Судова практика
Не існує правової норми, яка б обмежувала певним строком процедуру примусової реалізації іпотечного майна
10 червня 2020 р. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду у справі № 922/1639/19 залишив без задоволення касаційну скаргу іпотекодавця, дійшов висновку, що наявність судового рішення про задоволення вимог банку та обставин, пов’язаних з процедурою виконання судового рішення, не припиняє і не змінює правовідносин сторін за договором іпотеки до фактичного погашення вимог кредитора за рахунок примусової реалізації предмета іпотеки.
Приватне підприємство звернулось до суду з позовом до банку про визнання наказу господарського суду таким, що не підлягає виконанню, визнання договору іпотеки припиненим.
Позивач зазначив, що зважаючи на задоволення своїх грошових вимог шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки, банк не бажає зареєструвати за собою право власності на іпотечне майно на підставі рішення суду та не проводить протягом тривалого часу його реалізацію, що надало б можливість погасити кредитну заборгованість за рахунок предмета іпотеки.
Рішенням господарського суду позов задоволений частково, визнано припиненим укладений між сторонами договір іпотеки.
Апеляційним судом рішення суду першої інстанції скасовано, прийнято нове рішення – про відмову у позові з тих мотивів, що ні ст. 17 Закону України «Про іпотеку», ні інші норми чинного законодавства не містять такої підстави для припинення іпотеки, як тривале не використання іпотекодержателем свого права на примусовий продаж предмета іпотеки.
У касаційній скарзі позивач наполягав, що з прийняттям судового рішення право банку за договором трансформується в обов`язок реалізувати предмет іпотеки для погашення боргу та виконання судового рішення.
Верховний Суд зазначив, що ч.ч. 1, 2 ст. 590 ЦК України визначено порядок дій заставодержателя (іпотекодержателя) щодо захисту свого права у разі, коли основне зобов`язання не буде виконано у встановлений строк (термін). У такому разі заставодержатель набуває право звернення до суду з позовною заявою про звернення стягнення на предмет застави.
Відповідно до ч. 1 ст. 33 Закону України «Про іпотеку» в разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов`язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов`язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки.
Укладаючи іпотечний договір, позивач, як іпотекодавець (майновий поручитель), шляхом вільного волевиявлення прийняв на себе всі ризики, пов`язані з невиконанням позичальником умов кредитного договору та настання відповідних несприятливих для нього наслідків у разі невиконання основного зобов`язання боржником, добровільно обмеживши своє право власності на предмет іпотеки у встановлений чинним законодавством спосіб.
Підстави припинення іпотеки передбачені ст. 17 Закону України «Про іпотеку», до яких, зокрема, належать: припинення основного зобов`язання або закінчення строку дії іпотечного договору; реалізація предмета іпотеки відповідно до цього закону; набуття іпотекодержателем права власності на предмет іпотеки; визнання іпотечного договору недійсним; знищення (втрати переданої в іпотеку будівлі (споруди), якщо іпотекодавець не відновив її; з інших підстав, передбачених законом.
Отже, положеннями наведеного вище спеціального Закону щодо врегулювання правовідносин іпотеки визначено вичерпний перелік підстав для припинення іпотеки, аналогічний із закріпленим у ст. 593 ЦК України, жодної з яких позивачем у заявленому позові не наведено та апеляційним судом у даній справі не встановлено.
Апеляційним судом було встановлено обставини, які свідчать про вчинення саме позивачем та іншими особами в його інтересах цілеспрямованих дій, які полягали у поданні численних позовів з метою затягування процедури реалізації предмета іпотеки на виконання судового рішення.
Отже, позивач, свідомо перешкоджаючи відповідачу в реалізації своїх прав іпотекодавця, намагався з метою припинення іпотеки у межах даного провадження переконати суд у протилежному – допущенню умисної бездіяльності відповідачем, що свідчить про недобросовісність поведінки саме позивача.
У цій справі позивачем не було доведено порушення його права, за захистом якого було пред`явлено позов з огляду на відсутність законодавчо визначених підстав припинення іпотеки, що є самостійною підставою для відмови у позові.
Підготував Леонід Лазебний
