Connect with us

Судова практика

Коли відеофіксація адміністративного правопорушення є доказом у справі?

Євген МОРОЗОВ,
адвокат

Якщо постанова поліції не містить посилань на технічний засіб, за допомогою якого здійснено відеозапис правопорушення, цей доказ є неналежним.

П’ятнадцятого листопада 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 524/5536/17, адміністративне провадження № К/9901/1403/17 (ЄДРСРУ № 77860158) досліджував питання відеофіксації адміністративного правопорушення як доказу у справі.

Частиною другою статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Відповідно до статті 9 КУпАП, адміністративним правопорушенням (проступком) визнається протиправна, винна (умисна або необережна) дія чи бездіяльність, яка посягає на громадський порядок, власність, права і свободи громадян, на встановлений порядок управління і за яку законом передбачено адміністративну відповідальність. Згідно зі статтею 7 КУпАП ніхто не може бути підданий заходу впливу в зв’язку з адміністративним правопорушенням інакше як на підставах і в порядку, встановлених законом. Провадження в справах про адміністративні правопорушення здійснюється на основі суворого додержання законності. Застосування уповноваженими на те органами і посадовими особами заходів адміністративного впливу провадиться в межах їх компетенції у точній відповідності із законом. Додержання вимог закону при застосуванні заходів впливу за адміністративні правопорушення забезпечується систематичним контролем з боку вищестоящих органів і посадових осіб, правом оскарження, іншими встановленими законом способами.

Статтею 245 КУпАП встановлено, що завданнями провадження в справах про адміністративні правопорушення є: своєчасне, всебічне, повне й об’єктивне з’ясування обставин кожної справи, вирішення її в точній відповідності із законом, забезпечення виконання винесеної постанови, а також виявлення причин та умов, що сприяють вчиненню адміністративних правопорушень, запобігання правопорушенням, виховання громадян у дусі додержання законів, зміцнення законності.

Важливо. Стаття 280 КУпАП закріплює обов’язок посадової особи при розгляді справи про адміністративне правопорушення з’ясувати, чи було вчинено адміністративне правопорушення та чи винна дана особа в його вчиненні?

Відповідно до статті 251 КУпАП, доказами в справі про адміністративне правопорушення є будь­які фактичні дані, на основі яких у визначеному законом порядку орган (посадова особа) встановлює наявність чи відсутність адміністративного правопорушення, винність даної особи в його вчиненні та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються протоколом про адміністративне правопорушення, поясненнями особи, яка притягається до адміністративної відповідальності, потерпілих, свідків, висновком експерта, речовими доказами, показаннями технічних приладів та технічних засобів, що мають функції фото — і кінозйомки, відеозапису чи засобів фото­ і кінозйомки, відеозапису, які використовуються при нагляді за виконанням правил, норм і стандартів, що стосуються забезпечення безпеки дорожнього руху, протоколом про вилучення речей і документів, а також іншими документами.

Отже, притягнення особи до адміністративної відповідальності можливе лише за наявності події адміністративного правопорушення та вини особи у його вчиненні, яка підтверджена належними доказами. Так, 26.04.2018 р. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду у справі № 338/855/17, адміністративне провадження № К/9901/18195/18 (ЄДРСРУ № 73700356) вказав, що аналіз положень статей КУпАП дозволяє дійти висновку, що зміст постанови у справі про адміністративне правопорушення має відповідати вимогам, передбаченим статтям 283 і 284 КУпАП. У ній, зокрема, потрібно навести докази, на яких ґрунтується вис новок про вчинення особою адміністративного правопорушення та зазначити мотиви відхилення інших доказів, на які посилався правопорушник, чи висловлених останнім доводів.

Окремо необхідно наголосити, що Верховний Суд у постанові від 26.04.2018 року у справі № 338/1/17 роз’яснив, що візуальне спостереження за дотриманням правил дорожнього руху працівниками органу Національної поліції може бути доказом у справі лише в тому випадку, коли воно зафіксовано у встановленому законом порядку. А для підтвердження порушення позивачем Правил дорожнього руху України вівдповідач відповідно до ст. 251 КУпАП мав би надати, зокрема, відеозапис події, фотокартки. Саме по собі описання адміністративного правопорушення не може бути належним доказом вчинення особою такого правопорушення.

Пунктом 11 частини першої статті 23 Закону України від 2 липня 2015 року № 580­VIII «Про Національну поліцію» (далі — Закон № 580VIII) визначено, що поліція відповідно до покладених на неї завдань регулює дорожній рух та здійснює контроль за дотриманням Правил дорожнього руху його учасниками та за правомірністю експлуатації транспортних засобів.

Порядок дорожнього руху на території України, відповідно до Закону України «Про дорожній рух» від 30 червня 1993 р. № 3353, встановлюють Правила дорожнього руху, затверджені постановою Кабінету Міністрів України від 10 жовтня 2001 року № 1306 (зі змінами та доповненнями, далі — ПДР України). Пунктами 1.3 та 1.9. ПДР України встановлено, що учасники дорожнього руху зобов’язані знати й неухильно виконувати вимоги цих Правил, а також бути взаємно ввічливими. Особи, які порушують ці Правила, несуть відповідальність згідно із законодавством.

Відповідно до пункту 8.7.3 ПДР України сигнали світлофора мають такі значення — а) зелений дозволяє рух; в) зелений миготливий дозволяє рух, але інформує про те, що незабаром буде ввімкнено сигнал, який забороняє рух; ґ) жовтий забороняє рух і попереджає про наступну зміну сигналів; е) червоний сигнал, у тому числі миготливий, або два миготливих сигнали забороняють рух.

Згідно з пунктом 8.10 ПДР України, у разі подання світлофором (крім реверсивного) або регулювальником сигналу, що забороняє рух, водії повинні зупинитися перед дорожньою розміткою 1.12 (стоп­лінія), дорожнім знаком 5.62 «Місце зупинки», якщо їх немає — не ближче 10 м до найближчої рейки перед залізничним переїздом, перед світлофором, пішохідним переходом, а якщо і вони відсутні та в усіх інших випадках — перед перехрещуваною проїзною частиною, не створюючи перешкод для руху пішоходів.

Частиною другою статті 122 КУпАП встановлено, що порушення правил проїзду перехресть, зупинок транспортних засобів загального користування, проїзд на заборонний сигнал світлофора або жест регулювальника, порушення правил обгону і зустрічного роз’їзду, безпечної дистанції або інтервалу, розташування транспортних засобів на проїзній частині, порушення правил руху автомагістралями, користування зовнішніми освітлювальними приладами або попереджувальними сигналами при початку руху чи зміні його напрямку, використання цих приладів та їх переобладнання з порушенням вимог відповідних стандартів, користування під час руху транспортного засобу засобами зв’язку, не обладнаними технічними пристроями, що дозволяють вести перемови без допомоги рук (за винятком водіїв оперативних транспортних засобів під час виконання ними невідкладного службового завдання), а так само порушення правил навчальної їзди, тягнуть за собою накладення штрафу в розмірі двадцяти п’яти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або 50 штрафних балів.

Згідно зі статтею 31 Закону № 580­VIII поліція може застосовувати превентивні заходи, серед яких: перевірка документів особи; опитування особи; зупинення транспортного засобу; застосування технічних приладів і технічних засобів, що мають функції фото­ і кінозйомки, відеозапису, засобів фото­ і кінозйомки, відеозапису.

Статтею 40 ЗУ № 580­VIII встановлено, що поліція для забезпечення публічної безпеки і порядку може закріплювати на форменому одязі, службових транспортних засобах, монтувати/розміщувати по зовнішньому периметру доріг і будівель автоматичну фото­ і відеотехніку, а також використовувати інформацію, отриману з автоматичної фото­ і відеотехніки, що знаходиться в чужому володінні, з метою:

1) попередження, виявлення або фіксування правопорушення, охорони громадської безпеки та власності, забезпечення безпеки осіб;

2) забезпечення дотримання правил дорожнього руху.

Відповідно до статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України (далі — КАС України) у справах про оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб’єкта владних повноважень обов’язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. Відповідно до статті 283 КУпАП, розглянувши справу про адміністративне правопорушення, орган (посадова особа) виносить постанову по справі, яка повинна містити: найменування органу (посадової особи), який виніс постанову, дату розгляду справи; відомості про особу, щодо якої розглядається справа; опис обставин, установлених при розгляді справи; зазначення нормативного акта, який передбачає відповідальність за дане адміністративне правопорушення; прийняте по справі рішення.

Постанова по справі про адміністративне правопорушення у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху, крім даних, визначених частиною другою цієї статті, повинна містити відомості про: дату, час і місце вчинення адміністративного правопорушення; транспортний засіб, який зафіксовано в момент вчинення правопорушення (марка, модель, номерний знак); технічний засіб, яким здійснено фото або відеозапис; розмір штрафу та порядок його сплати; правові наслідки невиконання адміністративного стягнення та порядок його оскарження; відривну квитанцію із зазначенням реквізитів та можливих способів оплати адміністративного стягнення у вигляді штрафу.

Висновок. Відеозапис, поданий поліцією на підтвердження факту порушення водієм правил дорожнього руху, не може вважатися належним доказом у зв’язку з тим, що оскаржувана постанова про притягнення до адміністративної відповідальності не містить посилань на технічний засіб, за допомогою якого здійснено даний відеозапис.

При цьому безпідставними є доводи скаржника про те, що відомості про технічний засіб, яким здійснено фото­ або відеозапис, підлягають зазначенню в постанові про адміністративне правопорушення лише у випадку фіксації правопорушення, здійсненої в автоматичному режимі, оскільки частиною третьою статті 283 КУпАП прямо передбачено, що постанова по справі про адміністративне правопорушення у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху, крім даних, визначених частиною другою цієї статті, повинна містити відомості, зокрема про технічний засіб, яким здійснено фото­ або відеозапис.

Джерело: Юридичний вісник України

Судова практика

Те, що у спадкоємця знаходиться сертифікат про право на земельну ділянку (пай), не означає прийняття її попереднім спадкоємцем у спадщину

10 лютого 2020 р. Верховний Суд у справі № 235/5845/17 відмовив у задоволенні касаційної скарги спадкоємця, який не довів, що спадкодавець фактично прийняв   земельну ділянку у спадщину.

У листопаді 2017 р. спадкоємець звернувся до суду із позовом сільської ради про встановлення факту прийняття спадщини, визнання права власності на спадщину, який мотивував тим, що після смерті його бабусі залишилось спадкове майно у вигляді земельної частки (паю) колективного сільськогосподарського підприємства «Перемога», яка належала померлій на підставі сертифікату. Батько позивача не звертався до нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини, однак фактично вступив в управління та володіння спадковим майном.

Після смерті батька також відкрилася спадщина у вигляді права на земельну частку і позивач не звертався до нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини, так як вважав, що фактично прийняв спадщину, оскільки постійно проживав разом з батьком. Звернувшись до нотаріуса, отримав відмову в оформленні спадкових прав у зв`язку з пропуском строку для прийняття спадщини його батьком та ним.

Рішенням міськрайонного суду, залишеним без змін апеляційним судом від, позов задоволено частково з тих мотивів, що позивач довів факт постійного проживання із його батьком, а тому позовні вимоги в цій частині підлягають задоволенню. Відмовляючи у задоволенні решти позовних вимог, суди виходили з того, що позивачем не доведено належними доказами факту прийняття батьком спадщини, яка залишилася після смерті його матері.

У касаційній скарзі спадкоємець зазначив, що батько позивача, фактично вступив в управління та володіння спадщиною, яка залишилася після смерті його матері, а саме -земельною ділянкою (паєм). Про підтвердження вказаного факту свідчить наявність правовстановлюючих документів на спадкове майно, фактична передача в оренду земельної ділянки.

Верховний Суд прийняв наголосив, що для придбання спадщини необхідно, щоб спадкоємець її прийняв. Не допускається прийняття спадщини під умовою або з застереженнями. Прийнята спадщина визнається належною спадкоємцеві з моменту відкриття спадщини (ст. 548 ЦК Української РСР).

Визнається, що спадкоємець прийняв спадщину: 1) якщо він фактично вступив в управління або володіння спадковим майном; 2) якщо він подав державній нотаріальній конторі за місцем відкриття спадщини заяву про прийняття спадщини. Зазначені в цій статті дії повинні бути вчинені протягом шести місяців з дня відкриття спадщини (ч.ч. 1, 2 ст. 549 ЦК Української РСР).

Верховний Суд погодився з позицією судів попередніх інстанцій про те, що позовні вимоги задоволенню не підлягають, оскільки позивач не довів належними доказами, які б достовірно підтверджували факт прийняття спадщини батьком позивача після смерті його матері у порядку, визначеному ч.ч. 1, 2 ст. 549 ЦК Української РСР. Батько позивача після смерті своєї матері до нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини не звертався, доказів, які б свідчили, що він фактично вступив в управління земельною ділянкою (паєм), позивач не надав. Також не надано доказів про те, що вказана земельна ділянка була передана в оренду і орендар сплачував орендну плату батькові позивача.

Верховний Суд зазначив, що сам факт знаходження у позивача сертифіката про право на земельну ділянку, не є доказом прийняття спадщини відповідно до ст. 549 ЦК Української РСР.

Підготував Леонід Лазебний

Повний текст рішення

Читати далі

Судова практика

Власник має право вимагати усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою шляхом відновлення її до попереднього стану

24 лютого 2020 р. Верховний Суд у справі № 458/1046/15-ц відмовив у задоволенні касаційної скарги землекористувача, який не довів факту порушення його прав.

Землекористувач звернувся до суду з позовом до суміжного землекористувача – міської ради про усунення перешкод у користуванні заїздом до будинку та забезпечення доступу до земельної ділянки для будівництва господарських споруд, який обґрунтовував тим, що на підставі свідоцтва про право на спадщину за заповітом йому належить право власності на житловий будинок. Суміжний землекористувач встановив загорожу, якою звужено заїзд до земельної ділянки та захоплено частину його земельної ділянки, що відведена для будівництва допоміжних споруд. Відповідач відмовляється демонтувати загорожу, звільнити дорогу та земельну ділянку позивача, чим чинить йому перешкоди в користуванні земельною ділянкою та житловим будинком.

Рішенням районного суду, залишеним без змін апеляційним судом, у задоволенні позову відмовлено з тих мотивів, що позивач не надав до суду правовстановлюючий документ, який би засвідчував місце розташування земельної ділянки. Також судами не встановлено, що суміжний землекористувач чинив перешкоди позивачу у заїзді до будинковолодіння, а також у будівництві господарських споруд, чи в інший спосіб порушував, не визнавав або оспорював його права на земельну ділянку. Крім того, у позові не визначено, до якого стану необхідно відновити земельну ділянку – заїзд до його будинковолодіння.

Розглянувши касаційну скаргу позивача, Верховний Суд зазначив, що в разі будь-яких обмежень у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном власник має право вимагати усунення відповідних перешкод, у тому числі шляхом звернення до суду за захистом свого майнового права відповідно до ч. 1 ст. 16 ЦК України, зокрема з позовом про усунення перешкод у розпоряджанні власністю (негаторний позов) (ст. 391 ЦК України).

Частинами 2, 3 ст. 152 ЗК України визначено, що власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків.

Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав.

Ураховуючи викладене, Верховний Суд погодився з позицією судів попередніх інстанцій про те, що позивач не довів належними та допустимими доказами порушення його прав як власника чи користувача земельної ділянки, оскільки не надав документів на підтвердження права власності чи права користування земельною ділянкою, а також, що внаслідок розташування суміжним землекористувачем на земельній ділянці загорожі позивачу як власнику нерухомого майна створюються перешкоди у користуванні нею.

Підготував Леонід Лазебний

Повний текст рішення

Читати далі

Судова практика

Встановлювати емфітевзис на майбутнє закон не забороняє

26 лютого 2020 р. Верховний Суд у справі № 693/26/18 скасував рішення апеляційного суду, який неправильно визначив строк повідомлення про намір скористатися переважним правом поновлення договору оренди.

У січні 2018 р. орендар – фермерське господарство звернулося до суду з позовом до іноземного підприємства та спадкоємця наймодавця про визнання недійсним договору емфітевзису та визнання укладеною додаткової угоди. Позов мотивовано тим, що на підставі договору оренди земельної ділянки, укладеного 21 січня 2008 р. між наймодавцем та позивачем, останній орендує земельну ділянку для ведення товарного сільськогосподарського виробництва. Додатковою угодою до договору його поновлено та встановлено новий строк дії до 31 грудня 2017 р.

15 травня 2015 р. наймодавець та  іноземне підприємство уклали договір встановлення емфітевзису, на підставі якого підприємство зареєструвало право користування зазначеною земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис) з 1 січня 2018 р. до 1 січня 2025 р. 22 вересня 2017 р. право власності на земельну ділянку зареєстровано за спадкоємцем наймодавця. Запис про зареєстроване за іноземним підприємством речове право, на думку позивача, порушує його права як орендаря земельної ділянки, а укладений договір емфітевзису суперечить договору оренди земельної ділянки та позбавляє позивача права, передбаченого ч. 1 ст. 33 Закону України «Про оренду землі», на укладення договору оренди землі на новий строк. Крім того, законом не передбачено встановлення строку дії договору емфітевзису на майбутнє, для таких цілей укладається попередній договір, передбачений ст. 635 ЦК України.

Рішенням районного суду у задоволенні позову відмовлено з тих мотивів, що закон не встановлює заборону на визначення емфітевтичного права на майбутнє; договір емфітевзису повинен відповідати загальним положенням про договір, передбаченими ст.ст. 407412 ЦК України, ст. 102-1 Земельного кодексу України.

Апеляційним судом рішення районного суду скасовано, ухвалено нове рішення, яким визнано недійсними договір емфітевзису та додаткову угоду до нього. Визнано укладеною між спадкоємцем наймодавця та позивачем додаткову угоду про поновлення договору оренди земельної ділянки. Суд виходив з того, що передання права користування спірною земельною ділянкою іншій особі під час дії договору оренди земельної ділянки є порушенням закону. У зв`язку з укладенням договору емфітевзису позивач був позбавлений можливості поновлення договору оренди земельної ділянки на новий строк.

У вересні 2018 р. спадкоємець наймодавця подав касаційну скаргу, яка мотивував тим, що укладенням договору встановлення емфітевзису та додаткового договору до нього між наймодавцем та іноземним підприємством ніяким чином не порушує переважне право позивача на пролонгацію договору оренди, оскільки наймодавець з іншими орендарями договори оренди не укладалися, а договір емфітевзису є відмінним за своєю правовою суттю договором.

Верховний Суд не погодився з висновками апеляційного суду, який зазначив, що позивач письмово повідомляв орендодавця 18 січня 2018 р., в місячний термін після закінчення строку дії договору оренди, що має намір скористатися переважним правом поновлення його на новий строк. Натомість, суд першої інстанції правильно встановив, що, маючи намір продовжити дію договору, орендар був зобов`язаний звернутись до орендаря не пізніше 1 жовтня 2017 р. (враховуючи термін дії договору до 31 грудня 2017 р.), додавши до листа-повідомлення проект додаткової угоди.

Оскільки позивач не дотримався встановленої ст. 33 Закону України «Про оренду землі» процедури поновлення договору оренди земельної ділянки, в результаті укладення договору емфітевзису його права не було порушено.

Суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що закон не встановлює заборони на визначення емфітевтичного права на майбутнє.

Підготував Леонід Лазебний

Повний текст рішення

Читати далі

В тренді

© ТОВ "АКТИВЛЕКС", 2018-2020
Використання матеріалів сайту лише за умови посилання (для інтернет-видань - гіперпосилання) на LEXINFORM.COM.UA
Всі права на матеріали, розміщені на порталі LEXINFORM.COM.UA охороняються відповідно до законодавства України.