Правовий режим використання земель водного фонду | LexInform: Правові та юридичні новини, юридична практика, коментарі
Connect with us

Судова практика

Правовий режим використання земель водного фонду

Дата публікації:

Євген МОРОЗОВ,
адвокат

Спеціальний порядок надання, використання та захисту земель водного фонду: позиція Верховного Суду. 

LEX.ЮРИСТ

Сучасна онлайн-платформа для юриста.
Оновлення щоденно.

ДОКЛАДНІШЕ

Дев’ятого березня цього року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 310/228/15-ц, провадження № 61-6293св19 (ЄДРСРУ № 95402664) досліджував питання щодо правового режиму використання земель водного фонду. У статті 13 Конституції України визначено, що земля є об’єктом права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією.

Відповідно до статті 1 Земельного Кодексу (далі — ЗК України) земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. За змістом статей 19, 20 цього кодексу землі України за основним цільовим призначенням поділяються на відповідні категорії, у тому числі: землі житлової та громадської забудови, землі оздоровчого призначення, землі рекреаційного призначення, землі водного фонду. Віднесення земель до тієї чи іншої категорії здійснюється на підставі рішень органів державної влади та органів місцевого самоврядування відповідно до їх повноважень.

Найважливіші юридичні новини. Підписуйтесь на LexInform в Telegram

Порушення порядку встановлення та зміни цільового призначення земель є підставою для визнання відповідно до статті 21 ЗК України недійсними рішень про надання земель, угод щодо земельних ділянок, відмови в державній реєстрації земельних ділянок або визнання реєстрації недійсною тощо. Відповідно до частини першої статті 58 ЗК України та статті 4 Водного Кодексу (далі — ВК України) до земель водного фонду належать землі, зайняті: морями, річками, озерами, водосховищами, іншими водними об’єктами, болотами, а також островами; землі зайняті прибережними захисними смугами вздовж морів, річок та навколо водойм; гідротехнічними, іншими водогосподарськими спорудами та каналами, а також землі, виділені під смуги відведення для них; береговими смугами водних шляхів.

Таким чином, до земель водного фонду України відносяться землі, на яких хоча й не розташовані об’єкти водного фонду, але за своїм призначенням вони сприяють функціонуванню і належній експлуатації об’єктів водного фонду, виконують певні захисні функції. Чинним законодавством встановлено особливий правовий режим використання земель водного фонду. Статтею 59 ЗК України передбачено обмеження щодо набуття таких земель у приватну власність та встановлено можливість їх використання для визначених цілей на умовах оренди. Згідно з пунктом «д» частини четвертої статті 84 ЗК України землі водного фонду не можуть передаватися в приватну власність, крім випадків, передбачених законодавством.

Відповідно до частин другої, четвертої статті 59 ЗК України громадянам та юридичним особам за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування можуть безоплатно передаватись у власність замкнені природні водойми (загальною площею до 3 гектарів). Власники на своїх земельних ділянках можуть у встановленому порядку створювати рибогосподарські, протиерозійні та інші штучні водойми. Громадянам та юридичним особам органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування із земель водного фонду можуть передаватися на умовах оренди земельні ділянки прибережних захисних смуг, смуг відведення й берегових смуг водних шляхів, озера, водосховища, інші водойми, болота та острови для сінокосіння, рибогосподарських потреб (у тому числі рибництва (аквакультури)), культурно-оздоровчих, рекреаційних, спортивних і туристичних цілей, проведення науково-дослідних робіт, догляду, розміщення та обслуговування об’єктів портової інфраструктури і гідротехнічних споруд тощо, а також штучно створені земельні ділянки для будівництва та експлуатації об’єктів портової інфраструктури та інших об’єктів водного транспорту. Землі водного фонду можуть бути віднесені до земель морського й річкового транспорту в порядку, встановленому законом.

Важливо. Аналіз наведених норм права дає підстави для висновку, що землі під водними об’єктами загальнодержавного значення, зокрема, зайняті поверхневими водами: водотоками (річки, струмки), штучними водоймами (водосховища, ставки) і каналами; іншими водними об’єктами; підземними водами та джерелами, внутрішніми морськими водами та територіальним морем, а також прибережні захисні смуги вздовж річок (у тому числі струмків та потічків), морів і навколо озер, водосховищ та інших водойм не можуть передаватися у власність громадян, оскільки є землями водного фонду України. Крім того, згідно зі статтею 60 ЗК України та статтею 88 ВК України уздовж річок, морів і навколо озер, водосховищ та інших водойм з метою охорони поверхневих водних об’єктів від забруднення й засмічення та збереження їх водності у межах водоохоронних зон виділяються земельні ділянки під прибережні захисні смуги. Правовий режим прибережних смуг визначається статтями 60-62 ЗК України та статтями 1, 88-90 ВК України.

За змістом статті 60 ЗК України, статті 88 ВК України прибережні захисні смуги встановлюються по обидва береги річок та навколо водойм уздовж урізу води (у меженний період) шириною: для малих річок, струмків і потічків, а також ставків площею менше 3 гектарів — 25 метрів; для середніх річок, водосховищ на них, водойм, а також ставків площею понад 3 гектари — 50 метрів; для великих річок, водосховищ на них та озер — 100 метрів. Якщо крутизна схилів перевищує три градуси, мінімальна ширина прибережної захисної смуги подвоюється. У межах існуючих населених пунктів прибережна захисна смуга встановлюється з урахуванням конкретних умов, що склалися. Уздовж морів та навколо морських заток і лиманів виділяється прибережна захисна смуга шириною не менше двох кілометрів від урізу води.

Відповідно до статті 61 ЗК України, статті 89 ВК України прибережні захисні смуги є природоохоронною територією з режимом обмеженої господарської діяльності. Зокрема, в прибережних захисних смугах уздовж річок, навколо водойм та на островах забороняється: розорювання земель (крім підготовки ґрунту для залуження й залісення), а також садівництво та городництво; зберігання та застосування пестицидів і добрив; влаштування літніх таборів; для худоби; будівництво будь-яких споруд (крім гідротехнічних, гідрометричних та лінійних), у тому числі баз відпочинку, дач, гаражів та стоянок автомобілів тощо. Об’єкти, що знаходяться в прибережній захисній смузі, можуть єксплуатуватися, якщо при цьому не порушується її режим. Не придатні для експлуатації споруди, а також ті, що не відповідають встановленим режимам господарювання, підлягають винесенню з прибережних захисних смуг.

Згідно з пунктом 2.9 Порядку погодження природоохоронними органами матеріалів щодо вилучення (викупу), надання земельних ділянок, затвердженого наказом Міністерства охорони навколишнього природнього середовища України від 5 листопада 2004 року № 434, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 22 листопада 2004 року за № 1470/10069 (який був чинним на час виникнення спірних правовідносин), у разі відсутності належної землевпорядної документації та встановлених у натурі (на місцевості) меж щодо водоохоронних зон та прибережних захисних смуг водних об’єктів природоохоронний орган забезпечує їх збереження шляхом урахування при розгляді матеріалів щодо вилучення (викупу), надання цих земельних ділянок нормативних розмірів прибережних захисних смуг, встановлених статтею 88 ВК України, та орієнтовних розмірів і меж водоохоронних зон, що визначаються відповідно до Порядку визначення розмірів і меж водоохоронних зон та режиму ведення господарської діяльності в них, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 8 травня 1996 року № 486 (далі — Порядок № 486), з урахуванням існуючих конкретних умов забудови на час встановлення водоохоронної зони. Порядок та умови виготовлення проектів землеустрою, в тому числі й щодо прибережних смуг, визначаються статтями 50, 54 Закону України «Про землеустрій».

Таким чином, землі, зайняті поверхневими водами, природними водоймами (озера), водотоками (річки, струмки), штучними водоймами (водосховища, ставки), каналами й іншими водними об’єктами, та землі прибережних захисних смуг є землями водного фонду України, на які поширюється спеціальний порядок надання й використання.

Прибережна захисна смуга — це частина водоохоронної зони визначеної законодавством ширини вздовж річки, моря, навколо водойми, на якій встановлено особливий режим. Існування прибережних захисних смуг визначеної ширини передбачене законом (стаття 60 ЗК України, стаття 88 ВК України). Відсутність проекту землеустрою щодо встановлення прибережної захисної смуги не свідчить про відсутність самої прибережної захисної смуги, оскільки її розміри встановлені законом.

Проміжний висновок

Результат системного аналізу наведених норм законодавства дає підстави для висновку про те, що при наданні земельної ділянки за відсутності проекту землеустрою зі встановлення прибережної захисної смуги необхідно виходити з нормативних розмірів прибережних захисних смуг, встановлених статтею 88 ВК України, та орієнтовних розмірів і меж водоохоронних зон, що визначаються відповідно до Порядку № 486. Надання у приватну власність земельних ділянок, які знаходяться у прибережній захисній смузі, без урахування обмежень, зазначених у статті 59 ЗК України, суперечить нормам статей 83, 84 цього кодексу.

Наведене узгоджується з правовим висновком Великої Палати Верховного Суду, наведеним у постанові від 30 травня 2018 року у справі № 469/1393/16-ц (провадження № 14-71цс18). Суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси (частина перша статті 21 ЦК України).

Отже, підставами для визнання недійсним акта (рішення) є його невідповідність вимогам законодавства або визначеній законом компетенції органу, який видав цей акт, порушення у зв’язку з прийняттям відповідного акта прав та охоронюваних законом інтересів позивача у справі. Згідно з частиною першою статті 155 ЗК України в разі видання органом виконавчої влади або органом місцевого самоврядування акта, яким порушуються права особи щодо володіння, користування чи розпорядження належною їй земельною ділянкою, такий акт визнається недійсним.

Відповідно до частини першої статті 2 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» місцеве самоврядування в Україні — це гарантоване державою право та реальна здатність територіальної громади — жителів села чи добровільного об’єднання в сільську громаду жителів кількох сіл, селища, міста — самостійно або під відповідальність органів та посадових осіб місцевого самоврядування вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції та законів України. Згідно зі статтею 25 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» сільські, селищні, міські ради правомочні розглядати й вирішувати питання, віднесені Конституцією України, цим та іншими законами до їх відання.

Відповідно до пункту 34 частини першої статті 26 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» до виключної компетенції пленарних засідань сільських, селищних, міських рад віднесено вирішення відповідно до закону питань регулювання земельних відносин. Згідно з частиною другою статті 19 Конституції України органи місцевого самоврядування зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Акти органів та посадових осіб місцевого самоврядування з мотивів їхньої невідповідності Конституції або законам України визнаються незаконними в судовому порядку (частина десята статті 59 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні»). Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі й застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Велика Палата Верховного Суду у своїх висновках неодноразово зазначала про те, що заволодіння громадянами та юридичними особами землями водного фонду (перехід до них володіння цими землями) всупереч вимогам ЗК України є неможливим. Розташування земель водного фонду вказує на неможливість виникнення приватного власника, а отже, й нового володільця, крім випадків, передбачених у статті 59 цього кодексу (висновки Великої Палати Верховного Суду, сформульовані у постановах від 22 травня 2018 року у справі № 469/1203/15-ц (провадження № 14-95цс18); від 28 листопада 2018 року у справі № 504/2864/13-ц (провадження № 14-452цс18); від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц (провадження № 14-473цс18); від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц (провадження № 14-364цс19); від 7 квітня 2020 року у справі № 372/1684/14-ц (провадження № 14-740цс19)).

Отже, зайняття земельної ділянки водного фонду з порушенням ЗК України та ВК України треба розглядати як не пов’язане з позбавленням володіння порушення права власності держави чи відповідної територіальної громади. В такому разі позовну вимогу зобов’язати повернути земельну ділянку необхідно розглядати як негаторний позов, який можна заявити упродовж усього часу тривання порушення прав законного володільця відповідної земельної ділянки водного фонду (постанови Великої Палати Верховного Суду від 28 листопада 2018 року у справі № 504/2864/13-ц (провадження № 14-452цс18); від 4 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц (провадження № 14-181цс18); від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц (провадження № 14-473цс18); від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц (провадження № 14-364цс19); від 7 квітня 2020 року у справі № 372/1684/14-ц (провадження № 14-740цс19)).

Власник земельної ділянки водного фонду може вимагати усунення порушення його права власності на цю ділянку, зокрема, оспорюючи відповідні рішення органів державної влади чи органів місцевого самоврядування, договори або інші правочини, та вимагаючи повернути таку ділянку (постанови Великої Палати Верховного Суду від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц (провадження № 14-473цс18), від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц (провадження № 14-364цс19), від 7 квітня 2020 року у справі № 372/1684/14-ц (провадження № 14-740цс19)).

Як післяслово

Таким чином, належним та ефективним способом захисту прав власності на землі водного фонду є негаторний позов про повернення земельної ділянки, який може бути пред’явленим упродовж усього часу тривання порушення прав законного володільця відповідної земельної ділянки водного фонду й на таку вимогу не поширюється позовна давність.

Джерело: Юридичний вісник України

Судова практика

Підписання акта підсумкової перевірки без його затвердження органом приватизації не є доказом виконання умов договору купівлі-продажу об’єкта приватизації

Опубліковано

on

29 квітня 2021 р. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду у справі № 908/1260/20 залишив без задоволення касаційну скаргу позивача, який доводив, що повністю виконав умови договору купівлі-продажу об’єкта приватизації.

Приватне підприємство звернулося до суду з позовом до Регіонального відділення Фонду державного майна України про визнання виконаними в повному обсязі зобов’язань ПП, визначених договором купівлі об’єкта державної власності; зобов’язання зняти договір купівлі об’єкта державної власності з контролю у зв’язку з повним виконанням його умов.

LEX.ЮРИСТ

Сучасна онлайн-платформа для юриста.
Оновлення щоденно.

ДОКЛАДНІШЕ

Читайте також: У разі розірвання договору купівлі-продажу об’єкта приватизації строк повернення коштів обчислюється з моменту заявлення вимоги про їх повернення

Господарський суд позов задовольнив. Апеляційний суд скасував вказане рішення та ухвалив нове – про відмову у задоволенні позовних вимог у повному обсязі з тих мотивів, що умови договору не виконані у повному обсязі, акт підсумкової перевірки не затверджений органом приватизації, що свідчить про те, що відповідач у цьому акті не визнавав факт повного виконання позивачем умов договору.

Найважливіші юридичні новини. Підписуйтесь на LexInform в Telegram

Розглянувши касаційну скаргу ПП, Верховний Суд вказав, що відповідно до ч.ч. 1 та 2 ст. 27 Закону України «Про приватизацію державного і комунального майна» контроль за виконанням умов договору купівлі-продажу, укладеного з переможцем аукціону, та викупу об’єктів приватизації здійснює орган приватизації. Порядок здійснення контролю за виконанням зобов’язань, визначених у договорі купівлі-продажу, затверджує Фонд державного майна України.

Читайте також: Аукціони з продажу об’єктів великої приватизації частково відновлено

Наказом ФДМУ від 18 жовтня 2018 р. № 1327 затверджено Порядок здійснення контролю за виконанням умов договорів купівлі-продажу об’єктів приватизації органами приватизації, за змістом якого договір купівлі-продажу об’єкта приватизації може бути знятий з контролю органів приватизації за рішенням органу приватизації лише за наведених у п. 1 розд. IV цього Порядку умов, перелік яких є вичерпним.

Відповідно до п. 1 розд. IV Порядку зняття договору купівлі-продажу з контролю здійснюється за рішенням органу приватизації, зокрема у разі: повного виконання умов договору, що підтверджує відповідний орган приватизації шляхом затвердження акта підсумкової перевірки. При цьому повне виконання умов договору є однією з умов для зняття договору купівлі-продажу з контролю органу приватизації. Складення та підписання акта підсумкової перевірки без його затвердження відповідним органом приватизації не є доказом визнання останнім факту повного виконання умов договору купівлі-продажу об’єкта приватизації.

Суд апеляційної інстанції встановив, що орган приватизації акт підсумкової перевірки виконання умов договору купівлі-продажу не затвердив, а отже, відповідач як орган приватизації не підтвердив факт повного виконання позивачем умов договору.

Читайте також: Громадянин, зацікавлений у приватизації земельної ділянки, не повинний проводити її агрохімічну паспортизацію

Крім того, суд апеляційної інстанції встановив, що ПП не виконало передбачених пп. 6.3.3. договору купівлі-продажу умов, зокрема в частині правонаступництва прав і обов’язків приватизованого підприємства.

Правовідносини, що виникли між сторонами у цій справі, є правовідносинами, що виникли з приводу приватизації державного майна, а тому вони регулюються Законом України «Про приватизацію державного і комунального майна», норми якого є спеціальними відносно інших норм права.

Відповідно до ч. 1 ст. 28 Закону України «Про приватизацію державного і комунального майна» особи, які придбали державні або комунальні підприємства як єдині майнові комплекси, є правонаступниками їх майнових прав (крім права постійного користування земельною ділянкою) і обов’язків відповідно до умов договору між продавцем і покупцем та законодавства України.

Зазначена спеціальна норма Закону не передбачає можливості правонаступництва майнових прав і обов’язків приватизованого підприємства іншою, ніж покупець (новий власник), особою.

У цій справі саме позивач є власником єдиного майнового комплексу державного підприємства.

Встановивши зазначені обставини, врахувавши положення ч. 1 ст. 28 Закону України «Про приватизацію державного і комунального майна», суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку про те, що саме ПП як покупець та новий власник приватизованого об’єкта є правонаступником прав та обов’язків приватизованого підприємства ДП в розумінні ч. 1 ст. 28 Закону України «Про приватизацію державного і комунального майна».

Проте згідно з відомостями з ЄДРПОУ правонаступником ДП є не позивач, а інша створена останнім юридична особа – ТОВ, якому майно приватизованого підприємства не передавалося, яке не є власником об’єкта приватизації та відповідно яке не набуло майнові права приватизованого підприємства.

З огляду на викладене, ПП всупереч ч. 1 ст. 28 Закону України «Про приватизацію державного і комунального майна», будучи правонаступником майнових прав і обов’язків державного підприємства, забезпечило припинення ДП та його правонаступництво шляхом створення нової юридичної особи – ТОВ, яке не набуло в порядку, передбаченому ч.ч. 5, 7, 8 ст. 27 Закону України «Про приватизацію державного і комунального майна», майнові права приватизованого підприємства.

Таке правонаступництво не узгоджується з положеннями ч. 1 ст. 28 Закону України «Про приватизацію державного і комунального майна».

Ураховуючи викладене, ВС визнав, що відсутні підстави для визнання виконаними позивачем як покупцем у повному обсязі зобов’язань за договором купівлі-продажу та зняття цього договору з контролю органом приватизації.

Підготував Леонід Лазебний

Повний текст рішення

Читати далі

Судова практика

Перехід права на прийняття спадщини за спадковою трансмісією можливий лише у межах строків для прийняття спадщини

Опубліковано

on

2 червня 2021 р. Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду у справі № 155/1584/18 залишив без задоволення касаційну скаргу спадкоємця, оскільки батько позивача не прийняв спадщину і помер після спливу строку, встановленого для її прийняття, а тому спадкова трансмісія не підлягає застосуванню.

Особа звернулась до суду з позовом до іншої особи про визначення додаткового строку для прийняття спадщини за заповітом в порядку спадкової трансмісії після смерті діда з тих підстав, що після смерті його діда залишилося спадкове майно, яке він заповідав батькові позивача. Після смерті батька, який не встиг прийняти спадщину за заповітом, позивач вважав себе спадкоємцем майна померлого батька за законом.

LEX.ЮРИСТ

Сучасна онлайн-платформа для юриста.
Оновлення щоденно.

ДОКЛАДНІШЕ

Читайте також:  Наявність хронічних захворювань та інвалідність самі собою не є поважними причинами пропуску строку для прийняття спадщини

Оскільки батька позивача вже після його смерті було позбавлено права власності на спадкове майно та він не може захистити свої права, позивач вважав, що має право на визначення додаткового строку для прийняття спадщини після смерті діда в порядку аналогії закону та спадкової трансмісії.

Найважливіші юридичні новини. Підписуйтесь на LexInform в Telegram

Рішенням районного суду, залишеним без змін апеляційним судом, у задоволенні позову відмовлено, оскільки у цьому випадку трансмісія не застосовується.

Розглянувши касаційну скаргу позивача, Верховний Суд вказав, що спадщина може бути прийнята в порядку спадкової трансмісії після спливу строку для прийняття спадщини за письмовою згодою спадкоємців або в судовому порядку, якщо суд визнає причини пропуску цього строку поважними (ч.ч. 2, 3 ст. 1272 ЦК України).

Якщо спадкоємець протягом строку, встановленого ст. 1270 ЦК України, не подав заяву про прийняття спадщини, він вважається таким, що не прийняв її (ч. 1 ст. 1272 ЦК України).

Читайте також: Необізнаність спадкоємця про наявність заповіту є поважною причиною пропуску строку для прийняття спадщини

Частиною 3 ст. 1272 ЦК України передбачено, що за позовом спадкоємця, який пропустив строк для прийняття спадщини з поважної причини, суд може визначити йому додатковий строк, достатній для подання ним заяви про прийняття спадщини, якщо: 1) у спадкоємця були перешкоди для подання заяви про прийняття спадщини; 2) ці обставини визнані судом поважними.

Якщо ж у спадкоємця перешкод для подання заяви не було, а він не скористався правом на прийняття спадщини через власну пасивну поведінку, то правових підстав для визначення додаткового строку для прийняття спадщини немає.

Зазначений висновок відповідає правовій позиції Верховного Суду України, викладеній у постановах від 4 листопада 2015 р. у справі № 6-1486цс15, від 14 вересня 2016 р. у справі № 6-1215цс16.

Судом не можуть бути визнані поважними такі причини пропуску строку подання заяви про прийняття спадщини, як юридична необізнаність позивача щодо строку та порядку прийняття спадщини, необізнаність особи про наявність спадкового майна, тимчасова непрацездатність, встановлення судом факту, що має юридичне значення для прийняття спадщини, невизначеність між спадкоємцями хто буде приймати спадщину, відсутність коштів для проїзду до місця відкриття спадщини.

Читайте також: Незнання про смерть спадкодавця не є поважною причиною пропуску спадкоємцем строку прийняття спадщини

Право на прийняття спадщини в порядку спадкової трансмісії може бути здійснене у строк, який не сплив на момент смерті спадкодавця. Тобто смерть спадкоємця, який би мав право на спадщину, має настати в межах шестимісячного строку з дня відкриття спадщини після смерті першого спадкодавця. Право на прийняття спадщини за спадковою трансмісією переходить до спадкоємців цієї особи у межах строків для прийняття спадщини.

У цій справі батько позивача не прийняв спадщину, помер після спливу строку, встановленого для її прийняття, тому спадкова трансмісія не може бути застосована.

Тому Верховний Суд погодився з висновками судів першої та апеляційної інстанцій про відмову у задоволенні позовних вимог, оскільки ст. 1276 ЦК України передбачено перехід права на прийняття спадщини спадкоємця, який не встиг її прийняти внаслідок смерті в межах строку для прийняття спадщини, а не перехід права на подання позову про визначення додаткового строку для прийняття спадщини.

Підготував Леонід Лазебний

Повний текст рішення

Читати далі

Судова практика

Господарський позов може бути залишено без розгляду до закриття підготовчого провадження, якщо позивач не сплатив або не доплатив судовий збір

Опубліковано

on

21 травня 2021 р. Верховний Суд у складі суддів Об`єднаної палати Касаційного господарського суду у справі № 910/5120/20 залишив без задоволення касаційну скаргу ДП, конкретизувавши питання щодо можливості застосування норм процесуального права (ч.ч. 11, 13 ст. 176 і п. 8 ч. 1 ст. 226 ГПК України) на стадії підготовчого провадження або на стадії розгляду справи по суті.

ДП «Львіввугілля» звернулось до суду з позовом до ДП «Держвуглепостач» про стягнення заборгованості за договором поставки вугілля.

LEX.ЮРИСТ

Сучасна онлайн-платформа для юриста.
Оновлення щоденно.

ДОКЛАДНІШЕ

Читайте також: Не справляється судовий збір в разі оскарження додаткового судового рішення, а не рішення суду першої інстанції

Ухвалою господарського суду, залишеною без змін апеляційним судом, позовну заяву залишено без розгляду з посиланням на положення ст.ст. 86, 164, 176, 226, 271, 275, 276 ГПК України та ст. 4 Закону України «Про судовий збір», застосовуючи які суди дійшли висновку про наявність передбачених процесуальним законом підстав для залишення позову без розгляду у зв`язку з неусуненням у встановлений строк недоліків позовної заяви у частині несплати судового збору.

Найважливіші юридичні новини. Підписуйтесь на LexInform в Telegram

У касаційній скарзі ДП «Львіввугілля» наголошувало на тому, що суд першої інстанції, встановивши вже на стадії розгляду справи по суті обставину подання позовної заяви без додержання вимог, викладених у ст.ст. 162, 164, 172 ГПК України, мав здійснити розгляд справи по суті, а судові витрати, пов`язані з розглядом справи, розподілити за результатами такого розгляду відповідно до ст. 129 ГПК. При цьому скаржник посилався на постанову Верховного Суду від 24 липня 2018 р. у справі № 916/3255/17.

Читайте також: Спір між фізичною особою, яка вважає себе власником частки в товаристві, і фізичною особою, яка володіє цією часткою, є корпоративним

Верховний Суд не знайшов підстав для відступлення від висновку, викладеного у постанові Верховного Суду у справі № 916/3255/17, оскільки у вказаній справі за позовними вимогами майнового та немайнового характеру судами встановлена недоплата судового збору за позовну вимогу майнового характеру та після постановлення ухвали судом про залишення позовної заяви з вказаних підстав (недоплата судового збору) без руху подання позивачем заяви про часткове залишення позовних вимог без розгляду. Водночас у справі, яка переглядалася суди, розглядаючи позовні вимоги майнового характеру, встановили відсутність доказів сплати судового збору ДП «Львіввугілля» та невчинення дій на виконання ухвали про усунення недоліків. Тобто у кожній із вказаних справ суди приймали рішення за різними встановленими обставинами.

При цьому Верховний Суд конкретизував питання щодо можливості застосування норм процесуального права (ч.ч. 11, 13 ст. 176 і п. 8 ч. 1 ст. 226 ГПК України) на стадії підготовчого провадження або на стадії розгляду справи по суті.

Читайте також: Докази мають бути достатніми чи вірогідними: в чому логіка законодавця?

Згідно з ч.ч. 11, 13 ст. 176 ГПК України суддя, встановивши, після відкриття провадження у справі, що позовну заяву подано без додержання вимог, викладених у ст.ст. 162, 164, 172 цього Кодексу, постановляє ухвалу не пізніше наступного дня, в якій зазначаються підстави залишення заяви без руху, про що повідомляє позивача і надає йому строк для усунення недоліків, який не може перевищувати п`яти днів з дня вручення позивачу ухвали. Якщо позивач не усунув недоліки позовної заяви у строк, встановлений судом, позовна заява залишається без розгляду.

Відповідно до п. 8 ч. 1 ст. 226 ГПК України суд залишає позов без розгляду, якщо провадження у справі відкрито за заявою, поданою без додержання вимог, викладених у ст.ст. 162, 164, 172, 173 цього Кодексу, і позивач не усунув цих недоліків у встановлений судом строк.

Зазначені процесуальні норми не містять жодних застережень щодо допустимості залишення позову без розгляду виключно до закриття підготовчого провадження та призначення справи до судового розгляду по суті у разі, якщо позивач не усунув недоліків оформлення позовної заяви, які полягають у несплаті або недоплаті судового збору.

Цими ж нормами процесуального закону керувався і суд першої інстанції, постановлячи на стадії розгляду справи по суті оскаржувану ухвалу про залишення позову ДП «Львіввугілля» без розгляду, з огляду на неусунення ним допущених недоліків у виді несплати судового збору, з чим погодився суд апеляційної інстанції, що у свою чергу, свідчить про правильне застосування судами попередніх інстанцій відповідних норм процесуального права.

Підготував Леонід Лазебний

Повний текст рішення

Читати далі

Новини на емейл

Правові новини від LexInform.

Один раз на день. Найактуальніше.

В тренді

© ТОВ "АКТИВЛЕКС", 2018-2021
Використання матеріалів сайту лише за умови посилання (для інтернет-видань - гіперпосилання) на LEXINFORM.COM.UA
Всі права на матеріали, розміщені на порталі LEXINFORM.COM.UA охороняються відповідно до законодавства України.

Вже йдете? Перш ніж Ви підете ...

Запрошуємо до нашого каналу Telegram

Не варто пропускати жодної актуальної новини ;)
close-link