Формальний характер заяви про прийняття спадщини не може бути підставою для ненабуття права на спадщину чи тлумачитися як відмова від спадщини - LexInform: Правові та юридичні новини, юридична практика, коментарі
Connect with us

Судова практика

Формальний характер заяви про прийняття спадщини не може бути підставою для ненабуття права на спадщину чи тлумачитися як відмова від спадщини

Дата публікації:

26 травня 2021 р. Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у справі № 159/4322/14-ц скасував рішення судів попередніх інстанцій, які дійшли помилкових висновків, що на момент відкриття спадщини позивачка була працездатною особою.

Особа звернулася до суду з позовом до спадкоємця за заповітом про визнання права власності на обов`язкову частку у спадковому майні. Як третіх осіб залучено приватних нотаріусів.

Позивачка обґрунтовувала свої вимоги тим, що її батько склав заповіт, а відповідач подав приватному нотаріусу заяву про прийняття спадщини за заповітом. При цьому вона є спадкоємцем першої черги за законом і подала приватному нотаріусу у встановлений строк заяву про прийняття спадщини. Крім цього, з підстав ст. 1241 ЦК України вона має право на обов`язкову частку у спадщині у розмірі 1/2 частини спадкового майна, оскільки є інвалідом дитинства другої групи.

Рішенням міськрайонного суду, залишеним без змін апеляційним судом, у задоволенні позову відмовлено з тих мотивів, що позивачка не була непрацездатною особою, не була визнана особою з інвалідністю на момент відкриття спадщини, а встановлення їй другої групи інвалідності з причиною «інвалід дитинства» з необхідністю повторного проведення огляду, вже після смерті спадкодавця, на переконання суду, не є підставою для визнання її непрацездатною на момент смерті спадкодавця.

Найважливіші юридичні новини. Підписуйтесь на LexInform в Telegram

Розглянувши касаційну скаргу позивачки, Верховний Суд вказав, що перелік осіб, які мають право на обов`язкову частку, визначений ст. 1241 ЦК України, є вичерпним і не підлягає розширеному тлумаченню.

Вирішуючи питання про те, чи була позивачка особою, яка має право на обов`язкову частку у спадковому майні, суди першої та апеляційної інстанцій не з`ясували питання правової природи статусу особи з інвалідністю з дитинства.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 15 травня 2019 р. у справі № 330/2181/16-а наголосила на тому, що визначення терміну «інвалід з дитинства» не міститься ані в Законі України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в України» (назва закону в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин), ані в Законі України «Про державну соціальну допомогу інвалідам з дитинства та дітям-інвалідам» (назва закону в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин).

При цьому за змістом абз. 2 п. 26 Положення про порядок, умови та критерії встановлення інвалідності, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 3 грудня 2009 р. № 1317, інвалідність з дитинства розглядається як причина інвалідності. Згідно з п. 14 цього Положення причинний зв`язок інвалідності з хворобами, перенесеними у дитинстві, установлюється за наявності документів лікувально-профілактичних закладів, що свідчать про початок захворювання або травму, перенесену до вісімнадцятирічного віку.

У цій справі, зазначаючи, що причиною інвалідності позивачки є інвалідність з дитинства, МСЕК підтвердила, що інвалідність настала у дитинстві заявника, тому обґрунтованим є висновок про те, що на момент відкриття спадщини позивачка була особою з інвалідністю з дитинства. Суди першої та апеляційної інстанцій встановили, що позивачка перебуває на обліку в обласній психіатричній лікарні з 1991 р., а у 2012 р. висновком МСЕК їй встановлено другу групу інвалідності, причиною інвалідності є інвалідність з дитинства (тобто такий стійкий розлад функцій організму позивача настав до досягнення нею вісімнадцятирічного віку).

Враховуючи конкретні обставини справи та особливості статусу позивачки, Верховний Суд наголосив, що позивачка станом на день відкриття спадщини була непрацездатною в силу стану свого здоров`я, такий її стан відповідним висновок підтверджено ретроспективно.

Верховний Суд також наголосив, що вирішальним у визначенні, чи була особа працездатною на момент відкриття спадщини, є не той факт, чи могла фізично особа працювати, а чи відносилася така особа до категорії працездатних осіб. Непрацездатні громадяни – це особи, які досягли встановленого ст. 26 цього Закону пенсійного віку, або особи з інвалідністю, у тому числі діти з інвалідністю, а також особи, які мають право на пенсію у зв`язку з втратою годувальника відповідно до закону (ст. 1 Закону України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування»). Таким чином, той факт, що спадкоємець на момент відкриття спадщини була особою з інвалідністю підтверджує, що така особа відповідно до ст. 1 Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» є непрацездатною особою відповідно до Закону.

При цьому Верховний Суд визнав помилковими висновки судів про те, що позивачка підтвердила, що не є особою, яка має право на обов`язкову частку у спадковому майні, оскільки за змістом дослідженої судами заяви вона не відмовлялася від обов`язкової частки, навпаки, звернулася до приватного нотаріуса із заявою про прийняття спадщини, таким чином претендуючи на отримання прав на неї.

Зміст заяви про прийняття спадщини має доволі формальний характер та не може бути підставою для ненабуття позивачем права на спадщину в частині обов`язкової частки, а так само не може тлумачитися як відмова від спадщини.

Отже, Верховний Суд скасував рішення судів першої та апеляційної інстанцій, ухвалив нове рішення про часткове задоволення позову про визнання за позивачкою права власності на обов`язкову частку у спадковому майні.

Підготував Леонід Лазебний

Повний текст рішення

Судова практика

Підтвердження форс-мажорних обставин не може бути підставою для примусового внесення змін до договору, якщо самим договором це не передбачено

Опубліковано

on

От

1 червня 2021 р. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду у справі № 910/9258/20 залишив без задоволення касаційну скаргу позивача, який вимагав зменшення орендної плати через епідемічні обмеження.

ТОВ «ФК «Інвестохіллс Веста» звернулась до суду з позовом до ТОВ «Київ Східний» про визнання укладеним договору про внесення змін до договорів суборенди та обслуговування щодо зменшення платежів за договорами суборенди.

Позов обґрунтовано тим, що позивач не зміг користуватись орендованими приміщеннями у зв`язку з уведенням карантинних обмежень постановою КМУ від 11 березня 2020 р. № 211 «Про запобігання поширенню на території України коронавірусу COVID-19», що є підставою для внесення змін до договорів суборенди в частині зменшення орендних платежів.

Читайте також: Пролонгація договору оренди нерухомого майна та продовження договору оренди на новий строк внаслідок реалізації переважного права – не одне й те саме

Найважливіші юридичні новини. Підписуйтесь на LexInform в Telegram

Рішенням господарського суду, залишеним без змін апеляційним судом, у задоволенні позову відмовлено з тих мотивів, що позивач, обмежившись загальним посиланням на існування карантинних заходів, не довів факту неможливості користування орендованими приміщеннями в повному обсязі.

Розглянувши касаційну скаргу позивача, Верховний Суд вказав, що причиною виникнення спору у справі стало питання щодо наявності чи відсутності підстав для внесення змін до договорів суборенди щодо зменшення суми платежів у зв’язку із твердженням позивача про наявність форс-мажорних обставин (карантину), які сторони на момент укладення зазначених договорів не могли передбачити.

Читайте також: Карантин як форс-мажорна обставина

Відповідно до приписів ст.ст. 11, 525, 526, 629 ЦК України договір як підстава для виникнення цивільних прав та обов’язків є обов’язковим для виконання сторонами і за загальним правилом, встановленим як господарським, так і цивільним законодавством, зміна та розірвання договорів допускається лише за згодою сторін або в судовому порядку (у разі відсутності згоди іншої сторони, яка отримала відповідну вимогу/пропозицію).

Суди попередніх інстанцій встановили, що позивач має основним видом діяльності   надання фінансових послуг, провадження яких із уведенням протиепідемічних заходів не було заборонено.

Читайте також: Форс-мажор і бізнеc. Стилі просування послуг юридичних компаній у період карантину

Верховний Суд також звернув увагу на те, що у постановах КГС ВС від 15 червня 2018 р. у справі № 915/531/17, від 26 травня 2020 р. у справі № 918/289/19, від 17 грудня 2020 р. у справі № 913/785/17 викладено висновок щодо застосування ст. 141 Закону України «Про торгово-промислові палати в Україні», відповідно до якого:

– ст. 141 Закону України «Про торгово-промислові палати в Україні» визначено, що засвідчення дії непереборної сили шляхом видачі сертифікату про форс-мажорні обставини покладено на ТПП України та уповноважені нею регіональні торгово-промислові палати;

– форс-мажорні обставини не мають преюдиційного характеру, і при їх виникненні сторона, яка посилається на них як на підставу неможливості виконання зобов’язання, повинна довести наявність таких обставин не тільки самих по собі, але й те, що ці обставини були форс-мажорними саме для даного конкретного випадку виконання господарського зобов’язання;

– доведення наявності непереборної сили покладається на особу, яка порушила зобов’язання. Саме вона має подавати відповідні докази в разі виникнення спору».

Нагадуємо: COVID-19. Всі нормативні матеріали, алгоритми дій, вебінари, корисні ресурси

 При цьому Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на запобігання виникненню і поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19)», яким доповнено ч. 2 ст. 141 Закону України «Про торгово-промислові палати в Україні» положенням про віднесення до форс-мажорних обставин карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України, не передбачає будь-яких законодавчих змін щодо підтвердження існування такої обставини.

Водночас Верховний Суд, враховуючи характер спірних правовідносин, зазначив, що підтвердження форс-мажорних обставин може бути підставою для звільнення від відповідальності за часткове або повне невиконання договірних зобов’язань (що не є предметом розгляду у цій справі), а не для примусового внесення змін до відповідного договору, якщо лише самим договором не передбачено іншого.

Підготував Леонід Лазебний

Повний текст рішення

Читати далі

Судова практика

Нікчемність додаткових угод до основного договору не означає відсутності між сторонами договірних відносин

Опубліковано

on

От

18 червня 2021 р. Верховний Суд у складі суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду у справі № 927/491/19 відступив від висновку, висловленого постанові КГС ВС від 12 лютого 2020 р. у справі № 913/166/19, вказавши, що оскільки між сторонами існують договірні відносини, то правовою підставою для задоволення вимог про стягнення надмірно сплачених коштів (коштів, сплачених за товар, який так і не було поставлено) є ч. 1 ст. 670 ЦК України, а ст. 1212 ЦК України до цих правовідносин не застосовується.

Прокурор звернувся до суду в інтересах держави з позовом до ТОВ «АС» про визнання додаткових угод до договору на постачання природного газу недійсними та стягнення надмірно сплачених позивачем грошових коштів за недопоставлений газ, обґрунтовуючи тим, що спірні додаткові угоди укладені без належних підстав (обґрунтованого документального підтвердження щодо підвищення ціни природного газу), чим порушено норми ст.ст. 3, 36 Закону України «Про публічні закупівлі» та умови договору.

Читайте також: Зміна умов господарських договорів у судовому порядку

Рішенням господарського суду позов задоволено. Постановою апеляційного суду  мотивувальну частину зазначеного рішення викладено в редакції постанови, резолютивну частину залишено без змін.

Найважливіші юридичні новини. Підписуйтесь на LexInform в Telegram

Розглянувши касаційну скаргу відповідача, Верховний Суд вказав, що відповідно до ч. 1 ст. 37 Закону України «Про публічні закупівлі» (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) договір про закупівлю є нікчемним у разі його укладення з порушенням вимог ч. 4 ст. 36  Закону.

Ураховуючи зазначене, визнання додаткових угод до договору недійсними не є належним способом захисту прав, адже нікчемний правочин є недійсним у силу закону.

Читайте також: Визнання нікчемного правочину недійсним не може призвести до реального відновлення порушених прав

Суд апеляційної інстанції помилково залишив в силі рішення суду першої інстанції у частині задоволення цих вимог. Втім, позовна вимога про стягнення коштів з ТОВ «АС» може бути розглянута судом як вимога про застосування правових наслідків недійсності нікчемного правочину. Для з’ясування наявності підстав для стягнення коштів з відповідача, суд має визначити, чи є додаткові угоди нікчемними.

За змістом ч. 1 ст. 188 ГК України зміна умов договору відбувається за згодою обох сторін.

Підписання споживачем без надання письмових заперечень чи проведення переговорів щодо пропозиції ТОВ «АС» про збільшення ціни призвело до повного нівелювання результатів відкритих торгів. Адже цінові пропозиції переможця і інших учасників торгів відрізнялися між собою несуттєво – відповідно на 0,01%, 5,59%. Таким чином, держава втратила можливість скористатися пропозиціями інших учасників відкритих торгів, але газ по ціні, запропонованій переможцем тендеру, закупити так і не змогла; натомість була змушена оплачувати газ за ціною, на 45,81 % вище аніж встановлена договором, укладеним внаслідок відкритих торгів.

Читайте також: В разі односторонньої відмови від договору з адвокатом стягнення неустойки (штрафу чи пені) не допускається

Верховний Суд погодився з висновками судів попередніх інстанцій про недійсність додаткових угод до спірного договору, з уточненням, що такі додаткові угоди є нікчемними згідно зі ст.ст. 36, 37 Закону України «Про публічні закупівлі», і відповідно не породжують жодних правових наслідків для сторін. Грошові кошти, отримані стороною за договором, не можуть стягуватися на підставі ст. 1212 ЦК України у разі нікчемності додаткової угоди до цього договору, виходячи з таких міркувань.

Системний аналіз положень ст.ст. 11, 177, 202, ст. 1212 ЦК України дає можливість дійти висновку про те, що чинний договір чи інший правочин є достатньою та належною правовою підставою набуття майна (отримання грошей).

Загальна умова ч. 1 ст. 1212 ЦК України звужує застосування інституту безпідставного збагачення у зобов’язальних (договірних) відносинах. Набуття однією зі сторін зобов’язання майна за рахунок іншої сторони в порядку виконання договірного зобов’язання не вважається безпідставним.

Таким чином, договірний характер правовідносин виключає можливість застосування до них судом положень ст. 1212 ЦК України. Виключенням є випадки, коли майно безпідставно набуте у зв’язку з зобов’язанням (правочином), але не відповідно до його умов.

У справі, що розглядається, нікчемними є додаткові угоди до договору, але їх нікчемність не означає відсутність між сторонами договірних відносин, адже відносини між ними врегульовані договором, тобто зобов’язання є договірними.

Суди першої та апеляційної інстанцій дійшли правильного висновку про задоволення позовних вимог про стягнення з ТОВ «АС» грошових коштів, сплачених споживачем за товар, який так і не був поставлений продавцем, хоча й припустилися при цьому помилкового мотивування щодо правових підстав для задоволення відповідної вимоги застосувавши ст. 1212 ЦК України замість ч. 1 ст. 670 ЦК України.

Отже, Верховний Суд скасував судові рішення у частині визнання недійсними додаткових угод до договору на постачання природного газу, у цій частині у задоволенні позовних вимог відмовив.

Підготував Леонід Лазебний

Повний текст рішення

Читати далі

Судова практика

Визнання договору укладеним з викладенням його змісту у резолютивній частині судового рішення є належним способом захисту прав суб’єктів господарювання

Опубліковано

on

От

2 червня 2021 р. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду у справі № 910/6139/20 скасував рішення судів, які передчасно відмовили в позові суб’єкту господарювання, визнавши спосіб захисту права неналежним.

Південна філія ДП «АМПУ» звернулась до суду з позовом до Морської адміністрації про спонукання укласти договір про відшкодування витрат за надані послуги (в запропонованій позивачем редакції).

Рішенням господарського суду в задоволенні позову відмовлено.

Постановою апеляційного суду мотивувальну частину рішення господарського суду змінено шляхом її викладення в редакції його постанови з мотивів неналежного обрання позивачем способу захисту права. На думку суду, сформульована позивачем вимога «спонукати укласти договір» не є ефективною та не призведе до захисту порушеного права. Належним же способом захисту у даному випадку є вимога про визнання договору укладеним, а позивач такої вимоги не заявляв.

Найважливіші юридичні новини. Підписуйтесь на LexInform в Telegram

Читайте також: Позов про зобов’язання відповідача укласти договір у поданій позивачем редакції означає звернення позивача про вступ у певні правовідносини

Розглянувши касаційну скаргу позивача, Верховний Суд вказав, що ключовим питанням спору стало питання чи є належним обраний позивачем спосіб захисту у вигляді вимоги про спонукання відповідача до укладення договору за умови, що текст такого договору наведений у прохальній частині позовної заяви.

Відповідно до абз. 11 ч. 2 ст. 20 ГК України одним із способів захисту прав суб’єктів господарювання та споживачів є установлення, зміна чи припинення господарських правовідносин. Визнання договору укладеним з викладенням його змісту у резолютивній частині судового рішення як один із способів установлення господарських правовідносин є належним способом захисту прав суб’єктів господарювання.

Читайте також: Визнання незаконними рішень суб’єкта владних повноважень може бути способом захисту цивільного права або інтересу

У постанові об’єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 18 вересня 2020 р. у справі № 916/1423/18 викладено правовий висновок стосовно того, що визначення позивачем предмета спору «про зобов’язання відповідача укласти договір у певній редакції» є письмовим волевиявленням позивача щодо вступу у зобов’язальні правовідносини шляхом укладення такого договору за рішенням суду про укладення договору відповідно до ст. 187 ГК України.

Тобто, вимогу позивача про зобов’язання укласти договір у певній редакції у випадках, які допускають вирішення таких спорів судом, слід тлумачити як вимогу про визнання укладеним такого договору в судовому порядку у запропонованій позивачем редакції, що не суперечить способам захисту, визначеним п. 1 ч. 2 ст. 16 ЦК України, та відповідає способам захисту, визначеним ст. 20 ГК України.

Читайте також: Позов міської ради про визнання укладеним договору оренди земельної ділянки, сторонами якого є кілька осіб, у тому числі фізичні особи – не підприємці, підлягає розгляду за правилами цивільного судочинства

За наслідками розгляду такої вимоги у резолютивній частині свого рішення суд, керуючись ч. 9 ст. 238 ГПК України, має зробити висновки про визнання укладеним договору у запропонованій позивачем редакції, виклавши текст редакції договору, яка за висновками суду відповідає вимогам законодавства та визнається судом укладеною, чи висновки про відмову у визнанні укладеним договору у запропонованій позивачем редакції.

Разом з цим, у постанові від 25 травня 2021 р. у справі № 910/6138/20 Верховний Суд у подібних правовідносинах дійшов висновку про те, що тлумачення слів «спонукати» і «зобов’язати» у даному випадку можна вважати тотожними, а отже вказаний спосіб захисту відповідає вимогам ч. 2 ст. 16 ЦК України та ч. 2 ст. 20 ГК України.

Верховний Суд відзначив, що між формулюванням «спонукати до укладення», обраним позивачем у даному спорі та формулюванням «зобов`язати укласти», що було предметом розгляду у справі № 916/1423/18, є лише граматична та/або стилістична різниця, однак, незважаючи на формулювання, суть позовних вимог є чіткою, зрозумілою та дає змогу з огляду на текст договору в редакції позивача, захистити порушене право. Інше тлумачення є надмірним формалізмом та штучним звуженням існуючих способів захисту порушеного права, які самі по собі не є і не можуть бути вичерпно і детально сформульовані законом.

Отже, Верховний Суд постанову апеляційного суду скасував, справу направив на новий розгляд до господарського суду апеляційної інстанції.

Підготував Леонід Лазебний

Повний текст рішення

Читати далі

Новини на емейл

Правові новини від LexInform.

Один раз на день. Найактуальніше.

В тренді

© ТОВ "АКТИВЛЕКС", 2018-2021
Використання матеріалів сайту лише за умови посилання (для інтернет-видань - гіперпосилання) на LEXINFORM.COM.UA
Всі права на матеріали, розміщені на порталі LEXINFORM.COM.UA охороняються відповідно до законодавства України.

Вже йдете? Перш ніж Ви підете ...

Запрошуємо до нашого каналу Telegram

Не варто пропускати жодної актуальної новини ;)
close-link