Connect with us

Судова практика

Газово-тарифне рішення суду: моральне задоволення без жодних матеріальних наслідків

Юрій Котнюк,
ЮВУ

Минулого тижня увага громадськості знову була привернута до теми цін на газ: 8 липня Шостий апеляційний адміністративний суд Києва залишив без задоволення апеляційну скаргу Кабінету Міністрів, після чого набуло законної сили рішення Окружного адміністративного суду Києва про визнання протиправною та нечинною урядової постанови № 315 від 27 квітня 2016 року, якою встановлювалися нові й підвищені ціни на газ для житлово-комунального сектора. Взагалі-то ця постанова втратила чинність ще 18 жовтня 2018 року, а дія запроваджених нею цін і того раніше — 1 квітня 2017 р. Попри те позивачі переконують, що відтепер з’явилася можливість зробити перерахунок і повернути споживачам зайве сплачені суми. Причому, необов’язково готівкою: комусь буде зменшена заборгованість, а комусь це зарахується в оплату майбутніх періодів. Проте, на жаль, нічого з цього не вийде: мільйони легковірних людей, які спробують у такий спосіб відновити (на їх думку) справедливість, спіймають прикрого облизня.

Особливості вітчизняного цінорегулювання

Почати варто з теоретичної частини. Одна з функцій держави з давніх давен полягає в тому, щоб встановлювати для своїх громадян доступні, тобто нижчі за ринкові, ціни на певні види товарів і послуг. Ліберальні ідеологи вважають, що таке втручання має обмежуватися сферою послуг, які надають школи й лікарні, мости й дороги, армія, поліція, суд. Прихильники соціалістичної орієнтації переконують, що воно має охоплювати й деякі товари першої необхідності й широкого споживання.

Існує кілька способів проведення державної цінової політики. Один із них полягає в тому, щоб створити одне або кілька державних підприємств, які займатимуться виробництвом і реалізацією своєї продукції за потрібною ціною. Можна цього не робити, а за бюджетні гроші закуповувати у приватних виробників певний продукт за дорогою ринковою ціною, а потім продавати його населенню за дешевою соціальною. Третій шлях — примусити певну категорію приватників реалізовувати ті чи інші товари й послуги за встановленою державними чиновниками ціною. Кожна держава обирає свій спосіб, залежно від конкретних економічних умов, адміністративних можливостей або історичних традицій, а іноді комбіновано використовує й усі три.

Україна в галузі постачання газу населенню використовує саме третій шлях, оскільки для цього вона має необхідні важелі. Справа в тому, що всі надра, де видобувається газ, а також усі трубопроводи, якими він імпортується з-за кордону й транспортується країною, належать державі й лише передані в користування державним чи приватним компаніям.

Тепер ближче до практики. Третій спосіб, який обрала Україна, в свою чергу, має два методи реалізації: один у режимі державних регульованих цін, інший у формі покладання спеціальних обов’язків на суб’єктів ринку тих чи інших товарів або послуг, у даному випадку газу. Для більшості пересічних громадян це все одно «що в лоб, що по лобі», але є низка важливих нюансів, що мають ключове значення в нашій історії.

Режим державних регульованих цін докладно описано в Законі України «Про ціни та ціноутворення»: він поширюється на товари, що мають істотну соціальну значущість, а також на товари, що виробляються домінуючими на ринку монополістами. Донедавна таким товаром вважався й газ, ціни на який встановлювалися спеціальним регуляторним органом в особі Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сферах енергетики та комунальних послуг.

Важливою особливістю режиму державного регулювання цін є принцип його безперервності. Наприклад, НКРЕКП, встановлюючи ціну на певний продукт, оформлює своє рішення у формі постанови. Ціни, відповідно до вимог закону, мають бути економічно обгрунтовані, тобто враховувати вартість усіх компонентів, необхідних для його виробництва, включаючи заробітну плату. Коли через певний проміжок часу (зазвичай через постійне зростання цін і зарплат), виникає потреба змінити регульовані тарифи, НКРЕКП видає нову постанову, в одному з пунктів якої обов’язково має бути написано, що попередня постанова вважається нечинною.

Те ж саме можна зробити в інший спосіб: основний текст постанови не зачіпати, а змінити в ній лише окремі цифри, однак для цього теж потрібно ухвалити окрему постанову, в якій необхідно зазначити, з якої саме дати припиняють свою дію старі тарифи й починають діяти нові. І якщо ж станеться так, що хтось із невдоволених громадян оскаржить нову постанову регулятора в Окружному адміністративному суді Києва й останній визнає її протиправною й нечинною, то після набрання рішенням суду законної сили автоматично реанімується або дія попередньої постанови, або дія постанови в її попередній редакції.

Запровадження газового ринку змінило старий порядок

Отже, все, начебто, просто — саме такою логікою судячи з усього керувалися позивачі, або принаймні вважали, що цією логікою керуватимуться їхні симпатики з числа простого люду. Але, як кажуть у народі, — така ж свита, та не так пошита. Описаний вище порядок діяв у газовій сфері до жовтня 2015 року, коли набрав чинності Закон України «Про ринок природного газу». З його положень витікало, що газ більше не є соціально значущим продуктом і ціни на нього вже не потребують державного регулювання. Тепер це, мовляв, звичайний товар, ціна на який має визначатися попитом і пропозицією. Можна сказати, що такий крок був продиктований тиском Міжнародного валютного фонду, але певна логіка в цьому була. Газ, безперечно, є дуже зручним у побуті продуктом, але погодьтесь, що готувати їжу, підігрівати воду і опалювати житло можна й за допомогою інших енергоносіїв.

Закиди про те, що Національна акціонерна компанія «Нафтогаз України» є монополістом теж не витримують критики: окрім неї ще багато приватних компаній займаються як видобутком газу з наших надр, так і його імпортом з-за кордону. А от у сфері транспортування газу магістральними трубопроводами «Нафтогаз» дійсно є монополістом. Вірніше, монополістом є його стовідсотково дочірнє утворення — в особі Акціонерного товариства «Укртрансгаз», але ціни на цей вид послуг залишилися державними регульованими і їх, як і раніше, встановлює вже згадана нами НКРЕКП. Вона ж регулює і тарифи на послуги транспортування газу розподільними трубопроводами, які надають сорок приватних газорозподільних підприємств, які поділили країну на сорок ліцензованих зон обслуговування.

Разом з тим відпустити ціни на цей вид палива у зовсім вільне плавання народні депутати побоялися, а тому у статті 12 згаданого закону були записані такі слова: «Постачання природного газу здійснюється за цінами, що вільно встановлюються між постачальником та споживачем, крім випадків, передбачених цим Законом». Зверніть увагу на три останні слова: «передбачених цим Законом», тобто положення Закону України «Про ціни і ціноутворення» на операції з постачання газу не поширюються, хоча висновки суду в даній справі базуються саме на тому факті, що урядом не було дотримано процедури, передбаченої саме законом, який ми умовно назвемо «ціновим».

Тепер про особливі випадки ціноутворення, передбачені законом, який ми так само умовно назвемо «газовим». Його положення передбачали режим покладення спеціальних обов’язків (ПСО) на суб’єктів ринку природного газу, внаслідок виконання яких ціна на газ для житлово-комунального сектору вимальовувалася такою, якою хотів її бачити Кабінет міністрів. І відтоді вже саме уряд, а не НКРЕКП, виступав у ролі такого собі регулятора.

У працівників Мін’юсту не стачило розуму довести суду очевидне

У зв’язку з цим слід зазначити два важливі моменти. Перший — такі обов’язки покладалися тимчасово, тобто цей режим не передбачає принципу безперервності регулювання. Уряд у своїй постанові про ПСО обов’язково повинен вказати дату, до якої вона діє. Коли наближається цей фатальний момент, Кабмін має право подовжити термін дії постанови, як він це неодноразово робив у 2018 році, або ухвалити нову постанову того, чи майже того ж самого змісту, але в будь- якому разі повинна бути вказана кінцева дата. Таким чином скасування урядової постанови в судовому порядку не тягне за собою автоматичної реанімації тих цін, що діяли до її ухвалення. Образно кажучи, був би покійник — було б кого воскрешати, а «на нет и суда нет».

Інший важливий момент полягає в тому, що «газовий» закон, на відміну від «цінового», не вимагає, щоб ціни на газ для споживачів були економічно обґрунтованими. Натомість він вимагає, щоб суб’єктам ринку природного газу були компенсовані їхні витрати на виконання ПСО, а сума такої компенсації має становити різницю між економічно обґрунтованими витратами на виробництво продукту і тими доходами, які все ж таки були отримані внаслідок реалізації цього товару за встановленими урядом цінами.

Тобто у світлі положень «газового» закону ставити уряду питання, пов’язані з економічною обґрунтованістю, можуть лише ті суб’єкти ринку природного газу, на яких покладені спеціальні обов’язки. Це, наприклад, Акціонерне товариство «Укргазвидобування», яке тратиться на вилучення з надр цієї корисної копалини, або «Нафтогаз», який імпортує його. Що ж стосується побутових споживачів, то вони, з точки зору Закону України «Про ринок природного газу», ставити таких питань не можуть. Ніхто, звичайно, не позбавляє людей права вимагати в уряду чогось іншого, скажімо, підвищення пенсій, зарплат, субсидій чи проведення інших заходів, які покращать їхнє життя, але тільки не встановлення економічно обґрунтованих цін на газ.

Що ж стосується перебігу самого процесу, то він уже докладно висвітлювався на сторінках нашої газети (ЮВУ, №№ 13, 14, «Газово-тарифний позов проти уряду. Перший раунд справи Кабміном програно»). Стисло нагадаємо, що перша постанова про ПСО була ухвалена урядом 1 жовтня 2015 р. під номером 758. В той момент Кабмін не став обтяжувати себе зайвою роботою й видумувати щось нове, а тому написав, що до 1 травня 2016 року будуть діяти ті ціни на газ, які діяли до цього, а там уже, мовляв, ми придумаємо щось нове. Пояснимо, що до того діяли тарифи, встановлені постановою НКРЕКП № НК583 від 3.03.2015 р., які становили 3,6 грн за кубометр у холодну половину року і 7,2 грн — в теплу.

Оце «щось нове» було придумано незадовго до дня «Ч», а саме 27 квітня 2016 року, коли КМУ ухвалив нову постанову № 315, якою до згаданої вище постанови № 758 вносилися зміни, відповідно до яких 1 м3 природного газу, незалежно від пори року, коштував побутовим споживачам 6,879 грн. У червні того ж року постанова № 315 була оскаржена Юлією Тимошенко, яка в даному випадку виступила в ролі звичайного побутового споживача, і громадською організацією «Тарифна мобілізація». 4 березня 2019 р. позов був задоволений суддею Окружного адміністративного суду Києва Євгеном Абловим, висновки якого базувалися на тому, що Кабмін не дотримався процедури, передбаченої Законом України «Про ціни і ціноутворення», а відтак нові ціни на газ не можна вважати економічно обґрунтованими. Це чиста правда, але, на жаль, у співробітників Департаменту з питань судової роботи Міністерства юстиції, які представляли в даному процесі Кабмін, не стачило розуму переконати суд у тому, що відповідач і не зобов’язаний був цього робити. А це вже свідчить про надзвичайну ступінь деградації цього відомства, до якої воно дійшло під керівництвом Павла Петренка…

Джерело: Юридичний вісник України

Судова практика

Поновлення процесуальних строків на відкриття апеляційного провадження

Євген МОРОЗОВ,
адвокат

Особливості вирішення питання прийняття скарги судом апеляційної інстанції у разі подання останньої після закінчення процесуальних строків.

Двадцятого вересня цього року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 640/18888/18, адміністративне провадження № К/9901/20983/19 (ЄДРСРУ № 84405600) досліджував питання щодо особливості вирішення питання прийняття апеляційної скарги судом апеляційної інстанції у разі подання такої скарги після закінчення процесуальних строків. Правила вирішення питання прийняття апеляційної скарги судом апеляційної інстанції в разі подання такої скарги після закінчення строків, установлених статтею 295 цього кодексу, передбачені частиною третьою статті 298 Кодексу адміністративного судочинства України (далі — КАС України).

Відповідно до цієї статті, апеляційна скарга залишається без руху також у випадку, якщо вона подана після закінчення строків, установлених статтею 295 цього кодексу, і особа, яка її подала, не порушує питання про поновлення цього строку, або якщо підстави, вказані нею в заяві, визнані неповажними. При цьому протягом десяти днів з дня вручення ухвали особа має право звернутися до суду апеляційної інстанції із заявою про поновлення строку або вказати інші підстави для поновлення строку.

Пунктом 4 частини першої статті 299 КАС України передбачено, що якщо скаржником у строк, визначений судом, не подано заяву про поновлення строку на апеляційне оскарження або наведені підстави для поновлення строку на апеляційне оскарження визнані судом неповажними, суд апеляційної інстанції відмовляє у відкритті апеляційного провадження у справі. Тобто, з аналізу наведених положень процесуального закону вбачається, що якщо апеляційна скарга подана після закінчення строку, установленого статтею 295 Кодексу адміністративного судочинства України, й особа не порушує питання про поновлення такого строку, суддя-доповідач залишає апеляційну скаргу без руху, а особа має право звернутися до суду із заявою про поновлення строку протягом десяти днів з дня вручення ухвали про залишення апеляційної скарги без руху.

Якщо особа звернулась із заявою про поновлення строку апеляційного оскарження протягом десяти днів з дня вручення ухвали про залишення апеляційної скарги без руху суд апеляційної інстанції має оцінити наведені в такій заяві підстави і визнати їх поважними чи неповажними. Якщо наведені в заяві про поновлення строку підстави суд апеляційної інстанції визнав неповажними закон надає особі право звернутися із заявою, в якій вказати інші підстави для поновлення строку апеляційного оскарження.

У даній справі суд апеляційної інстанції визнав наведені скаржником у заяві про поновлення строку апеляційного оскарження підстави неповажними, однак у порушення вимог частини третьої статті 298 КАС України, позбавив відповідача права звернутися з заявою із зазначенням в ній інших підстав для поновлення такого строку, відмовивши у відкритті апеляційного провадження. З огляду на викладене, Верховний суд вважає за правильне скасувати ухвалу суду апеляційної інстанції про відмову у відкритті апеляційного провадження з направленням справи до апеляційного адміністративного суду для продовження розгляду, в ході якого питання про прийняття апеляційної скарги судом апеляційної інстанції має бути вирішено у порядку, передбаченому частиною третьою статті 298 Кодексу адміністративного судочинства України.

Висновок

Якщо скаржником пропущено процесуальний строк на подання апеляційної скарги та не подано заяву про поновлення строку на апеляційне оскарження або наведені підстави для поновлення строку на апеляційне оскарження визнані судом неповажними, суддя-доповідач залишає апеляційну скаргу без руху, а особа має право звернутися до суду із заявою про поновлення строку протягом десяти днів з дня вручення ухвали про залишення апеляційної скарги без руху, і якщо наведені в заяві про поновлення строку підстави суд апеляційної інстанції визнає неповажними закон надає особі право звернутися із заявою, в якій вказати інші підстави для поновлення строку апеляційного оскарження. І тільки після цього апеляційна інстанція має право відмовити у відкритті провадження.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Судова практика

Повернення надмірно сплаченого податку

Євген МОРОЗОВ,
адвокат

Повернення надмірно сплаченого податку, або зарахування переплати в рахунок майбутніх платежів та/або погашення податкової заборгованості з іншого податку.

Першого жовтня цього року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 640/18424/18, адміністративне провадження № К/9901/23682/19 (ЄДРСРУ № 84634597) досліджував питання щодо повернення надмірно сплаченого податку на прибуток на рахунок платника або зарахування в рахунок майбутніх платежів по податкам та зборам. У рамках вищевказаної справи суди попередніх інстанцій дій шли висновку про те, що оскільки платник податків звернувся із заявами про повернення переплати з податку на прибуток після спливу строку, встановленого статтею 102 Податкового кодексу України, то в задоволенні позову слід посилаючись, висновуючись при цьому на системний аналіз положень підпункту 14.1.115 пункту 14.1 статті 14 ПКУ, за приписами якого надміру сплачені грошові зобов’язання це суми коштів, які на певну дату зараховані до відповідного бюджету понад нараховані суми грошових зобов’язань, граничний строк сплати яких настав на таку дату та приписів підпункту 17.1.5 пункту 17.1 статті 17 цього кодексу, за якими платнику податків надано право на залік чи повернення надміру сплачених, а також надміру стягнутих сум податків та зборів, пені, штрафів у порядку, встановленому цим Кодексом.

Суди попередніх інстанцій також покликалися на положення пункту 87.1 статті 87 Податкового кодексу України, відповідно до яких джерелами самостійної сплати грошових зобов’язань або погашення податкового боргу платника податків є будь-які власні кошти, в тому числі ті, що отримані від продажу товарів (робіт, послуг), майна, випуску цінних паперів, зокрема корпоративних прав, отримані як позика (кредит) та з інших джерел, з урахуванням особливостей, визначених цією статтею, а також суми надміру сплачених платежів до відповідних бюджетів та положень пунктів 43.1, 43.2 статті 43 цього кодексу, за якими помилково та/або надміру сплачені суми грошового зобов’язання підлягають поверненню платнику відповідно до цієї статті та статті 301 Митного кодексу України, крім випадків наявності в такого платника податкового боргу. В разі наявності у платника податків податкового боргу, повернення помилково та/або надміру сплаченої суми грошового зобов’язання на поточний рахунок такого платника податків в установі банку або шляхом повернення готівковими коштами за чеком, у разі відсутності у платника податків рахунку в банку, проводиться лише після повного погашення такого податкового боргу платником податків.

Аналіз наведених норм зумовив висновок судів попередніх інстанцій про те, що у відповідності до пунктів 43.3, 43.4 статті 43 Податкового кодексу України встановлено, що обов’язковою умовою для здійснення повернення сум грошового зобов’язання є подання платником податків заяви про таке повернення (крім повернення надміру утриманих (сплачених) сум податку з доходів фізичних осіб, які розраховуються контролюючим органом на підставі поданої платником податків податкової декларації за звітний календарний рік шляхом проведення перерахунку за загальним річним оподатковуваним доходом платника податку) протягом 1095 днів від дня виникнення помилково та/або надміру сплаченої суми. Платник податків подає заяву на повернення помилково та/або надміру сплачених грошових зобов’язань у довільній формі, в якій зазначає напрям перерахування коштів: на поточний рахунок платника податків в установі банку; на погашення грошового зобов’язання (податкового боргу) з інших платежів, контроль за справлянням яких покладено на контролюючі органи, незалежно від виду бюджету; повернення готівковими коштами за чеком у разі відсутності в платника податків рахунку в банку.

У силу вимог пункту 43.5 статті 43 Податкового кодексу України, контролюючий орган не пізніше ніж за п’ять робочих днів до закінчення двадцятиденного строку з дня подання платником податків заяви готує висновок про повернення відповідних сум коштів з відповідного бюджету та подає його для виконання відповідному органові, що здійснює казначейське обслуговування бюджетних коштів. На підставі отриманого висновку орган, що здійснює казначейське обслуговування бюджетних коштів протягом п’яти робочих днів, здійснює повернення помилково та/або надміру сплачених грошових зобов’язань платникам податків у порядку, встановленому центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову і митну політику. Контролюючий орган несе відповідальність згідно із законом за несвоєчасність передачі органу, що здійснює казначейське обслуговування бюджетних коштів для виконання висновку про повернення відповідних сум коштів з відповідного бюджету.

Повернення помилково та/або надміру сплачених грошових зобов’язань платникам податків здійснюється з бюджету, в який такі кошти були зараховані (пункт 43.6 статті 43 Податкового кодексу України). Порядком взаємодії територіальних органів Міністерства доходів і зборів України, місцевих фінансових органів та територіальних органів Державної казначейської служби України у процесі повернення платникам податків помилково та/або надміру сплачених сум грошових зобов’язань, затвердженого спільним наказом Міністерства доходів і зборів України та Міністерства фінансів України від 30 грудня 2013 року № 882/1188 (далі по тексту – Порядок), що діяв на момент виникнення спірних правовідносин, визначено, що повернення помилково та/або надміру сплачених сум грошових зобов’язань у випадках, передбачених законодавством, здійснюється виключно на підставі заяви платника податку (за винятком повернення надміру утриманих (сплачених) сум податку на доходи фізичних осіб, які розраховуються органом Міндоходів на підставі поданої платником податків податкової декларації за звітний календарний рік шляхом проведення перерахунку за загальним річним оподатковуваним доходом платника податку), яка може бути подана протягом 1095 днів від дня виникнення помилково та/або надміру сплаченої суми. Заява подається платником податку до органу державної податкової служби за місцем перебування на податковому обліку в довільній формі.

За змістом пунктів 9, 10 Порядку надані податковим органом висновки про повернення помилково та/або надміру сплачених сум грошових зобов’язань реєструються територіальними органами Державного казначейства в Журналі обліку висновків, який ведеться в електронному вигляді. На підставі отриманих висновків органи Державного казначейства України здійснюють повернення платникам податків помилково та/або надміру сплачених сум грошових зобов’язань у визначеному законодавством порядку, а саме згідно з Порядком повернення кош тів, помилково або надміру зарахованих до державного та місцевих бюджетів, затвердженим наказом Міністерства фінансів України від 3 вересня 2013 року № 787.

Відтак, платник податків у наданий законодавством строк (1095 днів) має право звернутися до контролюючого органу із заявою про повернення помилково та/або надмірно сплачених платежів. Родзинкою в цій справі є те, і Верховний Суд на цьому наголосив, що суди попередніх інстанцій не дослідили зібрані у справі докази, обмежившись виключно наявністю факту спливу строку, встановленого пунктом 102.5 статті 102 Податкового кодексу України для повернення шляхом стягнення надміру сплачених грошових зобов’язань на розрахунковий рахунок позивача, залишивши при цьому поза увагою дослідження бездіяльності податкового органу стосовно розгляду заяв позивача та можливості використання суми переплати податку на прибуток (авансових внесків) на погашення податкової заборгованості з цього та іншого податків, тобто можливості використання позивачем активу як джерела сплати його заборгованості.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Судова практика

АРМА таки виграло справу у податкових махінаторів

Першого жовтня Велика Палата Верховного Суду ухвалила постанову, якою було вирішено справу щодо правомірності продажу партії зерна, здійсненої Національним агентством України з питань виявлення, розшуку та управління активами, одержаними від корупційних та інших злочинів (скорочено — Агентство з розшуку та менеджменту активів або АРМА). Спір завершився перемогою останнього, але дії його працівників у даній ситуації важко назвати бездоганними. Саме тому, напевне, основною причиною прийнятого рішення була та обставина, що їх опонент обрав неналежний спосіб захисту своїх прав.

Зерно з необлікованих площ

Ця історія почалася у 2016 ро – ці, коли працівники слідчого управління фінансових розслідувань Головного управління Державної фіскальної служби в Полтавській області викрили доволі масштабну схему ухилення від сплати податків під час придбання зерна у сільськогосподарських підприємств і його експорті за кордон, а також реалізації на внутрішньому ринку України. Як написано в офіційній постанові, з 2016 року на території Полтавської, Дніпропетровської, Миколаївської та інших областей України діє злочинна група осіб, члени якої за попередньою змовою між собою створили та придбали фіктивні підприємства, використовують їх реквізити з метою прикриття власної незаконної діяльності із придбання, зберігання, транспортування та збуту за готівкові кошти сільськогосподарської продукції. На думку слідчих, зловмисники наперед знали, що придбане зерно вирощене на необлікованих площах сільськогосподарських виробників та фактично придбане в останніх за готівку без відображення в бухгалтерському обліку та податковій звітності.

При цьому правоохоронці зазначали, що члени злочинного угрупування мають стійкі корупційні зв’язки в органах митної, податкової служб і залізниці, що дозволяє безперешкодно проводити експортні операції з використанням документів фіктивних суб’єктів господарської діяльності. Особливої уваги заслуговує така фраза, викладена в текстах численних судових ухвал: «Придбана за готівку сільськогосподарська продукція завозиться до елеваторів, підконтрольних вказаній групі осіб, та які задіяні в злочинній схемі незаконної закупівлі зернової продукції, по документам як власність фіктивних підприємств». Справа в тому, що в мотивувальній частині наводився доволі розлогий перелік цих елеваторів, з назв яких одразу ж можна було зрозуміти, що йдеться про агрохолдинг «Кернел», який контролює колишній депутат Верховної Ради від Партії регіонів Андрій Веревський. Втім жодних прізвищ оприлюднено не було. Також варто зазначити, що протягом трьох років розслідування даного кримінального провадження судами було постановлено три сотні процесуальних ухвал і жодного вироку.

У числі інших слідчих дій 29 листопада 2017 року було проведено обшук у приміщенні, що належить товариству з обмеженою відповідальність «Кононівський елеватор», розташованому в місті Хорол Полтавської області, де було виявлено 134 тонни кормової кукурудзи, а також документи, які мали свідчити, ніби ця партія зерна належить іншому ТОВ, яке називається «Фірма «Союз-Європа». Оскільки в правоохоронців були вагомі підстави вважати, що папери насправді липові, а кукурудза придбана в незаконний спосіб, на неї ухвалою слідчого судді Київського районного суду Полтави було накладено арешт, а обов’язки щодо збереження цього майна було покладене на адміністрацію елеватора.

Проте остання оскаржила цей вердикт, зазначивши, що не зобов’язана безкоштовно забезпечувати належне зберігання товару, який має властивість псуватися, а тому Апеляційний суд Полтавської області постановою від 28 грудня 2017 року трохи переграв це рішення, поклавши згадані вище обов’язки на АРМА. В резолютивній частині було написано «передати зерно кукурудзи в кількості 134 тон для здійснення заходів управління ним з метою забезпечення його збереження» — запам’ятайте цю фразу, до неї ще доведеться повернутися.

Потрібні або згода власника, або рішення суду

А тепер підходимо до суті подій. 19 березня 2018 року Державним підприємством «Сетам» на замовлення АРМА були проведені електронні торги з продажу цієї партії зерна, переможцем яких стало ТОВ «ЮРС Груп», а через тиждень, 26 березня, між ним і АРМА було укладено договір купівлі-продажу 134 тонн кормової кукурудзи за 500 тисяч грн. З одного боку такий крок викликає подив, адже зерно не було конфісковане за вироком суду і навіть враховуючи арешт, воно продовжувало перебувати у власності Фірми «Союз Європа», якою б фіктивною вона не була. Тож не дивно, що це товариство подало до Господарського суду Києва позов, у якому просило визнати недійсним укладений договір.

Погляньмо, що з цього приводу написано в законі. В цьому питанні головним законом є Кримінальний процесуальний кодекс, стаття 100 якого визначає подальшу долю речових доказів, що не містять слідів кримінального правопорушення, зокрема, великих партій товарів, зберігання яких через громіздкість неможливо без зайвих труднощів, або витрати по забезпеченню спеціальних умов, зберігання яких співмірні з їх вартістю, якщо вони, скажімо, піддаються швидкому псуванню. КПК пропонує чотири варіанти. Перший, найпростіший, — речові докази повертаються власнику або передаються йому на відповідальне зберігання, якщо це можливо без шкоди для кримінального провадження. Три наступні варіанти більш складні, оскільки вони можливі або за письмової згоди власника, або за рішенням суду. Отже, другий варіант — речові докази передаються для реалізації. Третій — передаються для їх технологічної переробки, якщо тривале зберігання може призвести до псування товару і втрати його цінності. Четвертий — знищуються, якщо вони відносяться до вилучених з обігу предметів чи товарів, скажімо, наркотиків, а також, якщо їх тривале зберігання небезпечне для життя чи здоров’я людей або довкілля.

У даному випадку згоди власника не було, рішення суду теж, вірніше рішення суду було, але воно стосувалося лише здійснення заходів управління ним з метою забезпечення його збереження, а про реалізацію в ньому не було ні слова. Тому Господарський суд Києва своїм рішенням від 13 вересня 2018 року задовольнив позов Фірми «Союз Європа».

АРМА, звичайно, подало апеляційну скаргу, в якій юристи останнього просили суддів дочитати до кінця згадану вище статтю 100 КПК, яка, окрім перелічених положень, містить ще й, так би мовити, один організаційний момент, який полягає в тому, що речові докази вартістю понад 200 розмірів прожиткового мінімуму передаються до АРМА для здійснення заходів з управління ними з метою забезпечення збереження їхньої економічної вартості або реалізації. Тобто отримуючи майно в управління, агентство мало право на свій розсуд вирішувати, чи зберігати зерно на елеваторі й платити за це бюджетні кошти, чи виставити його на торги, продати за ринковою ціною, гроші покласти в банк, а вже потім, коли буде рішення суду про конфіскацію речових доказів чи повернення їх власнику, віддати останньому не зерно, а гроші.

На перший погляд усе логічно, але судді Північного апеляційного господарського суду дійсно дочитали до кінця статтю 100 КПК, яка з приводу різних деталей порядку зберігання й умов реалізації вилученого майна відсилає до профільного закону, в якому й має бути все детально написано. Тобто до Закону України «Про Національне агентство України з питань виявлення, розшуку та управління активами, одержаними від корупційних та інших злочинів». А з його статті 21 витікає, що за відсутності згоди власника на реалізацію вилученого в нього майна воно може бути продане лише на підставі ухвали слідчого судді або суду, копія якої надсилається АРМА негайно після її винесення з відповідним зверненням прокурора. Отже, й тут юристи агентства спіймали облизня і постановою Північного АГС від 12 грудня 2018 р. рішення ГС Києва було залишене без змін.

АРМА серйозно «прокололося»

Після таких прикрих поразок АРМА спробувало щастя у Верховному Суді, де його касаційна скарга була передана для розгляду до Великої Палати. Причиною тому стали доводи скарги про те, що ця справа взагалі повинна розглядатися в суді адміністративної, а не господарської юрисдикції, і позивач повинен у даному випадку не зациклюватися на питанні визнання недійсним договору купівлі-продажу, а вимагати визнання неправомірними дій АРМА, як органу влади.

Така позиція виявилася помилковою і судді Верховного Суду розлого виклали в тексті своєї постанови чому саме. Кожен бажаючий може прочитати це самостійно, але я не втримаюсь від того, щоб не процитувати уривок даного вердикту, де судді, так би мовити, дали юристам агентства щигля по носі, натякаючи на їх недостатній рівень професіоналізму: «Велика Палата зауважує, що особа, яка подала касаційну скаргу, вказуючи на те, що ця справа відноситься до юрисдикції адміністративних судів, не ставить питання про закриття провадження в цій справі, а всупереч викладеним у касаційній скарзі запереченням щодо розгляду цієї справи господарськими судами просить у результаті касаційного перегляду рішення господарських судів попередніх інстанцій скасувати та прийняти нове рішення — про відмову в задоволенні позовних вимог, тобто вирішити спір за правилами господарського судочинства».

Разом із тим судді все ж таки дали можливість АРМА вийти з цього процесу в ролі переможця. Коротко їх позицію можна викласти фразою: позовні вимоги позивача не підлягають задоволенню, оскільки їх задоволення не приведе до поновлення його майнових прав у зв’язку з тим, що ним обрано неналежні способи захисту своїх порушених прав. А якщо розлого, то доведеться набратися терпіння й напружити мозок. На думку Великої Палати ВС, якщо позивач вважає, що покупець (ТОВ «ЮРСГруп») не набув права власності на отримане ним спірне майно, зокрема тому, що покупець не є добросовісним набувачем, то він вправі скористатися передбаченими законодавством зобов’язально-правовими способами захисту права власності. А для цього, мовляв, немає потреби в оскарженні договору купівлі-продажу зерна. Він, зокрема, може вдатися до такого способу захисту, як відшкодування завданої йому майнової шкоди, і відповідачами за цим позовом можуть бути особи, з вини яких така шкода була заподіяна.

Якщо ж покупець ще не отримав продане майно позивача, то останній може запобігти виконанню договору, укладеного АРМА з перевищенням повноважень, звернувшись до суду з вимогою про заборону відповідачу вчиняти дії щодо передання майна продавцем покупцю, мотивуючи свою вимогу відсутністю в продавця права на продаж майна. Виходячи з цього, судді вирішили, що позовні вимоги ТОВ «Фірма «Союз-Європа» ЛТД» про визнання недійсним договору купівлі-продажу зерна не можуть бути задоволені, до того ж, права позивача як власника спірних активів щодо цього майна обмежено застосуванням заходів кримінально-процесуального примусу.

У цій історії найзагадковіше питання полягає в тому, чому ж АРМА перед тим, як пускати зерно з молотка, не запаслося відповідним рішенням суду, але, сподіваємося, що це йому буде наука надалі.

Костянтин ЮРЧЕНКО
ЮВУ

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

В тренді

© ТОВ "АКТИВЛЕКС", 2018
Використання матеріалів сайту лише за умови посилання (для інтернет-видань - гіперпосилання) на LEXINFORM.COM.UA
Всі права на матеріали, розміщені на порталі LEXINFORM.COM.UA охороняються відповідно до законодавства України.