Connect with us

Судова практика

Вимога про визнання недійсним свідоцтва про право власності на нерухоме майно є дієвим способом захисту прав щодо такого майна

Дата публікації:

20 травня 2021 р. Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у справі № 361/953/16-ц залишив без задоволення касаційну скаргу відповідачки, яка набула право власності на земельну ділянку у спосіб, що суперечить встановленому законодавством України порядку.

Чоловік звернувся до суду з позовом до колишньої дружини, у якому просив визнати недійсним свідоцтво про право власності на нерухоме майно, посилаючись на те, що під час розгляду справи про поділ спільного сумісного майна подружжя було затверджено укладену між ними мирову угоду, відповідно до якої за кожним із них визнано право власності на 1/2 частину земельної ділянки.

Проте, на порушення його прав як співвласника земельної ділянки, колишня дружина без його згоди та заяви самочинно здійснила розподіл цієї земельної ділянки у натурі на дві окремі земельні ділянки: право власності на одну з них зареєстровано за нею, а право власності на іншу ні за ким не зареєстровано.

Рішенням міськрайонного суду, залишеним без змін постановою апеляційного суду, позов задоволено з тих мотивів, що поділ земельної ділянки, яка належить сторонам на праві спільної часткової власності, на дві земельні ділянки, проведено без згоди позивача як співвласника земельної ділянки, чим порушено його права. Суди відхилили посилання відповідачки на те, що позивачем неправильно обрано спосіб захисту своїх прав.

Підписуйтесь на LexInform в Telegram. Найважливіші юридичні новини

У касаційній скарзі відповідачка наполягала, що позивач обрав неналежний спосіб захисту, вимагаючи скасувати свідоцтво про право власності. Свідоцтво про право на спадщину є похідним від державної реєстрації прав, отже його дійсність залежить від законності рішення органу, яким вчинено державну реєстрацію. Вона не ухвалювала відповідного рішення щодо поділу спірної земельної ділянки, отже не є належним відповідачем у справі.

Верховний Суд вказав, що як встановлено судами першої та апеляційної інстанцій, відповідачка здійснила поділ спірної земельної ділянки, що перебуває у спільній частковій власності сторін із порушенням норм ЦК України, оскільки ініціювала та здійснила такий поділ в натурі спільного майна сторін без згоди іншого зі співвласників – позивача.

Аналіз положень ст. 152, ч. 1 ст. 155 ЗК України, ст. 21, до ч. 1 ст. 393 ЦК України, свідчить про те, що особа, законний інтерес або право якої порушено, може скористатися способом захисту, який прямо передбачено нормою матеріального права.

Під час оцінки доводів касаційної скарги Верховним Судом враховано правовий висновок, викладений Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 30 травня 2018 р. у справі № 923/466/17, згідно із яким особа, законний інтерес або право якої порушено, може скористатися способом захисту, який прямо передбачено нормою матеріального права. На таку особу (позивача) не можна покладати обов`язку об`єднання вимог про визнання протиправним і скасування рішення органу місцевого самоврядування та вимог про скасування правовстановлюючих документів на земельну ділянку, укладених (виданих) на підставі такого рішення.

Таким чином, доводи касаційної скарги щодо того, що позивач обрав неналежний спосіб захисту, вимагаючи скасувати свідоцтво про право власності, яке є похідним від державної реєстрації прав, отже його дійсність залежить від законності рішення органу, яким вчинено державну реєстрацію, Верховний Суд визнав необґрунтованими.

Схожий за змістом правовий висновок виклала Велика Палата у постанові від 12 грудня 2018 р. у справі № 2-3007/11: «Державні акти на право власності на земельні ділянки є документами, що посвідчують право власності й видаються на підставі відповідних рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень. У спорах, пов`язаних із правом власності на земельні ділянки, недійсними можуть визнаватися як зазначені рішення, на підставі яких видано відповідні державні акти, так і самі акти на право власності на земельні ділянки. Визнання недійсними державних актів на право власності вважається законним, належним та окремим способом поновлення порушених прав у судовому порядку […]».

У постанові Верховного Суду від 21 січня 2020 р. у справі № 915/1844/18 зазначено, що «… як підставно зазначили суди попередніх інстанцій, свідоцтво про право власності на нерухоме майно, видане відповідно до закону, належить до документів, на підставі яких, згідно зі статтею 19 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», провадиться державна реєстрація права власності, яке вони посвідчують, а визнання недійсним і скасування свідоцтв про право власності на майно має на меті захист прав позивача на земельну ділянку, на якій це майно розміщене з порушенням положень закону. За наведених мотивів суд відхиляє посилання на неправильно обраний позивачем спосіб захисту, враховуючи, що скасування тільки свідоцтв про право власності не призведе до поновлення порушеного права».

Відповідно до ч. 2 ст. 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (у редакції, чинній на момент ухвалення оскаржуваних рішень) у разі скасування на підставі рішення суду рішення про державну реєстрацію прав, документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, скасування записів про проведену державну реєстрацію прав, а також у випадку, передбаченому пп. «а» п. 2 ч. 6 ст. 37 цього Закону, до Державного реєстру прав вноситься запис про скасування державної реєстрації прав.

Таким чином, визнання недійсним свідоцтва про право власності на нерухоме майно впливає на можливість реалізації прав особи, що його отримала, щодо нерухомого майна, отже доводить дієвість та ефективність обраного позивачем способу захисту.

З урахуванням наведеного також необґрунтованими визнано доводи касаційної скарги про те, що відповідачка не приймала відповідного рішення щодо спірної земельної ділянки, отже не є належним відповідачем у справі.

Підготував Леонід Лазебний

Повний текст рішення

Судова практика

Те, що відчужувача за спадковим договором відвідував соціальний працівник, не означає невиконання умов договору набувачем майна

Опубліковано

on

7 квітня 2021 р. Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у справі № 280/1380/17 задовольнив касаційну скаргу відповідачки на рішення апеляційного суду, який встановив невиконання нею  розпоряджень за спадковим договором без належних і допустимих доказів.

Відчужувачка звернулася до суду з позовом до набувачки майна про розірвання спадкового договору, посилаючись на те, що та ухиляється від виконання розпоряджень, передбачених цим договором, та ігнорує її прохання про допомогу, посилаючись на зайнятість.

Районний суд в задоволенні позову відмовив.

Апеляційний суд рішення районного суду скасував та ухвалив нове, яким розірвав спадковий договір з тих мотивів, що відповідачка допустила істотне порушення умов спадкового договору та не виконала розпорядження відчужувача щодо належного забезпечення харчуванням і лікуванням. При цьому взяв до уваги той факт, що в період чинності спадкового договору позивачку щопонеділка та щочетверга відвідувала соціальний працівник, яка займалася її забезпеченням ліками та продуктами харчування.

Підписуйтесь на LexInform в Telegram. Найважливіші юридичні новини

Розглянувши касаційну скаргу відповідачки, Верховний Суд вказав, що у ст. 1305 ЦК України передбачено, що набувач у спадковому договорі може бути зобов`язаний вчинити певну дію майнового або немайнового характеру до відкриття спадщини або після її відкриття.

За змістом положень ст. 1308 ЦК України спадковий договір може бути розірвано судом на вимогу відчужувача у разі невиконання набувачем його розпоряджень.

Згідно з ч.ч. 1, 2 ст. 651 ЦК України  зміна або розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом. Договір може бути змінено або розірвано за рішенням суду на вимогу однієї із сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених договором або законом. Істотним є таке порушення стороною договору, коли внаслідок завданої цим шкоди друга сторона значною мірою позбавляється того, на що вона розраховувала при укладенні договору.

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в постанові від 30 грудня 2020 р. в справі № 607/5404/18 дійшов висновку, що «вирішуючи питання про оцінку істотності порушення стороною договору, суди повинні встановити не лише наявність істотного порушення договору, а й наявність шкоди, завданої цим порушенням другою стороною, яка може бути виражена у вигляді реальних збитків та (або) упущеної вигоди, її розмір, який не дозволяє потерпілій стороні отримати очікуване при укладенні договору, а також установити, чи є справді істотною різниця між тим, на що має право розраховувати сторона, укладаючи договір, і тим, що в дійсності вона змогла отримати».

Установивши, що позивачка не надала суду належних і допустимих доказів на підтвердження факту невиконання відповідачкою розпоряджень відчужувача за спадковим договором, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про відсутність підстав для задоволення позову.

Та обставина, що позивачку відвідувала соціальний працівник, сама по собі не дає підстав для висновку про невиконання відповідачкою умов спадкового договору.

Апеляційний суд із порушенням принципу змагальності сторін судового процесу обґрунтував оскаржену постанову припущеннями щодо невиконання відповідачкою розпоряджень відчужувача за спадковим договором, з огляду на що скасував законне і обґрунтоване рішення суду першої інстанції про відмову в задоволенні позову.

Отже, Верховний Суд скасував постанову апеляційного суду та залишив в силі рішення суду першої інстанції.

Підготував Леонід Лазебний

Повний текст рішення

Читати далі

Судова практика

Замов маркетинг у кота

Опубліковано

on

Прес-служба Верховного Суду оприлюднила повідомлення про судову практику щодо врахування витрат на маркетингові послуги до складу податкових витрат.

Ідеться про постанову Касаційного адміністративного суду від 25 березня у справі № 813/2781/17 за позовом товариства з обмеженою відповідальністю «Компанія «Орфей» до Головного управління Державної фіскальної служби у Львівській області про скасування податкового повідомлення рішення, яким позивачеві було збільшено суму грошових зобов’язань за податком на прибуток на 457 тисяч гривень, з яких 398 тисяч – основний платіж, а ще 59 – штрафні фінансові санкції.

Названа вище фірма займається реалізацією канцелярських товарів і предметів побутової хімії. В ході проведеної податковим органом перевірки була встановлена недійсність низки господарських операцій, в ході яких «Орфей» придбав у трьох фізичних осіб-підприємців різноманітні послуги на суму 2,21 мільйона гривень. Причому всі ці ФОПи одночасно були працівниками зазначеної компанії. Так, одна з її співробітниць, яка працювала виконавчим директором, нібито надавала інформаційно-консультаційні послуги, інша (укладальниця-пакувальниця) – послуги з пакування, третій (водій) – послуги з транспортного експедитування.

На підтвердження факту закупівель позивач надав договори купівлі-продажу послуг, акти їх приймання-передачі, а у випадку з маркетинговими дослідженнями ще й звіт, обов’язкова наявність якого передбачена вимогами статті 14 Податкового кодексу України. Та попри це фіскали все одно вирішили, що їм підсунули липу, оскільки ніхто жодних послуг не надавав – насправді люди виконували свою роботу, передбачену функціональними обов’язками штатного розкладу, за що отримували зарплату. Тому вони, поділивши на сто й помноживши на вісімнадцять суму сплачених за, нібито, придбані послуги коштів, вирахували суму податку на прибуток, від сплати якої хотіли ухилитися хитруни, та до якої потім додали ще й суму штрафних фінансових санкцій.

Підписуйтесь на LexInform в Telegram. Найважливіші юридичні новини

Львівський окружний адміністративний суд погодився з доводами ГУ ДФС, що надані ФОПами позивачеві послуги не пов’язані з господарською діяльністю підприємства та не мали жодного впливу на її фінансові результати, а відтак надавали податкову вигоду у вигляді ухилення від сплати податків. З його висновками погодилися й суди наступних інстанцій, які, при цьому, зазначили, що формально складені первинні документи не можуть слугувати належною підставою для формування даних податкового обліку, оскільки реальність операцій із надання маркетингових послуг позивачу та зв’язок цих послуг із господарською діяльністю позивача не були підтверджені документально.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Судова практика

Суд не може відмовити у відкритті провадження у справі окремого провадження, якщо не з’ясовано між ким існує спір

Опубліковано

on

14 квітня 2021 р. Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у справі № 205/2102/19-ц задовольнив касаційну скаргу на рішення судів, які дійшли помилкового висновку про наявність спору про право.

Заявник звернулася до суду в порядку окремого провадження із заявою про встановлення факту постійного проживання на час відкриття спадщини разом із спадкодавцем (померлою матір’ю), посилаючись на те, що він звернувся до нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини, проте йому відмовлено у вчиненні нотаріальної дії, оскільки на день смерті матері його зареєстрованим місцем проживання була інша адреса.

Ухвалою районного суду, залишеною без змін апеляційним судом, йому було відмовлено у відкритті провадження у справі з тих мотивів, що відповідно до постанови Пленуму Верховного Суду України від 30 травня 2008 р. № 7 «Про судову практику у справах про спадкування» у разі відмови нотаріуса в оформленні права на спадщину особа може звернутись до суду за правилами позовного провадження. Оскільки нотаріус відмовив у видачі свідоцтва про право на спадщину, існує спір про право, який має розглядатися в позовному провадженні за участю усіх заінтересованих осіб.

У касаційній скарзі заявник зазначав, що суди не врахували відсутність спору про право, оскільки відсутні інші спадкоємці, які б могли прийняти спадщину та/або претендували на її прийняття.

Підписуйтесь на LexInform в Telegram. Найважливіші юридичні новини

Верховний Суд вказав, що у ч. 4 ст. 315 ЦПК України передбачено, що суддя відмовляє у відкритті провадження у справі, якщо з заяви про встановлення факту, що має юридичне значення, вбачається спір про право, а якщо спір про право буде виявлений під час розгляду справи, – залишає заяву без розгляду.

Справи про спадкування розглядаються судами за правилами позовного провадження, якщо особа звертається до суду з вимогою про встановлення фактів, що мають юридичне значення, які можуть вплинути на спадкові права й обов`язки інших осіб та (або) за наявності інших спадкоємців і спору між ними.

Якщо виникнення права на спадкування залежить від доведення певних фактів, особа може звернутися до суду із заявою про встановлення цих фактів, яка у разі відсутності спору, розглядається за правилами окремого провадження.

Якщо постійне проживання особи зі спадкодавцем на час відкриття спадщини не підтверджено відповідними документами, у зв`язку із чим нотаріус відмовив особі в оформленні спадщини, спадкоємець має право звернутися в суд із заявою про встановлення факту постійного проживання зі спадкодавцем на час відкриття спадщини. У разі відмови нотаріуса в оформленні права на спадщину особа може звернутися до суду за правилами позовного провадження.

Відповідно до ч. 3 ст. 1268 ЦК України спадкоємець, який постійно проживав разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, вважається таким, що прийняв спадщину, якщо протягом строку, встановленого ст. 1270, він не заявив про відмову від неї.

Отже, для підтвердження прийняття спадщини має значення встановлення факту постійного проживання спадкоємця за законом чи заповітом із спадкодавцем на час відкриття спадщини.

Згідно з ч. 1 ст. 1296 ЦК України спадкоємець, який прийняв спадщину, може одержати свідоцтво про право на спадщину.

Разом з тим, незалежно від часу прийняття спадщини вона належить спадкоємцеві з часу відкриття спадщини (ч. 5 ст. 1268 ЦК України).

Відсутність свідоцтва про право на спадщину не позбавляє спадкоємця права на спадщину (ч. 3 ст. 1296 ЦК України).

Таким чином, спадкові права є майновим об`єктом цивільного права, оскільки вони надають спадкоємцям можливість успадкувати майно (прийняти спадщину), але право розпорядження нею виникає після оформлення успадкованого права власності у встановленому законом порядку.

Відмовляючи у відкритті провадження у справі за заявою особи з підстав того, що із заяви про встановлення факту, що має юридичне значення, вбачається спір про право, суди цього до уваги не взяли, тому їхні висновки є помилковим.

Суди не зазначили, хто є спадкоємцем у порядку, передбаченому спадковим правом (норми ЦК України), який би оспорював право заявника на прийняття спадщини, тобто не встановили між ким існує спір, оскільки існування спору про право повинно реальним, а не гіпотетичним.

Аналогічний висновок сформульовано у постанові Верховного Суду від 7 листопада 2018 р. у справі №336/709/18-ц.

Отже, Верховний Суд скасував ухвалу районного суду та постанову апеляційного суду, передав справу для продовження розгляду до суду першої інстанції.

Підготував Леонід Лазебний

Повний текст рішення

Читати далі

Новини на емейл

Правові новини від LexInform.

Один раз на день. Найактуальніше.

Facebook

TWITTER

Календар юриста

В тренді

© ТОВ "АКТИВЛЕКС", 2018-2021
Використання матеріалів сайту лише за умови посилання (для інтернет-видань - гіперпосилання) на LEXINFORM.COM.UA
Всі права на матеріали, розміщені на порталі LEXINFORM.COM.UA охороняються відповідно до законодавства України.

Telegram