Маріупольський лічильник. Виправдано зловмисника, обвинуваченого в крадіжках газу | LexInform - Правові новини, юридична практика, коментарі
Connect with us

Lexinform™ - платформа важливої правової інформації.

Для правників усіх спеціалізацій - свіжі новини про найважливіші нормативні акти і законопроекти з погляду їх значущості, показові та прецедентні рішення судів, коментарі до цих рішень, юридичний аналіз правових позицій, зокрема – рішень Верховного Суду.

Правові новини охоплюють події в Україні, а також світові юридичні новини, які справляють вплив на нашу правову дійсність, в тому числі – на розвиток вітчизняного законодавства та правової системи в цілому.

Репортажі та фахові звіти про найцікавіші заходи в царині права дадуть можливість не лишити поза увагою жодної значної події, а календар прийдешніх науково-практичних конференцій, форумів, круглих столів, експертних нарад та інших зібрань, присвячених нагальним юридичним проблемам, - допоможе не пропустити майбутніх заходів.

Тут постійно накопичуються варіанти розв’язання складних правових питань, неординарні юридичні висновки, аналітичні матеріали з практики правозастосування, досудового розв’язання спорів, зокрема арбітражу і медіації.

Автори - досвідчені адвокати, знані фахівці з різних галузей права пропонують власне тлумачення норм права та випробувані практичні прийоми, переможні правові аргументи для судового спору.

Судова практика

Маріупольський лічильник. Виправдано зловмисника, обвинуваченого в крадіжках газу

Опубліковано

on

Коли йдеться про порушення закону в газовій галузі, зазвичай в уяві постають багатомільярдні фінансові махінації, за якими стоять найвищі посадові особи держави. Але, виявляється, на низовому рівні крадіжки газу вчиняються не менш жваво, а знайти управу на цих розкрадачів теж майже неможливо. Підтвердженням тому може слугувати одна кримінальна справа, в якій Іллічівський районний суд Маріуполя ще 26 лютого ухвалив виправдувальний вирок.

Суб’єктом злочину в даному випадку став один маріупольський підприємець середньої руки, який у своєму триповерховому будинку обладнав хлібопекарню. Але біда була не в цьому, а в тому, що для автомобілів, які розвозили свіжоспечений хліб по крамницях, зловмисник з італійського обладнання склепав щось на кшталт домашньої автомобільної газової заправки, що заборонено законом. Ну а головний кримінал полягав у тому, що паливо для машин фактично викрадалося шляхом заниження показників хатнього газового лічильника.

Потерпілою особою в цій історії стало Публічне акціонерне товариство «Маріупольгаз» і, як можна здогадатися з тексту вироку, саме воно стало ініціатором проведення операції з викриття зловмисника. Справа в тому, що приховати функціонування нелегальної газової заправки в приватному секторі міста було неможливо, так само як і неможливо було приховати маніпуляції з обліком газу. Але для того, щоб оперувати не чутками, а конкретними фактами, на це підприємство було заслано такого собі «агента» — молодого хлопця, який влаштувався водієм для розвозки хлібобулочних виробів. Він і роздобув необхідну для слідства інформацію, хоча в подальшому стосовно нього були вжиті заходи забезпечення безпеки свідків, у рамках яких прокурор виніс постанову про конфіденційність і зміну анкетних даних у матеріалах досудового слідства.

Коли все було готово, заради тієї ж конфіденційності дозвіл на проведення обшуку було взято не в одному з районних судів Маріуполя, а в Краматорському міському суді Донецької області. Відповідну ухвалу було постановлено 19 серпня 2015 р. і в той же день будинок підприємця відвідала доволі представницька делегація у складі прокуратури, поліції і представників ПАО «Маріупольгаз», зокрема, головного інженера, начальника виробничо-технічного відділу, інженера служби контролю газу та слюсаря. Наявність автозаправної станції була очевидною — про це самі за себе красномовно свідчили 42 металевих сполучених між собою балони червоного кольору, які були під’єднані до компресора, тож для підтвердження першого пункту підозри доказів не бракувало.

Другий, щодо крадіжки газу, теж, начебто, підтверджувався: фахівці виявили візуальні ознаки несанкціонованого втручання в роботу газового лічильника: хоча всі чотири пломби й були на місці, але на голівках болтів була пошкоджена заводська фарба й при цьому були злизані грані гайок. Цього було досить для того, аби в присутності понятих демонтувати лічильник і відправити його для ретельного дослідження. Висновок судової трасологічної експертизи виявися цілком очікуваним: пломбування з’єднання кришки лічильника з його корпусом дійсно було порушене, кришка була знята, а робота пластмасового вимірювального механізму застопорена твердим предметом, внаслідок чого газ проходив через мембрану лічильника, але обсяги його проходження не обліковувалися.

На підставі зібраних матеріалів підприємцю було пред’явлене обвинувачення за двома статтями Кримінального кодексу України. Перша — це ст. 172, а саме її частина, в якій ідеться про порушення правил безпеки під час виконання робіт з підвищеною безпекою, які не призвели, але цілком могли призвести до тяжких наслідків у вигляді загибелі людей. З даною тезою суд цілком погодився і призначив зловмисникові покарання у вигляді 2 550 гривень штрафу. А от з другою статтею, а саме ч. 3 ст. 185 (крадіжка, що завдала значної шкоди потерпілому і карається позбавленням волі на строк від трьох до шести років) все вийшло набагато складніше.

Фахівці ПАО «Маріупольгаз» надали слідству довідку про те, що в їхнього товариства підприємцем було викрадено 23 тисячі кубічних метрів природного газу, чим завдано шкоду на 148 тисяч гривень, і дана цифра лягла в текст обвинувального висновку. Але вона викликала глибокий сумнів у судді Дмитра Кузнецова, який на підтвердження своїх сумнівів навів окремі пункти Правил користування природним газом для юридичних осіб, затверджених постановою Національної комісії регулювання електроенергетики від 13.09.2012 р. No 1181. В них, зокрема, написано, що обсяг незаконно спожитого особою газу за період відсутності чи несправності лічильника обраховується за показами дублюючого вузла обліку, а в разі його відсутності — за номінальною проектною потужністю газового обладнання.

Саме цим, до речі, нормативно-правовим актом і керувалися в «Маріупольгазі», коли підраховували збитки. Його фахівці міркували наступним чином. Остання перевірка лічильника, яка засвідчила, що з ним усе в порядку, проводилася 11 листопада 2014 року, що засвідчено відповідним актом. Наступна перевірка, в ході якої було задокументовано втручання в роботу цього вузла обліку, була здійснена 19 серпня 2015 року, й саме в той день незаконне споживання газу було припинене, а пошкоджений прилад відправлено на експертизу. Отже, необліковані обсяги газу споживалися протягом дев’яти місяців. Якби цей будинок було обладнано дублюючим лічильником, кількість незаконно привласненого газу рахувалася б на підставі його показів, а оскільки такого альтернативного прибору встановлено не було, то фахівці «Маріпольгазу», як того й вимагає постанова НКРЕ, порахували збитки на основі даних щодо проектної потужності належного зловмисникові га- зоспоживаючого обладнання. Ось так і намалювалося 23 тисячі кубічних метрів.

Усе, начебто, правильно, все згідно з чинним нормативно-правовим актом. Окрім одного. Як написав суддя Кузнецов, принцип презумпції винуватості або відповідальності власника за належний стан зберігання лічильника може бути застосовано виключно у цивільно-правових відносинах. А для кваліфікації дій у кримінальному законодавстві він, грубо кажучи, «не канає». На думку судді, той факт що в роботу газового лічильника було здійснено незаконне втручання, ще не означає, що таке втручання здійснив саме підсудний. Останній, мовляв, хоч і є власником будинку, але теоретично покопирсатися в приладі міг будь-хто з його мешканців чи відвідувачів. І якщо належних доказів того, що це робив саме він, а сам він своє втручання в роботу лічильника категорично заперечує, то відповідно до принципу презумпції невинуватості всі сумніви тлумачяться на користь підсудного. А раз так, то, згідно з вироком суду, крадія належить визнати невинуватим і виправдати, а в задоволенні цивільного позову потерпілої особи — ПАТ «Маріупольгаз» — відмовити.

Костянтин Юрченко,
ЮВУ

Джерело: Юридичний вісник України

Судова практика

Госпіталізація до психлікарень без рішення суду є неконституційною

Опубліковано

on

От

Леонід Лазебний

Велика палата Конституційного Суду України рішенням № 13-р/2018 від 20 грудня 2018 р. у справі № 1-170/2018(1114/18) визнала неконституційними  положень 6-го речення ч. 1 ст. 13 Закону України «Про психіатричну допомогу» від 22 лютого 2000 р. № 1489-ІІІ зі змінами (далі – Закон).

Оскаржуваним положенням було встановлено, що особа, визнана у встановленому законом порядку недієздатною, яка за станом свого здоров’я не здатна висловити прохання або надати усвідомлену письмову згоду, госпіталізується до закладу з надання психіатричної допомоги за рішенням (згодою) органу опіки та піклування, яке ухвалюється не пізніше 24 годин з моменту звернення до цього органу законного представника зазначеної особи, і може бути оскаржено відповідно до закону, у тому числі до суду.

У конституційному поданні Уповноваженого ВР з прав людини зазначалося, що порядок госпіталізації таких осіб без рішення суду позбавляє їх конституційних гарантій захисту їхніх прав і свобод, встановлених ст.ст. 29, 55 Основного Закону, а Законом «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо надання психіатричної допомоги» від 14 листопада 2017 р. № 2205–VIII (далі – Закон № 2205), внесено зміни до ч. 1 ст. 13 Закону, які суперечать правовій позиції Конституційного Суду України, викладеній у його рішенні від 1 червня 2016 р. № 2-рп/2016. Таким чином законодавець вийшов за межі своїх повноважень та порушив вимоги ч. 2 ст. 8, ч. 2 ст.150 Конституції України, – стверджувалося у поданні.

Згідно з висновками Конституційного Суду України, відповідно до ч. 2 ст. 8 та ч. 2 ст. 150 Конституції рішення КСУ мають пряму дію і для набрання чинності не потребують підтверджень з боку будь-яких органів державної влади. Обов’язок виконання рішення Конституційного Суду є вимогою Конституції України, яка має найвищу юридичну силу щодо всіх інших нормативно-правових актів.

Суд наголосив, що питання госпіталізації недієздатної особи без її усвідомленої згоди до закладу з надання психіатричної допомоги КСУ вже розглядав у справі щодо конституційності положень 3-го речення ч. 1 ст. 13 Закону в первинній редакції.

Отже, Суд дійшов висновку про необхідність здійснення судового контролю над втручанням у право на свободу та особисту недоторканність недієздатної особи під час її госпіталізації до психіатричного закладу без її усвідомленої згоди, та роз’яснив, що така госпіталізація має відбуватися з дотриманням конституційних гарантій захисту прав і свобод людини і громадянина та «виключно за рішенням суду».

Конституційний Суд у рішенні від 1 червня 2016 р. № 2-рп/2016 положення 1-го речення ч. 1 ст. 13 Закону в первинній редакції визнав таким, що не відповідає Конституції.

Прийняттям Закону № 2205 було дозволено госпіталізувати недієздатну особу, яка за станом свого здоров’я не здатна висловити прохання або надати усвідомлену письмову згоду, до закладу з надання психіатричної допомоги за рішенням (згодою), ухваленим органом опіки та піклування.

Запровадженням Законом № 2205 цієї норми законодавець насправді дозволив недобровільну госпіталізацію недієздатних осіб без рішення суду.

Повторно запровадивши правове регулювання з тим самим недоліком, Верховна Рада України порушила вимогу ч. 2 ст. 8 Конституції України.

Конституційний Суд дійшов висновку, що оскаржувані положення 6-го речення ч. 1 ст. 13 Закону суперечать ч. 2 ст. 8 Конституції України, оскільки встановлюють правове регулювання суспільних відносин, яке було визнано неконституційним.

Зазначені положення Закону не відповідають також ч.ч. 1, 2 ст. 29, ч. 1 ст. 55 Основного Закону України.

Таким чином Конституційний Суд України підтвердив правову позицію, викладену ним у рішенні від 1 червня 2016 р. № 2-рп/2016, та встановив такий порядок виконання цього рішення:

– до законодавчого врегулювання питання забезпечення судового контролю за госпіталізацією недієздатної особи, яка за станом свого здоров’я не здатна висловити прохання або надати усвідомлену письмову згоду, до закладу з надання психіатричної допомоги така госпіталізація можлива лише за рішенням суду.

Положення 6-го речення ч. 1 ст. 13 Закону України «Про психіатричну допомогу» від 22 лютого 2000 р. № 1489-ІІІ зі змінами визнано неконституційним.

Повний текст рішення Конституційного Суду України за цим посиланням – http://www.ccu.gov.ua/dokument/13-r2018

Читати далі

Судова практика

«Справа Насірова»: рішення суду про поновлення екс-глави ДФС на посаді остаточно знищило довіру до судової системи, вважають українці

Опубліковано

on

От

Віктор КОВАЛЬСЬКИЙ

Одинадцятого грудня Окружний адміністративний суд Києва поновив на посаді голови Державної фіскальної служби України Романа Насірова. У своїй позовній заяві останній вимагав «визнання протиправним та скасування рішення (Кабінету Міністрів України, — Ред.) № 35-р від 21.01.2018 р. і поновлення на роботі». А звільнений він був, як відомо, у зв’язку з втратою права на державну службу або його обмеженням внаслідок набуття громадянства іншої держави (п. 2 ст. 84 ЗУ «Про державну службу»).

Нагадаємо, на початку березня 2017 року суд арештував Р. Насірова з можливістю застави в 100 мільйонів гривень, яку внесли його дружина і тесть. Після цього відсторонений голова ДФС вийшов із СІЗО. За даними слідства по кримінальний справі, яка наразі розслідується, Насіров причетний до «газової схеми Онищенка» і впродовж 2015 року ухвалив низку рішень про розстрочення сум платежів із рентної плати за користування надрами для задіяних у схемі компаній на загальну суму понад мільярд гривень. Слідство вважає, що такими рішеннями державі завдано збитків на суму майже 2 мільярди гривень. Захист Насірова і він сам ці звинувачення заперечують.

Але випадок з його звільненням із посади і подальшим «відновленням » не є звичайним трудовим питанням. Зазвичай звільнення, яке в подальшому оскаржується в суді, позв’язується із вчиненням працівником певного дисциплінарного проступку, іншого протиправного діяння, або встановлення його невідповідності займаній посаді. Тому при подачі позовної заяви про поновлення на роботі заперечується як сам факт протиправної поведінки, так і порушення процедури застосування заходів відповідальності або відсутність підстав вважати, що особа не відповідає займаній посаді. Тут можна й «напакостити» самому собі при оформленні факту правопорушення або при прийнятті рішення про звільнення. Про невідповідність займаній посаді можна взагалі не говорити, позаяк усе тут було віддано на розсуд суду. Тому при належному підході з боку адвокатів працівника, можливої зацікавленості з боку суду, можливої зацікавленості в програші з боку представників роботодавця шансів на поновлення, як правило, є досить багато. З огляду на «рівень» юридичних служб держструктур шанси на поновлення в судовому порядку залишаються високими, в чому ми неодноразово переконувалися.

У даному випадку суддя ОАС м. Києва сама заявила про мотиви прийняття нею такого рішення (про скасування розпорядження Кабміну щодо звільнення Р. Насірова з посади голови Державної фіскальної служби). Як було заявлено, суддя, зокрема, виходила з того, що метою адміністративного судочинства є ефективний захист прав, свобод та інтересів, у тому числі фізичних осіб, від порушень з боку суб’єктів владних повноважень. Тобто пан Насіров звичайна фізична особа, виявляється. Сам же він у своєму позові стверджував про відсутність такого факту, як наявність у нього подвійного громадянства, а тому вважає оскаржуване рішення протиправним і таким, що підлягає скасуванню в судовому порядку. У тому числі позивач наполягав на порушенні процедури прийняття оскаржуваного рішення, оскільки в порушення встановленого законом порядку його ухваленню не передувало відповідне подання Прем’єр-міністра України про його звільнення (відповідне подання вніс міністр фінансів).

Судом було встановлено, що єдиним документом, в якому згадується наявність у позивача подвійного громадянства, є адресований главі Мінфіну лист посольства Великобританії. У суду такий лист викликав сумнів. Мовляв, його відправником вказано посольство Великобританії, але лист не підписаний уповноваженим послом. А тому суд, як було заявлено, неодноразово ставив перед відповідачами питання про наявність документів, які підтверджували б наявність факту подвійного громадянства позивача. Суд вважає, що таких документів надано не було, а відповідачами підтверджено, що вони мають у своєму розпорядженні виключно інформацію, вказану в згаданому листі посольства Великобританії. В зв’язку з цим був зроблений висновок про безпідставність звільнення позивача.

Щодо процедури звільнення, то вона, на думку суду, також була порушена. Це підтверджує невідповідність оскаржуваного рішення вимогам КАС України. Також суддя зазначила, що згідно зі статтею 235 Кодексу законів про працю України суд при встановленні обставин незаконного звільнення особи зобов’язаний відновити його на посаді на попередній роботі, що й було зроблено рішенням від 11 грудня 2018 року.

В українців, судячи хоча б із відгуків у мережі інтернет, своє бачення ситуації і свій вердикт: цим рішенням суд остаточно поховав довіру суспільства до судової влади. А рішення і справді дивне. Сподіваємося, що апеляційна інстанція врахує ту обставину, що проти Р. Насірова розслідується кримінальна справа, а також те, що це не звичайна фізична особа, а персона великої державної ваги, яка має нести відповідальність за скоєне. Всі попередні рішення суду мають бути критично осмислені й покладені на ваги Феміди, а не на бажаний розсуд суду.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Судова практика

Адміністративний арешт – тільки після апеляційного оскарження

Опубліковано

on

От

Леонід Лазебний

Конституційний Суд України визнав непропорційним та необґрунтованим негайне виконання постанови місцевого загального суду про накладення стягнення у виді адміністративного арешту як такого, що не є суспільно необхідним та не узгоджується з принципом верховенства права.

Частиною 1 ст. 294 КпАП встановлено, що постанова судді у справах про адміністративне правопорушення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, за винятком постанов про застосування стягнення, передбаченого ст. 32 або ст. 32-1 Кодексу, тобто адміністративного арешту – найсуворішого з основних адміністративних стягнень, яке призначається лише у виняткових випадках за окремі види адміністративних правопорушень на строк до 15 діб.

За ст. 326 Кодексу постанова суду про застосування адміністративного арешту та арешту з утриманням на гауптвахті виконується негайно після її винесення.

23 листопада 2018 р. Конституційний Суд України (далі – КС, Суд) ухвалив рішення № 10-р/2018 у справі № 1-12/2018(3911/15) щодо відповідності ч. 1 ст. 8, ч. 1 ст. 55, п. 8 ч. 2 ст. 129 Конституції України положень ч. 1 ст. 294 та ст. 326 Кодексу України про адміністративні правопорушення (далі – Кодекс, КУпАП).

Суть адміністративного арешту визначена Судом як тимчасове обмеженням, зокрема гарантованого ч. 1 ст. 29 Основного Закону, права на свободу та особисту недоторканність, оскільки осіб, притягнутих до арешту, тримають під вартою, піддають особистому огляду, використовують на фізичних роботах без виплати заробітної плати за місцем постійної роботи під час перебування під адміністративним арештом (ч. 1 ст. 327, ч. 1, ч. 3 ст. 328 КУпАП).

КС зазначив, що до основних засад судочинства належить, зокрема, забезпечення права на апеляційний перегляд справи та в певних випадках – на касаційне оскарження судового рішення (п. 8 ч. 2 ст. 129 Конституції України).

Право на судовий захист передбачає конкретні гарантії ефективного поновлення в правах шляхом здійснення правосуддя. Відсутність такої можливості обмежує таке право, яке за змістом ч. 2 ст. 64 Конституції України не може бути обмежено навіть в умовах воєнного або надзвичайного стану (абз. 15 п. 3 мотивувальної частини Рішення КС від 7 травня 2002 р. № 8-рп/2002); правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах (абз. 10 п. 9 мотивувальної частини Рішення КСУ від 30 січня 2003 р. № 3-рп/2003).

Відповідно до принципу верховенства права держава має запровадити таку процедуру апеляційного перегляду справ, яка давала б можливість відновлювати порушені права і свободи та максимально запобігати негативним індивідуальним наслідкам можливої судової помилки.

Проаналізувавши ст.ст. 294, 326 КУпАП, Суд зробив висновок, що постанови загального суду про адміністративний арешт набирають законної сили в момент їх винесення та виконуються негайно.

Водночас у КУпАП безпосередньо не встановлено моменту набрання законної сили постановою про застосування адміністративного стягнення, що передбачено ст. 32 Кодексу, а у законодавчих актах України не визначено поняття набрання судовим рішенням законної сили, проте містяться лише норми, з яких випливають деякі його ознаки.

Велика палата КС, на підставі аналізу положень ГПК, ЦПК, тощо, вказала, що набрання судовим рішенням законної сили є юридичною подією, з настанням якої виникають, змінюються чи припиняються певні правовідносини, а таке рішення набуває нових властивостей. Основною з цих властивостей є обов’язковість, як сутнісна ознака судового рішення як акту правосуддя.

КС відмітив, що встановлене ч. 1 ст. 294 Кодексу загальне правило забезпечує юридичну визначеність і стабільність у суспільних правовідносинах, оскільки за ч. 8 цієї статті набрання чинності постановою відбувається не раніше закінчення строку на її апеляційне оскарження. Порядок же набрання чинності постановою місцевого загального суду про застосування адміністративного арешту є законодавчим винятком із цього правила.

Зокрема, копія постанови суду вручається або надсилається особі, щодо якої її винесено, протягом 3 днів. Така особа, упродовж 10 днів з дня винесення постанови може подати апеляційну скаргу до місцевого суду, який у 3-денний строк надсилає її з матеріалами справи до апеляційного суду. Суддя другої інстанції має здійснити перегляд справи протягом 20 днів з дня її надходження та в результаті може, зокрема, скасувати постанову та закрити провадження у справі. Скасування постанови про адміністративний арешт із на наступним закриттям справи має наслідком відшкодування шкоди, заподіяної особі незаконним накладенням стягнення.

Велика палата КС зауважила, що співставлення строків реалізації права на апеляційне оскарження зі строками арешту за ст. 32, показує, що особа, піддана арешту, відбуде строк повністю ще до перегляду справи апеляційним судом.

У випадку незаконного застосування адміністративного арешту неможливо буде ні запобігти негативним індивідуальним наслідкам такої судової помилки, ні відновити в судовому порядку порушене право на свободу та особисту недоторканність.

Таким чином, оспорювані положення Кодексу фактично знижують ефективність судового захисту на стадії апеляційного перегляду справ про адміністративні правопорушення, за які призначено адміністративний арешт, чим звужують зміст прав, гарантованих Конституцією України.

Обмеження прав і свобод є допустимим виключно за умови, що таке обмеження є домірним (пропорційним) та суспільно необхідним (абз. 6 пп. 3.3 п. 3 мотивувальної частини Рішення КСУ від 19 жовтня 2009 р. № 26-рп/2009).

Конституційний Суд України дійшов висновку, що положення ч. 1 ст. 294, ст. 326 Кодексу, якими передбачено, що постанова суду про застосування адміністративного арешту набирає законної сили в момент її винесення та виконується негайно, встановлюють обмеження прав на судовий захист та апеляційний перегляд справи, гарантованих ч. 3 ст. 8, ч.ч. 1, 2 ст. 55, п. 8 ч. 2 ст. 129 Конституції України.

Зазначене обмеження конституційних прав не є пропорційним, обґрунтованим або суспільно необхідним та не узгоджується з принципом верховенства права.

Отже Конституційний Суд України визнав такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними) оскаржувані норми ст. 294, ст. 326 Кодексу України про адміністративні правопорушення.

Повне рішення Конституційного Суду України – за посиланням

Читати далі

В тренді

 

Підпишись на нашу розсилку.

Юридичні новини 1 раз на день у твоїй поштовій скринці.