«Харківські теплові мережі»: як податківці вчорашній день шукали - LexInform: Правові та юридичні новини, юридична практика, коментарі
Connect with us

Судова практика

«Харківські теплові мережі»: як податківці вчорашній день шукали

Дата публікації:

Двадцять восьмого квітня Верховний Суд ухвалив постанову, якою задовольнив позов комунального підприємства «Харківські теплові мережі» до Офісу великих платників податків Державної податкової служби України про скасування податкової вимоги на суму 61 мільйон гривень. Дана справа пройшла цікавий зигзаг: спочатку Харківський окружний адміністративний суд задовольнив позов, потім Другий апеляційний адміністративний суд скасував рішення суду першої інстанції та ухвалив нове, яким у задоволенні позову відмовив. А вже на третьому етапі Касаційний адміністративний суд скасував не лише негативну для позивача постанову Другого ААС, а й позитивне для нього рішення Харківського ОАС, але при цьому позов задовольнив у повному обсязі.

Спір виник через авансові внески з податку на прибуток

КП «Харківські теплові мережі» — найбільше теплокомунальне підприємство України. Маючи в своєму розпорядження дві теплоелектроцентралі, дві сотні котельнь і півтори тисячі кілометрів тепломереж у двотрубному обчисленні, воно забезпечує теплом і гарячою водою більше одного мільйона мешканців Харкова, на що кожного року випалюється близько одного мільярда кубічних метрів природного газу. А от економічними показниками воно похвалитися не може: протягом останніх років його щорічні витрати складають вісім мільярдів гривень, а доходи — тільки шість мільярдів. Проте не завжди «Харківтепломережі» були збитковими: проблеми почалися в 2014 році, як закінчилася епоха, коли газ був «по 72 копійки за куб». Слідом за цінами на цей основний для підприємства вид палива поповзли вгору й тарифи на комунальні послуги, тож харків’яни стали гірше розраховуватися за них: якщо протягом 2013 року рівень оплати населенням послуг підприємства становив у середньому 95 відсотків, то в грудні 2014- го — лише 65%.

Попри це «Харківські теплові мережі» звершили 2014 рік з прибутком, і в основній річній податковій декларації від 26.02.2015 р., направленій до податкової служби, самостійно, тобто добровільно, відобразило свої зобов’язання зі сплати податку на прибуток підприємств у сумі 125 мільйонів гривень. Правильність здійсненого розрахунку фіскалами під сумнів не ставилася, щодо повноти й своєчасності перерахування коштів до державного бюджету в них теж претензій не було. Сир-бор, наслідком якого була низка судово-адміністративних справ, розгорівся через таку (нині вже трохи призабуту) штуку, як сплата податку на прибуток наперед.

Справа в тому, що стаття 57 Податкового кодексу України в її редакції до 1.01.2016 року вимагала щомісячно здійснювати авансові внески податку на прибуток підприємств у розмірі однієї дванадцятої частини податкових зобов’язань з даного податку за минулий звітний період. У випадку з «Харківськими тепломережами» це означало, що сплачений ними за 2014-рік податок на прибуток у сумі 125 млн грн слід було розділити на число 12, й отримані в результаті 10,46 мільйона кожного місяця наступного 2015-го року перераховувати до держбюджету. Так в принципі було і в попередні роки, що особливих нарікань не виникало, але цього разу ситуація суттєво змінилася: давно обіцяне скасування сплати авансових внесків з податку на прибуток нарешті було втілене в життя Законом України від 24.12.2015 р., № 909-VIII «Про внесення змін до Податкового кодексу України та деяких законодавчих актів України щодо забезпечення збалансованості бюджетних надходжень у 2016 році». Відповідно до його положень протягом 2015 року підприємства ще повинні були сплачувати щомісячні авансові внески, а от починаючи з 1.01.2016 року — вже ні.

Хто не ризикує, той не виграє

Таким чином, у деяких платників з’явився шанс, так би мовити, проскочити зайчиком до світлої смуги, тобто розтлумачити положення Податкового кодексу та інших нормативно-правових актів так, щоб довести, ніби вони мають право безкарно не платити авансові внески. Додатковий стимул використати цей шанс надавав ще й прийнятий за рік до того Закон України «Про внесення змін до Податкового кодексу України та деяких законодавчих актів України щодо податкової реформи» № 71-VIII від 28.12.2014 р., яким підрозділ 10 розділу XX ПКУ було доповнено цікавим пунктом під номером 31, де чорним по білому було написано, що «За наслідками діяльності у 2015 році штрафні (фінансові) санкції до платників податку на прибуток підприємств за порушення порядку обчислення, правильності заповнення податкових декларацій з податку на прибуток підприємств та повноти його сплати не застосовуються».

Отже, коридор можливостей значно розширився, що особливо було актуально для КП «Харківські теплові мережі», яке саме в 2015 році стало збитковим (перевищення витрат над доходами склало один мільярд гривень), але при цьому зобов’язане було платити податок на прибуток, який невідомо коли й невідомо за яких умов буде компенсовано й чи буде компенсовано взагалі. Виходячи з цього, підприємство подало до Офісу великих платників податків уточнюючу податкову декларацію, в якій зменшило суму самостійно нарахованих податкових зобов’язань за податком на прибуток. А фіскали у відповідь винесли низку податкових повідомлень–рішень і податкових вимог, одна з яких, від 6.03.2017 р., вимагала погасити податковий борг у сумі 61 млн грн, з яких 36 мільйонів основний платіж і 25 мільйонів — пеня. Ця вимога й стала предметом розгляду адміністративних судів усіх трьох інстанцій.

Суди попередніх інстанцій розглянули справу поверхово

Рішенням Харківського ОАС від 30.10.2018 р. позов «Харківських тепломереж» було задоволено, але аргументи, яким його обґрунтував суддя Анатолій Бідонько було визнано нікудишніми. Він, зокрема, надто зосередившись на формі податкової вимоги, а не її змісті, заїхав, як то кажуть, не в той степ. Так, не дочитавши до кінця відповідні документи нормативної бази, він зробив дивний висновок про те, що Харківське управління Офісу великих платників податків ДФС України, який склав оскаржуваний акт, має правовий статус не контролюючого органу, а структурного підрозділу такого органу. А оскільки виносити податкові вимоги має лише контролюючий орган, то цю вимогу належить скасувати, оскільки вона складена неуповноваженою особою.

Як уже зазначалося, постановою Другого ААС від 9.09.2019 р. зазначене рішення було скасоване. Судді, які входили до складу його колегії підійшли до вивчення даного питання більш ретельно й уважно прочитали текст наказу Міністерства доходів і зборів України від 10 жовтня 2013 року № 576 «Про затвердження Порядку направлення органами доходів і зборів податкових вимог платникам податків». А з нього якраз і витікало, що податкова вимога складена уповноваженою особою. Проте ці судді також обмежили свою увагу питаннями форми спірного акту, але в його суть вникати не стали й ухвалили нове рішення, яким підмовили в задоволенні позову «Харківських тепломереж».

А от уже судді Верховного Суду не погидували марудною роботою й уважно вивчили суть справи. В принципі там не було над чим особливо ламати голову: фіскали аргументували свою позицію тим, що комунальне підприємство не виконало вимоги давно скасованих положень статті 57 Податкового кодексу України, а ось його діючі норми не вимагають платити податок на прибуток, якщо протягом звітного періоду платник замість прибутків мав одні збитки. Виходячи з цього Верховний Суд зробив висновок, що податкова вимога, висунута Офісом великих платників податків, є незаконною, а тому задовольнив позов про її скасування.

Джерело: Юридичний вісник України

Судова практика

Відкриття виконавчого провадження за місцем реєстрації чи проживання боржника?

Опубліковано

on

От

П’ятого травня 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 160/15005/20, провадження № К/9901/5954/21 (ЄДРСРУ № 96706696) досліджував питання щодо відкриття виконавчого провадження за місцем реєстрації чи місцем проживання боржника — фізичної особи.

За правилами статті 24 Закону № 1404-VIII виконавчі документи приймаються до примусового виконання за місцем, зокрема, проживання, перебування боржника. Чи дає це право стягувачу можливість вибору місця пред’явлення виконавчого документа до виконання: за місцем реєстрації боржника чи за місцем його проживання (місце проживання боржника (вказане у виконавчому документі)?

Читайте також: Виявлення недоліків у декларації боржника про майновий стан не є підставою для відмови у відкритті провадження про його неплатоспроможність

Чинне законодавство, яке регламентує спірні правовідносини, не містить застереження про здійснення виконавчого провадження виключно за місцем реєстрації місця проживання боржника. До того ж, приватний виконавець не уповноважений на проведення перевірки місця проживання, перебування боржника–фізичної особи, які зазначені у виконавчому документі. Аналогічний висновок викладений у постанові Верховного Суду від 29.04.2020 року у справі № 826/15676/16.

Найважливіші юридичні новини. Підписуйтесь на LexInform в Telegram

Утім відповідно до частин першої, шостої статті 29 Цивільного кодексу України (далі — ЦК) місцем проживання фізичної особи є житло, в якому вона проживає постійно або тимчасово. Фізична особа може мати кілька місць проживання. За текстом статті 3 Закону № 1382-IV:

– вільний вибір місця проживання чи перебування — право громадянина України, а також іноземця та особи без громадянства, які на законних підставах перебувають на території України, на вибір адміністративно-територіальної одиниці, де вони хочуть проживати чи перебувати;

– місце перебування — адміністративно-територіальна одиниця, на території якої особа проживає строком менше шести місяців на рік; – місце проживання — житло, розташоване на території адміністративно-територіальної одиниці, в якому особа проживає, а також спеціалізовані соціальні установи, заклади соціального обслуговування та соціального захисту, військові частини;

– документи, до яких вносяться відомості про місце проживання, — паспорт громадянина України, тимчасове посвідчення громадянина України, посвідка на постійне проживання, посвідка на тимчасове проживання, посвідчення біженця, посвідчення особи, яка потребує додаткового захисту, посвідчення особи, якій надано тимчасовий захист;

– реєстрація — внесення інформації до реєстру територіальної громади, документів, до яких вносяться відомості про місце проживання/ перебування особи, із зазначенням адреси житла/місця перебування із подальшим внесенням відповідної інформації до Єдиного державного демографічного реєстру в установленому Кабінетом Міністрів України порядку.

Читайте також: Підвідомчість відкриття виконавчого провадження залежить саме від суми, яка підлягає стягненню за рішенням суду

Згідно з частиною десятою статті 6 Закону № 1382-IV реєстрація місця проживання здійснюється тільки за однією адресою. В разі, якщо особа проживає в двох і більше місцях, вона здійснює реєстрацію місця проживання за однією з цих адрес за власним вибором. За адресою зареєстрованого місця проживання з особою ведеться офіційне листування та вручення офіційної кореспонденції.

У разі, якщо нове місце проживання особи знаходиться в іншій адміністративно-територіальній одиниці, орган реєстрації після реєстрації такого місця проживання надсилає повідомлення про зняття особи з реєстрації відповідному органу реєстрації за попереднім місцем проживання особи в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України (частина одинадцята статті 6 Закону № 1382-IV).

Відповідно до норм частини першої статті 4 Закону України від 20 листопада 2012 року № 5492-VI «Про Єдиний державний демографічний реєстр та документи, що підтверджують громадянство України, посвідчують особу чи її спеціальний статус» (далі — Закон № 5492-VI) Єдиний державний демографічний реєстр — це електронна інформаційно-телекомунікаційна система, призначена для зберігання, захисту, обробки, використання й поширення визначеної цим законом інформації про особу та про документи, що оформлюються із застосуванням засобів Реєстру, із забезпеченням дотримання гарантованих Конституцією України свободи пересування й вільного вибору місця проживання, заборони втручання в особисте та сімейне життя, інших прав і свобод людини та громадянина.

Єдиний державний демографічний реєстр ведеться з метою ідентифікації особи для оформлення, видачі, обміну, пересилання, вилучення, повернення державі, визнання недійсними та знищення передбачених цим законом документів. Єдиний державний демографічний реєстр у межах, визначених законодавством про свободу пересування та вільний вибір місця проживання, використовується також для обліку інформації про реєстрацію місця проживання чи місця перебування.

Відповідно до пункту 14 частини першої статті 7 Закону № 5492-VI до Реєстру вноситься додаткова змінна інформація про місце проживання, про народження дітей, про шлюб і розірвання шлюбу, про зміну імені, у разі наявності — інформація про податковий номер (реєстраційний номер облікової картки платників податків з Державного реєстру фізичних осіб — платників податків) або повідомлення про відмову від прийняття реєстраційного номера облікової картки платника податків (для фізичних осіб, які через свої релігійні переконання відмовляються від прийняття реєстраційного номера облікової картки платника податків та офіційно повідомили про це відповідний контролюючий орган), а також про місце роботи та посаду (в разі оформлення посвідчення члена екіпажу).

Згідно з частиною другою цієї статті, у разі відсутності інформації, передбаченої зокрема, пунктами 9–14 частини першої цієї статті, вноситься відповідна відмітка.

Так, 31 березня 2021 року Верховний Суд розглядав справу № 380/7750/20 (ЄДРСРУ № 95946017), спірні правовідносини якої є подібними до тих, які є предметом розгляду в цій справі. За наслідками розгляду тієї справи Верховний Суд ухвалив постанову від 31 березня 2021 року, в якій висловив правову позицію, суть якої полягає в наступному. Сама лише вказівка на місце проживання, яке не має жодного взаємозв’язку з особою боржника, не може вважатися достатньою підставою для прийняття виконавчого документа приватним виконавцем, територіальний округ якого охоплює місце виконання, визначеного за цією адресою.

Висновок

Відтак, визначення місця виконання виконавчого документа щодо боржника — фізичної особи має відбуватися за зареєстрованим місцем проживання боржника. Будь-яка інша адреса місця проживання чи відомості про місце перебування особи-боржника можуть слугувати додатковою інформацією і сприяти примусовому виконанню рішення, але не використовуватися як юридичний факт, з яким Закон № 1404-VIII пов’язує місце виконання рішення, а з ним і виконавчий округ виконавця.

Читайте також: На стадії відкриття виконавчого провадження державний виконавець не може з’ясовувати питання чи виконано рішення адміністративного суду

Аналогічна правова позиція висловлена 29 квітня 2021 року Верховним Судом у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 300/3258/20, провадження № К/9901/5250/21 (ЄДРСРУ № 96655284).

Євген МОРОЗОВ,
адвокат

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Судова практика

Чи можливо зареєструвати транспортний засіб без сплати податку?

Опубліковано

on

От

Євген МОРОЗОВ,
адвокат

Правова можливість первинної реєстрації транспортного засобу без сплати податку та межі відповідальності власника ТЗ. 

Читайте також: Суд вперше в Україні визнав електросамокат транспортом

Двадцять восьмого квітня цього року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 2а-12469/10/1370, адміністративне провадження № К/9901/47622/18 (ЄДРСРУ № 96592249) досліджував питання щодо правової можливості первинної реєстрації транспортного засобу без сплати податку та межі відповідальності власника ТЗ. Суть справи. Після отримання податковою інспекцією листа з інформацією про фізичних осіб, за якими здійснювалася перша реєстрація вантажних автомобілів в Україні й сплата податку по яких підлягає перевірці, контролюючим органом була проведена перевірка щодо сплати податку з власників транспортних засобів й інших самохідних машин і механізмів та відповідно до листа ДПІ встановлено, що кошти по податку з власників транспортних засобів й інших самохідних машин та механізмів від власника ТЗ до місцевого бюджету не надходили.

Отже, фіскальний орган звертається до власника транспортного засобу про стягнення податку з власників транспортних засобів та інших самохідних машин і механізмів. Відповідно до абзацу 27 пункту 8 Порядку державної реєстрації (перереєстрації), зняття з обліку автомобілів, автобусів, а також самохідних машин, сконструйованих на шасі автомобілів, мотоциклів усіх типів, марок і моделей, причепів, напівпричепів, мотоколясок, інших прирівняних до них транспортних засобів та мопедів, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 07.09.1998 р. № 1388 передбачає, що державна реєстрація транспортних засобів проводиться за умови сплати їх власниками передбачених законодавством податків і зборів (обов’язкових платежів), а також внесення в установленому порядку платежів за державну реєстрацію (перереєстрацію), зняття з обліку, відшкодування вартості бланків реєстраційних документів та номерних знаків.

Читайте також: Правила для тих, хто потрапив у ДТП

Згідно з абзацом 1 пункту 8 Порядку № 1388 державна реєстрація (перереєстрація) транспортних засобів проводиться на підставі заяв власників, поданих особисто або уповноваженим представником, і документів, що посвідчують їх особу, підтверджують повноваження представника (для фізичних осіб — нотаріально посвідчена довіреність, для юридичних осіб — організаційно-розпорядчий документ про проведення державної реєстрації (перереєстрації), зняття з обліку транспортних засобів та видана юридичною особою довіреність), а також правомірність придбання, отримання, ввезення, митного оформлення (далі — правомірність придбання) транспортних засобів, відповідність конструкції транспортних засобів установленим вимогам безпеки дорожнього руху, а також вимогам, які є підставою для внесення змін до реєстраційних документів. Не допускаються до державної реєстрації транспортні засоби з правим розташуванням керма (за винятком транспортних засобів, які були зареєстровані в підрозділах Державтоінспекції до набрання чинності Законом України «Про дорожній рух»).

Державна реєстрація транспортних засобів проводиться територіальними органами з надання сервісних послуг МВС (далі — сервісні центри МВС) з метою здійснення контролю за відповідністю конструкції та технічного стану транспортних засобів установленим вимогам стандартів, правил і нормативів, дотриманням законодавства, що визначає порядок сплати податків і зборів (обов’язкових платежів), використанням транспортних засобів в умовах воєнного й надзвичайного стану, а також для ведення їх обліку та запобігання вчиненню щодо них протиправних дій (абзац перший пункту 3 зі змінами, внесеними згідно з постановою Кабінету Міністрів України від 09.11.2015 р. № 904)

Системний аналіз наведених норм законодавства дає підстави для висновку, що: платником податку з власників транспортних засобів та інших самохідних машин і механізмів, які вперше реєструються в Україні, є, зокрема, фізичні особи, які здійснюють їх першу реєстрацію; передумовою першої реєстрації транспортних засобів закон визначає пред’явлення особами, які здійснюють таку реєстрацію, органам, що здійснюють дану реєстрацію, заяви про реєстрацію транспортного засобу та платіжних документів про сплату податку за попередній (у разі здійснення сплати) та за поточний роки; в разі відсутності відомостей про сплату податків (зборів), передбачених законодавством перед проведенням першої реєстрації в Україні, реєстрацією, перереєстрацією транспортних засобів, а також перед технічним щорічним оглядом транспортних засобів, органи МВС відмовляють у реєстрації/перереєстрації транспортного засобу.

Таким чином, дотримання платником податку вимог Порядку № 1388 під час реєстрації/перереєстрації транспортного засобу виключає його відповідальність за відсутність сплати податку з власників транспортних засобів, оскільки проведення реєстрації / перереєстрації транспортних засобів підрозділами МВС без попередньої сплати податку не може бути здійснено.

Висновок

Оскільки сплата податку з власників транспортних засобів є обов’язковою умовою для реєстрації транспортного засобу, то за відсутності такої сервісні органи МВС відмовляють у реєстрації транспортного засобу, тоді як реєстрація транспортного засобу без сплати податку з власників транспортного засобу тягне за собою відповідальність не для власника, а для посадових осіб, які здійснили таку реєстрацію.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Судова практика

Заперечення потерпілого проти закриття кримінального провадження у формі приватного обвинувачення з підстав закінчення строків давності не є визначальним

Опубліковано

on

От

29 липня 2021 р. Верховний Суд колегією суддів Першої судової палати Касаційного кримінального суду у справі № 552/5595/18 залишив без задоволення касаційну скаргу потерпілої, представника потерпілого, які наполягали, що звільнення від кримінальної відповідальності не належить до повноважень суду апеляційної інстанції.

Районний суд своєю ухвалою відмовив у задоволенні клопотання прокурора про звільнення особи від кримінальної відповідальності та закриття кримінального провадження щодо нього у зв`язку із закінченням строків давності.

Апеляційний ухвалу суду першої інстанції скасував та звільнив особу від кримінальної відповідальності за вчинення кримінальних правопорушень, передбачених ч. 1 ст. 162, ч. 1 ст.122 КК, на підставі ст. 49 КК, а кримінальне провадження закрив на підставі п. 1 ч. 2 ст. 284 КПК.

Читайте також: Якщо дії особи перекваліфіковано з тяжкого злочину на злочин невеликої тяжкості, строк давності притягнення за який минув, суд має звільнити обвинуваченого

Найважливіші юридичні новини. Підписуйтесь на LexInform в Telegram

Розглянувши касаційну скаргу потерпілої та представника потерпілого, Верховний Суд вказав, що доводи касаційної скарги про те, що невизнання фігурантом своєї вини та заперечення факту вчинення злочинів, позбавляє суд апеляційної інстанції можливості звільнити його від кримінальної відповідальності на підставах, визначених п. 3 ч. 1 ст. 49 КК, та закрити кримінальне провадження відповідно до п. 1 ч. 2 ст. 284 КПК, є необґрунтованими.

Виходячи з положень ст. 63 Конституції України та ст. 18 КПК визнання винуватості є правом, а не обов’язком підозрюваного, обвинуваченого, а отже невизнання вказаними особами своєї вини у вчиненні кримінального правопорушення за наявності їхньої згоди на звільнення від кримінальної відповідальності не може бути перешкодою в реалізації ними свого права на таке звільнення та правовою підставою для відмови судом у задоволенні заявленого клопотання. Передбачений законом інститут звільнення підозрюваного, обвинуваченого від кримінальної відповідальності не пов’язує такого звільнення з визнанням ними своєї вини у вчиненні злочину.

Читайте також: Клопотання про звільнення особи від кримінальної відповідальності у зв’язку із закінченням строків давності може бути подано стороною захисту

Таким чином, невизнання підозрюваним, обвинуваченим вини у вчиненні кримінального правопорушення за наявності їхньої згоди на звільнення від кримінальної відповідальності у передбачених законом випадках, за умови роз’яснення їм судом суті підозри чи обвинувачення, підстав звільнення від кримінальної відповідальності та права заперечувати проти закриття кримінального провадження, не є правовою підставою для відмови в задоволенні клопотання сторони кримінального провадження про таке звільнення.

Суд апеляційної інстанції, установивши, що підозрюваний підтримував у суді першої інстанції клопотання прокурора та просив звільнити його від кримінальної відповідальності, обґрунтовано зазначив, що невизнання вини у вчиненні інкримінованих кримінальних правопорушень за наявності його згоди на звільнення від кримінальної відповідальності не є правовою підставою для відмови в задоволенні клопотання про таке звільнення.

Читайте також: Звільнення особи від кримінальної відповідальності у зв’язку із закінченням строків давності застосовується й у разі невизнання нею своєї вини

З рішення апеляційного суду вбачається, що кримінальне провадження було закрите на підставі п. 1 ч. 2 ст. 284 КПК у зв’язку зі звільненням особи від кримінальної відповідальності, а не на підставі п. 7 ч. 1 ст. 284 КПК, який передбачає закриття кримінального провадження у разі коли потерпілий, а у випадках, визначених  КПК, його представник відмовився від обвинувачення у кримінальному провадженні у формі приватного обвинувачення. У цьому разі думка потерпілих з’ясовується, однак для закриття кримінального провадження у зв’язку зі звільненням особи від кримінальної відповідальності відмова потерпілих від обвинувачення не є визначальною.

Крім цього, Верховний Суд звернув увагу, що звільнення від кримінальної відповідальності за ст. 49 КК (сплив строків давності) є безумовним і здійснюється судом незалежно від факту примирення з потерпілим, відшкодування обвинуваченим шкоди потерпілому, щирого каяття тощо.

Підготував Леонід Лазебний

Повний текст рішення

Читати далі

Новини на емейл

Правові новини від LexInform.

Один раз на день. Найактуальніше.

В тренді

© ТОВ "АКТИВЛЕКС", 2018-2021
Використання матеріалів сайту лише за умови посилання (для інтернет-видань - гіперпосилання) на LEXINFORM.COM.UA
Всі права на матеріали, розміщені на порталі LEXINFORM.COM.UA охороняються відповідно до законодавства України.

Вже йдете? Перш ніж Ви підете ...

Запрошуємо до нашого каналу Telegram

Не варто пропускати жодної актуальної новини ;)
close-link