Судова практика
Накладення арешту на право оренди земельної ділянки може бути застосоване щодо власника ділянки, а не боржника-орендаря
18 березня 2020 р. Велика Палата Верховного Суду у справі № 904/968/18 залишила без змін рішення судів попередніх інстанцій, дійшовши висновку, що застосування виконавцем такого заходу примусового виконання рішень, як звернення стягнення на право оренди земельної ділянки, можливе стосовно власника земельної ділянки (орендодавця), а також у тих випадках, коли право на таке відчуження щодо іншої, крім власника, особи, передбачено законом або договором (емфітевзіс, суперфіцій, заставодержатель права оренди земельної ділянки тощо).
У листопаді 2018 р. ТОВ звернулося до господарського суду зі скаргою в порядку ст. 339 ГПК України, в якій просило визнати протиправними дії приватного виконавця щодо винесення постанови про арешт майна боржника та скасувати цю постанову. На думку скаржника накладення арешту на право оренди жодних чином не може призвести до задоволення вимог стягувача, позаяк це право не може бути реалізоване в порядку ст. 61 Закону України від 2 червня 2016 р. № 1404-VIII «Про виконавче провадження», адже за змістом ст. 93 ЗК України право оренди земельної ділянки може бути реалізовано лише її власником.
Господарський суд своєю ухвалою, яку апеляційний суд по суті залишив без змін, задовольнив скаргу частково, вказавши, що користування земельною ділянкою на підставі договору емфітевзису надає землекористувачу право на відчуження (продаж) права користування земельною ділянкою без згоди її власника, а тому на це право боржника може бути звернене стягнення, адже саме право емфітевзису може бути реалізоване (продане) для цілей примусового виконання рішення. Таким чином, скарга в частині скасування постанови приватного виконавця щодо накладення арешту на право користування земельною ділянкою на підставі договору емфітевзису задоволенню не підлягала.
Відповідач у касаційній скарзі вказував, що звернення стягнення на земельні ділянки або права на них (оренди, суперфіцію, емфітевзису) допускається в силу ч. 2 ст. 135 ЗК України під час виконання судових рішень, що підлягають примусовому виконанню, зокрема приватним виконавцем. Право оренди земельної ділянки є майновим правом відповідача – орендаря, тому під час здійснення виконавчого провадження щодо стягнення з відповідача-боржника заборгованості на користь позивача за судовим рішенням приватний виконавець вправі накласти арешт на такі майнові права відповідача.
Верховний Суд зазначив, що в процедурі виконання судового рішення про стягнення заборгованості щодо боржника-орендаря межі оборотоздатності права оренди земельної ділянки як об’єкта стягнення у виконавчому провадженні слід визначати залежно від змісту прав орендаря за договором оренди, а не прав власника такої земельної ділянки.
За ч. 6 ст. 93 ЗК України орендована земельна ділянка або її частина може за згодою орендодавця, крім випадків, визначених законом, передаватися орендарем у володіння та користування іншій особі (суборенда). Однак така передача земельної ділянки у володіння та користування іншій особі не породжує самостійних договірних відносин між власником земельної ділянки та суборендарем, не змінює та не припиняє існуючий договір оренди, не породжує відчуження цього права та, відтак, не припиняє право оренди орендаря. Наділення орендаря окремими повноваженнями щодо права на оренду земельної ділянки не дає підстав для прирівнювання цього майнового права до емфітевзису і суперфіцію, щодо яких законодавством чітко визначено самостійний правовий режим.
Стаття 31 Закону України «Про оренду землі», що визначає підстави припинення договору оренди землі, зокрема для орендаря, не вказує серед них на можливість припинення такого договору у разі звернення стягнення на право оренди земельної ділянки, тоді як, наприклад, відчуження права оренди земельної ділянки заставодержателем належить до таких підстав.
Частиною 10 ст. 31 передбачено, що договір оренди землі припиняється також в інших випадках, передбачених законом, проте жодним іншим законом не передбачено випадків припинення таких договорів у разі звернення стягнення на право оренди земельної ділянки.
Колегія вказала, що системний аналіз ст. 19 Конституції України, ст.ст. 10, 18, 56 Закону № 1404-VIII, ст. 3 Закону «Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні» вказує на те, що виконавець не наділений правом накладення арешту на право оренди земельної ділянки боржника-орендаря, яке як майнове право є за змістом наведених вище законодавчих норм відмінним від майна (коштів) об’єктом цивільних прав та має обмежену оборотоздатність для боржника-орендаря.
Виконавець, виконуючи рішення, не може бути наділений більшими повноваженнями щодо майнових прав, ніж має щодо цих самих майнових прав сам боржник.
Підготував Леонід Лазебний
