі успішно практикувалася протягом останніх років у сфері електроенергетики. На даний момент державі ще належать контрольні пакети акцій низки так званих енергодистрибуційних компаній, більш відомих у народі як обленерго. Їх призначення полягає в тому, щоби придбавати електроенергію в енергогенеруючих компаній, яким належать електростанції, і продавати її споживачам, розташованим на території їх обслуговування.

І ось олігархи, яким належать найбільш енергомісткі промислові підприємства, придумали спосіб, як за неї не платити. Для цього була створена фіктивна фірма з гучною назвою Приватне акціонерне товариство «Холдингова компанія «Електромережа», яку очолив такий собі Дмитро Крючков, котрий примудрився побути народним депутатом Верховної Ради V скликання від «Блоку Юлії Тимошенко». Як відомо, це був найкоротший парламент в новітній історії України: через те, що неймовірна кількість народних обранців зрадила своїх виборців і перекинулася на бік грошовитої фракції «Партії Регіонів», тодішній Президент Віктор Ющенко у 2007 році змушений був її розпустити і призначити дострокові вибори. Крючков у цій історії, м’яко кажучи, показав себе з далеко не кращого боку, тож Юлія Тимошенко в подальшому ніколи більше його до своїх передвиборчих списків не включала. Але на пам’ять від тих часів цьому пройдисвітові назавжди залишився факт перебування в статусі народного депутата, що мало надати певну ілюзію солідності й надійності очолюваної ним компанії.

Так от ця компанія з якогось переляку раптом стала придбавати боргові зобов’язання найбільших споживачів електроенергії перед обленерго, у зв’язку з чим у 2015 році стали масово укладатися тристоронні договори про переведення боргу. Один із таких договорів було укладено між ПАТ «Запорізький завод феросплавів», ВАТ «Запоріжжяобленерго» і ПрАТ «ХК «Енергомережа». Сума боргу — 164 мільйони гривень. Ситуація, сподіваюся, зрозуміла. З одного боку — Запорізький завод феросплавів –дуже енергомістке підприємство, одне з найбільших у вітчизняній металургійній галузі, яке фактично належить Ігорю Коломойському. З другого — «Запоріжжяобленерго», 60 відсотків акцій якої належить державі. З третього — фіктивна «Енергомережа», в якої за душею ні гроша, окрім короткострокового депутатства її генерального директора. І ось внаслідок цієї маніпуляції виходило так, що завод уже нічого не винен державному обленерго, яке тепер має пред’являти свої претензії «Рогам і копитам», з яких нема чого взяти. І таких от боргів Крючков по всій країні перед різними належними державі обленерго набрав на суму більше двох мільярдів гривень.

За наведення порядку в галузі взялося НАБУ

Зрозуміло, що такий фокус неможливо було провернути без санкції керівництва Міністерства енергетики і вугільної промисловості України: або самого тодішнього міністра Володимира Демчишина, або когось із його заступників. Коли ж уряд Яценюка пішов у відставку й обленерго, виконуючи команду нового міністра почали витребувати борги з «Енергомережі», з’ясувалося те, що взагалі-то було відомо із самого початку — з неї нема чого взяти. Розслідувати цю справу взялося щойно створене НАБУ, яке в липні 2016 року відкрило низку проваджень за частиною 5 статті 191 Кримінального кодексу України, у якій ідеться про заволодіння чужим майном в особливо великих розмірах шляхом зловживання службовим становищем.

Коли стало гаряче, Дмитро Крючков дременув за кордон, був оголошений в розшук, затриманий правоохоронними органами Німеччини й екстрадований в Україну, але 22 квітня 2019 року вийшов на волю під заставу 7 мільйонів гривень, які йому визначив Солом’янський районний суд Києва, хоча прокурор просив 346 мільйонів. А поки його ловили, НАБУ, користуючись правом, яке було йому надано пунктом 13 частини 1 статті 17 Закону України «Про Національне антикорупційне бюро України», подало до Господарського суду позов про визнання недійсним згаданого вище договору про переведення боргу.

Аби не занурюватися надто глибоко в нетрі Закону України «Про електроенергетику», коротко зазначимо, що відповідно до його положень електричний струм є специфічним товаром, промислові споживачі якого наділені низкою обов’язків, один із яких полягає в тому, що за спожиту ними енергію вони мають платити гроші на спеціальний рахунок у визначену державою банківську установу, причому платити має безпосередній споживач і ніхто, крім нього. Тобто жодних переведень боргу чи його переуступок закон не дозволяє.

Попри ці чіткі й зрозумілі положення судова справа йшла не дуже гладко. Так, Господарський суд Києва своїм рішенням від 29 червня 2017 року в задоволенні позову НАБУ відмовив. Його помилку виправила колегія суддів Київського апеляційного господарського суду, яка своєю постановою від 16 листопада того ж року скасувала вердикт суду першої інстанції й ухвалила нове рішення, яким задовольнила позов. Постановою Верховного Суду від 4 квітня 2018 року вона була залишена без змін.

Олігархи проявили зворушливу єдність

Таким чином Запорізький завод феросплавів мусив таки заплатити 164 мільйони гривень за спожитий струм. І тоді він, не інакше, як від великої образи, подав до КСУ конституційну скаргу, яка стосувалася правомірності того самого пункту 13 частини 1 статті 17 Закону України “Про Національне анткорупційне бюро України», в якому була прописана компетенція даного відомства подавати до суду позови про визнання недійсними угод. Аналітики одразу ж побачили в цьому «руку Коломойського», а політологи почали робити прогнози з приводу того, що згаданий олігарх буде грати неабияку роль у політиці нового глави держави.

Доказова база КСУ грунтувалася на положеннях статті 131-1 Конституції України, відповідно до якої, зокрема, прокуратура, окрім іншого, здійснює ще й представництво інтересів держави в суді, але у виключних випадках. Й хоча Основний Закон не містить прямої заборони іншим державним органам виконувати дану функцію, судді розтлумачили його так, що жоден орган, окрім прокуратури, не може здійснювати представництво державних інтересів у суді. Висновок доволі небезспірний. Такий же небезспірний, як і висновок КСУ 17-річної давності, який дозволяв Леоніду Кучмі обиратися втретє на головну посаду країни, бо згідно логіки суддів виходить, що «один плюс один дорівнює один».

Але, як би там не було, маємо те, що маємо: рішення КСУ є остаточним й оскарженню не підлягає. Його, правда, можна ігнорувати, як це неодноразово робилося в нашій історії з мовчазної згоди найвищих посадових осіб держави, але якщо обійтися без цих крайнощів, то доведеться погодитися з тим, що відтепер ініціювати денонсацію сумнівних угод державних підприємств з комерційними структурами можуть або органи прокуратури, або самі державні підприємства, або засновники цих підприємств, які, зазвичай належать до числа різних міністерств і відомств, тобто державних органів, котрі, з точки зору КСУ, мають право здійснювати представництво державних інтересів у суді, але виключно зі своїх вузькопрофільних питань.

Підсумки судово-позовної роботи Національного антикорупційного бюро нещодавно було оприлюднено його управлінням зовнішніх комунікацій. Так, із січня 2016 року по червень 2019-го цим відомством було подано до господарських судів 44 позови про визнання недійсними договорів, які були укладені керівниками державних підприємств. Станом на 15 серпня 2019 р. із названої кількості позовів господарськими судами України було задоволено 36. За ухваленими ними рішеннями було визнано недійсними 102 правочини, що створило передумови для повернення на користь держави 6,39 мільярдів гривень.

У згаданому рішенні КСУ чітко написано, що воно набирає сили з моменту ухвалення, тобто, як і будь-який інший нормативний акт, зворотної сили не має. А за долю судових рішень, ухвалених за позовами НАБУ, що вже пройшли всі три інстанції, начебто переживати не варто. Але з будь-якого правила є винятки і, згідно Конституції України, закон усе ж таки іноді може мати зворотну силу, якщо це звільняє осіб від відповідальності або пом’якшує її становище. Маючи таку зачіпку, керівники комерційних структур, які мали зиск від виконання вигідних для них, але невигідних державі договорів із держпідприємствами, звичайно, не стали упускати можливість переглянути судові рішення даної категорії за так званими виключними обставинами, після чого масово почали подавати до Верховного Суду заяви відповідного змісту.

У цих своєрідних перегонах першою до фінішу дійшла заява не Запорізького заводу феросплавів, а іншого гіганту індустрії, належного іншому олігарху. Це й був черкаський «Азот», реальним власником якого вважається хімічний магнат України Дмитро Фірташ, який нині перебуває у Відні й очікує вирішення питання про його екстрадицію в США.

Але повернімося на береги Дніпра. Згадане підприємство в аналогічний спосіб уклало з «Енергомережею» і місцевим «Черкасиобленерго» (71 відсоток акцій якого належить державі) аж 18 тристоронніх договорів про переведення боргу. Всі вони також за позовами НАБУ були визнані недійсними, і в усіх випадках законність судових рішень була поставлена під сумнів. Проте недолуга спроба повернути назад колесо історії зазнала краху: колегія суддів Верховного Суду вирішила, що підстав для розгляду заяви про перегляд судового рішення за виключними обставинами немає.

Джерело: Юридичний вісник України

Судова практика

Спір між фізичною особою, яка вважає себе власником частки в товаристві, і фізичною особою, яка володіє цією часткою, є корпоративним

4 березня 2020 р. Велика Палата Верховного Суду у справі № 442/5130/17 залишила без задоволення касаційну скаргу позивача, який наполягав, що спір між фізичними особами щодо частки в статутному капіталі товариства належить розглядати за правилами цивільного судочинства.

Позивач звернувся із позовом до суду, в якому просив витребувати із чужого незаконного володіння на його користь частку у статутному капіталі ТОВ, посилаючись на те, що він був власником цієї частки, що підтверджується нотаріально посвідченими заявами 25 колишніх учасників товариства про вихід зі складу учасників цього товариства і передачу йому (позивачу) належних їм часток, та рішеннями загальних зборів учасників ТОВ, які є чинними та не визнані недійсними у судовому порядку.

Незважаючи на те, що частки у статутному капіталі товариства колишніх 25 учасників вже були відступлені позивачу, ці особи шляхом укладення договорів купівлі-продажу часток у статутному капіталі ТОВ передали свої частки іншій особі, яка подарувала їх відповідачу.

Рішенням міськрайонного суду позов було задоволено з тих мотивів, що частка у розмірі 75,97 % статутного капіталу ТОВ вибула з володіння власника поза його волею та незаконно перебуває у власності відповідача , а тому з урахуванням приписів ч. 3 ст. 388 ЦК України підлягає витребуванню.

Постановою апеляційного суду рішення скасовано, провадження у справі закрито з підстав, передбачених п. 1 ч. 1 ст. 255  ЦПК України з посиланням на те, що спір виник щодо корпоративних прав, а тому належить до юрисдикції господарського суду.

Не погоджуючись із таким рішенням, позивач подав касаційну скаргу, яку обґрунтував тим, що на час його звернення позивача з позовом до суду Господарський процесуальний кодекс України передбачав категорії корпоративних спорів, які мали розглядатися за правилами господарського судочинства, однак цей спір не є корпоративним у розумінні ст. 12 ГПК України, і, виходячи із предмету заявленого позову, має розглядатися за правилами цивільного судочинства.

Верховний Суд дійшов до висновку, що  спір у цій справі виник у зв’язку з тим, що, позивач вважав порушеним своє право, яке пов’язане з позбавленням володіння через ланцюг передач частки, а інтерес позивача полягає в поверненні її з чужого незаконного володіння.

Належним способом захисту такого права й інтересу, за висновком Великої Палати ВС, є вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, і така вимога позивачем була пред’явлена. Стаття 1 ГПК України у редакції, чинній на час відкриття провадження у справі, обмежувала участь фізичних осіб у господарському судочинстві окремими категоріями спорів. За змістом ст. 12 цього ж Кодексу господарським судам були підвідомчі справи у спорах, що виникають з корпоративних відносин, зокрема у спорах між юридичною особою та її учасниками (засновниками, акціонерами, членами), у тому числі учасником, який вибув, а також між учасниками (засновниками, акціонерами, членами) юридичної особи, пов’язаними із створенням, діяльністю, управлінням такої особи.

Корпоративні права – це права особи, частка якої визначається у статутному капіталі (майні) господарської організації, що включають правомочності на участь цієї особи в управлінні господарською організацією, отримання певної частки прибутку (дивідендів) даної організації та активів у разі ліквідації останньої відповідно до закону, а також інші правомочності, передбачені законом та статутними документами (ч. 1 ст. 167 ГК України).

У цій справі спір виник між фізичною особою, яка вважає себе учасником ТОВ з часткою у статутному капіталі товариства, і фізичною особою, яка на момент звернення з позовом до суду володіла цією часткою відповідно до даних Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб – підприємців та громадських формувань. Вирішення такого спору впливає на можливість особи здійснювати свої корпоративні права, що засвідчуються спірною часткою, впливає на склад учасників товариства, а тому спір є корпоративним.

Ураховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що цей спір відповідно до приписів чинного на час відкриття провадження у справі процесуального законодавства підлягає вирішенню в порядку господарського судочинства.

Підготував Леонід Лазебний

Повний текст рішення

Читати далі

Судова практика

Невиконання Держказначейством судового рішення у цивільній справі підлягає оскарженню в порядку адміністративного судочинства

5 травня 2020 р. Велика Палата Верховного Суду у справі № 200/7261/13-ц залишила без задоволення касаційну скаргу особи, яка не додала оригіналу виконавчого листа до заяви про виконання судового рішення.

У березні 2018 р. особа звернулася до Бабушкінського районного суду міста Дніпропетровська зі скаргою, в якій просила зобов`язати керівника Державної казначейської служби України (далі – ДКС України) негайно виконати рішення Бабушкінського районного суду у справі № 200/7261/13-ц про стягнення з ДКС України на користь скаржника 20 000,00 грн в рахунок відшкодування моральної шкоди, обґрунтувавши свою вимогу тим, що ДКС України листом повідомило скаржника про неможливість виконання рішення суду, оскільки до заяви про його виконання не було додано оригіналу виконавчого листа.

Ухвалою районного суду, залишеною без змін апеляційним судом, провадження за скаргою позивача було закрито з тих мотивів, що ДКС України не є органом примусового виконання судових рішень чи учасником, зокрема, стороною виконавчого провадження і відповідно не здійснює заходів з примусового виконання рішень в порядку, визначеному Законом України «Про виконавче провадження», а є центральним органом виконавчої влади. У розумінні ж ст. 19 КАС України зазначений спір має розглядатися в порядку адміністративного судочинства.

Велика Палата Верховного Суду, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи особи та матеріали справи, вказала, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на таке.

За нормами ст. 3 Закону України від 05 червня 2012 р. № 4901-VI «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень» передбачено, що виконання рішень суду про стягнення коштів, боржником за якими є державний орган, здійснюється центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, в межах відповідних бюджетних призначень шляхом списання коштів з рахунків такого державного органу, а в разі відсутності у зазначеного державного органу відповідних призначень – за рахунок коштів, передбачених за бюджетною програмою для забезпечення виконання рішень суду.

За правилами п. 3 Порядку виконання рішень, рішення про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів або боржників виконуються на підставі виконавчих документів виключно органами ДКС України у порядку черговості надходження таких документів.

Аналіз наведених норм в сукупності дав Великій Палаті ВС підстави для висновку, що ДКС України не є ані органом примусового виконання судових рішень, ані його учасником, зокрема стороною виконавчого провадження і відповідно не здійснює заходів з примусового виконання рішень в порядку, визначеному Законом України «Про виконавче провадження», а є встановленою Законом України «Про гарантії  держави щодо виконання судових рішень» особою здійснювати гарантоване державою забезпечення виконання рішень суду способом безспірного списання коштів з рахунку боржника (державного органу, державного підприємства або підприємства, примусова реалізація майна якого забороняється) у визначених Законом України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень» випадках та з урахуванням установлених ним особливостей за рахунок коштів, передбачених за бюджетною програмою для забезпечення виконання рішень суду.

В свою чергу, згідно з положеннями ч. 1 ст. 5 КАС України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб’єкта владних повноважень порушені її права, свободи або інтереси.

Позивач звернувся до суду зі скаргою на рішення ДКС України, яка є суб’єктом владних повноважень отже, судами першої та апеляційної інстанцій, на думку колегії ВС, були правильно застосовані норми права та правильно визначено, що цей судовий спір має ознаки публічно-правового і підлягає розгляду за правилами адміністративного судочинства.

Підготував Леонід Лазебний

Повний текст рішення

Читати далі

Судова практика

Заява, що надійшла на електронну адресу суду з кваліфікованим електронним підписом, вважається належно підписаною

10 червня 2020 р. Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у справі № 226/1863/2018 задовольнив касаційну скаргу адвоката та зазначив, що якщо заява (скарга) надійшла на офіційну електронну поштову скриньку суду, підписана кваліфікованим електронним підписом, про що в матеріалах справи міститься довідка суду, то суд зобов’язаний прийняти та розглянути таку заяву (скаргу), і не може її повертати, залишати без руху чи без розгляду з мотивів її подання неналежним чином.

Особа засобами електронної пошти звернулася до суду з позовом до Державного підприємства про стягнення нарахованої, але невиплаченої заробітної плати.

Ухвалою міського суду позовну заяву залишено без руху для надання позовної заяви в письмовому вигляді із власноручним підписом заявника відповідно до вимог ч. другої ст. 175 ЦПК України та у подальшому повернуто позивачу, у зв`язку з невиконанням зазначених вимог.

Ухвалою апеляційного суду скаргу позивача, подану електронною поштою, залишено без руху для надання апеляційної скарги в письмовому вигляді із власноручним підписом заявника та копії апеляційної скарги для всіх учасників справи відповідно до вимог ст. 356 ЦПК України та у подальшому повернуто, у зв`язку з не усуненням зазначених недоліків в оформленні апеляційної скарги.

У касаційній скарзі позивач, від імені якого діяв адвокат, наполягав, що апеляційна скарга таки була подана у письмовому вигляді, оскільки відповідно до Інструкції з діловодства в місцевих загальних судах, апеляційних судах областей, апеляційних судах міст Києва та Севастополя, Апеляційному суді Автономної Республіки Крим та Вищому спеціалізованому суді України з розгляду цивільних і кримінальних справ електронна пошта, яка надійшла на адресу суду, роздруковується.

Апеляційна скарга була підписана цифровим підписом адвоката та відповідала вимогам Закону України «Про електронний цифровий підпис», що надавало суду апеляційної інстанції можливість встановити авторство позивача.

Верховний Суд зазначив, що відповідно до п. 1 ч. 5 ст. 357 ЦПК України апеляційна скарга не приймається до розгляду і повертається судом апеляційної інстанції, якщо апеляційна скарга подана особою, яка не має процесуальної дієздатності, не підписана, або підписана особою, яка не має права її підписувати, або особою, посадове становище якою не зазначено.

Повертаючи апеляційну скаргу позивача, апеляційний суд виходив із того, що апеляційна скарга не була сформована в системі «Електронний суд», а надійшла до суду апеляційної інстанції електронною поштою, підписана електронним цифровим підписом адвоката.

Відповідно до абз. 2 ч. 8 ст. 14 ЦПК України особи, які зареєстрували офіційні електронні адреси в Єдиній судовій інформаційно-телекомунікаційній системі, можуть подати процесуальні, інші документи, вчинити інші процесуальні дії в електронній формі виключно за допомогою ЄСІТС з використанням власного електронного цифрового підпису, прирівняного до власноручного підпису відповідно до Закону України «Про електронний цифровий підпис», якщо інше не передбачено ЦПК України.

Згідно з ч.ч. 5, 6 та 8 ст. 43 ЦПК України, якщо документи подаються учасниками справи до суду або надсилаються іншим учасникам справи в електронній формі, такі документи скріплюються електронним цифровим підписом учасника справи (його представника).

Із матеріалів справи вбачається, що апеляційна скарга особи, подана її адвокатом, підписана електронним цифровим підписом адвоката, отримана електронною поштою апеляційного суду, що підтверджується довідкою апеляційного суду.

В ухвалі Великої Палати Верховного Суду від 4 лютого 2020 р. у справі № 711/6290/19 (провадження № 14-19зц20) зроблено правовий висновок про те, що якщо апеляційна скарга надійшла на офіційну електронну поштову скриньку суду, підписана кваліфікованим електронним підписом, про що в матеріалах справи міститься довідка суду, то вона вважається підписаною відповідно до вимог ст. 43 ЦПК України.

Враховуючи викладене, Верховний Суд визнав, що апеляційний суд, повертаючи апеляційну скаргу позивача, подану його адвокатом, неправильно застосував положення ст. 356 ЦПК України. Отже, ВС задовольнив касаційну скаргу адвоката та направив справу до суду апеляційної інстанції для вирішення питання про відкриття провадження.

Підготував Леонід Лазебний

Повний текст рішення

Рішення в ЄДРСР

Читати далі

В тренді

Telegram