Connect with us

Lexinform™ - платформа важливої правової інформації.

Для правників усіх спеціалізацій - свіжі новини про найважливіші нормативні акти і законопроекти з погляду їх значущості, показові та прецедентні рішення судів, коментарі до цих рішень, юридичний аналіз правових позицій, зокрема – рішень Верховного Суду.

Правові новини охоплюють події в Україні, а також світові юридичні новини, які справляють вплив на нашу правову дійсність, в тому числі – на розвиток вітчизняного законодавства та правової системи в цілому.

Репортажі та фахові звіти про найцікавіші заходи в царині права дадуть можливість не лишити поза увагою жодної значної події, а календар прийдешніх науково-практичних конференцій, форумів, круглих столів, експертних нарад та інших зібрань, присвячених нагальним юридичним проблемам, - допоможе не пропустити майбутніх заходів.

Тут постійно накопичуються варіанти розв’язання складних правових питань, неординарні юридичні висновки, аналітичні матеріали з практики правозастосування, досудового розв’язання спорів, зокрема арбітражу і медіації.

Автори - досвідчені адвокати, знані фахівці з різних галузей права пропонують власне тлумачення норм права та випробувані практичні прийоми, переможні правові аргументи для судового спору.

Судова практика

Моральну шкоду за втрату працездатності має відшкодувати роботодавець, а не соцстрах

Опубліковано

on

Верховний Суд скасував рішення про відшкодування моральної шкоди за рахунок Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України, оскільки на момент звернення позивача до суду таке відшкодування вже не вважалося страховою виплатою.

25 квітня 2018 р. Верховний Суд своєю постановою у справі № 579/678/16-ц, скасувавши рішення попередніх інстанцій та відмовив особі у відшкодуванні моральної шкоди.

Позивач працювала на хлібокомбінаті й отримала професійні захворювання, що виникли внаслідок роботи протягом майже всього трудового стажу в умовах, що не відповідають температурним показниками у холодний період року, що було підтверджено актами розслідування хронічного професійного захворювання. Її було звільнено за станом здоров’я.

Фтизіатричною медико-соціальною експертною комісією (МСЕК) визначено ступінь втрати її працездатності 50 % і встановлено третю групу інвалідності.

Позивач звернулася до районного суду з позовом до Відділення виконавчої дирекції Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України (далі – Відділення Фонду, Відповідач) про відшкодування моральної шкоди, завданої ушкодженням здоров’я у розмірі 50 000,00 грн.

Рішенням суду першої інстанція від 7 червня 2016 р. позов задоволено частково, стягнуто 12 000,00 грн, в іншій частині відмовлено за необґрунтованістю позовних вимог.

Рішенням апеляційної інстанції від 1 серпня 2016 р. скаргу відповідача задоволено частково, присуджено 7 тис. грн на відшкодування моральної шкоди, в решті вимог відмовлено.

Суди першої та другої інстанцій виходили з того, що спори про відшкодування шкоди мають вирішуватись за законодавством, чинним на момент встановлення потерпілому висновком МСЕК стійкої втрати професійної працездатності, а з 2006 р. застраховані особи позбавлені права на відшкодування моральної шкоди за рахунок Фонду, тому з відповідача підлягає стягненню лише одноразова страхова виплата.

Ухвалою колегії суддів ВССУ з розгляду цивільних та кримінальних справ від 22 грудня 2016 р. касаційні скарги відхилені, рішення апеляційної інстанції залишено без змін.

Відповідач подав заяву про перегляд рішень до Верховного Суду України, звідки матеріали справ були передані до Верховного Суду.

Верховний Суд зазначив, що обов’язок з відшкодування моральної шкоди покладено на підприємство незалежно від часу настання страхового випадку (ч. 7, ч. 8. ст. 36 Закону № 1105-XIV). Оскільки позивач звернулася до суду з позовом після набрання чинності вказаним Законом №1105-XIV, тому вона не має права на відшкодування моральної шкоди за рахунок Фонду.

Існує неоднакове застосування судами одних і тих самих положень Закону №1105-XIV, що спричиняє ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

Вирішуючи питання про усунення розбіжностей Верховний Суд виходив з того, що страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності, є одним із видів загальнообов’язкового державного соціального страхування.

З огляду на положення статей 21, 28, 30, 34, 35 Закону №1105-XIV у редакції 1999 р. право на отримання потерпілим страхових виплат у разі настання стійкої втрати працездатності, у тому числі виплати за моральну шкоду, виникає в особи з дня встановлення їй такої стійкої втрати працездатності вперше висновком МСЕК.

Так, до Закону №1105-XIV було внесено зміни 2007 р. та виключено норми про здійснення Фондом потерпілому страхової виплати за моральну шкоду. Змінами, внесеними 2015 р. встановлювалося, що відшкодування моральної (немайнової) шкоди потерпілим від нещасних випадків на виробництві або професійних захворювань і членам їхніх сімей не є страховою виплатою та здійснюється незалежно від часу настання страхового випадку відповідно до положень ЦК та КЗпП України

Закріплений у статті 58 Конституції України принцип незворотності дії законів та інших нормативно-правових актів у часі є гарантією стабільності суспільних відносин, у тому числі відносин між державою і громадянами, породжуючи у громадян впевненість у тому, що їхнє існуюче становище не буде погіршене прийняттям більш пізнього закону чи іншого нормативно-правового акта.

Позивач звернулася до суду 21 квітня 2016 р. З цього часу між сторонами виникли правовідносини, на які поширює свою дію Закон № 1105-XIV в редакції 2015 р. Оскільки на час виникнення спірних правовідносин вказаний Закон покладав відповідальність за відшкодування моральної шкоди на роботодавця і не передбачав можливості такого відшкодування Фондом, правові підстави для задоволення позову відсутні.

Суд першої інстанції, з яким погодилися суди апеляційної та касаційної інстанцій, відхиляючи доводи відповідача про те, що Законом  № 1105-XIV, який набрав чинності 1 січня 2015 р., саме на роботодавця покладено обов’язок з відшкодування моральної шкоди незалежно від часу настання страхового випадку, дійшов неправильного висновку про часткове задоволення позову про стягнення коштів на відшкодування моральної кошти з Відділення Фонду, не взявши до уваги, що позивач звернулася до суду після того, як Закон вже не передбачав відшкодування моральної шкоди Фондом.

Отже, Верховний Суд скасував рішення попередніх інстанцій.

Леонід Лазебний

Рішення В ЄДРСР

Судова практика

Порушення свобод та інтересів особи дає їй право на оскарження рішення попри те, що вона не є учасником провадження

Опубліковано

on

От

Верховний Суд погодився, що викладені в судовому рішенні фактичні обставини вчинення кримінальних правопорушень особами, стосовно яких не ухвалений обвинувальний вирок, є неприпустимим з огляду на засади кримінального провадження та презумпцію невинуватості.

Ухвалою  районного суду від 16 грудня 2015 р. посадову особу підприємства «Укрпошта» звільнено від кримінальної відповідальності за обвинувальним актом щодо вчинення злочину, передбаченого ч.1 ст. 366 КК, у зв’язку з дійовим каяттям. Кримінальне провадження за цим обвинувальним актом закрито.

На вказану ухвалу суддя Бориспільського міськрайонного суду Київської області подав апеляційну скаргу, в якій просив виключити з мотивувальної частини ухвали посилання на обставини обвинуваченнясудді у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 375 КК.

Скарга була повернута йому як така, що подана особою, яка не має права її подавати,  на підставі ч. 3 ст. 399 КПК України.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 1 грудня 2016 р. скасовано вказану ухвалу про повернення апеляційної скарги та призначено новий розгляд у суді апеляційної інстанції для вирішення питання про наявність чи відсутність підстав для відкриття апеляційного провадження.

Ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 16 січня 2017 р. поновлено строк на апеляційне оскарження ухвали, відкрито провадження за апеляційною скаргою на неї. Врешті суд апеляційної інстанції постановив  виключити з мотивувальної частини ухвали посилання на обставини обвинувачення судді у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 375 КК, а також – на обставини обвинувачення співробітників прокуратури, які також були згадані в ухвалі суду першої інстанції щодо закриття кримінального провадження.

Прокурор на цю ухвалу подав касаційну скаргу, яку аргументував тим, що суд апеляційної інстанції незаконно взяв до розгляду апеляційну скаргу судді, оскільки той не є суб’єктом оскарження ухвали суду першої інстанції і на нього не поширюються положення ч. 2 ст. 24 КПК.

Верховний Суд констатував, що в судовому засіданні стосовно обвинувачення посадової особи підприємства «Укрпошта» стали відомі факти щодо можливого вчинення злочинів суддею та співробітниками прокуратури. В ході засідання суду апеляційної інстанції виявлено, що матеріали справи відносно судді та працівників прокуратури виділені в окреме провадження. Натомість, суд першої інстанції в ухвалі про звільнення посадової особи підприємства «Укрпошта» від кримінальної відповідальності зазначив відомості про суддю та працівників прокуратури (дата, час та місце скоєння злочину).

Верховний Суд розцінив включення відомостей про вищевказаних посадових осіб в ухвалу суду щодо закриття кримінального провадження щодо іншої особи як недопустиме через грубе порушення презумпції невинуватості.

Така преюдиція щодо винуватості судді у кримінальних правопорушеннях грубо порушує передбачені статтею 7 КПК загальні засади кримінального провадження, зокрема засади презумпції невинуватості та забезпечення доведеності вини, принципи верховенства права й законності.

Щодо права на апеляційне оскарження особою судового рішення у справі, в якій особа не бере участі, Суд наголосив, що за змістом ст. 2 Протоколу № 7 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен, кого суд визнав винним у вчиненні кримінального правопорушення, має право на перегляд судом вищої інстанції факту визнання його винним або винесеного йому вироку.

Гарантії апеляційного і касаційного оскарження  в даному випадку поширюються на суддю-заявника, оскільки його ім’я згадується у мотивувальній частині ухвали суду першої інстанції як суб’єкта вчинення кримінального правопорушення, яке хоч і опосередковано, але перебуває в причинно-наслідковому зв’язку з протиправними діями, вчиненими обвинувачено.  Адже відповідно до ч. 1 ст. 55, п. 8 ч. 2 ст. 129 Конституції України та офіційного тлумачення відповідних правових норм, наведеного у рішенні Конституційного Суду України від 25 квітня 2012 р. № 11-рп/2012, право на оскарження судових рішень у судах апеляційної та касаційної інстанцій є складовою конституційного права особи на судовий захист.

В підсумку Верховний Суд залишив рішення судів попередніх інстанцій без змін, а скаргу прокурора без задоволення.

Леонід Лазебний

Рішення в ЄДРСР

Читати далі

Судова практика

Гонорар успіху не є оплатою послуг адвоката

Опубліковано

on

От

Верховний Суд поставив крапку у тривалих суперечках про природу так званого гонорару успіху: додаткова винагорода адвокату за досягнення позитивного рішення у справі за своїм змістом і правовою природою не є ціною договору (платою за надані послуги) в розумінні статей 632, 903 ЦК України та статті 30 Закону «Про адвокатуру та адвокатську діяльність».

Адвокат звернувся з позовом до клієнтки, яка не доплатила за договором  надання юридичних послуг 10 % відсотків від вартості майна, що було предметом судового спору, а саме – квартири в місті Києві. За те, що після ухвалення судом рішення на користь клієнтки, та  відмовилась виплатити адвокатові суму згаданої додаткової винагороди, адвокат просив стягнути з неї борг у розмірі 10 % експертної вартості квартири, що складає 165 178,20 грн, 144 114,40 грн інфляційних втрат і 12 598,80 грн як три проценти річних у зв’язку з несвоєчасним виконанням грошового зобов’язання, 157 742,91 грн пені, 609,65 грн витрат на проїзд у судові засідання та 4 810 грн судових витрат.

Адвокат виграв

До суду першої інстанції клієнтка (замовниця юридичних послуг в інтересах своєї матері) звернулася з зустрічним позовом до адвоката з вимогою про визнання договору про надання юридичних послуг недійсним в частині виплати додаткової винагороди, посилалася на те, що адвокат ввів її в оману з приводу істотних умов договору, а саме – порядку визначення розміру та сплати вартості юридичних послуг і моменту настання позитивного результату.

Рішенням районного суду від 1 березня 2017 р. позов адвоката задоволено. У задоволенні зустрічних позовів клієнтки та її матері відмовлено.

Ухвалою апеляційного від 6 вересня 2017 р. рішення суду першої інстанції в частині стягнення із клієнтки пені змінено на підставі  статті 551 ЦК України  – зменшено її розмір до 10 000 грн. В решті – залишено без змін.

Клієнтка звернулася із касаційною скаргою, в якій просила скасувати рішення судів першої та апеляційної інстанцій та ухвалити нове рішення, яким відмовити адвокату у задоволенні позову та визнати договір про надання юридичних послуг недійсним.  Справу було передано на розгляд до Верховного Суду.

Адвокат програв

Верховний Суд дійшов висновку, що суди попередніх інстанцій правомірно відмовили заявниці у задоволенні зустрічного позову, оскільки обставини, на які вона посилалась в обґрунтування своїх вимог, не передбачені законом як підстави для визнання договору недійсним.

Також Верховний Суд зазначив, що об’єктом договору між сторонами є юридичні послуги, надані адвокатом, а пункт 4.4 договору, яким визначено додаткову винагороду 10 % за досягнення позитивного рішення у справі, не встановлює плату за надані адвокатом послуги , і, відповідно, не може бути включений до ціни договору.

Реалізуючи принцип свободи договору, сторони не вправі змінювати імперативну вимогу закону щодо предмета договору про надання юридичних послуг шляхом визначення в безпосередній чи завуальованій формі результат розгляду справи судом як складову предмета договору про надання юридичних послуг. Рішення суду є результатом вирішення спору. Вона приймається та підписується виключно суддями. Діяльність суду не може належати до сфери приватноправового регулювання, отже результат у вигляді рішення суду не може бути предметом договору між сторонами у договорі про надання адвокатом юридичних послуг.

Виходячи з цього, Верховний Суд рішення судів попередніх інстанцій скасував, у задоволенні позову адвоката про стягнення коштів відмовив, а пункт 4.4 договору про надання юридичних послуг, укладеного між клієнткою та адвокатом, визнав недійсним.

На цьому полеміку про гонорар успіху, визначений як процент від грошової оцінки правових наслідків для клієнта у разі позитивного вирішення спору судом, можна вважати вичерпаною.

Це рішення містить ще одне роз’яснення, хоч і побічно: правова (правнича) допомога адвоката є послугою за своєю цивільно-правовою природою, адже «…за змістом статей 632, 903 ЦК України ціна договору (плата за договором) – форма грошового визначення вартості наданих послуг. Оплата виконавцю послуги здійснюється за виконання ним договірного обов’язку з її надання».

Частина адвокатів уже давно розгледіла знак рівності між правовою (правничою) допомогою і юридичною послугою. Для тих, хто не розгледів, рішення ВС у справі 462/9002/14-ц ще раз підказує де його шукати.

Леонід Лазебний

Рішення в ЄДРСР

Читати далі

Судова практика

Для доведення вини недостатньо, аби версія обвинувачення була вірогіднішою за версію захисту

Опубліковано

on

От

Верховний Суд визначив, що поза розумним сумнівом має бути доведений кожен з елементів кваліфікації злочину, тобто як об’єктивної, так і суб’єктивної сторони. Поза розумним сумнівом означає, що будь-яке інше тлумачення обставин виключено.

Шепетівський районний суд 27 серпня 2015 р. засудив громадянина за заподіяння тяжких тілесних ушкоджень, що спричинили смерть потерпілого, до позбавлення волі на строк 8 років. Суд встановив, що між чоловіками під час спілкування виник конфлікт, в ході якого засуджений вдарив потерпілого ножем у пах та перерізав пахову артерію, що викликало сильну кровотечу, і врешті смерть потерпілий.

Апеляційний суд Хмельницької області ухвалою від 10 листопада 2015 року залишив вирок без змін.

14 червня 2016 р. Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ (далі – ВССУ) частково задовольнивши касаційну скаргу захисника в інтересах засудженого, скасував вказане рішення через його невідповідність вимогам ст.ст 404, 419 Кримінального процесуального кодексу України та призначив новий розгляд у суді апеляційної інстанції, оскільки суд апеляційної інстанції виходив виключно з факту нанесення потерпілому тілесних ушкоджень, не проаналізував наявні докази та не зміг довести суттєвих обставин справи, зокрема тих, що моли б свідчити про умисел засудженого.

Після повторного розгляду Апеляційний суд Хмельницької області 8 серпня 2016 р. знову залишив вирок без змін.

Засуджений та його захисник подали касаційні скарги. Засуджений просив направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції, а захисник – закрити справу у  зв’язку з відсутністю в діянні засудженого складу злочину, оскільки у справі не міститься беззаперечних доказів на підтвердження його умислу заподіяти потерпілому тяжких тілесних ушкоджень.

Сторона захисту наполягала на тому, що потерпілий особисто вихопив ніж з руки у засудженого  та випадково наніс собі поранення, яке згодом виявилось смертельним. З незрозумілих причин суд першої інстанції взагалі не згадав у тексті вироку на висновок експертизи, виходячи з якого можна припустити саме таку версію подій.

Розглянувши справу № 688/788/15-к, Верховний Суд зазначив, що при винесенні рішення  суд повинен встановити обставини справи так, щоб виключити будь-яке інше розумне пояснення події, що є предметом судового розгляду. Поза розумним сумнівом повинен бути доведений кожен з елементів кваліфікації діяння, тобто як об’єктивної, так і суб’єктивної сторона злочину.

Зокрема, у справах, в яких наявність та/або характер умислу має значення для правової кваліфікації діяння, суд у своєму рішення має пояснити, яким чином встановлені ним обставини справи доводять наявність умислу саме такого характеру, який є необхідним елементом складу злочину, і виключають можливу відсутність умислу або інший характер умислу.

Суд не може залишити без уваги частину доказів та встановлених на їх підставі обставин лише з тієї причини, що вони суперечать версії обвинувачення.

Недоведеність об’єктивної сторони пред’явленого обвинувачення вже сама собою є достатньою підставою для визнання недоведеним обвинувачення в цілому.

Окрім того, Верховний Суд проаналізував і суб’єктивну сторону злочину. Відповідно до пояснень свідків події, між засудженим та потерпілим не було конфлікту, навіть нетривалого. Нанесення потерпілому поранення стало цілковито несподіваним для засудженого та спричинило у нього панічний напад.  Обставини події вказують на те, що все трапилось у надто короткий проміжок часу, впродовж якого у засудженого не міг сформуватись умисел на нанесення потерпілому тяжких тілесних ушкоджень, що спричинять смерть останнього.

Верховний Суд постановив касаційну скаргу задовольнити частково, вирок Шепетівського районного суду скасувати, справу закрити на підставі п. 3 ч. 1 ст. 284 КПК у зв’язку з невстановленням  достатніх доказів для доведення винуватості та вичерпанням можливості їх отримати.

Леонід Лазебний

Рішення в ЄДРСР

Читати далі

В тренді