Connect with us

Судова практика

Наслідки визнання електронних торгів недійсними

Євген МОРОЗОВ,
адвокат

Дванадцятого вересня цього року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 910/13670/18 (ЄДРСРУ № 84214802) досліджував питання щодо наслідків визнання електронних торгів недійсними.

Суб’єктивне право на захист — це юридично закріплена можливість особи використати заходи правоохоронного характеру для поновлення порушеного права і припинення дій, які порушують це право.

Статтею 1212 ЦК України передбачено, що особа, яка набула майно або зберегла його в себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов’язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов’язана повернути майно й тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала.

Положення цієї глави застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події. Положення цієї глави застосовуються також до вимог про: 1) повернення виконаного за недійсним правочином; 2) витребування майна власником із чужого незаконного володіння; 3) повернення виконаного однією зі сторін у зобов’язанні; 4) відшкодування шкоди особою, яка незаконно набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи.

Згідно зі статтею 1213 ЦК України набувач зобов`язаний повернути потерпілому безпідставно набуте майно в натурі. У разі неможливості повернути в натурі потерпілому безпідставно набуте майно відшкодовується його вартість, яка визначається на момент розгляду судом справи про повернення майна.

Виходячи з аналізу правової природи процедури реалізації майна на прилюдних торгах, яка полягає в його продажу, тобто в забезпеченні переходу права власності на майно боржника, на яке звернуто стягнення, до покупця — учасника прилюдних торгів, та враховуючи особливості, передбачені законодавством щодо проведення прилюдних торгів, складання за результатами їх проведення акта проведення прилюдних торгів є оформленням договірних відносин купівлі-продажу майна на публічних торгах, тобто є правочином. Наведене узгоджується з нормами частини четвертої статті 656 ЦК України, за якою до договору купівлі-продажу на біржах, аукціонах (публічних торгах) застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено законом про ці види договорів купівлі-продажу або не випливає з їхньої суті.

Таким чином, правова природа продажу майна з публічних торгів дає підстави для можливості визнання торгів недійсними за правилами визнання недійсними правочинів, зокрема, на підставі норм цивільного законодавства (статей 203, 215 ЦК України) про недійсність правочину як такого, що не відповідає вимогам закону, у разі невиконання вимог щодо процедури, порядку проведення торгів, передбачених Тимчасовим положенням.

За приписами ч. 1 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недотримання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою, третьою, п`ятою та шостою статті 203 ЦК України.

Так, у силу вимог ч. 1 ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Згідно з ч. 3 ст. 215 ЦК України, якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна зі сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним.

Зазначена правова позиція була висловлена в постанові від 22.02.2017 р. Верховного Суду України у справі № 6-2677цс16 та погоджена Верховним Судом у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в постанові від 24 липня 2019 року по справі № 804/9872/15, адміністративне провадження № К/9901/11045/18 (ЄДРСРУ № 83220479).

Більше того, в постанові від 02.05.2018 року у справі № 910/10136/17 Верховний Суд дійшов висновку, що виходячи з аналізу правової процедури реалізації майна на прилюдних торгах, яка полягає в продажу майна, тобто в забезпеченні переходу права власності на майно боржника, на яке звернено стягнення, до покупця — учасника прилюдних торгів, враховуючи особливості, передбачені законодавством щодо проведення прилюдних торгів, складання за їх результатами акта про проведення прилюдних торгів є оформленням договірних відносин купівлі-продажу майна на публічних торгах, а відтак є правочином, відповідно слід встановити порушення саме норм Порядку реалізації арештованого майна. Аналогічна правова позиція висловлена в постанові Верховного суду України від 24.10.2012 року у справі № 6-116цс12 та постановах Верховного Суду від 14.02.2018 року у справі № 490/5475/15.

З огляду на те, що прилюдні торги з реалізації частини нерухомого майна, протокол їх проведення, акт державного виконавця про реалізацію предмета іпотеки — частини нерухомого майна визнані недійсними в судовому порядку, правова підстава для набуття грошових коштів у відповідача, як стягувача (якому безпосередньо були перераховані кошти від реалізації частини нерухомого майна), відпала.

Окремо слід враховувати, що з неукладеного правочину (нездійснення позивачем повного розрахунку за придбане майно у строк, передбачений розділом Х Порядку або відсутність акту про проведення прилюдних торгів) не виникає договірних зобов’язань і він не породжує жодних цивільних правовідносин, в той час, коли недійсний правочин не породжує тих правових наслідків, які притаманні правочинам цього виду, але він породжує правові наслідки, які випливають із його недійсності. Аналогічна правова позиція міститься в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 24 січня 2018 року по справі № 910/8052/17 (ЄДРСРУ № 71773173).

Висновок. Отже, результатом визнання прилюдних торгів недійсними є те, що всі учасники правовідносин, які склалися в процесі здійснення виконавчих дій у межах виконавчого провадження, мають бути повернуті в стан, який передував проведенню прилюдних торгів.

Джерело: Юридичний вісник України

Судова практика

Спір між фізичною особою, яка вважає себе власником частки в товаристві, і фізичною особою, яка володіє цією часткою, є корпоративним

4 березня 2020 р. Велика Палата Верховного Суду у справі № 442/5130/17 залишила без задоволення касаційну скаргу позивача, який наполягав, що спір між фізичними особами щодо частки в статутному капіталі товариства належить розглядати за правилами цивільного судочинства.

Позивач звернувся із позовом до суду, в якому просив витребувати із чужого незаконного володіння на його користь частку у статутному капіталі ТОВ, посилаючись на те, що він був власником цієї частки, що підтверджується нотаріально посвідченими заявами 25 колишніх учасників товариства про вихід зі складу учасників цього товариства і передачу йому (позивачу) належних їм часток, та рішеннями загальних зборів учасників ТОВ, які є чинними та не визнані недійсними у судовому порядку.

Незважаючи на те, що частки у статутному капіталі товариства колишніх 25 учасників вже були відступлені позивачу, ці особи шляхом укладення договорів купівлі-продажу часток у статутному капіталі ТОВ передали свої частки іншій особі, яка подарувала їх відповідачу.

Рішенням міськрайонного суду позов було задоволено з тих мотивів, що частка у розмірі 75,97 % статутного капіталу ТОВ вибула з володіння власника поза його волею та незаконно перебуває у власності відповідача , а тому з урахуванням приписів ч. 3 ст. 388 ЦК України підлягає витребуванню.

Постановою апеляційного суду рішення скасовано, провадження у справі закрито з підстав, передбачених п. 1 ч. 1 ст. 255  ЦПК України з посиланням на те, що спір виник щодо корпоративних прав, а тому належить до юрисдикції господарського суду.

Не погоджуючись із таким рішенням, позивач подав касаційну скаргу, яку обґрунтував тим, що на час його звернення позивача з позовом до суду Господарський процесуальний кодекс України передбачав категорії корпоративних спорів, які мали розглядатися за правилами господарського судочинства, однак цей спір не є корпоративним у розумінні ст. 12 ГПК України, і, виходячи із предмету заявленого позову, має розглядатися за правилами цивільного судочинства.

Верховний Суд дійшов до висновку, що  спір у цій справі виник у зв’язку з тим, що, позивач вважав порушеним своє право, яке пов’язане з позбавленням володіння через ланцюг передач частки, а інтерес позивача полягає в поверненні її з чужого незаконного володіння.

Належним способом захисту такого права й інтересу, за висновком Великої Палати ВС, є вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, і така вимога позивачем була пред’явлена. Стаття 1 ГПК України у редакції, чинній на час відкриття провадження у справі, обмежувала участь фізичних осіб у господарському судочинстві окремими категоріями спорів. За змістом ст. 12 цього ж Кодексу господарським судам були підвідомчі справи у спорах, що виникають з корпоративних відносин, зокрема у спорах між юридичною особою та її учасниками (засновниками, акціонерами, членами), у тому числі учасником, який вибув, а також між учасниками (засновниками, акціонерами, членами) юридичної особи, пов’язаними із створенням, діяльністю, управлінням такої особи.

Корпоративні права – це права особи, частка якої визначається у статутному капіталі (майні) господарської організації, що включають правомочності на участь цієї особи в управлінні господарською організацією, отримання певної частки прибутку (дивідендів) даної організації та активів у разі ліквідації останньої відповідно до закону, а також інші правомочності, передбачені законом та статутними документами (ч. 1 ст. 167 ГК України).

У цій справі спір виник між фізичною особою, яка вважає себе учасником ТОВ з часткою у статутному капіталі товариства, і фізичною особою, яка на момент звернення з позовом до суду володіла цією часткою відповідно до даних Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб – підприємців та громадських формувань. Вирішення такого спору впливає на можливість особи здійснювати свої корпоративні права, що засвідчуються спірною часткою, впливає на склад учасників товариства, а тому спір є корпоративним.

Ураховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що цей спір відповідно до приписів чинного на час відкриття провадження у справі процесуального законодавства підлягає вирішенню в порядку господарського судочинства.

Підготував Леонід Лазебний

Повний текст рішення

Читати далі

Судова практика

Невиконання Держказначейством судового рішення у цивільній справі підлягає оскарженню в порядку адміністративного судочинства

5 травня 2020 р. Велика Палата Верховного Суду у справі № 200/7261/13-ц залишила без задоволення касаційну скаргу особи, яка не додала оригіналу виконавчого листа до заяви про виконання судового рішення.

У березні 2018 р. особа звернулася до Бабушкінського районного суду міста Дніпропетровська зі скаргою, в якій просила зобов`язати керівника Державної казначейської служби України (далі – ДКС України) негайно виконати рішення Бабушкінського районного суду у справі № 200/7261/13-ц про стягнення з ДКС України на користь скаржника 20 000,00 грн в рахунок відшкодування моральної шкоди, обґрунтувавши свою вимогу тим, що ДКС України листом повідомило скаржника про неможливість виконання рішення суду, оскільки до заяви про його виконання не було додано оригіналу виконавчого листа.

Ухвалою районного суду, залишеною без змін апеляційним судом, провадження за скаргою позивача було закрито з тих мотивів, що ДКС України не є органом примусового виконання судових рішень чи учасником, зокрема, стороною виконавчого провадження і відповідно не здійснює заходів з примусового виконання рішень в порядку, визначеному Законом України «Про виконавче провадження», а є центральним органом виконавчої влади. У розумінні ж ст. 19 КАС України зазначений спір має розглядатися в порядку адміністративного судочинства.

Велика Палата Верховного Суду, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи особи та матеріали справи, вказала, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на таке.

За нормами ст. 3 Закону України від 05 червня 2012 р. № 4901-VI «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень» передбачено, що виконання рішень суду про стягнення коштів, боржником за якими є державний орган, здійснюється центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, в межах відповідних бюджетних призначень шляхом списання коштів з рахунків такого державного органу, а в разі відсутності у зазначеного державного органу відповідних призначень – за рахунок коштів, передбачених за бюджетною програмою для забезпечення виконання рішень суду.

За правилами п. 3 Порядку виконання рішень, рішення про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів або боржників виконуються на підставі виконавчих документів виключно органами ДКС України у порядку черговості надходження таких документів.

Аналіз наведених норм в сукупності дав Великій Палаті ВС підстави для висновку, що ДКС України не є ані органом примусового виконання судових рішень, ані його учасником, зокрема стороною виконавчого провадження і відповідно не здійснює заходів з примусового виконання рішень в порядку, визначеному Законом України «Про виконавче провадження», а є встановленою Законом України «Про гарантії  держави щодо виконання судових рішень» особою здійснювати гарантоване державою забезпечення виконання рішень суду способом безспірного списання коштів з рахунку боржника (державного органу, державного підприємства або підприємства, примусова реалізація майна якого забороняється) у визначених Законом України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень» випадках та з урахуванням установлених ним особливостей за рахунок коштів, передбачених за бюджетною програмою для забезпечення виконання рішень суду.

В свою чергу, згідно з положеннями ч. 1 ст. 5 КАС України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб’єкта владних повноважень порушені її права, свободи або інтереси.

Позивач звернувся до суду зі скаргою на рішення ДКС України, яка є суб’єктом владних повноважень отже, судами першої та апеляційної інстанцій, на думку колегії ВС, були правильно застосовані норми права та правильно визначено, що цей судовий спір має ознаки публічно-правового і підлягає розгляду за правилами адміністративного судочинства.

Підготував Леонід Лазебний

Повний текст рішення

Читати далі

Судова практика

Заява, що надійшла на електронну адресу суду з кваліфікованим електронним підписом, вважається належно підписаною

10 червня 2020 р. Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у справі № 226/1863/2018 задовольнив касаційну скаргу адвоката та зазначив, що якщо заява (скарга) надійшла на офіційну електронну поштову скриньку суду, підписана кваліфікованим електронним підписом, про що в матеріалах справи міститься довідка суду, то суд зобов’язаний прийняти та розглянути таку заяву (скаргу), і не може її повертати, залишати без руху чи без розгляду з мотивів її подання неналежним чином.

Особа засобами електронної пошти звернулася до суду з позовом до Державного підприємства про стягнення нарахованої, але невиплаченої заробітної плати.

Ухвалою міського суду позовну заяву залишено без руху для надання позовної заяви в письмовому вигляді із власноручним підписом заявника відповідно до вимог ч. другої ст. 175 ЦПК України та у подальшому повернуто позивачу, у зв`язку з невиконанням зазначених вимог.

Ухвалою апеляційного суду скаргу позивача, подану електронною поштою, залишено без руху для надання апеляційної скарги в письмовому вигляді із власноручним підписом заявника та копії апеляційної скарги для всіх учасників справи відповідно до вимог ст. 356 ЦПК України та у подальшому повернуто, у зв`язку з не усуненням зазначених недоліків в оформленні апеляційної скарги.

У касаційній скарзі позивач, від імені якого діяв адвокат, наполягав, що апеляційна скарга таки була подана у письмовому вигляді, оскільки відповідно до Інструкції з діловодства в місцевих загальних судах, апеляційних судах областей, апеляційних судах міст Києва та Севастополя, Апеляційному суді Автономної Республіки Крим та Вищому спеціалізованому суді України з розгляду цивільних і кримінальних справ електронна пошта, яка надійшла на адресу суду, роздруковується.

Апеляційна скарга була підписана цифровим підписом адвоката та відповідала вимогам Закону України «Про електронний цифровий підпис», що надавало суду апеляційної інстанції можливість встановити авторство позивача.

Верховний Суд зазначив, що відповідно до п. 1 ч. 5 ст. 357 ЦПК України апеляційна скарга не приймається до розгляду і повертається судом апеляційної інстанції, якщо апеляційна скарга подана особою, яка не має процесуальної дієздатності, не підписана, або підписана особою, яка не має права її підписувати, або особою, посадове становище якою не зазначено.

Повертаючи апеляційну скаргу позивача, апеляційний суд виходив із того, що апеляційна скарга не була сформована в системі «Електронний суд», а надійшла до суду апеляційної інстанції електронною поштою, підписана електронним цифровим підписом адвоката.

Відповідно до абз. 2 ч. 8 ст. 14 ЦПК України особи, які зареєстрували офіційні електронні адреси в Єдиній судовій інформаційно-телекомунікаційній системі, можуть подати процесуальні, інші документи, вчинити інші процесуальні дії в електронній формі виключно за допомогою ЄСІТС з використанням власного електронного цифрового підпису, прирівняного до власноручного підпису відповідно до Закону України «Про електронний цифровий підпис», якщо інше не передбачено ЦПК України.

Згідно з ч.ч. 5, 6 та 8 ст. 43 ЦПК України, якщо документи подаються учасниками справи до суду або надсилаються іншим учасникам справи в електронній формі, такі документи скріплюються електронним цифровим підписом учасника справи (його представника).

Із матеріалів справи вбачається, що апеляційна скарга особи, подана її адвокатом, підписана електронним цифровим підписом адвоката, отримана електронною поштою апеляційного суду, що підтверджується довідкою апеляційного суду.

В ухвалі Великої Палати Верховного Суду від 4 лютого 2020 р. у справі № 711/6290/19 (провадження № 14-19зц20) зроблено правовий висновок про те, що якщо апеляційна скарга надійшла на офіційну електронну поштову скриньку суду, підписана кваліфікованим електронним підписом, про що в матеріалах справи міститься довідка суду, то вона вважається підписаною відповідно до вимог ст. 43 ЦПК України.

Враховуючи викладене, Верховний Суд визнав, що апеляційний суд, повертаючи апеляційну скаргу позивача, подану його адвокатом, неправильно застосував положення ст. 356 ЦПК України. Отже, ВС задовольнив касаційну скаргу адвоката та направив справу до суду апеляційної інстанції для вирішення питання про відкриття провадження.

Підготував Леонід Лазебний

Повний текст рішення

Рішення в ЄДРСР

Читати далі

В тренді

Telegram