Connect with us

Lexinform™ - платформа важливої правової інформації.

Для правників усіх спеціалізацій - свіжі новини про найважливіші нормативні акти і законопроекти з погляду їх значущості, показові та прецедентні рішення судів, коментарі до цих рішень, юридичний аналіз правових позицій, зокрема – рішень Верховного Суду.

Правові новини охоплюють події в Україні, а також світові юридичні новини, які справляють вплив на нашу правову дійсність, в тому числі – на розвиток вітчизняного законодавства та правової системи в цілому.

Репортажі та фахові звіти про найцікавіші заходи в царині права дадуть можливість не лишити поза увагою жодної значної події, а календар прийдешніх науково-практичних конференцій, форумів, круглих столів, експертних нарад та інших зібрань, присвячених нагальним юридичним проблемам, - допоможе не пропустити майбутніх заходів.

Тут постійно накопичуються варіанти розв’язання складних правових питань, неординарні юридичні висновки, аналітичні матеріали з практики правозастосування, досудового розв’язання спорів, зокрема арбітражу і медіації.

Автори - досвідчені адвокати, знані фахівці з різних галузей права пропонують власне тлумачення норм права та випробувані практичні прийоми, переможні правові аргументи для судового спору.

Судова практика

Істотна шкода потерпілому вимірюється не лише грошима

Опубліковано

on

Леонід Лазебний, журналіст, головний редактор інформаційно-правової платформи ActiveLex

Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що об’єктивна сторона перевищення влади або службових повноважень працівником правоохоронного органу вичерпується діями, які явно виходять за межі наданих йому прав чи  повноважень, і для встановлення істотної шкоди від таких дій грошова оцінка їх наслідків не потрібна.

Оперуповноважений карного розшуку (відповідач) та особа, яка працювала на посаді помічника дільничного інспектора міліції (відповідач) вчинили завідомо незаконне затримання громадянина (потерпілий) із застосуванням насильства за відсутності ознак катування, зокрема обмежили потерпілого у праві на вільне пересування та, незважаючи на відсутність правових підстав, із застосуванням фізичної сили відвезли останнього до райвідділу міліції, спричинивши потерпілому легкі тілесні ушкодження під час перевезення автомобілем.

Вироком райсуду оперуповноваженого засуджено до 3 років позбавлення волі з позбавленням права обіймати владні посади на строк 2 роки та зі сплатою штрафу 8 500 грн, а на підставі ст. 75 КК його звільнено від відбування покарання та встановлено іспитовий строк в 1 рік.

Помічника дільничного позбавлено права обіймати посади, пов’язані з виконанням функцій представника влади строком на 2 роки.

Апеляційним судом кримінальне провадження закрито у зв’язку з відсутністю в діях працівників міліції складу кримінального правопорушення, а в частині засудження оперуповноваженого за ч. 2 ст. 365 КК – справу закрито у зв’язку з набранням чинності законом, яким скасовано кримінальну відповідальність за це діяння.

Закриваючи кримінальне провадження суд виходив із того, що поведінка потерпілого містила ознаки протиправності, а опитати потерпілого на місці події було неможливим, тому відповідачами доставлено громадянина для відібрання пояснення до райвідділу, що не розцінювалось як завідомо незаконне затримання або привід згідно з чинним на той час Законом «Про міліцію» та КУпАП.

У частині обвинувачення у насильницькому перевищенні службових повноважень апеляційний суд вказав, що після набрання чинності Закону № 1261-VII, істотна шкода для цілей правозастосування, в тому числі ст. 365 КК, може полягати виключно в матеріальному вимірі і повинна становити не менш як 100 н.п.м. доходів громадян. Оскільки у справі не було встановлено матеріального еквіваленту шкоди, то вчиненні дії оперуповноваженим не містять складу злочину.

У касаційній скарзі прокурор вказав, що обвинувачені працівники не отримували жодних вказівок щодо затримання потерпілого, а на час прибуття на місце події не було підстав для висновку про вчинення потерпілим будь-яких неправомірних дій, який жодного опору не вчиняв, тощо, тому відповідачами було протиправно затримано потерпілого, і самі ці дії вже утворюють склад злочину.

Велика Палата Верховного 5 грудня 2018 р. постановою у справі № 301/2178/13-к скасувала рішення суду апеляційної, обґрунтувавши своє рішення тим, що шкода від перевищення влади та службових повноважень із застосовуванням насильства, не потребує грошової оцінки для визнання її «істотною».

Велика Палата зазначила, що за попередньою редакцією ч. 1 ст. 365 КК (яка діяла на момент вчинення діяння) шкода визнавалась істотною, якщо вона полягала у заподіянні матеріальних збитків, які в 100 і більше разів перевищують н.п.м. доходів громадян.

Використання сполучника «якщо» свідчить про те, що істотна шкода могла мати альтернативні форми і бути як матеріальною, так і нематеріальною, зокрема полягати в порушенні особистих немайнових прав людини і громадянина.

Суд згадав роз’яснення, викладені у постанові Пленуму Верховного Суду України від 26 грудня 2003 р. «Про судову практику у  справах про перевищення влади або службових повноважень», що істотною шкодою може визнаватися порушення охоронюваних Конституцією України чи іншими законами прав та свобод людини і  громадянина, підрив авторитету та престижу органів державної влади, порушення громадської безпеки та громадського порядку, тощо (п. 6).

Виходячи з цього, істотна шкода презюмувалася, попри відсутність прямої вказівки на її заподіяння у диспозиції ч. 2 ст. 365 КК, при перевищенні влади або службових повноважень, що супроводжувалося насильством або погрозою застосування насильства, тощо, адже скоєння працівником правоохоронного органу зазначених дій, неминуче призводить до порушення найцінніших благ для людини, гарантованих зокрема ст. 3 Конституції України.

Велика Палата ВС дійшла висновку, що об’єктивна сторона злочину за ч. 2 ст. 365 КК вичерпується самим фактом вчинення дій, які явно виходять за межі наданих працівнику правоохоронного органу прав чи повноважень, і містять принаймні одну з ознак:

  • насильством або погрозою застосування насильства, застосуванням зброї чи спеціальних засобів,
  • застосуванням болісних і таких, що ображають особисту гідність потерпілого, дій, за відсутності ознак катування.

Тому заподіяння наслідків у вигляді істотної шкоди в розумінні п. 3 примітки ст. 364 КК не є обов’язковою умовою для кваліфікації дій особи за ч. 2 ст. 365 КК.

Оскільки ухвала апеляційного суду в такому разі не може вважатися законною й  обґрунтованою та на підставах, передбачених п.п. 1, 2 ч. 1 ст. 438 КПК підлягає скасуванню з призначенням нового розгляду кримінального провадження у суді апеляційної інстанції.

Велика Палата Верховного Суду скасувала рішення та направила справу на новий розгляд до апеляційного суду.

Рішення в ЄДР СР: http://reyestr.court.gov.ua/Review/78426368

Судова практика

Зеленський заплатить штраф

Опубліковано

on

Оболонський районний суд Києва присудив штраф у розмірі 850 гривень новообраному Президенту України Володимиру Зеленському — за демонстрацію бюлетеня під час голосування у другому турі виборів 21 квітня.

Відповідне рішення прийняв суддя Владислав Дев’ятко. «Суд постановив Володимира Зеленського визнати винуватим та застосувати до нього адміністративне стягнення у виді штрафу в розмірі 50 неоподаткованих мінімумів доходів громадян — 850 гривень», — сказав В. Дев’ятко. Також суддя заявив, що В. Зеленський має заплатити 384 грн 40 коп. судового збору.

Дану постанову ще можна оскаржити (протягом 10 днів з дня її винесення). Вона набере законної сили після закінчення строку подання апеляції. За словами судді, Володимир Зеленський передав у суд звернення із заявою про проведення засідання без нього. При тому захист вимагав закрити справу за відсутністю складу правопорушення, хоча сам В. Зеленський визнав провину та підписав, складений на нього, адмінпротокол 21 квітня.

Демонстрацією бюлетеня Володимир Зеленський порушив ст. 212—10 виборчого закону — порушення обмежень щодо проведення агітації у момент проведення виборів. Йому загрожував штраф від 510 гривень.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Судова практика

Зарахування зустрічних вимог: як обійтися без помилок?

Опубліковано

on

Сергій ТЕНЬКОВ, юридичний експерт ЮВУ

Сторони одного договору можуть мати одна до одної претензії за іншими договорами (непогашені грошові борги, невиконані зобов’язання з поставки товарів, надання послуг тощо). Відповідно до статті 601 ЦК України сторона має право погасити свій борг, припинити своє зобов’язання за договором, якщо кредитор, у свою чергу, є боржником цієї сторони за іншим договором — зобов’язання припиняється зарахуванням зустрічних однорідних вимог (цесія). Це усуває необхідність зустрічного переміщення однорідних цінностей, які складають предмети взаємних зобов’язань, зменшує ризик сторін, який виникає при здійсненні виконання, а також пов’язані з цим витрати. Втім, на практиці виникають питання, як то: яка юридична процедура проведення такого зарахування зустрічних вимог, чи потребує це згоди іншої сторони тощо.

Постанова Верховного Суду (далі — ВС) від 2 квітня 2019 року у справі № 918/539/18

Обставини справи

Позивачем (постачальник) та відповідачем (покупець) укладено договір, за умовами якого постачальник зобов’язаний у порядку та строки, встановлені цим договором, передати у власність покупця мелясу (далі — товар), а покупець зобов’язується прийняти та оплатити товар на умовах, визначених договором.

Двадцять четвертого квітня 2018 р. позивачем на адресу відповідача була надіслана претензія з вимогою протягом десятиденного строку з моменту отримання претензії погасити заборгованість у розмірі 594 тисячі грн, яка (претензія) була залишена відповідачем без відповіді та задоволення.

Натомість 28.08.2018 р. ТОВ «Д…» (первісний кредитор) та відповідачем (новий кредитор) було укладено договір № 4-ВЛ про відступлення права вимоги (цесії) до позивача, за умовами якого первісний кредитор передає (відступає) належне йому право вимоги на загальну суму 1 497 893,92 грн згідно з договорами від 01.07.2014 р. № 19-15/НП на суму 1 495 822,11 грн; від 01.04.2013 р. № 57-А на суму 2 071,81 грн, укладеними позивачем (боржник) і первісним кредитором, а новий кредитор на умовах договору № 4-ВЛ приймає право вимоги, що належить первісному кредитору за основними договорами.

Тоді ж (28.08.2018 р.) товариством з обмеженою відповідальністю «Д…» та відповідачем був підписаний акт приймання-передачі документів згідно з договором № 4-ВЛ, яким зафіксовано, що первісним кредитором передано, а новим кредитором отримано наступні документи: договір про надання послуг від 01.07.2014 р. № 19-15/НП; акт виконаних робіт від 28.02.2017 р. № 58; акт виконаних робіт від 06.03.2017 р. № 73; акт виконаних робіт від 31.03.2017 р. № 76; договір на здійснення авторського нагляду від 01.04.2013 р. № 57-А; акт виконаних робіт від 27.12.2016 р. № 646; акт виконаних робіт від 31.01.2017 р. № 52; податкова накладна від 06.03.2017 р. № 3; податкова накладна від 31.03.2017 р. № 11; податкова накладна від 28.02.2017 р. № 6; податкова накладна від 31.01.2017 р. № 7; податкова накладна від 27.12.2016 р. № 8 та докази їх подання до автоматизованої ситеми органів «Єдине вікно подання електронних документів» ДФС України.

Листом від 30.08.2018 р. № 97 ТОВ «Д…» повідомило Позивача про відступлення, на підставі договору № 4-ВЛ, на користь відповідача права вимоги за укладеними з позивачем договорами від 01.07.2014 р. № 19-15/НП на суму 1 495 822,11 грн та від 01.04.2013 р. № 57-А на суму 2 071,81 грн. Відповідачем на адресу позивача направлено заяву, в якій заявлено про припинення зобов’язання щодо сплати ним на користь позивача боргу в сумі: 616 870,23 грн за договором від 20.07.2017 р. № 20/07-17/СЛ; 202 078,80 грн за договором від 30.12.2016 р.; 678 944,89 грн за договором від 01.09.2016 р. № 01/09-16/ ВК, внаслідок зарахування (заліку) боргу позивача в сумі 1 497 893,92 грн за договором № 4-ВЛ.

Позивач із цим не погодився й звернувся до суду з позовом про стягнення з відповідача боргу за спірним договором поставки меляси. Справа неодноразово розглядалася в різних судових інстанціях.

Не погоджуючись із рішеннями судів попередніх інстанцій, позивач подав до ВС касаційну скаргу, мотивовану тим, що судами безпідставно застосовано положення статті 601 ЦК Украї ни (припинення зобов’язання зарахуванням).

Правова позиція ВС

Верховний Суд зазначив, що за правовою природою припинення зобов’язання зарахуванням зустрічної вимоги — це одностороння угода, яка оформляється заявою однієї зі сторін, згідно з вимогами статті 601 ЦК України. Однак, якщо ця угода суперечить вимогам чинного законодавства та інша сторона не погоджується з проведенням такого зарахування, то сторона має право звернутися за захис том своїх охоронюваних законом прав із позовом до суду про визнання її недійсною, з урахуванням частини першої, пункту 2 частини другої статті 16 ЦК України та статті 20 ГК України.

Відповідно до статті 601 ЦК України зобов’язання припиняється зарахуванням зустрічних однорідних вимог, строк виконання яких настав, а також вимог, строк виконання яких не встановлений або визначений моментом пред’явлення вимоги.

Отже, на думку Верховного Суду, вимоги, які можуть підлягати зарахуванню, мають відповідати таким умовам:

1) бути зустрічними (кредитор за одним зобов’язанням є боржником за іншим, а боржник за першим зобов’язанням є кредитором за другим);

2) бути однорідними (зараховуватися можуть вимоги про передачу речей одного роду, у зв’язку з чим зарахування як спосіб припинення зазвичай застосовується до зобов’язань по передачі родових речей, зокрема, грошей). Правило про однорідність вимог розповсюджується на їх правову природу, але не стосується підстави виникнення такої вимоги. Отже, допускається зарахування однорідних вимог, які випливають з різних підстав (різних договорів тощо);

3) строк виконання таких вимог настав, не встановлений або визначений моментом пред’явлення вимоги

4) водночас, ще однією важливою умовою для здійснення зарахування зустрічних вимог є безспірність вимог, які зараховуються, а саме відсутність спору щодо змісту, умов виконання та розміру зобов’язань.

Верховний Суд вказав, що спеціального порядку та форми здійснення відповідної заяви як одностороннього правочину не передбачено законодавством; за загальними правилами про правочини (наслідки недодержання його письмової форми), відповідну заяву про зарахування на адресу іншої сторони як односторонній правочин слід вважати зробленою та такою, що спричинила відповідні цивільно-правові наслідки, в момент усної заяви однієї зі сторін на адресу іншої сторони чи в момент вручення однією стороною іншій стороні повідомлення, що містить письмове волевиявлення на припинення зустрічних вимог зарахуванням. Моментом припинення зобов’язань сторін у такому разі є момент вчинення заяви про зарахування у визначеному порядку.

ВС дійшов висновку, що заяви однієї сторони достатньо для проведення зарахування. Якщо друга сторона вважає, що заява першої сторони є нікчемним правочином, а відтак не припиняє зобов’язань (наприклад, недопустимість зарахування зустрічних вимог згідно зі статтею 203 ГК України та статтею 602 ЦК України), то друга сторона вправі звернутися до господарського суду з позовом про примусове виконання зобов’язання першою стороною в натурі або про застосування інших способів захисту, встановлених законом.

Судами встановлено, що докази оскарження позивачем вимоги про зарахування зустрічних вимог чи докази неможливості зарахування зустрічних вимог, зазначених у заяві відповідача від 30.08.2018 р. № 700, у матеріалах справи відсутні.

При цьому грошові вимоги мають розглядатися як однорідні в силу недиференційованості грошей як предмета виконання зобов’язань. Гроші як предмет задоволення майнової вимоги мають ознаку замінності, еквівалентності та інші властивості, які дозволяють проводити обмін та інші операції з ними. Отже, вимога про сплату грошей за загальним правилом є однорідною з іншою вимогою про сплату коштів. Відтак, якщо зобов’язання які виникли між сторонами за укладеними договорами, грошові то вони є однорідними.

Ще однією важливою умовою для здійснення зарахування зустрічних вимог є безспірність вимог, які зараховуються, а саме відсутність спору щодо змісту,
умов виконання та розміру зобов’язань. Судами встановлено, що в матеріалах справи відсутні докази про наявність оспорювання позивачем змісту, умов виконання та розміру зобов’язань, передбачених за договором № 4-ВЛ.

Отже, суди встановили безспірність вимог, як зарахованих у рахунок виконання зобов’язань за договором від 30.12.2016 р., так і переданих за договором № 4-ВЛ.

На підставі вищенаведеного Верховний Суд дійшов висновку, що відповідачем доведено належними та допустимими доказами факт припинення зобов’язання за договором від 30.12.2016 р. шляхом зарахування зустрічної однорідної вимоги на підставі договору № 4-ВЛ, а, отже, позовні вимоги в частині стягнення основного боргу в сумі 202 078,80 грн не підлягають задоволенню.

Утім, оскільки судами встановлено факт прострочення виконання зобов’язання за договором від 30.12.2016 р. до припинення зобов’язання зарахуванням зустрічної однорідної вимоги на підставі договору № 4-ВЛ, то нарахування інфляційних втрат та 3% річних (ст. 625 ЦК України) за період із 21.04.2017 по 05.07.2018 рр. визнані судами правомірними.

Коментар і рекомендації

У коментованій постанові Верховний Суд дійшов висновку, що заяви однієї сторони достатньо для проведення зарахування (односторонній правочин — п. 3 ст. 202 ЦК України) і це не потребує згоди іншої сторони. На думку ВС, можливим способом захисту такої сторони, якщо вона не погоджується з проведенням зарахування, є звернення до суду з позовом про примусове виконання зобов’язання першою стороною в натурі або про застосування інших способів захисту, встановлених законом. При цьому в позові слід зазначити, що заява боржника про зарахування є нікчемним правочином, а відтак не припиняє зобов’язань. Відповідно до п. 2 ст. 215 ЦК України немає потреби окремо визнавати нікчемний правочин недійсним. У позовній заяві кредитора, за коментованою справою, посилання на ці обставини відсутні, що є юридичною помилкою.

Заяву (попередження) від боржника кредитору про залік його вимог до зустрічних вимог боржника за іншим договором варто подавати своєчасно, тобто до закінчення строку виконання зобов’язань боржником за основним договором. Інакше боржник стане таким, що прострочив виконання свого зобов’язання, як і в коментованій справі. А в кредитора, незалежно від заліку і погашення його вимог до боржника, виникне право на стягнення інфляційних втрат та 3% річних (ст. 625 ЦК України).

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Судова практика

Справа прокурорських пенсій Верховний Суд вирішив, що уряд був неправий

Опубліковано

on

Минулого місяця уряд зазнав прикрої поразки на фронті адміністративного судочинства: 24 квітня Верховний Суд залишив без змін рішення місцевого суду, яким було визнано протиправною бездіяльність Кабміну в частині неприйняття порядку перерахунку пенсій працівникам прокуратури і зобов’язано протягом 30 днів після набрання цим рішенням законної сили вжити заходи, спрямовані на ухвалення такого порядку.

Закон про пенсії став один і для всіх

Розповідаючи цю історію, слід почати з того, що Закон України «Про прокуратуру», який діяв з 1991 по 2015 роки, встановлював такий порядок, за якого пенсії колишніх працівників прокуратури зростали синхронно із зарплатами діючих працівників даного відомства. Але 2 березня 2015 року Верховна Рада ухвалила закон про внесення змін до деяких законодавчих актів щодо пенсійного забезпечення, відповідно до яких із 1 червня того ж року в даній сфері державного управління було запроваджено новий порядок. Відтоді спеціальні закони, як то про міліцію, прокуратуру, СБУ тощо, не повинні були регулювати питання пенсій – мав бути один закон для всіх, а ділити пенсіонерів на більш чи менш заслужені категорії, яким призначаються більші чи менші суми пенсій, повинні були підзаконні акти.

Слід зазначити, що ця новація була запроваджена парламентом не зопалу, про її необхідність і неминучість говорили давно, причому на самому високому рівні й задовго до Революції Гідності. В рамках реалізації такої політики стаття 86 нового Закону України «Про прокуратуру», прийнятого 14 жовтня 2014 р., гласила, що прокурори мають право на пенсійне забезпечення за вислугу років (а не тільки після досягнення ними пенсійного віку), але умови та порядок перерахунку їхніх пенсій визначаються Кабінетом Міністрів України. А в Перехідних і прикінцевих положеннях цього закону було написано, що уряд у три­місячний строк після його опублікування має привести свої нормативно­правові акти у відповідність із цим законом, що в даному випадку означало розробити й прийняти документ, який матиме назву Порядок перерахунку призначення пенсій працівникам прокуратури.

Закон України «Про прокуратуру» було опубліковано в газеті «Голос України» 25 жовтня 2014 р., тож до 25 січня 2015 р. згаданий вище порядок мав бути розроблений і прийнятий, але, як то кажуть, віз і нині там. Відсутність такого порядку призвела до того, що територіальні підрозділи Пенсійного фонду України (ПФУ) відмовлялися робити перерахунок пенсій колишнім працівникам органів прокуратури. Ті в масовому порядку почали звертатися до судів, але суддям у даній ситуації не лишалося нічого іншого, як відмовляти їм у задоволенні їхніх позовів, оскільки чиновники ПФУ діяли виключно в межах своїх обов’язків: згідно закону робити перерахунок пенсій у напрямку їхнього підвищення можна лише відповідно до затвердженого урядом порядку, а раз порядку немає, значить і ніякого перерахунку бути не може. Серед численних позивачів, яких таким чином залишили з носом, був і мешканець Новоград­Волинського району Житомирської області, який вирішив не зупинятися і подати позов уже не до місцевого управління ПФУ, а до самого Кабінету Міністрів, і не до свого районного суду, а до Окружного адміністративного суду Києва.

Мінфін і Мінекономіки були проти

У ході судового процесу було встановлено, що на виконання згаданих вище положень Закону «Про прокуратуру» Міністерством соціальної політики України» хоч і з чималим запізненням, але був розроблений проект постанови «Про затвердження Порядку перерахунку призначення пенсій працівникам прокуратури». Мало того, він навіть отримав позитивну оцінку фахівців Міністерства юстиції, які в своєму висновку від 9 грудня 2016 року написали про його відповідність Конституції України та актам законодавства, що мають вищу юридичну силу.

Набагато холодніший прийом даний проект отримав у двох інших міністерствах – фінансів і економічного розвитку й торгівлі, а також у згаданому вже ПФУ, які повідомили, що не підтримують запропоновану редакцію постанови, оскільки її реалізація потребуватиме додаткових витрат з бюджету Пенсійного фонду України, збільшуючи його дефіцит. Окрім цього, Мінфін нагадав про параграф 34­й регламенту КМУ, в якому написано, що в тих випадках, коли реалізація запропонованого на розгляд уряду нормативно­правового акту потребує фінансування з державного чи місцевого бюджетів, розробник має провести й додати до проекту необхідні фінансово­економічні розрахунки. В даному ж випадку Мінсоцполітики, яке виступало в ролі розробника, нічого подібного не зробило.

Ось на цій підставі юристи Кабміну, які представляли його інтереси в суді, й намагалися довести, що закиди в бездіяльності є безпідставними — уряд, мовляв, зробив усе від нього залежне, аби розробити і прийняти передбачений законом порядок, але що поробиш, якщо на заваді стали «обставини непереборної сили» у вигляді відмови Мінфіну та Мінекономіки погодити відповідний проект. Суд подібні доводи відхилив, оскільки вказані вище відомства підпорядковані Кабміну як вищому органу виконавчої влади в країні, тож ситуація, що склалася свідчить про його неспроможність належним чином організувати роботу підпорядкованих йому міністерств.

Остап Бендер у цьому випадку напевне б сказав свою знамениту фразу: «Кісо, ви страждаєте організаційним безсиллям», але суддя Руслан Арсірій послався не на класиків літератури, а на висновки Європейського суду з прав людини, викладені в низці рішень, ухвалених за позовами українських громадян до держави Україна. В них, зокрема, було написано, що реалізація особою права на отримання бюджетних коштів, що базується на актах національного законодавства, не може бути поставлена в залежність від бюджетних асигнувань, а відтак посилання органів державної влади на відсутність коштів, як на причину невиконання своїх зобов’язань, є безпідставним. Більш доступною мовою це означає, що не треба приймати таких законів, на виконання яких немає грошей, а раз ви вже їх прийняли, то виконуйте і діставайте на це гроші де завгодно – хоч позичайте, хоч друкуйте.

Виходячи з цього Окружний адміністративний суд Києва своїм рішенням від 7 листопада 2018 р. позов задовольнив повністю й поклав судові витрати в сумі 704 гривні на секретаріат Кабінету Міністрів, оскільки сам КМУ не є юридичною особою. Даний вердикт було залишено без змін постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 30 січня, після чого він набрав законної сили, внаслідок чого Кабмін, відповідно до його резолютивної частини, мусив протягом одного місяця вжити заходи, спрямовані на прийняття такого порядку. Натомість уряд подав касаційну скаргу і заявив клопотання про зупинення виконання даного рішення до завершення її розгляду, але Верховний Суд своєю ухвалою від 14 березня відмовив у задоволенні цього прохання.

Уряд не зробив навіть того, що цілком було в його силах

Під час перегляду справи в суді третьої інстанції пенсіонер­позивач показав неабияку обізнаність у деталях роботи державного апарату. Так, у своєму відзиві на касаційну скаргу Кабміну він написав, що регламент КМУ передбачає певний алгоритм поведінки у випадку непогодження нормативно­правового акту заінтересованими органами. Зокрема, урядом повинні були вжиті вичерпні заходи для врегулювання розбіжностей, зокрема проведені узгоджувальні процедури, консультації, наради, робочі зустрічі тощо. Доказів того, що уряд зробив усе від нього залежне, суду надано не було.

У свою чергу суд зазначив, що Кабмін протягом доволі тривалого часу не спромігся усунути навіть той недолік, на який вказав Мінфін у своєму відмовному листі, а саме не здійснив фінансово­економічний розрахунок наслідків реалізації проекту постанови про затвердження порядку розрахунків. Звичайно, за таких обставин було би недоречним говорити про те, що уряд, буцімто, наштрикнувся на якісь непереборні перешкоди, а тому Верховний Суд ухвалив залишити без змін рішення Окружного адміністративного суду Києва про задоволення позовних вимог у повному обсязі.

Костянтин ЮРЧЕНКО,
ЮВУ

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

В тренді

 

Підпишись на нашу розсилку.

Юридичні новини 1 раз на день у твоїй поштовій скринці.