Connect with us

Судова практика

Газово-тарифне рішення суду: моральне задоволення без жодних матеріальних наслідків

Юрій Котнюк,
ЮВУ

Минулого тижня увага громадськості знову була привернута до теми цін на газ: 8 липня Шостий апеляційний адміністративний суд Києва залишив без задоволення апеляційну скаргу Кабінету Міністрів, після чого набуло законної сили рішення Окружного адміністративного суду Києва про визнання протиправною та нечинною урядової постанови № 315 від 27 квітня 2016 року, якою встановлювалися нові й підвищені ціни на газ для житлово-комунального сектора. Взагалі-то ця постанова втратила чинність ще 18 жовтня 2018 року, а дія запроваджених нею цін і того раніше — 1 квітня 2017 р. Попри те позивачі переконують, що відтепер з’явилася можливість зробити перерахунок і повернути споживачам зайве сплачені суми. Причому, необов’язково готівкою: комусь буде зменшена заборгованість, а комусь це зарахується в оплату майбутніх періодів. Проте, на жаль, нічого з цього не вийде: мільйони легковірних людей, які спробують у такий спосіб відновити (на їх думку) справедливість, спіймають прикрого облизня.

Особливості вітчизняного цінорегулювання

Почати варто з теоретичної частини. Одна з функцій держави з давніх давен полягає в тому, щоб встановлювати для своїх громадян доступні, тобто нижчі за ринкові, ціни на певні види товарів і послуг. Ліберальні ідеологи вважають, що таке втручання має обмежуватися сферою послуг, які надають школи й лікарні, мости й дороги, армія, поліція, суд. Прихильники соціалістичної орієнтації переконують, що воно має охоплювати й деякі товари першої необхідності й широкого споживання.

Існує кілька способів проведення державної цінової політики. Один із них полягає в тому, щоб створити одне або кілька державних підприємств, які займатимуться виробництвом і реалізацією своєї продукції за потрібною ціною. Можна цього не робити, а за бюджетні гроші закуповувати у приватних виробників певний продукт за дорогою ринковою ціною, а потім продавати його населенню за дешевою соціальною. Третій шлях — примусити певну категорію приватників реалізовувати ті чи інші товари й послуги за встановленою державними чиновниками ціною. Кожна держава обирає свій спосіб, залежно від конкретних економічних умов, адміністративних можливостей або історичних традицій, а іноді комбіновано використовує й усі три.

Україна в галузі постачання газу населенню використовує саме третій шлях, оскільки для цього вона має необхідні важелі. Справа в тому, що всі надра, де видобувається газ, а також усі трубопроводи, якими він імпортується з-за кордону й транспортується країною, належать державі й лише передані в користування державним чи приватним компаніям.

Тепер ближче до практики. Третій спосіб, який обрала Україна, в свою чергу, має два методи реалізації: один у режимі державних регульованих цін, інший у формі покладання спеціальних обов’язків на суб’єктів ринку тих чи інших товарів або послуг, у даному випадку газу. Для більшості пересічних громадян це все одно «що в лоб, що по лобі», але є низка важливих нюансів, що мають ключове значення в нашій історії.

Режим державних регульованих цін докладно описано в Законі України «Про ціни та ціноутворення»: він поширюється на товари, що мають істотну соціальну значущість, а також на товари, що виробляються домінуючими на ринку монополістами. Донедавна таким товаром вважався й газ, ціни на який встановлювалися спеціальним регуляторним органом в особі Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сферах енергетики та комунальних послуг.

Важливою особливістю режиму державного регулювання цін є принцип його безперервності. Наприклад, НКРЕКП, встановлюючи ціну на певний продукт, оформлює своє рішення у формі постанови. Ціни, відповідно до вимог закону, мають бути економічно обгрунтовані, тобто враховувати вартість усіх компонентів, необхідних для його виробництва, включаючи заробітну плату. Коли через певний проміжок часу (зазвичай через постійне зростання цін і зарплат), виникає потреба змінити регульовані тарифи, НКРЕКП видає нову постанову, в одному з пунктів якої обов’язково має бути написано, що попередня постанова вважається нечинною.

Те ж саме можна зробити в інший спосіб: основний текст постанови не зачіпати, а змінити в ній лише окремі цифри, однак для цього теж потрібно ухвалити окрему постанову, в якій необхідно зазначити, з якої саме дати припиняють свою дію старі тарифи й починають діяти нові. І якщо ж станеться так, що хтось із невдоволених громадян оскаржить нову постанову регулятора в Окружному адміністративному суді Києва й останній визнає її протиправною й нечинною, то після набрання рішенням суду законної сили автоматично реанімується або дія попередньої постанови, або дія постанови в її попередній редакції.

Запровадження газового ринку змінило старий порядок

Отже, все, начебто, просто — саме такою логікою судячи з усього керувалися позивачі, або принаймні вважали, що цією логікою керуватимуться їхні симпатики з числа простого люду. Але, як кажуть у народі, — така ж свита, та не так пошита. Описаний вище порядок діяв у газовій сфері до жовтня 2015 року, коли набрав чинності Закон України «Про ринок природного газу». З його положень витікало, що газ більше не є соціально значущим продуктом і ціни на нього вже не потребують державного регулювання. Тепер це, мовляв, звичайний товар, ціна на який має визначатися попитом і пропозицією. Можна сказати, що такий крок був продиктований тиском Міжнародного валютного фонду, але певна логіка в цьому була. Газ, безперечно, є дуже зручним у побуті продуктом, але погодьтесь, що готувати їжу, підігрівати воду і опалювати житло можна й за допомогою інших енергоносіїв.

Закиди про те, що Національна акціонерна компанія «Нафтогаз України» є монополістом теж не витримують критики: окрім неї ще багато приватних компаній займаються як видобутком газу з наших надр, так і його імпортом з-за кордону. А от у сфері транспортування газу магістральними трубопроводами «Нафтогаз» дійсно є монополістом. Вірніше, монополістом є його стовідсотково дочірнє утворення — в особі Акціонерного товариства «Укртрансгаз», але ціни на цей вид послуг залишилися державними регульованими і їх, як і раніше, встановлює вже згадана нами НКРЕКП. Вона ж регулює і тарифи на послуги транспортування газу розподільними трубопроводами, які надають сорок приватних газорозподільних підприємств, які поділили країну на сорок ліцензованих зон обслуговування.

Разом з тим відпустити ціни на цей вид палива у зовсім вільне плавання народні депутати побоялися, а тому у статті 12 згаданого закону були записані такі слова: «Постачання природного газу здійснюється за цінами, що вільно встановлюються між постачальником та споживачем, крім випадків, передбачених цим Законом». Зверніть увагу на три останні слова: «передбачених цим Законом», тобто положення Закону України «Про ціни і ціноутворення» на операції з постачання газу не поширюються, хоча висновки суду в даній справі базуються саме на тому факті, що урядом не було дотримано процедури, передбаченої саме законом, який ми умовно назвемо «ціновим».

Тепер про особливі випадки ціноутворення, передбачені законом, який ми так само умовно назвемо «газовим». Його положення передбачали режим покладення спеціальних обов’язків (ПСО) на суб’єктів ринку природного газу, внаслідок виконання яких ціна на газ для житлово-комунального сектору вимальовувалася такою, якою хотів її бачити Кабінет міністрів. І відтоді вже саме уряд, а не НКРЕКП, виступав у ролі такого собі регулятора.

У працівників Мін’юсту не стачило розуму довести суду очевидне

У зв’язку з цим слід зазначити два важливі моменти. Перший — такі обов’язки покладалися тимчасово, тобто цей режим не передбачає принципу безперервності регулювання. Уряд у своїй постанові про ПСО обов’язково повинен вказати дату, до якої вона діє. Коли наближається цей фатальний момент, Кабмін має право подовжити термін дії постанови, як він це неодноразово робив у 2018 році, або ухвалити нову постанову того, чи майже того ж самого змісту, але в будь- якому разі повинна бути вказана кінцева дата. Таким чином скасування урядової постанови в судовому порядку не тягне за собою автоматичної реанімації тих цін, що діяли до її ухвалення. Образно кажучи, був би покійник — було б кого воскрешати, а «на нет и суда нет».

Інший важливий момент полягає в тому, що «газовий» закон, на відміну від «цінового», не вимагає, щоб ціни на газ для споживачів були економічно обґрунтованими. Натомість він вимагає, щоб суб’єктам ринку природного газу були компенсовані їхні витрати на виконання ПСО, а сума такої компенсації має становити різницю між економічно обґрунтованими витратами на виробництво продукту і тими доходами, які все ж таки були отримані внаслідок реалізації цього товару за встановленими урядом цінами.

Тобто у світлі положень «газового» закону ставити уряду питання, пов’язані з економічною обґрунтованістю, можуть лише ті суб’єкти ринку природного газу, на яких покладені спеціальні обов’язки. Це, наприклад, Акціонерне товариство «Укргазвидобування», яке тратиться на вилучення з надр цієї корисної копалини, або «Нафтогаз», який імпортує його. Що ж стосується побутових споживачів, то вони, з точки зору Закону України «Про ринок природного газу», ставити таких питань не можуть. Ніхто, звичайно, не позбавляє людей права вимагати в уряду чогось іншого, скажімо, підвищення пенсій, зарплат, субсидій чи проведення інших заходів, які покращать їхнє життя, але тільки не встановлення економічно обґрунтованих цін на газ.

Що ж стосується перебігу самого процесу, то він уже докладно висвітлювався на сторінках нашої газети (ЮВУ, №№ 13, 14, «Газово-тарифний позов проти уряду. Перший раунд справи Кабміном програно»). Стисло нагадаємо, що перша постанова про ПСО була ухвалена урядом 1 жовтня 2015 р. під номером 758. В той момент Кабмін не став обтяжувати себе зайвою роботою й видумувати щось нове, а тому написав, що до 1 травня 2016 року будуть діяти ті ціни на газ, які діяли до цього, а там уже, мовляв, ми придумаємо щось нове. Пояснимо, що до того діяли тарифи, встановлені постановою НКРЕКП № НК583 від 3.03.2015 р., які становили 3,6 грн за кубометр у холодну половину року і 7,2 грн — в теплу.

Оце «щось нове» було придумано незадовго до дня «Ч», а саме 27 квітня 2016 року, коли КМУ ухвалив нову постанову № 315, якою до згаданої вище постанови № 758 вносилися зміни, відповідно до яких 1 м3 природного газу, незалежно від пори року, коштував побутовим споживачам 6,879 грн. У червні того ж року постанова № 315 була оскаржена Юлією Тимошенко, яка в даному випадку виступила в ролі звичайного побутового споживача, і громадською організацією «Тарифна мобілізація». 4 березня 2019 р. позов був задоволений суддею Окружного адміністративного суду Києва Євгеном Абловим, висновки якого базувалися на тому, що Кабмін не дотримався процедури, передбаченої Законом України «Про ціни і ціноутворення», а відтак нові ціни на газ не можна вважати економічно обґрунтованими. Це чиста правда, але, на жаль, у співробітників Департаменту з питань судової роботи Міністерства юстиції, які представляли в даному процесі Кабмін, не стачило розуму переконати суд у тому, що відповідач і не зобов’язаний був цього робити. А це вже свідчить про надзвичайну ступінь деградації цього відомства, до якої воно дійшло під керівництвом Павла Петренка…

Джерело: Юридичний вісник України

Судова практика

Неподання заяви для переоформлення ліцензії на мовлення є самостійною підставою для позову про її анулювання

31 березня 2020 р. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду у справі № 815/6160/17 залишив без задоволення касаційну скаргу телерадіокомпанії, яка несвоєчасно подала заяву про переоформлення ліцензії.

Національна рада України з питань телебачення і радіомовлення звернулася до суду з позовом до ТРК, в якому просила анулювати ліцензію на мовлення відповідача, оскільки, розглядаючи заяву телерадіокомпанії про переоформлення наданої їй у 2007 р. на строк 10 років ліцензії на кабельне мовлення, встановила, що у ліцензіата протягом діяльності відбулася низка змін (власника, прізвища керівника ТРК, оператора телекомунікацій), але він не повідомляв про це у строки, передбачені ст. 35 Закону України «Про телебачення і радіомовлення».

Рішенням окружного адміністративного суду в задоволенні позову відмовлено. Апеляційний адміністративний суд рішення скасував та задовольнив позов, з тих мотивів, що відповідна інформація міститься в додатку до ліцензії та становить її умови. Тому телерадіокомпанія була зобов’язана подати заяву про переоформлення ліцензії у зв’язку зі зміною організаційно-правового статусу та умов діяльності.

У касаційній скарзі відповідач зазначав, що анулювання ліцензії є найсуворішою санкцією та можливе не раніше того, як були вжиті санкції у вигляді попереджень або штрафів. Також пояснював, що зазначені зміни в товаристві відбулися у 2008 та 2009 р.р., коли ще не була чинною норма про те, що зміна прямого власника (співвласників) та/або кінцевого бенефіціарного власника (контролера) є підставою для переоформлення ліцензії на мовлення.

Верховний Суд провів порівняльний аналіз правових норм ч. 4 ст. 35 Закону України «Про телебачення і радіомовлення» за попередньою редакцією та чинних із 28 липня 2013 р. та дійшов висновку, що суб’єкт інформаційної діяльності має обов’язок подавати інформацію про будь-які зміни в структурі власності. Вибуття або зміна власника свідчить про настання певних організаційних змін у товаристві.

Також Верховний Суд вказав, що як у редакції ст. 35 Закону України «Про телебачення і радіомовлення», що була чинною на час змін у відповідача, так і в редакції, чинній на час звернення Нацради до суду з цим позовом та прийняття нею відповідного рішення, передбачено обов’язок ліцензіата звертатися до Нацради із заявою про переоформлення ліцензії на мовлення у 10-денний (за попередньою редакцією) чи 30-денний (за чинною редакцією) строк у разі настання таких змін.

Несвоєчасне подання заяви про переоформлення ліцензії у зв’язку з організаційними змінами статусу та умов діяльності ліцензіата є самостійною підставою для звернення Нацради до суду з позовом про анулювання ліцензії на мовлення (п. «б» ч. 5 ст. 37 Закону України «Про телебачення і радіомовлення»).

Підготував Леонід Лазебний

Повний текст рішення

Читати далі

Судова практика

В разі звільнення поліцейського грошової компенсації за невикористані відпустки попередніх років не передбачено

31 березня 2020 р. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду у справі № 808/2122/18 залишив без задоволення касаційні скарги позивача і відповідача, оскільки питання затримки виплати грошової компенсації поліцейському при звільненні не врегульовано спеціальним законодавством.

Особа звернулась до суду з позовом до ГУ Національної поліції, в якому вимагала визнати протиправною бездіяльність відповідача щодо невиплати грошової компенсації за невикористану відпустку і стягнути таку грошову компенсацію, визнати протиправною бездіяльність щодо затримки у виплаті одноразової грошової допомоги при звільненні та грошової компенсації за невикористану відпустку, а також стягнути середнє грошове забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні.

Суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, позов задовольнив частково, виходячи з того, що обов’язковою передумовою для виплати поліцейському компенсації за невикористану відпустку є визначена кількість днів невикористаної відпустки в наказі про звільнення, якого позивач не оскаржив. А оскільки питання відповідальності за затримку розрахунку при звільненні поліцейських не врегульовані положеннями спеціального законодавства, до спірних правовідносин застосовуються норми Кодексу законів про працю України, відповідно до яких усі суми, належні до сплати працівникові, мають бути виплачені в день його звільнення.

Отже, суд визнав протиправною бездіяльність щодо затримки у виплаті одноразової грошової допомоги при звільненні та грошової компенсації за невикористану відпустку та стягнув середнє грошове забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні.

У касаційній скарзі позивач зазначав, що ні спеціальним законодавством, ні Законом України «Про відпустки» та КЗпП України не передбачено обмежень щодо компенсації за невикористані щорічні відпустки.

Відповідач у касаційній скарзі твердив, що одноразова грошова допомога при звільненні не входить до складу грошового забезпечення і тому відсутній обов`язок щодо її виплати саме в день звільнення поліцейського зі служби

Залишаючи без задоволення обидві касаційні скарги Верховний Суд зазначив, що пунктом 8 розд. III Порядку, затвердженого Наказом Міністерства внутрішніх справ України від 6 квітня 2016 р. № 260, за невикористану в році звільнення відпустку поліцейським, які звільняються з поліції, виплачується грошова компенсація відповідно до чинного законодавства. Виплата грошової компенсації за невикористану в році звільнення відпустку проводиться, виходячи з розміру місячного грошового забезпечення, право на отримання якого поліцейський має відповідно до чинного законодавства, на день звільнення зі служби. Кількість днів для виплати грошової компенсації за невикористану відпустку вказується в наказі про звільнення.

З огляду на це колегія суддів дійшла висновку, що відповідно до вимог Закону України «Про Національну поліцію» та Порядку № 260, які є спеціальним законодавством та підлягають застосуванню при вирішенні спорів з приводу порядку та умов грошового забезпечення поліцейських і надання їм відпустки, грошова компенсація за невикористану відпустку виплачується у випадку її невикористання в році звільнення, а компенсація за невикористані відпустки за попередні роки не передбачена. Встановлено правило надання чергової відпустки поліцейському до кінця календарного року.

Колегія суддів зауважила, що питання щодо відповідальності за затримку розрахунку при звільненні поліцейського, зокрема затримку виплати як грошового забезпечення, так і затримку виплати коштів за період вимушеного прогулу на виконання рішення суду, одноразової грошової допомоги при звільненні, компенсації за невикористану відпустку, які не є складовими заробітної плати (грошового забезпечення), не врегульовані положеннями спеціального законодавства, що встановлює порядок, умови, склад, розміри виплати грошового забезпечення.

Водночас такі питання врегульовано в КЗпП України.

Верховний Суд також роз’яснив, що оскільки порядок та умови виплати одноразової грошової допомоги при звільненні визначені Законом України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб» і Постановою № 988, у яких зазначено, що така допомога виплачується особам, які «звільняються» зі служби, то допомога при звільненні має бути виплачена не пізніше дня звільнення зі служби.

Підготував Леонід Лазебний

Повний текст рішення

Читати далі

Судова практика

Акти індивідуальної дії мають містити виклад переконливих і зрозумілих мотивів їх прийняття

5 березня 2020 р. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду у справі № 640/467/19 задовольнив касаційну скаргу позивача, який оскаржив акт індивідуальної дії, ухвалений державним органом без належного обґрунтування.

Державна установа звернулась до суду з позовом до Державної аудиторської служби України про визнання протиправним та скасування рішення, а саме – висновку про результати моніторингу закупівлі в частині, де встановлено порушення позивачем п. 2 ч. 2 ст. 35 Закону «Про публічні закупівлі» від 25 грудня 2015 р. № 922-VIII  та неправомірного обрання й застосування процедури державної закупівлі дослідницьких послуг з матеріально-технічного забезпечення за переговорною процедурою Prozorro.

Позивач також зазначив, що висновок відповідача не містить конкретних зобов’язань з усунення порушень та вказівок, які саме порушення мають бути усунені.

Суд першої інстанції позовні вимоги задовольнив. Апеляційний адміністративний суд скасував рішення та ухвалив нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог відмовив, ствердивши, що відповідачем доведено в діях позивача наявність порушення вимог п. 2 ч. 2 ст. 35 Закону № 922-VIII, оскільки матеріалами справи підтверджено наявність конкуренції, що виключає можливість проведення закупівлі за переговорною процедурою. Суд також зазначив, що оскаржуваний висновок за своїм змістом та формою повністю відповідає вимогам ст. 7-1 Закону України «Про публічні закупівлі».

Задовольняючи касаційну скаргу позивача, Верховний Суд зазначив, що зміст спірного висновку, який є індивідуально-правовим актом і породжує права та обов’язки для позивача, має відповідати вимогам ст. 2 КАС України, відповідно до яких обґрунтованість є однією з обов’язкових ознак рішення (дії, бездіяльності) суб’єкта владних повноважень, що підлягає встановленню адміністративним судом.

Системний аналіз установлених обставин справи дав змогу Верховному Суду дійти висновку, що з метою виконання вимоги щодо обґрунтованості спірного висновку відповідачеві не достатньо лише вказати на факт відповідного правопорушення. Відповідач зобов’язаний навести опис порушення (порушень) законодавства у сфері публічних закупівель, виявленого(их) за результатами моніторингу закупівлі (ст. 7-1 Закону України № 922-VIII, розд. III Порядку заповнення форми висновку про результати моніторингу закупівлі, затвердженого наказом Держаудитслужби України від 23 квітня 2018 р. № 86.

У цій справі, як встановлено судами попередніх інстанцій, відповідач обмежився лише вказівкою на невідповідність інформації, наведеної в повідомленні про намір укласти договір, процедурі закупівлі. Проте жодних фактичних обставин, на підставі яких відповідач дійшов таких висновків, у його висновку не наведено.

Зазначивши у висновку про необхідність усунути порушення законодавства у сфері публічних закупівель, відповідач не конкретизував, яких саме заходів має вжити позивач, не визначив способу усунення виявлених під час моніторингу порушень, що свідчить про його нечіткість та невизначеність.

Можливість усунення виявлених порушень прямо залежить від чіткого визначення суб’єктом владних повноважень конкретного заходу (варіанта поведінки), яких потрібно вжити уповноваженій особі замовника для усунення порушень.

Спонукання позивача самостійно визначити на підставі невизначених норм, яких саме заходів необхідно ужити для усунення виявлених порушень, може призвести до нового можливого порушення позивачем чинного законодавства.

Водночас, зобов’язальний характер вимоги щодо усунення правопорушення свідчить про встановлення цього порушення та про визначення імперативного обов’язкового способу його усунення, що має бути чітко викладено в акті індивідуальної дії.

Відповідну правову позицію висловлено в постанові Верховного Суду від 10 грудня 2019 р. у справі № 160/9513/18.

Підготував Леонід Лазебний

Повний текст рішення

Читати далі

В тренді

© ТОВ "АКТИВЛЕКС", 2018-2020
Використання матеріалів сайту лише за умови посилання (для інтернет-видань - гіперпосилання) на LEXINFORM.COM.UA
Всі права на матеріали, розміщені на порталі LEXINFORM.COM.UA охороняються відповідно до законодавства України.