Судова практика
Газово-тарифне рішення суду: моральне задоволення без жодних матеріальних наслідків
Юрій Котнюк,
ЮВУ
Минулого тижня увага громадськості знову була привернута до теми цін на газ: 8 липня Шостий апеляційний адміністративний суд Києва залишив без задоволення апеляційну скаргу Кабінету Міністрів, після чого набуло законної сили рішення Окружного адміністративного суду Києва про визнання протиправною та нечинною урядової постанови № 315 від 27 квітня 2016 року, якою встановлювалися нові й підвищені ціни на газ для житлово-комунального сектора. Взагалі-то ця постанова втратила чинність ще 18 жовтня 2018 року, а дія запроваджених нею цін і того раніше — 1 квітня 2017 р. Попри те позивачі переконують, що відтепер з’явилася можливість зробити перерахунок і повернути споживачам зайве сплачені суми. Причому, необов’язково готівкою: комусь буде зменшена заборгованість, а комусь це зарахується в оплату майбутніх періодів. Проте, на жаль, нічого з цього не вийде: мільйони легковірних людей, які спробують у такий спосіб відновити (на їх думку) справедливість, спіймають прикрого облизня.
Особливості вітчизняного цінорегулювання
Почати варто з теоретичної частини. Одна з функцій держави з давніх давен полягає в тому, щоб встановлювати для своїх громадян доступні, тобто нижчі за ринкові, ціни на певні види товарів і послуг. Ліберальні ідеологи вважають, що таке втручання має обмежуватися сферою послуг, які надають школи й лікарні, мости й дороги, армія, поліція, суд. Прихильники соціалістичної орієнтації переконують, що воно має охоплювати й деякі товари першої необхідності й широкого споживання.
Існує кілька способів проведення державної цінової політики. Один із них полягає в тому, щоб створити одне або кілька державних підприємств, які займатимуться виробництвом і реалізацією своєї продукції за потрібною ціною. Можна цього не робити, а за бюджетні гроші закуповувати у приватних виробників певний продукт за дорогою ринковою ціною, а потім продавати його населенню за дешевою соціальною. Третій шлях — примусити певну категорію приватників реалізовувати ті чи інші товари й послуги за встановленою державними чиновниками ціною. Кожна держава обирає свій спосіб, залежно від конкретних економічних умов, адміністративних можливостей або історичних традицій, а іноді комбіновано використовує й усі три.
Україна в галузі постачання газу населенню використовує саме третій шлях, оскільки для цього вона має необхідні важелі. Справа в тому, що всі надра, де видобувається газ, а також усі трубопроводи, якими він імпортується з-за кордону й транспортується країною, належать державі й лише передані в користування державним чи приватним компаніям.
Тепер ближче до практики. Третій спосіб, який обрала Україна, в свою чергу, має два методи реалізації: один у режимі державних регульованих цін, інший у формі покладання спеціальних обов’язків на суб’єктів ринку тих чи інших товарів або послуг, у даному випадку газу. Для більшості пересічних громадян це все одно «що в лоб, що по лобі», але є низка важливих нюансів, що мають ключове значення в нашій історії.
Режим державних регульованих цін докладно описано в Законі України «Про ціни та ціноутворення»: він поширюється на товари, що мають істотну соціальну значущість, а також на товари, що виробляються домінуючими на ринку монополістами. Донедавна таким товаром вважався й газ, ціни на який встановлювалися спеціальним регуляторним органом в особі Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сферах енергетики та комунальних послуг.
Важливою особливістю режиму державного регулювання цін є принцип його безперервності. Наприклад, НКРЕКП, встановлюючи ціну на певний продукт, оформлює своє рішення у формі постанови. Ціни, відповідно до вимог закону, мають бути економічно обгрунтовані, тобто враховувати вартість усіх компонентів, необхідних для його виробництва, включаючи заробітну плату. Коли через певний проміжок часу (зазвичай через постійне зростання цін і зарплат), виникає потреба змінити регульовані тарифи, НКРЕКП видає нову постанову, в одному з пунктів якої обов’язково має бути написано, що попередня постанова вважається нечинною.
Те ж саме можна зробити в інший спосіб: основний текст постанови не зачіпати, а змінити в ній лише окремі цифри, однак для цього теж потрібно ухвалити окрему постанову, в якій необхідно зазначити, з якої саме дати припиняють свою дію старі тарифи й починають діяти нові. І якщо ж станеться так, що хтось із невдоволених громадян оскаржить нову постанову регулятора в Окружному адміністративному суді Києва й останній визнає її протиправною й нечинною, то після набрання рішенням суду законної сили автоматично реанімується або дія попередньої постанови, або дія постанови в її попередній редакції.
Запровадження газового ринку змінило старий порядок
Отже, все, начебто, просто — саме такою логікою судячи з усього керувалися позивачі, або принаймні вважали, що цією логікою керуватимуться їхні симпатики з числа простого люду. Але, як кажуть у народі, — така ж свита, та не так пошита. Описаний вище порядок діяв у газовій сфері до жовтня 2015 року, коли набрав чинності Закон України «Про ринок природного газу». З його положень витікало, що газ більше не є соціально значущим продуктом і ціни на нього вже не потребують державного регулювання. Тепер це, мовляв, звичайний товар, ціна на який має визначатися попитом і пропозицією. Можна сказати, що такий крок був продиктований тиском Міжнародного валютного фонду, але певна логіка в цьому була. Газ, безперечно, є дуже зручним у побуті продуктом, але погодьтесь, що готувати їжу, підігрівати воду і опалювати житло можна й за допомогою інших енергоносіїв.
Закиди про те, що Національна акціонерна компанія «Нафтогаз України» є монополістом теж не витримують критики: окрім неї ще багато приватних компаній займаються як видобутком газу з наших надр, так і його імпортом з-за кордону. А от у сфері транспортування газу магістральними трубопроводами «Нафтогаз» дійсно є монополістом. Вірніше, монополістом є його стовідсотково дочірнє утворення — в особі Акціонерного товариства «Укртрансгаз», але ціни на цей вид послуг залишилися державними регульованими і їх, як і раніше, встановлює вже згадана нами НКРЕКП. Вона ж регулює і тарифи на послуги транспортування газу розподільними трубопроводами, які надають сорок приватних газорозподільних підприємств, які поділили країну на сорок ліцензованих зон обслуговування.
Разом з тим відпустити ціни на цей вид палива у зовсім вільне плавання народні депутати побоялися, а тому у статті 12 згаданого закону були записані такі слова: «Постачання природного газу здійснюється за цінами, що вільно встановлюються між постачальником та споживачем, крім випадків, передбачених цим Законом». Зверніть увагу на три останні слова: «передбачених цим Законом», тобто положення Закону України «Про ціни і ціноутворення» на операції з постачання газу не поширюються, хоча висновки суду в даній справі базуються саме на тому факті, що урядом не було дотримано процедури, передбаченої саме законом, який ми умовно назвемо «ціновим».
Тепер про особливі випадки ціноутворення, передбачені законом, який ми так само умовно назвемо «газовим». Його положення передбачали режим покладення спеціальних обов’язків (ПСО) на суб’єктів ринку природного газу, внаслідок виконання яких ціна на газ для житлово-комунального сектору вимальовувалася такою, якою хотів її бачити Кабінет міністрів. І відтоді вже саме уряд, а не НКРЕКП, виступав у ролі такого собі регулятора.
У працівників Мін’юсту не стачило розуму довести суду очевидне
У зв’язку з цим слід зазначити два важливі моменти. Перший — такі обов’язки покладалися тимчасово, тобто цей режим не передбачає принципу безперервності регулювання. Уряд у своїй постанові про ПСО обов’язково повинен вказати дату, до якої вона діє. Коли наближається цей фатальний момент, Кабмін має право подовжити термін дії постанови, як він це неодноразово робив у 2018 році, або ухвалити нову постанову того, чи майже того ж самого змісту, але в будь- якому разі повинна бути вказана кінцева дата. Таким чином скасування урядової постанови в судовому порядку не тягне за собою автоматичної реанімації тих цін, що діяли до її ухвалення. Образно кажучи, був би покійник — було б кого воскрешати, а «на нет и суда нет».
Інший важливий момент полягає в тому, що «газовий» закон, на відміну від «цінового», не вимагає, щоб ціни на газ для споживачів були економічно обґрунтованими. Натомість він вимагає, щоб суб’єктам ринку природного газу були компенсовані їхні витрати на виконання ПСО, а сума такої компенсації має становити різницю між економічно обґрунтованими витратами на виробництво продукту і тими доходами, які все ж таки були отримані внаслідок реалізації цього товару за встановленими урядом цінами.
Тобто у світлі положень «газового» закону ставити уряду питання, пов’язані з економічною обґрунтованістю, можуть лише ті суб’єкти ринку природного газу, на яких покладені спеціальні обов’язки. Це, наприклад, Акціонерне товариство «Укргазвидобування», яке тратиться на вилучення з надр цієї корисної копалини, або «Нафтогаз», який імпортує його. Що ж стосується побутових споживачів, то вони, з точки зору Закону України «Про ринок природного газу», ставити таких питань не можуть. Ніхто, звичайно, не позбавляє людей права вимагати в уряду чогось іншого, скажімо, підвищення пенсій, зарплат, субсидій чи проведення інших заходів, які покращать їхнє життя, але тільки не встановлення економічно обґрунтованих цін на газ.
Що ж стосується перебігу самого процесу, то він уже докладно висвітлювався на сторінках нашої газети (ЮВУ, №№ 13, 14, «Газово-тарифний позов проти уряду. Перший раунд справи Кабміном програно»). Стисло нагадаємо, що перша постанова про ПСО була ухвалена урядом 1 жовтня 2015 р. під номером 758. В той момент Кабмін не став обтяжувати себе зайвою роботою й видумувати щось нове, а тому написав, що до 1 травня 2016 року будуть діяти ті ціни на газ, які діяли до цього, а там уже, мовляв, ми придумаємо щось нове. Пояснимо, що до того діяли тарифи, встановлені постановою НКРЕКП № НК583 від 3.03.2015 р., які становили 3,6 грн за кубометр у холодну половину року і 7,2 грн — в теплу.
Оце «щось нове» було придумано незадовго до дня «Ч», а саме 27 квітня 2016 року, коли КМУ ухвалив нову постанову № 315, якою до згаданої вище постанови № 758 вносилися зміни, відповідно до яких 1 м3 природного газу, незалежно від пори року, коштував побутовим споживачам 6,879 грн. У червні того ж року постанова № 315 була оскаржена Юлією Тимошенко, яка в даному випадку виступила в ролі звичайного побутового споживача, і громадською організацією «Тарифна мобілізація». 4 березня 2019 р. позов був задоволений суддею Окружного адміністративного суду Києва Євгеном Абловим, висновки якого базувалися на тому, що Кабмін не дотримався процедури, передбаченої Законом України «Про ціни і ціноутворення», а відтак нові ціни на газ не можна вважати економічно обґрунтованими. Це чиста правда, але, на жаль, у співробітників Департаменту з питань судової роботи Міністерства юстиції, які представляли в даному процесі Кабмін, не стачило розуму переконати суд у тому, що відповідач і не зобов’язаний був цього робити. А це вже свідчить про надзвичайну ступінь деградації цього відомства, до якої воно дійшло під керівництвом Павла Петренка…
Джерело: Юридичний вісник України
