Правовий режим використання земель водного фонду - LexInform: Правові та юридичні новини, юридична практика, коментарі
Connect with us

Судова практика

Правовий режим використання земель водного фонду

Дата публікації:

Євген МОРОЗОВ,
адвокат

Спеціальний порядок надання, використання та захисту земель водного фонду: позиція Верховного Суду. 

Дев’ятого березня цього року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 310/228/15-ц, провадження № 61-6293св19 (ЄДРСРУ № 95402664) досліджував питання щодо правового режиму використання земель водного фонду. У статті 13 Конституції України визначено, що земля є об’єктом права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією.

Відповідно до статті 1 Земельного Кодексу (далі — ЗК України) земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. За змістом статей 19, 20 цього кодексу землі України за основним цільовим призначенням поділяються на відповідні категорії, у тому числі: землі житлової та громадської забудови, землі оздоровчого призначення, землі рекреаційного призначення, землі водного фонду. Віднесення земель до тієї чи іншої категорії здійснюється на підставі рішень органів державної влади та органів місцевого самоврядування відповідно до їх повноважень.

Найважливіші юридичні новини. Підписуйтесь на LexInform в Telegram

Порушення порядку встановлення та зміни цільового призначення земель є підставою для визнання відповідно до статті 21 ЗК України недійсними рішень про надання земель, угод щодо земельних ділянок, відмови в державній реєстрації земельних ділянок або визнання реєстрації недійсною тощо. Відповідно до частини першої статті 58 ЗК України та статті 4 Водного Кодексу (далі — ВК України) до земель водного фонду належать землі, зайняті: морями, річками, озерами, водосховищами, іншими водними об’єктами, болотами, а також островами; землі зайняті прибережними захисними смугами вздовж морів, річок та навколо водойм; гідротехнічними, іншими водогосподарськими спорудами та каналами, а також землі, виділені під смуги відведення для них; береговими смугами водних шляхів.

Таким чином, до земель водного фонду України відносяться землі, на яких хоча й не розташовані об’єкти водного фонду, але за своїм призначенням вони сприяють функціонуванню і належній експлуатації об’єктів водного фонду, виконують певні захисні функції. Чинним законодавством встановлено особливий правовий режим використання земель водного фонду. Статтею 59 ЗК України передбачено обмеження щодо набуття таких земель у приватну власність та встановлено можливість їх використання для визначених цілей на умовах оренди. Згідно з пунктом «д» частини четвертої статті 84 ЗК України землі водного фонду не можуть передаватися в приватну власність, крім випадків, передбачених законодавством.

Відповідно до частин другої, четвертої статті 59 ЗК України громадянам та юридичним особам за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування можуть безоплатно передаватись у власність замкнені природні водойми (загальною площею до 3 гектарів). Власники на своїх земельних ділянках можуть у встановленому порядку створювати рибогосподарські, протиерозійні та інші штучні водойми. Громадянам та юридичним особам органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування із земель водного фонду можуть передаватися на умовах оренди земельні ділянки прибережних захисних смуг, смуг відведення й берегових смуг водних шляхів, озера, водосховища, інші водойми, болота та острови для сінокосіння, рибогосподарських потреб (у тому числі рибництва (аквакультури)), культурно-оздоровчих, рекреаційних, спортивних і туристичних цілей, проведення науково-дослідних робіт, догляду, розміщення та обслуговування об’єктів портової інфраструктури і гідротехнічних споруд тощо, а також штучно створені земельні ділянки для будівництва та експлуатації об’єктів портової інфраструктури та інших об’єктів водного транспорту. Землі водного фонду можуть бути віднесені до земель морського й річкового транспорту в порядку, встановленому законом.

Важливо. Аналіз наведених норм права дає підстави для висновку, що землі під водними об’єктами загальнодержавного значення, зокрема, зайняті поверхневими водами: водотоками (річки, струмки), штучними водоймами (водосховища, ставки) і каналами; іншими водними об’єктами; підземними водами та джерелами, внутрішніми морськими водами та територіальним морем, а також прибережні захисні смуги вздовж річок (у тому числі струмків та потічків), морів і навколо озер, водосховищ та інших водойм не можуть передаватися у власність громадян, оскільки є землями водного фонду України. Крім того, згідно зі статтею 60 ЗК України та статтею 88 ВК України уздовж річок, морів і навколо озер, водосховищ та інших водойм з метою охорони поверхневих водних об’єктів від забруднення й засмічення та збереження їх водності у межах водоохоронних зон виділяються земельні ділянки під прибережні захисні смуги. Правовий режим прибережних смуг визначається статтями 60-62 ЗК України та статтями 1, 88-90 ВК України.

За змістом статті 60 ЗК України, статті 88 ВК України прибережні захисні смуги встановлюються по обидва береги річок та навколо водойм уздовж урізу води (у меженний період) шириною: для малих річок, струмків і потічків, а також ставків площею менше 3 гектарів — 25 метрів; для середніх річок, водосховищ на них, водойм, а також ставків площею понад 3 гектари — 50 метрів; для великих річок, водосховищ на них та озер — 100 метрів. Якщо крутизна схилів перевищує три градуси, мінімальна ширина прибережної захисної смуги подвоюється. У межах існуючих населених пунктів прибережна захисна смуга встановлюється з урахуванням конкретних умов, що склалися. Уздовж морів та навколо морських заток і лиманів виділяється прибережна захисна смуга шириною не менше двох кілометрів від урізу води.

Відповідно до статті 61 ЗК України, статті 89 ВК України прибережні захисні смуги є природоохоронною територією з режимом обмеженої господарської діяльності. Зокрема, в прибережних захисних смугах уздовж річок, навколо водойм та на островах забороняється: розорювання земель (крім підготовки ґрунту для залуження й залісення), а також садівництво та городництво; зберігання та застосування пестицидів і добрив; влаштування літніх таборів; для худоби; будівництво будь-яких споруд (крім гідротехнічних, гідрометричних та лінійних), у тому числі баз відпочинку, дач, гаражів та стоянок автомобілів тощо. Об’єкти, що знаходяться в прибережній захисній смузі, можуть єксплуатуватися, якщо при цьому не порушується її режим. Не придатні для експлуатації споруди, а також ті, що не відповідають встановленим режимам господарювання, підлягають винесенню з прибережних захисних смуг.

Згідно з пунктом 2.9 Порядку погодження природоохоронними органами матеріалів щодо вилучення (викупу), надання земельних ділянок, затвердженого наказом Міністерства охорони навколишнього природнього середовища України від 5 листопада 2004 року № 434, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 22 листопада 2004 року за № 1470/10069 (який був чинним на час виникнення спірних правовідносин), у разі відсутності належної землевпорядної документації та встановлених у натурі (на місцевості) меж щодо водоохоронних зон та прибережних захисних смуг водних об’єктів природоохоронний орган забезпечує їх збереження шляхом урахування при розгляді матеріалів щодо вилучення (викупу), надання цих земельних ділянок нормативних розмірів прибережних захисних смуг, встановлених статтею 88 ВК України, та орієнтовних розмірів і меж водоохоронних зон, що визначаються відповідно до Порядку визначення розмірів і меж водоохоронних зон та режиму ведення господарської діяльності в них, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 8 травня 1996 року № 486 (далі — Порядок № 486), з урахуванням існуючих конкретних умов забудови на час встановлення водоохоронної зони. Порядок та умови виготовлення проектів землеустрою, в тому числі й щодо прибережних смуг, визначаються статтями 50, 54 Закону України «Про землеустрій».

Таким чином, землі, зайняті поверхневими водами, природними водоймами (озера), водотоками (річки, струмки), штучними водоймами (водосховища, ставки), каналами й іншими водними об’єктами, та землі прибережних захисних смуг є землями водного фонду України, на які поширюється спеціальний порядок надання й використання.

Прибережна захисна смуга — це частина водоохоронної зони визначеної законодавством ширини вздовж річки, моря, навколо водойми, на якій встановлено особливий режим. Існування прибережних захисних смуг визначеної ширини передбачене законом (стаття 60 ЗК України, стаття 88 ВК України). Відсутність проекту землеустрою щодо встановлення прибережної захисної смуги не свідчить про відсутність самої прибережної захисної смуги, оскільки її розміри встановлені законом.

Проміжний висновок

Результат системного аналізу наведених норм законодавства дає підстави для висновку про те, що при наданні земельної ділянки за відсутності проекту землеустрою зі встановлення прибережної захисної смуги необхідно виходити з нормативних розмірів прибережних захисних смуг, встановлених статтею 88 ВК України, та орієнтовних розмірів і меж водоохоронних зон, що визначаються відповідно до Порядку № 486. Надання у приватну власність земельних ділянок, які знаходяться у прибережній захисній смузі, без урахування обмежень, зазначених у статті 59 ЗК України, суперечить нормам статей 83, 84 цього кодексу.

Наведене узгоджується з правовим висновком Великої Палати Верховного Суду, наведеним у постанові від 30 травня 2018 року у справі № 469/1393/16-ц (провадження № 14-71цс18). Суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси (частина перша статті 21 ЦК України).

Отже, підставами для визнання недійсним акта (рішення) є його невідповідність вимогам законодавства або визначеній законом компетенції органу, який видав цей акт, порушення у зв’язку з прийняттям відповідного акта прав та охоронюваних законом інтересів позивача у справі. Згідно з частиною першою статті 155 ЗК України в разі видання органом виконавчої влади або органом місцевого самоврядування акта, яким порушуються права особи щодо володіння, користування чи розпорядження належною їй земельною ділянкою, такий акт визнається недійсним.

Відповідно до частини першої статті 2 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» місцеве самоврядування в Україні — це гарантоване державою право та реальна здатність територіальної громади — жителів села чи добровільного об’єднання в сільську громаду жителів кількох сіл, селища, міста — самостійно або під відповідальність органів та посадових осіб місцевого самоврядування вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції та законів України. Згідно зі статтею 25 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» сільські, селищні, міські ради правомочні розглядати й вирішувати питання, віднесені Конституцією України, цим та іншими законами до їх відання.

Відповідно до пункту 34 частини першої статті 26 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» до виключної компетенції пленарних засідань сільських, селищних, міських рад віднесено вирішення відповідно до закону питань регулювання земельних відносин. Згідно з частиною другою статті 19 Конституції України органи місцевого самоврядування зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Акти органів та посадових осіб місцевого самоврядування з мотивів їхньої невідповідності Конституції або законам України визнаються незаконними в судовому порядку (частина десята статті 59 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні»). Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі й застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Велика Палата Верховного Суду у своїх висновках неодноразово зазначала про те, що заволодіння громадянами та юридичними особами землями водного фонду (перехід до них володіння цими землями) всупереч вимогам ЗК України є неможливим. Розташування земель водного фонду вказує на неможливість виникнення приватного власника, а отже, й нового володільця, крім випадків, передбачених у статті 59 цього кодексу (висновки Великої Палати Верховного Суду, сформульовані у постановах від 22 травня 2018 року у справі № 469/1203/15-ц (провадження № 14-95цс18); від 28 листопада 2018 року у справі № 504/2864/13-ц (провадження № 14-452цс18); від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц (провадження № 14-473цс18); від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц (провадження № 14-364цс19); від 7 квітня 2020 року у справі № 372/1684/14-ц (провадження № 14-740цс19)).

Отже, зайняття земельної ділянки водного фонду з порушенням ЗК України та ВК України треба розглядати як не пов’язане з позбавленням володіння порушення права власності держави чи відповідної територіальної громади. В такому разі позовну вимогу зобов’язати повернути земельну ділянку необхідно розглядати як негаторний позов, який можна заявити упродовж усього часу тривання порушення прав законного володільця відповідної земельної ділянки водного фонду (постанови Великої Палати Верховного Суду від 28 листопада 2018 року у справі № 504/2864/13-ц (провадження № 14-452цс18); від 4 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц (провадження № 14-181цс18); від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц (провадження № 14-473цс18); від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц (провадження № 14-364цс19); від 7 квітня 2020 року у справі № 372/1684/14-ц (провадження № 14-740цс19)).

Власник земельної ділянки водного фонду може вимагати усунення порушення його права власності на цю ділянку, зокрема, оспорюючи відповідні рішення органів державної влади чи органів місцевого самоврядування, договори або інші правочини, та вимагаючи повернути таку ділянку (постанови Великої Палати Верховного Суду від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц (провадження № 14-473цс18), від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц (провадження № 14-364цс19), від 7 квітня 2020 року у справі № 372/1684/14-ц (провадження № 14-740цс19)).

Як післяслово

Таким чином, належним та ефективним способом захисту прав власності на землі водного фонду є негаторний позов про повернення земельної ділянки, який може бути пред’явленим упродовж усього часу тривання порушення прав законного володільця відповідної земельної ділянки водного фонду й на таку вимогу не поширюється позовна давність.

Джерело: Юридичний вісник України

Судова практика

Не можуть бути нововиявленими обставини, які могли бути встановлені під час розгляду справи в разі виконання сторонам і судом своїх процесуальних обов’язків

Опубліковано

on

От

28 липня 2021 р. Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у справі № 345/1362/20 частково задовольнив касаційну скаргу відповідача, вказавши, що неналежне виконання умов мирової угоди не може вважитися нововиявленою обставиною у розумінні ст. 423 ЦПК України.

Перший заступник керівника місцевої прокуратури звернувся до суду в інтересах держави до особи про стягнення в порядку регресу майнової шкоди.

Ухвалою міськрайонного суду визнано укладену між сторонами мирову угоду, провадження у справі закрито.

Керівник місцевої прокуратури звернувся до суду із заявою про перегляд ухвали міськрайонного суду за нововиявленими обставинами з тих мотивів, що відповідач у справі умови мирової угоди не виконав, майнова шкода не відшкодована. Прокурор вважав, що зазначені обставини є нововиявленими, оскільки не були йому відомі на час визнання мирової угоди.

Найважливіші юридичні новини. Підписуйтесь на LexInform в Telegram

Читайте також: Факт державної реєстрації об’єкта нерухомості не виключає можливість його знесення в порядку, встановленому для самочинно побудованих об’єктів

Рішенням міськрайонного суду заяву задоволено.

Апеляційний суд погодився з рішенням суду першої інстанції, проте зазначив, що укладена між сторонами мирова угода не містила жодних умов щодо предмету спору. Суд першої інстанції помилково вважав обставину, на яку посилався прокурор, нововиявленою, однак згідно п. 23 ч. 1 ст. 353 ЦПК України ухвала про задоволення заяви про перегляд судового рішення за нововиявленими обставинами не може бути оскаржена окремо від рішення суду, а тому судом апеляційної інстанції зазначено, що заперечення на ухвалу враховані при перевірці дотримання судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права під час вирішенні спору по суті.

Читайте також: Громадянин, зацікавлений у приватизації земельної ділянки, не повинний проводити її агрохімічну паспортизацію

Розглянувши касаційну скаргу відповідача, Верховний Суд вказав, що процедура скасування остаточного судового рішення у зв’язку з нововиявленими обставинами передбачає наявність обставин, невідомих раніше, які однак могли б призвести до іншого результату судового розгляду. Особа, яка звертається із заявою про скасування рішення, повинна довести, що в неї не було можливості довести ці обставини на остаточному судовому слуханні, а також те, що ці обставини є вирішальними.

Обставини, які могли бути встановлені в разі виконання учасниками справи та судом вимог процесуального закону, не можуть визнаватися нововиявленими.

Сторони наділені правом укласти мирову угоду і повідомити про це суд, зробивши спільну письмову заяву на будь-якій стадії судового процесу (ч. 2 ст. 207 ЦПК України).

Читайте також: Нікчемність додаткових угод до основного договору не означає відсутності між сторонами договірних відносин

Відповідно до ст. 208 ЦПК України виконання мирової угоди здійснюється особами, які її уклали, в порядку і в строки, передбачені цією угодою. Ухвала про затвердження мирової угоди є виконавчим документом та має відповідати вимогам до виконавчого документа, встановленим Законом України «Про виконавче провадження».

У разі невиконання затвердженої судом мирової угоди ухвала суду про затвердження мирової угоди може бути подана для її примусового виконання в порядку, передбаченому законодавством для виконання судових рішень.

Задовольняючи заяву прокурора про перегляд за нововиявленими обставинами ухвали міськрайонного суду, суд першої інстанції на зазначені вимоги закону достатньої уваги не звернув, не надав належної оцінки обставинам, на які посилався прокурор, ініціюючи перегляд судового рішення, не врахував, що невиконання мирової угоди, укладеної сторонами і затвердженої судом, не може бути нововиявленою обставиною в розумінні положень ст. 423 ЦПК України, а наслідки невиконання мирової угоди передбачені нормами чинного законодавства України.

Підготував Леонід Лазебний

Повний текст рішення

Читати далі

Судова практика

Зупинення провадження через неможливість розгляду цієї справи до вирішення іншої виключається при оскарженні судових рішень у цій самій справі

Опубліковано

on

От

4 серпня 2021 р. Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у справі № 185/446/18 задовольнив касаційну скаргу відповідачки, оскільки апеляційний суд необґрунтовано зупинив провадження.

Чоловік звернувся до суду з позовом до ділової партнерки про стягнення безпідставно отриманих грошових коштів.

Рішенням місцевого суду позовні вимоги задоволено частково. Апеляційний суд скасував рішення та відмовив у задоволенні позову.

Пізніше місцевий суд задовольнив клопотання відповідачки про скасування заходів забезпечення позову, зокрема арешту квартири та двох автомобілів, вмотивувавши рішення тим, що апеляційний суд відмовив у задоволенні позову і підстав для збереження заходів його забезпечення вже немає.

Найважливіші юридичні новини. Підписуйтесь на LexInform в Telegram

Читайте також: Суд не має зупиняти провадження у справі, коли інша справа з подібними правовідносинами перебуває на розгляді ВС у складі колегії суддів судової палати

Апеляційний суд за заявою позивача зупинив провадження у справі про оскарження скасування забезпечення позову до розгляду Верховним Судом судових рішень по суті спору, керуючись п. 6 ч. 1 ст. 251 ЦПК України та зазначивши, що підставою для такого скасування стала саме постанова апеляційного суду про відмову в задоволенні позову, яка оскаржена до касаційної інстанції та дію якої Верховний Суд зупинив до закінчення розгляду справи касаційним судом.

У касаційній скарзі відповідачка зазначала про відсутність правових підстав для зупинення провадження у справі, оскільки апеляційний суд перевіряє законність та обґрунтованість ухвали суду першої інстанції про скасування заходів забезпечення позову у межах тих фактичних обставин, які існували на момент її постановлення. А на момент постановлення ухвали суду першої інстанції докази зупинення дії постанови апеляційного суду були відсутні. Водночас зупинення провадження у справі призведе до порушення строків її розгляду.

Читайте також: Суди можуть зупиняти провадження з підстав перегляду Верховним Судом справ у подібних правовідносинах, але не завжди

Верховний Суд змінив мотивувальну частину постанови апеляційного суду про відмову в задоволенні позову, застосувавши доктрину venire contra factumproprium (заборона суперечливої поведінки), та скасував ухвалу апеляційного суду про зупинення провадження у справі щодо скасування забезпечення позову, передав у цій частині справу для продовження розгляду до суду апеляційної інстанції.

Верховний Суд вказав, що підставою для зупинення провадження у справі апеляційний суд вказав п. 6 ч. 1 ст. 251 ЦПК України та те, що ухвалою місцевого суду було скасовано заходи забезпечення позову у справі № 185/446/18 саме на підставі постанови апеляційного суду про відмову у задоволенні позовних вимог, дію якої зупинено до закінчення її перегляду касаційним судом, законність постанови апеляційного суду безпосередньо впливає на результат розгляду апеляційної скарги позивача на ухвалу місцевого суду.

Читайте також: Чи може бути оскаржена ухвала апеляційного суду про призначення експертизи в касаційному порядку?

Суд зобов`язаний зупинити провадження у справі у разі об`єктивної неможливості розгляду цієї справи до вирішення іншої справи, що розглядається в порядку конституційного провадження, адміністративного, цивільного, господарського чи кримінального судочинства, – до набрання законної сили судовим рішенням в іншій справі; суд не може посилатися на об`єктивну неможливість розгляду справи у випадку, коли зібрані докази дозволяють встановити та оцінити обставини (факти), які є предметом судового розгляду (п. 6 ч. 1 ст. 251 ЦПК України).

Тлумачення п. 6 ч. 1 ст. 251 ЦПК України свідчить, що зупинення провадження можливе до вирішення саме іншої справи. Натомість виключається можливість зупинення провадження на підставі цієї норми в разі оскарження судових рішень в тій самій справі.

Підготував Леонід Лазебний

Повний текст рішення

Читати далі

Судова практика

Товарні чеки на матеріали, меблі та техніку можуть бути доказами у справі про поділ майна подружжя, але не про набуття права власності на частину будинку

Опубліковано

on

От

12 серпня 2021 р. Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду у справі № 205/8312/17 залишив без задоволення касаційну скаргу позивачка, яка не довела, що саме нею та за особисті кошти було здійснено будівництво житлового будинку.

Жінка звернулася до суду з позовом до колишнього чоловіка, його матері, іншої особи про визнання права власності, зазначаючи, що вона за особисті кошти побудувала будинок, який розташований на земельній ділянці, що належить матері її колишнього чоловіка. Будинок був зареєстрований за останньою, яка обіцяла заповісти вказаний будинок онукам (дітям позивачки від шлюбу з відповідачем). Про те, що вона не має наміру складати заповіт на онуків позивачці стало відомо з позовної заяви про виселення та зняття з реєстраційного обліку.

Рішенням місцевого суду, залишеним без змін апеляційним судом, у задоволенні позову відмовлено з тих мотивів, що позивачкою не доведено та не надано належних доказів, які б свідчили що саме нею та за особисті кошти було здійснено будівництво.

Читайте також: Майно фізичної особи – підприємця є спільним майном подружжя за умови, що воно придбане за рахунок спільних коштів

Найважливіші юридичні новини. Підписуйтесь на LexInform в Telegram

У касаційній скарзі позивачка зазначала, що суди проігнорували товарні чеки на придбання матеріалів, меблів, техніки, не застосували положення ст. 392 ЦК України.

Верховний Суд вказав, що аналіз положень ст. 392 ЦК України дає підстави стверджувати, що позов про визнання права власності може бути пред`явлено, по-перше, якщо особа є власником майна, але її право оспорюється або не визнається іншою особою; по-друге, якщо особа втратила документ, який засвідчує його право власності.

Враховуючи, що відповідно до ст. 328 ЦК України набуття права власності – це певний юридичний склад, з яким закон пов`язує виникнення в особи суб`єктивного права власності на певні об`єкти, суд при застосуванні цієї норми повинен встановити, з яких саме передбачених законом підстав, у який передбачений законом спосіб позивач набув право власності на спірний об`єкт та чи підлягає це право захисту в порядку, передбаченому ст. 392 ЦК України.

Читайте також: Видача свідоцтва про право власності на частку в спільному майні подружжя не може ставитися в залежність від отримання свідоцтва про право на спадщину

Зазначений висновок щодо застосування норм права у подібних правовідносинах наведено у постанові Верховного Суду від 2 червня 2021 р. у справі № 161/3139/20.

Позивачка зазначала, що вона побудувала будинок за особисті кошти, на підтвердження зазначених обставин надала суду товарні чеки, однак не надала суду належних та допустимих доказів на підтвердження того, що саме нею та за особисті кошти було здійснено будівництво житлового будинку. Надані позивачкою товарні чеки на придбання матеріалів, меблів та техніки можуть бути предметом доказування у справі про відшкодування вартості будівельних матеріалів або поділу майна подружжя, тобто вказане не свідчить про набуття останньою права власності на частину у домоволодінні.

Читайте також: Вимога про визнання недійсним свідоцтва про право власності на нерухоме майно є дієвим способом захисту прав щодо такого майна

Крім того, судами першої та апеляційної інстанції встановлено, що після введення об’єкта в експлуатацію здійснена державна реєстрація на ім’я матері її колишнього чоловіка, вказаний юридичний факт сторонами не оспорювався, а отже і набуття права власності на спірне домоволодіння відповідачкою вважається правомірним.

З матеріалів справи вбачається, що матір колишнього чоловіка позивачки як власник домоволодіння та земельної ділянки не надавала згоду позивачці на будівництво.

Отже, за висновком ВС, суди першої та апеляційної інстанцій обґрунтовано дійшли висновку про те, що позовні вимоги недоведені та необґрунтовані, а тому задоволенню не підлягають.

Підготував Леонід Лазебний

Повний текст рішення

Читати далі

Новини на емейл

Правові новини від LexInform.

Один раз на день. Найактуальніше.

В тренді

© ТОВ "АКТИВЛЕКС", 2018-2021
Використання матеріалів сайту лише за умови посилання (для інтернет-видань - гіперпосилання) на LEXINFORM.COM.UA
Всі права на матеріали, розміщені на порталі LEXINFORM.COM.UA охороняються відповідно до законодавства України.

Вже йдете? Перш ніж Ви підете ...

Запрошуємо до нашого каналу Telegram

Не варто пропускати жодної актуальної новини ;)
close-link