Коли попередній вирок, яким особу звільнено від відбування покарання з випробуванням, та новий, яким призначено реальне покарання, виконуються самостійно? | LexInform: Правові та юридичні новини, юридична практика, коментарі
Connect with us

Судова практика

Коли попередній вирок, яким особу звільнено від відбування покарання з випробуванням, та новий, яким призначено реальне покарання, виконуються самостійно?

Дата публікації:

15 лютого 2021 р. Об`єднана палата Касаційного кримінального суду Верховного Суду у справі № 760/26543/17 надала висновок щодо застосування ч. 4 ст. 70 КК.

Вироком районного суду від 21 грудня 2019 р., залишеним без змін апеляційним судом, особу засуджено за ч. 2 ст. 185 КК до покарання у виді обмеження волі на строк 2 роки; за ч. 2 ст. 15 ч. 2 ст. 185 КК – до покарання у виді обмеження волі на строк 1 рік. На підставі ч. 1 ст. 70 КК шляхом поглинання менш суворого покарання більш суворим визначено остаточне покарання у виді обмеження волі на строк 2 роки.

LEX.ЮРИСТ

Сучасна онлайн-платформа для юриста.
Оновлення щоденно.

ДОКЛАДНІШЕ

У касаційній скарзі захисник зазначав, що особа раніше була судима, але, призначаючи покарання за злочини, вчинені нею до постановлення попередніх вироків, суд безпідставно не застосував положення ч. 4 ст. 70 КК та не зарахував частину відбутого засудженим покарання за попередніми вироками.

Об`єднана палата ККС ВС вказала, що особливістю цього кримінального провадження є те, що злочини, передбачені ч. 2 ст. 15, ч. 2 ст. 185 КК та ч. 2 ст. 185 КК, за вчинення яких особу засуджено вироком місцевого суду від 21 грудня 2019 р., що оскаржувався, були скоєні ним до ухвалення судами ще трьох попередніх вироків щодо нього (від 14 червня 2018 р., від 18 лютого 2019 р. та від 1 квітня 2019 р.).

Найважливіші юридичні новини. Підписуйтесь на LexInform в Telegram

Якщо особа, щодо якої було застосоване звільнення від відбування покарання з випробуванням, вчинила до постановлення вироку в першій справі інший злочин, за який вона засуджується до покарання, що належить відбувати реально, застосування принципів поглинення, часткового чи повного складання призначених покарань не допускається, а кожний вирок виконується самостійно.

Проте, переглядаючи вирок місцевого суду від 21 грудня 2019 р., апеляційний суд не виправив помилки, допущеної судом першої інстанції, також не застосував передбачений законом порядок призначення покарання, обґрунтовуючи своє рішення тим, що за матеріалами кримінального провадження на час ухвалення вироку місцевого суду від 21 грудня 2019 р. особа вже відбула покарання, призначені їй вироками від 14 червня 2018 р. та від 18 лютого 2019 р.

Однак для призначення остаточного покарання на підставі ч. 4 ст. 70 КК за сукупністю злочинів мають значення саме призначені попередніми вироками засудженому покарання, а не їх відбуття, натомість відбуття покарання є визначальним при застосуванні судом положень ст. 71 КК та призначенні остаточного покарання за сукупністю вироків.

Виконуючи приписи ст. 442 КПК, Об`єднана палата зробила висновок щодо застосування положень ч. 4 ст. 70 КК.

Так, якщо до особи, котра вчинила кримінальне правопорушення, вироком суду було застосоване звільнення від відбування покарання з випробуванням, а потім було встановлено, що вона винна ще й в інших злочинах, вчинених до постановлення цього вироку, в таких випадках питання про відповідальність особи за сукупністю вчинених нею кримінальних правопорушень має вирішуватись залежно від того, чи залишається незмінним попередній вирок, за яким особа звільнена від відбування покарання з випробуванням, на момент постановлення нового вироку і яке рішення приймає суд у новому вироку щодо покарання за злочини, вчинені до постановлення попереднього вироку.

У випадку, коли попередній вирок залишився незмінним і прийняте в ньому рішення про звільнення від відбування покарання з випробуванням зберігає свою законну силу, а новим вироком особі призначається покарання, яке вона має відбувати реально, положення ч. 4 ст. 70 КК щодо призначення остаточного покарання особі з урахуванням попереднього вироку не застосовуються, а кожний вирок – попередній, за яким особа звільнена від відбування покарання з випробуванням, та новий, за яким їй призначено покарання, що належить відбувати реально, – виконується самостійно.

У разі якщо встановлення судом, що кримінальні правопорушення за новим вироком були вчиненні особою до постановлення декількох попередніх вироків, за які особа засуджена до покарань, що належить відбувати реально, остаточне покарання призначається на підставі ч. 4 ст. 70 КК за правилами, передбаченими частинами 1–3 цієї статті, тобто шляхом поглинення менш суворого покарання більш суворим або шляхом повного чи часткового складання призначених особі покарань за новим вироком та попередніми вироками.

Отже, ВС змінив вирок місцевого суду – на підставі положень ч. 4 ст. 70 КК за сукупністю злочинів шляхом поглинення менш суворих покарань, призначених вироками місцевих судів від 14 червня 2018 р. та від 18 лютого 2019 р., більш суворим, призначеним вироком місцевого суду від 21 грудня 2019 р., призначив особі остаточне покарання у виді обмеження волі на строк 2 роки. На підставі ст. 72 КК зарахував у строк остаточного покарання покарання, відбуте за вироками від 14 червня 2018 р. та від 18 лютого 2019 р., а вирок від 1 квітня 2019 р., яким особу звільнено від відбування покарання з випробуванням на підставі ст. 75 КК, постановив виконувати самостійно.

Підготував Леонід Лазебний

Повний текст рішення

Судова практика

Підписання акта підсумкової перевірки без його затвердження органом приватизації не є доказом виконання умов договору купівлі-продажу об’єкта приватизації

Опубліковано

on

29 квітня 2021 р. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду у справі № 908/1260/20 залишив без задоволення касаційну скаргу позивача, який доводив, що повністю виконав умови договору купівлі-продажу об’єкта приватизації.

Приватне підприємство звернулося до суду з позовом до Регіонального відділення Фонду державного майна України про визнання виконаними в повному обсязі зобов’язань ПП, визначених договором купівлі об’єкта державної власності; зобов’язання зняти договір купівлі об’єкта державної власності з контролю у зв’язку з повним виконанням його умов.

LEX.ЮРИСТ

Сучасна онлайн-платформа для юриста.
Оновлення щоденно.

ДОКЛАДНІШЕ

Читайте також: У разі розірвання договору купівлі-продажу об’єкта приватизації строк повернення коштів обчислюється з моменту заявлення вимоги про їх повернення

Господарський суд позов задовольнив. Апеляційний суд скасував вказане рішення та ухвалив нове – про відмову у задоволенні позовних вимог у повному обсязі з тих мотивів, що умови договору не виконані у повному обсязі, акт підсумкової перевірки не затверджений органом приватизації, що свідчить про те, що відповідач у цьому акті не визнавав факт повного виконання позивачем умов договору.

Найважливіші юридичні новини. Підписуйтесь на LexInform в Telegram

Розглянувши касаційну скаргу ПП, Верховний Суд вказав, що відповідно до ч.ч. 1 та 2 ст. 27 Закону України «Про приватизацію державного і комунального майна» контроль за виконанням умов договору купівлі-продажу, укладеного з переможцем аукціону, та викупу об’єктів приватизації здійснює орган приватизації. Порядок здійснення контролю за виконанням зобов’язань, визначених у договорі купівлі-продажу, затверджує Фонд державного майна України.

Читайте також: Аукціони з продажу об’єктів великої приватизації частково відновлено

Наказом ФДМУ від 18 жовтня 2018 р. № 1327 затверджено Порядок здійснення контролю за виконанням умов договорів купівлі-продажу об’єктів приватизації органами приватизації, за змістом якого договір купівлі-продажу об’єкта приватизації може бути знятий з контролю органів приватизації за рішенням органу приватизації лише за наведених у п. 1 розд. IV цього Порядку умов, перелік яких є вичерпним.

Відповідно до п. 1 розд. IV Порядку зняття договору купівлі-продажу з контролю здійснюється за рішенням органу приватизації, зокрема у разі: повного виконання умов договору, що підтверджує відповідний орган приватизації шляхом затвердження акта підсумкової перевірки. При цьому повне виконання умов договору є однією з умов для зняття договору купівлі-продажу з контролю органу приватизації. Складення та підписання акта підсумкової перевірки без його затвердження відповідним органом приватизації не є доказом визнання останнім факту повного виконання умов договору купівлі-продажу об’єкта приватизації.

Суд апеляційної інстанції встановив, що орган приватизації акт підсумкової перевірки виконання умов договору купівлі-продажу не затвердив, а отже, відповідач як орган приватизації не підтвердив факт повного виконання позивачем умов договору.

Читайте також: Громадянин, зацікавлений у приватизації земельної ділянки, не повинний проводити її агрохімічну паспортизацію

Крім того, суд апеляційної інстанції встановив, що ПП не виконало передбачених пп. 6.3.3. договору купівлі-продажу умов, зокрема в частині правонаступництва прав і обов’язків приватизованого підприємства.

Правовідносини, що виникли між сторонами у цій справі, є правовідносинами, що виникли з приводу приватизації державного майна, а тому вони регулюються Законом України «Про приватизацію державного і комунального майна», норми якого є спеціальними відносно інших норм права.

Відповідно до ч. 1 ст. 28 Закону України «Про приватизацію державного і комунального майна» особи, які придбали державні або комунальні підприємства як єдині майнові комплекси, є правонаступниками їх майнових прав (крім права постійного користування земельною ділянкою) і обов’язків відповідно до умов договору між продавцем і покупцем та законодавства України.

Зазначена спеціальна норма Закону не передбачає можливості правонаступництва майнових прав і обов’язків приватизованого підприємства іншою, ніж покупець (новий власник), особою.

У цій справі саме позивач є власником єдиного майнового комплексу державного підприємства.

Встановивши зазначені обставини, врахувавши положення ч. 1 ст. 28 Закону України «Про приватизацію державного і комунального майна», суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку про те, що саме ПП як покупець та новий власник приватизованого об’єкта є правонаступником прав та обов’язків приватизованого підприємства ДП в розумінні ч. 1 ст. 28 Закону України «Про приватизацію державного і комунального майна».

Проте згідно з відомостями з ЄДРПОУ правонаступником ДП є не позивач, а інша створена останнім юридична особа – ТОВ, якому майно приватизованого підприємства не передавалося, яке не є власником об’єкта приватизації та відповідно яке не набуло майнові права приватизованого підприємства.

З огляду на викладене, ПП всупереч ч. 1 ст. 28 Закону України «Про приватизацію державного і комунального майна», будучи правонаступником майнових прав і обов’язків державного підприємства, забезпечило припинення ДП та його правонаступництво шляхом створення нової юридичної особи – ТОВ, яке не набуло в порядку, передбаченому ч.ч. 5, 7, 8 ст. 27 Закону України «Про приватизацію державного і комунального майна», майнові права приватизованого підприємства.

Таке правонаступництво не узгоджується з положеннями ч. 1 ст. 28 Закону України «Про приватизацію державного і комунального майна».

Ураховуючи викладене, ВС визнав, що відсутні підстави для визнання виконаними позивачем як покупцем у повному обсязі зобов’язань за договором купівлі-продажу та зняття цього договору з контролю органом приватизації.

Підготував Леонід Лазебний

Повний текст рішення

Читати далі

Судова практика

Перехід права на прийняття спадщини за спадковою трансмісією можливий лише у межах строків для прийняття спадщини

Опубліковано

on

2 червня 2021 р. Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду у справі № 155/1584/18 залишив без задоволення касаційну скаргу спадкоємця, оскільки батько позивача не прийняв спадщину і помер після спливу строку, встановленого для її прийняття, а тому спадкова трансмісія не підлягає застосуванню.

Особа звернулась до суду з позовом до іншої особи про визначення додаткового строку для прийняття спадщини за заповітом в порядку спадкової трансмісії після смерті діда з тих підстав, що після смерті його діда залишилося спадкове майно, яке він заповідав батькові позивача. Після смерті батька, який не встиг прийняти спадщину за заповітом, позивач вважав себе спадкоємцем майна померлого батька за законом.

LEX.ЮРИСТ

Сучасна онлайн-платформа для юриста.
Оновлення щоденно.

ДОКЛАДНІШЕ

Читайте також:  Наявність хронічних захворювань та інвалідність самі собою не є поважними причинами пропуску строку для прийняття спадщини

Оскільки батька позивача вже після його смерті було позбавлено права власності на спадкове майно та він не може захистити свої права, позивач вважав, що має право на визначення додаткового строку для прийняття спадщини після смерті діда в порядку аналогії закону та спадкової трансмісії.

Найважливіші юридичні новини. Підписуйтесь на LexInform в Telegram

Рішенням районного суду, залишеним без змін апеляційним судом, у задоволенні позову відмовлено, оскільки у цьому випадку трансмісія не застосовується.

Розглянувши касаційну скаргу позивача, Верховний Суд вказав, що спадщина може бути прийнята в порядку спадкової трансмісії після спливу строку для прийняття спадщини за письмовою згодою спадкоємців або в судовому порядку, якщо суд визнає причини пропуску цього строку поважними (ч.ч. 2, 3 ст. 1272 ЦК України).

Якщо спадкоємець протягом строку, встановленого ст. 1270 ЦК України, не подав заяву про прийняття спадщини, він вважається таким, що не прийняв її (ч. 1 ст. 1272 ЦК України).

Читайте також: Необізнаність спадкоємця про наявність заповіту є поважною причиною пропуску строку для прийняття спадщини

Частиною 3 ст. 1272 ЦК України передбачено, що за позовом спадкоємця, який пропустив строк для прийняття спадщини з поважної причини, суд може визначити йому додатковий строк, достатній для подання ним заяви про прийняття спадщини, якщо: 1) у спадкоємця були перешкоди для подання заяви про прийняття спадщини; 2) ці обставини визнані судом поважними.

Якщо ж у спадкоємця перешкод для подання заяви не було, а він не скористався правом на прийняття спадщини через власну пасивну поведінку, то правових підстав для визначення додаткового строку для прийняття спадщини немає.

Зазначений висновок відповідає правовій позиції Верховного Суду України, викладеній у постановах від 4 листопада 2015 р. у справі № 6-1486цс15, від 14 вересня 2016 р. у справі № 6-1215цс16.

Судом не можуть бути визнані поважними такі причини пропуску строку подання заяви про прийняття спадщини, як юридична необізнаність позивача щодо строку та порядку прийняття спадщини, необізнаність особи про наявність спадкового майна, тимчасова непрацездатність, встановлення судом факту, що має юридичне значення для прийняття спадщини, невизначеність між спадкоємцями хто буде приймати спадщину, відсутність коштів для проїзду до місця відкриття спадщини.

Читайте також: Незнання про смерть спадкодавця не є поважною причиною пропуску спадкоємцем строку прийняття спадщини

Право на прийняття спадщини в порядку спадкової трансмісії може бути здійснене у строк, який не сплив на момент смерті спадкодавця. Тобто смерть спадкоємця, який би мав право на спадщину, має настати в межах шестимісячного строку з дня відкриття спадщини після смерті першого спадкодавця. Право на прийняття спадщини за спадковою трансмісією переходить до спадкоємців цієї особи у межах строків для прийняття спадщини.

У цій справі батько позивача не прийняв спадщину, помер після спливу строку, встановленого для її прийняття, тому спадкова трансмісія не може бути застосована.

Тому Верховний Суд погодився з висновками судів першої та апеляційної інстанцій про відмову у задоволенні позовних вимог, оскільки ст. 1276 ЦК України передбачено перехід права на прийняття спадщини спадкоємця, який не встиг її прийняти внаслідок смерті в межах строку для прийняття спадщини, а не перехід права на подання позову про визначення додаткового строку для прийняття спадщини.

Підготував Леонід Лазебний

Повний текст рішення

Читати далі

Судова практика

Господарський позов може бути залишено без розгляду до закриття підготовчого провадження, якщо позивач не сплатив або не доплатив судовий збір

Опубліковано

on

21 травня 2021 р. Верховний Суд у складі суддів Об`єднаної палати Касаційного господарського суду у справі № 910/5120/20 залишив без задоволення касаційну скаргу ДП, конкретизувавши питання щодо можливості застосування норм процесуального права (ч.ч. 11, 13 ст. 176 і п. 8 ч. 1 ст. 226 ГПК України) на стадії підготовчого провадження або на стадії розгляду справи по суті.

ДП «Львіввугілля» звернулось до суду з позовом до ДП «Держвуглепостач» про стягнення заборгованості за договором поставки вугілля.

LEX.ЮРИСТ

Сучасна онлайн-платформа для юриста.
Оновлення щоденно.

ДОКЛАДНІШЕ

Читайте також: Не справляється судовий збір в разі оскарження додаткового судового рішення, а не рішення суду першої інстанції

Ухвалою господарського суду, залишеною без змін апеляційним судом, позовну заяву залишено без розгляду з посиланням на положення ст.ст. 86, 164, 176, 226, 271, 275, 276 ГПК України та ст. 4 Закону України «Про судовий збір», застосовуючи які суди дійшли висновку про наявність передбачених процесуальним законом підстав для залишення позову без розгляду у зв`язку з неусуненням у встановлений строк недоліків позовної заяви у частині несплати судового збору.

Найважливіші юридичні новини. Підписуйтесь на LexInform в Telegram

У касаційній скарзі ДП «Львіввугілля» наголошувало на тому, що суд першої інстанції, встановивши вже на стадії розгляду справи по суті обставину подання позовної заяви без додержання вимог, викладених у ст.ст. 162, 164, 172 ГПК України, мав здійснити розгляд справи по суті, а судові витрати, пов`язані з розглядом справи, розподілити за результатами такого розгляду відповідно до ст. 129 ГПК. При цьому скаржник посилався на постанову Верховного Суду від 24 липня 2018 р. у справі № 916/3255/17.

Читайте також: Спір між фізичною особою, яка вважає себе власником частки в товаристві, і фізичною особою, яка володіє цією часткою, є корпоративним

Верховний Суд не знайшов підстав для відступлення від висновку, викладеного у постанові Верховного Суду у справі № 916/3255/17, оскільки у вказаній справі за позовними вимогами майнового та немайнового характеру судами встановлена недоплата судового збору за позовну вимогу майнового характеру та після постановлення ухвали судом про залишення позовної заяви з вказаних підстав (недоплата судового збору) без руху подання позивачем заяви про часткове залишення позовних вимог без розгляду. Водночас у справі, яка переглядалася суди, розглядаючи позовні вимоги майнового характеру, встановили відсутність доказів сплати судового збору ДП «Львіввугілля» та невчинення дій на виконання ухвали про усунення недоліків. Тобто у кожній із вказаних справ суди приймали рішення за різними встановленими обставинами.

При цьому Верховний Суд конкретизував питання щодо можливості застосування норм процесуального права (ч.ч. 11, 13 ст. 176 і п. 8 ч. 1 ст. 226 ГПК України) на стадії підготовчого провадження або на стадії розгляду справи по суті.

Читайте також: Докази мають бути достатніми чи вірогідними: в чому логіка законодавця?

Згідно з ч.ч. 11, 13 ст. 176 ГПК України суддя, встановивши, після відкриття провадження у справі, що позовну заяву подано без додержання вимог, викладених у ст.ст. 162, 164, 172 цього Кодексу, постановляє ухвалу не пізніше наступного дня, в якій зазначаються підстави залишення заяви без руху, про що повідомляє позивача і надає йому строк для усунення недоліків, який не може перевищувати п`яти днів з дня вручення позивачу ухвали. Якщо позивач не усунув недоліки позовної заяви у строк, встановлений судом, позовна заява залишається без розгляду.

Відповідно до п. 8 ч. 1 ст. 226 ГПК України суд залишає позов без розгляду, якщо провадження у справі відкрито за заявою, поданою без додержання вимог, викладених у ст.ст. 162, 164, 172, 173 цього Кодексу, і позивач не усунув цих недоліків у встановлений судом строк.

Зазначені процесуальні норми не містять жодних застережень щодо допустимості залишення позову без розгляду виключно до закриття підготовчого провадження та призначення справи до судового розгляду по суті у разі, якщо позивач не усунув недоліків оформлення позовної заяви, які полягають у несплаті або недоплаті судового збору.

Цими ж нормами процесуального закону керувався і суд першої інстанції, постановлячи на стадії розгляду справи по суті оскаржувану ухвалу про залишення позову ДП «Львіввугілля» без розгляду, з огляду на неусунення ним допущених недоліків у виді несплати судового збору, з чим погодився суд апеляційної інстанції, що у свою чергу, свідчить про правильне застосування судами попередніх інстанцій відповідних норм процесуального права.

Підготував Леонід Лазебний

Повний текст рішення

Читати далі

Новини на емейл

Правові новини від LexInform.

Один раз на день. Найактуальніше.

В тренді

© ТОВ "АКТИВЛЕКС", 2018-2021
Використання матеріалів сайту лише за умови посилання (для інтернет-видань - гіперпосилання) на LEXINFORM.COM.UA
Всі права на матеріали, розміщені на порталі LEXINFORM.COM.UA охороняються відповідно до законодавства України.

Вже йдете? Перш ніж Ви підете ...

Запрошуємо до нашого каналу Telegram

Не варто пропускати жодної актуальної новини ;)
close-link