Connect with us

Судова практика

Наслідки визнання електронних торгів недійсними

Євген МОРОЗОВ,
адвокат

Дванадцятого вересня цього року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 910/13670/18 (ЄДРСРУ № 84214802) досліджував питання щодо наслідків визнання електронних торгів недійсними.

Суб’єктивне право на захист — це юридично закріплена можливість особи використати заходи правоохоронного характеру для поновлення порушеного права і припинення дій, які порушують це право.

Статтею 1212 ЦК України передбачено, що особа, яка набула майно або зберегла його в себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов’язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов’язана повернути майно й тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала.

Положення цієї глави застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події. Положення цієї глави застосовуються також до вимог про: 1) повернення виконаного за недійсним правочином; 2) витребування майна власником із чужого незаконного володіння; 3) повернення виконаного однією зі сторін у зобов’язанні; 4) відшкодування шкоди особою, яка незаконно набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи.

Згідно зі статтею 1213 ЦК України набувач зобов`язаний повернути потерпілому безпідставно набуте майно в натурі. У разі неможливості повернути в натурі потерпілому безпідставно набуте майно відшкодовується його вартість, яка визначається на момент розгляду судом справи про повернення майна.

Виходячи з аналізу правової природи процедури реалізації майна на прилюдних торгах, яка полягає в його продажу, тобто в забезпеченні переходу права власності на майно боржника, на яке звернуто стягнення, до покупця — учасника прилюдних торгів, та враховуючи особливості, передбачені законодавством щодо проведення прилюдних торгів, складання за результатами їх проведення акта проведення прилюдних торгів є оформленням договірних відносин купівлі-продажу майна на публічних торгах, тобто є правочином. Наведене узгоджується з нормами частини четвертої статті 656 ЦК України, за якою до договору купівлі-продажу на біржах, аукціонах (публічних торгах) застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено законом про ці види договорів купівлі-продажу або не випливає з їхньої суті.

Таким чином, правова природа продажу майна з публічних торгів дає підстави для можливості визнання торгів недійсними за правилами визнання недійсними правочинів, зокрема, на підставі норм цивільного законодавства (статей 203, 215 ЦК України) про недійсність правочину як такого, що не відповідає вимогам закону, у разі невиконання вимог щодо процедури, порядку проведення торгів, передбачених Тимчасовим положенням.

За приписами ч. 1 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недотримання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою, третьою, п`ятою та шостою статті 203 ЦК України.

Так, у силу вимог ч. 1 ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Згідно з ч. 3 ст. 215 ЦК України, якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна зі сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним.

Зазначена правова позиція була висловлена в постанові від 22.02.2017 р. Верховного Суду України у справі № 6-2677цс16 та погоджена Верховним Судом у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в постанові від 24 липня 2019 року по справі № 804/9872/15, адміністративне провадження № К/9901/11045/18 (ЄДРСРУ № 83220479).

Більше того, в постанові від 02.05.2018 року у справі № 910/10136/17 Верховний Суд дійшов висновку, що виходячи з аналізу правової процедури реалізації майна на прилюдних торгах, яка полягає в продажу майна, тобто в забезпеченні переходу права власності на майно боржника, на яке звернено стягнення, до покупця — учасника прилюдних торгів, враховуючи особливості, передбачені законодавством щодо проведення прилюдних торгів, складання за їх результатами акта про проведення прилюдних торгів є оформленням договірних відносин купівлі-продажу майна на публічних торгах, а відтак є правочином, відповідно слід встановити порушення саме норм Порядку реалізації арештованого майна. Аналогічна правова позиція висловлена в постанові Верховного суду України від 24.10.2012 року у справі № 6-116цс12 та постановах Верховного Суду від 14.02.2018 року у справі № 490/5475/15.

З огляду на те, що прилюдні торги з реалізації частини нерухомого майна, протокол їх проведення, акт державного виконавця про реалізацію предмета іпотеки — частини нерухомого майна визнані недійсними в судовому порядку, правова підстава для набуття грошових коштів у відповідача, як стягувача (якому безпосередньо були перераховані кошти від реалізації частини нерухомого майна), відпала.

Окремо слід враховувати, що з неукладеного правочину (нездійснення позивачем повного розрахунку за придбане майно у строк, передбачений розділом Х Порядку або відсутність акту про проведення прилюдних торгів) не виникає договірних зобов’язань і він не породжує жодних цивільних правовідносин, в той час, коли недійсний правочин не породжує тих правових наслідків, які притаманні правочинам цього виду, але він породжує правові наслідки, які випливають із його недійсності. Аналогічна правова позиція міститься в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 24 січня 2018 року по справі № 910/8052/17 (ЄДРСРУ № 71773173).

Висновок. Отже, результатом визнання прилюдних торгів недійсними є те, що всі учасники правовідносин, які склалися в процесі здійснення виконавчих дій у межах виконавчого провадження, мають бути повернуті в стан, який передував проведенню прилюдних торгів.

Джерело: Юридичний вісник України

Судова практика

До якого суду звертатися при оскарженні постанов, дій, бездіяльності держвиконавця?

Євген МОРОЗОВ,
адвокат

Шістнадцятого вересня Верховний Суд у складі колегії суддів першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 681/1637/18, провадження № 61-5370св19 (ЄДРСРУ № 84274395) досліджував питання щодо юрисдикційної підсудності справ з приводу оскарження постанов державного виконавця.

Виконання судових рішень є складовою права на справедливий суд та однією з процесуальних гарантій доступу до суду, що передбачено статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 року (далі — Конвенція).

Як відомо, 5 жовтня 2016 року набрав чинності Закон № 1404-VIII та зміни до ЦПК України, внесені відповідно до цього закону. Відповідно до пункту 5 частини першої статті 3 Закону України «Про виконавче провадження» постанови державних виконавців про стягнення виконавчого збору, витрат на проведення виконавчих дій та накладення штрафу є окремими виконавчими документами.

На спірні правовідносини поширюється саме Закон № 1404-VIII, згідно зі статтею 1 якого виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) — це сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.

Відповідно до частин першої та другої статті 27 Закону № 1404-VІІІ виконавчий збір — це збір, що справляється на всій території України за примусове виконання рішення органами державної виконавчої служби. Виконавчий збір стягується з боржника до Державного бюджету України.

За змістом пункту 7 частини другої статті 17 Закону № 1404-VІІІ постанови державного виконавця про стягнення виконавчого збору, витрат на проведення виконавчих дій та накладення штрафу є виконавчими документами. Якщо виконавче провадження закінчено, а виконавчий збір, витрати на проведення виконавчих дій або штраф не стягнуто, відповідна постанова виділяється в окреме провадження і підлягає виконанню в загальному порядку.

Згідно з частиною другою статті 74 Закону № 1404-VIII рішення, дії чи бездіяльність виконавця та посадових осіб органів державної виконавчої служби щодо виконання рішень інших органів (посадових осіб), у тому числі постанов державного виконавця про стягнення виконавчого збору, постанов приватного виконавця про стягнення основної винагороди, витрат виконавчого провадження та штрафів, можуть бути оскаржені сторонами, іншими учасниками та особами до відповідного адміністративного суду в порядку, передбаченому законом.

Відповідно до частин першої та другої статті 27 Закону України «Про виконавче провадження» виконавчий збір — це збір, що стягується на всій території України за примусове виконання рішення органами державної виконавчої служби. Виконавчий збір стягується з боржника до Державного бюджету України. Виконавчий збір стягується державним виконавцем в розмірі 10 відсотків суми, що фактично стягнута, повернута, або вартості майна боржника, переданого стягувачу за виконавчим документом.

Відповідно до ч. 3 ст. 45 Закону України «Про виконавче провадження» основна винагорода приватного виконавця стягується в порядку, передбаченому для стягнення виконавчого збору.

Згідно з частиною другою статті 74 Закону України «Про виконавче провадження» рішення, дії чи бездіяльність виконавця та посадових осіб органів державної виконавчої служби щодо виконання рішень інших органів (посадових осіб), у тому числі постанов державного виконавця про стягнення виконавчого збору, постанов приватного виконавця про стягнення основної винагороди, витрат виконавчого провадження та штрафів, можуть бути оскаржені сторонами, іншими учасниками та особами до відповідного адміністративного суду в порядку, передбаченому законом.

Отже, імперативною нормою — частиною другою статті 74 Закону України «Про виконавче провадження» закріплено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи з приводу оскарження постанов державного виконавця про стягнення виконавчого збору, витрат, пов`язаних з організацією та проведенням виконавчих дій і накладенням штрафу, постанов приватного виконавця про стягнення основної винагороди, прий нятих у виконавчих провадженнях щодо примусового виконання усіх виконавчих документів, незалежно від того, яким органом, у тому числі судом якої юрисдикції, вони видані.

До юрисдикції адміністративних судів належать також справи про оскарження рішень, дій чи бездіяльності державної виконавчої служби, прийнятих (вчинених, допущених) під час примусового виконання постанов державного виконавця про стягнення виконавчого збору, витрат, пов’язаних з організацією та проведенням виконавчих дій і накладенням штрафу, постанов приватного виконавця про стягнення основної винагороди, як виконавчих документів в окремому виконавчому провадженні.

Аналогічні правові висновки викладені Великою Палатою Верховного Суду у постановах від 6 червня 2018 року у справах № 921/16/14-г/15 (провадження № 1293гс18) та № 127/9870/16-ц (провадження № 14-166цс18), від 28 листопада 2018 року у справі № 2-01575/11 (провадження № 14-425цс18), від 13 березня 2019 року у справі № 545/2246/15-ц (провадження № 14-639цс18), від 3 та 10 квітня 2019 року у справах № 370/1288/15 (провадження № 14-612цс18) та № 766/740/17-ц (провадження № 14-664цс18), від 29 травня 2019 року у справі №758/8095/15-ц (провадження №14-134цс19).

У той же час, рішення державного виконавця щодо виконання судового рішення, в тому числі й постанови про арешт майна боржника, можуть бути оскаржені до суду, який видав виконавчий документ.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Судова практика

Енергетичні махінації Спроба обнулити рішення судів, ухвалених за позовами НАБУ, зазнала краху

Юрій КОТНЮК, ЮВУ

У вересні Єдиний державний реєстр судових рішень нарешті опублікував доволі прецедентний вердикт, який стосується подальшої долі господарських справ, ініційованих Національним антикорупційним бюро України. Йдеться про ухвалу Верховного Суду від 27 серпня, якою було відмовлено в задоволенні заяви черкаського Публічного акціонерного товариства «Азот» про перегляд за виключними обставинами однієї давно програної ним справи. А виключною обставиною стало рішення Конституційного Суду України про скасування норми закону про НАБУ, якою даному відомству надавалося право подавати до господарських судів позови про розірвання правочинів, укладених державними підприємствами.

Борги переводилися на фіктивну фірму

Для того, аби краще зрозуміти ситуацію, розповімо про одну кримінально-корупційну схему, яка доволі успішно практикувалася протягом останніх років у сфері електроенергетики. На даний момент державі ще належать контрольні пакети акцій низки так званих енергодистрибуційних компаній, більш відомих у народі як обленерго. Їх призначення полягає в тому, щоби придбавати електроенергію в енергогенеруючих компаній, яким належать електростанції, і продавати її споживачам, розташованим на території їх обслуговування.

І ось олігархи, яким належать найбільш енергомісткі промислові підприємства, придумали спосіб, як за неї не платити. Для цього була створена фіктивна фірма з гучною назвою Приватне акціонерне товариство «Холдингова компанія «Електромережа», яку очолив такий собі Дмитро Крючков, котрий примудрився побути народним депутатом Верховної Ради V скликання від «Блоку Юлії Тимошенко». Як відомо, це був найкоротший парламент в новітній історії України: через те, що неймовірна кількість народних обранців зрадила своїх виборців і перекинулася на бік грошовитої фракції «Партії Регіонів», тодішній Президент Віктор Ющенко у 2007 році змушений був її розпустити і призначити дострокові вибори. Крючков у цій історії, м’яко кажучи, показав себе з далеко не кращого боку, тож Юлія Тимошенко в подальшому ніколи більше його до своїх передвиборчих списків не включала. Але на пам’ять від тих часів цьому пройдисвітові назавжди залишився факт перебування в статусі народного депутата, що мало надати певну ілюзію солідності й надійності очолюваної ним компанії.

Так от ця компанія з якогось переляку раптом стала придбавати боргові зобов’язання найбільших споживачів електроенергії перед обленерго, у зв’язку з чим у 2015 році стали масово укладатися тристоронні договори про переведення боргу. Один із таких договорів було укладено між ПАТ «Запорізький завод феросплавів», ВАТ «Запоріжжяобленерго» і ПрАТ «ХК «Енергомережа». Сума боргу — 164 мільйони гривень. Ситуація, сподіваюся, зрозуміла. З одного боку — Запорізький завод феросплавів –дуже енергомістке підприємство, одне з найбільших у вітчизняній металургійній галузі, яке фактично належить Ігорю Коломойському. З другого — «Запоріжжяобленерго», 60 відсотків акцій якої належить державі. З третього — фіктивна «Енергомережа», в якої за душею ні гроша, окрім короткострокового депутатства її генерального директора. І ось внаслідок цієї маніпуляції виходило так, що завод уже нічого не винен державному обленерго, яке тепер має пред’являти свої претензії «Рогам і копитам», з яких нема чого взяти. І таких от боргів Крючков по всій країні перед різними належними державі обленерго набрав на суму більше двох мільярдів гривень.

За наведення порядку в галузі взялося НАБУ

Зрозуміло, що такий фокус неможливо було провернути без санкції керівництва Міністерства енергетики і вугільної промисловості України: або самого тодішнього міністра Володимира Демчишина, або когось із його заступників. Коли ж уряд Яценюка пішов у відставку й обленерго, виконуючи команду нового міністра почали витребувати борги з «Енергомережі», з’ясувалося те, що взагалі-то було відомо із самого початку — з неї нема чого взяти. Розслідувати цю справу взялося щойно створене НАБУ, яке в липні 2016 року відкрило низку проваджень за частиною 5 статті 191 Кримінального кодексу України, у якій ідеться про заволодіння чужим майном в особливо великих розмірах шляхом зловживання службовим становищем.

Коли стало гаряче, Дмитро Крючков дременув за кордон, був оголошений в розшук, затриманий правоохоронними органами Німеччини й екстрадований в Україну, але 22 квітня 2019 року вийшов на волю під заставу 7 мільйонів гривень, які йому визначив Солом’янський районний суд Києва, хоча прокурор просив 346 мільйонів. А поки його ловили, НАБУ, користуючись правом, яке було йому надано пунктом 13 частини 1 статті 17 Закону України «Про Національне антикорупційне бюро України», подало до Господарського суду позов про визнання недійсним згаданого вище договору про переведення боргу.

Аби не занурюватися надто глибоко в нетрі Закону України «Про електроенергетику», коротко зазначимо, що відповідно до його положень електричний струм є специфічним товаром, промислові споживачі якого наділені низкою обов’язків, один із яких полягає в тому, що за спожиту ними енергію вони мають платити гроші на спеціальний рахунок у визначену державою банківську установу, причому платити має безпосередній споживач і ніхто, крім нього. Тобто жодних переведень боргу чи його переуступок закон не дозволяє.

Попри ці чіткі й зрозумілі положення судова справа йшла не дуже гладко. Так, Господарський суд Києва своїм рішенням від 29 червня 2017 року в задоволенні позову НАБУ відмовив. Його помилку виправила колегія суддів Київського апеляційного господарського суду, яка своєю постановою від 16 листопада того ж року скасувала вердикт суду першої інстанції й ухвалила нове рішення, яким задовольнила позов. Постановою Верховного Суду від 4 квітня 2018 року вона була залишена без змін.

Олігархи проявили зворушливу єдність

Таким чином Запорізький завод феросплавів мусив таки заплатити 164 мільйони гривень за спожитий струм. І тоді він, не інакше, як від великої образи, подав до КСУ конституційну скаргу, яка стосувалася правомірності того самого пункту 13 частини 1 статті 17 Закону України “Про Національне анткорупційне бюро України», в якому була прописана компетенція даного відомства подавати до суду позови про визнання недійсними угод. Аналітики одразу ж побачили в цьому «руку Коломойського», а політологи почали робити прогнози з приводу того, що згаданий олігарх буде грати неабияку роль у політиці нового глави держави.

Доказова база КСУ грунтувалася на положеннях статті 131-1 Конституції України, відповідно до якої, зокрема, прокуратура, окрім іншого, здійснює ще й представництво інтересів держави в суді, але у виключних випадках. Й хоча Основний Закон не містить прямої заборони іншим державним органам виконувати дану функцію, судді розтлумачили його так, що жоден орган, окрім прокуратури, не може здійснювати представництво державних інтересів у суді. Висновок доволі небезспірний. Такий же небезспірний, як і висновок КСУ 17-річної давності, який дозволяв Леоніду Кучмі обиратися втретє на головну посаду країни, бо згідно логіки суддів виходить, що «один плюс один дорівнює один».

Але, як би там не було, маємо те, що маємо: рішення КСУ є остаточним й оскарженню не підлягає. Його, правда, можна ігнорувати, як це неодноразово робилося в нашій історії з мовчазної згоди найвищих посадових осіб держави, але якщо обійтися без цих крайнощів, то доведеться погодитися з тим, що відтепер ініціювати денонсацію сумнівних угод державних підприємств з комерційними структурами можуть або органи прокуратури, або самі державні підприємства, або засновники цих підприємств, які, зазвичай належать до числа різних міністерств і відомств, тобто державних органів, котрі, з точки зору КСУ, мають право здійснювати представництво державних інтересів у суді, але виключно зі своїх вузькопрофільних питань.

Підсумки судово-позовної роботи Національного антикорупційного бюро нещодавно було оприлюднено його управлінням зовнішніх комунікацій. Так, із січня 2016 року по червень 2019-го цим відомством було подано до господарських судів 44 позови про визнання недійсними договорів, які були укладені керівниками державних підприємств. Станом на 15 серпня 2019 р. із названої кількості позовів господарськими судами України було задоволено 36. За ухваленими ними рішеннями було визнано недійсними 102 правочини, що створило передумови для повернення на користь держави 6,39 мільярдів гривень.

У згаданому рішенні КСУ чітко написано, що воно набирає сили з моменту ухвалення, тобто, як і будь-який інший нормативний акт, зворотної сили не має. А за долю судових рішень, ухвалених за позовами НАБУ, що вже пройшли всі три інстанції, начебто переживати не варто. Але з будь-якого правила є винятки і, згідно Конституції України, закон усе ж таки іноді може мати зворотну силу, якщо це звільняє осіб від відповідальності або пом’якшує її становище. Маючи таку зачіпку, керівники комерційних структур, які мали зиск від виконання вигідних для них, але невигідних державі договорів із держпідприємствами, звичайно, не стали упускати можливість переглянути судові рішення даної категорії за так званими виключними обставинами, після чого масово почали подавати до Верховного Суду заяви відповідного змісту.

У цих своєрідних перегонах першою до фінішу дійшла заява не Запорізького заводу феросплавів, а іншого гіганту індустрії, належного іншому олігарху. Це й був черкаський «Азот», реальним власником якого вважається хімічний магнат України Дмитро Фірташ, який нині перебуває у Відні й очікує вирішення питання про його екстрадицію в США.

Але повернімося на береги Дніпра. Згадане підприємство в аналогічний спосіб уклало з «Енергомережею» і місцевим «Черкасиобленерго» (71 відсоток акцій якого належить державі) аж 18 тристоронніх договорів про переведення боргу. Всі вони також за позовами НАБУ були визнані недійсними, і в усіх випадках законність судових рішень була поставлена під сумнів. Проте недолуга спроба повернути назад колесо історії зазнала краху: колегія суддів Верховного Суду вирішила, що підстав для розгляду заяви про перегляд судового рішення за виключними обставинами немає.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Судова практика

Акти, які не створюють юридичних наслідків не підлягають оскарженню в судовому порядку

Предметом для судового розгляду не можуть виступати рішення або акти, що визначають розмір збитків – такий висновок було викладено в постанові Великої Палати від 27.03.2019 р, складеній за результатами розгляду справи №917 / 902/18.

До господарського суду надійшла вимога визнати неправомірним рішення виконавчого комітету міськради. Позивач вимагав скасувати акт комісії, що визначала розмір та порядок відшкодування збитків, завданих територіальній громаді, як наслідок допущення порушень (з боку приватного підприємства) земельного законодавства, а саме за неправомірне використання земельної ділянки.

Посилаючись на п.1 ч.1 ст. 231 Господарського процесуального кодексу, провадження у вищевказаній справі було закрито. У своєму рішенні суд послався на відсутність правових відносин у сфері, що регулюється господарським правом. Відсутні складові елементи і правові підстави, які визначили б цю справу як таку, що підлягає розгляду в господарському суді за підсудністю, дали підстави суддям закрити провадження. У своєму рішенні, суд також додав, що розгляд має бути здійснений за правилами адміністративного судочинства.

Рішення суду першої інстанції було скасовано в апеляційному суді, де була визначена підсудність господарського суду, куди для повторного розгляду були направлені матеріали провадження. Своє рішення в апеляційному суді прийняли, аргументуючи статусом відповідача: він не виступає як орган владних повноважень, в спірних питаннях, що виникають у сфері здійснення повноважень в земельних відносинах. Помилковим цю постанову апеляційного суду визнали у Великій Палаті. Рішення було аргументовано, з урахуванням таких обставин, що вимагають уваги при розгляді справи:

  • У цій суперечці позивач виступає в ролі землекористувача, а питання щодо правомірності дій відповідача є предметом спору. Зокрема мова йде про прийняте рішення, стосовно затвердженого розміру понесених збитків, внаслідок порушень земельного права. Правомірність дій Виконкому, підтверджується змістом п.2 Порядку визначення та відшкодування збитків власникам землі. Вважаючи, що органу місцевого самоврядування з боку позивача було завдано збитків, еквівалентних сумі неотриманих доходів, Виконкомом в рамках покладених на орган повноважень, був складений відповідний акт, що визначає відшкодування збитків.
  • Згідно з нормами п.2 вказаного Порядку, повноваження відповідача обмежені проведенням розрахунку завданих збитків. Але в примусовому порядку їх відшкодування не може бути здійснено за рішенням Виконкому.

Висновок, який випливає з попередніх пунктів: юридичні наслідки для позивача не можуть наступити в результаті рішення, прийнятого Виконкомом. Отже, порушення прав приватного підприємства, який виступив на ролі позивача, не мало місця в даному спорі. З огляду на обставини, предмет судового захисту у справі відсутній.

Читати далі

В тренді

© ТОВ "АКТИВЛЕКС", 2018
Використання матеріалів сайту лише за умови посилання (для інтернет-видань - гіперпосилання) на LEXINFORM.COM.UA
Всі права на матеріали, розміщені на порталі LEXINFORM.COM.UA охороняються відповідно до законодавства України.