Connect with us

Судова практика

Методика розрахунку інфляційної складової у боргових зобов’язаннях

Дата публікації:

Євген МОРОЗОВ,
адвокат

Формула розрахунку та порядок нарахування «інфляційних втрат» на суму несвоєчасно сплаченого грошового зобов’язання.

Двадцять п’ятого серпня цього року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справ № 924/534/19 (ЄДРСРУ № 91142796), № 920/710/19 (ЄДРСРУ № 91142777), від 20 серпня 2020 року у справі № 904/3546/19 (ЄДРСРУ № 91092205) досліджував питання щодо формули розрахунку та порядку нарахування «інфляційних втрат» на суму несвоєчасно сплаченого грошового зобов’язання.

При визначенні інфляційних втрат у зв’язку з простроченням боржником виконання грошового зобов’язання до цивільних відносин, за аналогією закону, підлягають застосуванню норми Закону України «Про індексацію грошових доходів населення» та приписи Порядку проведення індексації грошових доходів населення, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України № 1078 від 17.07.2003 р., і Методика розрахунку базового індексу споживчих цін, затверджена наказом Державного комітету статистики України № 265 від 27.07.2007 року. Порядок індексації грошових коштів для цілей застосування статті 625 ЦК України визначається із застосуванням індексу споживчих цін (індексу інфляції) за офіційними даними Державного комітету статистики України у відповідний місяць прострочення боржника як результат множення грошового доходу на величину приросту споживчих цін за певний період, поділену на 100 відсотків (абзац п’ятий пункту 4 постанови Кабінету Міністрів України № 1078).

Статтею 625 ЦК України передбачено розрахунок індексу інфляції не за окремі інтервали часу, а в цілому за весь період прострочення, і якщо індекс інфляції в окремі періоди є меншим за одиницю та має при цьому економічну характеристику — «дефляція», то це не змінює його правової природи й не може мати наслідком пропуску такого місяця, оскільки протилежне зруйнує послідовність математичного ланцюга розрахунків, визначену Порядком проведення індексації грошових доходів населення.

У кредитора, згідно з частиною вказаної другою статті ЦК України, є право вимоги до боржника щодо сплати інфляційних втрат за період прострочення в оплаті основного боргу. Водночас, якщо боржник після нарахування йому інфляційних втрат за відповідний місяць допустив подальше прострочення в оплаті основного боргу, то кредитор, виходячи з того, що зобов’язання зі сплати інфляційних втрат, яке виникло в силу закону, є грошовим, вправі нарахувати боржнику інфляційні втрати на суму основного боргу, збільшену на індекс інфляції за попередній місяць прострочення (пункт 23 постанови Верховного Суду від 26.06.2020 р. у справі № 905/21/19).

Об’єднана палата Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду відступила від висновків касаційного суду в постановах від 21.05.2019 р. у справі № 916/2889/13 та від 14.01.2020 р. у справі № 924/532/19 про можливість розрахунку інфляційних збитків за поточний період без урахування інфляційної складової основного боргу за попередній місяць, оскільки це порушує принципи індексації доходів населення, визначені Законом «Про індексацію грошових доходів населення», Порядком проведення індексації грошових доходів населення, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 17.07.2003 року № 1078 та Методикою розрахунку базового індексу споживчих цін, затвердженого наказом Державного комітету статистики України від 27.07.2007 р. № 265, з дотриманням певної математичної послідовності розрахунку, закладеної в цих нормативних актах.

Згідно з частиною 1 ст. 36 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» Верховний Суд є найвищим судом у системі судоустрою України, який забезпечує сталість та єдність судової практики в порядку та спосіб, визначені процесуальним законом. За приписами частин 5, 6 статті 13 цього закону висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах ВС, є обов’язковими для всіх суб’єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить відповідну норму права. Висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду, враховуються іншими судами при застосуванні таких норм права.

Встановлення компетентним органом (Кабінетом Міністрів України) механізму перемножування індексів інфляції за певний період для обрахування інфляційних збитків означає, що «вартість грошей з індексом інфляції за попередній період» є визначальною при індексації грошової суми за кожний наступний період. У математиці це називається «послідовність, утворена за певною закономірністю».

Варто зазначити, що судовій практиці часто виникають проблеми із застосуванням механізму розрахунку інфляційних збитків у випадку часткового помісячного погашення суми основного боргу.

Важливо. З огляду на таке касаційний суд вважає за доцільне роз’яснити, що при зменшенні суми боргу в конкретному місяці «А» на певну суму (до прикладу 100 грн) до уваги береться сума боргу на початок розрахункового періоду «Х», помножена на індекс інфляції в цьому місяці (для прикладу « і-1»), і від зазначеного добутку необхідно віднімати суму погашення (100 грн) Отже, у математичному викладі це можна відобразити такою формулою: «Х» * «і-1» — 100 грн. = «ЗБ», де «Х» — залишок боргу на початок розрахункового періоду, «і-1» — офіційно встановлений індекс інфляції в розрахунковому місяці та 100 гривень — умовна сума погашення боргу в цьому місяці, а «ЗБ» — залишок основного боргу з інфляційною складовою за цей місяць (вартість грошей з урахуванням інфляції в цьому місяці та часткового погашення боргу в цьому ж місяці).

А за наступний місяць базовою сумою для розрахунку індексу інфляції буде залишок боргу разом з інфляційною складовою за попередній місяць («ЗБ» відповідно до наведеної формули), який множиться на індекс інфляції за цей місяць, і від зазначеного добутку має відніматися сума погашення боржником своєї заборгованості в поточному місяці (якщо таке погашення відбувалося).

У випадку, якщо погашення боргу не відбувалося декілька місяців підряд, то залишок основного боргу з інфляційною складовою за перший розрахунковий місяць такого періоду («ЗБ») множиться послідовно на індекси інфляції за весь період, протягом якого не відбувалося погашення боргу, та ділиться на 100%.

Для відокремлення інфляційних збитків за певний період від основної заборгованості з остаточного розрахунку основного боргу з інфляційною складовою, проведеного із застосуванням вказаної послідовності, необхідно відняти основний борг, який залишився непогашеним на кінець розрахункового періоду.

Суд зазначає, що такий спосіб розрахунку інфляції за статтею 625 ЦК України з точки зору математичного підходу не є єдиним, але вбачається найбільш простим для застосування юристами.

Висновок

Отже, при зменшенні суми боргу внаслідок часткового виконання зобов’язання боржником, сума погашення має відніматися не від суми основного боргу, який існував на початок розрахункового місяця, а від суми основного боргу, помноженої на індекс інфляції в цьому місяці (фактичної вартості грошей на кінець розрахункового місяця з урахуванням інфляційних процесів). А подальший розрахунок інфляційних збитків здійснюється з урахуванням саме проіндексованого залишку основного боргу за попередній місяць у тій же послідовності (шляхом перемножування на індекс інфляції за наступний місяць та віднімання конкретної суми погашення боргу в новому розрахунковому місяці). Вказана правова позиція викладена в постанові Верховного Суду у складі об’єднаної палати Касаційного господарського суду від 26.06.2020 р. у справі № 905/21/19.

P.S. Відповідно до ч. 1 ст. 233 ГК України в разі, якщо належні до сплати штрафні санкції надмірно великі порівняно зі збитками кредитора, суд має право зменшити розмір санкцій. При цьому повинно бути взято до уваги: ступінь виконання зобов’язання боржником; майновий стан сторін, які беруть участь у зобов’язанні; не лише майнові, але й інші інтереси сторін, що заслуговують на увагу.

Частиною 3 ст. 551 ЦК України встановлено, що розмір неустойки може бути зменшений за рішенням суду, якщо він значно перевищує розмір збитків, та за наявності інших обставин, які мають істотне значення. Положення ч. 3 ст. 551 ЦК України дає право суду зменшити розмір неустойки за умови, що її розмір значно перевищує розмір збитків (до такого висновку дійшла Велика Палата Верховного Суду в постанові від 12.12.2018 р. у справі № 703/1181/16-ц).

Джерело: Юридичний вісник України

Судова практика

Законодавством не встановлено в якій формі та якими діями має підтверджуватися факт відмови покупця від прийняття та оплати товару

Опубліковано

on

15 вересня 2020 р. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду у справі № 920/618/18 відмовив у задоволенні касаційної скарги постачальника, який вимагав оплати за прийнятий ним повернений товар.

ТОВ (постачальник) звернулося до суду з позовом до ДП (покупець) про стягнення заборгованості за поставлений товар згідно з договором через простроченням виконання покупцем зобов’язання з оплати поставленої продукції за договором поставки.

У свою чергу, ДП звернулося до суду із зустрічним позовом до ТОВ про стягнення штрафних санкцій за договором. Зустрічна позовна заява аргументована порушенням товариством договірних строків поставки продукції та порушенням зобов’язання з поставки товару належної якості.

Судом першої інстанції первісний позов задоволено частково. Стягнуто з ДП на користь ТОВ заборгованість за договором. У задоволенні первісних позовних вимог у частині стягнення пені відмовлено. В задоволенні зустрічного позову відмовлено.

Постановою апеляційного суду рішення господарського суду скасовано та ухвалено нове рішення, яким провадження у справі у частині стягнення з ДП на користь ТОВ суми основного боргу закрито. Первісні позовні вимоги задоволено частково.

У касаційній скарзі ТОВ зазначало, що на час спору був відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норм права (ст.ст. 599, 692 ЦК України) у подібних правовідносинах щодо того, чи є належним чином проведене виконання зобов`язання у випадку, якщо постачальником було здійснено поставку товару, строк на приймання продукції завершився, покупцем не заявлено про відмову від прийняття товару, докази поставки неякісного товару відсутні, однак у подальшому такий товар направлено постачальнику і прийнято останнім, і чи виникає у такому випадку у покупця обов`язок з оплати за поставлений товар.

Верховний Суд зауважив, що право вимагати прийняття та оплати товару продавець може реалізувати лише у тих випадках, коли покупець відмовляється від прийняття товару без достатніх правових підстав, передбачених ст.ст. 666, 670, 672, 678, 686 ЦК України тощо.

При цьому чинне цивільне законодавство чітко не визначає, в якій формі та якими саме діями має підтверджуватися факт відмови покупця від прийняття та оплати товару.

Наведене не виключає наявності підстав вважати, що відповідна відмова може бути виражена і в діях покупця щодо фактичного повернення поставленого товару без попереднього письмового повідомлення продавця про таку відмову.

За встановлених судами обставин справи ВС погодився з висновком апеляційного суду про те, що з урахуванням повернення покупцем постачальнику частини товару (6 підшипників) і невиконання постачальником обов’язку з подальшої поставки цього товару, помилковими є твердження ТОВ про те, що його зобов’язання з поставки цього товару є виконаним належним чином.

У зв’язку з цим ВС наголосив, що, зазначаючи про відсутність висновку ВС щодо вищезазначеного питання застосування норм права (ст.ст. 599, 692 ЦК України) у подібних правовідносинах, скаржник помилково не врахував як змісту положень ст.ст. 599, 615, 672, 692 ЦК України в їх сукупності, так і встановлених судами під час розгляду цієї справи обставин фактичної відмови покупця від прийняття частини поставленої продукції шляхом вчинення дій з її повернення постачальнику, а також подальшої належним чином оформленої відмови підприємства у квітні 2018 р. від зобов’язання за договором поставки.

У подібних правовідносинах в аспекті встановлення наявності/відсутності виникнення у покупця обов’язку з оплати товару в разі здійснення поставки товару, який у подальшому було повернуто постачальнику і прийнято ним, згадані положення слід застосовувати так:

«За умови існування передбачених законом достатніх правових підстав відмова покупця від прийняття та оплати товару може проявлятися у юридично значимих діях покупця, спрямованих на фактичне повернення поставленого товару, і такі дії мають вчинятися покупцем у межах строку, визначеного договором для приймання товару, без попереднього чи одночасного письмового повідомлення покупцем продавця про таку відмову, що виключає настання обов’язку покупця оплатити товар, який знаходиться у фактичному розпорядженні продавця».

Підготував Леонід Лазебний

Повний текст рішення

Читати далі

Судова практика

Обов’язок орендаря сплачувати ОСББ внески на утримання будинку та прибудинкової території виникає тільки за договором з ОСББ чи орендодавцем

Опубліковано

on

2 вересня 2020 р. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду у справі № 906/884/19 задовольнив касаційну скаргу орендаря, який просив змінити мотивувальну частину судового рішення, виключивши з неї  положення про те, що орендар зобов`язаний виконувати рішення ОСББ про сплату співвласниками багатоквартирного будинку внеску на управління ним.

ТОВ звернулося з позовом до ОСББ про спонукання до укладення договору відносин власників (орендарів) нежитлових приміщень та ОСББ.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що умовами договору оренди на позивача покладено обов`язок укладення прямого договору про сплату внесків на утримання орендованого майна з відповідачем, як балансоутримувачем будинку. Проте відповідач ухиляється від укладення такого договору в редакції позивача, оскільки зборами ОСББ встановлено інший розмір внеску на утримання будинку.

Рішенням господарського суду, залишеним без змін апеляційним судом, у позові відмовлено з тих мотивів, шо відповідно до вимог ст.ст. 15, 16 Закону України «Про об`єднання співвласників багатоквартирного будинку» від 29 листопада 2001 р. розміри внесків на утримання приміщень у багатоквартирному будинку встановлюються статутом та/або рішенням загальних зборів ОСББ, яке є обов`язковим для виконання всіма співвласниками (орендарями) приміщень у будинку.

У касаційній скарзі позивач зазначав, що висновок судів про те, що рішення відповідача про сплату внеску на утримання приміщення є обов`язковим для позивача суперечить приписам ч. 4 ст. 12 Закону № 2866-III.

Верховний Суд вказав, що відповідно до ст. 15 Закону № 2866-III та ч. 1 ст. 7, ч. 2 ст. 10 Закону України «Про особливості здійснення права власності у багатоквартирному будинку» від 14 травня 2015 р. № 417-VIII прийняті відповідно до статуту рішення загальних зборів об’єднання з питань управління багатоквартирним будинком є обов’язковими для усіх власників квартир (нежитлових приміщень) у багатоквартирному будинку, які одночасно є співвласниками спільного майна такого будинку та зобов’язані його утримувати відповідно до прямої норми ст. 322 ЦК України та ч. 2 ст. 7 Закону № 417-VIII.

У зв’язку з цим рішення загальних зборів ОСББ, у тому числі про визначення переліку та розміру витрат на управління багатоквартирним будинком, є обов’язковими для орендодавця, як власника нежитлових приміщень, який в силу прямої норми закону несе тягар утримання належного йому майна та зобов’язаний виконувати прийняті відповідно до статуту рішення ОСББ.

Що ж до орендаря зазначених приміщень – ТОВ, то ч. 4 ст. 12 Закону № 417-VIII дійсно передбачено, що зобов’язання зі здійснення витрат на управління багатоквартирним будинком у разі здачі в найм (оренду) квартир та/або нежитлових приміщень державної або комунальної власності несуть наймачі (орендарі) таких квартир та/або приміщень.

Водночас, Верховний Суд констатував, що визначаючи зобов’язання орендарів зі здійснення витрат на управління багатоквартирним будинком, чинне законодавство не визначає механізму реалізації такого зобов’язання, у тому числі механізму захисту прав об’єднання співвласників, зокрема не встановлює для ОСББ права примусового стягнення відповідних коштів з орендарів у судовому порядку, передбачаючи таке право лише щодо співвласників майна (ч. 6 ст. 13 Закону № 2866-III).

За таких обставин ВС дійшов висновку, що з урахуванням приписів ст. 511 ЦК України, прийняті відповідно до статуту рішення ОСББ є обов’язковими тільки для співвласників майна багатоквартирного будинку та самі по собі не встановлюють жодних зобов’язань для осіб, які не є власниками приміщень в такому будинку, у тому числі для орендарів нерухомого майна.

Підготував Леонід Лазебний

Повний текст рішення

Читати далі

Судова практика

Пролонгація договору оренди нерухомого майна та продовження договору оренди на новий строк внаслідок реалізації переважного права – не одне й те саме

Опубліковано

on

16 вересня 2020 р. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду у справі № 904/5126/19 відмовив у задоволенні касаційної скарги відповідача, який ототожнив взаємовиключні правові інститути пролонгації договору оренди нерухомого майна та продовження договору оренди на новий строк внаслідок реалізації переважного права добросовісного орендаря.

ОКП звернулося до суду з позовом до ФОП про зобов`язання звільнити спірне нежитлове приміщення площею з одночасним поверненням цього приміщення позивачу за актом приймання-передачі.

ФОП звернулася до ОКП  із зустрічним позовом про визнання договору продовженим на той самий строк та на тих самих умовах, окрім суми базової орендної плати.

Первісний позов мотивований невиконанням відповідачем обов’язку зі звільнення приміщення після закінчення строку дії договору оренди. Зустрічний позов мотивований належним виконанням своїх зобов’язань за договором оренди та своєчасним  повідомленням орендаря про намір скористатися переважним правом на укладення договору на новий строк.

Рішенням господарського суду, залишеним без змін апеляційним судом, первісний позов задоволений, у задоволенні зустрічного позову відмовлено.

У касаційній скарзі відповідач зазначав, що суд апеляційної інстанції неправильно застосував ст. 777 ЦК України внаслідок неврахування висновку Верховного Суду у постанові по справі № 910/12017/17 від 18 грудня 2018 р., відповідно до якого наймодавець, отримавши повідомлення наймача про намір укласти договір на новий строк, був зобов`язаний його розглянути, обговорити нові умови договору та лише у випадку незгоди наймача із запропонованими умовами вимагати повернення приміщення. Проте ОКП не відповіло на повідомлення орендаря та не довело до нього нові умови договору в чіткій і зрозумілій формі.

Верховний Суд зауважив, що зміст як зустрічного позову, так і касаційної скарги свідчить про помилкове ототожнення відповідачем правового інституту пролонгації договору оренди нерухомого майна (продовження договору на той самий строк і на тих самих умовах), врегульованого положеннями ст. 764 ЦК України, ч. 2 ст. 17 Закону України «Про оренду державного і комунального майна» (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин, далі — Закон № 2269), який реалізується внаслідок мовчазної згоди сторін договору, та правового інституту продовження договору оренди на новий строк внаслідок реалізації переважного права добросовісного орендаря (ст. 777 ЦК України та ч. 3 ст. 17 Закону № 2269), сутністю якого є укладення договору оренди на новий строк, а не його автоматичне поновлення.

Зазначені правові інститути є взаємовиключними, оскільки реалізація орендарем переважного права є можливою тільки у разі припинення дії попереднього договору оренди і суть такої реалізації зводиться до надання добросовісному орендарю переваги перед іншими особами за рівних запропонованих орендодавцю умов договору оренди.

Суди попередніх інстанцій встановили обставину припинення дії договору оренди у зв’язку із закінченням строку, на який його було укладено та своєчасним запереченням орендодавця проти продовження дії договору, що означає втрату орендарем права на автоматичну пролонгацію договору.

Що ж до переважного права орендаря на укладення договору на новий строк, то судами встановлено, що він повідомив орендодавця про намір скористатися таким правом, визначивши прийнятною для себе суму орендної плати. Проте, як установлено судом, такий намір орендар не реалізував з урахуванням визначених Законом № 2269 особливостей укладення договору оренди, оскільки не взяв участі у конкурсі на право оренди спірного нежитлового приміщення, хоча про проведення такого конкурсу був обізнаний. При цьому переможцем конкурсу була запропонована сума орендної плати, що значно перевищує суму орендної плати, запропоновану відповідачем у повідомленні.

Відповідно до усталених правових висновків ВС порушення переважного права орендаря, яке підлягає захисту відповідно до ст. 3 ЦК України, відбуватиметься при укладенні договору оренди:

– з новим орендарем при отриманні письмового повідомлення попереднього орендаря про намір реалізувати переважне право;

– у випадку недосягнення згоди щодо плати за новим договором та інших умов договору з іншим наймачем на більш сприятливих умовах та укладення з ним договору на тих самих умовах, які запропоновані попереднім наймачем при реалізації переважного права;

– укладення договору з новим орендарем за умови, що підставою відмови попередньому орендарю у поновленні договору оренди було повідомлення орендодавця про необхідність використовувати об’єкт оренди для власних потреб.

Проте за обставинами цієї справи не вбачається порушення позивачем переважного права відповідача на укладення договору оренди.

Підготував Леонід Лазебний

Повний текст рішення

Читати далі

Новини на емейл

Правові новини від LexInform.

Один раз на день. Найактуальніше.

Facebook

TWITTER

Календар юриста

В тренді

© ТОВ "АКТИВЛЕКС", 2018-2020
Використання матеріалів сайту лише за умови посилання (для інтернет-видань - гіперпосилання) на LEXINFORM.COM.UA
Всі права на матеріали, розміщені на порталі LEXINFORM.COM.UA охороняються відповідно до законодавства України.

Telegram