Connect with us

Судова практика

Розгляд судом кримінального провадження без участі обвинуваченого, якщо сторона захисту просила його відкласти, є підставою для скасування ухвали суду

Дата публікації:

27 серпня 2020 р. Верховний Суд колегією суддів Другої судової палати Касаційного кримінального суду у справі № 199/330/18 скасував ухвалу апеляційного суду, який розглянув справу за відсутності обвинуваченої.

Вироком районного суду, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду, особу засуджено за ч. 2 ст. 125 КК України до штрафу у розмірі 50 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян за те, що вона на ґрунті раптово виниклих неприязних відносин, умисно спричинила потерпілій тілесні ушкодження у вигляді закритої черепно-мозкової травми, струсу головного мозку, які віднесено до легких тілесних ушкоджень, які спричинили короткочасний розлад здоров`я.

У касаційних скаргах, які є аналогічними за змістом, захисники зазначали, що суд порушив вимоги закону, розглянувши справу за відсутності обвинуваченої за наявності клопотання сторони захисту про відкладення апеляційного розгляду.

Верховний Суд вказав, що з матеріалів кримінального провадження вбачається, що апеляційний суд, приймаючи рішення про розгляд апеляційних скарг за відсутності обвинуваченої, виходив з того, що стороною обвинувачення та потерпілою з її представником було зроблено заяви щодо зловживання обвинуваченою своїми правами.

Апеляційним судом розгляд кримінального провадження відкладався двічі. Зокрема, 27 лютого 2020 р., коли обвинувачена просила відкласти розгляд справи, оскільки вона не отримала копії ухвали про відкриття апеляційного провадження та копії апеляційної скарги прокурора, і у зв’язку з тим, що саме 27 лютого 2020 р. уклала угоду з новим захисником.

Суд задовольнив клопотання сторони захисту, вручив копії ухвали та апеляційної скарги прокурора, призначивши справу до розгляду на 3 березня 2020 р. і надав стороні захисту можливість ознайомитися з матеріалами справи у повному обсязі, про що свідчать розписки сторони захисту.

3 березня 2020 р. сторона захисту знов зверталася до суду із заявою про відкладення розгляду справи, оскільки, на їх думку, було недостатньо часу для підготовки заперечення на апеляційну скаргу прокурора. Судом було визнане безпідставним наведене вище клопотання сторони захисту, та ухвалено відмовити у його задоволенні.

Після цього стороною захисту було заявлено відвід колегії суддів, яка видалилася до нарадчої кімнати, водночас була викликана швидка медична допомога у зв’язку з погіршенням стану здоров’я обвинуваченої.

Судом було ухвалено рішення про відкладення розгляду справи на 5 березня 2020 р. У цей день захисником в інтересах обвинуваченої було подано заяву про перенесення судового засідання на іншу дату, зі змісту якої вбачається, що обвинувачена повністю підтримує заяву та бажає в обов’язковому порядку брати участь в апеляційному розгляді після завершення лікування в закладі охорони здоров’я. У судовому засіданні ставилося питання про відкладення розгляду провадження. Однак апеляційний суд таку причину неявки обвинуваченої визнав необґрунтованою та постановив розгляд кримінального провадження проводити за її відсутності.

У матеріалах провадження міститься належним чином завірена копія первинного листка непрацездатності, яким засвідчено її лікування в період з 4 березня до 6 березня 2020 р.

Керуючись положеннями ч. 3 ст. 21, ст.ст. 22, 42, ч. 1 ст. 323, ч.ч. 1, 2 ст. 412 КПК, Верховний Суд, що під час апеляційного розгляду порушено загальні засади кримінального провадження, зокрема, принцип змагальності сторін, а розгляд провадження без участі обвинуваченої, коли є обґрунтоване клопотання сторони захисту про його відкладення у зв’язку з перебуванням останньої в закладі охорони здоров’я чи лікуванням, з огляду на положення п. 3 ч. 2 ст. 412 КПК, є істотним порушенням вимог кримінального процесуального закону та підставою для скасування ухвали суду апеляційної інстанції.

Підготував Леонід Лазебний

 

Повний текст рішення

Судова практика

Законодавством не встановлено в якій формі та якими діями має підтверджуватися факт відмови покупця від прийняття та оплати товару

Опубліковано

on

15 вересня 2020 р. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду у справі № 920/618/18 відмовив у задоволенні касаційної скарги постачальника, який вимагав оплати за прийнятий ним повернений товар.

ТОВ (постачальник) звернулося до суду з позовом до ДП (покупець) про стягнення заборгованості за поставлений товар згідно з договором через простроченням виконання покупцем зобов’язання з оплати поставленої продукції за договором поставки.

У свою чергу, ДП звернулося до суду із зустрічним позовом до ТОВ про стягнення штрафних санкцій за договором. Зустрічна позовна заява аргументована порушенням товариством договірних строків поставки продукції та порушенням зобов’язання з поставки товару належної якості.

Судом першої інстанції первісний позов задоволено частково. Стягнуто з ДП на користь ТОВ заборгованість за договором. У задоволенні первісних позовних вимог у частині стягнення пені відмовлено. В задоволенні зустрічного позову відмовлено.

Постановою апеляційного суду рішення господарського суду скасовано та ухвалено нове рішення, яким провадження у справі у частині стягнення з ДП на користь ТОВ суми основного боргу закрито. Первісні позовні вимоги задоволено частково.

У касаційній скарзі ТОВ зазначало, що на час спору був відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норм права (ст.ст. 599, 692 ЦК України) у подібних правовідносинах щодо того, чи є належним чином проведене виконання зобов`язання у випадку, якщо постачальником було здійснено поставку товару, строк на приймання продукції завершився, покупцем не заявлено про відмову від прийняття товару, докази поставки неякісного товару відсутні, однак у подальшому такий товар направлено постачальнику і прийнято останнім, і чи виникає у такому випадку у покупця обов`язок з оплати за поставлений товар.

Верховний Суд зауважив, що право вимагати прийняття та оплати товару продавець може реалізувати лише у тих випадках, коли покупець відмовляється від прийняття товару без достатніх правових підстав, передбачених ст.ст. 666, 670, 672, 678, 686 ЦК України тощо.

При цьому чинне цивільне законодавство чітко не визначає, в якій формі та якими саме діями має підтверджуватися факт відмови покупця від прийняття та оплати товару.

Наведене не виключає наявності підстав вважати, що відповідна відмова може бути виражена і в діях покупця щодо фактичного повернення поставленого товару без попереднього письмового повідомлення продавця про таку відмову.

За встановлених судами обставин справи ВС погодився з висновком апеляційного суду про те, що з урахуванням повернення покупцем постачальнику частини товару (6 підшипників) і невиконання постачальником обов’язку з подальшої поставки цього товару, помилковими є твердження ТОВ про те, що його зобов’язання з поставки цього товару є виконаним належним чином.

У зв’язку з цим ВС наголосив, що, зазначаючи про відсутність висновку ВС щодо вищезазначеного питання застосування норм права (ст.ст. 599, 692 ЦК України) у подібних правовідносинах, скаржник помилково не врахував як змісту положень ст.ст. 599, 615, 672, 692 ЦК України в їх сукупності, так і встановлених судами під час розгляду цієї справи обставин фактичної відмови покупця від прийняття частини поставленої продукції шляхом вчинення дій з її повернення постачальнику, а також подальшої належним чином оформленої відмови підприємства у квітні 2018 р. від зобов’язання за договором поставки.

У подібних правовідносинах в аспекті встановлення наявності/відсутності виникнення у покупця обов’язку з оплати товару в разі здійснення поставки товару, який у подальшому було повернуто постачальнику і прийнято ним, згадані положення слід застосовувати так:

«За умови існування передбачених законом достатніх правових підстав відмова покупця від прийняття та оплати товару може проявлятися у юридично значимих діях покупця, спрямованих на фактичне повернення поставленого товару, і такі дії мають вчинятися покупцем у межах строку, визначеного договором для приймання товару, без попереднього чи одночасного письмового повідомлення покупцем продавця про таку відмову, що виключає настання обов’язку покупця оплатити товар, який знаходиться у фактичному розпорядженні продавця».

Підготував Леонід Лазебний

Повний текст рішення

Читати далі

Судова практика

Обов’язок орендаря сплачувати ОСББ внески на утримання будинку та прибудинкової території виникає тільки за договором з ОСББ чи орендодавцем

Опубліковано

on

2 вересня 2020 р. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду у справі № 906/884/19 задовольнив касаційну скаргу орендаря, який просив змінити мотивувальну частину судового рішення, виключивши з неї  положення про те, що орендар зобов`язаний виконувати рішення ОСББ про сплату співвласниками багатоквартирного будинку внеску на управління ним.

ТОВ звернулося з позовом до ОСББ про спонукання до укладення договору відносин власників (орендарів) нежитлових приміщень та ОСББ.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що умовами договору оренди на позивача покладено обов`язок укладення прямого договору про сплату внесків на утримання орендованого майна з відповідачем, як балансоутримувачем будинку. Проте відповідач ухиляється від укладення такого договору в редакції позивача, оскільки зборами ОСББ встановлено інший розмір внеску на утримання будинку.

Рішенням господарського суду, залишеним без змін апеляційним судом, у позові відмовлено з тих мотивів, шо відповідно до вимог ст.ст. 15, 16 Закону України «Про об`єднання співвласників багатоквартирного будинку» від 29 листопада 2001 р. розміри внесків на утримання приміщень у багатоквартирному будинку встановлюються статутом та/або рішенням загальних зборів ОСББ, яке є обов`язковим для виконання всіма співвласниками (орендарями) приміщень у будинку.

У касаційній скарзі позивач зазначав, що висновок судів про те, що рішення відповідача про сплату внеску на утримання приміщення є обов`язковим для позивача суперечить приписам ч. 4 ст. 12 Закону № 2866-III.

Верховний Суд вказав, що відповідно до ст. 15 Закону № 2866-III та ч. 1 ст. 7, ч. 2 ст. 10 Закону України «Про особливості здійснення права власності у багатоквартирному будинку» від 14 травня 2015 р. № 417-VIII прийняті відповідно до статуту рішення загальних зборів об’єднання з питань управління багатоквартирним будинком є обов’язковими для усіх власників квартир (нежитлових приміщень) у багатоквартирному будинку, які одночасно є співвласниками спільного майна такого будинку та зобов’язані його утримувати відповідно до прямої норми ст. 322 ЦК України та ч. 2 ст. 7 Закону № 417-VIII.

У зв’язку з цим рішення загальних зборів ОСББ, у тому числі про визначення переліку та розміру витрат на управління багатоквартирним будинком, є обов’язковими для орендодавця, як власника нежитлових приміщень, який в силу прямої норми закону несе тягар утримання належного йому майна та зобов’язаний виконувати прийняті відповідно до статуту рішення ОСББ.

Що ж до орендаря зазначених приміщень – ТОВ, то ч. 4 ст. 12 Закону № 417-VIII дійсно передбачено, що зобов’язання зі здійснення витрат на управління багатоквартирним будинком у разі здачі в найм (оренду) квартир та/або нежитлових приміщень державної або комунальної власності несуть наймачі (орендарі) таких квартир та/або приміщень.

Водночас, Верховний Суд констатував, що визначаючи зобов’язання орендарів зі здійснення витрат на управління багатоквартирним будинком, чинне законодавство не визначає механізму реалізації такого зобов’язання, у тому числі механізму захисту прав об’єднання співвласників, зокрема не встановлює для ОСББ права примусового стягнення відповідних коштів з орендарів у судовому порядку, передбачаючи таке право лише щодо співвласників майна (ч. 6 ст. 13 Закону № 2866-III).

За таких обставин ВС дійшов висновку, що з урахуванням приписів ст. 511 ЦК України, прийняті відповідно до статуту рішення ОСББ є обов’язковими тільки для співвласників майна багатоквартирного будинку та самі по собі не встановлюють жодних зобов’язань для осіб, які не є власниками приміщень в такому будинку, у тому числі для орендарів нерухомого майна.

Підготував Леонід Лазебний

Повний текст рішення

Читати далі

Судова практика

Пролонгація договору оренди нерухомого майна та продовження договору оренди на новий строк внаслідок реалізації переважного права – не одне й те саме

Опубліковано

on

16 вересня 2020 р. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду у справі № 904/5126/19 відмовив у задоволенні касаційної скарги відповідача, який ототожнив взаємовиключні правові інститути пролонгації договору оренди нерухомого майна та продовження договору оренди на новий строк внаслідок реалізації переважного права добросовісного орендаря.

ОКП звернулося до суду з позовом до ФОП про зобов`язання звільнити спірне нежитлове приміщення площею з одночасним поверненням цього приміщення позивачу за актом приймання-передачі.

ФОП звернулася до ОКП  із зустрічним позовом про визнання договору продовженим на той самий строк та на тих самих умовах, окрім суми базової орендної плати.

Первісний позов мотивований невиконанням відповідачем обов’язку зі звільнення приміщення після закінчення строку дії договору оренди. Зустрічний позов мотивований належним виконанням своїх зобов’язань за договором оренди та своєчасним  повідомленням орендаря про намір скористатися переважним правом на укладення договору на новий строк.

Рішенням господарського суду, залишеним без змін апеляційним судом, первісний позов задоволений, у задоволенні зустрічного позову відмовлено.

У касаційній скарзі відповідач зазначав, що суд апеляційної інстанції неправильно застосував ст. 777 ЦК України внаслідок неврахування висновку Верховного Суду у постанові по справі № 910/12017/17 від 18 грудня 2018 р., відповідно до якого наймодавець, отримавши повідомлення наймача про намір укласти договір на новий строк, був зобов`язаний його розглянути, обговорити нові умови договору та лише у випадку незгоди наймача із запропонованими умовами вимагати повернення приміщення. Проте ОКП не відповіло на повідомлення орендаря та не довело до нього нові умови договору в чіткій і зрозумілій формі.

Верховний Суд зауважив, що зміст як зустрічного позову, так і касаційної скарги свідчить про помилкове ототожнення відповідачем правового інституту пролонгації договору оренди нерухомого майна (продовження договору на той самий строк і на тих самих умовах), врегульованого положеннями ст. 764 ЦК України, ч. 2 ст. 17 Закону України «Про оренду державного і комунального майна» (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин, далі — Закон № 2269), який реалізується внаслідок мовчазної згоди сторін договору, та правового інституту продовження договору оренди на новий строк внаслідок реалізації переважного права добросовісного орендаря (ст. 777 ЦК України та ч. 3 ст. 17 Закону № 2269), сутністю якого є укладення договору оренди на новий строк, а не його автоматичне поновлення.

Зазначені правові інститути є взаємовиключними, оскільки реалізація орендарем переважного права є можливою тільки у разі припинення дії попереднього договору оренди і суть такої реалізації зводиться до надання добросовісному орендарю переваги перед іншими особами за рівних запропонованих орендодавцю умов договору оренди.

Суди попередніх інстанцій встановили обставину припинення дії договору оренди у зв’язку із закінченням строку, на який його було укладено та своєчасним запереченням орендодавця проти продовження дії договору, що означає втрату орендарем права на автоматичну пролонгацію договору.

Що ж до переважного права орендаря на укладення договору на новий строк, то судами встановлено, що він повідомив орендодавця про намір скористатися таким правом, визначивши прийнятною для себе суму орендної плати. Проте, як установлено судом, такий намір орендар не реалізував з урахуванням визначених Законом № 2269 особливостей укладення договору оренди, оскільки не взяв участі у конкурсі на право оренди спірного нежитлового приміщення, хоча про проведення такого конкурсу був обізнаний. При цьому переможцем конкурсу була запропонована сума орендної плати, що значно перевищує суму орендної плати, запропоновану відповідачем у повідомленні.

Відповідно до усталених правових висновків ВС порушення переважного права орендаря, яке підлягає захисту відповідно до ст. 3 ЦК України, відбуватиметься при укладенні договору оренди:

– з новим орендарем при отриманні письмового повідомлення попереднього орендаря про намір реалізувати переважне право;

– у випадку недосягнення згоди щодо плати за новим договором та інших умов договору з іншим наймачем на більш сприятливих умовах та укладення з ним договору на тих самих умовах, які запропоновані попереднім наймачем при реалізації переважного права;

– укладення договору з новим орендарем за умови, що підставою відмови попередньому орендарю у поновленні договору оренди було повідомлення орендодавця про необхідність використовувати об’єкт оренди для власних потреб.

Проте за обставинами цієї справи не вбачається порушення позивачем переважного права відповідача на укладення договору оренди.

Підготував Леонід Лазебний

Повний текст рішення

Читати далі

Новини на емейл

Правові новини від LexInform.

Один раз на день. Найактуальніше.

Facebook

TWITTER

Календар юриста

В тренді

© ТОВ "АКТИВЛЕКС", 2018-2020
Використання матеріалів сайту лише за умови посилання (для інтернет-видань - гіперпосилання) на LEXINFORM.COM.UA
Всі права на матеріали, розміщені на порталі LEXINFORM.COM.UA охороняються відповідно до законодавства України.

Telegram